ДТ, № 10 (538) , 19 – 25 березня 2005 року

Я ненавижу телевидение и понятно почему: оно на девять десятых состоит из попсы. Впрочем, с ненавистью я, пожалуй, загнул – можно бы выразиться и посдержаннее. Скажем так: я недолюбливаю телевидение. Или еще мягче: я вполне мог бы прожить без телевидения.

Но еще два – три месяца тому назад я, ненавидя телевидение, не мог без него жить. Я нервничал и переключал каналы, и каждый из них наперегонки с другими пытался всего меня, во весь мой рост, погрузить в дезу, накрыть меня ею с головой, утопить меня в ней.

Естественно, дело шло к выборам президента и телевизионная деза считалась одним из действеннейших средств предвыборной борьбы во имя единого и неделимого провластно-пророссийского кандидата.

Но я (позже окажется, нас таких было 15 миллионов) любил другого кандидата и дело его избрания ничтоже сумняшеся счел чуть ли не решающим делом всей своей жизни. Поэтому я ненавидел все (за исключением одного) украинские телеканалы, без устали изливавшие вовне свою вонь, и особенно меня раздражал русский человек Дмитрий Киселев на одном из них.

В отличие от своих коллег-аборигенов он лгал с особым профессиональным апломбом. Наверное, именно таким образом – ложью – он боролся за единство Украины и России. Ему казалось, что он делает доброе дело для страны, которой не жалко. Однако хватит о нем.

Ведь потом у нас была революция – да, именно так, без кавычек, я и пишу это слово, потому что если это было нечто иное, скажем, “революция”, то я ничего в Украине не смыслю. И под ее, революции, гражданственным воздействием даже телеканалы преобразились и прекратили лгать – почти все, за исключением пожалуй одного, но тот – донецкий, ему разрешается.

И когда я уже потихоньку остывал от своей телефобии, а улыбки телеведущих переставали казаться мне такими бесконечно противными, я случайно (дело было в гостях) напоролся на один из главных российских телеканалов и мне объявили, что они сейчас покажут фильм “о событиях на Украине”.

После чего началось: видеоряд с бомжами, якобы “участниками революции”, чьи-то агрессивные физиономии, полное отсутствие общих планов (дабы утаить полтора миллиона митингующих), потом опять какое-то орущее быдло крупняком, потом некий “политтехнолог из штаба Ющенко” авторитетно рассказал, что оранжевый цвет минувшей весной придумал некто Сорос (а почему бы не Черчилль в восемнадцатом году, хотелось мне крикнуть), потом появился мальчик с совершенно кокаиновым взглядом, якобы студент, который без обиняков выложил все как оно есть со студенческими подрывными организациями – и структуру с “сотниками” да “десятниками”, и принципы финансирования (от того же Сороса), и тактику прорыва милицейских заграждений – и все это на фоне видеоряда с полевыми занятиями каких-то парамилитарных усатых мужичищ, неизвестно где, когда и кем отснятых, то есть явно импортированных из какой-то другой оперы, приднестровской что ли.

Тут я взбунтовался и попросил хозяина дома выключить Геббельса на фиг, что он и сделал. Но осадок, как говорится в известном анекдоте, все равно остался.

2. Вивисекция

Грех российской дезинформационной махины состоит не только в том, что она целеустремленно работала на разъединение братской (я не язвлю) страны, истово воплощая в жизнь изготовленную по российским же технологиям альтернативу “территориальный раскол или гражданская война”.

И не только в том, что для достижения этой цели она не брезговала мелким жульничеством с достаточно впрочем опасными последствиями – когда, например, произнесенные Ющенко слова о том, что он “готов встать перед донецкими шахтерами на колени” синхронно переводились на русский таким образом, что он “готов поставить донецких шахтеров на колени”.

Но эта же махина – а через нее и вся официальная Россия – грешна еще и перед собственными гражданами, перед своими же россиянами, по-советски тупо лишив их объективной информации о происходящем у нас и тем самым – ни больше и ни меньше – изолировав от действительности.

Ну почему российские репортажи из революционного Киева в ноябре 2004 года до такой боли напоминали советские телесводки из Праги 1968-го или Гданьска 1980-го?

Неужели мир так и стоял на месте в течение всех последних 30 – 40 лет?

Неужели русским людям и сегодня можно впаривать и втюхивать все эти сусловские мессиджи об “американских деньгах”, “зомбированных молодчиках” и “националистическом шабаше”?

В результате же произошла одна довольно жестокая штука. Благодаря оранжевой революции весь цивилизованный мир узнал об Украине нечто очень важное и противоположное тому, что знал о ней раньше (а знал он – если вообще что-нибудь знал – что это некая зона серости, скучная и унылая, которой правят несколько постсоветских подонков).

И вдруг оказалось, что это красивая оранжевая страна, в которой множество свободных людей и они совершенно красиво, свободно и оранжево победили серое постсоветское зло. Поэтому все лучшее, что живет и дышит в цивилизованном мире, поддержало и полюбило Украину.

Она внезапно и прочно вошла в моду, в самые что ни на есть центры притяжения, и все эти “западники” теперь едут сюда толпами, снимают фильмы, пишут репортажи и влюбляются.

И только русские братья никакой правды обо всем об этом не знают и в лучшем случае обижено молчат, а в худшем злобно по-жириновски ругаются. И мне становится невыносимо жаль их – таких лишенных реальности, таких одиноких в своей обиженности, таких чужих на европейском празднике жизни.

3. Реколлекция

Иногда мне настолько жаль их, что я даже и не спрашиваю “Кто виноват?”.

С этим как бы все ясно – виноваты те, которые решили, что раз Украина для России “окно в Европу”, то надо бы ее поплотнее от Европы отбаррикадировать. То есть заглушить это окно к чертовой матери, чтоб не лезли.

Но куда важнее вопрос о будущем – и даже не “Что делать?”, а “Камо грядеши?”.

