Україну представляли Сергій Жадан і Юрій Андрухович, Швейцарію — Рафаель Урвайдер і Педро Ленц. Каюся, вже доволі давно не був на літературному вечорі, тому навіть трохи забув про те, як це: переповнений зал, «підвальна» — клубна атмосфера, коли всі свої, навіть ті, кого не знаєш, загальна жадібна увага, змішана із захватом.

Юрій і Сергій читали свої тексти, а також після того, як Рафаель або Педро виконували власні номери, авторські переклади віршів гостей. Дуже потішив Жадан: його нові роботи — пронизлива лірика, екзистенційна за духом, свіжа за темами й сюжетами. Можна сказати, що Сергій розказує нові історії з упізнаваними інтонаціями, однак із більшою, ніж раніше, внутрішньою енергією. Андрухович зосередився на амплуа рефлектуючого мандрівника, збираючи есеї для книжки про 111 різних міст світу: здебільшого це – замальовки місцевих звичаїв із виходом на більш загальні матерії, від антиутопії («Мінськ 2000») до вітчизняних політичних реалій («Єнакієве 2008»).

Урвайдер розважив публіку циклом зворушливих звернень до різних видів алкогольних напоїв, а потім урівноважив враження чудовими пейзажними поезіями. Ленц працює скоріше як бард — вибудовує лінійний сюжет за всіма законами драматургії, від зав’язки до кульмінації та фіналу, й стежити за цими колізіями цікаво.

Усі четверо прекрасно доповнювали один одного: поставний, іронічний Андрухович, швидкий, зосереджений Жадан, Рафаель Урвайдер, що чудово вписався в роль богемного дивака в окулярах, котрий завжди має якийсь сюрприз у записнику, а Педро («дон Педро», як його величає Андрухович) взагалі став зіркою вечора: височезний, худорлявий, з низьким розкотистим голосом, він міг би зіграти такого собі фатального ангела або, на вибір, демона поезії.

Всі четверо мають величезний сценічний досвід аж до співробітництва чи виступів із рок-гуртами або театральними трупами. Видно, що вміють працювати із залом, розігріти будь-яку аудиторію. При тому їхні вірші на папері переконливі й без авторських голосів. Однак творчість і Жадана, й Андруховича, й, вочевидь, їхніх обдарованих швейцарських колег сьогодні практично неможливо собі уявити без того потужного «естрадного» елементу. Хтось може сказати — ось, мовляв, лихо, продалися поети суспільству спектаклю, перетворилися на шоуменів. А хтось, не такий напружений, заперечить, що, навпаки, класно: література стала так само популярна, як рок, іде прямо до людей. А третій констатуватиме — мовляв, бачите, який прогрес: те, що в часи футуристів і Дада було скандалом, нині стало звичною справою. Насправді, тональність оцінки залежить виключно від загального настрою читача. Особисто в мене настрій добрий.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/vechir-zhadana-andruhovycha-i-shvejtsartsiv-u-kyje/

Відправною точкою інтернаціонального проекту став Берн, де Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Педро Ленц та Рафаель Урвайдер уперше читали разом. Тамтешній виступ, зініційований швейцарським арт-менеджером і українофілом Гансом Рупрехтом, відбувався на сцені Шляхтгауз-театру – у приміщенні середньовічної скотобійні. Натхнені таким неординарним досвідом, поети рушили далі на схід. Відбувши прес-конференцію у київській книгарні „Є”, вони відкрили тур виступом у Харкові. Опісля мали вільний день, тож повезли швейцарців до так званої „Слобожанської Швейцарії” – місцевості на околиці м.Зміїв, що за сорок кілометрів від Харкова. Гості були в захваті та невтомно нахвалювали українські принади журналістам.

42Однак, перед київським виступом Андрухович був налаштований скептично. „Найкращий виступ цього туру ми вже мали, – сказав він, маючи на увазі харківський. – У Будинку вчителя, де ми виступали, більше двохсот місць, і всі вони були зайняті”. Кажучи так, Патріарх, вочевидь, не врахував двох „але”, які дали змогу київській частині туру не пасти задніх.

По перше, вона відбулась у темних надрах могилянської галереї ПідWall! Хоч і не скотобійня, та все ж атмосферно. Але цього разу читання української та шведської поезії супроводжував візуальний ряд. Цікаво, що його створення доручили новачкам – молодим художникам студії „Антресоля”. Ще цікавіше, що із завданням вони впорались: вийшло свіжо та стильно. По друге, Педро Ленц купив собі вимпел із зображенням молодого Блохіна.
Педро Ленц

Педро Ленц

Останній став справжнісіньким талісманом київського виступу, почесно висів на стійці мікрофона і, судячи з усього, надихав не лише поетів, а й слухачів: останні тішилися, як на футболі. „Я фанат цього футболіста з того часу, як мені було сім років і СРСР грали із Німеччиною, але в мене досі ніколи не було його фотографії. Тепер я почеплю її в своєму офісі, просто біля фотки Марадони”, – радів швейцарець із ремарківським прізвищем та іспанськими коренями.

До речі, саме футбол став першою спільною темою для Ленца та Жадана. Справжній пролетар і каменяр (за фахом Ленц – будівельник), виявився ще й завзятим футбольним вболівальникам. Ось вам і ґрунт для міцної дружби, а там дивись — і тексти про представників швейцарських (та, відповідно, українських) низів, до яких обоє поетів мають непідробну симпатію. „Ленц – це антиБуковський. Його тексти – прості історії, але цілком не брутальні, а лірично-меланхолійні, – зворушено розповідав Жадан на прес-конференції. – Ленц ставиться до своїх марґіналів із такою любов’ю, з такою ніжністю показує їхнє життя”.
Рафаель Урвайдер

Рафаель Урвайдер

Переконатись у сказаному було нескладно: Педро екзальтовано начитував свої чималенькі тексти, проникливо вдивляючись в очі присутніх, так ніби всі вони добре знайомі не лише з ним, а й зі швейцарським діалектом німецької, яким ті тексти написано. На щастя, всі вони існують і у власних перекладах Ленца на літературну німецьку. Саме ними послуговувався Жадан, тлумачачи поезію швейцарця рідною мовою.

Ще частину віршів, як Педро Ленца, так і Рафаеля Урвайдера, переклав Андрухович. А першому навіть присвятив новий вірш – „Берн-2007”, де називає його Доном Педро та вважає створеним для ролей Паганіні, деміургів та маньяків. Згодом, пообіцяв Юрій, цей текст складе компанію ста десятьом іншим поезіям, названим іменами міст та роками, коли їх відвідано – ось тоді й дізнаємося докладну географію «патріарших» мандрів.

53Наразі ж можемо дізнатися лише про те, як він вибирає улюблену поезію. „Коли я вперше почув вірші Урвайдера, присвячені міцним алкогольним напоям, я присягнув, що перекладу цього автора”, – зізнався бубабіст. Слід віддати належне: присягу він виконав. А вірш музиканта, поета і перекладача Рафаеля Урвайдера присвячений водці, або ж горілці відкрив київський вечір. Приємно вражений „кількістю і якістю глядачів” (Андрухович), Рафаель пожартував, що почувається тепер більш українським, ніж швейцарським поетом. Мовляв, удома на його виступи ніколи не сходиться стільки людей. Є всі підстави думати, що в Україні на нього чекають ще розлогіші лаври. Удома поет частенько працює разом із хіп-хоповим гуртом LdeeP. Ймовірно, з легкої руки Жадана, вони незабаром завітають і до нас. „Хтозна, – каже швейцарець, – може, ми і з Сергієм щось ще утнемо, у нього ж теж є гурт”.

Упродовж київського „Культпоходу” Жадан читав і нове, і ще не зовсім забуте старе. Нове – зі свіжої збірки „Лілі Марлен”, старе – з „Марадонни” і „Ефіопії”. 61„Щоб ви відчули різницю між поетикою і шляхами розвитку швейцарської та української поезії, наостанок я прочитаю вам вірш, цілком відмінний від того, яким ми розпочали цей вечір”, – авторитетно заявив викладач літератури Сергій Жадан і прочитав „Гриби Донбасу”. На тому київське „2х2” закінчилося.

Втім, для тих, кому екскурс у швейцарську поезію видався закоротким, не варто впадати у відчай. Жадан із Андруховичем незабаром видадуть власні переклади Ленца й Урвайдера – якщо не окремою книгою, то половиною „Потягу 76”. „Хоч для цього нам доведеться тро-о-о-ошки напружитися і втиснути Швейцарію у межі Східної Європи”, – сміявся Андрухович.

Автор: Ольга Куровець
Джерело: http://litakcent.com/2009/09/08/2h2-pid-znakom-blohina.html

I first and foremost venture to bring to your attention an entirely personal vision. The hero of one of my novels, Stanislav Perfetsky, when he delivers a lecture before a no less worthy audience than the one here, roughly says the following: “My task is not one of the easiest, and not without grounds I am abundantly fearful that I will be unable to manage to deal with it as one should. And the fact of the matter isn’t that I don’t have anything to say. It’s quite the opposite-I have so much to say about everything, that the allotted time for listening to me today wouldn’t even be enough, and not even would, I venture to assure you, the remaining days and nights allotted by Providence for the human race.” But all the same, in following the hero of my novel, I will try at least to outline something for you.

The drama that is occurring today in Ukraine in no way fits into any of the political science models prepared beforehand for it. The situation is not a clash of Ukrainian-language Ukrainians against Russian-language ones; even more so not the opposition of the “pro-European” West of our country vs. a “pro-Russian” East; and not the settling of scores of certain financial groups or clans with others. To be fair, I should note that all these conflicts are partially present, they are, what they call, “in play,” but it is not they that define the essential makeup of what is happening.

