Остання книжка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі», до якої увійшли вибрані спроби 1999 – 2005 рр., складається із трьох розділів: «Підсвідоме», «Геопоетика», «Справжні історії однієї Європи». Серед есеїв є й зовсім «свіжі», і ті, що вже друкувалися в періодиці: «Атлас. Медитації», «Живокіст серцевидний», «Мала інтимна урбаністика», «Швейцарська Швейцарія», і розширені версії вже існуючих: «Shevchenko is OK» написаний на основі есею «Останні поети» з книжки «Дезорієнтація на місцевості» (Івано-Франківськ, 1999). Есеям Ю. Андруховича притаманна стрімка думка, парадоксальність мислення, ліричне чуття, що, як мені здається, особливо має подобатися жінкам, а чоловіків може, навпаки, дратувати. Основним персонажем цієї книжки є сумнів, передусім з приводу традиції, що збуджує в будь-якій людині, навіть неконсервативній, патріотичні почуття. Останні Ю. Андрухович трактує як аморальні, вважаючи, що їхнє місце на стадіоні (див.: Орган, яким люблять. – С. 79). Під «дияволом, що ховається в сирі» (див.: Швейцарська Швейцарія), Ю. Андрухович має на увазі саме патріотизм чи націоналізм, межа між якими, як відомо, умовна, проте мене дана метафора цікавить в аспекті загроженої традиції, тобто мені йдеться про «чесний сир».

Лейтмотивом книжки є, звичайно ж, Європа, точніше ревізія тієї ілюзії про Європу, яку виплекала уява Ю. Андруховича на початку 90-х. Письменник, вдаючись до самоцитування, іронізує над тими пеанами, які колись виспівував Європі. Минуло зовсім мало часу – якихось десять літ, і той ландшафт, який заворожував Ю. Андруховича, раптом заворожувати перестав. Письменник у розпачі: «Звідки ця совєтизація простору і псування годинників? Чому ця Німеччина дедалі більше нагадує Ґермашку?» (Місце зустрічі Germaschka. – С. 271). Відповідь проста. У присмерку Європи або, за Ю. Андруховичем, у її тьмянішанні «чимала заслуга людей Woolworth» (так називається система супермаркетів з невисокими цінами, система, в якій втілена соціалістична модель вирівняного добробуту). Отже, європейський ландшафт змінюють у гірший бік або, не вдаючись до евфемізмів, відверто паплюжать громадяни-споживачі, які виїздять з колишнього СССРу на «пеемже» до Німеччини. Ю. Андрухович блискуче втілює думку про територію, яка виробляє певний тип людей, чи, може, навпаки – про людей, які створюють відповідний собі ландшафт. Зрозуміло, постсовєтські емігранти, тобто постсовдепи не тільки не вписуються до європейського ландшафту, вони руйнують його вже самим своїм зовнішнім виглядом і споживацьким ставленням до життя, прагненням брати-хапати, нічого не даючи взамін. Через споживацво «нових європейців», які слухають Кіркорова й Пугачову, начхавши на німецькі смаки, ходять Мюнхеном у спортивних штанях, зневажають німецькі традиції, продовжують розмовляти російською, не докладаючи мінімальних зусиль для вивчення німецької мови, Німеччина перетворюється на «Ґермашку». Ю. Андрухович гірко іронізує: у Ґермашці німці невдовзі можуть виявитися зайвими (ось він, демон). Щоб переконатися в реалістичності такого сценарію, не треба, до речі, їхати аж так далеко, хоча я можу уявити, що на тлі німецького ландшафту постсовєтська всеїдність і незакоплексованість має вигляд особливо наочний і огидний. Совєтська, згодом постсовєт¬ська людина (зокрема її український варіант) наділені дивовижною руйнівною здат¬ністю. За¬хланність, яку свого часу підмітив ще М. Йогансен, коли писав про українця, що знищить