Тексти Юрія Андруховича часто з’являється на шпальтах «Дзеркала тижня». Те, що думка п. Юрія авторитетна, засвідчує тижневик, який позиціонує себе як елітне видання. Публікації визнаного всією Європою письменника підтверджують елітарність газети – автор і видання є своєрідними гарантами одне одного.
Його матеріали рідко бувають коментарями до політичних подій, а швидше реакцією на якесь суспільно-політичне явище, описане штрихами.
Якщо вважати Ф. Ніцше останнім справжнім християнином зламу ХІХ–ХХ ст., то Андрухович, безумовно, останній справжній український патріот зламу ХХ–ХХІ ст. Адже тільки справжній патріот країни викриватиме її недоліки перед її ж громадянами і, паралельно, усіма силами поліпшуватиме її образ на тлі інших держав, доводитиме значущість своєї нації у сучасному геополітичному (геопоетичному) контексті, спонукатиме своїх земляків до дії. Саме це підтверджує аналіз його публіцистики. У всіх його матеріалах, хай пунктирно, окреслені проблеми “українськості”, які наштовхують на роздуми про національну ідентичність, культуру, ставлять питання: а що ж нас очікує? Навіть у тих випадках коли його відгуки надто критичні – образ рідної країни позитивний (така собі “флоберизація” на тлі інших), автор наголошує на відмінності України і Росії.
Взяти хоча б текст [25]. Його провідною темою є питання свободи і несвободи породжені відвідинами письменником швейцарської в’язниці, де б мали відбутися його виступи, але так і не відбулися, бо за день до читання на волю втекли двоє в’язнів. Ця стаття має в собі кілька різних тем: тему свободи – дещо філософську, яка містить у собі твердження-провокацію «це тільки здається, що світ назовні є м’якший і людяніший», тему демократії – «він запропонував мені два виступи – перший для персоналу, другий для в’язнів. При чому перший він мені гарантував, а щодо другого мав порадитися з в’язнями», тему сприйняття українців у світі «Він (начальник в’язниці) сказав, що іноземців як завжди багато. “з вашої країни теж”, додав він. “Українці – уточнив я. – У вас на цей момент сидять українці?”. Він почав згадувати і сказав “Ні, зараз немає. Кілька росіян”». Загалом публіцистика Андруховича – це текст, в якому яскраво проглядається “міжтекст” (інтертекст) [текст-натяк, прихована тема, яка розвивається паралельно з провідною (“видимою”)] який і виявляється основним “полотном” матеріалу на яке вже “нашивається” “узір” зі спогадів і пов’язаних з ними емоцій. Цей висновок можна проілюструвати публікаціями зі своєрідною ґрадацією від тієї де “українська” тема є і текстом і “силою”, до тієї де навіть “сила ” тільки окремими реченнями наштовхує нас на національний ґрунт. Як приклад яскравої української позиції письменника є матеріал [27], у якому автор розповідає про свій коментар для “Дойчлянд радіо” про національно-культурні особливості розпивання міцних алкогольних напоїв. Темою є етимологія назв алкогольних напоїв: «те, що німецькою називається Schnaps, навряд чи можна вивести від schnappen – хапати, цапати. Зате російське “водка” є цілком прозорим демінутивом від “вода”… Українське ж слово “горілка” має зовсім інші витоки і є прямим відповідником німецького Brand, умістивши в собі альфу і омегу всього циклу…» і відмінності вживання згаданих напоїв між росіянами і українцями. Усі думки стосовно цих відмінностей викладені у псевдонауковому стилі, який має у собі приховану насмішку: «якщо для українців горілка є всього лише своєрідним засобом для веселощів, то росіяни шукають у ній цілковитого злиття з Абсолютом і проникнення у найглибші екзистенційні безодні. … Узагальнюючи, можна сказати: що в українському випадку є засобом, те в російському – метою». “Сила” цієї публікації підводить лінію останнім реченням: «Ось таких приблизно речей я наговорив того разу у прямому ефірі. Але чому, ну чому вони так і не спитали мене про наші кримські маяки?», мовляв “я багато, ще можу оповісити”.
Матеріали, у яких національним проблемам не відведено головної ролі, можна поділити за «видимими» темами: література, політика, свобода і бунт, подорожі, футбол, Європа тощо.
