Пан Юрій відповів на кілька моїх запитань під час свого перебування у Києві з новою літературно-концертною програмою «Цинамон», так само, як і попередній альбом «Самогон», створеною разом із польською групою «Карбідо».

— Як з’явився «Цинамон»?

— Я зробив вибірку текстів, у яких є прив’язка до Дрогобича, до Бруно Шульца, бо це мало виконуватися на фестивалі його пам’яті. Тож я вибрав вірші, що перегукуються з ретро міжвоєнних років, зі світом галицьких містечок, населених божевільними аутсайдерами, в яких усі пальцями тицяють. Я пояснив це музикантам, і вони розібрали тексти — кожний брав собі по кілька віршів. А потім ми з’їхалися, і в Дрогобичі було перше виконання — у 2008 році.

— Це вже не перший ваш проект з рок-групою, але саме з «Карбідо» так добре склалося…

— Від самого початку то була певна випадковість. Ми познайомилися на літературному фестивалі у Вроцлаві, директор якого їх запросив, щоб вони акомпанували всім поетичним виступам. У слова вони не вдавалися, йшлося про підсилення настрою. Але мені він запропонував приїхати на день раніше і спробувати конкретно з ними зробити кілька творів. Вийшло непогано, сподобалося публіці. Ми вирішили, що працюватимемо разом. Я надіслав їм добірку моїх текстів, вони створили музику, і 2006 року ми записали «Самогон». Я спочатку був зацікавлений виключно у тому, щоб це зафіксувалося на диску. Але вони якось поступово втягнулися, і все вийшло за межі одного проекту. Почали концертувати. Завдання з «Цинамоном» було набагато амбітнішим передусім у них, бо вони взяли на себе своєрідну надінтерпретацію моїх віршів. Вірші, які я запропонував до «Цинамону», набагато давніші за часом написання, зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» кінця 1980-х. Але нічого б не спрацювало, якби не вийшов польський переклад 2007-го. Тоді це стало можливим, бо їм страшенно важливо розуміти текст, пережити його і щось до нього придумати.

— Вони вас відчувають?

— Я розумію це так: вони добре відчувають мене як поета, ставляться максимально серйозно до моїх текстів. Під час запису альбому і моєї голосової доріжки вони періодично брали на себе режисерський бік справи, формулювали на рівні побажання: може, тут акцентувати, цей рядок вивести. Вони страшенно різнобічні як митці, кожен веде одразу кілька проектів. Мені пощастило, що у нас склалася хороша співпраця.

— Чи має поет перетворюватися на рок-зірку?

— (Сміється.) В мене теж щодо цього великі сумніви. Я думаю, що поет не має цього робити. Фронтмен, співак у традиційному рок-н-ролі є також і поетом, його тексти виконуються. Але він апріорі в музиці, не переходить з літератури, як у нашому випадку. Однак у нас насправді не рок-концерт, це все ж літературні читання трохи в інакшому форматі. Тому публіка, хоч і добре приймає, таки дещо ошелешена, бо навіть не розуміє, як поводитися: для рок-концерта замало рок-н-ролу, для літературного вечора занадто голосно і енергійно. Тобто ми перебуваємо у стані становлення особливого стилю, не знаю, як він називатиметься, — може, «цинамон»? Я, звичайно, лаври рок-зірки завоювати навряд чи зможу, але того й не прагну. Насправді йдеться про ще одну форму подачі текстів.

— Власне, чому така форма стала для вас важливою?

— Їхня музика мені подобається настільки, що я на певному етапі приєднуюся до її створення. Замість декламувати починаю виспівувати партії, народжуються мелізми. А з другого боку, тут ще фактор неповторності кожного окремого концерту. І все це разом — велика захоплива пригода, всередині якої мені подобається бути.

— Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Думаю, впродовж останніх кількох років не трапилося жодної нової проривної речі, або мені про це невідомо. Років із п’ять тому у нас був розквіт, пік нової хвилі: молоді, умовно кажучи, автори заявили про себе. Нині Жадан підготував антологію «Декамерон» — маленький підсумок літературного десятиліття. Зібрано десять авторів, що дебютували в останні десять років як прозаїки. Він мене попросив кілька слів написати на обкладинку, тож я це прочитав. І ось коли такий зріз отримуєш, думаєш: «Супер, кожний текст один в один, класно, на рівні». Але ж це дуже дозована антологія. Тим більше там зібрана мала проза. Думаю, тут спрацювала криза, адже багатьох видавців паралізувало. З іншого боку, в чистоті своїй цей процес не має залежати від видавців. Звичайно, важливо мати місце, куди можна віднести новий роман, але це не означає, що треба припинити його писати, поки криза не мине. Тому з літературою так — ніколи не вгадаєш. Може, у ці хвилини вже дописуються якісь колосальні речі.

— Чи існує зараз станіславський феномен?

— Існував. Але це, я сказав би, вже тема для істориків новітньої літератури, він вже має своє місце: середина — друга половина 1990-х.

— Чому ви так у цьому категоричні?

— Тому що, бувши всередині цього, можу сказати, як це існувало. Значною мірою це була тусня, читання одних і тих самих книжок, показування навзаєм найновіших текстів і самопрезентація як єдиного феномену. Я був трошки висунутий уперед, бо за часом раніше стартував, а вони — просто молодші за віком. Нові автори були наче з вулиці — приходять, нікому ще не відомі, приносять тексти, і всі дивуються: як це добре! Але означення «станіславський феномен» було актуальне і потрібне на певний час, поки люди не стали вже окремими іменами. Давно зрозуміло, що називати Тараса Прохаська представником станіславського феномену вже кумедно якось. Бо є Тарас Прохасько, і все. А також Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк і ті, в кого локальний масштаб. Думаю, всі просто стали особистостями, і ця етикетка — «станіславський феномен» — може спокійно відійти в історію.

