Юрій Андрухович: «Жили, немов співали…»

Підвальне інтерв’ю з Юрієм Андруховичем

Бесіда відбулася після виступу Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які знайомили українську публіку з творчістю швейцарських поетів Педро Ленца і Рафаеля Урвайдера. Андрухович часом експериментує зі звуковим представленням своїх творів: розпочав «сольну» діяльність разом з польським гуртом Karbido. Хоча й раніше у нього був досвід роботи з іншим польським проектом, наслідки якого можна почути на диску «Andruхоїd» (2004), проте, на відміну від «Самогону» (перший диск, записаний разом з «Karbido»), він не мав творчого продовження. Письменник розповів про «Цинамон» (нещодавно він був озвучений на Festiwalu Dwa Brzegi w Kazimierzu Dolnym і скоро з’явиться в продажі) та про спільну роботу з гуртом «Мертвий півень».

— Пане Юрію, як виникла ідея озвучити свої поезії під музичний супровід?

— Це була мрія. Можливо, навіть писання поезії стало вже наслідком того, що я мріяв з музикантами виступати. Десь у підлітковому віці почав слухати рок-музику й цікавитись, про що йдеться в піснях. Я англійської мови, нажаль, у школі не вивчав, тому доводилось кожне слово шукати в словнику… А згодом так розмріявся, щоб виступати на сцені з рок-музикантами. Коли почав свої перші юнацькі вірші писати, то я собі уявляв — може колись вони стануть музичними композиціями.

— Коли писали тексти «Пісень для Мертвого Півня», які, за вашими словами, «неможливо було б заспівати», чи виникало бажання «не-проспівати» їх разом із «Півнем»?

— Ні. Іронія в тому, що я назвав так збірку – «Пісні для Мертвого Півня», але насправді співати їх ніхто не повинен був. Ось це, власне, була несподіванка для мене, що «Півням» вдасться створити такі композиції.

— Які відмінності роботи над «Самогоном» та другим, спільним з польським гуртом Karbido, альбомом?

— Були достатньо відмінні обставини студійні, тому що «Самогон» ми записували у Вроцлавській студії, погано пристосованій для музики саме такого характеру. А вже над «Цинамоном» працювали в комфортних умовах у Варшавській студії, яка належить одному з учасників Karbido, він же у нас програмер і клавішник. Було більше часу, і ми набули досвід. Але в цілому принципових відмінностей немає, бо це практично ті самі музиканти, і невеликий проміжок часу пройшов від роботи над створенням першого альбому. Хоча «Цинамон» як музичний проект достатньо відмінний. Утім, про це варто говорити вже після того, як альбом побачить світ. У кінці вересня вийде польське видання, а коли буде українське – поки що сказати не можу, але дуже сподіваюсь, що наступного року.

— Розкажіть про Ігоря Смичика, який зібрав у етнографічних експедиціях чимало матеріалу, в тому числі й «Зелену ліщиноньку».

— Я від нього запам’ятав цю пісню, і згадую в «Таємниці» — даю йому кілька характеристик: геніальна людина – і як художник, і як музикант. Він чудово грав на гітарі, але відколи закінчили інститут, ми не бачились, а тому він для мене, ніби людина з минулого часу. Ігор живе в Кіровограді, працював викладачем художньої школи. Чи він якось розвивав свої музичні нахили — мені невідомо. Він не грав у жодному гурті (був застільний музикант, тобто, коли у гуртожитку компанія збирається за столом і хтось, як душа компанії, грає на гітарі та співає). То були позитивні застілля. Вони «підсвічувалися» красивими піснями й голосами. Суттєво відрізнялося від застіль студентів, наприклад, механічного факультету. Там переважно мордобоєм усе закінчувалося. Це був період, коли радянська естрада змагалася з найкращими зразками західного арт-року, і в наших гуртожитках перемагала, звичайно, радянська естрада. Тому такі застілля давали нам шанс щось протиставити.

— У якому напрямку плануєте розвивати манеру подачі тексту — в сторону співу чи речитативу, як це було в «Andruхоїdі» чи «Самогоні»?

