Юрій Андрухович: „Нічого не трапилося, кажу собі. Усе ще насправді тільки починається”

Щойно Юрієві Андруховичу виповнилося 50, ми звернулися до Майстра з проханням відповісти на декілька запитань ґазети, якій Юрій Ігорович майже ніколи не відмовляє. Отже сьогодні увазі читачів – поювілейне інтерв’ю з автором „Таємниці”, патріархом Бу-Ба-Бу, симпатиком Дрогобича й видатним Майстром сучасної літератури

Майдан: Як святкувалося? Чи багато мав гостей?
Юрій Андрухович: Святкувалося весело, з музикою, танцем і сміхом.. Виступали два мої улюблені гурти – «Мертвий півень» і «Перкалаба». Гостей назбиралося десь так 60 з гаком. Усі кажуть, що була дуже гарна атмосфера. Я радий, що це так.

Майдан: А що Майстрові дарували?
Юрій Андрухович: Усього було. Сорочки, коштовні вина, художники дарували свої роботи. Олег «Джон» Сук з «Мертвого півня» подарував свою бас-гітару. Відіграв на ній концерт, а потім подарував мені. Я тепер мушу навчитися на ній грати. Ромко Рось подарував сопілку. Ще один колега подарував мольберт із фарбами, щоб я малював. Тобто є заради чого жити далі.

Майдан: Ти відсвяткував півстолітній ювілей. Якщо говорити про кожне з десятиліть, як можеш їх окреслити?
Юрій Андрухович: З кожним наступним ставало все краще. Найкраще було те, яке щойно минуло – між сороківкою та п’ятдесяткою. Цікаво, як усе складеться далі.

Майдан: Якими книжками – й читаними й написаними Тобою – позначені декади твого життя?
Юрій Андрухович: Усього вже не згадаю. Перша половина 1970-х минула під знаком світової пригодницької класики та історичних книжок. А наприкінці 70-х, коли я вже став студентом, відкрив для себе латиноамериканський роман – передусім Маркеса. Десь на цей же час припадають мої перші поетичні спроби. 80-ті роки – це поезія, вихід у світ двох моїх перших збірок. У 90-ті я написав і видав три перші романи і прочитав купу всього, чого мені раніше не вистачало – зокрема, Джойса, Кафку, Шульца, Пруста, весь цей канон модернізму. У «нульові» я нарешті відкрив для себе задоволення від читання іноземними мовами – польською, німецькою. Дуже багато читав колег-письменників, з якими особисто знайомий, це давало усвідомлення того, що відбувається нині в літературах.

Майдан: 50 – певний рубіж, віха. Як ставишся до цієї дати й до дня уродин узагалі?
Юрій Андрухович: Нічого не трапилося, кажу собі. Усе ще насправді тільки починається. Уродини люблю, бо це нагода зібрати навколо себе найкращих друзЧи часто в думках повертаєшся до минулого, шкільних чи студентських років? Що згадується частіше?
Є в мене така книжка – «Таємниця». Отам я виклав усе, що, на мій погляд, зі мною відбулося раніше. Але це не зовсім традиційні спогади, бо лінія оповіді залежала не від мене, а від мого співрозмовника, який ставив мені запитання. Студентські роки, до речі, згадую зі значно більшим зворушенням, ніж дитинство. Мені здається, саме тоді, студентом у Львові, я нарешті почав ставати самим собою.

Майдан: Які відтепер, по п’ятдесятці, плани є більш важливими, а що відходить на другий план?
Юрій Андрухович: Ще не знаю. Важливо дописати книжку, яку не встиг дописати «до того». Тобто у нове десятиліття перейшов зі старим боргом. Просто я вирішив не квапитись і розтягувати насолоду.

Майдан: Ти щось давно вже „засів” у рідному Франківську. Коли знову мандри й куди саме?
Юрій Андрухович: Та ні, я кудись постійно вириваюся, просто це нетривалі подорожі, кількаденні. Один-два виступи – і назад додому.

