Я вже давно мав би заборонити собі вживання
цього слова — «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева».
Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами.
Варто лише мене зачепити — і я вже знову там, у листопаді — грудні
2004-го. Це може свідчити, щонайменше, про дві речі — про «синдром
ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене
відчуття реальності.

Реальність є дамою жахливо ревнивою. Вона не
терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак
суворо карає.

І все ж я знову не можу втриматися від згадки
про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це
буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.

Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли
перемога здавалась особливо близькою, ми з Юрком Прохаськом
перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і
про що думали. Майже як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? — Про
майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти
«список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно
сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При
цьому я означив би його дещо категоричніше — «речі, котрі мусять
бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних
пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на
своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми
одержали б.

Але я так і не склав свого списку. Спершу я,
здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом
навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це
робити? І чому б зрештою не дозволити собі таку розкіш — перестати
не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на
добрий шлях, і їй це вдалося, загалом, без моєї допомоги.
Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для
мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою
— як це називається? — громадянським. Доки я шукав його паростки,
воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене
орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.

Виявляється, саме це й було головною ілюзією: що
ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось
некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму — ось у
чому річ.

Чудо революції полягало в тому, що до нас на
хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної
хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але
чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а
точніше кажучи — щоб вислизати.

Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє
пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма
внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.

Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей
списку» змінено так і не було. Затерті анонімними нічними
виконавцями революційні графіті на колонах Київського поштамту — це
промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної
пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна
лоботомія. Ще рік-другий — і вся Україна остаточно впевниться, що
ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних
пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.

У цій ситуації мені залишається й далі робити
те, що я робив і чого не робити я вже не можу, — намагатися
впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами.
Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане,
відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії,
що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну
зворотну реакцію. Але все-таки з надією. Бо вона можлива навіть
після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в
розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все
починати спочатку»?

Це хороша справа — завжди починати спочатку. Це,
виявляється, надзвичайно солодка й захоплива перспектива, ця суміш
Сізіфа з Мазохом.

Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх
ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову
ненавидиш владу й тому говориш про неї все що забажаєш, із єдиним
прагненням — нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися
для чергового кармічного втілення.

До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу
тебе почують і зрозуміють краще.

Дзеркало тижня, № 3 (632) 27 січня — 2 лютого 2007


Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55681/

До Берліна приїхав Жолдак, Андрій. Він привіз із
Харкова велику трупу українських акторів, тонни розкішного, чи, як
це тепер називається, жирного реквізиту і три абсолютно
геніальні вистави. Вийшов із цього такий собі фестиваль у фестивалі
— несподівано потужний український акцент у традиційно насиченому
гучними театральними подіями берлінському житті. Діялося все на
сцені нині, без перебільшення, найрадикальнішого, наймоднішого,
найсучаснішого і найскандальнішого з театрів Німеччини —
берлінського «Фольксбюне». Дехто з моїх німецьких знайомих навіть
стверджує, що це на сьогодні — просто найвидатніший театр, театр
номер один Європи, світу і Всесвіту. І публіка, котра до нього
ходить, — це просто найчутливіша, найживіша, найкраща театральна
публіка.

Я так самозабутньо захлинаюся всіма цими
суперлативами, тому що Жолдак і його трупа здійснили у «Фольксбюне»
чудо, внаслідок якого ця найчутливіша, найрозумніша, найживіша і —
не в останню чергу — найскептичніша публіка ніяк не хотіла
відпускати їх зі сцени по закінченні дійства. Мені під цей їхній
шквал і самому дуже хотілося пострибати на стільці: ми є, ми
входимо — красиво й ефектно — у культурну свідомість світу,
нарешті, Господи.

Вперше і востаннє щось українське гралося на цій
сцені (саме «Фольксбюне», так!) наприкінці 20-х років минулого
століття — щоправда, того разу режисер і актори були німецькими,
зате п’єса — «Білою пантерою» Винниченка, невідомого невдахи з
неіснуючої країни, недополітика й еміґранта. Вистава запам’яталася
і навіть далася тодішній публіці взнаки: хронікери театру донині
звітують про систематичні виклики карет швидкої допомоги до
театрального під’їзду.