— Трохи про закордонні справи. Не так давно вийшов французький переклад роману «12 обручів». Як його приймають?

— Дуже добре. Я регулярно отримую від видавців копії рецензій. А ось «Московіаду» у Франції майже ніхто не зауважив, бо вона вийшла на два-три роки раніше. Просто видавництво тепер увійшло до потужнішої видавничої групи, котра більше уваги приділяє піару й активно працює з медіа. Тож, думаю, ця реакція не в об’єктивній природі того, що я написав, а швидше в технологіях піару, якими займаються видавці. Відчуваю це навіть по тому, що в мене з’явилися прибутки від продажу книжок і почали запрошувати до Франції на виступи, чого раніше не було. До речі, з їхньою публікою це складно, оскільки недолюблюють авторів, котрі виступають з перекладачами, треба добре володіти французькою.

— Чи готуються ще якісь переклади?

— Зараз ми з німецькою перекладачкою працюємо над найскладнішим, мабуть, текстом — «Перверзією». Робота йде страшенно повільно. Я володію німецькою достатньо для того, щоб ми працювали послідовно, тобто вона робить кілька розділів, пересилає мені, я їх авторизую. Але тут я виявив, як багато мені хочеться змінювати, бо цей текст для мене у багатьох своїх моментах застарів. Ми вирішили це зробити. Коли щось мене не влаштовує, пропоную зміни. Це, мабуть, той цікавий випадок, коли переклад відрізнятиметься від оригіналу.

— Якщо вже мова зайшла про Німеччину — для вас це, вочевидь, щаслива країна: регулярні переклади і видання, численні виступи. Чому так склалося?

— Знов-таки, залежить від видавництва. «Зуркамп» — одна з найсерйозніших видавничих фірм, яка добре тримає свого читача: з одного боку, то інтелектуальні книжки, з іншого — захоплива художня література, і в будь-якому разі — завжди дуже високий якісний рівень. Вони працюють для читаючої німецькомовної частини світу, а стежити за літературними подіями, купувати книжки — одна зі сталих бюргерських традицій. Сьогодні вони ще й нарікають — мовляв, не читає народ, як у 1950—1960-ті. Але це не порівняти з нашою ситуацією. Є ще один чинник — я знаний також як автор політичних коментарів, колонок у німецькій пресі стосовно України. Так що це дійсно сприятлива для мене частина світу, і я завжди відгукуюся на запрошення.

— Якщо вже згадали про подорожі, хочеться поцікавитися: в якому стані ваша книга — путівник міських есеїв?

— Із 111 міст лишилося близько 20. Хочу вже напружитися, щоб вийшла у грудні. Влітку здійсню останній штурм, потім дам книжці добре вилежатися, як слід її прочешу, перепишу ще раз — і можна буде видавати.

— А чи є у ваших планах великий прозовий твір?

— Є. Але тут вже ані слова не відкрию.

— Ну хоча б почали вже працювати?

— Ні, ще не починав. Не роблю всього водночас.

— Питання дещо несподіваного штибу: наскільки необхідна для літератора така риса, як підприємливість?

— Я так розумію, що багатьом моїм колегам здається, що я жахливо підприємливий. Я себе таким не вважаю. Але я знайшов оптимальний, мабуть, для себе варіант. Я відгукуюся на пропозиції — про що я вже говорив. Можна готовність виступати перед публікою назвати технологією, піаром. Піар помістили у винятково негативний контекст, розуміють як саморекламу з надуванням. А насправді це ж просто контакти, стосунки з громадськістю. Для автора його піар — це, наприклад, його літературний вечір. І він піариться, чому ні? Він читає те, що написав, таку подачу здійснює. В цьому сенсі я підприємливий. Але для мене це знов-таки швидше моє бажання змінюватися і бути мобільним, якомога частіше зриватися з місця, кудись їхати. Бо коли я довго пересиджую без змін, то в мене криза починається. Отже, такі речі мені страшенно необхідні.

— Колись вас зараховували до постмодерністів. Тепер, коли постмодерн у минулому, може, поясните, що це таке?

— Цей термін насправді працював у межах конкретної системи координат специфічно французької і франкомовної філософсько-естетичної школи. Коли його почали клішувати у різних мовних середовищах, то все, на жаль, одразу було спрофановане. Тому з терміну «постмодернізм» можна тільки жартувати. Він виник як жартик, як поняття, а чи було явище — для мене це досі відкрите питання. Пам’ятаю, на одній літературній дискусії у Берліні, коли модератор спитала, чи досі живий постмодернізм, хтось відповів: «Він завжди був мертвий». Окрім того, це поняття, про яке прийнято говорити критично. Характеризувати його позитивно — це вже якийсь моветон. Тому на запитання, чи він позаду, я не можу відповісти, тому що його не було взагалі. Але у певний період якась частина тусні повірила, що він справді існує, і намагалася намацати якісь його ознаки: цитатність, колажність, щось таке. Але цитатність і колажність завжди були. У всіх більш чи менш значущих літературних творах хтось когось цитує.

— Тоді більш нейтрально — що таке актуальність у мистецтві?

