Що спричинило письменницьке тріо створити такий стиль, як бубабізм?

ПРОКУРАТОР: Як на мене, того часу (1885 року) «шістдесятники» застосовували забагато патетики, тому бракувало чогось рокенрольного… До речі, саме Сашкові Ірванцю вдається чудово «бавитися» із цими «шістдесятницькими» кліше, він уміє освіжити їхнє звучання.

Відомо, що протягом дванадцяти років ваша група вручала премію «Бу-Ба-Бу» (пляшку найдорожчого алкоголю, яку можна було придбати саме того дня) імені пана Базя, персонажа, що живе у віршах кожного з вас. А чому саме спиртне?

ПРОКУРАТОР: Тому що цей задум виник 1888-го, себто року, коли Горбачов почав боротися з алкоголізмом. Це був наш виклик тогочасній політиці.

Пригадуєте найдорожчу пляшку, ой, перепрошую, премію?

ПРОКУРАТОР: Так. Нею нагороджували поета Мідянку з Закарпаття. Це була пляшка, що її купили в київському гастрономові навпроти Головпошти майже за сорок доларів (коли середня заробітна плата в країні становила уього вісім доларів…).

Хто ж такий цей пан Базьо?

ПАТРІАРХ: Для мене це хтонічне створіння, яке у підземеллях має велетенську картотеку, що містить масу інформації про кожного з нас. Відтак влаштовує знайомства, побачення, створює шлюбні пари…

ПІДСКАРБІЙ: Це «добрий маяк у безшлюбному морі… Це ж він поєднав Челентано і Клаудію Морі…»

А як же «Бог парує»?..

ПАТРІАРХ: Десь я вичув, що Бог це комп’ютер з необмеженою пам’яттю і наділений великою любов’ю…

У своїх творах ви часто споминаєте про джаз. Ви його любите?

ПАТРІАРХ: Відповім цитатою зі старого совєтського анектода про грузинів: «Гіві, ти памідори любіш? Кушать да, а так нєт…» Із джазом – щось схоже.

Часто Олександр Ірванець, позуючи для журналістських світлин, показує середнього пальця…

080801133322_infoПІДСКАРБІЙ: Це я показую, на якому пальці ношу обручку.

Продовжте фразу: коли мені було тридцять років…

ПРОКУРАТОР: …я мав 47-річну коханку. Тож бажаю нині такої любовниці усім парубкам, а дівчатам – бути такими ж коханками у 47…

Що відповісте на запитання: хто власник вашого серця?

ПІДСКАРБІЙ: А чому «власник» чоловічого роду?

Ви не боїтеся після смерті потрапити у пекло?

ПІДСКАРБІЙ: Якщо там будуть ці двоє (Неборак та Андрухович), а де ж вони ще будуть, то я вибираю пекло.

Які риси ваших характерів є основними?

ПРОКУРАТОР: Почуття гумору.

ПІДСКАРБІЙ (перед тим голосно зареготавши): Розважливість.

ПАТРІАРХ: Обережність (Ірванець залився сміхом – Авт.).

Запитання до пана Андруховича: чи часто доводиться вислуховувати натяки щодо Вашої схожості з Остапом Ступкою?

Мені казали про те, що Ступці старшому казали, що його син схожий на мене…

Хіба притаманні вашим віршам естетика? Навіщо стільки ненормативної лексики?

ПІДСКАРБІЙ: Де ви чули ненормативну лексику?

Пригадуєте свій перший вірш?

ПІДСКАРБІЙ: Я писав його на п’ яну голову, тому не памятаю…

Що важливіше: процес написання вірша чи результат?IMG_0020

ПРОКУРАТОР: Як батько трьох дітей, можу сказати, що й результат буває непоганий…

Чи часто вас охоплює розчарування?

ПАТРІАРХ: Якщо воно наступає, то це дуже важливо для письменника, бо це значить, що він змінюватиметься й почне писати тексти, які заперечуватимуть попередні…

На кого зі своїх героїв Ви хотіли б бути схожими?

ПАТРІАРХ: На Стаха…

Чи вірите ви в долю?

ПІДСКАРБІЙ: Насправді є щось зверху, що бере тебе за шкірку й веде…

Російськомовний Андрухович у компанії вкраїнського політичного бомонду… Це можливо?

ПАТРІАРХ: Все у житті можливо, але насправді такого ще не було.

Питання пану Ірванцю: чому саме Підскарбій?

ПІДСКАРБІЙ: Бо я володію всіма скарбами світу, чого пояснювати не збираюся.

