Маленькая философия водки: эстеты среди пьяниц

Золотое правило: между первой и второй рюмкой водки пауза должна быть символической. И все же: приходится опасаться, что шнапс из Восточной Европы постепенно утратит свою престижность. Налицо тотальное протрезвление славян.

Этимология зачастую приводит к заблуждениям, и, на самом деле, ничего по-настоящему не объясняет. И особенно если за словом скрываются целые пласты значений – от каждодневной обыденности до ритуального священнодейства. То, что на немецком означает ‘шнапс’, никак не может происходить от слова ‘шнаппен’, то есть хватать. Русское же слово ‘водка’, напротив, совершенно точно является уменьшительным словом от слова ‘вода’. Значит, русские (а это преобладающее большинство), произносящие с любовью уменьшительное слово ‘водочка’, используют уменьшительное название в квадрате. Украинское слово ‘горилка’ имеет совершенно иное происхождение – от слова ‘горити’, по-немецки ‘brennen’, напрямую соответствуя немецкому слову ‘Brand’ (пожар, горение, водка). Таким образом оно содержит в себе альфу и омегу всего кругооборота шнапса в природе: технологию изготовления и физиологию потребления.

Украинское и русское названия, взятые вместе, дают уже индейское ‘огненная вода’. Но в любом случае и украинское слово ‘горилка’ и русское ‘водка’ женского рода, эдакие дамы, а потому и чувствуют они себя лучше всего в мужском обществе. Немецкое слово мужского рода ‘дер водка’ можно объяснить только недоразумением и грамматическим несоответствием культур.

Образованные россияне уверяют, что формула водки была изобретена гениальным русским химиком Менделеевым, тестем поэта Александра Блока, а попутно также и создателем периодической системы химических элементов. В соответствии с учением Менделеева водка должна быть сорокоградусной. Любое отклонение от этого – будь то увеличение или понижение в ней содержания спирта – вредит здоровью. Я с подозрением отношусь к напиткам, крепость которых 38 градусов или, скажем, 45. Я слепо верю выводам Менделеева, хотя точно не знаю, делал ли он их когда-нибудь на самом деле.

Столетиями Украина относилась к самым различным государственным образованиям, преимущественно к империям. И сама того не желая, она оказалась в тени русской культуры. А то, что водка является неизбежным атрибутом русского образа жизни, а иногда и самой сутью этого образа жизни, знает весь мир. Комбинация слов ‘рашен водка’ кажется такой неразрывной и естественной, что становится просто тавтологией. Феномен ‘укрэниэн хорилка’, напротив, еще в значительной степени не изучен и не известен миру.

Питие горилки является, без сомнения, ритуалом. Между первой и второй рюмкой пауза должна быть чисто символической. Как гласит украинская пословица, между ними не должна успеть пролететь даже пуля. После третьей рюмки можно закурить первую сигарету. После шестой или седьмой надо рассказывать друг другу скабрезные анекдоты и громко над ними смеяться. После девятой можно начинать петь.

Основополагающая разница между обеими национальными моделями пития – украинской и русской – состоит в том, что русские несколько более экстремальны.

Если для украинцев горилка только средство, чтобы поднять себе настроение, то русские ищут в водке полного слияния с абсолютом (конечно, не шведским) и погружения в глубочайшие бездны. Украинцы хотят лишь хорошо поесть и попеть (последнее для них равносильно дыханию). Русские же при этом стремятся постичь истину, то есть вскрыть себе вены или под невыносимым воздействием неожиданного озарения пробить череп своему ближнему. После каждой рюмки шнапса украинцы закусывают чем-нибудь питательным и вкусным, например салом. Русские ничем не закусывают, иногда только занюхивают хлебом. По их мнению, закуска к водке – это выброшенные деньги. Смысл не в том, чтобы было вкусно, а чтобы добиться эффекта. И шансы на это тем больше, чем меньше закуски. Обобщая можно сказать, что в случае с украинцами речь идет о средстве, а в случае с русскими – о цели.

Поэтому русские считают аморальным быть разборчивым в водке, или пренебрегать ею. Как они всегда подчеркивают, существует лишь ‘хорошая’ или ‘очень хорошая’ водка. И никакого третьего варианта. Статистика вызванных некачественной, то есть ‘хорошей’ или ‘очень хорошей’, водкой смертных случаев или тяжелых отравлений равносильна русскому национальному мученичеству. А если речь идет о религии (а для русских это как раз тот самый случай), то к сообществу святых мучеников ежегодно прибавляются сотни тысяч новых.

За последнее десятилетие украинская водочная индустрия открыто встала на мирской путь наслаждений. Были разработаны самые разнообразные сорта. Сейчас их существует уже больше тысячи – одно перечисление названий сравнимо лишь с на редкость пространными произведениями барочной поэзии – с бесчисленными новыми вкусовыми комбинациями.