First and foremost, a universal historical drama is taking place. It is a clash between a society, which, in considerable and its additionally most active, most conscious, most enlightened part, wants democracy, prosperity, and a nation of laws, against a power that with all its strength is trying to save an authoritarian, neo-totalitarian form of government, so successfully and so cynically embodied in reality by all the successor Soviet Communist regimes in all of the post-Soviet territories (with the exception of the Baltic countries).

Thus the question can be posed as the following bottom line: is democracy possible at all? Thus if you try to distill this problem to its most profound essence: is it possible to break this vicious circle? Is it possible to save a “cursed land?” Is the embodiment of human expectations possible? Is the victory of good over evil possible?

Everything else–that, which is on the surface, but less essential–comprises the political machinations, the play on the linguistic, religious differences and the differences in mentality in Ukrainian society, the “hand of Moscow,” the Russian geopolitical “Yanukovych” project, the essence of which in its alternative, openly formulated by the highest state officials of our large Northeastern neighbor is: “Either a split, or civil war.” Despite the elegance of the formulation I believe in the fact that we will not give the authors of this project either the former or the latter satisfaction.

There is so much dysinformation (in less parliamentary talk we can call it lies), so many scare tactics, physical threats, moral torture, as well as other dioxins, so much has been dropped on Ukrainian society before and during this election campaign–this is an unprecedented dramatic experience, that is worthy of a separate Book of Memory tens of thousands of pages long, in which forever there will be fixed each citizen’s actions, each gesture invisible to the world of countless “little Ukrainians,” who, similar to the “little Hungarians” in 1956, the “little Czechs” of 1968, or the “little Poles” of 1980 rose up in defense of their own dignity. In 2004 a miracle occurred in Ukraine: its society, which over the course of an entire decade seemed to be feeble, passive and disunited, suddenly mustered up a collective, non-violent and wonderful feat. The “little” Ukrainians turned out to be considerably bigger than their–and not just their–authorities thought they were. They counterposed their creative poetics against banal geopolitics.

The orange poetics is a quite dynamic argument against the “zone of grayness,” into which for over a decade Ukraine’s incompetent and dislikable leaders have striven to drag Ukraine. For them it has been about a dreary country, deprived of its own face, invisible to the world. They “constructed” it as a figure, in conformity with their own gray faces and secret needs. In his aesthetic validations it is not for nothing that Mr. Kuchma admits that he doesn’t like the color orange, because it is “not Ukrainian.” Orange became the color of the breakthrough of all imaginable blockades. The color of human ignition in people. Over the course of 16 days of active resistance on Independence Square in Kyiv it turned out to be the victory of the people over all the technical means at the disposal of the authorities.

This is also the victory of Europe as an ethical system of value. My Polish friend Andrzej Stasiuk writes about it in a marvelous essay as follows: “Great things are happening in the East. Ukraine has lifted itself up from its knees. In these last, cold and snowy days of November the heart of Europe is beating right there, in Kyiv, on the Square of–appropriately called–Independence. It is right there in Kyiv that the battle for basic European values is being honed, that in the West those values are understood as something, comprehensible in and of themselves, something granted once and for always.” Andrzej Stasiuk entitled his essay “Europe, You Have Become Bigger.”

Europe has become bigger by the sum of the Ukrainian regions where Victor Yushchenko won. After the 26th of December–and I really truly believe this–it will become bigger by all of Ukraine. Those Ukrainians who vote for Yushchenko are really voting for freedom, a country of laws and tolerance, without thinking in the least about the fact that these values are European–it is enough for them that these are their values and for the sake of them they are prepared to stand not only days and nights in the December cold or to walk with flowers in their hands up to the special forces units armed with loaded weapons. It is in these people that I see what one can underscore as the European future of Ukraine. And that future has already begun.

But since that meaningful word the “future” has resounded, what can we expect right now? To say it more simply: what can “we” expect from “you”? First and foremost, honored ladies and gentlemen, the distinct refutation of what for an entire decade the propaganda machine of Mr. Kuchma has been drilling into us: that no one is waiting for us in Europe. A refutation of what Mr. Yanukovych has built his entire campaign on: that in Europe no one likes us and scorns us, that we are alien to Europe. Honored ladies and gentlemen, I am convinced that Kuchma and Yanukovych have been telling us a lie. I–just a writer–have my own particular hopes. I want to distinctly hear from Europe that Kuchma, Yanukovych and their spinmasters are wrong, that Europe is waiting for us, that it can not endure without us, that Europe will not continue to be in all its fullness without Ukraine.

My fantasies, honored European parliamentarians, have no boundaries. I have a thousand projects for cultural partnership and a thousand friends throughout all of Europe, with whom we can realize these projects. We will make–I expect, with your help–countless steps toward mutual rapprochement, to denounce that “quarantine line” that divides one Europe from the other.

My Europe–that is the title of Andrzej Stasiuk’s and my joint poetographic book. In conclusion allow me one more poetographic metaphor. It floats out right away when you look over geographic maps. The maps all demonstrate one and the same thing to us: in Ukraine there is not a single drop of water that does not belong to the Atlantic basin. This means that with all its arteries and capillaries it is stitched right to Europe.

(Translated by Michael M. Naydan)
Джерело: http://www.brama.com/news/press/2004/12/041216andrukhovych_cursedukraine.html

Honorable Ladies and Gentlemen,

This speech should be, first and foremost, an expression of gratitude. This is probably the main reason that literary prizes exist: to increase this noble feeling in this world, if only by a small amount. Thus I would like to use this wonderful occasion and your presence in this hall to voice once more my deep gratitude, first of all to those who made the publication of my novel “Twelve Rings” in German translation a reality. I sincerely thank my publisher and my translator. It is only with their help that this encounter between you and me was possible. Secondly, I thank those who took notice of this book, who wrote about it, thus contributing to its fairly wide recognition in the world of German-language publishing. I am deeply grateful to all the reviewers of this novel without exception. Thirdly, I am exceedingly grateful to ordinary readers (although in reality no reader is ever ordinary, thus I beg your indulgence for resorting to this abstract generalization). In sum, I am grateful to all those people who I met and saw over the course of my numerous readings in cities large and small across this part of Europe, to all those who filled the halls where these events took place, and reacted as attentive and sensitive listeners, who laughed, posed questions, and made pencil notes in the margins. And I would also like to thank those readers – far more numerous in number – who I did not have a chance to meet and see with my own eyes, although, I hope, I was able to sense, atmospherically, their emotions and experiences provoked by my text – I am tremendously grateful to all of them.

Of course, I would like to thank the city of Leipzig and the organizers of this prize, which is all the more valuable to me because its title combines two notions that have always been and remain crucial for me: the first of them Europe, the second, understanding. I should also thank the Jury of this prize for judging my efforts so positively, and paradoxically deciding to award this prize of understanding to a work in which one of the key themes is the impossibility of this very understanding.

I am grateful to you, Ingo Schulze, for agreeing to travel with me, for describing this trip, and for turning my attention to things I had never noticed, although I had been looking at them all the time.
I could continue the list of those to whom I am immeasurably grateful for a very long time, for today I am absolutely filled with gratitude.

But my gratitude was recently dealt a serious blow. On February 20, 2006, an interview with Mr. Verheugen was published in the newspaper Die Welt. Mr. Verheugen – let me remind those of you who might not know – is one of the Commissioners of the European Union. It would be insufficient to describe him as an official person – he is a superofficial superperson. In response to the journalist’s question about the future of United Europe he said the following, “In twenty years all European states will be members of the EU, with the exception of the successor states to the Soviet Union that are not yet part of the EU today.”

Mr. Verheugen’s statement had a devastating impact on me. Yet again, I must give up my hopes and allow myself to express what I honestly feel on this occasion. Perhaps this is impolite, perhaps instead of gratitude, I will now start spouting things that are quite offensive. Quite possibly – in fact, most definitely – you are not the audience that deserves this, and this is not the right place to focus your attention on this particular drama. But I cannot not speak about this, it would be dishonest of me not to speak of it. It seems to me that the now erased possibility of a different future, the future that to a large extent gave meaning to my hopes and efforts, is reason enough for this neurosis of mine.

In December 2004, in that miraculous moment between the completion of our Orange Revolution and the repeated round of presidential elections, I was offered the opportunity to address the members of the European Parliament in Strasbourg. The essence of my speech was a plea to the parliament and the European community at large to help a certain cursed country save itself. I told them roughly what I was hoping to hear: that Europe was waiting for us, that it couldn’t do without us, that Europe would not be able to realize itself fully without Ukraine. Now it is finally clear that I was asking for too much.

Since then, fifteen months have passed and I have spent two thirds of this time among you. That is – forgive my sarcasm – in Europe. During this time I gave dozens of interviews, agreed to participate in dozens of debates, round tables and even more literary readings. In these public appearances I became the re-broadcaster of a single idea which wasn’t really that absurd – the idea that we too are in Europe. These five words are a quotation, first formulated at the end of the nineteenth century, one hundred and ten years ago. With these words the writer, essayist, and translator Ivan Franko wanted to draw the attention of thinking Europeans to the intolerably marginalized, outsider position of the Ukrainians of Galicia and of the Ukrainians generally. This is a rather painful statement, just listen to it: We too are in Europe. A lonesome call in the dark.

So, one hundred and ten years have passed, and the need to re-broadcast this slogan is still there; in fact, it has become greater. I tried to take every opportunity to talk about it, because your assistance to this cursed country in whose language I write and explain myself is of vital importance. And this assistance need not be fantastically difficult, it consists merely of one thing: not to say things that kill hope.

As it turns out, all those dozens of speeches were a waste. Perhaps I was too inarticulate and soft-spoken. The European understanding did not take place.