— Я б сказав, що «Самогон» вже багато в чому відмінний від «Andruхоїdа». В «Цинамоні», мабуть, в цілому, вже трошки більше моментів власне співу. Але зараз мені ще не дано вгадати. По-перше, ми ж задумали трилогію: після «Самогону» і «Цинамону» має ще бути «Абсент». А ще поки що невідома його концепція, ми тільки знаємо, що буде третій альбом із такою назвою. І от може в «Абсенті» дійсно спробувати вже поспівати. Я побачу, які будуть реакції на «Цинамон». Як будуть сприйматися оті шматки співу.

— Чи виникали ідеї «живих» альбомів з Karbido чи «Мертвим півнем»?

— Це симпатична ідея, але її реалізація в тумані. Тому що це, на мій погляд, немає сенсу робити в ситуації, коли кількість публіки недостатньо вагома. Публіка має співпрацювати. Має бути дуже активна її присутність. І це означає вихід на інший рівень відомості, популярності…

Автор: Олексій Куценко
Джерело: http://sumno.com/article/zhyly-nemov-spivaly/

Юрій АНДРУХОВИЧ: «Жодне журі в наші країні не дасть мені першого місця»

Представляти цього відомого сучасного українського письменника немає жодної потреби. Ім’я Юрія Андруховича широко відоме не лише на теренах нашої країни, а й за кордоном. Не бажаючи стояти на місці він спробував себе у новій, досить незвичній роботі – мелодекламатора. Нещодавно у етно-джаз клубі «Лялька» Андрухович презентував свій спільний альбом разом з польським музичним гуртом «Карбідо» під назвою «Самогон». Протягом вечора глядачі насолоджувалися чарівними ритмами під читання віршів поета. Наразі існує лише польськомовна версія «Самогону», але, як запевнив пан Юрій, уже цього року вийде і україномовний аналог. Про цей проект, творчу паузу, останню книгу і інші цікавинки розпитував наш кореспондент у патріарха українського постмодерну.

— Як зародилася ваша співпраця із гуртом «Карбідо»?

— У польському містечку Вроцлав щороку проходить фестиваль поезії «Порт Вроцлав» на який запрошують кілька десятків поетів. У 2005 році спеціальним гостем фестивалю була Україні і я був в числі запрошених. Цікавим на фесті є те, що усі поетичні читання відбуваються під музичний супровід. Цього року музичний супровід якраз забезпечував гурт «Карбідо». Насправді, йдеться про просту форму яка не вимагає ніякої підготовки і репетицій. Музиканти просто повинні ознайомитися з текстами поетів і вигадати для них якесь далеке, глибоке і тихе музичне тло. В моєму випадку музиканти не встигли ознайомитися з моїми віршами. А переповідати про що той чи інший вірш було, мабуть, нереально і зайве. Тому ми вирішили повністю імпровізувати. Таким чином ми виконали 4 чи 5 віршів. Коли в кінці вечора ми розпрощалися вже близькими друзями виникла мрія записати спільний диск. А вже рівно через рік за сприяння директора цього фестивалю у Вроцлаві вийшов наш «Самогон».

— Чому альбом називається «Самогон», адже про горілку у ньому співається лише в одній композиції?

— Цю назву запропонував я. Справа в тому, що слово «карбід» викликає у мене певні асоціації. Коли я був солдатом радянської армії і служив на Вінничині, то вживав самогонку, яка робилася на карбіді. Його додають для міцності і здешевлення процесу. Безумовно, наслідки вживання такої самогонки можуть бути найжахливішими, фатальними і катастрофічними. Але якось Бог милував і ми всі вижили після цих вживань. З тих пір, коли чую слово «карбід» в мене починають працювати смакові чи радше анти смакові рецептори. У кожному разі, музикантам ця назва сподобалася, бо вони прочитали її як метафору – створене власними руками і для домашнього вжитку.

— На концертах вас часто частують цим напоєм?

— Ні. Сьогодні дали уже сьомий концерт, але ще жодна добра душа не принесла нам самогону і не почастувала ним (сміється). Напевно, самі повинні цим займатися. В мене є один знайомий з маленького закарпатського села. Там він щороку проводить фестиваль самогону і хоче нас туди запросити. Думаю, це було б досить симпатично.

— А коли востаннє вживали самогон?

— Це було у вересні після Форуму книговидавців. Я мав виступи в Дрогобичі і мешкав біля цього міста в одному готелі. Його власник робить власну калганівку – самогонку настояну на корені калгану міцністю 70 градусів. Можу пишатися тим, що її для мене відкрив ректор Дрогобицького університету з яким ми відзначали ці виступи.