Потім про наше існування на довгі десятиліття
забули, про існування в нас якої-небудь культури — тим більше.
Починаючи з 1991 року, наші відповідальні діячі, ніде правди
сховати, вивозили вряди-годи на продаж якісь чергові шаровари, але
охочих купити переважно не траплялося.

Безумовним проривом у західноєвропейську
естетичну свідомість стала наша революція. Помаранчевий колір
боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом
проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і
несвідомо затягувало її попереднє керівництво. У цьому сенсі Андрій
Жолдак із його проривно-аґресивними театральними проектами є значно
послідовнішим — перепрошую, пафос! — борцем за ідеали революції,
ніж уся наша теперішня влада з опозицією разом узяті. Можливо, саме
тому сталося те, що сталося: його виставу «Ромео і Джульєтта.
Фрагмент» у посткучмівському демократичному Харкові просто
заборонили, а самого його від тамтешнього академічного театру
просто усунули. Нам таких Жолдаків не нада.

Рік тому, беручи участь у формулюванні
Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів на підтримку
кандидата в президенти Віктора Ющенка і ставлячи згодом свій підпис
під цим листом, я був упевнений, що тільки прихід до влади
вищезазначеного кандидата ґарантує моїй країні політичну свободу, а
мені й кожному з моїх друзів (як і моїх недрузів, а також моїх
недругів), тобто кожному з моїх колег, письменників і митців, —
свободу творчості. Це був підпис за свободу творчості і для Андрія
Жолдака в тому числі. Це був підпис за свободу творчості для всього
талановитого в Україні, для всього, що виривається за межі її
офіційно-сірої, нав’язаної режимом «мови попси і блатняка».

Як мені нині пояснювати шокованим німецьким
симпатикам нашої країни та нашої революції те, що трапилося з
Жолдаком? Як мені доводити відсутність цензури, коли вона вже — не
те що торкнулася — з усієї сили проїхалася по одному з найживіших у
нашій країні театрів? І при цьому вони, ці досі захоплені
помаранчевою красою німці, ще залишають шанс — і нам, і собі, вони
ще не хочуть вірити, вони нерішуче кажуть: «Та ні, це, мабуть, лише
ідіотизм якогось місцевого самодура!».

Добре, що вони все ще сподіваються. Добре, що
разом із ними все ще сподіваюсь я. Але з усього випливає, що «Ромео
і Джульєтту» 22 і 23 жовтня 2005 року чудові харків’яни грали
вперше і востаннє. Виставу закрито. Забути.

“Дзеркало тижня”, # 43 (571) 5 — 11 листопада 2005
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/51686/

З навколишнім світом я контактую — як і значна частина моїх
смертних сучасників — переважно двома шляхами: через подорожі та
інтернет. Обидва способи дають рівною мірою викривлене уявлення про
— як це називається? — об’єктивну реальність. Саме так — уявлення,
але жодним чином не знання. Якщо ти певен, що по-справжньому знати
тобі не дано, залишається час до часу що-небудь відчувати.

Щось таке відчувається — якісь сейсмічні
поштовхи всередині дедалі менш численних і не зовсім добре між
собою порозумілих інтелектуальних середовищ. Якийсь такий проект із
далекосяжними наслідками. Щось таке і до мене, напівутеклого,
долітає з Навколишності — то статтю з-за кордону підішлють, то
аналітику вітчизняну, то на радіовідвертість викличуть, а то просто
хтось анонімний на сайт вламається з непотамованим криком душевним:
«Ну подивися, що вони з нами роблять!»

Сепаратизм починається там, де виникають
аґресивні вони і загрожені ми. Я не претендую на відкриття, а
констатую очевидне.

Вони завжди діяли тихою сапою, щоденно і
перманентно, думається мені. Їхня стихія — це стабільність, хоч
якою жахливою вона є. Головне, чим вони займалися, поки ми пиячили
по своїх фестивалях, — це скуповували. Для нас це як гра на чужому
полі, до того ж за невивченими правилами, ми слабкі в накопиченні,
тяглості та комбінаториці, важелі наших відрухів незґрабні і
найчастіше призводять до протилежних бажаним наслідків, тоді як
їхні — безвідмовні: пітбуль — кіоск — міні-маркет — базар — стадіон
— інформаційний простір — а відтак уже і весь простір загалом,
простір як такий. Ми оживаємо лише з нагоди подій — тому нам
життєво потрібні революції (або те, що ми ними вважаємо, тобто
оксамитові революції), вибори (і що достроковіші, то кращі),
індивідуальні жертвоприношення. Подій у цій (перепрошую, ніяк не
можу назвати її нашою) країні завжди катастрофічно бракує, у
зв’язку з чим ми легко погодилися на роль провінції, марґінесу,
околиці.