— Це те, що не просто потрапляє в ногу з тенденціями, а створює їх, коли у вдалому контексті з’являється нова мистецька якість, — наприклад, нова літературна якість у контексті української чи європейської літератури; тож актуальність, як на мене, багатоаспектна штука. Нижні рівні — мода. Просто є постать, яка виходить на сцену, виступає, зала забита молодими шанувальниками. Вони звертають увагу, наприклад, що він у своїх улюблених кедах, це починається на такому рівні, а закінчується створенням нових тенденцій. Актуальність — це також потрапляння, мабуть, у дух часу з його постійними розривами — бо у нас же немає єдиної часової лінії, єдиного часового потоку, все це страшенно рване, і боюся навіть, що хаотичне.

— То що ж актуальне зараз?

— Узявши такий конкретний предмет, як проза, ось на прикладі «Декамерона», маємо повернення до такого нормального оповідацтва, до розказування історій. Причому з максимальною оголеністю, відвертістю у фізіології, у якихось субкультурних речах. Тому і ожив такий жанр, як оповідання. Переважно це історії сучасного міста.

— І як це назвати?

— Який «-ізм», яка назва усьому цьому може бути — може, невдовзі хтось щось вигадає.

— Повертаємося до соціальної, жорсткої літератури?

— Безумовно так.

— Будете на це якось реагувати?

— Давайте, може, зустрінемось після виходу книжки про міста. Тому що мені зараз не хочеться це переказувати. Краще я відреагую своїм текстом.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що час — це фіктивна категорія. Чому?

— Це теж ближче до жарту. Насправді час — один із моїх улюблених героїв. А оскільки я автор фікцій, то у цьому сенсі час — фіктивна категорія також. Але час для мене також важлива система координат. Єдине — я хочу деформувати його у своїй творчості. Я не погоджуюся з тим, що він у нас лінійний і цілісний. Я відчуваю його і хочу, щоб він з моїх творів все-таки вимальовувався не однозначно лінійним, а швидше як певні закрути, кола, петлі.

— У петербурзького прозаїка-авангардиста 20—30-х років Костянтина Вагінова в одному з романів описано ситуацію, коли письменник поступово опиняється всередині створюваного ним самим тексту. Чи здатний, на вашу думку, митець керувати реальністю?

— Тут справа не у керуванні. Смішні такі речі трапляються… Ось ми виконуємо на початку «Цинамону» річ «Вольф Мессінг». Під час туру Україною ми дорогою зупиняємося у якійсь кафешці на Миколаївщині чи Кіровоградщині, замовляємо каву, і раптом по увімкненому телевізору оголошують початок серіалу: «Вольф Мессінг». Ми всі регочемо: таке знамення. І, головне, не вперше. Наступного дня сидимо в іншому закладі, у Дніпропетровську, проводимо розбір польотів дуже принципово. Нервова, складна розмова. Доходимо до проблеми, як освітлювати: чотири концерти у нас, яка по світлу ситуація? Домовляємося, що пісню від пісні треба відокремлювати затемненням, блекаутом. У мить, коли ми у тому погоджуємося, раптом повністю вибиває світло. Настає блекаут. З’являються офіціанти зі свічками. Так що не як у Вагінова, але буває таке. Якщо автор чогось як митець вартий, то він своїми творчими зусиллями просто викликає демонів. І це відбувається поза його свідомістю.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/intervyu-z-andruhovychem/

А зала тим часом наповнювалася. Прийшли Софія Андрухович із чоловіком Андрієм Бондарем. У першому ряду розмістився ще донедавна заступник міністра культури Микола Яковина. Але коли свої місця почали займати директор Польського інститут в Україні Єжи Онух та його колеги, стало зрозуміло, що публіки у залі не бракуватиме. Річ у тім, що проект відбувається за співфінансування Польського інституту, Інституту Адама Міцкевича та Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Тому іноземні недержавні організації мали забезпечити підтримку своїх проектів аудиторією. А от з українського боку «Цинамону» допомогли лише транспортна та поліграфічна фірми, хоча були обіцянки Міністерства культури. «У старому складі вони підтримали, а потім з’явилися ці і сказали: «У нас інші пріоритети, у нас — Дєнь Побєди, гроші підуть на це». Хоча наша програма така, що у нас є і Вольф Мессінг, і завершується вона композицією про блукаючі танки і рештки піхоти. Тобто під програму до Дня Перемоги ми також могли би попрацювати», — пожартував щодо пріоритетів нового Мінкульту Андрухович. Експериментальний проект українського письменника та польських музикантів навіть на етапі другого альбому (перший, нагадаємо, — «Самогон») залишається некомерційним: кошти від продажу квитків пішли на пересування групи, а наклад дисків як українською, так і польською мовами становить по тисячі примірників.

Та й сама музика — стиль якої не можуть визначити навіть її творці — знаходиться на шляху до свого слухача. Коли київська зала була майже заповнена (де–не–де виднілися прогалини порожніх місць), Юрій Андрухович та «Карбідо» вийшли на сцену. Першим актом програми була «Індія» — етно–рокова сюїта. Напевно, це була найсильніша частина концерту. Почалася вона з легких звуків сітару, що підступно вплітали увагу слухачів у канву твору, а в кінці розірвали медитацію потужними гітарними рифами. Гітарні партії разом із речитативом Андруховича, як на мене, і визначають стиль цього проекту, який можна окреслити як поетичний ф’южн. Гітара дражнила у «Танго «Біла троянда» і збуджувала у «Зміні декорацій». Хоча не можна применшити ролі ударної секції і партії віртуальних інструментів. Після кожної композиції київська публіка підтримувала експерименти на сцені щирими оплесками. І вже наприкінці концерту, коли музиканти вийшли на «біс», найемоційніші слухачі зайняли проходи, щоб у танці висловити своє задоволення музикою. Чесно кажучи, традиційні концертні зали для такого виду мистецтва — неприйнятна річ. «Карбідо» та Андруховича треба слухати або на відкритих майданчиках, або у затишному кафе, де можна погойдатися на стільці у такт їхнім медитаціям, або взагалі відсунути всі посадочні місця подалі у куток.