Достаточно упомянуть сладко-острое сочетание меда и перца одной из самых популярных марок! Поэтому мои московские друзья, пронизанные гнилым европейским либерализмом и предавшие многовековые национальные ценности России, всегда просят меня привезти в подарок одну-две бутылочки украинской горилки. Хотя, на первый взгляд, везти водку в Москву, все равно, что рис в Шанхай. Но это только на первый. Потому что водка – это одно, а горилка – совсем другое. Сегодня мы можем исходить из того, что процесс расхождения культур сегодня уже завершился, и мы имеем дело с совершенно различными видами напитка. Или – в соответствии с категорией грамматического рода – имеем дело с двумя сестрами одной общей семьи сорокаградусных. Что их объединяет, так это в лучшем случае угроза постепенного вытеснения, прежде всего в жизни молодежи, пивом и слабыми, алкогольно-игристыми пустяками – продуктами процесса глобализации: джин-тониками и бренди-колами.

Не хочу накаркать, но тенденция последнего времени показывает, что как водка, так и горилка постепенно теряет свой престиж среди молодежи.

Если эта тенденция возобладает, то тогда мы через несколько десятилетий, при условии, что будем еще живы, столкнемся с невиданным катаклизмом цивилизации – тотальным протрезвлением славян.

(“Der Tagesspiegel”, Германия)
Юрий Андрухович, 02 августа 2005

О ПОПУЛЯРНОСТИ КАК ХИМЕРЕ

Я знал, я был почти уверен, что где-то оно-таки вынырнет в океане слов этой объемистой книги – волшебное и доныне привлекательное слово “бубабу”! Мы – двое моих ближайших друзей-поэтов и аз, грешный, – в свое время делали все, что от нас зависело для того, чтобы это слово стало чем-то в роде опознавательного знака “украинской поп-культуры”. Именно так, сократив по-большевистски три ключевые для нас понятия бурлеска, балагана и буффонады, мы назвали в 1985 году свою группу. Нам казалось, через несколько лет именно так, только на письме уже чуть иначе – Бу-Ба-Бу – должна будет зваться новая украинская религия.

Тринадцать лет спустя в Киеве вышла книга (как уже сказано – толстенная, целых 760 страниц) под заголовком “Очерки украинской популярной культуры”. И что же? Я не нашел чаемого “бубабу” ни в разделе “Стихи”, ни в “Книге”, ни в “Мифах”. Не было его также и в “Эстраде”, не было в “Субкультурах и меньшинствах”, равно как и в “Обрядах и праздниках”, даже в “Тусовке” его не было! А вынырнуло оно – когда я совсем уж отчаялся – в разделе “Фольклор”. И окажись в “Очерках” еще и раздел “Народные промыслы”, то и там, вероятно, вынырнуло бы…

Я подумал: что ж, вполне химерные “Очерки”. Собственно, из любви к химерным книгам и подрядился я тогда писать нечто в роде коротких рецензий, а скорее – разрозненных рефлексий для газеты “День”. Моя “денная” норма была весьма скудна – каких-то 4 тыс. знаков, посему натешиться всласть на счет 760-страничного монстра так и не удалось. Сегодня же благодаря выходу в свет еще двух трудов, продолживших культурологические изыскания Олександра Гриценко и ведомого им “творческого коллектива”, мне выпал счастливый случай несколько верифицировать и препарировать свои полуторагодичной давности “денные” писания.

* * *

Две главные причины побуждают меня писать об изданных Украинским центром культурных исследований под редакцией Олександра Гриценко “Очерках украинской популярной культуры”.

Первая из них – то чувство едва ли не восхищения, с которым я читал и перечитывал эти как бы и наукообразные, однако не слишком отягощенные “научностью”, а скорее облегченные прозрачным эссеизмом очерки, полные смачного фактажа и точных остроумных наблюдений. Похоже, именно в такой книге мы нуждались – цитируя известного персонажа популярной культуры, ее даже можно было бы назвать “очень своевременной”.

Вторая причина – то чувство едва ли не раздражения, которым, пока я читал, весьма часто оборачивалось мое восхищение.

Что ж, с восхищением все более или менее ясно – последнее время не так уж много разумного (о добром и вечном я и не говорю) появляется в наших дезориентированных пределах. Но как быть с раздражением?

Не стану мотивировать его тем, что, чего-то, “к сожалению, не нашел”. “Мне платят за исправленные, а не за допущенные мной ошибки”,– говаривал много лет назад один старый мудрый корректор. Посему и я не буду цепляться к авторам, не обнаружив рядом с разделами о “Мыльных операх”, “Телевидении”, “Садоводстве”, “Женском идеале” или “Казацтве” специальных исследований таких явлений популярной культуры, как, например, “Автомобиль”, “Ресторан”, “Рэкет”, “Вокзал” (хотя родной брат его, “Базар”, все же есть, не забыли) или упомянутые уже “Народные промыслы”.