До того ж, на будь-якій із наших демонстрацій
саме вони є силовиками. Це трохи стримує наше завзяття. Єдине, чим
можна було б їх подолати — це кількістю, але звідки вона
візьметься, коли постійно меншає?

Мені розповідають, що вони скуповують найкращі
«австрійсько-цісарсько-польські» помешкання у центрі Львова. Через
три-чотири роки тут жоден пес не гавкне по-українському. Нам
залишається пролетарське животіння спальних масивів, планові й не
зовсім відключення струму, опалення та води, Степан Гіга, макова
соломка, соняшникове насіння, виїзд на заробітки до Псковської
області, смерть у празькому метрополітені, їм — офшори, мисливське
спорядження, братнє російське плече і запліччя.

Ми сподіваємося чуда. Востаннє воно з нами
трапилось у дев’яносто першому. Скільки ще чуд відміряно нам на всю
решту історії? Тим більше, якщо врахувати, що до кінця світу
залишається рівно сто двадцять чотири роки?

Іноді я маю враження, що на цьому тлі від мене
теж чогось сподіваються. Час від часу мені нагадують про те, що я
писав раніше. Бо виявляється, що я писав маніфести. Я стомився
виправляти неточності («ні, не переверсії, а перверзія, — уточнюю
всоте, — і не москвіана, а Московіада!»), я стомився в деталях
спростовувати непорозуміння. Я майже не реагую. Хоч іноді спокій
мене зраджує — ні, я не нападав на Київ у «Моїй останній
території», я нападав у ній на Галичину, я вилаяв її, кохану, як
міг, від щирого серця, бо такий напад — єдина форма захисту.
Натомість на Київ я справді нападав, але в «Малій інтимній
урбаністиці», бо це був єдиноможливий художній вихід — тільки так я
міг передати своє відчуття столиці у 90-х роках. Зрештою, я так
само свого часу «нападав» на Дніпропетровськ (неслушно) і — слушно
— на Запоріжжя. Я так само ще нападу на Одесу і можливо — хай Бог
милує — на Донбас. Я нападав і нападатиму на всі реґіони, центри,
метрополії та провінції в Україні й поза нею, це мій обов’язок, що
його виконання приносить мені садистську насолоду.

Це, проте, ніяк не означає, що я галицький
сепаратист. Усе-таки я надто її люблю, цю, згідно з Ярославом
Гашеком та Александром Гумбольдтом, дурнувату Галичину, аби бажати
їй державної незалежності. Хоч вона і досі залишається відносно
непоганим тереном для партизанки.

І все ж іноді так хочеться помріяти. Приміром,
про Львів у центрі Європи, про врятовану архітектуру, повернену
мову, українські написи латинськими літерами, переповнені — в усіх
розуміннях — книгарні, фестивалі джазу, року, гіп-гопу і бойового
гопака, щогодинні експреси до Рима, Берліна, Лісабона й Парижа, про
безвізовий режим на західному кордоні, про чудово вишколену в
охороні правопорядку, правилах доброго тону й англійській мові
народну поліцію, про юрми туристів з усього світу (знаю, це
набридає й задовбує, але ж які прибутки!), про цілковиту
відсутність у міському ландшафті військових з їхніми безглуздими
авіашоу, про всілякі інші націонал-космополітичні радощі, про те,
зрештою, як слово «ми» поступово набирає дедалі позитивніших
значень.

Мої мрії часом набувають значно конкретнішого
кшталту. Приміром, про вельми касовий бойовик, що його показують
відразу кілька найбільших кінопалаців міста. У вирішальній сцені
його герой, молодий січовик-десперадо, ветеран недавніх боїв за
незалежність, таки наздоганяє свого суперника, бандюкуватого
ефесбе(у)шника, і зі словами: «А це тобі за Севастополь!», — мочить
його у сортирі.

Мені не подобається, що мої мрії саме такі. Але
що я можу зробити, коли вони є?