Зазвичай теми пов’язані між собою, проглядаються так чи так у “силі”. У подорожніх есеях п. Андрухович часто висвітлює проблеми Європи. Зрештою ці подорожі передовсім Європою. Наприклад, у матеріалі [35] йдеться про випадок на вокзалі в Цюриху, коли поліція затримала групу з 25 негрів, бо хтось з пасажирів, ймовірно, попередив їх, що в кожному вагоні їде по два представники негроїдної раси, а це підозріло. Видається, що основною темою є прихований расизм у лояльній Європі: «я навіть підсвідомо зрадів у ту мить, що не є негром, бо мене так само б затримали і почали перевіряти мої папери… Добре бути білим, ні, просто чудово – бути в Європі білим». Хоча, як виявилося, проблема насправді не в цьому, бо: «у потязі з Базеля до Берліна я мав достатньо часу, щоб зрозуміти: у цій сцені на цюріхському вокзалі йшлося передовсім про межі … Вона (Європа) еластична, ніби казкова рукавичка. Її межі настільки невизначені, що їх хочеться увесь час порушувати. Цього разу одна з її меж проходила восьмим пероном цюріхського вокзалу.». Автор не ставить крапки навіть після того як тема видається розкритою і наостанок залишає нам “проукраїнський” “силу ”: «нам просто гріх не скористатися такою її “безмежністю”. При цьому нам випадає особливо почесна місія – довести Європі, що вона значно більша, ніж сама себе уявляє. Призвичаїти її до думання про себе інакше. До іншого розуміння себе і чим вона врешті є. І цим самим, можливо, врятувати її» наголошуючи на думці, що ми Європі потрібні більше, ніж вона нам. Тема цього тексту – подорожі залізницею.
Ще одна мандрівка, цього разу до Риму, на зустріч “ТрансЄвропа Експрес” описана у статті [40]. Спершу опис “вічного міста” заворожує: «це сама що не є центральна частина Міста – ще того, часів пізньої республіки і згодом перших імператорів. Воно залягає на кількаметровій глибині під містом сьогоднішнім, але його всюди видно, воно вийшло назовні і вже не дасть про себе забути. Хтось сказав, що воно пустило метастази, але це було б занадто злостивою метафорою… життя триває, статус вічного міста зобов’язує.». Попри такий поетичний початок Андрухович наприкінці заторкує проблему “спільної європейської ідентичності”: «поважний грецький добродій,… почувши в чиємусь виступі вжите в якомусь переліку, мимохідь, через кому, слово “Македонія”, за одну мить перетворився на чудовисько. “Нема такої держави – Македонія! – закричав він. – Є колишня югославська республіка, яка назвала себе Македонією, укравши цю назву в нас, північних греків!”». “Сила” цього матеріалу перегукується з темою попереднього: «Європа може здаватися хіба що відростком Азії, таким собі півостровом і в неї тільки один шанс перестати бути півостровом, а стати справжнім, не вдаваним континентом – це об’єднатися з Україною».
Есей [44] вже про подорож Україною. У матеріалі йдеться про тур з презентацією нової книжки автора містами рідної країни. Автор порушує проблему залізничного руху «чому з Херсона до Одеси (відстань між містами – 205 км) ходять лише 2 щоденних потяги, один з яких прибуває о п’яті, а інший о пів на шосту ранку? Чому першому з них на те, аби здолати цю відстань, потрібно аж 6 годин і 13 хвилин, а другому – лише 6 годин і 8 хвилин? Чому з Одеси до Чернівців можна виїхати раз на добу лише по непарних?.. І як з Дрогобича потрапити в Острог? І як взагалі куди-небудь потрапити?». Проблема залізничного сполучення, яка, на перший погляд, видається не такою вже й важливою набуває іншого значення у “силі ”: «як об’єднати цю країну з її сміховинними, але чомусь такими нездоланними відстанями?.. У цій країні не існує шляхів сполучення», так на прикладі залізничних шляхів демонструє проблему штучно роз’єднаної країни. Наполягає на її доконечному розв’язанні: «Три речі, яким кинула виклик Римська цивілізація? – це відстані, бездоріжжя і нечистоти. Саме з цього почалася Європа». І це розв’язання він залежить від кожного «я стискаю кулаки: промо-тур відбудеться за будь-яких залізничних розкладів».