Літературна група «Бу-Ба-Бу» у складі Юрія Андруховича (Патріарха), Олександра Ірванця (Підскарбія) та Віктора Неборака (Прокуратора) виникла 1985 року, коли Україна зоговорила про два табори молодих «вісімдесятників»: «метафористів» (поетів, що тяжіли до модерністської образності) та «сповідальників» (поетів традиційного, консервативного, «селянського» складу). Між цими таборами зав’язалася дискусія, відтак ворожнеча… А Юрій Андрухович запропонував придумати «щось третє», якийсь «бурлескно-балаганно-буфонадний» напрям. Неборак підхопив ці три слова й утворив із них абревіатуру Бу-Ба-Бу. Відтоді характерна ознака бубабізму – численні виступи наживо. Перша книга цього тріо побачила світ 1995-го, друга – через 22 роки.

Джерело: http://sumno.com/article/pidskarbij-bu-ba-bu-sashko-irvanets-svij-pershyj-v/
Автор: Жанна Куява

Тому “Українська Правда. Життя”, начитавшись імпортного глянцю, дозволила собі експеримент. Будемо гратися в “Букварик”.

Умови гри – 33 літери українського алфавіту і абсолютно вільне поле асоціацій. І нехай говорить підсвідомість.

Першим піддослідним став Олександр Ірванець – Підскарбій Бу-Ба-Бу, автор широкого профілю – писав поезії, прозу, драматургію. Крім того, протягом 2004 року встиг побути ” talking head ” на 5 каналі в передачі “П´ять копійок”.

Який він – Ірванець від “А” до “Я”?

А

Альфа. Початок. Така фігнюшка-завитушка, перша грецька літера. Що в мене з нею пов´язано? Є такі неканонічні євангелія. Там є історія про Христа, називається “Евангелие детства”, це в російському перекладі. Надзвичайно поетичний, дуже класний текст. Там є епізод, коли дітей зібрав вчитель, намалював літеру “альфа” прутиком на піску, пояснив кількома словами, а потім дуже швиденько перейшов до “бети”. І тут Христос вирвав у нього прутик з рук і сказав, що не можна переходити до “бети”, нічого не розповівши про “альфу”. І почав розповідати про неї якусь безмежну кількість інформації.

Як би її пов´язати з вашим життям? Чи це просто привід повихвалятися красивою історією, яку ви знаєте?

Поза тим “альфа” – це “А”. В усіх світових мовах, крім моєї рідної, моє ім´я починається на “А”. Я маю страшні проблеми всюди, бо всіх приколює це “Олександр”. З іншого боку, це відразу вбивається в голову, бо ні на що не схоже. Тобто це як “Александр”, але чомусь через “О”. Напевно, як і мій роман “РівнеРовно”, я теж такий собі ОлександрАлександр.

Б

Бутон або батон. Це приємна розтягнута по модулю і водночас міцно стулена форма, спрямована догори. Щось таке запашне і духмяне.

І що ж більше подобається – бутон чи батон?

Батон білого хліба і бутон фіолетового бузку мають для мене однакову вартість.

В

Вона. Вона працює. Вона висить на розтяжках. Вона буде. Вона переможе. Вона – це смерть. Ого, яка апокаліпса з мене поперла!..

Г

Колись чудовий письменник не на літеру “Г”, а на літеру “Б” – Богдан Жолдак – написав чудову ораторію. Ораторія називалася “Великий гамноїд”. Ось з чим у мене асоціюється ця літера. Це була просто джазова ораторія!

Ґ

Ґуля, ґава, інтеліґент, ґандон. Ось чотири асоціації.

Розширити можете?

Ну це все синоніми. І ґуля, і ґава і ґандон – це все є в слові з “ґ” посередині, – “інтеліґент”. Він вміщає в собі всі три попередні слова.

Д

Дерево. Просто дерево. Люблю дерева влітку, восени. Коли думаю про найкращі місця, де я був у світі – там всюди є дерева.

Може “здасте” декілька найкращих місць?

Як це не дивно, я люблю Україну. Дуже красиві місця я знаю – це Острог. Це просто райські краєвиди. Хоча через дорогу там стоїть Хмельницька атомна. Такий красивий цей Острог! Такі красиві там місця.

Люблю Волинь, люблю Полісся, люблю маленькі міста… Цумань, Олика, Клевань.. А от батьки в мене східняки – але я народився вже там. Це Україна. Хоча я також люблю Київ, Харків, Миколаїв.

За кордоном дуже люблю Берлін. Він страшно динамічний. Серед міст дав бог побачити найкрасивіші. Париж, Венеція, Рим, Відень.

Е

Ерос, еротика. Еротичне мистецтво і еротична творчість – це кайф. Я зловив себе якось на думці, що коли починав писати, то писав дуже щирі, але технічно невправні вірші, яких зараз соромлюся. Але я кайфував від них, декламував сам собі до дзеркала – вчився декламувати. І підзаряджався від власних текстів.

В чому ж еротика?

Зараз, коли я пишу технічно вправні досконалі вірші, я не скажу, що зовсім не відчуваю того кайфу, але він у десятки, сотні разів слабший.