Ну, на нет и суда нет – все возможности и перспективы для “издания исправленного и дополненного” открыты, и раздражение здесь неуместно.

Полагаю, природа его, раздражения, заключена в ином – прежде всего, в конечной непроясненности предмета: что считать “популярной культурой” в Украине? Во вступительной статье составитель книги вроде бы и задается целью хоть как-то очертить это весьма скользкое понятие, но фактически топчется вокруг само собою разумеющегося отличия “популярной” культуры от “народной” и “элитарной”. Читателю приходится довольствоваться американской цитатой: популярная культура – это, мол, “культура массовых запросов (culture of mass appeal)”, а “произведение является популярным, коль скоро создано так, чтобы соответствовать жизненному опыту и системе ценностей большинства”. Если я правильно понимаю, “популярная культура”, тем самым, не что иное, как культура “массовая”, которую порой еще любят заклеймить словцом “масскульт”. Вольно же писать об этом американцу с его мадоннами, джексонами, тайсонами и клинтонами! А как толковать “массовые запросы” и “систему ценностей большинства” в нашем, украинском случае?

Случай этот и впрямь тяжелый, можно сказать, нетипичный. У большинства украинцев, правда, тоже есть свои “массовые запросы” и своя “система ценностей”. Только вот связаны они преимущественно не с Пугачевой, так с Киркоровым, а не то еще с каким-нибудь Штирлицем или там “старыми песнями о главном”. В своих “культурных потребностях” зауряд-украинец – с президента страны начиная и первым попавшимся базарным челноком заканчивая – не перестает быть человеком советским, ностальгирующим.

(Написанное полтора года назад дополняю новейшими, “из потока жизни”, наблюдениями. Заметки эти случилось мне обдумывать, путешествуя поездом №73 Москва-Львов. Поезд относится к Львовской железной дороге, на горделиво выпяченной груди его локомотива – непременный тризуб и тому подобное. И что же? Всю дорогу в поезде крутили исключительно российских попсюков – от ласкающего даже мое ухо Меладзе до… больше имен не знаю. Пассажиры в нашем купе – самые натуральные львовяне, бандеро-западенцы, украиноязычные и, как говорится, умеренно интеллигентные люди,– читали исключительно всякого рода “Московских комсомольцев”, а в их разговорах время от времени возникали не Хазанов, так Рязанов, а не то Газманов и извлеченный из небытия Тухманов; Маша Распутина служила багатой рифмой к Путину, единственным же упомянутым -енком был мэр Москвы Лужков в симбиотически-сиамском соединении с Доренкой. Варум, спросил бы я, будучи немцем, но не спрашиваю, потому что, сдается, знаю “варум”).

На этом фоне попытка авторов монографии сотворить некоих альтернативных, национальных героев масскульта выглядела б отчаянно-прекрасной, не будь она столь наивной. Кажется, что свои представления об украинских “массовых запросах” они черпают не из окружающей действительности или, попросту говоря, по жизни, а слепо и безоглядно доверившись какой-нибудь “Территории А”, “Национальному хит-параду”, да хотя бы и “Украинским телевизионным новостям”. А ведь им-то верить как раз и нельзя. (“Не верьте Поплавскому! Нет у нас шоу-бизнеса!” – кричит молоденькая конкурсантка со страниц свежего номера “Политики и культуры”. И она права, поскольку можно ли называть шоу-бизнесом сферу, в которой ни один, подчеркиваю, ни один исполнитель не в состоянии прокормиться ни собственными записями, ни концертами?).

Правда, в “Очерках” картина куда более веселая и абсурдно-эклектичная. И вот уже шагает под победоносным знаменем “украинской популярной культуры” причудливо-пестрая компания: разные “кролики”, “долгоносики”, I. П. Котляревский с тем же Поплавским и Подервянским, Симоненко (не тот!), “культовый поэт двадцатых годов” Сосюра, Верка Сердючка, Остап Вишня, Павло Глазовый, Песня-про-Рушничок, Нина Матвиенко – все те, благодаря кому – умиляется составитель – “национальную идентичность удалось сохранить не одной лишь „ сознательной“ Галичине, но и многомиллионному сообществу провинциальных украинских интеллигентов, скромных учителей и инженеров, горожан в первом и втором поколениях”… Сохранить-то они ее, может, и сохранили, хочется заметить на полях, вот только какую?..

Этот в целом оптимистический или, по меньшей мере, обнадеживающий пафос вообще характерен для монографии. Подавляющее большинство очерков заканчиваются бодрым заключением об очередном свидетельстве нашей неминуемой “интеграции в Европу”. К такого рода свидетельствам авторы относят, например, резкое снижение спроса на книги (это что же, и в Европе так!?), вымирание гуманитарных журналов или то обстоятельство, что “ни один писатель моложе 40 лет не читает „ Литукраину“ из принципа”. Последнее представляется особенно курьезным – упомянутая газета слишком далека от любой культуры или “европейскости”, чтобы выступать в качестве какого-либо критерия.