То, что Украина свой европейский выбор уже сделала и “грядеши” в Европу, для меня теперь вне любых сомнений. Россия же изначально и традиционно по поводу Европы высокомерничает и по-прежнему пытается сплотить вокруг себя некое военно-политическое сообщество постсоветских полудиктаторов для некоей новой сверхдержавы.

Зачем? А это уже вне сферы рационального – просто так, для противовесу что ли, чтоб Запад не выпендривался, а если все-таки нужна формулировка поинтеллигентнее, то вот она: для многополюсности мира.

Того, к созданию которого уже приложились и Саддам, и Каддафи, да и любой африканский людоед. И сильно помогло оно им?

Ах, полноте, Россия! – так и хочется мне воскликнуть классическим слогом. Я знаю, что умом тебя не понять и даже люблю тебя за это, но ум, а точнее разум ведь иногда тоже не лишний. Разберись в себе и соберись заново и найди для себя новое продолжение. Допустим того, чего ты уже достигла в 1991-м – свободы. Откопай ее, эту свободу откуда-то из своих потаенных гражданских хранилищ! У тебя должно получиться, я знаю.

Ведь очень хочется нормально жить по-соседски, ездить друг к другу в гости без виз и разговаривать об искусстве.

Но чтобы такой разговор у нас наконец получился, России нужен переворот. В том числе и так называемый коперниканский – из тех, которые выражаются в стремлении видеть, слышать и понимать по-другому.

Или, скажем, в способности рассмотреть в Украине нечто большее, чем родину сала, дешевой рабочей силы, лимиты, нелегальных гастарбайтеров, горилки с перцем, фрикативного, с придыханием “г” и южного акцента с шоканьем. И даже нечто большее, чем весь этот вконец одряхлевший комплекс Святой Руси, славянского единства, “матери городов русских”, православия, чаепития, рукоблудия, чинопочитания и суесловия.

Но для того, чтобы рассмотреть в Украине нечто большее, чем наборы подобных стереотипов, нечто новое, оранжевое и свободное, России необходимо впервые посмотреть на нее с неподдельным и непредвзятым интересом.

А для этого, к примеру, для начала перевести (но хорошо перевести!) и прочитать десятки украинских поэтов, а потом еще десятки прозаиков – чтобы знать нас настолько же хорошо, насколько мы знаем вас.

А то ведь вся надежда останется лишь на водку. Очень ненадежная, по-моему, надежда.

[8.02.2005 17:58], Украинская правда

Джерело: www.pravda.com.ua/archive/2005/february/811.shtml

Я вже давно мав би заборонити собі вживання
цього слова — «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева».
Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами.
Варто лише мене зачепити — і я вже знову там, у листопаді — грудні
2004-го. Це може свідчити, щонайменше, про дві речі — про «синдром
ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене
відчуття реальності.

Реальність є дамою жахливо ревнивою. Вона не
терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак
суворо карає.

І все ж я знову не можу втриматися від згадки
про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це
буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.

Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли
перемога здавалась особливо близькою, ми з Юрком Прохаськом
перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і
про що думали. Майже як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? — Про
майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти
«список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно
сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При
цьому я означив би його дещо категоричніше — «речі, котрі мусять
бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних
пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на
своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми
одержали б.

Але я так і не склав свого списку. Спершу я,
здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом
навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це
робити? І чому б зрештою не дозволити собі таку розкіш — перестати
не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на
добрий шлях, і їй це вдалося, загалом, без моєї допомоги.
Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для
мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою
— як це називається? — громадянським. Доки я шукав його паростки,
воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене
орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.

Виявляється, саме це й було головною ілюзією: що
ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось
некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму — ось у
чому річ.

Чудо революції полягало в тому, що до нас на
хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної
хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але
чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а
точніше кажучи — щоб вислизати.

Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє
пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма
внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.

Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей
списку» змінено так і не було. Затерті анонімними нічними
виконавцями революційні графіті на колонах Київського поштамту — це
промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної
пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна
лоботомія. Ще рік-другий — і вся Україна остаточно впевниться, що
ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних
пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.

У цій ситуації мені залишається й далі робити
те, що я робив і чого не робити я вже не можу, — намагатися
впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами.
Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане,
відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії,
що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну
зворотну реакцію. Але все-таки з надією. Бо вона можлива навіть
після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в
розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все
починати спочатку»?

Це хороша справа — завжди починати спочатку. Це,
виявляється, надзвичайно солодка й захоплива перспектива, ця суміш
Сізіфа з Мазохом.

Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх
ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову
ненавидиш владу й тому говориш про неї все що забажаєш, із єдиним
прагненням — нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися
для чергового кармічного втілення.

До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу
тебе почують і зрозуміють краще.

Дзеркало тижня, № 3 (632) 27 січня — 2 лютого 2007


Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55681/

До Берліна приїхав Жолдак, Андрій. Він привіз із
Харкова велику трупу українських акторів, тонни розкішного, чи, як
це тепер називається, жирного реквізиту і три абсолютно
геніальні вистави. Вийшов із цього такий собі фестиваль у фестивалі
— несподівано потужний український акцент у традиційно насиченому
гучними театральними подіями берлінському житті. Діялося все на
сцені нині, без перебільшення, найрадикальнішого, наймоднішого,
найсучаснішого і найскандальнішого з театрів Німеччини —
берлінського «Фольксбюне». Дехто з моїх німецьких знайомих навіть
стверджує, що це на сьогодні — просто найвидатніший театр, театр
номер один Європи, світу і Всесвіту. І публіка, котра до нього
ходить, — це просто найчутливіша, найживіша, найкраща театральна
публіка.

Я так самозабутньо захлинаюся всіма цими
суперлативами, тому що Жолдак і його трупа здійснили у «Фольксбюне»
чудо, внаслідок якого ця найчутливіша, найрозумніша, найживіша і —
не в останню чергу — найскептичніша публіка ніяк не хотіла
відпускати їх зі сцени по закінченні дійства. Мені під цей їхній
шквал і самому дуже хотілося пострибати на стільці: ми є, ми
входимо — красиво й ефектно — у культурну свідомість світу,
нарешті, Господи.