— Чи не буде співпраця з «Карбідо» початком вашої музичної кар’єри?

— Ні, це буде якось ні в тин, ні в ворота. Я дуже полюбив цю справу і хотів би ще з якимись іншими музикантами продовжити її, але ніколи в житті не переключуся на це таким чином, щоб називати себе ще й співаком. Атракційність такого заходу полягає у тому, що письменник робить щось спільне з музикантами. Якщо він перестане бути письменником і захоче назавжди залишитися в музиці, то це буде провально.

— Не плануєте створити поетично-музичний проект накштал проекту Юрія Покальчука «Вогні великого міста»?

— Поживемо – побачимо. Поки що у мене не було такого в планах.

— Самі вмієте грати на якомусь музичному інструменті?

— Я так і не навчився грати на жодному. Чесно, мені і самому не дуже хотілося ходити до музичної школи. На щастя, батьки не запроторили мене до неї, бо й так протестував би. Потім, в підлітковому віці, у мене з’явилося захоплення музикою. Це був не надто поширений і заборонений західний рок. Паралельно з цим виникло бажання навчитися грі на гітарі. Та було вже пізно і нікому вчити. Тому, думаю, якби мені був даний шанс стати музикантом, я б його використав.

Цього року був анекдотичний випадок. Моя приятелька і організаторка фестивалю органної музики “Діапазон” Ірина Цайц попросила мене вивчити і зіграти на відкритті фестивалю вступну фразу Баха “Токати і фуги”. Я два тижні вчив її на фортепіано. На відкритті з бідою зумів її зіграти. Хоча, не з першого разу. За цих два тижні підготовки довів фразу до повного автоматизму і думав, що зможу зіграти її навіть з заплющеними очима. Але, щойно вийшов на сцену, відчув, що жоден палець мене не слухається (усміхається). Це мене наштовхнуло на думку, що на цьому світі залишилися так нікомуі незнаними якісь потенційно геніальні виконавці. Вони просто ніколи не змогли подолати страху сцени і публіки.

— Після виходу вашої останньої книжки «Таємниця» ви сказали, що берете творчу паузу. Доки вона триватиме?

— Вона уже зрушилася і, можливо, завершується. Говорячи спортивною мовою я зараз здійснюю розминку. Нічого свого не пишу, але займаюся перекладом. Це ще протриває кілька місяців, доки завершу перекладацьку роботу, і, можливо, на той час визріє задум написання чогось власного.

— А що перекладаєте?

— Сім років тому я уже переклав для Молодого театру у Києві шекспірівського «Гамлета». Повністю текст був опублікований лише одного разу в журналі «Четвер». Але мені б дуже хотілося бачити його книжкою. В неї вирішив також додати ще одну п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтта» над якою, власне, зараз і працюю. Це два шекспірівські блокбастери до яких найчастіше звертаються. Книжку із цими творами плануємо видати разом з Іваном Малковичем у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

— Ваша «Таємниця» і книжка «Сьомга» Софії Андрухович претендували на звання «Книга року Бі-Бі-Сі». Проте, лише книжка вашої дочки потрапила до п’ятірки фіналістів…

— Я сам попросив щоб «Таємницю» зняли з розгляду. Про те, щоб моїх книг не виставляли на конкурси прошу щороку. Складається так, що на попередньому етапі мої книжки набирають чи не найбільше голосів від читачів. Але жодне журі в наші країні не дасть мені першого місця. А друге чи третє рівнозначне для мене нічому. Тому тверезо оцінюючи цей факт я прошу ще на попередній стадії не розглядати моїх книг. Цього року моя книжка якось туди потрапила, але пронесло (усміхається).

— Багато хто визнав «Таємницю» вашою найслабшою роботою. Самі вважаєте її такою?

— Ні. Просто є така категорія людей, яка про кожен мій новий твір каже, що він найслабший. От і все.

— Ви забобонна людина?

— Так. Зважаю на забобони присутні в моїх реакціях і вчинках.

Автор: Павло Паламарчук, 3 лютого 2008 14:39:14
Джерело: http://h.ua/story/81389/

Юрий Андрухович: «Восток ищет украинскую идентичность»

Известный украинский писатель, поэт и публицист Юрий Андрухович на днях посетил Днепропетровск, представив в рамках промо-тура свой новый мультижанровый проект – литературно-музыкальный альбом «Самогон», записанный с польской джаз-рок группой «Karbido» (Вроцлав).