Дзеркало тижня, № 32 (407) 24 — 30 серпня 2002

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35852/

Ми вдвох — Завен із видавництва «Фоліо» і я — з
головою поринули у проектування. Йдеться про квітневий промо-тур із
моєю найновішою книжкою, 10 міст за 17 днів. У наших вітчизняних
умовах — це майже як навколо світу за 80 днів. Ми спілкуємося на
відстані, бо Завен, мабуть, сидить у видавничому офісі в Харкові, а
я — у переповненому арабами й буркінафасянами римському
інтернет-кафе. У повітрі сильний запах гашишу, але це не заважає.
Швидше, налаштовує на жартівливо-позитивну хвилю.

«Схід і Південь разом!» — хочеться гукати мені —
так, щоб до Харкова долетіло. Я хочу сказати, що ми почнемо в
Харкові і будемо потроху просуватися на південь. Другим буде Дніпро
(не річка, а місто). З Харкова до Дніпра, пригадую, є якийсь
жахливо ранковий потяг, але він прибуває вже опівдні, тож на
власний вечір я встигаю тільки ним. Далі Завен пропонує Запоріжжя,
але попереджає про деякі організаційні складнощі. «Там багато
класної молоді, народженої Жаданом у Гуляй-Полі, — пише Завен, —
але туго з приміщеннями».

Мені важливо до кінця першого тижня виступити в
Одесі, тому Запоріжжя лишається «на пізніше», натомість на шляху
вимальовується цілком неуникненний Херсон. «Херсон, Херсон!», —
пишу я Завенові двостопним ямбом. Завен відповідає, що їхати з
Дніпра до Херсона мені доведеться виключно нічним автобусом. «Якого
дідька?!» — не віриться мені. Чого я маю проти ночі покидати
гостинний Дніпро, чого б не виїхати зранку або вдень і не
автобусом, чорт забирай, а потягом? «Бо в такому разі Вам
доведеться їхати через Київ», — протвережує мене Завен. Я не вірю
йому і заходжу на сайт Укрзалізниці. На ньому новісінький локомотив
червоного кольору нестримно мчить у якесь (так само червоне?)
локомотивне депо майбутнього. «Нічого не вдієш — така вже
коаліція», — мимохідь думається мені. Я заходжу в «Розклад руху
поїздів» і вписую назви станцій — Дніпропетровськ та Херсон. Я
передчуваю ціле віяло варіантів, десятки потягів місцевого та
загальноукраїнського значення, що так і борознять цей до смішного
короткий відтинок козацького степу в якісь лише 300 кілометрів. Але
сайт Укрзалізниці вщент розбиває мої ілюзії — з Дніпра до Херсона
існує… один потяг на добу. І, судячи з розкладу, цю відстань у
якісь лише 300 кілометрів він героїчно долає за «якісь лише»
неповні вісім годин. До речі, це той самий 65Я сполученням Москва —
Миколаїв, що ним я мав би їхати з Харкова до Дніпра. Той самий
єдиний і неповторний Москва — Миколаїв, один на увесь козацький
степ. І добре, що на цьому світі ще є Москва, бо інакше й цього
єдиного потяга в нас не було б. Спасибі, Москво, за імперське
минуле.

Подальші екзерсиси із сайтом Укрзалізниці також
не приносять просвітління. Чому з Херсона до Одеси (відстань між
містами — 205 км) ходять лише два щоденні потяги, один з яких
прибуває о п’ятій, а інший о пів на шосту ранку? Чому першому з них
на те, аби здолати цю відстань, потрібно аж 6 годин і 13 хвилин, а
другому — лише 6 годин і 8 хвилин? Чому з Одеси до Чернівців можна
виїхати раз на добу лише по непарних? Чому з Одеси до Франківська —
лише раз на добу по парних? Чому з Франківська до Ужгорода
(відстань між містами — 301 км) слід їхати понад 10 годин для того,
аби прибути о 4 годині 43 хвилини ранку? І при цьому лише по
непарних? І як з Дрогобича потрапити в Острог? І як узагалі
куди-небудь потрапити? І як потрапити так, щоб усюди встигнути?

І як об’єднати цю країну з її цілком
сміховинними, але чомусь такими нездоланними відстанями?

Мені хочеться довго й не моргаючи дивитися в очі
міністрові транспорту, всім його попередникам і всім без винятку
державно-господарським діячам нашої батьківщини, котрі щоденно
згорають на роботі. У цій країні не існує шляхів сполучення.