весь очерет, аби ним накрити свою поганеньку хату, та захланність, яку злидні й відсутність власності – люмпенізація подвоїли, нарешті вирвалася із-за залізної завіси. Поруйнувавши свої Карпати, Львів, малі українські містечка з їхніми замками, сплюндрувавши свої церкви й ліси, свої луки і водойми, захланність увірвалася до Шенґена із салом, горілкою і запашним порошком «Лотос». І нема на це ради. Навіть найсуворіші митні правила й відбитки пальців не зарадять. Бо будь-яка територія завжди потребує людей. Якщо бракує своїх, тих, що вписуються до ландшафту, прийдуть ті, що до нього не вписуються, ті, що змінюватимуть його відповідно до власних уподобань. Після відвідин Дюссельдорфа мій знайомий поляк правих поглядів дійшов висновку, що Польщі взагалі не варто вступати до Євросоюзу. До такого висновку його спонукала жанрова сценка – звичайна шкільна екскурсія. Здається, нічого особливого, якби не одна обставина. Вчителька-німкеня супроводжувала дітей, які всі без винятку були кольоровими. Можливо, цей приклад є радше винятком із правила і навіть ксенофобським. Одначе ніде правди діти: внаслідок фемінізму, прихильником якого є Ю. Андрухович, народжуваність у Європі та й в Україні, яка в цьому плані є справжньою Європою, стрімко падає. Тому твердження, що європейський ландшафт змінює перед¬усім саме фемінізм, як на мене, цілком логічне. Мої арґументи можуть видаватися печерними, такими, що не вписуються до сучасного дискурсу. Одначе вплив негрів, арабів, турків на європейський ландшафт є не менш істотним, аніж вплив тих совдепів, що виїздять до Євросоюзу назавжди, чи тих, які виїздять туди тимчасово – на легальні й нелегальні заробітки. З одного боку, вся ця людність їде до Європи в пошуках кращого життя. З іншого, Європі ця людність теж потрібна. Європі бракує тих, хто виконуватиме тяжку, непрестижну, тобто неєвропейську працю. У своїй книжці Ю. Андрухович чомусь оминає ці питання, хоча й відчуває: Європа змінюється, стає іншою. Її традиції, що їх уособлює «чесний сир», невдовзі перетворяться на музейний експонат.

Ю. Андрухович уміє просто і водночас без спрощення говорити про складні речі. Саме так побудований есей «Смерть у Празі», в якому автор зводить до одного знаменника чотири самогубства. У 1969 році на знак протесту проти совєтської окупації на Вацлавській площі здійснив самоспалення 21-однорічний празький студент Ян Палах. Через місяць на тому ж місці здійснив самоспалення 19-річний Ян Заїц. 6 березня 2000 на знак протесту проти глобалізації й демократичного устрою, в якому важать передусім влада і гроші, в центрі Праги облився бензином 19-річний даркер, учасник антизахідного молодіжного руху. Майже в той самий час український заробітчанин, що тягнув лямку рабської праці, кинувся під потяг празького метро, оскільки йому відмовили у наданні політичного притулку. Ю. Андрухович схильний вважати, що у всіх цих випадках (прикметно, що два останні безіменні) йдеться про одне – про «функцію людського опору», про опір безглуздю. Ю. Андрухович, якого як постмодерніста і карнаваліста часто звинувачували саме у відсутності опору, відкидає тезу Ф. Фукуями про кінець історії, бо з падінням комунізму історія, як видно, зовсім не скінчилася. Саме про це вже кілька років тому писала О. Пахльовська в консервативній статті «Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм». Сучасна історична наука, як відомо, зосереджується на фактах. Моральні оцінки – не її парафія.