Я спитався свого знайомого лікаря, який фізіологічно мені пояснив. Він сказав: “Сашко, ну що ти хочеш? Ти був молодий, організм був молодий, надниркові залози добре працювали, викидали потрібну кількість адреналіну в кров – і все”

Тобто молодість – це адреналін. Адреналін – це ерос.

Творчість – це що, лише надниркові залози?

І гіпофіз теж. Уявляєш, в якій середині голові він знаходиться? Він скрізь.

Є

Єва. Перша жінка. Хоча, як у всі часи жінка в чоловіка, й чоловік у жінки – не перші. У єврейських біблійних текстах все ж таки першою жінкою була Ліліт, жінка з глини і комишу. Ось я і на літеру “Л” відповів…

Ж

Ось ми сидимо біля фотографії дівчини. Я її називаю “моя дівчина”. Це моє улюблене місце. Я недавно відкрив тут свій новорічний сезон. Далі я сидітиму тут практично щодня і просто всіх своїх найбільших друзів я скликатиму і збиратиму тут.

Уявляю такий прийом патріарха, який лежить і подушках і приймає посполитих…

Тут нічого не змінюється від католицького Різдва до 4-5 січня. Погода та сама, дівчина біля мене та сама з року в рік…

Але все ж таки – літера “Ж”…

Жінка. Жінка як щось неймовірне, щось унікальне. Насправді ми всі закуті в тюрми своїх тіл. Ніколи чоловік не уявить себе жінкою, а жінка не уявить себе чоловіком. Це найбільша загадка в світі. Є версія, що жінок підіслали інопланетяни.

Або чоловіків…

Ні, чоловіки якраз нормально тут жили.

Пробували уявити себе жінкою?

Я дуже скептично до цього ставлюсь. Я сам написав колись п´єсу від імені дівчини. Але я на жодну мить не уявляв себе нею. Просто гарно розпрацював це все як письменник. Але сказати, що я вживався в тіло жінки… Нє, ніфіга.

Я пам´ятаю оті паризькі романи Генрі Міллера. Там є момент, коли герой, побувши з французькою повією, розглядає її лоно і намагається уявити у себе щось таке саме. Але, як пише Генрі Міллер, “нічого, крім тупого болю внизу живота, я не відчував”. Ось таке пояснення літературного авторитета, який спробував це зробити.

З

Зеро. Я колись написав оповідання “Play the Game”. Якось я вперше грав у вісбаденському казино. І я тоді виграв – поставив на “зеро”, і виграв досить багато, більше 180 еврів. А фішечка була за 5 еврів. Перед тим я програв 2 чи 3 фішки.

И

Це не літера, це слово, це звук, це те, що вивергає наше горло. Особливо на ранок після бурхливого вживання алкогольних напоїв.

Які алкоголі зазвичай вживаєте?

Я вже дуже обмежив вживання алкоголю. Зрідка п´ю пиво – воно мені смакує, але я рідко його п´ю.

Також я п´ю інколи вино, але найчастіше це херес.

А так взагалі-то я перейшов на міцні напої. Але серед них уже навіть коньяк мені зарізкий. Тому зараз це переважно бехерівка і деякі сорти віскі.

Але ж бехерівка – це теж 40 градусів…

Але вона мені не пече.

І

Це прекрасний сполучник. Ти і я. Сміт і Вессон. Джонсон і Джонсон. Україна і Росія. Москва і Пекін. Сталін і Мао. Тичина і Сосюра. Андрухович і Неборак.

Цим “і” можна охопити все населення світу. Через цей сполучник можна усіх поіменно назвати.

А який ланцюжок ви б побудували за допомогою “і” від себе? Ірванець і…

Ірванець і самотність. Ірванець і творчість. Ірванець і поезія. Ірванець і замисленість. Ірванець і напруженість. Ірванець і натхнення.

А ви екстраверт чи інтроверт?

Однозначно екстраверт. В радянські часи була горілка “Екстра”, але ж горілки “Інтра” не було. Я справді екстраверт, і я знаю цьому ціну. З одного боку, це дуже добре. З іншого – трохи заважає жити.

Ї

Золоте слово “ї*ля”, де після цієї літери іде друга літера алфавіту… Саме це слово було вперше вжито в пізні радянські часи в “Коханці леді Чаттерлей” у перекладі Соломії Павличко. А ми всі в розмовній мові кажемо це слово через “є”. Ми з Небораком тоді навіть дискутували із нею на цю тему.

Вона тоді розповіла, як боролася за ту публікацію. Вона тоді посварилася з тодішнім керівництвом журналу “Всесвіт” – а саме там це було надруковано вперше. Вона тоді навіть розплакалася. Розповіла, що сказала: “Ви, чоловіки, матюкальники, ви ж у розмовах це слово вживаєте. А я його не кажу, я жінка, я мати… Але я знаю що Лоуренс заповів цей свій твір друкувати тільки так, без жодних купюр”.