«У цій країні все робиться через… столицю», —
стримано лається Завен. Я намагаюсь іронізувати: «Усі дороги ведуть
до Рима». При цьому мені зненацька пригадується, де я зараз сиджу.
Дуже хочеться якоїсь історично-філософської рефлексії — щоб хоч
якось перемкнутися. «Три речі, яким кинула виклик Римська
цивілізація? — це відстані, бездоріжжя і нечистоти. Саме з цього й
почалася Європа». Колись я напишу про це більше і краще.

Араби навколо мене вибухають сміхом. Я стискаю
кулаки: промо-тур відбудеться за будь-яких залізничних
розкладів.

Дзеркало тижня, № 5 (634) 10 — 16 лютого 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55795/

До залізничного вокзалу Київ-Пасажирський мене
підкинули дещо зарано — мій потяг відходив аж за нецілих півгодини.
Я намагався хоч якось убити час, але навіть надмірно сповільнене
копирсання у дверцятах автоматичної камери схову не надто мені
помогло. Залишалося мимохіть спостерігати за вокзальним життям.

І от я за ним підсвідомо спостерігав, а тим
часом мене вже сверд­лило таке ж підсвідоме запитання: «Що
трапилося?». Увесь вокзал та його околиці здавалися мені
переповненими якимись не зовсім звичними людьми. Вони траплялися на
кожному кроці, причому кучкувалися групами і групками і створювали
цим своїм кучкуванням, скажімо так, не надто позитивну
атмосферу.

Я назвав їх щойно «не зовсім звичними», але це,
напевно, введення в оману і себе, і читачів. Бо насправді ці люди
були до жахливого звичними. Але звичними з деякою поправкою у часі
— звичними для вокзального ландшафту нашої країни принаймні
десятирічної давності. Такі от типові пасажири країни Україна
середини 90-х з усією неминучою атрибутикою спортивних штанів та
неякісної джинси, картатих сумок і однаково пострижених голів.
Деякі з них були сильно напідпитку, чи то пак — чого вже там? —
добряче вгашені, тож намагалися проявляти активність, шастаючи
залами, переходами і перонами та — задля підняття духу — голосно
лаючись. «І яким це чином нас отак зненацька кидануло років на
тринадцять назад?» — подумки дивувався я.

Сенс перформенсу я зрозумів, коли побачив у
деяких із них згорнуті державні прапори на древках, наші
синьо-жовті прапори. Наприкінці 80-х, коли ці прапори ще вважалися
забороненими й бандерівськими, ми також возили їх на свої
заборонені мітинги всіма можливими потягами цієї землі. Прапори в
нас були самопальні, їх шили наші матері й сестри, а носити їх
доручалося лише найсильнішим і найвідповідальнішим — адже саме вони
могли ставати і нерідко ставали найпершим об’єктом агресії тодішніх
ментів.

Отже, того вечора регіональні феодали
продовжували звозити до Києва «своїх людей». Таким чином замикалося
певне історичне коло: синьо-жовті прапори, свого часу ламані й
шматовані, нині «за рознарядкою» роздаються нетверезій пацанві її
начальниками, з яких не один свого часу — я навіть не сумніваюсь у
цьому — досхочу цих самих прапорів наламав і нашматував. Коло, як
на мене, дещо порочне, хоч і цілком діалектичне.

У потязі, що ним я невдовзі від’їхав назустріч
тим-таки «регіонам», я мимоволі продовжив спостереження. Це було
викликано появою в коридорі вагонного провідника — різкого дядечка
в уніформі з білою сорочкою і рацією на поясі. І цей дядечко став
абсолютно по-хамському командувати пасажирами. Він наказував нам
позаходити до купе, бо ми, мовляв, стоїмо йому на дорозі. Я свідомо
не цитую його мовою оригіналу, достатньо лише зауважити, що це й
була вона в чистому вигляді — мова попси і блатняка. До того ж я
наважуся стверджувати, що в його випадку слово «провідник» означало
«фюрер». Само по собі це було мені дивно, бо на мене давно вже
жоден провідник не кричав. У потягах, які курсують з Києва в
західному напрямку, провідники не те що не кричать, а жартують і
усміхаються. Хоч самі потяги так само обдерті й повільні, як і ті,
що ідуть на схід.