Вперше і востаннє щось українське гралося на цій
сцені (саме «Фольксбюне», так!) наприкінці 20-х років минулого
століття — щоправда, того разу режисер і актори були німецькими,
зате п’єса — «Білою пантерою» Винниченка, невідомого невдахи з
неіснуючої країни, недополітика й еміґранта. Вистава запам’яталася
і навіть далася тодішній публіці взнаки: хронікери театру донині
звітують про систематичні виклики карет швидкої допомоги до
театрального під’їзду.

Потім про наше існування на довгі десятиліття
забули, про існування в нас якої-небудь культури — тим більше.
Починаючи з 1991 року, наші відповідальні діячі, ніде правди
сховати, вивозили вряди-годи на продаж якісь чергові шаровари, але
охочих купити переважно не траплялося.

Безумовним проривом у західноєвропейську
естетичну свідомість стала наша революція. Помаранчевий колір
боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом
проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і
несвідомо затягувало її попереднє керівництво. У цьому сенсі Андрій
Жолдак із його проривно-аґресивними театральними проектами є значно
послідовнішим — перепрошую, пафос! — борцем за ідеали революції,
ніж уся наша теперішня влада з опозицією разом узяті. Можливо, саме
тому сталося те, що сталося: його виставу «Ромео і Джульєтта.
Фрагмент» у посткучмівському демократичному Харкові просто
заборонили, а самого його від тамтешнього академічного театру
просто усунули. Нам таких Жолдаків не нада.

Рік тому, беручи участь у формулюванні
Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів на підтримку
кандидата в президенти Віктора Ющенка і ставлячи згодом свій підпис
під цим листом, я був упевнений, що тільки прихід до влади
вищезазначеного кандидата ґарантує моїй країні політичну свободу, а
мені й кожному з моїх друзів (як і моїх недрузів, а також моїх
недругів), тобто кожному з моїх колег, письменників і митців, —
свободу творчості. Це був підпис за свободу творчості і для Андрія
Жолдака в тому числі. Це був підпис за свободу творчості для всього
талановитого в Україні, для всього, що виривається за межі її
офіційно-сірої, нав’язаної режимом «мови попси і блатняка».

Як мені нині пояснювати шокованим німецьким
симпатикам нашої країни та нашої революції те, що трапилося з
Жолдаком? Як мені доводити відсутність цензури, коли вона вже — не
те що торкнулася — з усієї сили проїхалася по одному з найживіших у
нашій країні театрів? І при цьому вони, ці досі захоплені
помаранчевою красою німці, ще залишають шанс — і нам, і собі, вони
ще не хочуть вірити, вони нерішуче кажуть: «Та ні, це, мабуть, лише
ідіотизм якогось місцевого самодура!».

Добре, що вони все ще сподіваються. Добре, що
разом із ними все ще сподіваюсь я. Але з усього випливає, що «Ромео
і Джульєтту» 22 і 23 жовтня 2005 року чудові харків’яни грали
вперше і востаннє. Виставу закрито. Забути.

“Дзеркало тижня”, # 43 (571) 5 — 11 листопада 2005
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/51686/

З навколишнім світом я контактую — як і значна частина моїх
смертних сучасників — переважно двома шляхами: через подорожі та
інтернет. Обидва способи дають рівною мірою викривлене уявлення про
— як це називається? — об’єктивну реальність. Саме так — уявлення,
але жодним чином не знання. Якщо ти певен, що по-справжньому знати
тобі не дано, залишається час до часу що-небудь відчувати.

Щось таке відчувається — якісь сейсмічні
поштовхи всередині дедалі менш численних і не зовсім добре між
собою порозумілих інтелектуальних середовищ. Якийсь такий проект із
далекосяжними наслідками. Щось таке і до мене, напівутеклого,
долітає з Навколишності — то статтю з-за кордону підішлють, то
аналітику вітчизняну, то на радіовідвертість викличуть, а то просто
хтось анонімний на сайт вламається з непотамованим криком душевним:
«Ну подивися, що вони з нами роблять!»

Сепаратизм починається там, де виникають
аґресивні вони і загрожені ми. Я не претендую на відкриття, а
констатую очевидне.

Вони завжди діяли тихою сапою, щоденно і
перманентно, думається мені. Їхня стихія — це стабільність, хоч
якою жахливою вона є. Головне, чим вони займалися, поки ми пиячили
по своїх фестивалях, — це скуповували. Для нас це як гра на чужому
полі, до того ж за невивченими правилами, ми слабкі в накопиченні,
тяглості та комбінаториці, важелі наших відрухів незґрабні і
найчастіше призводять до протилежних бажаним наслідків, тоді як
їхні — безвідмовні: пітбуль — кіоск — міні-маркет — базар — стадіон
— інформаційний простір — а відтак уже і весь простір загалом,
простір як такий. Ми оживаємо лише з нагоди подій — тому нам
життєво потрібні революції (або те, що ми ними вважаємо, тобто
оксамитові революції), вибори (і що достроковіші, то кращі),
індивідуальні жертвоприношення. Подій у цій (перепрошую, ніяк не
можу назвати її нашою) країні завжди катастрофічно бракує, у
зв’язку з чим ми легко погодилися на роль провінції, марґінесу,
околиці.

До того ж, на будь-якій із наших демонстрацій
саме вони є силовиками. Це трохи стримує наше завзяття. Єдине, чим
можна було б їх подолати — це кількістю, але звідки вона
візьметься, коли постійно меншає?

Мені розповідають, що вони скуповують найкращі
«австрійсько-цісарсько-польські» помешкання у центрі Львова. Через
три-чотири роки тут жоден пес не гавкне по-українському. Нам
залишається пролетарське животіння спальних масивів, планові й не
зовсім відключення струму, опалення та води, Степан Гіга, макова
соломка, соняшникове насіння, виїзд на заробітки до Псковської
області, смерть у празькому метрополітені, їм — офшори, мисливське
спорядження, братнє російське плече і запліччя.