Іншим підвидом подорожей є екскурси у спогади зумовлені якимось враженням під час мандрівки. Есей [34] – це рефлексія на швейцарських бійців, які їхали потягом «озброєні до зубів» на різдвяні свята, автор згадав свою службу: «у них (швейцарських бійців) було переважно довге волосся і бороди, а з-під розстібнутих плямистих “ягуарів” на світло денне вилазили цілком цивільні светри. У нашій армії – коли я ще в ній служив – такі називалися “вшивниками”… Боюся, що й досі їх так називають – попри те, що армія вже начебто не вошива, пардон, не червона». Саме під час його служби на саме Різдво загинув литовський хлопець, що вималювало «історію не зовсім не схожу на різдвяну казку.». “сила ” наштовхує на питання безпеки країни, про потребу навести лад у наших збройних силах «на Швейцарію слід нападати в ніч із п’ятниці на суботу. Таке враження, що більшість особового складу її збройних сил упродовж п’ятниці роз’їдеться по домівках… Резервісти, чи то пак “міліція” (але “міліція” не в нашому сенсі, а у правильному – “посполите рушення”, бійці запасу), по п’ятницях також їде додому».
Ю. Андрухович зрідка пише про політику, згадує, переважно, події Помаранчевої революції і аналізує її наслідки, бо, як він зазначив у матеріалі [29]: «революція передусім змінила щось дуже суттєве в мені самому. Я перестав лаяти свою країну і – навпаки став за кожної нагоди захищати її. В мені прорізався оптимізм. Я фізично помолодшав і майже забув про невротичні проблеми з серцем.». За структурою цей текст – передана розмова Андруховича з берлінським знайомим, якому автор розповідає про своє бачення нинішніх політичних подій і народних обранців: «опитування стосується все того ж народного улюбленця, чий гугнявий голос віднедавна знову веде засідання Верховної Ради. опитування називається “Олександр Мороз” і пропонує мені аж вісім варіантів відповіді на запитання “хто він такий?”… я голосую за один із них – і таким чином маю змогу подивитися на результати. Мій голос потрапив до абсолютної більшості – “ненадійна і непорядна людина схильна до зради”. Мені стає значно легше на душі – нас багато і нас не подолати. Ми все розуміємо». “Силу” цієї статті можна окреслити так: попри те, що за кордоном нам висловлюють співчуття, бо революція не принесла очікуваних результатів: «мій берлінський знайомий каже… “ваша революція була тимчасовою ейфорією. Нічим більшим вона так і не стала. Суспільство залишилось там, де й було. Тепер це ясніше ясного”» не потрібно втрачати віри і діяти: «От я повернуся й оголошу священну війну». Ця “сила” стає текстом у матеріалі [25]. Автор намагається з’ясувати, чому революція так і залишилася у “недоконаному стані”, робить висновок: «чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а точніше кажучи – щоб вислизати». Ця думка не вирок, а швидше надія на реванш: «це хороша справа – завжди починати спочатку. Це, виявляється, надзвичайно солодка й захоплива перспектива, ця суміш Сізіфа з Мазохом…це як знову народитися для чергового кармічного втілення. До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу тебе почують і зрозуміють краще». Попри таку вичерпність і розгорнутість “сила” матеріалу – це думати і діяти самостійно: «у цій ситуації мені залишається й далі робити те, що я робив і чого не робити вже не можу, – намагатися впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами. Тобто переживати, спостерігати, думати, формувати подумане, відточувати формулювання до разючого блиску.»