Так, це було дивно, але що дивніше — усі без
винятку пасажири (а там були не тільки беззахисні жінки, старі та
діти) йому без слів підкорились і слухняно поховалися до своїх
купе. І ніхто не залишився стояти в коридорі. Ніхто, крім мене, але
я в рахунок не йду, бо «не місцевий», і мені він, цей їхній фюрер,
по цимбалах.

Цей потяг, думав я, на дев’ять десятих
заповнений виборцями «регіонів». Можливо, навіть на десять десятих
він ними заповнений. І я жодним чином не хочу їх нічим ображати, бо
я не маю їх за своїх ворогів. Я навіть не звертатимуся до них
українською, бо їм це може здатися викликом. Я навіть визнаю за
ними політичне право понад усе на світі любити Росію й так само
понад усе ненавидіти Європу, НАТО, Америку та інших «піндосів».

Я хочу їх просити лише про одне: не дозволяйте
покрикувати на себе хамовитим провідникам у формених білих сорочках
із жовтуватими пахвами. Захищайте свою людсь­ку гідність, коли
всяке чмо намагається вас нагнути, тицяючи вам при цьому державний
прапор. Знайдіть у собі відвагу послати подалі будь-якого
знахабнілого начальника — так, як ви це вмієте, коротко і страшно —
мовою попси і блатняка.

А інше все додасться. І життя налагодиться.

Дзеркало тижня, № 15 (644) 21 — 27 квітня 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56461/

Це ж треба було настільки вдало потрапити! І
чого я завжди думав про Брюссель так погано? Мовляв, кляті
євробюрократи, люди без серця і фантазії, інтелектуальні недомірки,
що своїм обмеженим розумінням європейської перспективи вперто
блокують наше українське майбутнє. Слово «Брюссель» завжди означало
для мене щось жахливо холодне, стерильне, гіпертехнологічне і
нелюдське.

А тут — у самісінькому центрі цього
гіпертехнологічного стерилізатора — якийсь майже цілодобовий бар,
куди ми забрели опівночі втрьох. Четвертою була наша коза,
прив’язана до вуличного ліхтаря десь на Рю де В’єрж Нуар. Коза була
невидима, однак ми її все одно водили Брюсселем.

І от — цілодобовий бар. Атмосфера
алкогольно-тютюнового застою, погані запахи, п’яний нічний народ,
чоловіча тусня, що грає в карти на гроші, жіноча тусня, що ледве
стоїть на ногах (ні, не стоїть — одна таки завалилася під стіл!),
хрипкий запитий бармен — без сумніву, рецидивіст. І деренчлива
музика з якогось допотопного динаміка. «Невже російська попса?» —
запитав наступного ранку Шон, якому я про все це захоплено
розповідав. «Ні, — чесно відповів я, — усього тільки «Бі Джиз» 70-х
років».

Було як удома. Такий бар міг би знаходитися (і
таки знаходиться) десь на автовокзалі в Коломиї, Острозі,
Цюрупинську і, напевно, Єнакієвому. А тут — Брюссель, і вся ця
п’янь спілкується французькою мовою. І це не якесь там соціально
проблемне передмістя — з тих, які чомусь зазвичай називають
«робітничими». Це — самісінький центр, сіті, поруч із усіма
можливими молохами єврокомісій, європарламентів та інших
євроутворень. Це ж треба було настільки вдало потрапити!

На радощах дуже хотілося цитувати старовинний
анекдот «і ці люди забороняють мені колупатися в носі». Але, правду
кажучи, це було б неправильно — «ці люди» не забороняють мені
нічого, вони п’ють-гуляють до ранку за свої останні євроценти і їм
на все інше глибоко начхати. Інша річ — невидимі бюрократи, ті, що
гніздяться «в холоді надто блискучих будівель зі скла» десь тут
недалеко, зовсім поруч. Їх би сюди хоч на хвилинку, до цього
теплого загидженого бару! Хай би після цього поговорили про
«принципові ментальні відмінності».

З того моменту я, здається, полюбив
Брюссель.