Собственно, противопоставление виртуальных успехов украинской поп-культуры неудачам “культуры высоколобой”, в частности, новой и новейшей литературы, является едва ли не наиболее спекулятивным и – как бы помягче выразиться – натянутым допущением “коллектива авторов”, а с ним и всего Института культурной политики, гордый лейбл которого украшает титульную страницу “Очерков”. “Несформированность [рыночного книжного бизнеса] в современной Украине особенно очевидна на фоне бурного развития нашего юного шоу-бизнеса и поп-музыкального рынка”,– убежден О. Гриценко. Не знаю, откуда берется эта очевидность – вероятно, из той же “Территории А”. Реальная ситуация свидетельствует совершенно иную (и, по-моему, в силу своей парадоксальности намного более продуктивную) очевидность: аудиокассеты, да и компакт-диски тех же Иры Билык, Таи Повалий и Сашка Пономарева выходят и расходятся тиражами, соизмеримыми (а иногда и меньшими) с тиражом какой-нибудь книжки “Воццек” какого-нибудь калушского автора Издрыка. Повторяю, поскольку знаю, о чем говорю: теми же, а то и меньшими тиражами. Ну, а если телевидение предпочитает засвечивать Иру, Таю или Сашка, а не того же Воццека, то тут уж дело в его, телевидения, инерции, из-за которой, впрочем, оно в своей собственной стране долго еще будет оставаться менее рейтинговым, нежели телевидение соседского производства.

Вообще же все встало бы на место и смотрелось еще симпатичнее, будь у книги подзаголовок “Опыт фиктивно-мистификационного анализа”, а в качестве эпиграфа – предпоследнее предложение вступительной статьи: “Все наши ошибки, упрощения и натяжки суть именно наши, а более ничьи”.

* * *

Я так увлекся “пройденным материалом”, что рискую ничего не сказать о самой свежей книжке из трилогии Гриценко сотоварищи – “Герои и знаменитости в украинской культуре”. А сказать очень хочется, так как здесь, похоже, обнаруживаются все позитивы, упомянутые и не упомянутые мною в откликах на “Очерки” (добротность фактажа, недогматичность мышления и убедительность изложения, да та же эссеистическая прозрачность и увлекательность), вкупе с почти полным отсутствием досадных натяжек и реверансов в сторону “юного шоу-бизнеса” или “скромных провинциальных интеллигентов”. На сей раз авторы сумели избежать скользкого поля “украинской популярной культуры”, допустив как интригу совершенно иное деление исследуемого материала, в данном случае “героев”,– на героев “народных” и “элитарных”.

Компания, как и прежде, пестрая (и вопрос не в том, что, например, гетман Хмельницкий и академик Амосов или композитор Ивасюк, на первый взгляд, располагаются уж слишком далеко друг от друга – примем все же за основание их диахронику, прежде всего культурную принадлежность). Компания пестра по множеству (более одного) признаков, но вместе с тем не эклектична. На мой взгляд, это большое достижение коллективного действия авторов – их одних следует благодарить за то, что самолюбивые – и самодостаточные – персонажи этой книги не расползаются из нее в разные стороны, поглощенные каждый своими собственными хронотопом, стилем, историческими (эстетическими, профессиональными) сверхзадачами. Нет, перед нами все же монография. Авторы “Героев” – все те же, что и авторы “Очерков”, но уже более опытные, более пластичные, более скептичные, уже со “своей мудростью”, способные вполне корректно укротить даже “героев”, сосредоточившись не на них самих, но на “коммуникации о них”.

Безусловно, в разделе “Знаменитости наших дней” могло бы найтись место и для “антигероев”. Честно говоря, в нынешнем украинском обществе не так уж много доподлинных знаменитостей, которые бы в популярности сравнялись с Лазаренко, Кривоноговым или Оноприенко. Но это опять из разряда “увы, не нашел”. С радостью подожду следующей книжки.

