in думки, критика

Критичний огляд “Московіади” Юрія Андруховича

З-поміж усіх творів Юрія Андруховича, здається, саме «Московіада» зазнала найгострішої критики. Якби це була «критика» на кшталт тієї, що лунала на адресу «Рекреацій» («огидство», «порнографія» і т.ін.), її можна було б спокійно проігнорувати як таку, що не має жодного стосунку до літературознавства. Але «Московіаду» критикували професійно, і то не лише вчорашні академічні співці соцреалізму, а й такий, наприклад, проникливий критик і неомодерний митець, як Костянтин Москалець. Не зупиняючись наразі на всіх негативних відгуках на «Московіаду», можна навести їх загальний підсумок: твір має бути цілісним, це аксіома; основною ж вадою «Московіади» є відсутність художньої цілісності.

На мою думку, така оцінка значною мірою пов’язана з типологічно повторюваним непорозумінням, коли критик вперто не помічає, що гра, яку він спостерігає, розгортається не за тими правилами, яких він очікував.

У Андруховича український поет Отто фон Ф., спровокований КДБ, їде до Москви. Подія, що в первісному міфологічному дискурсі була б початком “славетних справ”, в іронічному виявляється звичайною втечею, а в самого героя від великої місії “батька нації” залишаються хіба що національно свідомі вуса. Архетип “тіні” втілений у романі в образі кадебіста Сашка: він є тим Мефістофелем, з яким головний герой підписує угоду і від якого отримує неприємну частину правди про самого себе.

Основна романна увага зосереджена, як це найчастіше й буває в літературі, на центральній фазі подорожі – “ініціації”. На цій стадії в міфах на героя перш за все чекає сексуальна зустріч з жінкою-богинею. “Жінка, – як пише Кемпбелл, – являє собою провідника до піднесеного кульмінаційного пункту чуттєвої подорожі”. І далі: “Містичний шлюб з царственною богинею світу уособлює повне торжество героя над життям, оскільки жінка – це життя, а герой, що її пізнав, – його господар”. У “Московіаді” такий “сакральний акт” відбувається у жіночій душовій гуртожитку, що, однак, не скасовує цілком його сакральності, а радше додає йому земного виміру. Закономірною в структурі мономіфу є також і розкритикована Москальцем зустріч з привидом десантника Руслана: розмова з померлим про звичаї потойбічного світу видається досить логічною прелюдією до участі Отто в підземному засіданні покійних вождів.

Якщо відкинути спогади, листи й сновидіння (весь, так би мовити, “перцептуальний хронотоп”), в романі залишиться один – “апокаліптичний” – день з життя українського поета в Москві. Цей день починається на сьомому поверсі літературного гуртожитку, який, звичайно ж, є іронічною модифікацією вежі чистого мистецтва, а ще ширше – культової вежі. Вирушивши зі “священної гори”, з місця, “де зустрічаються Небо і Земля”, герой невпинно сходить вниз. Він проходить кілька обов’язкових чоловічих ініціацій на землі (випробування пияцтвом, коханням, бійкою), після чого спускається в пародійний потойбічний світ. Йому доводиться долати опір охоронців (спецзагін, кадебісти), уникати зустрічі з підземними потворами (щурі), але й отримувати несподівану допомогу з боку трансформованих ворожих сил (коханка Галя, чий образ нагадує, наприклад, Фріду із “Замку” Кафки). Показово, що, на відміну від первісних міфів, у “Московіаді” герой не спроможний перетравити змальований світ: “…ти вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву”.

Кульмінацією подорожі стає участь Отто у “симпозіумі” мерців, куди він потрапляє за допомогою “Харона”, або ж “Гермеса”, чий іронічний модус виявляє себе вже в тому, що цей “носій влади” одночасно є улюбленим героєм російської класики – “маленькою людиною”. На “симпозіумі” Отто нарешті виконує свою місію, розстрілюючи покійників, які уособлювали імперію. Попри усю фарсовість, у цій сцені також простежується логіка міфу: справжнім народженням героя є друге народження, відповідно й звільнення від імперських мерців настане, мабуть, після їх другої, вже остаточної смерті. Завершується роман – у цілковитій згоді з дослідженою Кемпбеллом моделлю – поверненням героя додому. Таким чином, наявність у “Московіаді” мономіфологічної структури видається мені безперечною, що, власне, і треба було довести.

Так само архетипна пам’ять виявляє себе й на жанровому рівні (незалежно від того, знає про це сам автор чи ні). Яке б визначення жанру не прийняти, зрозуміло, що світ проникає в художній твір, сказати б, через жанрові окуляри і – відповідно – набуває вигляду, заданого йому жанром. Сам твір з цього погляду постає як реалізація своєрідного жанрового архетипу конкретним автором у конкретних умовах, а одна з таємниць творчого успіху митця полягає в умінні віднайти для духу епохи (чи т. зв. “змісту дійсності”) найадекватнішу жанрову форму.

Отже, “Московіада” – це роман-меніппея з сюжетом, який розгортається за мономіфологічною схемою. І навіть якщо сам Андрухович не мав свідомих настанов ні на меніппею, ні на мономіф (а воно, власне, так і є), це нічого не міняє: не заперечуємо ж ми існування Америки тільки тому, що Колумб прийняв її за Індію. Чи усвідомлення “мономіфологічної меніппейності” “Московіади” дозволяє говорити про її бездоганність? Очевидно, що ні. Але воно принаймні дозволяє отримувати задоволення (чи незадоволення) від твору, на підставі його іманентних особливостей.

Джерело: http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=587

Написати відгук

Comment