Ми сподіваємося чуда. Востаннє воно з нами
трапилось у дев’яносто першому. Скільки ще чуд відміряно нам на всю
решту історії? Тим більше, якщо врахувати, що до кінця світу
залишається рівно сто двадцять чотири роки?

Іноді я маю враження, що на цьому тлі від мене
теж чогось сподіваються. Час від часу мені нагадують про те, що я
писав раніше. Бо виявляється, що я писав маніфести. Я стомився
виправляти неточності («ні, не переверсії, а перверзія, — уточнюю
всоте, — і не москвіана, а Московіада!»), я стомився в деталях
спростовувати непорозуміння. Я майже не реагую. Хоч іноді спокій
мене зраджує — ні, я не нападав на Київ у «Моїй останній
території», я нападав у ній на Галичину, я вилаяв її, кохану, як
міг, від щирого серця, бо такий напад — єдина форма захисту.
Натомість на Київ я справді нападав, але в «Малій інтимній
урбаністиці», бо це був єдиноможливий художній вихід — тільки так я
міг передати своє відчуття столиці у 90-х роках. Зрештою, я так
само свого часу «нападав» на Дніпропетровськ (неслушно) і — слушно
— на Запоріжжя. Я так само ще нападу на Одесу і можливо — хай Бог
милує — на Донбас. Я нападав і нападатиму на всі реґіони, центри,
метрополії та провінції в Україні й поза нею, це мій обов’язок, що
його виконання приносить мені садистську насолоду.

Це, проте, ніяк не означає, що я галицький
сепаратист. Усе-таки я надто її люблю, цю, згідно з Ярославом
Гашеком та Александром Гумбольдтом, дурнувату Галичину, аби бажати
їй державної незалежності. Хоч вона і досі залишається відносно
непоганим тереном для партизанки.

І все ж іноді так хочеться помріяти. Приміром,
про Львів у центрі Європи, про врятовану архітектуру, повернену
мову, українські написи латинськими літерами, переповнені — в усіх
розуміннях — книгарні, фестивалі джазу, року, гіп-гопу і бойового
гопака, щогодинні експреси до Рима, Берліна, Лісабона й Парижа, про
безвізовий режим на західному кордоні, про чудово вишколену в
охороні правопорядку, правилах доброго тону й англійській мові
народну поліцію, про юрми туристів з усього світу (знаю, це
набридає й задовбує, але ж які прибутки!), про цілковиту
відсутність у міському ландшафті військових з їхніми безглуздими
авіашоу, про всілякі інші націонал-космополітичні радощі, про те,
зрештою, як слово «ми» поступово набирає дедалі позитивніших
значень.

Мої мрії часом набувають значно конкретнішого
кшталту. Приміром, про вельми касовий бойовик, що його показують
відразу кілька найбільших кінопалаців міста. У вирішальній сцені
його герой, молодий січовик-десперадо, ветеран недавніх боїв за
незалежність, таки наздоганяє свого суперника, бандюкуватого
ефесбе(у)шника, і зі словами: «А це тобі за Севастополь!», — мочить
його у сортирі.

Мені не подобається, що мої мрії саме такі. Але
що я можу зробити, коли вони є?

Дзеркало тижня, № 32 (407) 24 — 30 серпня 2002

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35852/

Ми вдвох — Завен із видавництва «Фоліо» і я — з
головою поринули у проектування. Йдеться про квітневий промо-тур із
моєю найновішою книжкою, 10 міст за 17 днів. У наших вітчизняних
умовах — це майже як навколо світу за 80 днів. Ми спілкуємося на
відстані, бо Завен, мабуть, сидить у видавничому офісі в Харкові, а
я — у переповненому арабами й буркінафасянами римському
інтернет-кафе. У повітрі сильний запах гашишу, але це не заважає.
Швидше, налаштовує на жартівливо-позитивну хвилю.

«Схід і Південь разом!» — хочеться гукати мені —
так, щоб до Харкова долетіло. Я хочу сказати, що ми почнемо в
Харкові і будемо потроху просуватися на південь. Другим буде Дніпро
(не річка, а місто). З Харкова до Дніпра, пригадую, є якийсь
жахливо ранковий потяг, але він прибуває вже опівдні, тож на
власний вечір я встигаю тільки ним. Далі Завен пропонує Запоріжжя,
але попереджає про деякі організаційні складнощі. «Там багато
класної молоді, народженої Жаданом у Гуляй-Полі, — пише Завен, —
але туго з приміщеннями».

Мені важливо до кінця першого тижня виступити в
Одесі, тому Запоріжжя лишається «на пізніше», натомість на шляху
вимальовується цілком неуникненний Херсон. «Херсон, Херсон!», —
пишу я Завенові двостопним ямбом. Завен відповідає, що їхати з
Дніпра до Херсона мені доведеться виключно нічним автобусом. «Якого
дідька?!» — не віриться мені. Чого я маю проти ночі покидати
гостинний Дніпро, чого б не виїхати зранку або вдень і не
автобусом, чорт забирай, а потягом? «Бо в такому разі Вам
доведеться їхати через Київ», — протвережує мене Завен. Я не вірю
йому і заходжу на сайт Укрзалізниці. На ньому новісінький локомотив
червоного кольору нестримно мчить у якесь (так само червоне?)
локомотивне депо майбутнього. «Нічого не вдієш — така вже
коаліція», — мимохідь думається мені. Я заходжу в «Розклад руху
поїздів» і вписую назви станцій — Дніпропетровськ та Херсон. Я
передчуваю ціле віяло варіантів, десятки потягів місцевого та
загальноукраїнського значення, що так і борознять цей до смішного
короткий відтинок козацького степу в якісь лише 300 кілометрів. Але
сайт Укрзалізниці вщент розбиває мої ілюзії — з Дніпра до Херсона
існує… один потяг на добу. І, судячи з розкладу, цю відстань у
якісь лише 300 кілометрів він героїчно долає за «якісь лише»
неповні вісім годин. До речі, це той самий 65Я сполученням Москва —
Миколаїв, що ним я мав би їхати з Харкова до Дніпра. Той самий
єдиний і неповторний Москва — Миколаїв, один на увесь козацький
степ. І добре, що на цьому світі ще є Москва, бо інакше й цього
єдиного потяга в нас не було б. Спасибі, Москво, за імперське
минуле.