Something else took place instead: the visa affair. It turned out that in Europe too, all means are justified to win an election. In this particular case,it was a large-scale attack by right-wing politicians on their opponents, which resulted in no great losses to either side but rather the formation of a shared government. It was only a third party that suffered losses here, a party to which nobody gave any thought – Ukrainian society, which from now on, will be a red danger signal in the average German subconscious. Equally regrettable is the fact that not a single German intellectual spoke up to question the logic of this campaign. Not a single writer, philosopher, or scholar questioned the representation of Ukrainian society as a bunch of criminals and prostitutes, desperate to enter the sacred Schengen territory in order to ruin the well-being and safety of its well-established inhabitants. Of course, I am ready to apologize a hundred times to anyone here who tells me that I missed something and that in fact, such voices did speak up. But I fear I won’t be given the occasion to apologize.

Yes, I was saying something that was not being heard. My sojourn here among you is coming to an end, and I return to Ukraine with just one answer to my central question, the one formulated so unambiguously by Mr. Verheugen.

You may well have noticed that the word “Ukraine” was never spoken during his interview. Things were put in general terms: “the successor states to the Soviet Union.” But only in Ukraine did this remark evoke such a dramatic response. It is everywhere, in news headlines and Internet banners, it is being reproduced and analysed, first and foremost by the political revanchists, by the anti-European forces bankrolled by Russia, by those who held the reins of power yesterday and now call themselves the opposition, even though they destroy demonstrators’ tents and set their opponents’ cars on fire in exactly the same way they did when they were the powers-that-be: insolently, brutally, and with impunity. In fact, they are already celebrating victory: what a destructive blow to the president and his European dream, what an occasion for mockery at the very notions of European choice, European integration and democratic values! There are also those outside Ukraine’s borders who rejoice at this: the Russian Internet is flooded with headlines like “UKRAINE HAS BEEN SHOWN ITS PROPER PLACE.”

It is fully understandable why things are happening this way. For it is entirely clear who Mr. Verheugen had in mind when he said “the successor states.” In the former USSR there is only one country with a European dream. And a year ago, it believed, as did I, that it would be understood.

But it turns out that in creating a miracle, we did not change anything.

The only thing we are being offered instead of the prospect of Europe is a simplified visa regime. As far as I understand, the simplification is going to consist of bribing the country’s elite, whose members will possibly be allowed to receive a single Schengen visa valid for five years – isn’t that wonderful! For the remaining ninety-nine percent of non-elite Ukrainians, this simplification is going to turn into a complication, indeed an insurmountable one. For them, new visas are being prepared, costing twice as much as before and utilizing – what do they call this? – biometric criteria. The European Union chooses the Bush method of self-defense: it demands fingerprinting. Yes, fingerprinting – as befits the criminals and prostitutes of this world! The visa affair continues to reverberate, and the cordon sanitaire is tightened and extended. Exactly the opposite of what I had hoped for, is taking place, the opposite of European understanding. Alas, by 2007, dear Ladies and Gentlemen, I will not be able to come visit you at to your invitation – because I am not going to subject myself to fingerprinting for the sake of such a visit. I do not like the presumption of guilt one bit and I am not going to pander to it. Please don’t think that this is a threat: I understand that my refusal is more likely to be a loss for me than for you. Or perhaps it will be a loss for all of us?

In fact, I’m not asking for that much: let Ukrainians travel across Europe unhindered, if only because they too are Europeans. In other words, let them also enjoy Article 13 of the Universal Declaration of Human Rights, the one about the freedom of movement – on the basis that they too are human, even those among them who may have eight fingers and a third eye in their stomachs. Let them simply get in a car, board a train, get on a bicycle – and set out westward, legally and freely. They are not going to ruin anyone’s cities, or destroy cultural monuments, please believe me. And they are not even going to ruin the job market; it is sheer nonsense to think that they could ruin anyone’s job market!

In the meantime, I am overflowing with negative suspicions and hypotheses. I know these suspicions are tactless at the very laast, but I cannot help myself. For example: perhaps Europe is simply scared? Perhaps it is scared of Europe, of its very self? Perhaps it closes itself off from us for the very reason that we took its values too close to heart, that these values have become ours? For in reality, this Europe could not care less for these values these days. The main thing it wants is not to change. Is this incapacity to change that it secretly nurtures, its highest value?

Honorable Ladies and Gentlemen, dear friends, today I would like to invite all of you to join me in the struggle against this incapacity. I suppose that ninety-nine percent of Europe is comprised of various Verheugens, but I have not lost faith in the remaining last one percent. It is very important for me to know that it does exist. For, as always, I am left with having to start, once again, from scratch. I am left with having to recognize that all my previous novels were simply horrible, and I should start working on a new one. I am left believing that despite the above-mentioned ninety-nine percent, writing books can indeed change this world; it can even change Europe. I am left with being grateful, all the same. Perhaps you did not hear me or did not really understand me, but you tried. Of course, I am grateful to you for listening, despite my convulsive movements and not entirely convincing gesticulations. But first and foremost I thank you for this occasion – the opportunity, for the first time in my life, to address you with all the bitter openness that has grown inside me during these fifteen months between Strasbourg and Leipzig.

Джерело: http://www.signandsight.com/features/670.html

30 вересня 2008

Автор: Валерія ЧОРНЕЙ
Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/16684-andrukhovich-chitav-pro-pljacki-a-neborak.html

Ще за півгодини до цього письменник сидів, хитаючи ногою, за маленьким столиком на прес-конференції перед концертом. Купка журналістів задавала нудні запитання. Скажу відверто, на прес-конференції мене не дуже цікавила технологія створення продукту, який подали на сцені. Опинилася я там випадково – знайомі повідомили, що в музикантів накрився звук, вони замовили інший і будуть дуже раді волонтерам. Вирішила подивитися, що ж там відбувається – але і на пресуху потрапила.

Минуле музикантів, їхні враження від Києва – це нецікаво. Цікаво насамперед те, чи смачно вони почастують наші чутливі меломанські вуха.

Музика, від якої мозок перетворюється на статевий орган – це правильна музика. Гармонійно? Нехай буде так.

Зі слів самого письменника, хлопців з “Карбідо” він почув давно. Співати ж з ними довелося без підготовки: до першого спільного виступу музиканти і Андрухович були знайомі лише 15 хвилин. Андрухович розповідає – була така мрія, на сцену вийти з рок-гуртом, мріяв з дитинства стати рок-музикантом. Мрія здійснилась.

“Самогон” – назву придумав Андрухович. Каже, що це його перша асоціація з Карбідо. Біля входу до зали, де письменник ще спілкується з журналістами – натюрморт в стилі “що не ясно”. Дві великі пляшки самогону, кілька тарілок солоних огірків. Чорний хліб. Купка сором’язливих журналістів. Оператор з камерою і фразою “Так а где здесь самогон?!…” Хтось хіхікнув. Раптом з дверей виглядає перелякана бабуся – працівник театру – і говорить: “А ну тихо, ви що тут, до цирку прийшли?! Тихо собі стійте і пийте! Там же ж інтерв’ю!”

Мовчки випив, закусив – і на концерт. Що не ясно?!

Перед концертом заінтриговані споживачі культури наживо очікували чого завгодно, але не того, що почули.

Карбідо. Електронний джаз. Принаймні, десь після другої пісні я його почула. За професійними діагнозами можна звернутися до музичних критиків.

Андрухович не співав. Він читав. Музика ж Карбідо деінде нагадувала Erick Truffaz, іноді ж це була жорстка енергійна електроніка.

І голос Андруховича, і абсолютно сюрне відео з грою зображень і кольорів прямо на екрані перед сценою – розрив мозку. Уривками це слухати неможливо. Все разом – це еротика. Жорстка і безжалісна.

Тексти пісень – життя. “100$ в місяць, і всі тебе трахають!” – назва однієї з пісень, героїня якої – рядова секретарка офісу.

Поруч зі мною сиділи троє людей незрозумілого віку в верхньому одязі. Вони єдині з залу голосно реготали з кожної пісні і час від часу ділилися враженнями. На кшталт :“Вот ето я понімаю! Нє, ну ти понял?! Ето ж сразу відно, Європа! Ето ж тєбє нє шо попало!”

Решта залу в цей час переживала літературний і шок і повний розлад карбідометрів.

Наприкінці справді солодко відчувалось після пісеньки “для журналістів” – той же електро, текст пісні – збірка заголовків одного випуску однієї жовтої газетки. Якої – Андрухович не сказав. Один день однієї країни. Ви знаєте, це справді жахливий реп.

Але було смачно

Автор: Марія Лебедєва
Дата: 17 вересня 2008
Джерело: http://infocorn.org.ua/2008/09/17/spozhivatski-vrazhennya-vid-“samogonu”-andruhovichakarbido/

Пунктуальні та виховані власники квитків намагались штурмувати приміщення театру, як і заведено – за 20 хв. від вказаного часу початку дійства, традиційно – 19.00… Але так само виховані охоронці та організатори театрально-поставленим голосом не втомлювалися оголошувати, що початок концерту перенесено на 20.00.

«І в якому сенсі?..» – подумали ми, але, все ж, дочекалися і згодом таки прорвалися всередину. Люди неквапом рухались театральними сходами і коридорами, нафталінові тітоньки біля дверей зали дбайливо рвали квитки і точним рухом руки вказували на потрібне місце.

Дочекавшись, поки добірна публіка розсядеться і вгамується, на сцену так само неквапливо виплив Юрій Андрухович. Звісно, усвідомлення норм етики сценічного виконавця не дало йому забути розсипатися вибаченнями за те, що через проблеми зі звуковим обладнанням початок концерту було затримано аж на годину, а також розтектися подяками тим, хто залишився і дочекався, та компліментами спонсорам.

Обіч сцени сиділи двоє хлопців у чудернацьких білих костюмах – VJ-група «КУБ». Їхня присутність однозначно пояснювала наявність на сцені невеликого білого екрану. У своїх роботах віджеї зазвичай застосовують здебільшого не комп’ютерно-генеровані зображення, а фрагменти з маловідомих артхаусних фільмів, власні фото- та відеозйомки, живу інтерактивну камеру, що роблять досить вправно. В цьому протягом концерту ми неодноразово переконаємось.