І вона їх додушила.

Тому в українській новітній літературі це слово пишеться саме так з подачі Соломії.

Й

Перша асоціація – йод.

Це пекуча рідина, яка лікує рани і прищі. Колись я працював у піонерському таборі, у мене була напарниця-молода вожатка, яка покривалася за день прищами. Вона знала про цей спосіб. Одного разу я зайшов до неї ввечері в кімнату – вона відкрила двері, а я сахнувся. На ранок цей йод виблякає, але тоді вона була вся поцяткована, і я справді шугонувся від неї.

Ось така асоціація – рябе обличчя Лариси Павлівни в напівтемряві. Жах!

К

Китай.

Країна-загадка. Країна, де я ніколи не був і навряд чи побуваю. Та я і не тягнусь. Бо побував уже, напевно, в усіх цікавих місцях, крім святої Землі.

Але це цікава країна, яка потихеньку, тихою сапою завоює світ. Зараз вони наступають, і вже потихеньку доходять до Уралу – Російська Федерація дуже скоро зменшиться. Я думаю, що в моїй глибокій старості я доживу до часів спільного українсько-китайського кордону.

Є старий радянський анекдот: оптиміст вивчає англійську мову, песиміст вивчає китайську мову, а реаліст вивчає автомат Калашникова.

А ви реаліст? Вивчаєте мову Калашникова?

Та я Калашникова знаю… Я непогано стріляю. У мене далекозорість – і саме тому я непогано стріляю. Якщо він потрапить мені до рук – я дам собі із ним раду. Але я не вмираю за зброєю. Це не принципово.

То англійську чи китайську?

Наразі я знаю англійську, знаю погано, але мені вистачає. Навіть з китайцями, з якими я зустрічався в Америці, я говорив англійською. Хоча це жахливо. Японці і китайці, які говорять англійською – це повний пінцет!

Л

Любов.

Чому не “кохання”?

Бо “кохання” на іншу літеру. “Любов” просто м´якша до вимови фонетично. Любов – чому ні? Це українське слово! Чому ми маємо ділитися лексикою з москалями? Це вони в нас нахапалися!

Любов. Любомль. Люботин. Люблін. Це ж теж українська семантика.

Любов – це щось таке незвичайне.

Є анекдот, дуже схожий на реальну життєву історію. Колись у радянські часи в село приїздить лекція зі слайдами. По всьому селу розвішали афіші, що буде лекція про любов зі слайдами. А коли всі прийшли на ту лекцію, виявилося, що лекція про любов до партії…

Для мене любов – це святе слово, але воно назавжди дискредитовано ось таким анекдотом.

Одна з моїх заповідей – мати якомога менше святого.

А які ж для вас святі речі?

Мама, Україна… багато є слів, і всі вони будуть жіночого роду. Чому ні? Це нормальна орієнтація.

М

Мабуть, мама.

Це людина, найдорожча мені, бо вона мене на цей світ привела. Плюс у нас із мамою дуже класні стосунки. Ми одного темпераменту, одного року за східним календарем – ми обоє Щурі. Ще ми в одній тріаді – я Володій, вона Близнюк. Ми пасуємо одне одному. Хоча ми інколи неймовірно сваримось. Це все тому, що ми обоє гарячого темпераменту. В мами є неймовірна енергетика!

Вона може бути вашим ідеалом жінки? А то хочеться пошукати якісь комплекси…

99 разів “ні” і один раз “так”!

А дружина ваша схожа на маму?

Ну це ж відома істина, що чоловіки підсвідомо шукають… Але ні. Хоча в сенсі темпераменту Оксана дасть сто очок моїй мамі. Ми всі екстраверти, всі гарячі люди. Це така постійна корида.

Н

Це “ні” – заперечення.

Це такий собі вертикальний “Z”. Не знаю, з чим її асоціювати. Напевно, з усіма заперечними оголошеннями. Як-то “No parking”, “No smoking”, “No sex, no drugs, no rock-n-roll”… і багато інших “ні”.

З цього приводу перемикаємось до української літера “Н” – це як англійська “Н”. Слово “Ні” можна прочитати як англійське “Hi” ( у перекладі – привіт ).

Гра мов – це прекрасно.

А від чого Олександр Ірванець ніколи не міг би відмовитись?

Від життя.

А помирати ж доведеться…

Доведеться. Але я б не відмовився… Хоч я хрещений в православній вірі, та в даному випадку хотів би бути буддистом. Знати, що попереду безкінечна черга перевтілень.

На кого б ви перетворились?

На кота. Це був би тигровий смугастий кіт з трохи надірваним вухом. А після кота я би хотів побути і бізоном, і слоном, і фазаном, і птеродактилем…

А людиною?