– Восток Украины традиционно считается русофильским и пророссийским. Как воспринимает здесь публика твои выступления?
– Я считаю, что представление о фрагментированности Украины – что «Запад есть Запад, Восток есть Восток», что есть якобы линия разделения страны – промосковский восток и «бандеровский» запад – всё дальше от реальности. Житель украинского запада, я всё чаще бываю в поездках по её востоку, и убеждаюсь, что всё не так примитивно.
На самом деле запад Украины гораздо более промосковский, чем это кажется, а восток – гораздо сильнее озабочен поиском своей украинской идентичности, чем можно было бы ожидать.
В каждом литературном или музыкальном туре я исполняю одни и те же вещи в разных городах, и везде встречаю адекватную и позитивную реакцию. А элемент новизны и для меня, и для слушателей в том же Донецке гораздо больше, чем во Львове. В городах востока вообще наши приезды в последние годы сопровождаются каким-то необычным подъёмом. Таким был, скажем, «Industrial tour» год назад – когда мы представляли с Сергеем Жаданом и Любко Дерешем коллективный сборник «Трициліндровий двигун любови».

– На твоём концерте с «Карбидо» преобладают студенты, люди искусства. Может быть, то, о чём ты говоришь, свойственно только «прослойке», а публика попроще более консервативна?
– Конечно, существует и такой взгляд: «здесь сугубо наша территория, а ваша там, к нам не суйтесь; а коли суётесь, то отвечайте нашим представлениям, как всё должно быть». Но всё же процесс диффузии, срастания частей в Украине преобладает.
То, что было разыграно в 2004 году и воспринималось тогда как взаимная работа на раскол страны, на самом деле было началом процесса воссоединения. Опасный кризисный момент закончился, и идёт процесс выхода из него. Раздираемый противоречиями единый организм выздоравливает.
Живой пример «культурного срастания» – история львовской рок-группы «Мертвий півень», моих давних партнёров по проектам. Сегодня, в связи с изменением состава и изменениями в жизни её участников, это группа уже харьковско-львовско-киевская. Так, до недавнего времени там играл харьковский барабанщик Сергей «Гейтс» Балалаев: фамилия, которая много скажет русскому человеку…

– Как, по твоим ощущениям, влияют на этот процесс ваши поездки?
– Конечно, неправильно было бы считать, что мы своими визитами «преодолеваем раскол», или т.п. Эти спорадические усилия реально срабатывают разве что на сугубо личном уровне, на уровне единиц. Нужно трезво смотреть на вещи. Решающую роль могут сыграть только большие, масштабные культурные проекты.
Бывают интересные наблюдения. Однажды в Харькове ко мне после выступления пристали несколько молодых ребят, студенты, снедаемые неистраченной жаждой общения. Они буквально приставили мне пистолет к виску и с требованием немедленно куда-то идти и что-то возглавить, чего-то в политическом плане добиваться. Им надоели «голубые», надоели «оранжевые», им хотелось чего-то не дискредитировавшего себя в их глазах. «ВЫ ДОЛЖНЫ! – сказали они мне. – А то опять уедете в Германию, и всё пойдёт прахом. Но у нас длинные руки, и мы вас достанем где угодно!»

– И чем закончилось? Василий Аксёнов в Крымском клубе рассказывал, как первые крымские сепаратисты убеждали его выдвигаться в президенты Крыма. Он в шутку заявил, что согласится лишь при условии запрещения на полуострове его романа «Остров Крым».
– Да, история в чём-то похожая. Мне удалось убедить ребят, что наиболее эффективным в моём случае является третий, средний путь. Быть максимально ангажированным (не во французском, а в немецком смысле этого слова, то есть – «переживающим», озабоченным) творимой политической историей своей страны, но не включаться в конкретные политические проекты и игры. Независимость, беспартийность даёт мне право, я полагаю, как-либо судить о происходящем.

– В последние годы ты стал чаще общаться с русскоязычными собеседниками по-русски – как например сейчас со мной. Не противоречит ли это твоим культурным задачам?
– Нисколько. Я считаю, главное – чтобы меня правильно понимали.

Интервью для газеты «24», 19.09.2008
Джерело: http://igor-sid.livejournal.com/67003.html