«Зустрічайте чудовий гурт з Японії – «Карбідо»!» – проголосив пан Юрій і пішов зі сцени, чим ознаменував початок дійства. «І в якому сенсі?..» – подумали ми вдруге, але майже одразу зрозуміли прикол, адже на білому екрані замаячили японські діти і залунала весела японська пісенька, під яку вийшли перед очі «Карбідо» і почали «обігравати» її. Вирішивши, вочевидь, дати Андруховичу трохи часу перепочити після виснажливого спічу, джазисти представили ще дві свої композиції, безсоромно гіпнотизуючи публіку.

Кільканадцять секунд тиші, і прозвучав голос карбідівської соло-гітари, на який, пристрибуючи, з’явився Юрій Андрухович. Вивертаючи свідомість слухачів навиворіт, він почав відчайдушно дякувати – яхт-клубові, курсам англійської мови, полоністиці, україністиці… А в кінці пообіцяв, що «girl will be a woman soon», у чому після почутого (а це ж тільки початок!) вже не сумніваєшся ні на хвилю.

Наступною Андрухович виконував композицію, в якій «сам не написав жодного слова» – «The Very Best of Tabloids», що не може не дати приводу порадіти за нього, адже читаючи «the very best» заголовки наших таблоїдів, мимоволі співчуваєш їхнім авторам.

Але вже на третьому віршочитанні знання англійської мови вмить полишає автора, та і всіх присутніх також. Почувши чудернацьку назву «Енд еверібоді фукс ю», лише «Карбідо», певно, зрозуміли, про що йдеться, і одразу ж почали пояснювати. Ненав’язливі гітарні і ледь-чутні барабанні хвилі звуку поволі обволікали і затягували, і вже самою лиш шкірою можна було відчути весь текст, і геть не обов’язково було чути про амбітних і меркантильних німфоманок-потенційних секретарок, які час від часу мучились філософськими питаннями «І в якому сенсі?» або «Це плюс чи мінус?».

Далі понеслися оповіді про старого і вщент п’яного солдата, козака Ямайку, серпневе бомбардування Нью-Йорка, чоловічі товариства, розбещені горілкою, та Іванну Воман (йдеться про композицію «I Wanna Woman»), під час виконання якої еротичне напруження у залі сягнуло апогею.

Не обійшлося і без прем’єр. Андрухович та «Карбідо» презентували композиції «Танго та біла троянда», яка особливо запам’яталася чудернацькими дамочками у чорних шкарпетках з білого екрану, «Without You» – пан Юрій, правда, бідкався, що того дня був не День журналіста, та «Індія», прослуховуючи яку (а зачитано було лише три з п’яти її частин), здавалося, навічно занурюєшся у чорно-біле індійське кіно в суміші з танцюючим полум’ям і обличчям Андруховича на екрані. Публіка шаленіла.

На завершення письменник заспівав народну пісню «Зеленая ліщинонько», під час якої найстарші глядачі поволі почали залишати приміщення. Загалом, глядацька аудиторія була досить-таки різношерстою. Сильно кидались в очі «начесані» жіночки під 50, які нервово здригалися і переглядались між собою, ледь зачувши натяк на непристойність, а коли почули сповіщення про те, що «осіб жіночої статі запрошують на вихід» – ображено поглядали на двері. Хоча деякі з них таки пішли геть.

Закінчивши виступ, «КУБ», Андрухович та «Карбідо» розкланялися, подякували за увагу і хотіли, було, піти, аж тут із зали почувся лемент: кричали «Ще!» та «На біс!». Кілька хвилин повагавшись і пороздававши тим часом автографи, артисти повернулись на «робочі» місця і виконали на біс композицію «Without You». Зал аплодував стоячи.

На виході з театру можна було придбати свіжого «Самогону» або фірмову футболку. І мало хто відмовляв собі у такому задоволенні.

Автор: Ірина Джола, Інтернет видання “Сумно”, 18.09.2008
Джерело: http://sumno.com/content/view/2608/1/

В основу есею покладено доповідь, виголошену на Міжнародній конференції пам’яті Єжи Ґедройця «Европа – минуле і майбутнє. Візії та ревізії» (Київ, Інститут Критики та Посольство Республіки Польщі в Україні, 24-26 листопада 2006 року).

1

Скільки нині існує дефініцій Европи? Десятки, сотні, тисяча, тисяча й одна?

Намагаюся не звертати увагу на жодну з них і пропоную до тисячі й однієї ще одну. Можливо, я при цьому лише повторюю те, що сказали багато інших. Мені не йдеться про пальму першости і на жоден патент я не претендую.

Отже, Европа – це наймолодший із континентів, який досі не знає своїх меж.

Себто Европу все складніше окреслити в просторі. Днями я прочитав у Ґеерта Мака, ніби Европа «є континентом, яким без зусиль мандруєш уперед і назад у часі». Ґеерт Мак має рацію, коли наголошує на часі. Але й у сенсі простору Европа теж цілком надзвичайна. Навіть із її західними межами не все зрозуміло, а що вже казати про східні?

Щодо східних назбиралося страшенно багато взаємно суперечливих поглядів. А запитання «Де закінчується Европа?» чомусь ніяк автоматично не стає запитанням «Де починається Азія?».

Бо завжди є щось між ними.

Те, що прагне стати Европою. Або те, що прагнуть зробити Азією.

Хоча з межами Азії все зрозуміло – попри всі потуги максимально розтягнути її в просторі між чотирма океанами.

Але де пролягають, чорт забирай, ці найнепевніші (східні) межі Европи? На правому березі Райну, бо так стверджував великий европеєць Конрад Аденауер? За огорожею Метерніхового саду, бо там їх провів іще один великий европеєць, якому той сад належав? Східніше від уявного берлінського муру? На західних кордонах колишнього СРСР? На межі західного християнства зі східним? У межиріччі Дунаю та Дону? У межиріччі Дніпра і Дністра? У Месопотамії? Перед Уральським хребтом чи вже за ним? На берегах Тихого океану? У Владивостоці, де слухають Моцарта? Чи в Сан-Франциско, де його так само слухають?

Кожне з цих запитань має право на позитивну відповідь. Але проблема розташування Европи й надалі буде проблемою.

Щоб хоч якось її подолати, можна припустити – в цілком авантюрний спосіб, – що Европа всюди, де місцеві мешканці вважають, нібито вони в Европі. Тобто – ще авантюрніше – вважають себе европейцями. Себто Европа – це суб’єктивно. Китаєць у Китаї чи в Синґапурі ніколи не вважатиме себе европейцем, сауд також, індус, монгол та іранець так само. Зате цілком можливо, що азербайджанець і, мабуть, напевно вірменин – так.

І ніяка Евразія нікого ні в чому не заплутає. Евразію вигадали, щоб заспокоїтись і більше не шукати відповідей на запитання про межі Европи. Мовляв, їх немає, бо й окремої Европи немає. Отож Европа перетворилась на відросток від Азії, на щось на кшталт півострова з претензіями. Евразія – це принизлива для Европи фікція, цілковитий абсурд. Навіть Афро-Америка є куди реальнішою за Евразію. Евразія потрібна винятково Росії, щоб якось назвати власне місце у просторі, знайти його собі, тобто вигадати.

2

Коли нині говоримо про Европу, не можемо оминути Европейського Союзу. Це вже схоже на суцільне прокляття: якщо Европа, то обов’язково ЕС. Дехто навіть уважає ці поняття тотожними. І не просто «дехто», а цілком поважні й компетентні люди, еврофахівці. Але мені здається, що ці поняття не лише страшенно далекі, вони ще й увесь час взаємно віддаляються.

Моя особиста фантазія з приводу ЕС, найпевніше, є політично некоректною, але іншої я не маю. ЕС виник як об’єднання держав і націй, у яких свого часу не склалося зі світовим пануванням чи принаймні з якимось шматком світового панування, хоча претензій на нього в них завжди вистачало. Отож ЕС – це своєрідний психологічно-компенсаційний проєкт: об’єднання постімперських лузерів, кожному з яких не вдалося стати наддержавою поодинці. Фактично всі західноевропейські країни, за винятком, може, тільки Норвегії, Фінляндії та Ірландії (про острів Швейцарію я мовчу), прагнули світового домінування, формуючи різного кшталту імперії з колоніями в тій-таки Европі або на інших континентах. Не лише більші рибини на зразок Британії, Франції, Іспанії чи двічі якнайсуворіше покараної за такі спроби Німеччини, але й Італія, Портуґалія, Голандія, Бельгія чи навіть Данія. Хоча в центрі ЕС були й далі є серцевинні Франція та Німеччина. Їм, вочевидь, усе-таки найбільше хотілося. З імперіями в них нічого не вийшло, а світового домінування хотілося все одно – от вони спершу й об’єдналися з усілякими люксембурґами.

При цьому «східне розширення 2004 року» мало всі шанси перетворитися на неоімперський проєкт м’якої анексії, але, здається, поки що не стало ним і, коли так, то переважно з трьох причин:
внутрішні розходження та запекла конкуренція в колі самих «неоімперіялістів»;
східноевропейці (чи то пак центральноевропейці, надалі ЦС-европейці) виявилися значно незручнішими, норовистішими, ніж очікувано, об’єктами (ще б пак, проведені в Остблоці десятиліття так просто не минули!) – що більше, вони взагалі відмовилися бути лишень об’єктами і знагла заявили про власну суб’єктність;
і для цього їм дуже стали в пригоді США, котрі історично вже не раз захищали одних европейців від інших, а крім цього, завжди вельми ревниво пильнували будь-які спроби творення нових наддержав.