Ну колись дуже-дуже потім, коли все інше перепробую. Це був би який-небудь авантюрист з Півночі, як Сітка Чарлі в Джека Лондона. Або десь із Загубленого світу Конан-Дойла. Я би ще трохи помандрував, у наступних життях.

О

Це вигук захоплення. Це ідеальна літера, тому що тільки вона зображає людський рот у стані, коли ця літера вимовляється. Уявляєш, якби цю функцію мала б літера “З” або “Ю”?

О – це коло, символ безкінечної ідеальної людини, тварини, функції, всесвіту. Це ідеальна літера.

І ніби випадково – О-лександр. Вважаєте себе прикладом досконалості?

Я казав, що треба мати якомога менше святих речей. Навряд чи. З одного боку, я знаю собі ціну і нижче певної планки не опускаюсь. Я є такий, який є. Це мене цілком задовольняє. Серед Олександрів мого покоління я не найпослідущий.

П

Це песець, північна полярна тварина, яка десь песеться і песеться у цих північних льодових морях. Це той звір, який у Пелевина десь-там спить.

От у Дантовому пеклі ж не 9, а 8 ½ кіл, як у назві фільму Фелліні. І на кінці 8 ½ кола є крижане озеро, в яке вмерз Люцифер. Це щось подібне до песця, який вмерз.

Це слово ще дуже схоже на лайку. Часто лаєтесь?

Як філолог, я не можу лаятись. Часто зі своїми студентами я обговорюю якісь такі теми, де не можна обійтися без таких слів… Наприклад, коли говоримо про Подерв´янського. Серед студентів є дівчата, але навіть вони вимовляють ті слова. В лапках, без табу.

Р

Літера, якої я до 10 з чимось років не вимовляв. Зі мною займався логопед – старша, страшенно флегматична, слоноподібна пані. Але вона якимось чином через картинки, малюночки, ложечки під язик навчила мене… До доти я розмовляв, як Ленін.

С

Сашко. Зменшувальна форма мого імені, дуже дорога мені. Дорога, як і Олесь, і Лесик, і Алік, і Шура. Але, мабуть, найбільше.

Сашко – така дуже східна форма, саме подніпровська. В селі мого тата – Лукашівка, Золотоніський район Черкаської області – так казали. В нас там були родичі Олександри, яких також називали Сашками. Пізніше я довідався, що псевдонімом “Сашко” підписував свої карикатури Олександр Довженко, коли працював у пресі.

Часто замість “О.Ірванець” я пишу “Сашко Ірв”. Це мій запасний автограф.

Т

Творчість. Вибачте за банальність.

Я думаю, це те, задля чого варто жити. Це гріх – ось чому часто тяжка доля митцям посилається… Але це такий солодкий гріх!

Митець повинен бути освіченим у своїй галузі. Тоді ти знаєш свою справжню ціну. Я знаю, що я не найкращий. Але я знаю, що я один зі збірної.

Коли напишеш гарну річ, то сам, як говорив герой Подерв´янського, “хаваєш себе от і до”.

То ви себе справді “хаваєте от і до”?

Звісно, ні. Все одно якась доля іронії має бути до себе. Я би повісився, якби постійно почав так про себе думати, у величавих тонах.

Повіситись? Така негарна смерть…

Негарна. Я знаюся на самогубствах. Я би застрелився по змозі. Це найблискучіша смерть.

То у вас є вогнепальна зброя?

З собою нема.

У

Україна. Дуже оригінально, як і попередня літера.

“Гірка і пречиста, свята й ненависна”. Це країна, яку 100 разів ненавидиш, а потім навпаки думаєш, що вона не така вже й погана. А коли їдеш нею і бачиш, яка вона гарна – то взагалі.

Іноді думаєш – ну що за доля! Єдина унікальна країна в Європі, і таки дійсно роздерта між сходом і заходом.

Я про це роман написав, “Рівне/Ровно”. Це моє рідне місто, я туди часто їжджу до мами.

У маршрутках беруть автографи, впізнають?

Рідко. Був приємний період в цьому сенсі під час Помаранчевої революції, коли я працював на 5 каналі. Тоді люди масово дивились 5 канал, а я пережив, як казав Енді Ворхол, свої 15 хвилин слави. Я заходив на Головпошту – частину кореспонденції отримую до запитання – і не міг перейти Майдан, щоб не потиснути 100 рук. Тоді мене впізнавали.

Було смішно, бо це було інше впізнавання. Коли я заходжу в кафе “Полонез” на Подолі, де сидять студіки, і чую “Онде Ірванець пішов”, то я розумію, що ці люди мене читали.

А на Майдані мене впізнавали бабушки, які казали “Це ви Ірванець з 5 каналу? Ви смішні віршики пишете”. Вони мене знали як talking head.

