«Мертвий півень»: про Андруховича та музичну дипломатію

Цього року львівський гурт «Мертвий півень» відзначає 20-річчя. До ювілею музиканти видали досить незвичайний альбом «Made in ЮА». На ньому разом з гуртом співає відомий український письменник Юрій Андрухович.

За словами фронтмена «Мертвого півня» Міська Барбари, вже раніше було декілька спроб задіяти Андруховича в записі. «Але щоб він безпосередньо брав участь в написанні і виконанні в студії, такого ще не траплялося. Він спеціально прилетів на запис з Берліна. З ним ми провели чотири фантастичні дні в Харкові. Альбом складається з дев’яти пісень плюс бонус. Всі тексти на вірші Андруховича. Бонус співає сам Андрухович. Це наша давня пісня «Етюд з воронами», розповідає Барбара.

Андрухович на бонусі й постері

До альбому додається постер, котрий, як і загальний дизайн, створила харківська художниця Марічка Рубан. На постері – фото портрета Андруховича, який хрестиком вишила вчителька української літератури з Запорізької області. Bildunterschrift: Gro?ansicht des Bildes mit der Bildunterschrift:

«Made in ЮА» записувався у харківській студії М-АРТ. Музикантів дуже вразила тамтешня неймовірна колекція гітар – близько 50. Їх використовували сповна, каже Місько Барбара. «Цей альбом відрізняється різноманіттям стилів. Відповідно кожен трек потребує особливого звучання. Коли ми граємо триб’ют до американського року, то грає якась стара стильова гітара. Коли йдеться про аргентинські мелодії, то відповідно з’являється латиноамериканський звук».

Берлінський шок

Коли питаєш Міська Барбару, які моменти в 20-річній історії групи були найбільш значущими, то він без коливань відповідає, що такі моменти пов’язані з Німеччиною. Зокрема з Берліном. Вперше до німецької столиці «Мертвий півень запросили» 1993 року на фестиваль Berlin Independent Days. «Ми мали виступ в Taheles Caf?. Для нас, як для людей, які вперше виїхали за кордон, це був шок. На той момент Taheles Caf? був дуже значущий клуб, і виступ в ньому став для нас випробуванням власних сил і умінь, як музикантів. Ми співали українською, а публіка на 99 відсотків складалася з людей, які не розуміли текст. І коли нас тричі викликали на біс, було усвідомлення того, що ми ж таки чогось варті. І те, що ми граємо може бути цікавим не тільки нам самим, але й людям, яким нічого не відомо не про нашу музику, ані про нашу країну».

Bildunterschrift: Gro?ansicht des Bildes mit der Bildunterschrift: «Мертвий півень» ефективніший за МЗС

Ще Місько Барбара пригадує дуже важний для «Мертвого півня» спільний виступ з Андруховичем на німецькому фестивалі Bardentreffen. Концерт проходив у зруйнованому бомбам під час війни костелі. «Це був майже чотиригодинний концерт, під час якого Андрухович читав і пробував співати. Нас запросив туди Вальтер Мосманн, який опікувався нами. Той наш виступ було названо найкращою подією фестивалю. Після концерту Мосманн сказав дослівно таке: «Ви зробили для своєї країни більше, ніж весь ваш МЗС. Мабуть, ви заслужили якоїсь медалі. Але по-перше, вам її ніхто не дасть. А по-друге, навіщо вона вам потрібна?»

За двадцять років склад «Мертвого півня» змінювався неодноразово. Але класичним Барбара вважає найперший. А далі вже були всілякі варіації. Місько нарахував за час існування гурту вісім барабанщиків. Тепер, жартує він, із колишніх музикантів гурту можливо створити окремий барабанний оркестр.

Автор: Олександр Павлов
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4769164,00.html

АМАЛІЯ НЕБОРАКА (Adios muchachos…)

Ангели Божі – й ті не знають птаха
Моїх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серці маю цвяха.

Іти війною на Москву чи ляха –
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!

Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!

А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!