Однак на цьому мої радощі не скінчилися. О
другій ранку в готелі я спробував читати пошту. Серед інших був
лист від Вільфріда, в якому той повністю наводив кореспонденцію
Асошиейтед Прес про вчорашній саміт Україна — ЄС у Києві.
«Фройдівська описка журналіста видається мені цілком доречною», —
коментував Вільфрід. Я заглибився — наскільки міг — у
кореспонденцію. У ній спочатку йшлося про те, що німецький міністр
закордонних справ Штайнмаєр після зустрічі з прем’єр-міністром
Януковичем заявив про «зацікавленість Європи у поглибленні
стосунків з демократичною, правовою і процвітаючою (sic!)
Україною». У відповідь на що український прем’єр начебто
покритикував ЄС за неготовність прийняти Україну до свого лона.
Після цього німецький міністр мав ще одну важливу зустріч — його
прийняв «прозахідний президент України Віктор Янущенко».

Ого, подумалося мені, це ж треба! («Це ж треба»
стало якимось просто-таки рефреном тієї ночі). Це ж треба так
успішно, такими семимильними кроками об’єднувати країну! Це ж треба
так злитися в екстазі, щоб уже навіть і половину власного прізвища
віддати!

Я уявив собі цей симбіоз, цього дволикого
Янущенка. Один дедалі більше тисне, другий дедалі більше вдає, ніби
опирається. Один постійно обіцяє, другий постійно не вірить, хоч
постійно вдає, ніби вірить. Один постійно обманює, другий постійно
вдає, ніби от іще цього останнього разу повірить. Обидва розводять.
Один розводить голубів, другий бджіл. Завдяки цьому вони стали
чудовим взаємодоповненням і навіки об’єднали «правий і лівий береги
Дніпра». За це один отримує всю країну, а інший — «Мистецький
Арсенал».

Кількома реченнями нижче в тій самій
кореспонденції вилізла ще одна «фройдівська описка» — цього разу
прізвище українського президента звучало вже цілком і повністю як…
Янукович. Саме так, однозначно — президент України Віктор Янукович.
Процес об’єднання завершився на моїх очах.

Це ж треба було — настільки вдало і безслідно
розчинитися в Іншому, подумалося мені перед сном.

Дзеркало тижня, № 7 (636) 24 лютого — 2 березня 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55923/

Найбільше у світі мені подобаються міста, які
дозволяють подивитися на себе з гори.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім
упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є
моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж
часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене
щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я існую. Як і
за те, що існує таке ненормальне місто, з горою посередині. Високий
Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої
романтизмом молодості. Я вилазив на нього, зокрема, й тоді, коли
жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо,
п’ятисотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а
трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився
вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською
структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного
вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий
Замок, отже, став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього.
Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас
тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він
народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже
близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла
ХІІ, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у
собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у
привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними
умовностями. А от у Ґраці все на місці — не тільки Замкова гора, а
й сам замок.

Я ніколи не пропускаю нагоди зійти на ту гору.
Щоб це не звучало надто патетично, додам: ніколи — це двічі. Таким
чином, поки що це спрацьовує стовідсотково — один мій приїзд до
Ґраца дорівнює одному сходженню на Замкову гору.

Про перший раз я поки що мовчу, а другого разу я
зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і,
здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до
місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому — я був
сам. Тим-то я розпізнав і запам’ятав унизу під ним усе, що міг, —
зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний із мавзолеєм,
оперний, ляндгаус, ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного
спрута з обрубаними щупальцями, що називається Домом Мистецтва,
хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом
творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним,
духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю,
навіщо я це запам’ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або
навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і
особистих зв’язків із цим містом, котре так самозакохано дає
побачити себе з гори.

Натомість першого разу ми раніше чи пізніше
мусили припинити, спинитися, допити останні краплі вина і
повернутися вниз. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в
нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули
Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре
посміявшись з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову
річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з
Ґрацом, силувано жартував я.

Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до
перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого
надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло
спрутоподібного Дому Мистецтва ми повернули праворуч на Зюдтиролер
Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і
курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію.
Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і
танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там
зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб
заповнити цілу площу.

Ось так ми й опинилися в самісінькому центрі
події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки
здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради
нас — аби зненацька оголити незліченні зв’язки усього з усім, а
потім так само зненацька зруйнувати їх.

Дзеркало тижня, № 9 (638) 8 — 16 березня 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56067/

Ну от — повернувся, і саме вчасно! Ми знову на
Майдані.

