Ангели Божі – й ті не знають птаха
Моїх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серці маю цвяха.

Іти війною на Москву чи ляха –
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!

Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!

А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!

Цей вірш є своєрідним апендиксом до мого «параісторичного оповідання» «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Воно у свою чергу має кілька редакцій, остання з яких постала, здається, 1990 року. Ця редакція, крім цілого ряду виправлень, містить на закінчення акросонет «Амалія Неборака», що його буцімто написав сам герой оповідання Самійло Немирич. Ідею мені подав, як то часто бувало, Віктор Неборак. Сталося це після того, як я прочитав йому все оповідання вголос. Наприкінці оповідання є історія про те, як перебуваючи у львівській в’язниці, міський бандюган Немирич з-за ґратів спостерігає за 13-літньою дівчинкою Амалією, дочкою львівського ката. І як він безнадійно в неї закохується. Далі я пишу про те, що з любовного розпачу Немирич написав акросонет, присвячений тій дівчинці. У попередній редакції її прізвище було Цимборовська. Неборакові оповідання дуже сподобалося. Коли він дослухав його до кінця, то спитав: «А чому б тобі не додати той акросонет? Напиши щось таке в ренесансово-бароковому стилі». Проблема полягала тільки в тому, що сума перших літер імені і прізвища АМАЛІЯ ЦИМБОРОВСЬКА аж ніяк не становила чотирнадцять. А сонет обов’язково мусить складатися з 14-ти рядків. І тут мені спало на думку, що той, хто це підказав, мусить бути якось віддячений. АМАЛІЯ НЕБОРАКА давала саме 14 літер.

У найновішій редакції ми з півнями, керуючись принципом політичної коректності, погодилися на заміну рядка «Іти війною на татар чи ляха» рядком «Іти війною на Москву чи ляха».

Юрій Андрухович