НА ЗАХИСТ «ЧЕСНОГО СИРУ»

Остання книжка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі», до якої увійшли вибрані спроби 1999 – 2005 рр., складається із трьох розділів: «Підсвідоме», «Геопоетика», «Справжні історії однієї Європи». Серед есеїв є й зовсім «свіжі», і ті, що вже друкувалися в періодиці: «Атлас. Медитації», «Живокіст серцевидний», «Мала інтимна урбаністика», «Швейцарська Швейцарія», і розширені версії вже існуючих: «Shevchenko is OK» написаний на основі есею «Останні поети» з книжки «Дезорієнтація на місцевості» (Івано-Франківськ, 1999). Есеям Ю. Андруховича притаманна стрімка думка, парадоксальність мислення, ліричне чуття, що, як мені здається, особливо має подобатися жінкам, а чоловіків може, навпаки, дратувати. Основним персонажем цієї книжки є сумнів, передусім з приводу традиції, що збуджує в будь-якій людині, навіть неконсервативній, патріотичні почуття. Останні Ю. Андрухович трактує як аморальні, вважаючи, що їхнє місце на стадіоні (див.: Орган, яким люблять. – С. 79). Під «дияволом, що ховається в сирі» (див.: Швейцарська Швейцарія), Ю. Андрухович має на увазі саме патріотизм чи націоналізм, межа між якими, як відомо, умовна, проте мене дана метафора цікавить в аспекті загроженої традиції, тобто мені йдеться про «чесний сир».

Лейтмотивом книжки є, звичайно ж, Європа, точніше ревізія тієї ілюзії про Європу, яку виплекала уява Ю. Андруховича на початку 90-х. Письменник, вдаючись до самоцитування, іронізує над тими пеанами, які колись виспівував Європі. Минуло зовсім мало часу – якихось десять літ, і той ландшафт, який заворожував Ю. Андруховича, раптом заворожувати перестав. Письменник у розпачі: «Звідки ця совєтизація простору і псування годинників? Чому ця Німеччина дедалі більше нагадує Ґермашку?» (Місце зустрічі Germaschka. – С. 271). Відповідь проста. У присмерку Європи або, за Ю. Андруховичем, у її тьмянішанні «чимала заслуга людей Woolworth» (так називається система супермаркетів з невисокими цінами, система, в якій втілена соціалістична модель вирівняного добробуту). Отже, європейський ландшафт змінюють у гірший бік або, не вдаючись до евфемізмів, відверто паплюжать громадяни-споживачі, які виїздять з колишнього СССРу на «пеемже» до Німеччини. Ю. Андрухович блискуче втілює думку про територію, яка виробляє певний тип людей, чи, може, навпаки – про людей, які створюють відповідний собі ландшафт. Зрозуміло, постсовєтські емігранти, тобто постсовдепи не тільки не вписуються до європейського ландшафту, вони руйнують його вже самим своїм зовнішнім виглядом і споживацьким ставленням до життя, прагненням брати-хапати, нічого не даючи взамін. Через споживацво «нових європейців», які слухають Кіркорова й Пугачову, начхавши на німецькі смаки, ходять Мюнхеном у спортивних штанях, зневажають німецькі традиції, продовжують розмовляти російською, не докладаючи мінімальних зусиль для вивчення німецької мови, Німеччина перетворюється на «Ґермашку». Ю. Андрухович гірко іронізує: у Ґермашці німці невдовзі можуть виявитися зайвими (ось він, демон). Щоб переконатися в реалістичності такого сценарію, не треба, до речі, їхати аж так далеко, хоча я можу уявити, що на тлі німецького ландшафту постсовєтська всеїдність і незакоплексованість має вигляд особливо наочний і огидний. Совєтська, згодом постсовєт¬ська людина (зокрема її український варіант) наділені дивовижною руйнівною здат¬ністю. За¬хланність, яку свого часу підмітив ще М. Йогансен, коли писав про українця, що знищить весь очерет, аби ним накрити свою поганеньку хату, та захланність, яку злидні й відсутність власності – люмпенізація подвоїли, нарешті вирвалася із-за залізної завіси. Поруйнувавши свої Карпати, Львів, малі українські містечка з їхніми замками, сплюндрувавши свої церкви й ліси, свої луки і водойми, захланність увірвалася до Шенґена із салом, горілкою і запашним порошком «Лотос». І нема на це ради. Навіть найсуворіші митні правила й відбитки пальців не зарадять. Бо будь-яка територія завжди потребує людей. Якщо бракує своїх, тих, що вписуються до ландшафту, прийдуть ті, що до нього не вписуються, ті, що змінюватимуть його відповідно до власних уподобань. Після відвідин Дюссельдорфа мій знайомий поляк правих поглядів дійшов висновку, що Польщі взагалі не варто вступати до Євросоюзу. До такого висновку його спонукала жанрова сценка – звичайна шкільна екскурсія. Здається, нічого особливого, якби не одна обставина. Вчителька-німкеня супроводжувала дітей, які всі без винятку були кольоровими. Можливо, цей приклад є радше винятком із правила і навіть ксенофобським. Одначе ніде правди діти: внаслідок фемінізму, прихильником якого є Ю. Андрухович, народжуваність у Європі та й в Україні, яка в цьому плані є справжньою Європою, стрімко падає. Тому твердження, що європейський ландшафт змінює перед¬усім саме фемінізм, як на мене, цілком логічне. Мої арґументи можуть видаватися печерними, такими, що не вписуються до сучасного дискурсу. Одначе вплив негрів, арабів, турків на європейський ландшафт є не менш істотним, аніж вплив тих совдепів, що виїздять до Євросоюзу назавжди, чи тих, які виїздять туди тимчасово – на легальні й нелегальні заробітки. З одного боку, вся ця людність їде до Європи в пошуках кращого життя. З іншого, Європі ця людність теж потрібна. Європі бракує тих, хто виконуватиме тяжку, непрестижну, тобто неєвропейську працю. У своїй книжці Ю. Андрухович чомусь оминає ці питання, хоча й відчуває: Європа змінюється, стає іншою. Її традиції, що їх уособлює «чесний сир», невдовзі перетворяться на музейний експонат.