Подальші екзерсиси із сайтом Укрзалізниці також
не приносять просвітління. Чому з Херсона до Одеси (відстань між
містами — 205 км) ходять лише два щоденні потяги, один з яких
прибуває о п’ятій, а інший о пів на шосту ранку? Чому першому з них
на те, аби здолати цю відстань, потрібно аж 6 годин і 13 хвилин, а
другому — лише 6 годин і 8 хвилин? Чому з Одеси до Чернівців можна
виїхати раз на добу лише по непарних? Чому з Одеси до Франківська —
лише раз на добу по парних? Чому з Франківська до Ужгорода
(відстань між містами — 301 км) слід їхати понад 10 годин для того,
аби прибути о 4 годині 43 хвилини ранку? І при цьому лише по
непарних? І як з Дрогобича потрапити в Острог? І як узагалі
куди-небудь потрапити? І як потрапити так, щоб усюди встигнути?

І як об’єднати цю країну з її цілком
сміховинними, але чомусь такими нездоланними відстанями?

Мені хочеться довго й не моргаючи дивитися в очі
міністрові транспорту, всім його попередникам і всім без винятку
державно-господарським діячам нашої батьківщини, котрі щоденно
згорають на роботі. У цій країні не існує шляхів сполучення.

«У цій країні все робиться через… столицю», —
стримано лається Завен. Я намагаюсь іронізувати: «Усі дороги ведуть
до Рима». При цьому мені зненацька пригадується, де я зараз сиджу.
Дуже хочеться якоїсь історично-філософської рефлексії — щоб хоч
якось перемкнутися. «Три речі, яким кинула виклик Римська
цивілізація? — це відстані, бездоріжжя і нечистоти. Саме з цього й
почалася Європа». Колись я напишу про це більше і краще.

Араби навколо мене вибухають сміхом. Я стискаю
кулаки: промо-тур відбудеться за будь-яких залізничних
розкладів.

Дзеркало тижня, № 5 (634) 10 — 16 лютого 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55795/

До залізничного вокзалу Київ-Пасажирський мене
підкинули дещо зарано — мій потяг відходив аж за нецілих півгодини.
Я намагався хоч якось убити час, але навіть надмірно сповільнене
копирсання у дверцятах автоматичної камери схову не надто мені
помогло. Залишалося мимохіть спостерігати за вокзальним життям.

І от я за ним підсвідомо спостерігав, а тим
часом мене вже сверд­лило таке ж підсвідоме запитання: «Що
трапилося?». Увесь вокзал та його околиці здавалися мені
переповненими якимись не зовсім звичними людьми. Вони траплялися на
кожному кроці, причому кучкувалися групами і групками і створювали
цим своїм кучкуванням, скажімо так, не надто позитивну
атмосферу.

Я назвав їх щойно «не зовсім звичними», але це,
напевно, введення в оману і себе, і читачів. Бо насправді ці люди
були до жахливого звичними. Але звичними з деякою поправкою у часі
— звичними для вокзального ландшафту нашої країни принаймні
десятирічної давності. Такі от типові пасажири країни Україна
середини 90-х з усією неминучою атрибутикою спортивних штанів та
неякісної джинси, картатих сумок і однаково пострижених голів.
Деякі з них були сильно напідпитку, чи то пак — чого вже там? —
добряче вгашені, тож намагалися проявляти активність, шастаючи
залами, переходами і перонами та — задля підняття духу — голосно
лаючись. «І яким це чином нас отак зненацька кидануло років на
тринадцять назад?» — подумки дивувався я.

Сенс перформенсу я зрозумів, коли побачив у
деяких із них згорнуті державні прапори на древках, наші
синьо-жовті прапори. Наприкінці 80-х, коли ці прапори ще вважалися
забороненими й бандерівськими, ми також возили їх на свої
заборонені мітинги всіма можливими потягами цієї землі. Прапори в
нас були самопальні, їх шили наші матері й сестри, а носити їх
доручалося лише найсильнішим і найвідповідальнішим — адже саме вони
могли ставати і нерідко ставали найпершим об’єктом агресії тодішніх
ментів.

Отже, того вечора регіональні феодали
продовжували звозити до Києва «своїх людей». Таким чином замикалося
певне історичне коло: синьо-жовті прапори, свого часу ламані й
шматовані, нині «за рознарядкою» роздаються нетверезій пацанві її
начальниками, з яких не один свого часу — я навіть не сумніваюсь у
цьому — досхочу цих самих прапорів наламав і нашматував. Коло, як
на мене, дещо порочне, хоч і цілком діалектичне.

У потязі, що ним я невдовзі від’їхав назустріч
тим-таки «регіонам», я мимоволі продовжив спостереження. Це було
викликано появою в коридорі вагонного провідника — різкого дядечка
в уніформі з білою сорочкою і рацією на поясі. І цей дядечко став
абсолютно по-хамському командувати пасажирами. Він наказував нам
позаходити до купе, бо ми, мовляв, стоїмо йому на дорозі. Я свідомо
не цитую його мовою оригіналу, достатньо лише зауважити, що це й
була вона в чистому вигляді — мова попси і блатняка. До того ж я
наважуся стверджувати, що в його випадку слово «провідник» означало
«фюрер». Само по собі це було мені дивно, бо на мене давно вже
жоден провідник не кричав. У потягах, які курсують з Києва в
західному напрямку, провідники не те що не кричать, а жартують і
усміхаються. Хоч самі потяги так само обдерті й повільні, як і ті,
що ідуть на схід.

