Маємо подякувати Юрію Андруховичу: кілька слів, кинутих ним в Інтернет-юрбу, спричинили “бу-ба-бу”! Андруховичу згадали все, що можна було згадати і, що можна було забути.
А провина його проста: він порушив табу, мовив нечуване: якщо мешканці Донбасу та Криму не мають до України жодного іншого почуття окрім ненависті, то – “чемодан, вокзал, Росія”, разом із териконами, іржавими заводами, Ведмідь-горою й “містом слави російських моряків”.
І це міркування розтрубили україномовні та російськомовні ЗМІ. Схід-південь, звісно, не забарився із відповіддю: що, мовляв, за снобізм і чому це українці Донбасу та Криму, навіть якщо вони не читали “Рекреації”, мусять бути заручниками помаранчевої безпорадності та біло-синьої зрадливості?
Слова Андруховича справили враження холодного душу. Декого збадьорили, декого змусили замислитися. Їх можна було б назвати вправною провокацією. Каверза лише в тім, що провокацією вони не були.
Це – щирі слова. І народилися вони не з лукавого мудрування, не з підступу та розрахунку, а – з розпачу. До того ж були далебі випадковими, бо промовляв Андрухович геть про інше.
Про що ж розповів Андрухович у своєму інтерв’ю? На що не звернув увагу приголомшений читацький загал? Розповів, що йому п’ятдесят років. Що він прожив пів століття. Що він написав декілька книг, але жодна з них його вже не влаштовує, і є в нього відчуття, ніби він взагалі нічого не писав.
Він, начебто, письменник (спитайте будь-кого на Хрещатику: хто такий Андрухович? – і кожен скаже: письменник), але той про кого кажуть “письменник”, не почувається достеменним письменником. Він дивиться не себе в дзеркало й не бачить на лобі мозолів од лаврового вінка.
Він лише натрудив рамена хіповим наплічником. Він об’їздив пів світу і тепер, за абеткою, пише книгу про міста-враження. І книга, напевно, буде чудова. Але чи принесе вона йому славу на віки-вічні?
Андруховичу варто лише поспівчувати. У п’ятдесят років – хочеться слави. Дуже хочеться. Мов іграшку в дитинстві. А де взяти письменнику ту славу? Іграшку можна було виклянчити. А в кого виклянчиш славу?
Україно, Нене, де ти, з лавровим вінком-іграшкою!? – запитує Андрухович. – Не барися, Нене, бо роки минають і маячить вигадана Сергієм Жаданом примара будинку для літніх, де всіма забутий Юрій Андрухович викреслює з нотатника прізвища померлих друзів.
І Юрій Андрухович умикає телевізор, і бачить – Віктора Януковича та Дмитра Табачника – і розуміє, що від цих добродіїв він не дочекається, ані вінка лаврового, ані вінка надгробного. Та Бог із ними, Януковичем і Табачником!
Демографи нарахували в Україні сорок шість мільйонів мешканців. Чи є в Україні письменники відоміші за Андруховича? Є так само відомі, але відоміших нема. То де ж мільйонні наклади “Рекреацій”, “Московіади”, “Перверзії”?
Сорок шість мільйонів обирають, що завгодно – Пепсі та Януковича. Але не обирають гарну літературу, не обирають його, Юрія Андруховича. То що ж це за капость така, що ж це за Україна? – запитує втомлений поет, есеїст, прозаїк, мандрівник і просто патріот.
І відповіддю на це запитання з’являється фантазія про українську Україну, в якій немає фанів Путіна-Сталіна-Януковича, в якій не слухають російську попсу, не читають російських детективів і не дивляться серіали про ментів. І хай ця Україна буде менша, але натомість буде “нормальна”, “європейська”, міркує Андрухович.
Ось яке особистісне підґрунтя резонансних міркувань Юрія Андруховича. Ім’я підґрунтя – депресія, спричинена особистісною кризою. Психологи скажуть, що це минеться. Прийде натхнення, Андрухович засяде за книгу і коли кулеметною стрічкою ляжуть на моніторі рядки – мине депресія.
Так скажуть психологи. Але я – не психолог. Я скажу інше: пане Андруховичу, депресія не мине. І не сподівайтеся. І з кожним роком ставатиме дедалі гірше і гірше. Пам’ятаєте слова: серед українських письменників замало самогубців, як на велику літературу? Звісно, пам’ятаєте, адже це – ваші слова.
Депресія в Україні – це надовго. Бо навіть якщо “українська Україна” відкараскається від Донбасу та Криму, в ній – слухатимуть російську попсу, читатимуть російські детективи й дивитимуться фільми про ментів. Бо Неня, що має принести іграшку (лавровий вінок), – шльондра.
Чи може Андрухович позбутися депресії? Мабуть. Але для цього Неня має позбутися звичного ремесла.
Цього вечора мені трапилася під руку книга американського психолога Ролла Мейя “Сила та невинність”. Той пише, що сила має проявлятися в конструктивній агресії, а невинність – це поза, гра в ошуканість і спроба уникнути відповідальності.
Соціально невинність проявляється в пошукові стороннього насильника – зовнішнього чи внутрішнього ворога. Андрухович теж бавиться в невинність, виставляючи Донбас і Крим внутрішнім ворогом.
Варто позбуватися невинності, радить Мей, і брати на себе відповідальність. А з відповідальністю в Україні завше були проблеми.
До речі, чудовий епіграф узяв автор до своєї книги: “Усюди, де знаходив я живе, знаходив я й волю до влади”, – впізнавані слова, чи не так? Звісно – Фрідріх Ніцше. Воля до влади! – волають божевільний Ніцше та клінічний психолог Мей.
Хочете жити, роз’ятрюйте волю до влади! – заклинають пацієнт і лікар. Відмахнутися від Донбасу та Криму, означає визнати власну мертвість.
Пане Андруховичу, плюньте на мемуари – книгу про міста за абеткою. Напишіть книгу про живу людину, яка глумиться над невинністю.
Валентин Бушанський, для УП
Джерело: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/5/5273873/