«Тільки перед поїздкою в Україну я відчуваю таку лихоманку. Не можна тут не бути хоча би раз на рік», — відгукується про українські візити бас–гітарист Марек Отвіновскі. Те саме можна сказати й про їхні приїзди: від цієї музики —мурашки по шкірі. І бажано, щоб це повторювалося хоча би раз на рік. До речі, з 14 травня «Цинамон» мандруватиме Польщею: концерти відбудуться у десяти містах, що більше за шість українських виступів.

Наталя Дмитренко
Джерело: Україна молода

Обидві ці роботи, як відомо, це частина трилогії. І я особисто не можу жодну з них поставити вище іншої. Але, мабуть, є якісь об’єктивні речі. На «Самогон», наприклад, таких відгуків не було, відзначалися якісь другорядні моменти. А тут фактично всі рецензії вистрілюють з п’ятьма зірочками. Я не знаю рецензентів, але Карбіди пишуть, що вони просто шалено щасливі, тому що це дуже великі авторитети польської музичної критики, які всі зуби поз’їдали на альтернативній музиці. І якщо з їхнього боку така оцінка, то це означає, що нам справді дуже вдалося. Безумовно, я вже десь у магнітному полі цих оцінок перебуваю, тим більше, що ще насправді в це не вжився. Поки що відбулося тільки три концерти, дуже розкинутих у часі. Можливо, під час нашого туру я почну вже всередині цього «Цинамону» перебувати. Всі ми, виконавці, щоразу ніби проходимо певний тест, але і публіка також. Тому все це страшенно цікаво.

Чому Ви обрали саме триптих?

Все з’являється, як жарт, а потім ми починаємо якось серйозно до цього ставитися. На певному етапі ми всі разом погоджували якийсь принцип, скажімо, назву. У випадку «Цинамону» це було напряму пов’язано з фестивалем імені Бруно Шульца у Дрогобичі. Ще не було думки, що це дилогія, друга частина, просто виступ на фестивалі і все. А після цього виступу почали говорити, що треба працювати над майбутнім диском, а тоді відразу ще й над третім. Це з’явилося, мабуть, від того, що трилогія виглядає чимось більш повним.

Тобто дає можливість більшою мірою розкрити весь задум?

Я переконаний, що так, але тетралогія дала б ще кращу можливість. (Сміється). Та ми про це поки не думаємо. Назва третьої частини з’явилась під час самогонного туру. На останньому концерті в Тернополі з’ясувалося, що там є люди, які роблять абсент. А крім того, в «Карбідо» серед всяких віртуальних пристроїв є інструмент, який так і називається — абсент. Я не можу зараз розказати, як він звучить, боюся, що це одна з їхніх фантазій. Але я і сам не знав, що оце трепетання голубиних крил чи звучання духового оркестру десь в парку — це не заготовки, які кожен діджей отримує для своєї роботи. Все дійсно писалося наживо в страшенно далеких містах. Раптом в нас виявилась така дивна географія.

Мовна і просторова віддаленість не заважала порозумітися?

Нічого б з цього не було, якби два роки тому не вийшла книжка дуже класного поета Яцека Подсядла з польськими перекладами всіх віршів. На мій погляд, він зробив неможливе, бо це тексти з періоду, коли я обирав дуже серйозну, складну версифікаційну форму. Вони римовані, мають дуже вишукану, ритмічну структуру. Перекладач мусив іноді ставати на голову і робити щось таке, що, на перший погляд, взагалі здавалось не моїм оригіналом, але потім там знаходилась мотивація. Єдиний момент, коли ми змушені були відмовитись від перекладу, — центральний твір «Танго Біла Троянда». Із ним дуже важливо потрапляти буквально в десяті частки секунди, і польський варіант оцю ритміку оригіналу не віддавав. Тоді виникла ідея на польському диску також записати українською. Натомість в книжечці той переклад був, щоб польський слухач міг зрозуміти, про що йдеться. А в українському виданні просто додалася ще одна фотокомпозиція. Якби не існувало цих прекрасних перекладів, у музикантів би взагалі не з’явилося ідей, що з цим робити. А так вони отримали від мене вірші вже польською мовою.

Як відбувався запис альбому?

Карбіди отримали тексти віршів. Далі був якийсь період, коли вони думали виключно про те, як подати їх на фестивалі. Про диск ще не йшлося. Захотіли зробити акцент на електроніці: менше живих інструментів, більше комп’ютерного втручання. За початковим задумом це мало відбуватися десь у кібер-кафе, відвідувачів на п’ятнадцять. Проект би звучав дуже тихо і сконцентровано, аби створити якусь віртуальну атмосферу. Але в Дрогобичі такого кафе не виявилось, і нам запропонували виступити просто неба у внутрішньому дворику ратуші. Місця там на 100-150 осіб, тобто разів в десять більше, ніж хлопці собі спершу уявляли. Потім цей праархівний запис був потрібен музикантам, щоб взятися за все справді всерйоз. Коли я приїхав на запис диску, в них практично були зроблені музичні основи кожної з цих композицій. Деякі абсолютно відмінні від того, що звучало в Дрогобичі на першому концерті. От у «Пострілі» начебто і блюз, але вже зовсім інший, збагачений. І уже в студії, в слухавках з цією канвою працював я: ішов за тим, куди мене вело, і так начитував ці тексти, іноді навіть починав наспівувати. Після того, як доріжку записували з моїм голосом, починалося найцікавіше: інтонації, до яких я вдавався, спонукали музикантів розвивати далі в кожній композиції додаткові музичні ряди. Ще довгий час тривало оце збагачення і дописування. Тоді ж з’явився і Цумтор, який надіслав партії ударних до деяких речей.