Під час Чемпіонату світу футбол був чи не найактуальнішою темою усіх ЗМІ. Андрухович теж пише про нього, щоправда у своєрідній манері спогадів і “сил ”. Есей [31] не так події “нинішнього” футболу, як дитячі спогади про гру: «чорт забирай, моїй футбольній пам’яті невдовзі виповнюється цілих 40 років! Тільки от з чого все починалося, хто дасть мені відповідь? Я шукаю її не надто довго. Не з чого, а з кого. З батька і першого в нашому домі телевізора». Тут вболівання за українську команду постає єдиним дозволеним виявом патріотизму: «для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її». Саме тому поразка київського “Динамо” московському “Спартакові” 1969 року сприйнялась як особиста, як поразка народу: «хвилин за двадцять до смерті я почав рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене: “Перестань”. Ніколи в житті він на мене не кричав і ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і таким блідим. … Мій плач був плачем всієї України, він переріс у голосіння». Ці спогади знову стали актуальними після поразки української збірної іспанській з рахунком 4:0 у той час, коли футбол став такою собі ланкою для об’єднання: «але чому, хто мені скаже, чому вже навіть за рахунок 4:0 на користь іспанців я так розпачливо дер горло позавчора в Ляйпціґу, наче замало мені в цьому світі інших драм і трагедій?». Саме про “футбольне єднання” йдеться у тексті [33]. Міжнаціональне: «часом він (футбол) дитячий по-доброму: наприклад, коли красиві іспанські мучачос фотографуються з красивими українськими дівулями після оргазмного 4:0. Футбол об’єднує.» і національне: «Українці теж об’єдналися – жагуче й нетривало. Упродовж десяти днів ми перетинаємося на вулицях німецьких міст, а потім на стадіонах і чуємося представниками Чогось Єдиного. Ми вітаємося з незнайомими в жовто-синіх футболках словами “Слава Україні”, і, хоч вони не завжди знають, що на це слід відповісти, все одно готові нас обійняти». У контексті футбольних подій Андрухович заторкує проблему україно-російських взаємовідносин: «на російському телебаченні як тільки Гімн України, так у них “рєкламная” пауза. І тридцять один гімн відзвучав у них без проблем, а українського так жодного разу в ефір не пустили. Мабуть, із тих же міркувань – патріотичних» У “силі” дещо саркастичним тоном пропонує, якщо можливо: «кувати футболом патріотизм, то дай мені послухати в ефірі живий голос Андрія Шевченка, о коментаторе телеканалу “Інтер”! Як він (!) читає (!) українською мовою(!) на весь стадіон(!) якусь там відозву проти расизму…півсотні тисяч народу в Гамбурзі тепер її слухає… дай нам це врешті почути, о коментаторе, а не тринди про щось своє рівно стільки ж скільки Андрій читає». Загалом ці тексти несуть у собі ідею об’єднаного українського народу не поділеного на «бандюків з Галичини чи бізнесюків з Донбасу».
Мабуть усім, хто жив за радянських часів, близькою серцю темою є бунт, протест – особистісний і загальнолюдський, внутрішній і загальнонаціональний, політичний і мистецький. Будь-який, навіть найменший бунт – це вияв мужності та результат роботи над собою. З малих, індивідуальних протестів творяться загальносуспільні зміни. Бунт переборює страх. Іноді одна “людина, яка бунтує” стимулює важливі для нації зміни. Про це йдеться в [39]. Леолука Орландо, колишній мер Палермо, автор «антимафійної» публіцистики, «стовідсотковий сицилієць», який наважився виступити проти мафії і досі живий, хоча «балансує на грані». Попри те, що він міг досягнути успіху «усередині Родини» вирішив «віддирати поняття “Сицилія” від налиплого на нього поняття “мафія”». Тому й став чужим серед своїх і змушений «ходити горбатим» до смерті. На цей закид мафії Леолука має відповідь на футболці «зміна можлива!». Така собі алюзія на нашу дійсність.
Протест виявляється і в мистецтві. У матеріалі [43] йдеться про поставу п’єси Андруховича «Нелеґал Орфейський». Цей спектакль був еластичним – кожен з його учасників додавав до нього щось своє. Один з акторів Ґертс Арґус привніс до вистави анекдот, який заторкує українську гордість. Отут вже йдеться про особистісний бунт автора «зізнаюся щиро: коли у вересні минулого року я вперше почув це на дюссельдорфських репетиціях, в мені почав різко прокидатися хтось, кого я в цьому світі найбільше ненавиджу – цензор. Я – тобто він у мені – внутрішньо обурився. Але я подолав його… анекдот заборонити неможливо. Сперечатися з анекдотом безглуздо. Якщо він вже існує, треба вміти його вислухати». У такому випадку неминуче роздвоєння хоча б на українця і автора: «пам’ятаю під час другої київської вистави все напружилося. Частина публіки сміялася разом з Ґетцом. Частина не сміялася. Я, автор, був і з першими, і з другими водночас.». З цієї історії автор робить неминучий