Література, зокрема есеїстика, від моралі відмовитися ніяк не може, бо в такому разі вона втратить будь-який сенс. Читачі продовжують шукати у книжках не тільки розради-розваги, а й відповідей на пекучі питання. Читачі шукають підтвердження чи спростування власного переживання чи власного відчуття сучасності, що фатально, містично, діалектично сполучена з минулим. Для них Ю. Андрухович перетворюється на того чічероне, який є прихованим моралістом, бо тільки моралістові могло спасти на думку «зробити географію відповідальною за культуру» (Атлас. Медитації. – С. 121). Лише мораліст міг визнати, що найтяжчим із гріхів розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 року було розчленування його «Центрально-Східної Європи», тобто «останньої території», «території постмодернізму, наділеного па¬м’яттю та надією», «території, повної руїн», «рухомої території, що дрейфує на схід» (див.: …Но странною любовью. – С. 87). Така констатація наштовхує на думку, що в Європі майже непомітно виросла нова стіна вздовж західного українського кордону, стіна, що нагадує колишню Берлінську. З цією стіною і за стіною, з гіршого її боку, українцям, здається, доведеться жити ще не одне десятиліття попри розпач, неврози й інші розлади. Втішатися можна, як завжди, фаталістичним – «якось воно та буде» або вірою в те, що ця стіна колись обов’язково розвалиться, не розчавивши при цьому нас.

В останній книжці Ю. Андруховича чимало роздумів з приводу російського і польського чинника в українській історії, а відтак і культурі. Есеїст чітко показує, що «для України перебування в російській зоні світу обертається на копіювання передусім російського неґативу» (…Но странною любовью. – С. 84). Відповідаючи на запитання: «Чого я хочу від Росії», – Ю. Андрухович висуває до неї елементарні, та насправді нездійсненні вимоги. Ось деякі з них: припинити геноцид у Чечні й визнати її незалежність, припинити тиснути на Україну, відмовитися від ідеї «тримати всіх на паску», від ідеї експансії на Захід, зосередитися на собі, відмовитися від деспотії навіть ціною анархії. Натомість до Польщі, на відміну від Росії, попри випиту з росіянами горілку, Ю. Андрухович має сантимент. Він, як завжди, дуже дохідливо показує витоки як української полонофобії, так й української полонофілії, «шкірно й підшкірно» відчуваючи, що полонофобів у нас таки значно більше. Феномен української полонофілії Ю. Андрухович пояснює на власному прикладі. Для нього Польща була і залишається країною мрій, країною свободи, тоді як більшість українців продовжують плекати задавнені стереотипи, за якими росіяни – це свої: прямі, нелукаві, чуйні, православні, людські, з однієї з нами держави – Союзу, а поляки – чужі: хитрі, облесні, католики, єзуїти, «пораховані жмикрути», панські, зазіхають на Україну, бо хочуть захапати Львів. Можливо, найдотепніше відмінність між тим, як українці сприймають поляків і росіян, ілюструє таке спостереження Ю. Андруховича: поляки, на думку українців, навіть лаються фальшиво, тоді як росіяни – щиро (див.: Країна мрій. – С. 95). Ю. Андрухович усвідомлює вагу польського чинника у війні за європейський вибір України. Водночас він не закриває очі на пересічнопольське неґативне ставлення до українців. Останнім часом, як свідчать вже не соціологічні опитування, а висновки, зроблені на їх підставі самим Ю. Андруховичем, ставлення поляків до українців дещо поліпшилося передусім завдяки арабам, які атакували нью-йоркські хмародери (див.: Фантазія на тему прозорості. – С. 105). Брак українсько-польського порозуміння спонукав Ю. Андруховича до реальних дій. Він запропонував видавати журнал «Потяг № 76». Такий потяг Укрзалізниці сполученням Чернівці – Перемишль справді курсує до Перемишля, але дедалі рідше. Поліпшення польсько-українських стосунків, за Ю. Андруховичем, можливе лише внаслідок обговорення болісних питань: акція «Вісла», Волинська трагедія, територіальні претензії, рік 18-й і рік 