Майдан: Новий етап життя письменника Юрія Андруховича починається в дещо іншій країні. Що можеш сказати про отримане нами після виборів?
Юрій Андрухович: Не хочеться про таке говорити. Мені досі здається, що це тільки сон, кошмарний, звісно. Але от ми всі отямимося – і він мине. Найгірше те, що ці хлопці знають, як не віддавати владу більше ніколи. Як ми з цього будемо вибиратись, я поки що не знаю. Але вже про це мрію. Щось, може, й намріється.

Майдан: Ти не раз казав, що мистець і влада (політика) мають існувати порізно, окремо один від одного. Проте й ти не стоїш цілковито осторонь суспільних процесів. Був одним з небагатьох справжніх діячів справжньої культури, хто підтримував Ющенка. Тепер говориш про Твоє ним розчарування. Чим саме розчарував тебе наш третій (а може, й четвертий, бо ж Кучма – і другий і третій в одні особі) глава держави?
Юрій Андрухович: Ну, він мене багато разів розчаровував. Останнього разу – своєю поведінкою між першим і другим туром, коли відверто прогнувся перед майбутнім переможцем. Я починаю сприймати його вкрай негативно. Ні, я ніколи не був ним особливо засліплений, просто вважав, що серед усіх кандидатів він усе одно найкращий. Але я не поділяв ідею тих, які закликали в другому турі голосувати проти обидвох. У другому турі я голосував за Тимошенко.

Майдан: Ми вже не вперше розмовляємо з тобою, та однієї теми ще не торкалися. Маю на увазі переклад. Що понукало тебе до власної інтерпретації „Гамлета”? Й чим узагалі є перекладацьке мистецтво для тебе?
Юрій Андрухович: З «Гамлетом» сталося таке, що його переклад мені замовив керівник Молодого театру з Києва Стас Мойсеєв. Йому потрібен був новий, максимально сучасний переклад цієї речі. І після довгих умовлянь я за це взявся. Ну, і звичайно, не жалкую тепер про це. А загалом я перекладаю лише спорадично – якщо це до певної міри стає якоюсь віхою в розгортанні моєї власної «творчої концепції» в цілому. Тобто писання власних речей і перекладання чужих – це для мене дві сторони одного й того ж процесу.

Майдан: Останнім часом більше говорять про Юрія Андруховича-прозаїка. А що з поетичною творчістю? Коли побачимо й почуємо нові твої вірші?
Юрій Андрухович: Ось написав найновішого вірша собі до ювілею. Називається за Класиком – «Мені тринадцятий минуло».

Майдан: Про Андруховича сьогодні надто багато говорять – і в Україні, й поза її кордонами. Навіть в тих, хто не дуже цікавиться літературою, ім’я твоє, як кажуть, „на слуху”. Нальоту зірковости в тебе не помічав, та все ж як ставишся до такої своєї популярности? Чи траплялися випадки, коли це тобі заважало?
Юрій Андрухович: Ні, це не заважає. Слава Богу, я навчився бути самоіронічним – це добрий захист.

Майдан: Як скоро до читача прийдуть нові твої речі і які саме? Ти в них той самий чи щось із часом (і з віком) змінилося?
Юрій Андрухович: Якщо б я не змінювався, то став би сам собі нецікавий. Маю надію, що книжка, яку саме дописую – «Лексикон інтимних місць» побачить світ ще цього року. Що точно має невдовзі з’явитися – це музичний альбом «Цинамон», який я записав з друзями – музикантами гурту «Карбідо». У травні, на фестивалі Шульца, ми плануємо зіграти повноцінний концерт із «Цинамону» з додатком «Індія».

Майдан: Неодноразово ти називав себе „космополітичним патріотом”. Що вкладаєш у це поняття? Й чому з тих, хто не любить „ліберастів” (так вони самі говорять) слово „космополіт” є лайкою?
Юрій Андрухович: Для цих людей лайкою є фактично кожне слово. Насправді космополітизм аж ніяк не передбачає якоїсь зневаги чи ненависті до свого і рідного. Він лише передбачає внутрішню відкритість щодо «чужого», сприйнятливість на «інше». І здатність прийняти чуже та полюбити його так само, як своє рідне. Якщо ми вибудовуємо батьківщину як догму, то тим самим обтинаємо в людині індивідуальне і загальнолюдське.

