in думки, критика

Антонич і Львів. Хроніки міфу

Антонич і Львів. Львів і Антонич. Можна сміливо стверджувати, що одне без одного вони б не існували. Йдеться, звичайно, про Львів поетичний і Антонича-поета. Невіднайдення Антонича, певне, обернулося б нез’явою Калинця.

А ще Чубая та Андруховича, якими їх знаємо. Врешті не було б і всього «бубабізму», який, таке враження, виріс з Антоничевих «Ротацій» з їх сажотрусами і горлорізами. І навзаєм – відсутність у біографії Антонича Львова поставило б під сумнів його народження як українського поета.

Саме приїзд 1928 року до Львова і навчання на славістиці Львівського університету (університет був польським і україністики в ньому не було) роблять з Антоничем дивовижну метаморфозу: уродженець Лемківщини настільки опановує літературну українську мову, що галичани починають вважати його за наддніпрянця.

Так само інтенсивно розвивався Антонич як поет. Від першої збірки до смерті поета пройшло всього шість років. За ці шість років було створено першорядну поезію, яка однак була віднайдена для української літератури аж через три десятиліття. І то в не найсприятливіші часи. «Антонич був поетом і жив колись у Львові», – мусив писати Дмитро Павличко в передмові до першого радянського видання Антонича, що свідчить про історично детермінований розрив в українському літературному процесі. Антонич, який помер незадовго до Другої світової війни, просто «загубився», однак, як пише письменник та літературний критик Максим Стріха, поету «пощастило» померти 1937 року, до приходу перших совєтів, відтак, не поповнити довгого-довгого списку репресій».

З оцим загубленням і віднайденням Антонича пов’язане і творення міфу навколо його особи. З цього міфу Богдан-Ігор Антонич як особистість постає дуже суперечливим. Академічні кола приміряють йому маску вченого-самітника, зі спогадів його друзів постає якимось чином богемний митець-гуляка, з поезії можемо про нього судити як про філософа, літературознавці не забувають нагадати, що Антонич – пантеїст, водночас хрущ, мудрий лис і закоханий поганин-співець весняного похмілля, який черпав у своїй творчості з народної міфопоетики. Тому майже в безвихідь їх заганяє збірка урбаністичної поезії «Ротації» – кардинально протилежна до його іміджу співця природи. Однак всі ці іпостасі складаються таки в одну особу, складаються як пазл – без однієї з частинок картина втрачає цілісність. Влучно це підкреслює письменник і літературознавець Богдан Бойчук: «Маленька збірка «Ротації» показує нове і дуже цікаве обличчя таланту Богдана Ігоря Антонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки темних кольорів, «чорний дотеп», риторична дикція – все це могло б стати в основу «нового» Антонича, навіть цікавішого і багатшого».

До міфотворення навколо Антонича спричинилося і руйнування та через десятиліття – віднайдення його могили на Янівському цвинтарі. «Першопрохідниками» в цьому були Ірина та Ігор Калинець, який називає Антонича своїм вчителем у поезії. Певне, від подружжя Калинців про місце поховання поета знав також Грицько Чубай, який своєю чергою водив на цю могилу друзів. І ось знову, десь через два десятиліття, Андрухович з товариством шукали могилу Антонича на Янівському цвинтарі: «У цвинтарній книзі від липня 37 року було абсолютно точно зазначено сектор із похованням Антонича, Богдана-Ігоря. Залишалося прочесати сектор, продертися крізь його по-осінньому захаращений декадентський терен. Ми тоді ще не знали, що нами знайдена могила не була автентичною, що її відновили інші молоді люди два десятиліття тому. Тодішні молоді люди» (Ю.Андрухович. Таємниця).