Назвавши ЦС-европейців «новими европейцями», США суттєво підняли їхню самооцінку й покращили їхню опірність щодо уніфікаційно-анексійних процесів ув ЕС. Великі західноевропейські риби сприйняли цю невдачу анексійного проекту як образу й невдачу «східного розширення» загалом, тож у власних країнах вдалися до цілого комплексу пропаґандистсько-залякувальних акцій, який умовно можна окреслити як «комплекс польського сантехніка». Брюсельська верхівка ЕС заговорила про «Европу в кризі», а великий друг України Ґюнтер Фергойґен навіть назвав так свою епохальну книжку.
Щойно заговорили про кризу – й вона настала. Цього разу, проте, як ніколи своєчасно.

3

Бо саме в цю історичну мить на арену подій нагодилися ми, українці.

Помаранчева революція стала неочікуваною реанімацією всього етико-світоглядного масиву, який традиційно називають «европейськими вартостями». Іншими словами, перемога, хоч і вельми хистка та нетривала, української революції наприкінці 2004 року стала фактично перемогою Европи with a little help of Ukrainian people. Так от, упродовж тих декількох тижнів наприкінці 2004 року Ukrainian people кожним своїм учинком, індивідуальним та колективним, перетворювали декларовані европейські вартості на реальні (і, що особливо прекрасно, вельми дієві).

Усе зводилося до надзвичайно простої речі: вільна людина у вільній країні. Це не американське гасло, а саме европейське. Тобто американським воно стало лише завдяки тому, що воно европейське. У зв’язку з чим його не варто боятися. Чи зневажати.

Европа (не плутати з ЕС) відчула, інтуїтивно схопила, вгадала, що десь там, у Києві, йдеться саме про неї – ми отримали моральну підтримку мільйонів европейських громадян, які саме тоді вперше зауважили нас і полюбили як рідних. Навіть італійські роботодавці вперше почали розмовляти з нашими заробітчанами, як із рівними собі людьми. Такого ще в нашій історії не бувало – щоб нас так любили.

ЕС (не плутати з Европою) також усе відчув і відразу ж став виявляти свій підсвідомий, лякливий спротив на рівні всіх можливих структур, і вони відразу ж почали вигадувати для нас усілякі відмовки й перепони. Одним із локальних know how виявилася «візова афера» в Німеччині – брутальне, але, на жаль, вельми ефективне руйнування пореволюційного медового місяця. Українці, щойно присутні в західній медія-свідомості карнавально-помаранчевими красивими маніфестантами, за якусь мить знову виявилися лишень товстопикими бандюками й повіями, що тільки й мріють, як би їм продертися до західного добробуту зі своїми сфальшованими візами й інфекційними хворобами.

Тож невдовзі ми знов опинилися там, де й були від 1991 року – у сірій зоні добросусідства, тобто фактично ніде і посеред – а це був один із наслідків – багатьох мільйонів розчарованих привидом Европи і втрачених на парламентських виборах голосів. Їх втратили саме ті політичні сили, що писали на своїх гаслах: «Европа». Хоча – зауважу задля справедливости – навіть при цьому голосів, відданих за це гасло, все одно виявилося більше, ніж відданих за її, Европи, супротивників. Їх було більше, але замало, від хисткої перемоги зосталася сама тільки хисткість. При цьому подальша відсутність зацікавленого та вимогливого втручання ЕС спричинила тотальне знахабніння українських політичних тварин і спершу парламентський (6 липня), а відтак і державний (3 серпня) перевороти, внаслідок яких країною сьогодні дедалі аґресивніше править реґіональний клан, що набрав на виборах навіть не третину голосів.

Упс, мене, здається, заносить. Я вже звинувачую ЕС навіть у повторному пришесті донецьких до влади. Хоча йдеться, знову ж таки, лише про a little help.

Бо насамперед винні всі ми: суспільство, народ – називайте, як хочете. Адже наступного дня після Морозової зради 6 липня нас не стояло триста тисяч під Верховною Радою, нас навіть і трьохсот там не стояло. Так само й 3 серпня. Тобто вся ця брехливо-зрадницька братія із так званих «найвищих еліт» укотре переконалася: вона знову може робити з нами все, що забажає. Де вільна людина, де вільна країна?!

Завершити цю сумну і повчальну історію можна б і так: 3 серпня 2006 року в Україні, за безпосереднього потурання та сприяння проевропейськи налаштованого президента Ющенка, вчергове померла Европа.

Чи, може, все-таки – позаяк в Україні ніколи й ніщо не вмирає остаточно – ще не?..

4

Тепер запитання – з тих, які зусібіч невблаганно тиснуть на черепну коробку: чому так сталося?

Моє припущення, – і це неважко передбачити, – звичайно ж, політично некоректне. Але воно моє.

Европейський Союз як передусім бюрократичну й далеку від европейського ідеалізму структуру влаштовує саме така Україна, застійна й ізольована. Що більше: не тільки влаштовує. Насправді саме така Україна уявляється ЕС-верхівці необхідною. Тобто однією з необхідних передумов «стабільности в ЕС». Стабільности всілякого типу: і демографічної, й культурної, і, звичайно ж, енергетичної, стабільности з відчутним смородом газу.

Це ніщо інше як наслідок думання винятково в архаїчних імперських категоріях («поділяння і владарювання», «сфери інтересів», «буферних зон» чи й зовсім уже архаїчних «житниць Европи»). Згідно з такою філософією, Україна може здаватися надзвичайно корисною для ЕС саме в ролі такого собі буфера, доброго сусіда, транзитної території, вже відмінної від Росії, але все-таки надзвичайно залежної від неї. А також – своєрідного відстійника для «втікачів зі Сходу», або, перефразовуючи Гесе, паломників на Захід. Таким собі, як припускав Стас Перфецький, «чистилищем з усіма ознаками пекла».

Крім того, це наслідок інстинктивного загравання з Росією і визнання за нею її «канонічних територій» – своєрідна імперська солідарність або ж, за Бройґелем, солідарність Великих Риб. У свідомості ЕС-комісарів та інших високопосадовців – і пан Фергойґен не дасть мені збрехати – й досі існує залізна завіса, західний кордон СРСР, а з ними, відповідно, й сам СРСР як такий.

Росія ж ніколи не залишить без уваги того, що погано лежить. Україна сьогодні лежить погано. Тож Росія реаґує блискавично і по-своєму блискуче. От і нині, в день, коли пишу ці рядки, знаходжу серед інших кепських новин (останнім часом вони знову винятково кепські) таку собі заяву такого собі голови комітету російської Державної думи – чомусь за підсумками гельсинської зустрічі Україна – ЕС: «Скромні результати цієї зустрічі були цілком передбачувані. Тут річ не тільки і не стільки в самій Україні, скільки в стані справ усередині ЕС, у настроях як ділової і політичної еліти країн Евросоюзу, так і в масових настроях у цих країнах, що явно проти прийняття нових членів у цю організацію в найближчій перспективі». При цьому російський парламентар, не змигнувши оком, приписує голові Еврокомісії заяву «про відсутність перспектив в України щодо її вступу до Евросоюзу» і стурбовано, як і годиться старшому братові, коли ображають молодшого, додає від себе: «Ця заява невиправдано жорстка й образлива для братньої країни». Тож у нього вже й чергова пропозиція для братів напохваті: «Найкращим варіянтом був би розвиток відносин і Росії, й України з Евросоюзом – на основі скоординованих російсько-українських зусиль з урахуванням наших спільних з Україною інтересів».

Ну так, наших спільних, навіки спільних, скоординованих у Москві, радянських зусиль!

Хочеться плакати. Але, здається, не від розчулення. Російською братньою мовою це називається «за Европу обидно».

5

Отже, це конфлікт. Це дуже дивний конфлікт – европейсько-европейський.

Між «прагматичною моделлю» ЕС із його страхами, закритістю, всіма іншими комплексами імперіялістів-невдах та «ідеалістичною моделлю» Об’єднаної Европи з її органічною потребою рости і змінюватися, з її вічно рухомими й не цілком географічними межами, тобто з її відкритістю, недосформованістю, з її вітальністю.

Бо немає, мабуть, заняття захопливішого та потрібнішого, ніж об’єднувати Европу. Принаймні в тих місцях, на тих лініях, де її встигли пороз’єднувати структури ЕС.

Із цього місця – із формулювання іншого, альтернативного до ЕС-івського, европейського об’єднувального проєкту, – я й мав би, напевно, розпочати. Особливо в панелі з оптимістичною назвою «25+».

Тим часом я аж наприкінці підходжу до запитання «Як об’єднати Европу по-іншому?». Тобто мене вистачає тільки на те, щоб запитати, яким він, цей альтернативний проєкт, має бути.

Можливо, варто рушати від протилежного?

Якщо проєкт ЕС передусім бюрократичний, то цей мав би бути анархічним?

Або якщо проєкт ЕС поважно-надутий, ієрархічний, то цей мав би стати легким, пластичним і карнавальним?

Чи якщо проєкт ЕС удавано демократичний, то цей буде відверто ліберальним?

У будь-якому разі мені спадає на думку назва. Назовімо його, як напівзабуту радіостанцію, – Вільна Европа. І подаймо оголошення до всіх пристойних медія-каналів: Запрошуються візіонери, ловці привидів і реаніматори. Запрошуються всі, хто досі шукає Европу.

Критика. – 2007. – № 1–2.

Отже, я дякую за несподіванку, влаштовану, чи краще сказати, підлаштовану мені Фундацією Антоновичів та членами журі. Я дякую не тільки за несподіванку: так само й за увагу, високе поціновування, за виявлену мені честь. Але в той же час я дякую за аванс. Я роблю це, не намагаючись наслідувати манеру більшості отримувачів премій, котрі в такий спосіб — говорячи про аванс — натякають на власну скромність. Я ж намагаюся натякати не стільки на свою скромність, — з якою, так скажу, в мене є певні проблеми, — скільки на незрілість.