Чи виникали у Вас протиріччя, адже, мабуть, не всюди їхні музичні асоціації збігалися з Вашим баченням?

Тут швидше йдеться про слухання, а не бачення, і це важливий нюанс. Дуже нечисленні були такі моменти, і я тоді просив щось змінити. Скажімо, «Весна виникала, де тільки могла». Там у фіналі є такий образ — орган, який розібрали на частини. В нього залишилися маленькі дудочки, і дуже багато малечі всякої, хлопців ходить з ними по місту, наче цей орган в розібраному вигляді грає знову. Там мені здалося замало лише тиші. І от «Карбіди» вигадали голос, який раптом стає мегафонним, а потім взагалі незрозуміло, про що говорить. «Індія» теж закінчувалася тишею. Це момент про небесних пілотів і ангелів мені здався неповним, тому знайшли шаманський звук.

Часто кажуть, що проекти з такими поєднаннями створювались багато разів. Які з них здаються Вам вдалими?

Найвдаліше з усього, що я знаю, це робота Гінсберга з різними музикантами. Коли я перекладав антологію американських поетів 50-60-х і подивився повну бібліографію кожного з героїв, я раптом відкрив для себе, що в Гінсберга фонограм більше, ніж друкованих публікацій. І з ким він тільки не працював: Ієгуді Менухін, Пол Маккартні, Клеш (The Clash). З початку 50-х років для поета стає нормою виступати у супроводі музикантів, і вони не заглушають одні одних, є звукопідсилення. Сьогодні дуже великий резонанс у Польщі має поет Машін Швітліцкій і його гурт «Швітлікі» — світлячки в перекладі. Це традиційніший варіант, така пост-панкова рок-музика. Дуже багато поетів повидавало диски, де вони читають під музику – це факт. Я й сам таких дисків маю вдома чимало. Але я сказав би, що тут щось інше.

«Екзотичні птахи та рослини» та «Індія» написані досить давно. Що відчуває автор, коли через певний період повертається до своїх поезій і знову їх переосмислює?

Це не те, щоб повернення часу, ні. Відчуття того, що я знову починаю хвилюватись, коли їх виконую. В кінці 80-х оці тексти звучали практично на кожному нашому вечорі Бу-Ба-Бу, і це вже була певна рутинність. Коли вп’ятдесяте чи вшістдесяте на публіці читаєш ту саму «Індію», виходить вже занадто гладко, доведено до автоматизму. А автоматизм у пам’яті перешкоджає живому переживанню цієї речі під час її виконання. Тому для мене це нагода знову переживати їх.

У цьому проекті поєднано літературу, музику та відео-арт. А чи є у Ваших планах залучення акторів, живої гри на сцені?

Я тільки за. Не хотів би зараз ділитися секретами кухні, але якщо трилогія насправді буде, то це один із можливих шляхів її завершення. Справа ще в тому, що «Карбідо» тісно співпрацюють з театрами, але з дуже вузькою аудиторією, в жодному разі не мейнстрім. Є в них оце англійське off. Там вони робили багато супроводів, всю музичну частину вистав, тому це зовсім знайомий і близький їм світ. Для мене він далекий, бо до театру страшенно рідко ходжу. Коли з цим матеріалом перетнуться музиканти, буде багато зустрічних ідей, і свого теперішнього уявлення я вже потім просто не впізнаю. Мені буде достатньо того, що в основі будуть мої тексти.

Чи не думали Ви поекспериментувати із простором, наприклад, виступити у клубі, а потім у величезному відкритому театрі?

Це прекрасна ідея Олі Михайлюк (директор агенції «АртПоле» — організатора туру), яку ми будемо обговорювати. Такий тур: клуби, театри, літні кінотеатри і на завершення взагалі якийсь вокзал. Поза нашим «Цинамоном» Марек і Цумтор уже працюють в цьому напрямку. Це цикл «Музика для архітектури». Ідея така: в кожній країні Європейського Союзу вони вибирають один архітектурний об’єкт і створюють музичну композицію навколо нього. Не обов’язково парадний палац чи кафедральний собор. Іноді це може бути закинутий завод.

Чи є у Вас поради для тих, хто прийде на концерти, як це найкраще сприйняти?

Ні-ні, не маю порад. Я, чесно кажучи, хочу потрапити на ці концерти. Тобто я зараз жартую, але я піду туди, тому що хочу послухати своїх улюблених музикантів з «Карбідо». Мені просто страшенно цікаво, як це буде сприйматись, які будуть реакції. Я весь в очікуванні, що будуть в блогах писати, і не стільки рецензенти, скільки, так би мовити, ця верства, яка слухає музику. А я зі свого боку можу вступати в якісь діалоги, виголошувати потім свої незгоди. Але наперед закидати нічого не буду, я хочу, щоб усі свої враження склали зсередини.

Інтерв’ю записала Тетяна Манзюк.
Джерело: http://artpole.org/events/andruchovych-interview.html

Проект «Цинамон» поєднує в собі поезію, музику та відео. Тексти Юрія Андруховича зі збірки «Екзотичні птахи та рослини» у виконанні автора завдяки музикантам з польського гурту «Карбідо» отримали несподівану музичну форму. Як кажуть самі автори, «вона є поєднанням досконалої стриманості традиційного радіоспектаклю з енергетикою пост-року». Альбом складається із 12 звукових картин на одному диску та 5-частинної сюїти «Індія» – на додатковому.

