Раптом спало на думку, це ж скільки треба журналістської наглості, щоб назвати своє інтерв’ю «Інша сторона Такого-то Такого-то», або «Інший Такий-то Такий-то». Мені, як журналісту-початківцю, дуже пощастило, бо мені «дістався» Юрій Ігорович Андрухович, не інший, а такий, як є. І в цьому його прекрасність.
– Автобіографічність чи фікціоналізм? Чим керуєтесь ви в своїх творах? Ваша мета – довіритися читачеві чи надати ґрунт для інтерпретацій?
– Моя мета писати хороші книжки. Але без довіри до читача не можна. Вірніше, не «але», а «саме тому». Усе найкраще в цьому світі ґрунтується на любові й довірі. Я довіряю читачам, навіть якщо моя довіра начебто й не виправдовується. І, звісно, кожна людина має право бачити в моїх текстах щось своє і зовсім не те, що я написав. Частіше за все так воно й буває. Найчастіше я ставлюся до цього з гумором – коли якось перекручують написане або сказане мною, починають апелювати до якогось зовсім іншого Юрія Андруховича. Він мені так само цікавий, я спостерігаю за його життям, яке, великою мірою, вже не залежить від мене. Моя мета писати, а далі написане починає жити за іншими, не прописаними наперед законами. І ніхто не знає, як вони діють, це таємниця.
– Як можна охарактеризувати вашу літературну роботу? Це організований процес, тобто, люди йдуть на роботу з восьмої до п’ятої, і ви так само зафіксовану кількість годин щодня працюєте над текстами? Чи творчий процес не можна унормувати та поетапно розподілити?
– Можна і потрібно, принаймні я весь час намагаюсь так робити. Унормовую і розподіляю поетапно, і строго фіксовану кількість годин працюю над текстами, йду на роботу як, скажімо, машиніст обертових печей на цементному заводі. Працюю в поті чола всю зміну і в підсумку отримую лише півсторінки, можливо, й не надто якісного, сирого ще тексту, тоді як він – свою передбачену норму високоякісного цементу. Насправді це я все жартував, як ви розумієте. Для мене досі залишається відкритим питання, чи створення літературного тексту і справді можна вважати роботою, називати словом «робота». Чи не беремо ми на себе забагато, називаючи наші щоденні заняття роботою.
– Як відомо, деякий час Ви читали спецкурс для магістрантів Львівсього університету. Це був авторський курс про те, що діється у сучасних літературах Центрально-Східної Європи. А не виникало бажання навчати, як слід писати? Приміром, видати книжку «Як писати вірші/прозу» (як свого часу зробив Маяковський), провести лекції?
– Мій друг Сашко Ірванець проводить лекції на схожу тематику, навчає майбутніх письменників, студентів Острозької академії. Довелось і мені трохи повикладати там. Але саме «трохи» – дуже епізодично і, здається, без тяжких наслідків – як для студентів, так і для мене. Та якби я серйозно вважав, що письменників можна виховати й навчити, то я був би не Юрієм Андруховичем, а тим-таки Маяковським чи, скажімо, моїм другом Ірванцем. Обидва варіанти, до речі, дуже пристойні.
– Які ілюзії ви втратили, ставши відомим, популярним, самодостатнім, визнаним та авторитетним?
– Стільки епітетів на мою адресу! Залишається щиро подякувати. Мабуть, я не втратив жодних ілюзій, позаяк хочеться вірити у те, що вжиті вами епітети відповідають дійсності.
– Що для вас є письменницька далекоглядність в сенсі сучасної української літератури?
– Може, це вміння бути влучним, як Микола Хвильовий, або невчасним, як Богдан-Ігор Антонич. Мені здається, попри те, що вони досі не прочитані нами як слід, обидва були дуже далекоглядними. А те, що досі не прочитані – то вже радше наша недалекоглядність.
Автор: Ольга Петраш
Джерело: sumno.com