Остання якраз і є причиною того, що я аж ніяк не готовий прочитати тут сьогодні лекцію, як це традиційно водиться на Антоновичівських врученнях. Якщо ставитися до цього як до певного жанру (хтось один читає вголос, усі решта незворушно-уважно слухають), то я волів би цілковиту жанрову протилежність, можливо, камінгсівську не-лекцію, чи щось подібне.

Адже будь-яка лекція передбачає цілковиту впевненість. Лекція передбачає стосунок до слухача радше менторський, радше дидактичний. Тимчасом я сам волію залишатись учнем, іноді навіть бурсаком з останньої ослячої лави, я сам продовжую потребувати для себе — і для всіх нас — ментора й авторитета, як потребував його і двадцять п’ять, і двадцять, і п’ятнадцять років тому. Я хочу підкоритися йому, упокорено слухати його і тільки його мову й голос, записувати слідом за ним його крилаті й безкрилі вислови, прибирати в його печері, носити за ним зброю, словом, як прийнято тепер метафорично перебільшувати в колах українського паноптикуму, вибачте, політикуму, — мити йому ноги.

Бо все, що в мене є — це мої власні сумніви, найчастіше спричинені неадекватним розумінням та реагуванням. До речі, певний дивак переконував мене, що письменник просто зобов’язаний реагувати на все саме неадекватно. Адже це його єдиний шанс пробитися за межі й зазирнути в безодні. А без зазирання в безодні й наслухання демонів письменника, як то кажуть, немає.

Таким чином, якщо вже й лекція, то сповнена сумнівів, себто вельми сумнівна лекція. Така, що в ній формулюються лише запитання. Це на сьогодні, здається, єдине, з чим я можу до Вас усіх звернутися — мої запитання без відповідей. Бо я вже давно не знаходжу собі ніяких відповідей, точніше, як тільки починаю їх знаходити, мене цілком слушно і своєчасно ставлять на місце, і я вкотре переконуюся в тому, що всі мої відповіді хибні. Тому я віднедавна просто відганяю будь-які відповіді від себе. Натомість мене переповнюють запитання, вони страшенно особисті, часом аж до непристойності приватні, але позаяк я тут і сьогодні маю чимось із Вами вголос поділитися, то поділюся хіба що деякими з цих запитань. Припустімо, що я справді письменник (хоч один із моїх найнав’язливіших сумнівів полягає в тому, що це далеко не так), але припустімо, що я все-таки письменник, тож мої запитання є переважно суто професійними, але від того не менш приватними, і всі вони наразі вписуються до класичної моделі «що робити»? Як наприклад: що робити письменникові в країні, з якої втікають? Залишатися, ні на що не зважаючи, чи то пак, нічого «не зауважуючи»? Чи втікати й собі, гордовито назвавши цю втечу «еміграцією»? Яка з поразок є меншою? Яка з поразок є перемогою?

Один угорський літературознавець не так давно переконував мене у недвозначних плюсах саме другого із запропонованих варіантів. «Ми з тобою походимо з такої частини світу, — казав він, — де письменник приречений вічно стояти перед вибором — емігрувати чи залишатися. І жодні політичні зміни тут нічого не гарантують, вони назагал примарні. Куди краще емігрувати і стати Джойсом, аніж лишатися й бути замордованим, щоб урешті здобути бронзовий статус національного пам’ятника. Наш вибір — це, по суті, вибір між першим і другим, між таким собі Джойсом і таким собі пам’ятником». Так узагальнював своє бачення цієї дилеми мій угорський приятель, громадянин США з постійним місцем мешкання в Англії. Бракувало хіба що логічного продовження: емігрувати — це професійний обов’язок письменника. Емігрувати — це писати краще. Якщо він боїться писати краще, то йому залишається залишатися.

Безумовно, ще рік тому я знав би, що і як слід на це відповідати, я був би запекліший в обороні не тільки космополітично зневажених патріархально-грунтових вартостей рідного порога, місця, часу і призначення, але й підданих настільки зухвалому сумнівові вартостей молодої демократії в нашій дивній частині світу і зокрема в моїй країні, що її я категорично просив би не плутати, скажімо, з Білорусією. Так, рік тому мій запас відповідей, а з ним, вочевидь, і рівень відповідальності ще не був таким катастрофічно вичерпаним, як сьогодні. Я б йому відповів…

Однак за останній рік відбулося безліч усякого, від чого мої запитання цілковито заволоділи моєю внутрішньою територією, а моя здатність відповідати зазнала серйозних деформацій. І сьогодні я справді не знаю — що робити письменникові в країні, де явна й таємна поліція виловлює і кладе людей обличчями на асфальт за єдиною ознакою — якщо ці люди розмовляють його, письменника, мовою. Це ознака, за якою їх було визначено, оперативники знали свою справу. Додаткова ознака: вік (бо молодь — і справді надія України, це я вам на повному серйозі і тут навіть у мене запитань немає, чи як сказали б наші найофіційніші чинники, базара нет; саме тому вони й покладені були на асфальт обличчями, що вони надія).

Але передусім — мова. Я маю щастя нею володіти, частіше вона володіє мною, я радий перебувати в її володіннях. Отже, якщо ця мова, мій золотий інструмент, стає особливою прикметою злочинця, а надто 9 березня 2001 року, якщо вона стає підставою для затримання по гуртожитках чи, скажімо, поїздах, то чи не пора? Чи не пора й собі податися у злочинці? Моя прикмета завжди зі мною, а всі мої злочини лишаються виписаними чорним по білому — що далі? Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? І якщо справді боротися, то як укотре не напоротися? І що це взагалі за слово таке ненависно-примітивне «боротися», з якого ще графоманського лексикону, та ще й у тексті, присвяченому отриманню високої літературної нагороди, себто такому, що увесь аж світитися мусить вдячністю, гречністю, лагідністю і примиренням? Тобто, може взагалі у жодному разі саме боротися й не слід, щоб не розгойдувати човна? От власне, що краще в нашій летаргійній ситуації — розгойдувати, розпалювати, роздмухувати чи, може, навпаки?

Звістка про несподіване здобуття цієї нагороди знайшла мене в одній цілком далекій заморській країні, де я провів попередні дев’ять місяців. Я втішався в ній свободою, віршами, краєвидами і завмирав, часом аж біліючи від безсилля, коли занурювався у вісті звідси. «Найбільше боюся того, що доведеться повертатися до цілком іншої країни, ніж та, котру я покинув у вересні», — повторював я в розмовах зі знайомими, намагаючись цією фразою охопити все: і мої сумніви, і цю летаргію, і змарноване десятиліття, і солодко-небажану перспективу повернення, цей шматок шагреневої шкіри. Як нині з’ясовується, я загалом не того боявся. Найбільше боятися треба було того, що вона, країна, залишиться такою ж, як була. Тією, що в ній більш як половина народу, згідно з усіма соціологічними і всілякими іншими опитуваннями, ніколи з відповіддю не визначається. Причому з будь-якою відповіддю на будь-яке запитання. Схвалюєте чи засуджуєте? Любите чи не любите? Хочете чи не хочете? Живете чи виживаєте? Є ви чи вас немає? З відповіддю не визначилися.

Я не знаю, гідний я такого народонаселення чи не гідний. Не думаю, що вони чекають відповідей саме від мене. Як не думаю, що наше очікування взаємне. Але я принаймні знаю, на що мені розраховувати. І цей розрахунок — на одну з найпримарніших, найкрихкіших субстанцій існування.

Бо якщо немає відповідей, то мусить бути хоча б надія. А надія — це, як уже було сказано, молодь. Себто сказано було навпаки, проте це саме той випадок, коли від переставляння доданків сума тільки зростає. І якщо я кажу молодь — то це не більше (але й не менше) від десятка тисяч студентів, проте це також нова культура і нова мова, і нові середовища, і заради цього всього, власне, й варто робити той свій клятий вибір поміж поразкою еміграції та поразкою життя в батьківщині: невидимі книжки накладами в тисячу й менше примірників, театральні вистави у пристосованих приміщеннях для кількох глядачів, альтернативні концерти у клубах для сотні божевільних шанувальників, підземні майстерні, презентації для своїх, спілкування посвячених.

Не беруся стверджувати, що це позірне аутсайдерство є таким уже й програшним — провідні ідеології та системи вартостей теперішнього світу теж починалися з катакомб — і той, хто відвідає цю землю от уже за лічені дні, підтвердив би таке спостереження. Крім того, саме нова, молода культура і тільки вона є по-справжньому нецензурованою, нескорумпованою і — наважуся вжити дещо зоскомлене слово — незалежною. До того ж, маю надію, що її маргінальність насправді може виявитися чимось значно впливовішим від російськомовної масовості чи патріотичного офіціозу. Побачимо.

А поки що для мене страшенно важливо знати, що життя триває, і неконвенційні українські вірші пишуться в Харкові, Одесі чи Житомирі, радикальні перформенси готуються у Львові, Дніпропетровську або Чернігові, а група невідомих екстремістів-музикантів збирається на черговий сейшн де-небудь на дні карпатського бункера.

Варто почекати з монументами незалежності. Щиро кажучи, єдино можливий на сьогодні монумент — це чиєсь обезголовлене тіло, але таких монументів не ставлять, бо це було б надто жорстоко.

Варто почекати з символами і знаками, даймо цій наймолодшій культурі поферментувати ще років десять і все-таки почати змінювати свою країну, водночас і завойовуючи, і тим самим звільняючи її.

І тоді я, можливо, знайду в собі самому всі необхідні відповіді.

21 червня 2001 року

Джерело: Критика. – 2001. – № 6.

- Перший виступ відбувся саме на сцені Молодого театру в 1987 році. – розказує перед виходом на сцену Олександр Ірванець. – Правда, тоді ми виступали на малій сцені. В театрі якраз йшов ремонт, велика сцена ремонтувалася, на маленькій теж був бардак. Самі прибирали. Підлогу тоді підмітав режисер Олександр Проскурня.