«У музичному центрі ви слухаєте цей аудіо-диск як нормальний, якщо ж вкладаєте його в комп’ютер, там з’являється ще можливість прочитати тексти, подивитися відеокліп на одну з цих речей, а також кілька фрагментів моєї прози, які я теж читаю в супроводі музикантів «Карбідо», – говорить Юрій Андрухович.

«Цинамон» виникав у мандрівній студії звукозапису: альбом народжувався в Утрехті, Дрогобичі, Варшаві та Вроцлаві, партію ударних Цумтор частково було записано в швейцарському Гальденштайні, а деякі звуки були схоплені на вулицях Єрусалима і Гонконгу.

Перше виконання напрацювань до «Цинамону» відбулося під час Міжнародного фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі в травні 2008-го, адже саме творчості Шульца проект завдячує своєю назвою.

«Цинамон» – це ілюзія до «Цинамонових крамниць» Бруно Шульца, пояснив Юрій Андрухович. За його словами, в перекладі українською це могло б звучати як «корицеві крамниці» або ж «цинамонові крамниці».

«Якась атмосфера, якийсь флер чогось екзотичного з якоїсь Індії чи Аравії, з якихось далеких світів, що водночас закинуте в затхлу і досить консервативну, дегенеративну атмосферу малесенького галицького містечка. Це ніби те, в чому перегукується зі світом Бруно Шульца», – сказав Юрій Андрухович.

Уже є відгуки польської музичної критики

За словами письменника, уже є відгуки польської музичної критики. Всюди зазначається, каже Юрій Андрухович, що Цинамон є значно глибшим і більш самостійним, порівняно із «Самогоном».

За словами Юрія Андруховича, цей проект існує завдяки співфінансуванню двох польських інституцій (Польського Інституту в Києві та Інституту Адама Міцкевича), а також Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Однак від українських – ніякої матеріальної підтримки, зауважив Юрій Андрухович. «Ми дуже дякуємо Міністерству культури і туризму України за те, що вони, навіть не маючи коштів, підтримують наш проект», – зауважив письменник.

Від 14 квітня з Івано-Франківська розпочнеться всеукраїнський промо-тур «Цинамон» із гуртом «Карбідо». Спеціально для «Цинамону» готують відео-проекцію, що супроводжуватиме виступ.

Автор: Наталка Коваленко
Джерело: Радіо Свобода

– Про що йдеться у спільному українсько-чеському вечорі під назвою «Цинамон» і чому в Оломоуці?
– Ну, він має ще одну, четверту країну-учасницю – Швейцарію, тобто вечір українсько-чесько-польсько-швейцарський. Ідеться про мою вже кількалітню співпрацю з музикантами з польського гурту «Карбідо», до нас приєднався ще один музикант – швейцарець. Ми сьогодні зіграємо концерт, який представить наш найновіший диск. Диск називається «Цинамон», він ще дуже гарячий, тобто диск три дні тому з’явився на світ. Ми вчора виконали концерт-презентацію у Вроцлаві, а сьогодні ми тут, у Чехії, зіграємо другу презентацію цього альбому.

– Пане Андруховичу, чому «Цинамон» ? В пам’яті виринає Бруно Шульц, якого дуже любив чеський письменник Богуміл Грабал. Яка ідея формує цей блок – Дрогобич і Оломоуц, чеське місто на таку округлу і дуже обтічну літеру «О»?
– Я віддаю належне вашій інтуїції, тому що саме завдяки Брунові Шульцові з’явився цей альбом. Я хотів сказати тільки те, що два роки тому ми вперше виконали первісний варіант цієї програми під час Дрогобицького фестивалю, присвяченого Шульцові. З того часу ми намагалися поглиблювати цей матеріал, працювати інтенсивніше, збагачувати його. Таким чином те, що можна буде почути в альбомі, воно вже суттєво і радикально відрізняється від первісної версії. Ну а чому місто на «О» ? Тому що в Оломоуці є чудові друзі, тут живе мій чеський видавець – Вацлав Бур’ян, який видав декілька років тому мою першу книжку чеською мовою – це роман «Рекреації». Також тут є такий надзвичайно симпатичний заклад, це така кнайпа, кажучи по-галицькому, яка офіційно називається «Біля музею», але відоміша її назва – «Понорка», тобто «Підводний човен». Саме в цьому «Підводному човні» ми зараз готуємося зіграти концерт.

– Перед і після 2004 року ви багато їздили по Європі і розповідали про Україну. Про що ви говорите сьогодні в Берліні чи Оломоуці, чи ще десь в Європі, якщо вас запитують про Україну?
– Я намагаюсь це якось змінювати. Насправді це якесь поширене уявлення про те, що в Україні запанувало передусім суцільне розчарування і що українське суспільство сьогодні жалкує про те, що воно піднялося свого часу на «помаранчеву» революцію. Я намагаюсь якось з цією думкою сперечатися, намагаюся через якісь приклади доводити протилежне про те, що насправді це зовсім не так, як воно переважно змальовується в західних медіях.

– А про що вас найчастіше запитують українські громадяни, які живуть за кордонами України і з вами зустрічаються?
– Передусім, звичайно, з’являються люди, які в такому найвужчому сенсі є земляками, тобто колишні мешканці Франківська чи, скажімо, Львова. Це такі розмови приземленішого, побутового рівня. Людям просто хочеться згадувати. Зрештою, сьогодні все ж таки часи змінилися, багато хто з них має нагоду постійно приїздити в Україну, бувати там і там, жити у двох світах, зрештою – не так і погано.