Так, це було дивно, але що дивніше — усі без
винятку пасажири (а там були не тільки беззахисні жінки, старі та
діти) йому без слів підкорились і слухняно поховалися до своїх
купе. І ніхто не залишився стояти в коридорі. Ніхто, крім мене, але
я в рахунок не йду, бо «не місцевий», і мені він, цей їхній фюрер,
по цимбалах.

Цей потяг, думав я, на дев’ять десятих
заповнений виборцями «регіонів». Можливо, навіть на десять десятих
він ними заповнений. І я жодним чином не хочу їх нічим ображати, бо
я не маю їх за своїх ворогів. Я навіть не звертатимуся до них
українською, бо їм це може здатися викликом. Я навіть визнаю за
ними політичне право понад усе на світі любити Росію й так само
понад усе ненавидіти Європу, НАТО, Америку та інших «піндосів».

Я хочу їх просити лише про одне: не дозволяйте
покрикувати на себе хамовитим провідникам у формених білих сорочках
із жовтуватими пахвами. Захищайте свою людсь­ку гідність, коли
всяке чмо намагається вас нагнути, тицяючи вам при цьому державний
прапор. Знайдіть у собі відвагу послати подалі будь-якого
знахабнілого начальника — так, як ви це вмієте, коротко і страшно —
мовою попси і блатняка.

А інше все додасться. І життя налагодиться.

Дзеркало тижня, № 15 (644) 21 — 27 квітня 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56461/

Це ж треба було настільки вдало потрапити! І
чого я завжди думав про Брюссель так погано? Мовляв, кляті
євробюрократи, люди без серця і фантазії, інтелектуальні недомірки,
що своїм обмеженим розумінням європейської перспективи вперто
блокують наше українське майбутнє. Слово «Брюссель» завжди означало
для мене щось жахливо холодне, стерильне, гіпертехнологічне і
нелюдське.

А тут — у самісінькому центрі цього
гіпертехнологічного стерилізатора — якийсь майже цілодобовий бар,
куди ми забрели опівночі втрьох. Четвертою була наша коза,
прив’язана до вуличного ліхтаря десь на Рю де В’єрж Нуар. Коза була
невидима, однак ми її все одно водили Брюсселем.

І от — цілодобовий бар. Атмосфера
алкогольно-тютюнового застою, погані запахи, п’яний нічний народ,
чоловіча тусня, що грає в карти на гроші, жіноча тусня, що ледве
стоїть на ногах (ні, не стоїть — одна таки завалилася під стіл!),
хрипкий запитий бармен — без сумніву, рецидивіст. І деренчлива
музика з якогось допотопного динаміка. «Невже російська попса?» —
запитав наступного ранку Шон, якому я про все це захоплено
розповідав. «Ні, — чесно відповів я, — усього тільки «Бі Джиз» 70-х
років».

Було як удома. Такий бар міг би знаходитися (і
таки знаходиться) десь на автовокзалі в Коломиї, Острозі,
Цюрупинську і, напевно, Єнакієвому. А тут — Брюссель, і вся ця
п’янь спілкується французькою мовою. І це не якесь там соціально
проблемне передмістя — з тих, які чомусь зазвичай називають
«робітничими». Це — самісінький центр, сіті, поруч із усіма
можливими молохами єврокомісій, європарламентів та інших
євроутворень. Це ж треба було настільки вдало потрапити!

На радощах дуже хотілося цитувати старовинний
анекдот «і ці люди забороняють мені колупатися в носі». Але, правду
кажучи, це було б неправильно — «ці люди» не забороняють мені
нічого, вони п’ють-гуляють до ранку за свої останні євроценти і їм
на все інше глибоко начхати. Інша річ — невидимі бюрократи, ті, що
гніздяться «в холоді надто блискучих будівель зі скла» десь тут
недалеко, зовсім поруч. Їх би сюди хоч на хвилинку, до цього
теплого загидженого бару! Хай би після цього поговорили про
«принципові ментальні відмінності».

З того моменту я, здається, полюбив
Брюссель.

Однак на цьому мої радощі не скінчилися. О
другій ранку в готелі я спробував читати пошту. Серед інших був
лист від Вільфріда, в якому той повністю наводив кореспонденцію
Асошиейтед Прес про вчорашній саміт Україна — ЄС у Києві.
«Фройдівська описка журналіста видається мені цілком доречною», —
коментував Вільфрід. Я заглибився — наскільки міг — у
кореспонденцію. У ній спочатку йшлося про те, що німецький міністр
закордонних справ Штайнмаєр після зустрічі з прем’єр-міністром
Януковичем заявив про «зацікавленість Європи у поглибленні
стосунків з демократичною, правовою і процвітаючою (sic!)
Україною». У відповідь на що український прем’єр начебто
покритикував ЄС за неготовність прийняти Україну до свого лона.
Після цього німецький міністр мав ще одну важливу зустріч — його
прийняв «прозахідний президент України Віктор Янущенко».

Ого, подумалося мені, це ж треба! («Це ж треба»
стало якимось просто-таки рефреном тієї ночі). Це ж треба так
успішно, такими семимильними кроками об’єднувати країну! Це ж треба
так злитися в екстазі, щоб уже навіть і половину власного прізвища
віддати!

Я уявив собі цей симбіоз, цього дволикого
Янущенка. Один дедалі більше тисне, другий дедалі більше вдає, ніби
опирається. Один постійно обіцяє, другий постійно не вірить, хоч
постійно вдає, ніби вірить. Один постійно обманює, другий постійно
вдає, ніби от іще цього останнього разу повірить. Обидва розводять.
Один розводить голубів, другий бджіл. Завдяки цьому вони стали
чудовим взаємодоповненням і навіки об’єднали «правий і лівий береги
Дніпра». За це один отримує всю країну, а інший — «Мистецький
Арсенал».

Кількома реченнями нижче в тій самій
кореспонденції вилізла ще одна «фройдівська описка» — цього разу
прізвище українського президента звучало вже цілком і повністю як…
Янукович. Саме так, однозначно — президент України Віктор Янукович.
Процес об’єднання завершився на моїх очах.