Ю. Андрухович уміє просто і водночас без спрощення говорити про складні речі. Саме так побудований есей «Смерть у Празі», в якому автор зводить до одного знаменника чотири самогубства. У 1969 році на знак протесту проти совєтської окупації на Вацлавській площі здійснив самоспалення 21-однорічний празький студент Ян Палах. Через місяць на тому ж місці здійснив самоспалення 19-річний Ян Заїц. 6 березня 2000 на знак протесту проти глобалізації й демократичного устрою, в якому важать передусім влада і гроші, в центрі Праги облився бензином 19-річний даркер, учасник антизахідного молодіжного руху. Майже в той самий час український заробітчанин, що тягнув лямку рабської праці, кинувся під потяг празького метро, оскільки йому відмовили у наданні політичного притулку. Ю. Андрухович схильний вважати, що у всіх цих випадках (прикметно, що два останні безіменні) йдеться про одне – про «функцію людського опору», про опір безглуздю. Ю. Андрухович, якого як постмодерніста і карнаваліста часто звинувачували саме у відсутності опору, відкидає тезу Ф. Фукуями про кінець історії, бо з падінням комунізму історія, як видно, зовсім не скінчилася. Саме про це вже кілька років тому писала О. Пахльовська в консервативній статті «Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм». Сучасна історична наука, як відомо, зосереджується на фактах. Моральні оцінки – не її парафія.

Література, зокрема есеїстика, від моралі відмовитися ніяк не може, бо в такому разі вона втратить будь-який сенс. Читачі продовжують шукати у книжках не тільки розради-розваги, а й відповідей на пекучі питання. Читачі шукають підтвердження чи спростування власного переживання чи власного відчуття сучасності, що фатально, містично, діалектично сполучена з минулим. Для них Ю. Андрухович перетворюється на того чічероне, який є прихованим моралістом, бо тільки моралістові могло спасти на думку «зробити географію відповідальною за культуру» (Атлас. Медитації. – С. 121). Лише мораліст міг визнати, що найтяжчим із гріхів розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 року було розчленування його «Центрально-Східної Європи», тобто «останньої території», «території постмодернізму, наділеного па¬м’яттю та надією», «території, повної руїн», «рухомої території, що дрейфує на схід» (див.: …Но странною любовью. – С. 87). Така констатація наштовхує на думку, що в Європі майже непомітно виросла нова стіна вздовж західного українського кордону, стіна, що нагадує колишню Берлінську. З цією стіною і за стіною, з гіршого її боку, українцям, здається, доведеться жити ще не одне десятиліття попри розпач, неврози й інші розлади. Втішатися можна, як завжди, фаталістичним – «якось воно та буде» або вірою в те, що ця стіна колись обов’язково розвалиться, не розчавивши при цьому нас.