– Якщо продовжити вашу тему про «нерозчарування», то чи можна говорити про те, що ідеї чи думка Майдану зкрахували?
– Ні, звичайно, ні! Ми самі зараз живемо в цій післямайданній ситуації й усіх її переваг ми не спроможні відчути і побачити, тому що ми перебуваємо всередині цієї ситуації. Як тільки на наступних президентських виборах переможе один із найпопулярніших кандидатів, справи наші настільки погіршаться, що українці відразу відчують, що вони мали і що вони втратили. Я думаю, що це буде дуже корисно. Це необхідний такий черговий етап нашої, так би мовити, цієї політично-громадянської карми, який треба пройти. Треба знову помучитись, треба, щоб знову почали наступати на горло. І я очікую згодом черговий сплеск громадянської активності й третю революцію.

– Пане Андрухович, як би ви сформулювали ідею чи думку, яка би сьогодні могла об’єднати українців в Україні?
– Я думаю, що це буде не надто оригінально, але я казав би про європейський вибір. Ось так от банально це сформулюю. Тобто, якщо ширше це якось коментувати, то просування в бік Заходу, Західної частини нашого світу. Об’єднати складно, звичайно, на базі такого вибору, але, з іншого боку, і нічого неможливого в цьому немає. Тобто насправді в будь-якій частині України, скажімо, такі окреслення чи означення як «Європа», «європейськість» – вони ж не сприймаються якось негативно, тобто радше всюди сприймаються позитивно. Просто це позитивне для західних українців якби ближче, тому що вони географічно ближче і більше подорожують. Та, скажімо, для мешканців Донбасу воно якесь таке утопійніше, вони самі ще не готові повірити в реалістичність цього варіанту. Але я думаю, з часом усе відбудеться, все станеться.

– Якщо говорити про нинішню ситуацію в Україні перед виборами, ви знаєте, мабуть, що є 18 кандидатів на посаду президента. Хто вам, або чия програма вам найближча?
– Ну, я мушу покаятися в тому, що я, на жаль, не поводжуся як зразковий виборець і програм не читаю. Поки що не мав такої змоги і боюся, що не буду вже мати. Я загалом знаю, за кого віддам свій голос, це особа, за яку я попереднього разу голосував, це нині дійсний президент. Я це відверто кажу. Це людина, якою я страшенно розчарований, тому я віддам свій голос за нього. Тому що ним я принаймні розчарований, а інші мені просто категорично не подобаються і не підходять.

– Недавно я прочитала одне ваше інтерв’ю. В ньому ви говорите про цікавий фантом: «західна цивілізація як ідеальна структура, яка дає можливість щось думати і планувати наперед». Хочу вас запитати, що потрібно зробити в Україні, щоб перед нею також повстало передбачливе майбутнє?
– Я думаю, що потрібно передусім більше відкриватися світові, повторюю – в західному напрямку. Тому що українці дуже здібні, вони дуже швидко навчаються якихось базових речей. Просто в сило того, що наш західний кордон жахливо непрозорий і складний для виїзду, українці в більшості своїй не мають цієї змоги вчитися, бачити, сприймати і змінювати свою систему уявлень про світ. Вона в них така, якби десь законсервована на якомусь такому радянському, пострадянському рівні. Це дуже легко можна було б змінити, якби цим людям надати свободу пересування і, власне кажучи, я думаю, на цій проблематиці мали б усі наші офіційні чинники зосередити максимум своїх зусиль.

– Пане Андрухович, повертаючись до сьогоднішнього вечора тематично принаймні, хочу запитатись, яка група в Україні вам найближча, з якою ви б хотіли заспівати чи заграти?
– Це не належить до якихось мрій, тому що я час до часу це роблю зі своїми друзями з «Мертвого півня». Ось ми навіть цього року записали і випустили альбом, в якому я досить часто якусь одну партію, якусь частину всередині музичної композиції власним голосом виконую. З «Мертвим півнем» в мене були вже спільні концерти десь в українських клубах. Тому я думаю, це найближче.

– А щодо ваших літературних планів ? Я трохи знаю від чеського перекладача Томаша Вашута, що ви готуєте нову книжку. Що це має бути?
– Думаю, що йдеться про вихід чеською мовою книжки «Моя Європа». Половину цієї книжки становить текст Анджея Стасюка – польського письменника, а інша половина – це мій есей, який називається «Центрально-Східна ревізія». Найближчими місяцями ця книжка побачить світ.

– А що нового чекати в Україні?
– А в Україні я все ще посилено працюю над своєю майбутньою книжкою і мені досить складно сказати, коли вона вийде. Це буде така спроба автобіографічної мапи, там, де географія перетинається з біографією, там, де з моїх подорожей вилаштовуються якісь історії й ці історії подаються через міста, в яких я щось таке пережив. А міста розташовані в порядку абетки і таким чином книжка буде складається з 111 міст.

– Це міста-блоктастери. І я дуже б хотіла попросити вас, пане Андрухович, щоб там на літеру «П» була в майбутньому Прага.
– Так, обов’язково буде. Це взагалі одне з найважливіших міст, тому що це (загалом так сталося в мене в житті) було перше закордонне місто, яке я відвідав ще в дитинстві. Й це мусить обов’язково якось по-особливому прозвучати в майбутній книжці.