висновок: «коли ми сміємося з себе, ми стаємо сильнішими. Хоча це справді прикро – це не ми, це інші сміються з нас. Нам залишається приєднатися до них, знайти у слабкості силу. Нам залишається стати іншими». Ще одним поетом-бунтарем був Богдан Ігор Антонич. Про нього, точніше про переклад німецькою його віршів, йдеться у [36]: «ми один за одним продерлися крізь усі п’ятнадцять Антоничевих віршів у його перекладах. Ми кілька годин пили якийсь невиправдано дорогий чай і збуджено смакували кожен рядок переклади Уве Кульне виявилися конгеніальними. Видавництво “Зуркамп” захоплено прочитало зважилось на цілу збірку. Вона побачить світ наступного року. Я з цього приводу просто щасливий: одним порятованим з небуття стало більше». У “силі” говориться про те, що наші письменники для Європи «культурний шок і цілковите відкриття…Було б бажання відкривати», а також про те, що «наші культфункціонери ще цього як слід не розуміють – культура є безліччю сполучених посудин, більших і менших, велетенських і зовсім крихітних, але їхнє взаємне наповнювання є одним взаємним доповнюванням». Про втрату одного з «доповнювачів» таких посудин перекладача Оскара Пастіора йдеться у [28]. Це текст-спогад, текст-епітафія: «Оскар Пастіор, великий штукар і маг німецької мови, останній з її авангардистів, румунський німець з Баната, емігрант 70-х, перекладач Хлєбнікова та інших кручьоних футуристів, 78-річний юнак з небувало красивими темними очима, худорлявий, витончений мов яструб, алхімік звуків, гравець словами, літерами і сенсами, віртуоз.». Згадує подорож перекладача на Україну, у Донбас, де він працював як військовополонений і його нестримне бажання знову побачити в’язницю де він сидів. Прочитавши цей текст – залишається тільки відчуття втрати.
Останній з аналізованих матеріалів від [41] – це своєрідний калейдоскоп тем і “міжтекстів”: література, Європа, екскурс в історію, подорож, українство, політичний прогноз. Хоч це, на перший погляд, «поєднання не поєднаного», але цілком Андруховичеве. Подорожуючи до Відня, автор читає «В Європі» Ґеерта Мака, а саме розділ про Відень, в якому розповідається про молодого Гітлера і його болючу «малонімецкість». І якщо провести паралелі десь 2033 року в Росії: «остаточно переможе аналогія націонал соціалізму, то її вождем стане такий собі виходець із “окраїн”, наприклад із “Півдня”, з характерною вимовою, та не менш характерною зневагою до країни в якій народився». так автор попереджає про можливий розвиток подій, якщо не почати розв’язувати проблему “комплексу малороса”.
Отже, тексти Ю Андруховича:
– реакція на суспільне, культурне, політичне явище, висвітлена крізь призму спогадів;
– починаються екскурсом у минуле;
– часто не мають логічної послідовності (думка, яка несподівано обірвалась, може з’явитися у тексті пізніше);
– написані літературною мовою, майже без домішок суржику і сленгу;
– монологічні за викладом матеріалу;
– апелюють до емоцій;
– майже нема нейтральної лексики;
– заторкують одразу кілька тем;
– будуються на національному підґрунті;
– вимагають панорамного мислення;
– закінчуються або «поверненням у минуле», або мають «затерту» кінцівку.
Юрій Андрухович творить тексти максимально наближені за структурою до розповіді. Для цього використовує риторичні запитання: «самотність пояснювалась просто: минулої ночі я врешті стрімголов освідчився в коханні і – як це стриманіше висловити? – отримав негативну відповідь»; «що це було – енергетика віри, сила молитви, перехід метафори в метафізику?». «їм що, грошей вкладати нікуди, крім як у тих литовців зі словенцями, в їхніх мертвих поетів?»; лайку «“та, що ж це за неділя така, чорт забирай!” – так і хочеться кричати мені з відчаю, – якого дідька?.. чого я маю проти ночі покидати гостинний Дніпро, чого б не виїхати зранку або вдень і не автобусом, чорт забирай, а потягом”». Іноді (переважно у матеріалах де йдеться про футбол) вдається до відкритих образ: «але того вечора Бог був значно прихильніший до макаронників.», «москалі самі не вірили власному щастю» і сленгу: «всі з усіма щось перетирають, про щось добазарюються», «коли вони в Кубку чемпіонів продули польському “Ґурнікові”». Щоб текст зберігав ілюзію розмови використовує пряму мову і цитати:
«“Що там усе-таки трапилося? Як це можливо, щоб один-єдиний перебіжчик протягом кількох годин перекреслив багаторічні зусилля і надії мільйонів? Може не було ніяких мільйонів і ніяких зусиль”, – запитує мій берлінський знайомий “Роль особистості і історії людства, – нагадую йому, либонь за Гегелем, – а також роль зрадника в окремо взятій історії – України. Ми любимо наших зрадників, як італійці свого Матерацці”.»; «“проза – це хода, поезія – танець”, – так одного разу, десь і колись, зажартував Поль Валері».