Ф

Тут або фортуна, або нічого іншого.

Колись мені одна ворожка дивилася руку, легко вирахувала мій вік і сказала: “Як на ваш вік, у вас дуже багато всього попереду”. Багато хто до 40 вже проживає своє життя і скніє до 80, до 90…

Вірите в випадок?

Однозначно! Я фаталіст. Буде те, чого не уникнути. Чого не уникнути – станеться. Це стосується не лише поганих, але й хороших моментів життя.

Х

Як “ікс” і як сміх “ха-ха”. Не знаю, що вибрати. Мабуть, “ха-ха”.

Це перша сміхова фраза в нашій мові та в багатьох інших. Сміх – це те, що робить людину людиною.

Замолоду нас примушували творити стільки кумирів! Вже тоді ми сміялися з тих нав´язуваних кумирів. Тому для мене сміх – це молодість, це прогрес, це рух вперед.

Люблю сміх, люблю смішити, ціную хороший гумор.

Ц

Центр. Середина. Серединка літери “О”. Дірка від бублика.

Ч

Честь. Річ, яку в принципі варто берегти. А якщо продавати, то якнайдорожче.

Скільки треба заплатити Ірванцю, щоб він продався?

Один дуже авторитетний для мене чоловік, якого я шаную за здоровий цинізм, сказав мені у хвилину відвертості: “Саша, розумієш, я ніколи не кажу, що я не продаюся, але я продаюся за дуже великі гроші”.

Ш

Шахи. Дивна гра, в яку я колись років до 18 грав, непогано і активно, майже щодня з друзями, коли ми вчилися в педучилищі.

То ви за фахом педагог?

За першою освітою – диплом вчителя початкових класів, старшого піонервожатого і вихователя групи продовженого дня.

Викладали?

Найбільше працював у групі продовженого дня. Читав діткам книжки – “Три товстуни”, “Гобіта”, казки Волкова. Це було класно.

Що я міг? Робив із ними уроки і не просував у голови ніякої ідеології.

А друга освіта?

Московський літературний інститут. В мене в дипломі записано “литературный работник”. Зараз немає такої професії в штатному розкладі.

Але Літінститут – це круто. Освіта була уповільненої дії. Лише через 3-4 роки після випуску я побачив, що мене вчили дуже добре. Через 10 років я цінував свою освіту вище всяких похвал. Мене навчили по максимуму працювати з текстом. А наше життя – то є суцільний текст.

Щ

Ще. More. Додайте. Більше.

Колись я летів літаком за кордон в один з перших разів, ходив стюарт літаком, він побачив, що я допив своє пиво, і запитав російською з німецьким акцентом “Другое пиво?”

Я йому пояснив, що таке “Ще одне пиво”. “One more beer”.

Ь

Це те, що вистрілює. Це як старий анекдот про царя з м´яким кончиком.

В кінці мого прізвища є ця літера. В англійській транскрипції – нема. Це мій жж – irvanets. Заходьте туди, матюки пишіть. Але я не вмію френдити.

Ю

Ю і Я. Це ті літери, за які віддадуть голоси свідомі українські виборці менш, ніж за місяць. Це два перпендикулярні шляхи розвитку України. Одна з цих літер мусить перемогти.

Я

Я – це я. Кожен з нас – я. Це я кажу своїм студентам. Кожна людина мусить себе усвідомити як “Я”.

Треба вранці підзаряжатись – стати перед дзеркалом, подивитися собі в очі і сказати “Я кльовий, сильний, розумний, дотепний, талановитий, я всіх вас здєлаю”.

Добре, коли багато хто за тебе, але погано, коли за тебе тільки ти один.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/11/202318.html
Автор: Ірина Славінська

— Говорити з Ірванцем і не згадувати про БуБаБу – нонсенс. Але я не буду тебе розпитувати про історію «ордена», — певна, читачі “ЛітАкценту” мають свою приватну міфологію БуБаБу, тож не будемо псувати їм життя корективами… А от чи бачиш ти наслідки вашої (БуБаБу) діяльності в сьогоднішній літературі?
— Як БуБаБу – те, наше – бачу… Але також – і ширше. Хтось колись написав про Андрея Хадановіча, що він виконує ту функцію в білоруській літературі, яку в українській виконало БуБаБу. Ну, Хадановіч – титан, він за трьох паше! А насправді він, дійсно, розвінчує міфи. Розумієш, після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все, і досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало: „можна”. Зараз Андрей те саме робить у білоруській літературі, там теж купа всяких фальшивих стандартів, табуйованих тем. Ми це пройшли на 15 років раніше. Десь така сама різниця між Україною і Білоруссю і в розвитку суспільства, у політичному розвитку.

Найбільш вдячним продовженням БуБаБу є, як це зухвало не прозвучить, Сергій Жадан. Він, до речі, колись ще учнем виграв олімпіаду з української мови і літератури, так от – він тоді якраз інтерпритував БуБаБу. Тут є прямий імпульс, пряме посилання.