(Прага – Київ)

Автор: Оксана Пеленська
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/11/27/220711.html

Бесіда відбулася після виступу Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які знайомили українську публіку з творчістю швейцарських поетів Педро Ленца і Рафаеля Урвайдера. Андрухович часом експериментує зі звуковим представленням своїх творів: розпочав «сольну» діяльність разом з польським гуртом Karbido. Хоча й раніше у нього був досвід роботи з іншим польським проектом, наслідки якого можна почути на диску «Andruхоїd» (2004), проте, на відміну від «Самогону» (перший диск, записаний разом з «Karbido»), він не мав творчого продовження. Письменник розповів про «Цинамон» (нещодавно він був озвучений на Festiwalu Dwa Brzegi w Kazimierzu Dolnym і скоро з’явиться в продажі) та про спільну роботу з гуртом «Мертвий півень».

— Пане Юрію, як виникла ідея озвучити свої поезії під музичний супровід?

— Це була мрія. Можливо, навіть писання поезії стало вже наслідком того, що я мріяв з музикантами виступати. Десь у підлітковому віці почав слухати рок-музику й цікавитись, про що йдеться в піснях. Я англійської мови, нажаль, у школі не вивчав, тому доводилось кожне слово шукати в словнику… А згодом так розмріявся, щоб виступати на сцені з рок-музикантами. Коли почав свої перші юнацькі вірші писати, то я собі уявляв — може колись вони стануть музичними композиціями.

— Коли писали тексти «Пісень для Мертвого Півня», які, за вашими словами, «неможливо було б заспівати», чи виникало бажання «не-проспівати» їх разом із «Півнем»?

— Ні. Іронія в тому, що я назвав так збірку – «Пісні для Мертвого Півня», але насправді співати їх ніхто не повинен був. Ось це, власне, була несподіванка для мене, що «Півням» вдасться створити такі композиції.

— Які відмінності роботи над «Самогоном» та другим, спільним з польським гуртом Karbido, альбомом?

— Були достатньо відмінні обставини студійні, тому що «Самогон» ми записували у Вроцлавській студії, погано пристосованій для музики саме такого характеру. А вже над «Цинамоном» працювали в комфортних умовах у Варшавській студії, яка належить одному з учасників Karbido, він же у нас програмер і клавішник. Було більше часу, і ми набули досвід. Але в цілому принципових відмінностей немає, бо це практично ті самі музиканти, і невеликий проміжок часу пройшов від роботи над створенням першого альбому. Хоча «Цинамон» як музичний проект достатньо відмінний. Утім, про це варто говорити вже після того, як альбом побачить світ. У кінці вересня вийде польське видання, а коли буде українське – поки що сказати не можу, але дуже сподіваюсь, що наступного року.

— Розкажіть про Ігоря Смичика, який зібрав у етнографічних експедиціях чимало матеріалу, в тому числі й «Зелену ліщиноньку».

— Я від нього запам’ятав цю пісню, і згадую в «Таємниці» — даю йому кілька характеристик: геніальна людина – і як художник, і як музикант. Він чудово грав на гітарі, але відколи закінчили інститут, ми не бачились, а тому він для мене, ніби людина з минулого часу. Ігор живе в Кіровограді, працював викладачем художньої школи. Чи він якось розвивав свої музичні нахили — мені невідомо. Він не грав у жодному гурті (був застільний музикант, тобто, коли у гуртожитку компанія збирається за столом і хтось, як душа компанії, грає на гітарі та співає). То були позитивні застілля. Вони «підсвічувалися» красивими піснями й голосами. Суттєво відрізнялося від застіль студентів, наприклад, механічного факультету. Там переважно мордобоєм усе закінчувалося. Це був період, коли радянська естрада змагалася з найкращими зразками західного арт-року, і в наших гуртожитках перемагала, звичайно, радянська естрада. Тому такі застілля давали нам шанс щось протиставити.

— У якому напрямку плануєте розвивати манеру подачі тексту — в сторону співу чи речитативу, як це було в «Andruхоїdі» чи «Самогоні»?

— Я б сказав, що «Самогон» вже багато в чому відмінний від «Andruхоїdа». В «Цинамоні», мабуть, в цілому, вже трошки більше моментів власне співу. Але зараз мені ще не дано вгадати. По-перше, ми ж задумали трилогію: після «Самогону» і «Цинамону» має ще бути «Абсент». А ще поки що невідома його концепція, ми тільки знаємо, що буде третій альбом із такою назвою. І от може в «Абсенті» дійсно спробувати вже поспівати. Я побачу, які будуть реакції на «Цинамон». Як будуть сприйматися оті шматки співу.

— Чи виникали ідеї «живих» альбомів з Karbido чи «Мертвим півнем»?

— Це симпатична ідея, але її реалізація в тумані. Тому що це, на мій погляд, немає сенсу робити в ситуації, коли кількість публіки недостатньо вагома. Публіка має співпрацювати. Має бути дуже активна її присутність. І це означає вихід на інший рівень відомості, популярності…

Автор: Олексій Куценко
Джерело: http://sumno.com/article/zhyly-nemov-spivaly/

І кожен музичний мідяк — це визнання,
це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,
перепустка до ювілейного залу,
десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
(і коли він його роззявляє —
на люстру летять солов’ї),
де вишивана публіка так достигає оваціями,
ніби чорна хмара гнівним дощем,
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
щоб тобі посміхнутись прихильно,
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —
перші неспокійні ночі
перші муки снів дівочі
і найперше слово — кохай

Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
цим укладачам бруку і швачкам,
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
все горланили: «Білу троянду-у!»
І за першими тактами більшали очі
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
так розмито й непевно напівобертається профіль,
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
перші клятви і моління
перші стогони й боління
і таємна перша любов…

Джерело: http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=andrukhovych&page=andr54