81-й, тероризм, глобалізація і ціни – на «бензин, кордон, любов, ненависть, життя» і, додам, – на газ, газ і ще раз газ. Оскільки я сама належу до «полонофілів» і спостерігаю спроби інтелектуалів по обидва боки кордону знайти порозуміння вже протягом довгого часу, мушу зізнатися: я розчарована. Очікуваного порозуміння так і не відбулося. Натомість воно просто захлинається у словах. Попри вдячність, яку українці, точніше, українські інтелектуали відчувають до поляків, коли ті підтримали нас і 1991-ого, і 2004-ого, і на Євробаченні, я дедалі частіше ловлю себе на думці, що поляки епохи «Солідарності» не вдалися до реваншу, забули про велику Польщу «від моря до моря», навчилися жити у своїй не такій вже й маленькій країні не тому, що усвідомили власну вину перед українцями, а також білорусами й литовцями, території яких окуповували тривалий час, а тому, що змінилася політична кон’юнктура. Я дякую Богу, що полякам у 90-х роках ХХ ст. було невигідно ревізувати польсько-український кордон. Мені здається, що для початку польським та українським історикам варто було б розібратися принаймні з операцією «Вісла» й Волинською трагедією. Прошу, до речі, звернути увагу на формулювання обох проблем. Саме ці формулювання пояснюють принципово різний підхід до двох подій. Одна частина польських істориків пов’язує депортацію лемків (а також українців Надсяння, Холмщини та Підляшшя) з їхніх етнічних територій після ІІ світової війни з польською комуністичною державою, інша підкреслює роль, яку відіграв у цій операції Сталін, хто, як відомо, спричинився й до попередньо проведеного обміну населенням, коли частину лемків переселили до СССР. Одначе в будь-яких польських потрактуваннях це була, звісно, операція, що списується на рахунок кривавого комуністичного режиму, незважаючи навіть на те, що «Вісла» замислювалася як помста за Волинь, тоді як за Волинську трагедію чи різанину, але в жодному разі не за «операцію», відповідальність несе не УПА, а всі українці з ветеранами НКВС включно, хоча останні до неї аж ніяк не причетні. Історики оперують цифрами. Їх цікавить: хто ж зазнав більших втрат? Цифри, звичайно, річ уперта, але яким числом можна виміряти розпач, скривдженість і приниження українців, окупованих поляками, що з ними українцям доводилося жити не роками, а століттями? В Австро-Угорщині, як відомо, саме австрійці боронили русинів від польського шовінізму. З іншого боку, втрати депортованих як на Схід, так і на Захід лемків таки можна компенсувати у грошовому еквіваленті. Одначе, на моє глибоке переконання, цього не буде ніколи. Навіть не тому, що це питання не ставиться на державному рівні (хоча 1990 року польський Сенат засудив акцію «Вісла»), а тому, що вже ніколи не буде лемків. Оперуючи геопоетичними поняттями Ю. Андруховича, можна сказати, що у лемків відібрали ландшафт, без якого вони зникли, розчинилися в історії. Отож Бескиди стоять, але лемків катма. Ті з них, що опинилися на Сході, перетворилися на радикальних українців-полонофобів. Ті, кого вивезли на Захід, воліють стати німцями. Одначе замість плачів з приводу ще одного безповоротно втраченого неповторного малого світу, який, напевно, не був раєм, варто повсякчас нагадувати польським історикам, що брутальна волинська різанина відбувалася за сотні кілометрів від етнічних польських земель. На волинських землях, які входили до складу Другої Речі Посполитої, поляки були чужою меншиною і водночас людьми вищого ґатунку, громадянами, тоді як автохтонне населення трактувалося як бидло. І це не вигадка совєтської історіографії, а правда, яка міститься в родинних переказах волинських селян. Шкода, що ніхто не додумався їх зібрати й видати окремою книжкою. Натомість витончені саги польських осадників витримують в Польщі по кілька видань (див.: Prus Edward. Legenda Kresow. – Wroclaw, 2003), що свідчить про чималий інтерес польського читача до книжок такого роду. Польські інтелектуали, яким завжди й до всього є діло, які