Майдан: „Майдан”, як ґазету, вже знаєш, час од часу читаєш її. Що міг би сказати про цей проект й побажати читачам та авторам видання?
Юрій Андрухович: Я хотів би, щоб ця красива назва завжди відповідала характерові та рівневі вашої газети. Для мене Майдан (той, помаранчевий) був і назавжди залишиться найщасливішим моментом життя. А поза тим – радостей, здобутків і волі.

Майдан: Що з твоїх оригінальних поезій, а також віршів у твоїх перекладах не відмовився би запропонувати на закінчення нашого діалогу?
Юрій Андрухович: -Ну, хоча б уже згаданий вірш «Мені тринадцятий минуло». Сподіваюся, він трохи більше скаже про мене сьогоднішнього.

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНУЛО

Півстолітній чоловік не міститься в моїй голові –
що з ним робити? Як заспокоїти
ці 18 тис. 250 днів і ночей?
Ці додаткові 13 днів і ночей, бонус високосних років,
що їхнє число також, відповідно, тринадцять?
Вони ж нікуди не лізуть, ні в які ворота.
Як можна так довго жити – цілих тринадцять високосних років?!
І навіщо так довго жити?!
А ці 438 тис. 312 годин –
як їх усвідомити і засвоїти?
Як розкласти їх на хвилини і кожну згадати?
Якщо вони справді в мене були,
то чому я не можу згадати кожної з них?

Півстолітній чоловік – це не жарти,
це не якісь там сорок з їхньою зеленою
хлоп’ячою недосвідченістю, ані не сорок п’ять
з їхніми дурнуватими ілюзіями, нібито
жизнь удалась.
А що? Хіба ні?

Півстолітній чоловік – це вже не жарти,
це швидше кпини і насмішки, але я
не здаюся. Півстолітній чоловік має звикати до фрази
«Але я не здаюся».
Півстолітньому чоловікові лишається тільки здаватися.
Тобто бігати вранці
навколо озера чи принаймні навколо дерева,
берегти себе, не хвилюватися при слові «майбутнє»
або «батьківщина»
і ходити на фітнес,
фарбувати волосся і відмовляти собі
у спокусах алкоголем заради інших спокус.

Півстолітній чоловік – як герой опору:
знає, що знайдуть і впіймають,
і спецслужби давно на хвості,
але він усе одно посміхається
на всі, щойно поремонтовані, зуби.
І за цією прикметою вони
його й визначають: «Цей посміхається так,
ніби йому півстоліття».

Мої 50 років – це як мої 50 баранів.
Я пас ягнята за селом – і от вони виросли.
Я жену їх центральною вулицею,
нашою пішохідною Соткою, вони блеють і бекають,
і намагаються збочити
і розтектися містом к бісовій мамі,
я хляскаю батогом, копаю їх
і зганяю докупи.
Куди я їх жену? До музею літератури?
Всю отару на шашлики?

Ні, насправді півстоліття – це зовсім нічого.
Це 50 тринадцятих березня всього-навсього.
«Це вже не юність, але ще весна», –
писав я котрогось разу,
коли мені було двадцять,
а двадцять п’ять видавалося
катастрофою, яка не повинна, не сміє ніколи настати.
Але – що найсмішніше – я можу й сьогодні
повторити: «Це вже не юність,
але ще весна»,
бо сьогодні тільки тринадцяте березня,
і мені минуло тринадцятий,
і це справді не юність,
і далі буде все краще,
бо як каже Перфецький, півжиття ще попереду,
бо півжиття завжди ще попереду,
і я маю кого любити,
і маю кому сказати «дякую»,
і я його кажу.

От лише що робити з пробудженнями?
Тобто снами?
Щоб не снилося знову, ніби такий молодий,
такий невагомий і п’яний,
і так багато всього,
і воно тільки починається.

Майдан: Дякую щиро тобі за відверті відповіді, Радості творчості тобі й до зустрічі в травні.