Андруховичеві, який свого часу працював над дисертацією про Богдана-Ігоря Антонича, завдячуємо власне творенням нового образу поета-гульвіси, який у Львові сприйняли «в штики», і, відповідно, новим вибухом цікавості до Антонича. Йдеться про творення Андруховичем белетризованої біографії творця «Трьох перстенів» у романі «12 обручів». Роман, який став Книгою Форуму-2003 в номінації «Художня література», відмовилася продавати Українська книгарня, цілком погоджуючись з думкою Ірини Калинець про новий роман Андруховича. На сторінках львівської преси Ірина Калинець звинуватила Андруховича у «відверто хамських» вигадках про відомого українського літератора Богдана-Ігоря Антонича та осіб з його оточення, які не заслужили собі ницого шаржування на догоду амбіціям досі шанованого літератора». Однак Максим Стріха, роздумуючи 7 липня, в день 70-х роковин від смерті Б.-І.Антонича в ефірі радіо «Свобода» над тим, чи мав право Андрухович зобразити Антонича саме таким, акцентує, що відповісти на це питання не так просто, «бо все ж таки йдеться про поета, який був старшим сучасником декого з тих, хто ще й досі живий, йдеться про поета, копірайт на твори чиї спливає лишень цього року, бо 70 років від дня смерті. Але, з іншого боку, поява ще й такого Антонича свідчить про те, що він є живим, є загадкою. До того ж цей образ створений людиною, яка, безумовно, щиро любить Антонича».

Як на мене, інтерпретуючи по-своєму біографію Антонича, Юрій Андрухович вчинив як справжній поет. Він створив ще один поетичний міф, до речі, ґрунтуючись на спогадах про Антонича митців Ярослава Курдидика та Володимира Ласовського. Його образ Антонича набагато симпатичніший, сказати б, повнокровніший, ніж той, який відстоює ортодоксально налаштована галицька інтелігенція. Його міф, властиво, дає зрозуміти, наскільки глибоко відчитав Андрухович поезію Антонича. Це, свого роду, поетична біографія, в якій є і самогубство з кохання (версія, без сумніву поетичніша і доречніша для поета, ніж смерть від запалення легень після операції на апендиксі), і пристрасть, і чуттєвість, якої чомусь нема в офіційній версії Антоничевого життєпису. Втім, уважним читачам і без «Дванадцяти обручів» стає зрозумілим, що «дівич у домашніх пантофлях» не міг би писати про весняне похмілля та жалкувати, що покохав занадто, заміцно, зарозтратно, бо ж уста солодкомовні зрадять, а за кожен кусень щастя кара.

Створений Андруховичем міф підкреслює складний взаємозв’язок Антонича і Львова, 8 років у якому зробили поета самим собою. Більше того, творець «12 обручів» пише про посмертні з’яви Антонича перед очі своїх друзів, пише так, що навіть закрадається підозра, що Антонич продовжує з’являтися досі і безпосередньо був причетний до зародження «бубабізму». І оскільки це припущення вже скидається на містику, то доречно було б тут згадати «темну» сторону сонцепоклонника, його «Кінець світу» в збірці «Ротації», де провідним образом виступає вже не сонце, а місяць, що звівши сині руки,/ немов пророк став місто клясти,/ за всі гріхи і всі провини, /за малість, зрадність і підлоту,/ за злочини, що повне ними/ кубло презирства і голоти/.

В цій збірці місяць також йде у тихих лаптях, мов мудрий кіт, дахами; проломаний удвоє місяць на долівці в’яне, а тим часом в радіостанції натхненний спікер накладає на ночі грамофон холодний місяця кружок, і в поета на канапі лежить місяць золотим котом.

Що й казати – в Антонича таки багато облич, і тим цікавіше читати його поезію, віднаходячи в ній щоразу щось нове. А що стосується полеміки навколо біографії майстра, то варто, певне, пригадати вислів стародавнього філософа Теренція: «Я людина і ніщо людське мені не чуже». І незле би було відмовитися від муміфікації своїх поетів, бронзування їх, адже недаремно 1935 року, одержуючи нагороду Товариства письменників і журналістів Львова за збірку «Три перстені», Антонич виголосив подяку Волту Вітмену: «Тут тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Волте Вітмене, що навчив ти мене молитися стеблинам трави. В корчмі «Під Романтичним Місяцем», п’ючи палючу і похмільну горілку мистецтва, разом з тобою звеличую найтайніше і найдивніше явище: факт життя, факт існування».

І вслід за Антоничем молилися до трави поети Калинець, Чубай і Андрухович і безліч зовсім молодих творців, які щороку 5 жовтня, в день народження Богдана-Ігоря Антонича, приїздять до Львова на поетичний конкурс його імені «Привітання життя», щоб вкотре засвідчити зв’язок і безконечність усього сущого.

Адже для цього і твориться поезія.

Автор: Наталя Зубрицька
Джерело: http://www.zaxid.net/article/6625/

Написати відгук

Comment

  1. дуже цікаво та жваво написано!!! читається на одному подиху. дякую вам