Цей вірш є своєрідним апендиксом до мого «параісторичного оповідання» «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Воно у свою чергу має кілька редакцій, остання з яких постала, здається, 1990 року. Ця редакція, крім цілого ряду виправлень, містить на закінчення акросонет «Амалія Неборака», що його буцімто написав сам герой оповідання Самійло Немирич. Ідею мені подав, як то часто бувало, Віктор Неборак. Сталося це після того, як я прочитав йому все оповідання вголос. Наприкінці оповідання є історія про те, як перебуваючи у львівській в’язниці, міський бандюган Немирич з-за ґратів спостерігає за 13-літньою дівчинкою Амалією, дочкою львівського ката. І як він безнадійно в неї закохується. Далі я пишу про те, що з любовного розпачу Немирич написав акросонет, присвячений тій дівчинці. У попередній редакції її прізвище було Цимборовська. Неборакові оповідання дуже сподобалося. Коли він дослухав його до кінця, то спитав: «А чому б тобі не додати той акросонет? Напиши щось таке в ренесансово-бароковому стилі». Проблема полягала тільки в тому, що сума перших літер імені і прізвища АМАЛІЯ ЦИМБОРОВСЬКА аж ніяк не становила чотирнадцять. А сонет обов’язково мусить складатися з 14-ти рядків. І тут мені спало на думку, що той, хто це підказав, мусить бути якось віддячений. АМАЛІЯ НЕБОРАКА давала саме 14 літер.

У найновішій редакції ми з півнями, керуючись принципом політичної коректності, погодилися на заміну рядка «Іти війною на татар чи ляха» рядком «Іти війною на Москву чи ляха».

Юрій Андрухович

ПАСТУХ ПУСТАЙ

а за морем першим гамерика з плюшу
а за морем другим гамерика з терну
щоб не так гостро цілили в душу
одягни їй дурня броню панцерну

а на дні гамерик золоті схрони
а ти й на різдво ходиш у дірявій куцій
реп’яхами латаний пастуший бароне
драпаєшся одвіку на стовп екзекуцій

кози повмирали пішли за обрій
пусткою пустою віє від стада
коби впав із неба діамантик добрий
шоб не так люто судила громада

бо за морем першим гамерика з меду
а за морем другим гамерика з воску
виглядаєш із неба бодай комету
і болить світло в темницях мозку

так йому тісно між отих гамерик
бо хоч кам’яний берег але він твій берег
і росте з нього мов покруч хвора черешня
рана твоя прийдешня
луна вчорашня

в’язко мені казко
гнітко мені квітко
мілко мені гілко
гірко мені зірко

марно мені сарно
хлипко мені рибко
хрипко мені скрипко
сухо мені суко

Того чоловіка звали Михайло Пустай (з наголосом на «у», хоч у моєму вірші він з наголосом на «а»). Він був лемко, жив десь у теперішній Східній Словаччині і вважався таким собі сільським недоумком. Нічого кращого і гіднішого за пастухування громада не могла для нього вигадати. Пастуша справа з усіх найпростіша, головне, щоб міг порахувати поголів’я. Ніколи й ні за що ми не дізнались би про існування Пустая, якби видатний етнограф Володимир Гнатюк не записав з його вуст кілька надзвичайно красивих казок. Я відшукав їх у прекрасно виданому томі «Українські народні казки Східної Словаччини». Його у свою чергу я знайшов у бібліотеці наших празьких родичів. Цей казковий том відкривався казкою «Баронський син в Америци», вона багатьма своїми мотивами нагадувала «Подорожі Сіндбада» чи, скажімо, «Одіссею» і в ній було описано повно фантастичних пригод. Це була одна з тих казок, які «сільський недоумок» (а насправді поет і фантазер) Михайло Пустай розповів Гнатюкові.

У Гнатюкових примітках можна прочитати і про пізніше нещастя, яке спіткало Пустая: з якоїсь причини в його стаді почали вмирати кози, в усьому звинуватили, звичайно ж, його, тож він змушений був ще й повертати власникам тих кіз борги, а оскільки ніяких грошей ніколи не посідав, то борги повертав роботою. Так він і жив – назовні видавався дурнем і невдахою, а в душі був казкарем і вигадником.

Усе написане вище можна враховувати, а можна і цілком ігнорувати, слухаючи пісню «Мертвого півня».