Це ж треба було — настільки вдало і безслідно
розчинитися в Іншому, подумалося мені перед сном.

Дзеркало тижня, № 7 (636) 24 лютого — 2 березня 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55923/

Найбільше у світі мені подобаються міста, які
дозволяють подивитися на себе з гори.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім
упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є
моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж
часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене
щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я існую. Як і
за те, що існує таке ненормальне місто, з горою посередині. Високий
Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої
романтизмом молодості. Я вилазив на нього, зокрема, й тоді, коли
жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо,
п’ятисотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а
трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився
вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською
структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного
вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий
Замок, отже, став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього.
Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас
тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він
народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже
близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла
ХІІ, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у
собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у
привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними
умовностями. А от у Ґраці все на місці — не тільки Замкова гора, а
й сам замок.

Я ніколи не пропускаю нагоди зійти на ту гору.
Щоб це не звучало надто патетично, додам: ніколи — це двічі. Таким
чином, поки що це спрацьовує стовідсотково — один мій приїзд до
Ґраца дорівнює одному сходженню на Замкову гору.

Про перший раз я поки що мовчу, а другого разу я
зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і,
здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до
місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому — я був
сам. Тим-то я розпізнав і запам’ятав унизу під ним усе, що міг, —
зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний із мавзолеєм,
оперний, ляндгаус, ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного
спрута з обрубаними щупальцями, що називається Домом Мистецтва,
хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом
творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним,
духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю,
навіщо я це запам’ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або
навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і
особистих зв’язків із цим містом, котре так самозакохано дає
побачити себе з гори.

Натомість першого разу ми раніше чи пізніше
мусили припинити, спинитися, допити останні краплі вина і
повернутися вниз. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в
нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули
Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре
посміявшись з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову
річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з
Ґрацом, силувано жартував я.

Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до
перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого
надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло
спрутоподібного Дому Мистецтва ми повернули праворуч на Зюдтиролер
Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і
курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію.
Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і
танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там
зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб
заповнити цілу площу.

Ось так ми й опинилися в самісінькому центрі
події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки
здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради
нас — аби зненацька оголити незліченні зв’язки усього з усім, а
потім так само зненацька зруйнувати їх.

Дзеркало тижня, № 9 (638) 8 — 16 березня 2007

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56067/

Ну от — повернувся, і саме вчасно! Ми знову на
Майдані.

Мені страшенно хочеться стояти там, серед тих,
за офіційною версією МВС, «15 — 20 тисяч», яких насправді разів
удесятеро більше. У мене гора невідкладних справ, я мушу писати
відразу кілька термінових текстів, і для цього мені слід перш за
все заспокоїтися й почати думати «про вічне», а я не відходжу від
телевізора, і всього мене переповнює цілком щасливе відчуття —
нічого не втрачено, ми є. Ми знову там, де й повинні бути, — у
центрі боротьби за свободу і власну гідність. Зрештою, і «свобода»,
і «гідність» — це лише різні назви чогось одного.

Владі час — як би це висловитися доступними їй
словами, щоб вона краще зрозуміла? — їй давно час «зав’язувати» зі
спробами власних мітингів «на підтримку». Вони й раніше оберталися
для неї переважно всілякими конфузами й наколотими апельсинами — не
той клас у промовців, не ті обличчя (перепрошую, не обличчя — щось
інше), а також відсутність інтелекту й харизми плюс цинізм
ненаситного вовка, що так і вилазить з-під на халяву пошитої овечої
шкури «об’єднувачів країни». Все це видно аж надто добре і
неозброєним оком, а озброєним телевізійною технікою — у стонадцять
разів виразніше. Їхні американські специ (якщо такі справді були)
виявилися пройдисвітами — вони так і не навчили їх ані
жестикуляції, ані артикуляції. Можливо, вони, ці шустрі американці,
і справді дуже старалися, але матеріал виявився не той,
відпрацьований совковий матеріал — частково парткабінетний,
частково зонний, в обох випадках генетично нездатний до публічної
дії й жахливо безнадійний щодо будь-яких технологічних upgrade’ів
(якщо тільки не вважати такими дорогі пластичні операції). Так,
мітинги ніколи не були їхньою стихією, і вони їх завжди відверто
побоювалися, втираючи нам на кожному кроці через посередництво
своїх таких же нехаризматичних рупорів, що «слід не мітингувати, а
працювати». Вони й раніше всього цього не любили і, мабуть, знали,
чому.

Але цього разу вони мають особливо жалюгідний
вигляд. І це не дивно — кому як не їм усвідомлювати, що «нет уже
того энтузиазма» і що скільки не замовляй рейтингів, результати
виборів будуть для них явно не тими, у яких вони так самовіддано
самі себе переконують. Тому вони щосили вдають. Оце вдавання, наче
все йде добре і наче в них насправді чудовий настрій, цей дешевий
комсомольський запал із його викопним, ще брежнєвським фальцетом і
фальшем, це патологічне невміння вільно говорити мовою країни, в
якій живеш і якою (о горе нам!) керуєш, ця рабська скутість думок і
спазматичність жестів, ці кічово-танцювальні групи на тлі
телекартинки, ця попса, що так і звивається в черговому
вірнопідданчому екстазі, — ну хіба це не видає їх із усіма
тельбухами, хіба це не бестіарій приречених?

Ну так — і врешті «гвоздь програми», прем’єр.
Він кланяється присутнім на площі прихильникам із граційністю
«русского баріна», що схиляється перед власними кріпаками.
Браво!

Владо, ніколи більше не виходь на свої
псевдомайдани, — це розвінчує тебе остаточно. Ти здатна лише
мавпувати, але це в тебе виходить по-мавп’ячому.