І, крім того, в теперішніх молодих я багато бачу нашого, перетравленого, відозміненого, але нашого. Можу назвати дуже протилежні імена – Ілля Стронговський і Павлик Коробчук. І в тому, і в тому є якась зернинка БуБаБу, хоч вони між собою далеко не схожі. А ми самі надалі задаємо канон, тобто маємо писати на рівні БуБаБу.

— Ти згадав білоруську літературу, і те, що вона перебуває нині на тому ж етапі, на якому українська перебувала 15 років тому. Ти багато перекладаєш – не тільки з білоруської, але й із польської; взагалі — перебуваєш у контексті сучасної європейської літератури. Які ще паралелі ти бачиш, що цікавого, відмінного?
— О, ні, не питай, бо це все одно, що питати: “Чим океан відрізняється від калюжі?” Коли я буваю за кордоном, я ходжу по книгарнях. Минулого року, коли я був на стипендії “Ґауде Полонія”, я не вилазив із книгарень, мене перед закриттям виганяли, тому що там можна просто читати, не треба купувати книжок. Якщо говорити про приємні зрушення, то за останні п’ять, може — сім років на полицях книгарень з’явилися українські імена. Коли я дивився в якомусь 1995 році – нас там практично не було. Лише видання “Чарне” – спеціалізованого видавництва, що доносило інформацію полякам про українців. За останні 10 років, заходячи у польські, німецькі книгарні, я на власні очі бачив книжки Андруховича, Забужко, Дереша, Жадана, Софійки Андрухович, Андрія Бондаря… Це «навскидку», те, що я точно бачив. Українці з’явилися, хоча це не така проста справа. Для того, щоб проникнути на той ринок, знайти оту шпарку, щілинку в дуже щільній стіні – там стільки цікавої літератури! – що десять років тому я думав: “Якими ми маємо бути, що ми маємо написати, щоб сюди пробитися, на цей ринок”?. Але, як бачимо, щось таки вдалося.

— Ота література, яка “пробилася”, впливає на те, якими нас бачать?
— На відміну від України, у тому, західному світі інтелектуали мають значно більший вплив на громадську думку. Там до інтелектуалів прислухаються. Вони там мають величезні ток-шоу – розумні, не “95 квартал”, і вони справді формують громадську думку. Таким чином, наприклад, польські інтелектуали змінили ставлення до українців, яке було дуже упереджене ще п’ятнадцять років тому. А книжки читають, відповідно, ті самі інтелектуали, і вони вже це несуть далі. Якщо середній громадянин може, сам не візьме й не прочитає цієї книжки, то коли від людини, яку він шанує, думку якої поважає, з екрана телевізора почує ім’я – він це обов’язково візьме до уваги. Він знатиме, що вийшла вже книжка кльового українського автора. І це впливає.

— А як ти собі уявляєш ситуацію тут і що з нею можна зробити? Як збільшити вплив інтелектуалів на громадську думку, на суспільні процеси?
— Це страшенно довга і важка дорога. По-перше, треба змінити роль інтелектуала в суспільстві. Що її може змінити? Хіба державна політика, якої я у нас не спостерігаю. Адже поки вчитель заробляє менше за торговця на базарі, доти не буде вчительство престижним, і дух не восторжествує над плоттю. Я коли йду містом, бачу тих, хто поповнює рахунки на мобілках, і біля них оголошення “заробіток 100-200 грн в день”. От поки вчитель у нас не отримуватиме 100-200, а то й 300 гривень на день, доти вчительство не буде в пошані, вчителі будуть погані, і готуватимуть відповідно погано своїх учнів, і це далі великою пірамідою поширюватиметься на весь народ. Ці наші погані урядовці, погані інженери, погані лікарі – вони всі вчились у поганих вчителів. Коли не думка якої-небудь Тіни Кароль буде домінуючою в суспільстві, а думка Оксани Забужко, не якого-небудь Шуфрича чи Рудьковського, а якого-небудь Андруховича або Даниленка, то тоді щось зміниться. Але треба, щоб держава сама до цього відкрилась.