Велику вагу автор надає описам і деталям, які наближують до нього читача, дають змогу опинитись у тому місці і в той час: «у літаку я продовжував читати Ґеерта Мака – зі сторінки 65-ї. виявляється, що саме на ній починається розділ про Відень початку ХХ століття. Точніше, про Відень 1900–1914 років. Тобто я летів до Відня і про Відень-таки (хоч і столітньої давності) читав».
Ще однією особливістю автора є використання транслітерації «Зуркамп», «Дойчланд радіо», «рєкламная» і, частіше, відмова від неї: «Forum Romanum», «Habicht», «Amore», «Russian vodka». Час до часу Андрухович вдається до словотвору: «культфункціонери», «малонімецькість».
Отже, мовні засоби Юрія Андруховича:
– роблять текст розлогим й об’ємним;
– передають оцінку ситуації;
– роблять акцент на інтонації (лайка, риторичні запитання);
– ілюструють емоції: обурення, розчарування, відчай, зневагу, впевненість (сленг, евфемізми, образи);
– формують протест (лайка, риторичні запитання);
– наближують читача до автора (докладні описи);
– формулюють проблему, демонструють знання автора цього питання (словотвір, фразеологічні одиниці, , іншомовна лексика)
– допомагають зберігати автентичність події, роблять акцент на загальній відомості якогось поняття (відмова від транслітерації) тощо.
Публіцистика Ю. Андруховича наскрізь образна, побудована на спогадах, враженнях, емоціях. Вона розрахована на конкретну читацьку аудиторію і апелює до почуттів реципієнта. Найчастіше вживаними тропами є епітети і метафора. Простежується домінування художніх засобів. Майже нема елементів розмовної лексики, сленґу і діалектизмів. Мова автора стилістично правильна. Вона формує високий рівень мовленнєвої культури.
23.Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (48) // Дзеркало тижня – 2006 – 4 лют.
24. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (51) // Дзеркало тижня – 2006 – 18 лют.
25. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (55) // Дзеркало тижня – 2006 – 4 берез.
26. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (61) // Дзеркало тижня – 2006 – 22 квіт.
27. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (62) // Дзеркало тижня – 2006 – 13 трав.
28. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (64) // Дзеркало тижня – 2006 – 27 трав.
29. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (71) // Дзеркало тижня – 2006 – 10 черв.
30. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (74) // Дзеркало тижня – 2006 – 24 черв.
31. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (76) // Дзеркало тижня – 2006 – 8 лип.
32. Андрухович Ю. Берлін. Сторінки щоденника (остання) // Дзеркало тижня – 2006 – 5 серп.
33. Андрухович Ю. Берлін. Цуґ, 15. 10. 2006. // Дзеркало тижня – 2006 – 21 жовт.
34. Андрухович Ю. У потязі Базель–Берлін// Дзеркало тижня – 2006 – 4 листоп.
35. Андрухович Ю. Цюріх–Відень, 10. 11. 2006. // Дзеркало тижня – 2006. – 18 листоп.
36. Андрухович Ю. Обервіль ім зіменталь, 26. 11. 2006. // Дзеркало тижня – 2006 – 9 груд.
37. Андрухович Ю. Цуґ, 17. 12. 2006. // Дзеркало тижня – 2006 –23 груд.
38. Андрухович Ю. Цуґ–Санки-Ґаллен–Цюріх–Люцерн, 31. 12. 2006. // Дзеркало тижня – 2007 – 13 січ.
39. Андрухович Ю. Мюнхен, 14. 01.07. // Дзеркало тижня – 2007– 27 січ.
40. Андрухович Ю.Рим, 26. 01. 07. // Дзеркало тижня – 2007– 10 лют.
41. Андрухович Ю. Брюссель, 4. 02. 2007. // Дзеркало тижня – 2007 – 24 лют.
42. Андрухович Ю. Ґрац, 27. 02. 2007. // Дзеркало тижня – 2007 – 8 берез.
43. Андрухович Ю. Франик, 31. 03. 2007. // Дзеркало тижня – 2007 – 7 трав.
44. Андрухович Ю. У потязі Київ–Харків, 3. 04. 2007. // Дзеркало тижня – 2007 – 21 травн.
Автор: Марія Олійник