В останній книжці Ю. Андруховича чимало роздумів з приводу російського і польського чинника в українській історії, а відтак і культурі. Есеїст чітко показує, що «для України перебування в російській зоні світу обертається на копіювання передусім російського неґативу» (…Но странною любовью. – С. 84). Відповідаючи на запитання: «Чого я хочу від Росії», – Ю. Андрухович висуває до неї елементарні, та насправді нездійсненні вимоги. Ось деякі з них: припинити геноцид у Чечні й визнати її незалежність, припинити тиснути на Україну, відмовитися від ідеї «тримати всіх на паску», від ідеї експансії на Захід, зосередитися на собі, відмовитися від деспотії навіть ціною анархії. Натомість до Польщі, на відміну від Росії, попри випиту з росіянами горілку, Ю. Андрухович має сантимент. Він, як завжди, дуже дохідливо показує витоки як української полонофобії, так й української полонофілії, «шкірно й підшкірно» відчуваючи, що полонофобів у нас таки значно більше. Феномен української полонофілії Ю. Андрухович пояснює на власному прикладі. Для нього Польща була і залишається країною мрій, країною свободи, тоді як більшість українців продовжують плекати задавнені стереотипи, за якими росіяни – це свої: прямі, нелукаві, чуйні, православні, людські, з однієї з нами держави – Союзу, а поляки – чужі: хитрі, облесні, католики, єзуїти, «пораховані жмикрути», панські, зазіхають на Україну, бо хочуть захапати Львів. Можливо, найдотепніше відмінність між тим, як українці сприймають поляків і росіян, ілюструє таке спостереження Ю. Андруховича: поляки, на думку українців, навіть лаються фальшиво, тоді як росіяни – щиро (див.: Країна мрій. – С. 95). Ю. Андрухович усвідомлює вагу польського чинника у війні за європейський вибір України. Водночас він не закриває очі на пересічнопольське неґативне ставлення до українців. Останнім часом, як свідчать вже не соціологічні опитування, а висновки, зроблені на їх підставі самим Ю. Андруховичем, ставлення поляків до українців дещо поліпшилося передусім завдяки арабам, які атакували нью-йоркські хмародери (див.: Фантазія на тему прозорості. – С. 105). Брак українсько-польського порозуміння спонукав Ю. Андруховича до реальних дій. Він запропонував видавати журнал «Потяг № 76». Такий потяг Укрзалізниці сполученням Чернівці – Перемишль справді курсує до Перемишля, але дедалі рідше. Поліпшення польсько-українських стосунків, за Ю. Андруховичем, можливе лише внаслідок обговорення болісних питань: акція «Вісла», Волинська трагедія, територіальні претензії, рік 18-й і рік 81-й, тероризм, глобалізація і ціни – на «бензин, кордон, любов, ненависть, життя» і, додам, – на газ, газ і ще раз газ. Оскільки я сама належу до «полонофілів» і спостерігаю спроби інтелектуалів по обидва боки кордону знайти порозуміння вже протягом довгого часу, мушу зізнатися: я розчарована. Очікуваного порозуміння так і не відбулося. Натомість воно просто захлинається у словах. Попри вдячність, яку українці, точніше, українські інтелектуали відчувають до поляків, коли ті підтримали нас і 1991-ого, і 2004-ого, і на Євробаченні, я дедалі частіше ловлю себе на думці, що поляки епохи «Солідарності» не вдалися до реваншу, забули про велику Польщу «від моря до моря», навчилися жити у своїй не такій вже й маленькій країні не тому, що усвідомили власну вину перед українцями, а також білорусами й литовцями, території яких окуповували тривалий час, а тому, що змінилася політична кон’юнктура. Я дякую Богу, що полякам у 90-х роках ХХ ст. було невигідно ревізувати польсько-український кордон. Мені здається, що для початку польським та українським історикам варто було б розібратися принаймні з операцією «Вісла» й Волинською трагедією. Прошу, до речі, звернути увагу на формулювання обох проблем. Саме ці формулювання пояснюють принципово різний підхід до двох подій. Одна частина польських істориків пов’язує депортацію лемків (а також українців Надсяння, Холмщини та Підляшшя) з їхніх етнічних територій після ІІ світової війни з польською комуністичною державою, інша підкреслює роль, яку відіграв у цій операції Сталін, хто, як відомо, спричинився й до попередньо проведеного обміну населенням, коли частину лемків переселили до СССР. Одначе в будь-яких польських потрактуваннях це була, звісно, операція, що списується на рахунок кривавого комуністичного режиму, незважаючи навіть на те, що «Вісла» замислювалася як помста за Волинь, тоді як за Волинську трагедію чи різанину, але в жодному разі не за «операцію», відповідальність несе не УПА, а всі українці з ветеранами НКВС включно, хоча останні до неї аж ніяк не причетні. Історики оперують цифрами. Їх цікавить: хто ж зазнав більших втрат? Цифри, звичайно, річ уперта, але яким числом можна виміряти розпач, скривдженість і приниження українців, окупованих поляками, що з ними українцям доводилося жити не роками, а століттями? В Австро-Угорщині, як відомо, саме австрійці боронили русинів від польського шовінізму. З іншого боку, втрати депортованих як на Схід, так і на Захід лемків таки можна компенсувати у грошовому еквіваленті. Одначе, на моє глибоке переконання, цього не буде ніколи. Навіть не тому, що це питання не ставиться на державному рівні (хоча 1990 року польський Сенат засудив акцію «Вісла»), а тому, що вже ніколи не буде лемків. Оперуючи геопоетичними поняттями Ю. Андруховича, можна сказати, що у лемків відібрали ландшафт, без якого вони зникли, розчинилися в історії. Отож Бескиди стоять, але лемків катма. Ті з них, що опинилися на Сході, перетворилися на радикальних українців-полонофобів. Ті, кого вивезли на Захід, воліють стати німцями. Одначе замість плачів з приводу ще одного безповоротно втраченого неповторного малого світу, який, напевно, не був раєм, варто повсякчас нагадувати польським історикам, що брутальна волинська різанина відбувалася за сотні кілометрів від етнічних польських земель. На волинських землях, які входили до складу Другої Речі Посполитої, поляки були чужою меншиною і водночас людьми вищого ґатунку, громадянами, тоді як автохтонне населення трактувалося як бидло. І це не вигадка совєтської історіографії, а правда, яка міститься в родинних переказах волинських селян. Шкода, що ніхто не додумався їх зібрати й видати окремою книжкою. Натомість витончені саги польських осадників витримують в Польщі по кілька видань (див.: Prus Edward. Legenda Kresow. – Wroclaw, 2003), що свідчить про чималий інтерес польського читача до книжок такого роду. Польські інтелектуали, яким завжди й до всього є діло, які наділені гіпервідповідальністю за долю світу, чомусь ніяк не зрозуміють, що причини української нелюбові до поляків слід шукати не тільки в українському націоналізмі, тому «дияволі, що ховається в сирі», а передусім у польському шовінізмі. Це моє спостереження підтвердила дискусія з приводу «Вісли» й «Волині», що її проводили польські й українські історики на черговому Конгресі україністів у Донецьку. Дискусія проходила під досить неприємний для українців рефрен: поляки завжди залишалися антикомуністами й антисталі¬ністами, тоді як українці – ні. Мій польський колега, вочевидь, намагаючись згладити неприємне враження від дискусії, зашепотів мені на вухо: «І ви, і ми є націоналістами. Саме тому нам так складно домовитися». Можливо, але я знаю, що українці на відміну від поляків ніколи не були шовіністами: вони не захоплювали чужих територій, не населяли їх своїми, не впроваджували там українські школи, не забороняли аборигенам навчатися рідною мовою, не проводили парцеляції земель й не вимагали від інших зміни віросповідання, як це сталося на Волині у ХХ столітті. Поляки увійшли до Євросоюзу. Я щиро радію, що польські життєві стандарти наблизилися до європейських: дороги, побутова культура, енергомісткі технології. Одначе мене не полишає один сумнів. Він виникає щоразу, коли я бачу тінь польського шовінізму. Сподіваюся, це тільки тінь. Одначе соціологія свідчить, що українсько-польські стосунки далеко не безхмарні. Якщо Т. Шевченко у вірші «Полякам» і примиряє, і не примиряє обидва народи, бо чітко називає винних: ксьондзи, магнати, тобто поляки, то Ю. Андрухович пропонує не шукати винних в одному із найзаплутаніших історичних вузлів Східної Європи. Щоправда, розглядаючи в есеї «Присмак каменю» не менш заплутаний і такий же історично задавнений конфлікт, як сербсько-мусульмансько-хорватська різанина 1992 – 1995 років, Ю. Андрухович трактує його досить однобічно. Я розумію, всі його симпатії на боці покривджених боснійських мусульман. Одначе боснійський конфлікт, який сягає корінням часів Османського панування, може згодом відгукнутися в тій же Німеччині, хай в еміграційній формі. Мені здається, що говорити треба не про ефемерну спільну відповідальність й таке ж ефемерне спільне каяття, а про вибір. На мою думку, сучасний письменник просто зобов’язаний нагадувати читачам не тільки про відкритість світу, а й про ціну цієї відкритості. Кожна людина незалежно від конфесійної належності, раси й національності має усвідомлювати, що вибір, пов’язаний зі зміною місця проживання, тобто вибір, пов’язаний із рішенням змінити вітчизну внаслідок освоєння нових земель, зазвичай окупованих, чи внаслідок трудової еміграції – річ надто серйозна, принаймні набагато серйозніша за цифри, зокрема ті, що на паперових знаках. Чи ховається диявол в сирі? Швейцарський сировар Хриґу обов’язково захищатиме свій «чесний сир», той сир, що варив його батько і батько батька, той сир, що, напевно, не варитимуть його внуки. Мені здається, що цей опір нагадуватиме опір українських селян, яких свого часу заганяли в колгоспи й виживали з хуторів. Можливо, цивілізована Швейцарія виплатить сироварам якісь компенсації, але вони все одно приречені на зникнення. Свого часу в Європі такими приреченими виявилися цехові майстри, а в Україні – «куркулі», тобто справжні селяни. З одного боку, традиції гальмують прогрес. З іншого, знищити традицію завжди легше, ніж відродити. Іноді відроджувати традиції доводиться, бо прогрес обертається псевдопрогресом. Якщо Швейцарія зі своїми банками без сироварів якось проживе, то Україна з постколгоспним селянством – ні. Гадаю, що повернення українців до «сільського чесного роду», який є нашою варіацією «чесного сиру», без патріотизму навряд чи відбудеться. Цим я не заперечую існування диявола. Одначе, на мою думку, він ховається не в «чесному сирі», а у владі, грошах й почутті власної вищості та обраності. Останні з честю і чесністю не мають жодного зв’язку.