— Мабуть, не найшвидшим шляхом, але одним із кроків до цього є переклади. Ти перекладаєш, ти показуєш іншу літературу, інший світ. А що переклад для тебе?
— Так, я останнім часом дуже конкретно “присів” на переклади, якщо говорити наркоманським жаргоном. Мене нещодавно спитала про це дружина – чому це так? Я подумав, і відповів, що переклад – дуже добрий замінник творчості. Ти читаєш текст, ти його розумієш, ти достатньо володієш рідною мовою, ти бачиш, як це класно, соковито можна сказати рідною. Я наразі переклав автобіографічний роман Януша Гловацького “З голови”, три його п’єси, одна з них, “Четверта сестра”, успішно йде вже два роки в Молодому театрі. Я добре знаю ситуацію в українському театрі і в драматургії зокрема – нам бракує свіжої крові. Дуже добре взяти, влити отакої свіжої чужої крові. Це от я з Ґловацького наточив три відра крові і влив у кровеносну систему українського театру (сміється). І не тільки з нього – я переклав п’єсу іншого цікавого драматурга Анджея Сарамоновіча “Тестостерон” – п’єса про шістьох мужиків, там жодної жіночої ролі, зараз її дивляться режисери, з цього теж мало б щось вийти. Зрештою, мені просто цікаво перекладати. Ту саму “Четверту сестру” я свого часу прочитав у польському театральному журналі “Діалог”. І мені захотілось, щоб вона з’явилась українською. Я не мав ні театру, ні замовлення, ніхто не брався її друкувати – я просто взявся перекладати її для себе. А зараз – це дуже успішний спектакль, на нього публіка ломиться, на люстрах висить. Але мушу сам себе за шкірку відтягти від перекладів, бо треба дописувати своє. Так що на якісь півроку-рік я візьму паузу від перекладів.

— І чим займешся у перерві?
— Дописуватиму роман. Не розповідатиму про нього, єдине що скажу – за якимись загальними параметрами це теж антиутопія, як і “Рівне/Ровно”. Цей інтервал я беру саме щоб його закінчити, бо воно вже мені “підперло”.

— Тобто ти пишеш, тому що “воно” тобі пишеться? Тобі не йдеться про, скажімо, громадянський обов’язок, або якісь амбітні міркування?
— Про громадянський обов’язок треба говорити, певно, в останню чергу. Пишу — бо хочеться; і пишу, бо у письменника є це відчуття, що як не напишеш цього ти – цього не напише ніхто. Ось тому – пишу.

— А чим «воно» важливе, що його обов’язково треба написати?
— Важливе — як всяке нове. Кожна нова книжка, особливо якийсь сюжетний роман – це просто ти новий Всесвіт створюєш. Я не буду рівнятися до Толкієна, який ціле Середзем’я створив, населив, але все одно, кожен роман – це Всесвіт. І от я зараз «рожаю» ще один Всесвіт.

— І цей Всесвіт впливає, більшою чи меншою мірою, на той, із якого ми всі поки що нікуди не дінемось. Як ти думаєш, “Рівне/Ровно” – вплинуло?
— Мені, по-перше, приємно, що ця книжка користується попитом, принаймні — в місті Рівному. На сьогодні цей роман уже перекладений польською, білоруською, зараз я підписав угоду із сербським видавництвом, в Німеччині вже існує переклад, зараз там шукають видавництво. Отже, трошки воно розійшлося. Значить, цей роман варто було писати.

— А багато в нас є сучасної літератури, яку варто було писати і яку варто читати?
— Повертаючись до стипендії “Ґауде Полонія”… Ми жили в одному двокімнатному номері з таким знаним редактором і перекладачем із Чернівців, Сашком Бойченком. Він має доньку-підлітка, яка в певний момент “присіла” на літературу. І тоді Сашко з жахом усвідомив, що всю цікаву сучасну українську літературу можна перечитати за десять днів. Що і зробила його донька. Тож люди, які відчитали ці десять днів безпробудно – далі живуть в очікуванні, полюють на нові книжки.

Потік літератури є, інша справа, що відслідкувати його важко, хрінова дистрибуція. Щороку у Львові на Форумі я бачу стільки класних книжок, а потім у Києві я більшої половини їх не можу знайти. Вони сюди не доходять. Що там устиг — купив, то твоє, а не встиг – все, в прольоті.

Але загалом, літератури цікавої є. Є такий Петро Кралюк, проректор Острозької академії, він видається в Луцьку, у видавництві “Твердиня” – уже три романи видав, цікавий автор, але маленьке провінційне видавництво не може пробитись у столицю з його книжками.

Є і втрати. От минулого року пішов із життя Василь Кожелянко. Я дуже хотів із ним заприятелювати, перехилити чарку. Та вже не перехилю…

От чим іще ми відрізняємось від Білорусі – там усі інтелектуали між собою знайомі, настільки їх мало. А в нас… Я можу не знати особисто якихось класних, симпатичних мені письменників. Наприклад, є такий Олександр Жовна – я його не знаю. Я його читав, він мені подобається, але в мене не було нагоди з ним познайомитись.

І це значить, що нас усе-таки достатньо багато, якщо ще є такі, з ким ти особисто не знайомий…

Автор: Олена Шарговська
Джерело: http://litakcent.com/2009/10/05/oleksandr-irvanec-pislja-bubabu-v-ukrajinskij-poeziji-stalo-mozhlyvym-pysaty-vse.html