наділені гіпервідповідальністю за долю світу, чомусь ніяк не зрозуміють, що причини української нелюбові до поляків слід шукати не тільки в українському націоналізмі, тому «дияволі, що ховається в сирі», а передусім у польському шовінізмі. Це моє спостереження підтвердила дискусія з приводу «Вісли» й «Волині», що її проводили польські й українські історики на черговому Конгресі україністів у Донецьку. Дискусія проходила під досить неприємний для українців рефрен: поляки завжди залишалися антикомуністами й антисталі¬ністами, тоді як українці – ні. Мій польський колега, вочевидь, намагаючись згладити неприємне враження від дискусії, зашепотів мені на вухо: «І ви, і ми є націоналістами. Саме тому нам так складно домовитися». Можливо, але я знаю, що українці на відміну від поляків ніколи не були шовіністами: вони не захоплювали чужих територій, не населяли їх своїми, не впроваджували там українські школи, не забороняли аборигенам навчатися рідною мовою, не проводили парцеляції земель й не вимагали від інших зміни віросповідання, як це сталося на Волині у ХХ столітті. Поляки увійшли до Євросоюзу. Я щиро радію, що польські життєві стандарти наблизилися до європейських: дороги, побутова культура, енергомісткі технології. Одначе мене не полишає один сумнів. Він виникає щоразу, коли я бачу тінь польського шовінізму. Сподіваюся, це тільки тінь. Одначе соціологія свідчить, що українсько-польські стосунки далеко не безхмарні. Якщо Т. Шевченко у вірші «Полякам» і примиряє, і не примиряє обидва народи, бо чітко називає винних: ксьондзи, магнати, тобто поляки, то Ю. Андрухович пропонує не шукати винних в одному із найзаплутаніших історичних вузлів Східної Європи. Щоправда, розглядаючи в есеї «Присмак каменю» не менш заплутаний і такий же історично задавнений конфлікт, як сербсько-мусульмансько-хорватська різанина 1992 – 1995 років, Ю. Андрухович трактує його досить однобічно. Я розумію, всі його симпатії на боці покривджених боснійських мусульман. Одначе боснійський конфлікт, який сягає корінням часів Османського панування, може згодом відгукнутися в тій же Німеччині, хай в еміграційній формі. Мені здається, що говорити треба не про ефемерну спільну відповідальність й таке ж ефемерне спільне каяття, а про вибір. На мою думку, сучасний письменник просто зобов’язаний нагадувати читачам не тільки про відкритість світу, а й про ціну цієї відкритості. Кожна людина незалежно від конфесійної належності, раси й національності має усвідомлювати, що вибір, пов’язаний зі зміною місця проживання, тобто вибір, пов’язаний із рішенням змінити вітчизну внаслідок освоєння нових земель, зазвичай окупованих, чи внаслідок трудової еміграції – річ надто серйозна, принаймні набагато серйозніша за цифри, зокрема ті, що на паперових знаках. Чи ховається диявол в сирі? Швейцарський сировар Хриґу обов’язково захищатиме свій «чесний сир», той сир, що варив його батько і батько батька, той сир, що, напевно, не варитимуть його внуки. Мені здається, що цей опір нагадуватиме опір українських селян, яких свого часу заганяли в колгоспи й виживали з хуторів. Можливо, цивілізована Швейцарія виплатить сироварам якісь компенсації, але вони все одно приречені на зникнення. Свого часу в Європі такими приреченими виявилися цехові майстри, а в Україні – «куркулі», тобто справжні селяни. З одного боку, традиції гальмують прогрес. З іншого, знищити традицію завжди легше, ніж відродити. Іноді відроджувати традиції доводиться, бо прогрес обертається псевдопрогресом. Якщо Швейцарія зі своїми банками без сироварів якось проживе, то Україна з постколгоспним селянством – ні. Гадаю, що повернення українців до «сільського чесного роду», який є нашою варіацією «чесного сиру», без патріотизму навряд чи відбудеться. Цим я не заперечую існування диявола. Одначе, на мою думку, він ховається не в «чесному сирі», а у владі, грошах й почутті власної вищості та обраності. Останні з честю і чесністю не мають жодного зв’язку.