in творчість

Берлін, сторінки щоденника (22)

До Берліна приїхав Жолдак, Андрій. Він привіз із
Харкова велику трупу українських акторів, тонни розкішного, чи, як
це тепер називається, жирного реквізиту і три абсолютно
геніальні вистави. Вийшов із цього такий собі фестиваль у фестивалі
— несподівано потужний український акцент у традиційно насиченому
гучними театральними подіями берлінському житті. Діялося все на
сцені нині, без перебільшення, найрадикальнішого, наймоднішого,
найсучаснішого і найскандальнішого з театрів Німеччини —
берлінського «Фольксбюне». Дехто з моїх німецьких знайомих навіть
стверджує, що це на сьогодні — просто найвидатніший театр, театр
номер один Європи, світу і Всесвіту. І публіка, котра до нього
ходить, — це просто найчутливіша, найживіша, найкраща театральна
публіка.

Я так самозабутньо захлинаюся всіма цими
суперлативами, тому що Жолдак і його трупа здійснили у «Фольксбюне»
чудо, внаслідок якого ця найчутливіша, найрозумніша, найживіша і —
не в останню чергу — найскептичніша публіка ніяк не хотіла
відпускати їх зі сцени по закінченні дійства. Мені під цей їхній
шквал і самому дуже хотілося пострибати на стільці: ми є, ми
входимо — красиво й ефектно — у культурну свідомість світу,
нарешті, Господи.

Вперше і востаннє щось українське гралося на цій
сцені (саме «Фольксбюне», так!) наприкінці 20-х років минулого
століття — щоправда, того разу режисер і актори були німецькими,
зате п’єса — «Білою пантерою» Винниченка, невідомого невдахи з
неіснуючої країни, недополітика й еміґранта. Вистава запам’яталася
і навіть далася тодішній публіці взнаки: хронікери театру донині
звітують про систематичні виклики карет швидкої допомоги до
театрального під’їзду.

Потім про наше існування на довгі десятиліття
забули, про існування в нас якої-небудь культури — тим більше.
Починаючи з 1991 року, наші відповідальні діячі, ніде правди
сховати, вивозили вряди-годи на продаж якісь чергові шаровари, але
охочих купити переважно не траплялося.

Безумовним проривом у західноєвропейську
естетичну свідомість стала наша революція. Помаранчевий колір
боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом
проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і
несвідомо затягувало її попереднє керівництво. У цьому сенсі Андрій
Жолдак із його проривно-аґресивними театральними проектами є значно
послідовнішим — перепрошую, пафос! — борцем за ідеали революції,
ніж уся наша теперішня влада з опозицією разом узяті. Можливо, саме
тому сталося те, що сталося: його виставу «Ромео і Джульєтта.
Фрагмент» у посткучмівському демократичному Харкові просто
заборонили, а самого його від тамтешнього академічного театру
просто усунули. Нам таких Жолдаків не нада.

Рік тому, беручи участь у формулюванні
Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів на підтримку
кандидата в президенти Віктора Ющенка і ставлячи згодом свій підпис
під цим листом, я був упевнений, що тільки прихід до влади
вищезазначеного кандидата ґарантує моїй країні політичну свободу, а
мені й кожному з моїх друзів (як і моїх недрузів, а також моїх
недругів), тобто кожному з моїх колег, письменників і митців, —
свободу творчості. Це був підпис за свободу творчості і для Андрія
Жолдака в тому числі. Це був підпис за свободу творчості для всього
талановитого в Україні, для всього, що виривається за межі її
офіційно-сірої, нав’язаної режимом «мови попси і блатняка».

Як мені нині пояснювати шокованим німецьким
симпатикам нашої країни та нашої революції те, що трапилося з
Жолдаком? Як мені доводити відсутність цензури, коли вона вже — не
те що торкнулася — з усієї сили проїхалася по одному з найживіших у
нашій країні театрів? І при цьому вони, ці досі захоплені
помаранчевою красою німці, ще залишають шанс — і нам, і собі, вони
ще не хочуть вірити, вони нерішуче кажуть: «Та ні, це, мабуть, лише
ідіотизм якогось місцевого самодура!».

Добре, що вони все ще сподіваються. Добре, що
разом із ними все ще сподіваюсь я. Але з усього випливає, що «Ромео
і Джульєтту» 22 і 23 жовтня 2005 року чудові харків’яни грали
вперше і востаннє. Виставу закрито. Забути.

“Дзеркало тижня”, # 43 (571) 5 — 11 листопада 2005
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/51686/

Написати відгук

Comment