Письменник каже, що саме після того творчого вечора бубабісти прокинулися відомими.
- Потому ми мали ще десятки, може, навіть більше сотні, літературних вечорів…

- Ні, ні. – перебиває Ірванця Юрій Андрухович. – Завжди хочеться перебільшувати. Мені теж здавалося, що у нас після того було понад сто виступів. Але якось мав час все позгадувати, перелічити – насправді десь виступів сорок.

- Зал був заповнений вщент. – продовжує Олександр Ірванець. – Я потім хвалився усім, що на наш вечір прийшло людей триста. Хоча насправді там зібралося десь сто глядачів. Для тих часів – це багато. В залі сиділи Оксана Забужко, Іван Малкович, Валерій Шевчук. Донька Валерія Шевчука, Юліана. Вона написала в газету «Молода гвардія» статтю про наш вечір. Тоді вперше Бу-ба-бу згадали в пресі. У мене вдома й зараз є та газета, але ліньки було її шукати й везти сюди.
Бубабісти активно виступали до середини 90-х. Потім кожен з письменників зайнявся власною, а не «спільною» творчою кар’єрою. Хоча ще до 2000-го року письменники вручали літературну премію Бу-ба-бу «За найкращий вірш року». Її лауреатами стали Іван Малкович, Петро Медянніков, Юрко Позаяк, Сергій Жадан, соліст гурту «Мертвий півень» Мисько Барбара, Ігор Римарук та Василь Герасим’юк.

- Нагородою для переможця була пляшка алкоголю. Ми збиралися в центрі якогось міста, йшли до найближчого магазина й купували найдорожчу наявну пляшку алкоголю, який там продавався. – розказує Юрій Андрухович.

- Івану Малковичу, першому переможцю премії, дісталася пляшка горілки «Пшенична», бо інших напоїв в совкових магазинах не було. – продовжує Олександр Ірванець. А от вже Петро Медянніков отримав коньяк «Золотий Юг» за 200 гривень. Тоді це були гроші.

- Ми підрахували, що премія Бу-ба-бу, яку отримав Медянніков в грошовому еквіваленті дорівнювала майже половині тодішньої Шевченківської премії. – додає Віктор Неборак.

Квитки на творчий вечір Бу-ба-бу коштували 20 гривень. Їх розкупили повністю.
- Ми посидимо на підлозі або підвіконнях. – домовляється юнак з контролером на вході до театру. Він з друзями не встиг купити квитків. – Ми заплатимо, впустіть будь-ласка. – жінка довго не погоджується, але таки впускає його і ще п’ятьох друзів.

Олександр Ірванець поспішає на сцену, але біля входу його зупиняють шанувальниці, просять підписати книжку «Вибрані твори Бу-ба-бу», яка продавалася в холі театру за 50 гривень.

Продавець запевняє, що це найнижча ціна, без накрутки.
- Тю, що вони дурять, на Петрівці книжку дешевше продають. – каже якась дівчина і відходить від лотка. На ньому, крім цього збірника продаються й інші книжки письменників.

Це друга збірка бубабістів (першу збірку письменники видавали своїм коштом ще в 1995 році). Вона вийшла у вересні цього року у львівському видавництві «Піраміда». Книжка ілюстрована фотографіями з першого виступу Бу-ба-бу в Молодому театрі..

На сцені стоїть три білих стільця з високими спинками. Олександр Ірванець та Віктор Неборак виходять до мікрофонів, Юрій Андрухович сидить. Починають по колу читати уривки з книжки «Вибрані твори Бу-ба-бу», в яких згадується, як проходив їхній перший виступ. Потім письменники по черзі читають вірші, які зачитували на тому вечорі. Звучить дещо й з більш пізньої поезії.

Джерело: http://sumno.com/content/view/2379/28/
Автор: Лєра Лауда

Шановні пані й панове,
цей виступ мав би стати передусім виявом вдячності. Напевно, для того й існують на цьому світі літературні премії, щоб цього доброго почуття робилося хоч трохи більше. Тому я хочу скористатися цією чудовою нагодою і Вашою присутністю в цій залі, щоб ще раз уголос висловити глибоку вдячність передусім тим, хто спричинився до виходу моїх «Дванадцяти обручів» німецькою мовою – я щиро дякую моєму Видавництву і моїй Перекладачці. Найбільша заслуга в тому, що ми з Вами на цьому світі не розминулися, належить саме їм. По-друге, я дякую тим, хто цю книгу зауважив і хто про неї писав, у такий спосіб спричинивши досить широкий розголос у німецькомовному книжковому просторі – я глибоко вдячний усім без винятку рецензентам та оглядачам цього роману. По-третє, я надзвичайно вдячний простим читачам (хоч у дійсності жоден читач не буває простим, тож даруйте мені умовність окреслення), так от, я вдячний усім, кого я зустрів і побачив під час моїх численних читань у більших та менших містах цієї частини Європи, усім, хто щоразу заповнював аудиторії і реаґував перш усього своєю уважністю, чутливістю, сміхом, запитаннями, олівцевими помітками на сторінках. Але й тим із читачів – їх значно більше – кого я жодного разу, на жаль, не зустрів і не побачив, хоча, сподіваюся, відчув суто атмосферично їхні переживання, викликані моїм текстом – усім їм я страшенно вдячний.

Безперечно, я дякую містові Ляйпциґу та Організаторам цієї премії – тим більш для мене цінної, що в її назві знайшлося місце для поєднання двох понять, котрі були й залишаються для мене ключовими: перше з них Європа, а друге порозуміння. Я не можу не подякувати Журі цієї премії за те, що воно так високо оцінило мої зусилля і парадоксальним чином вирішило присвоїти цю премію порозуміння творові, одним з головних мотивів якого є його, порозуміння, неможливість.      

Я вдячний тобі, Інґо Шульце, за згоду на спільну подорож, за її опис, за те, що у своєму виступі ти вперше звернув мою увагу на речі, яких я досі не бачив, хоч увесь час на них дивився.
Перелік усіх Вас, кому я безмежно вдячний, я міг би продовжувати й продовжувати – настільки в мені її, вдячності, сьогодні багато.

Але мою вдячність віднедавна сильно зіпсовано. 20 лютого 2006 року у світ вийшло інтерв’ю пана Фергойґена газеті Die Welt. Пан Фергойґен – нагадаю тим із Вас, котрі не відразу зорієнтуються – є одним із заступників голови Європейської Комісії, тобто сказати, що він особа офіційна буде навіть недостатньо – він суперофіційна суперособа. У відповідь на запитання журналіста про майбутнє Об’єднаної Європи він сказав таке: Через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.

Висловлювання пана Фергойґена має на мене шалений вплив. Я вчергове ставлю хрест на надіях і дозволяю собі сказати все, що я з цього приводу відчуваю. Можливо, це нечемно, можливо, замість вдячності з мене зараз полізе суцільна образа. Можливо, та навіть і не можливо, а точно, Ви – не та аудиторія, котра на це заслуговує, і тут зовсім не те місце, де я мав би зосереджувати Вашу увагу саме на цій драмі. Але я не можу про це не говорити, я був би з Вами нещирим, якби я про це не говорив. Мені здається, вчергове перекреслене інакше майбутнє, що значною мірою становило сенс моїх надій та зусиль, є достатньою підставою для цього неврозу.

У грудні 2004 року, в дивовижну мить між завершенням нашої помаранчевої революції та повторним туром наших президентських виборів, я отримав нагоду виступити перед європейськими парламентарями у Страсбурзі. Суть мого виступу полягала в тому, що я просив їх, а з ними і всю європейську спільноту, допомогти певній проклятій країні врятувати саму себе. Я звертався до них приблизно так, що хотів би виразно почути з Європи, що вона чекає нас, що вона не може без нас, що Європа без України не відбудеться у всій своїй повноті. Нині остаточно підтверджується те, що я просив занадто багато.

З того часу минуло 15 місяців, з яких дві третини я прожив серед Вас. Тобто – дозволю собі сарказм – у Європі. За цей час я погодився на десятки інтерв’ю, публічних дискусій, круглих столів та ще десятки літературних читань. У цих виступах я значною мірою перетворився на ретранслятора однієї, не такої вже й абсурдної ідеї – про те, що і ми в Європі. Останні чотири слова є цитатою, сформульованою наприкінці ХІХ століття, 110 років тому. Цими словами публіцист, есеїст і перекладач Іван Франко хотів привернути увагу мислячих європейців до нестерпно аутсайдерської ситуації українців Галичини і загалом українців як таких. Це досить болісна формула, ви тільки вслухайтеся: І ми в Європі. Це волання в пустелі.

Так от, минуло 110 років, а потреба в ретрансляції цього гасла так і не відпала – швидше навіть загострилася. Тож я й намагався про це за кожної нагоди говорити, оскільки для мене життєво важливою є Ваша допомога тій самій проклятій країні, мовою якої мені випало писати і освідчуватися. І ця допомога не була б чимось фантастичним, вона полягала б винятково в одному: не формулювати речей, котрі вбивають надію.

Як виявилося, всі ті десятки моїх виступів пішли намарне. Мабуть, я говорив надто невиразно й тихо. Європейського порозуміння не відбулося.

Зате відбулася візова афера. Виявилося, що в Європі це також трапляється: для досягнення перемоги на виборах годяться будь-які засоби. У цьому випадку – масована атака правих політиків на своїх опонентів, унаслідок якої жодна зі сторін особливо не потерпіла, ось навіть і спільний уряд постав після всіх взаємних нападів. Потерпіла ж при цьому виключно третя сторона, якої, зрештою, не шкода — українське суспільство, на довгі-предовгі роки засоційоване в пересічній німецькій підсвідомості з червоним сигналом небезпеки. І – що так само прикро – жодного інтелектуального голосу з німецького боку, який принаймні піддав би сумніву слушність усієї кампанії. Жодного письменника, філософа чи науковця, котрий просто вголос засумнівався б у тому, що українське суспільство і справді всуціль складається зі злочинців та повій і всі вони так і рвуться на священну Шенґенську територію, щоб зруйнувати добробут і безпеку її споконвічних мешканців. Звісно, я буду щасливий сто разів попросити пробачення у тих із вас, які вкажуть мені, що я чогось не догледів і насправді такі голоси лунали. Але боюся, що мені не доведеться вибачатися.

