Моя пам’ять підказує мені, що одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Це трапилося в котромусь із попередніх життів — тому, де я був студентом і жив по всіляких гуртожитках. Отже, я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь, вся ця не зовсім ще звична самотність, що до неї слід було якось через силу звикати. Самотність пояснювалася просто: минулої ночі я врешті стрімголов освідчився у коханні і — як це стриманіше висловити? — отримав негативну відповідь. Тому на ранок я дивився у стелю і мені зовсім не хотілося жити далі. Так, усе це і справді дуже просто пояснюється: юність, розпач, любов.
Але як пояснити те, що в моїй голові пульсувало одне-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте»? Тим, що саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я? Тим, що слідом за цим рядком — я про це пам’ятав — повинен був виринути наступний, не менш відповідний моєму станові?
Добрий ранок, моя одинокосте. Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одноокістю Небо дивиться на Париж. Це був початок вірша майже забороненої поетеси Ліни Костенко. Вірш називався іменем майже забороненого (принаймні для згадування в українській радянській поезії) художника — «Ван-Гог». Я завчив його фактично напам’ять — не тому, що поставив це своєю метою, а мимоволі — тому, що надто часто перечитував. То був один з моїх улюблених віршів, опублікований у майже забороненому закордонному календарі. Надзвичайно дивному виданні, в якому серед сільськогосподарських оглядів та кулінарних рецептів можна було зненацька натрапити на півприховані сигнали про те, що українська поезія буває іншою: Антонич, Голобородько, Холодний, Калинець. А також вона, авторка заклинання «Добрий ранок, моя одинокосте».
Наважуюся припустити, що того разу, коли я прокинувся в жахливо холодній, переповненій листопадовою сірістю кімнаті, цей рядок урятував мені життя. Це дуже голосно сказано, але поезія, напевно, і полягає в тому, що деякі речі мусять бути сказаними голосніше. Ліна Костенко навчила українську поезію інтонаціям. Тобто виразному вимовлянню певних замовчуваних речей уголос.
Що стосується порятунку мого життя, то він став можливим через відчуття зв’язку. Моя самотність виявилася не тільки моєю, насправді — даруйте телевізійну брутальність — я був не один, зі мною солідаризувалася майже заборонена і леґендарна поетеса, а також Ван-Гог, божевільний художник з небезпечною бритвою в руці. Ми були всі заодно у наших самотностях-одинокостях — цілі юрми безпритульних, романтичних, богемних, голодних і проклятих «акторів життя». Навряд чи я здатен був усвідомити це відчуття, цей зв’язок. Напевно, спрацювало щось інше — поклик майбутнього, сформульований просто, геніально і начебто спеціально для мене: «Добрий ранок, моя одинокосте!». Мені було трохи більше вісімнадцяти і то був ранок. Отже, насправді то не було заклинання, а був поклик майбутнього, точніше, його виклик.
Суть поезії (оттак замахнувся!), напевно, не в написаному і тим більше не в надрукованому, а у вимовленому й почутому. Коли художника Опанаса Заливаху в 1965 році засадили до Станіславської тюрми, він прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто «зечки», виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова. Тюремне подвір’я відлунювало польським рефреном «co komu do tego». Художник Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала ця радість, це відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець само існування тюрми.
Історія української літератури всіх минулих століть, але передусім двадцятого — це історія несвободи і цензурних утисків. У зв’язку з цим це ще й значною (і надто значною) мірою історія пристосуванства, боягузтва, зрадництва та колаборації. А також не надто героїчна історія побутових доносів, анонімних сигналів, парткомівського стукацтва й тихого алкоголізму. Іншими словами, це — історія Спілки письменників України, історія їхньої, письменників України, спільноти, їхньої спільності.
Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона — і ніхто інший — прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура — це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості, а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» в українській мові існують не просто так. Про неї циркулювали десятки історій — про її зухвалі репліки, бездоганні афоризми, ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії і з викликом пронесені на політичні судилища квіти для засуджених.
Тому вона, хоч і вся з історій, узагалі не належить історії, а швидше навпаки — майбутньому. Вона його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди безпомилкові: «Ми є, тому що нас не може бути».
І саме тому одного з перших січнів посередині нашої розтятої на половини молодості ми так синхронно сповзалися з усіх незліченних кутів і спалень того антикварного львівського помешкання і вмикали той жахливий магнітофон «Весна» і вкотре пускали касету якогось Володі К. (де він зараз, скільки ж це вже років, як у Детройті!) — він записав безліч пісень на її добре впізнавані слова, тож ми, наче мовчазні змовники, сідали довкола магнітофона, багато курили, допивали рештки вина, якоїсь кави і, самі того не усвідомлюючи, переходили в майбутнє, яке саме в ту мить, мабуть, і починалося.
ДТ, № 10 (538) , 19 – 25 березня 2005 року