Мені страшенно хочеться стояти там, серед тих,
за офіційною версією МВС, «15 — 20 тисяч», яких насправді разів
удесятеро більше. У мене гора невідкладних справ, я мушу писати
відразу кілька термінових текстів, і для цього мені слід перш за
все заспокоїтися й почати думати «про вічне», а я не відходжу від
телевізора, і всього мене переповнює цілком щасливе відчуття —
нічого не втрачено, ми є. Ми знову там, де й повинні бути, — у
центрі боротьби за свободу і власну гідність. Зрештою, і «свобода»,
і «гідність» — це лише різні назви чогось одного.

Владі час — як би це висловитися доступними їй
словами, щоб вона краще зрозуміла? — їй давно час «зав’язувати» зі
спробами власних мітингів «на підтримку». Вони й раніше оберталися
для неї переважно всілякими конфузами й наколотими апельсинами — не
той клас у промовців, не ті обличчя (перепрошую, не обличчя — щось
інше), а також відсутність інтелекту й харизми плюс цинізм
ненаситного вовка, що так і вилазить з-під на халяву пошитої овечої
шкури «об’єднувачів країни». Все це видно аж надто добре і
неозброєним оком, а озброєним телевізійною технікою — у стонадцять
разів виразніше. Їхні американські специ (якщо такі справді були)
виявилися пройдисвітами — вони так і не навчили їх ані
жестикуляції, ані артикуляції. Можливо, вони, ці шустрі американці,
і справді дуже старалися, але матеріал виявився не той,
відпрацьований совковий матеріал — частково парткабінетний,
частково зонний, в обох випадках генетично нездатний до публічної
дії й жахливо безнадійний щодо будь-яких технологічних upgrade’ів
(якщо тільки не вважати такими дорогі пластичні операції). Так,
мітинги ніколи не були їхньою стихією, і вони їх завжди відверто
побоювалися, втираючи нам на кожному кроці через посередництво
своїх таких же нехаризматичних рупорів, що «слід не мітингувати, а
працювати». Вони й раніше всього цього не любили і, мабуть, знали,
чому.

Але цього разу вони мають особливо жалюгідний
вигляд. І це не дивно — кому як не їм усвідомлювати, що «нет уже
того энтузиазма» і що скільки не замовляй рейтингів, результати
виборів будуть для них явно не тими, у яких вони так самовіддано
самі себе переконують. Тому вони щосили вдають. Оце вдавання, наче
все йде добре і наче в них насправді чудовий настрій, цей дешевий
комсомольський запал із його викопним, ще брежнєвським фальцетом і
фальшем, це патологічне невміння вільно говорити мовою країни, в
якій живеш і якою (о горе нам!) керуєш, ця рабська скутість думок і
спазматичність жестів, ці кічово-танцювальні групи на тлі
телекартинки, ця попса, що так і звивається в черговому
вірнопідданчому екстазі, — ну хіба це не видає їх із усіма
тельбухами, хіба це не бестіарій приречених?

Ну так — і врешті «гвоздь програми», прем’єр.
Він кланяється присутнім на площі прихильникам із граційністю
«русского баріна», що схиляється перед власними кріпаками.
Браво!

Владо, ніколи більше не виходь на свої
псевдомайдани, — це розвінчує тебе остаточно. Ти здатна лише
мавпувати, але це в тебе виходить по-мавп’ячому.

А тим часом великий Майдан залишився самим собою
— красивим і щирим. Я не про людей на сцені — хоч і вони цього разу
заслуговують на повагу вже бодай тому, що знову вийшли на неї разом
і одночасно, долаючи свої егоїзми і — дай Боже! — вибачаючи одне
одному. Але я про «людей натовпу» — телекамера ловить їхні обличчя,
вони страшенно різні, проте всі страшенно гарні, молоді, і старі, і
всякі. Це вже вдруге Майдан дає нам змогу пережити якийсь
абсолютний феномен: ось наче стоїть «натовп», «масовка» — понад сто
тисяч «людей юрби», а насправді юрби немає — кожен є собою,
індивідуумом, єдиним і неповторним громадянином своєї єдиної і
неповторної країни. І з ним уже нічого не зробиш, владо.

Я повторюю: вони дуже краси­ві. Я знаю, чому.
Вони знову підсвічені надією, що повернулася.

Я знаю, що сьогодні я патетичний. Це виходить
само собою, такий уже день — цей перший день Удома.

Дзеркало тижня, № 13 (642) 7 — 13 квітня 2007


Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56319/