Так, я щось говорив і лишився непочутим. Моє перебування серед Вас завершується, і я повертаюся в Україну з єдиною відповіддю на моє головне запитання – тією, що її так недвозначно сформулював пан Фергойґен.

До речі, Ви вже, певно, звернули увагу – в його інтерв’ю слово «Україна» взагалі не звучить. Там говориться узагальнено: країни-спадкоємниці СРСР. Проте саме і тільки в Україні це висловлювання викликало неймовірно драматичну реакцію. Вона всюди – у заголовках новин та інтернетних банерах, її тиражують і коментують. Передусім – політичні реваншисти, антиєвропейські, замовлені Росією сили, ті, що були владою вчора, а нині називають себе опозицією, хоч у справі нищення агітаційних наметів та підпалів автомашин своїх супротивників вони й далі поводяться як і тоді, коли перебували при владі, себто цілком нахабно, брутально й безкарно. І вони фактично вже святкують перемогу – який нищівний удар по президентові з його європейською мрією, яка нагода для глузування із самих лише понять європейський вибір, євроінтеґрація та демократичні вартості! Тішаться з цього приводу й за межами України. Російський Інтернет просто атакує нас заголовками типу «УКРАИНЕ УКАЗАЛИ НА ЕЕ МЕСТО».

Цілком зрозуміло, чому все відбувається саме так, як відбувається. Адже цілком зрозуміло, кого саме мав на увазі пан Фергойґен, уживаючи поняття країни-спадкоємниці. Таких країн з європейською мрією у колишньому СРСР є всього одна. І рік тому вона, як і я, вірила в те, що її зрозуміють.

Але, виявляється, здійснивши чудо, ми нічого не змінили.

Усе, що нам пропонується замість європейської перспективи – це спрощений візовий режим. Наскільки я розумію, спрощення полягатиме виключно у своєрідному підкупі еліт, представникам яких, можливо, дозволять отримувати єдину шенґенську візу на 5 років – супер! Що стосується всіх інших 99% позаелітних українців, то для них це спрощення обернеться радше ускладненням, причому неподоланним. До їхніх послуг готуються удвічі дорожчі візи нового зразка, із застосуванням – як це називається? – біометричних критеріїв. Європейський Союз обирає відверто бушівський шлях самозахисту: він вимагає відбитки пальців. Так, відбитки пальців – як і належиться усім на світі злочинцям і повіям! Візова афера продовжує резонувати, і санітарний кордон насправді зміцнюється та розбудовується. Відбувається щось, прямо протилежне тому, чого я так сподівався. Щось прямо протилежне європейському порозумінню.

Насправді я хочу не так і багато: щоб українцям дозволили їздити Європою без перешкод. Хоча б на тій підставі, що вони теж європейці. Тобто щоб на них так само поширювалася 13 стаття Загальної декларації прав людини про свободу пересування – хоча б на тій підставі, що вони теж люди, навіть ті з них, які мають по вісім пальців і третє око – на животі. Щоб вони просто сідали – в автомобілі, потяги або на велосипеди – і вирушали в західному напрямку, цілком леґально і довільно. Вони не зруйнують нічиїх міст і не знищать жодної культурної пам’ятки, повірте мені на слово. І навіть ринку праці вони не зруйнують, це ж просто нонсенс – думати, наче вони можуть зруйнувати чий-небудь ринок праці!

Тим часом усього мене переповнюють погані підозри і припущення. Я знаю, що вони як мінімум нетактовні, але нікуди від них не можу подітися. Як наприклад: а може Європа просто боїться? Може, вона боїться Європи, самої себе? Може вона тому від нас і закривається, що ми заблизько до серця прийняли її вартості, що ці вартості стали нашими? Бо насправді їй самій уже давно до цих вартостей немає ніякого діла? І головне, чого вона прагне – це не змінюватися. І саме цю нездатність до змін плекає в собі як свою найвищу таємну вартість?   

Шановні пані й панове, дорогі друзі, сьогодні я хочу запросити всіх Вас у спільники проти цієї нездатності. Я припускаю, що на 99% Європа може складатися з фергойґенів, але я не перестаю вірити в її останній відсоток. Мені дуже важливо знати, що він є. Адже мені залишається, як завжди, все починати спочатку. Залишається визнати, що всі мої попередні романи просто жахливі, і мені слід починати новий. Залишається вірити, що, незважаючи на згадані 99%, писання книжок здатне змінювати цей світ і навіть Європу. Залишається все одно бути вдячним – Ви мене, можливо, не зовсім добре почули і не надто зрозуміли, але при цьому дуже старалися. Звичайно, я дякую Вам за те, що Ви зауважили мої конвульсивні рухи і не надто переконливу жестикуляцію. Але передусім я дякую за цю нагоду – вперше у житті звертатися до Вас з усією гіркою відвертістю, котра накопичувалась у мені упродовж цих 15 місяців поміж Страсбурґом і Ляйпциґом.

Впрочем, достаточно искренних дифирамб. Следует начать с того, что Юрий Андрухович умирал. Полагаю, это стоит отнести к т.н. перманентному умиранию, когда литературный бренд остывает. Последние книги Юрия общественность восприняла не влажно. Да, привычный талант, привычный Андрухович, но… появилось «но». Украинская пресса – зачастую поверхностная и склонная к идолопоклонничеству – продолжала истекать благостной слюной, а внутри литературного процесса ядро интеллектуалов зашуршало, мол, кормит нас Андрухович старой кашей. В общем, последнее время всё это дурно пахло, и шло на ура:

а) в кругу «своих проверенных»;
б) на замызганных прериях Киево-Могилянской Академии;

На этом месте происходит столь необходимая Андруховичу реанимация, приведшая к рождению надежд на будущее. Во-первых, Юрий удачно воспользовался политической коньюктурой, во-вторых, и это главное, произвел на свет живой и пульсирующий, роскошный и интеллектуальный, элитарный и эмоциональный культурный механизм.

Речь идет об уникальном для украинской литературы проекте «Andruxoїd». Это синтез джаза, литературы и одержимости поэзией. В итоге получаем сверкающий драйв – интеллектуальную музыку, Анжруховича-писателя и Андруховича-актера.

«Andruxoїd» является результатом многолетнего творческого сотрудничества Юрия Андруховича с польским джазовым саксофонистом Миколаем Тшаски. Их музыкально-литературная дружба началась еще в 2000 году в Гданске, где под музыкальные импровизации Тшаски Андрухович читал свой стих «Казак Ямайка» (музыкальный дуэт в качестве перкуссиониста поддержал известный польский писатель Анджей Стасюк). После этого Андрухович и Стасюк еще несколько раз выступали вместе в Киеве и Львове (акция «Моя Европа-2», 2001), Гданске («Черные ночи мотоциклистов», 2002), Киеве и Харькове («Масскульт», 2003). Всё логически завершилось изданием диска, который называется «Andruxoїd».

Помимо того, что проект появился вовремя для самого Андруховича, его актуальность бесспорна в контексте украинского литературного процесса. Форма «простого литературного вечера», когда писатель по часу зачитывает свои тексты перед слушателями, безвозвратно устарела и попахивает пансионатом для пенсионеров «Рай уже почти…». Украинский литературный процесс ужасно скучный – это кладбище без веселья. И перед тем, как лишить его постыдного ярлыка «кладбище», следует побороть скуку, начать устраивать на этом кладбище грандиозные вечеринки, дабы всё это пюре из трупов переродилось, встало из гробов и начало танцевать. «Мертвые танцуют» – вот слоган 2005 года для украинской литературы. Процесс требует синтезов. Интеллект и развлечение, эксперименты и гламур, профессоры в розовых шортах, мухоморы на завтрак в столовке НСПУ, драйв-драйв-драйв, синтезы несовместимого доселе, радость, метафизика и постмодерн в припрыжку и за руку…лепота!

В этом отношении «Andruxoїd», безусловно, удался – проект является успешным синтезом. Живой, он обязательно оплодотворит новое поколение украинских литераторов, и, уверен, даст столь же живые плоды.

В записанном варианте голос Андруховича лишен своей традиционной объемности, теплоты, хрипотцы, и некоего особенного душка – эмоционального бесца. В итоге пластинка хоть и прекрасна с музыкальной точки зрения, «вокальная» её часть пустая, сырая и вычищенная. В музыке это называется перепродюсированием. Полагаю, что столь ленивое звучание –результат не очень хорошей записи. В любом случае, слушайте живого Андруховича.

Впрочем, касательно музыкальной ценности проекта лучше расскажет наш эксперт:

Алексей КОГАН (джазовый критик)

Андрухович – живой гений, человек, который умеет делать паузы, а паузы – это замечательная музыка. Любой поэт немножечко манипулятор, и Юрий умеет воздействовать.

Миколай Тшаски умеет играть не выпячиваясь, не перетягивая одеяло на себя. Сольные куски были убедительными. Что касается импровизаций… я понимал, где это импровизация, а где все-таки выученные куски.

Самое главное в проекте «Andruxoїd» – он не искусственный, не мертворожденный. Диск не сможет передать атмосферы сегодняшнего концерта, но услышать хотя бы её кусочек я ещё очень надеюсь…

Кто-то скажет, что сегодня в зале было мало места. Нет. Именно так должны происходить концерты – когда негде сесть.

Автор: Анатолий УЛЬЯНОВ
Публикация: 18 февраля 2005
Джерело: http://www.proza.com.ua/events/andruxod_fec3.shtml