А тим часом великий Майдан залишився самим собою
— красивим і щирим. Я не про людей на сцені — хоч і вони цього разу
заслуговують на повагу вже бодай тому, що знову вийшли на неї разом
і одночасно, долаючи свої егоїзми і — дай Боже! — вибачаючи одне
одному. Але я про «людей натовпу» — телекамера ловить їхні обличчя,
вони страшенно різні, проте всі страшенно гарні, молоді, і старі, і
всякі. Це вже вдруге Майдан дає нам змогу пережити якийсь
абсолютний феномен: ось наче стоїть «натовп», «масовка» — понад сто
тисяч «людей юрби», а насправді юрби немає — кожен є собою,
індивідуумом, єдиним і неповторним громадянином своєї єдиної і
неповторної країни. І з ним уже нічого не зробиш, владо.

Я повторюю: вони дуже краси­ві. Я знаю, чому.
Вони знову підсвічені надією, що повернулася.

Я знаю, що сьогодні я патетичний. Це виходить
само собою, такий уже день — цей перший день Удома.

Дзеркало тижня, № 13 (642) 7 — 13 квітня 2007


Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56319/

Ф.Г. ЛОРКА ВIДПОВIВ ЗА СВОЇ ВIРШI ДОЛЕЮ I ЖИТТЯМ

Про Іспанію знаю тільки те, що вона інакша, ніж ми собі уявляємо.
Надто бо нав’язлива спокуса «іспанщини» — цього маскультівського замінника, породженого жорстокістю романсів і туристичним ідіотизмом. Однак я ніколи не забуду випадково побаченого телевізійного репортажу (знову маскульт?) про народне свято в одній з іспанських провінцій. Серед усіляких чоловічих забав була й така: між двома стовпами заввишки «вершник плюс витягнута вгору рука» протягується дріт. До дроту прив’язують за лапи, головами вниз, живих півнів. Справжній чоловік, проносячись на скаку під натягнутим дротом, повинен рукою відірвати півнячу голову. Деталі змагання полишаю домалювати читачам.
Це вона, інакша Іспанія. Зачарована смертю, ножами, таємними різницькими ритуалами. Країна, що за географічними обрисами нагадує розстелену шкуру бика. Останнє спостереження належить Федеріко Гарсіа Лорці, а він знав, що каже. Пам’ятаєте про нього в Бориса Нечерди: «Даремно цей брательник нічого не скаже!»
Так от, Лорка. Один із тих, хто, з’явившись на світ напередодні нового століття, потім визначає його, цього століття, смак, дух, плин, жах. Поет несамовитих і вільних — іноді аж галюцинативних — зчеплень. («Яка ж це «темнота»? Гадаю, що він, навпаки, грішить сліпучою ясністю!» — це сказане самим же Лоркою про іншого поета, давнього, але наскільки воно стосовне до нього ж таки!) Драматург і театральний екстреміст, мандрівний режисер, одержимий балаганник (назва заснованого ним у тридцяті роки студентського театру «Ля Баррака» перекладається саме як «балаган», від чого авторові цих рядків солодко і щемно стискається серце). Музикознавець, гастролюючий лектор, довічний утриманець відносно заможних батьків, член Асоціації революційних письменників і митців (привіт червоним сюрреалістам!). Член Асоціації друзів СРСР (привіт товаришеві Сталіну!). Додамо до переліку шлейф не спростованих, але й, здається, не доведених чуток про гомосексуальні нахили та моральну розчавленість перед смертю. Поети — це птахи, іноді нелітаючі. І голови їм відривають частіше за інших.
Лорка, безумовно, накликав на себе свій розстріл, свою світанкову смерть у товаристві двох тореадорів (а їх же за що, невже помста биків?) та сільського вчителя. Він наче бравував своїм вербальним максималізмом: «Сьогодні поет зобов’язаний розтяти собі вени заради інших». Такі вислови поетам не прощаються, за них треба відповідати долею і життям. Єдине, що виправдовує Лорку, — він був свідомий цієї відповідальності. Свідомий того, що живе в зачарованій смертю країні. Ходить під чорним місяцем по шкурі бика.
До речі, очевидці кориди кажуть, ніби це німе видовище. Призначеним для бою бикам перед коридою начебто видаляють голосові зв’язки. Бики не можуть викричати свого болю, як і гніву або розпачу. Я не хочу й не можу цього зрозуміти, але що я знаю про Іспанію?
Проте сам по собі розстріл поетів важко назвати специфічно іспанським явищем. Бо є така країна Україна, яка, за спостереженням Юрія Тарнавського, своїми обрисами нагадує «розжоване серце». І є в ній підвали — харківські, київські, одеські, житомирські та всілякі інші, де було розстріляно цілу епоху, названу не без ідеалістичного максималізму Відродженням. І є в українського поета Богдана-Ігоря Антонича (про його паралелі й тотожності з Лоркою хто тільки не писав!) «Слово до розстріляних». Але є в нього і «Слово про Альказар» — десятиліттями заборонений вірш, квінтесенція Чорної Книги, крізь густу і надлишково-макабричну метафорику якого проступає таємне захоплення битвою, героїкою, безоднею. Громадянська війна в Іспанії постає в ній велично-кривавим міфом. Подейкують, ніби генерал Франко просив перекласти йому цей текст.
Антонич і Лорка майже ровесники у смерті: тридцять шостий і тридцять сьомий викарбувано на їхніх могилах. Я не знаю, чи зустрічаються вони тепер там, на Місяці, на його невидимому для нас, живих, боці, серед місячних садів та ущелин, чи приходять пити до однієї й тієї ж корчми. Сподіваюся — так, бо інакше, який сенс у нашому тутешньому миготінні? За найвищим рахунком суть же не в «партійності» поезії (як і не в «позапартійності» її). Суть у великій особистій відвазі говорити красиво, голосно і пронизливо. Ось, можливо, і все, що вимагається від поета.

газета “День”, №103, середа, 3 червня 1998

Вражаючий своїми масштабами і можливостями, захаращений уламками, будівельними відходами і минулорічним листям простір колишнього кінного комплексу сьогодні віддано, як сказали б у нас, „під культуру”. Називається це Museumsquartier, що з великою приблизністю можна перекласти як „музейний осередок”. Виставкові зали, павільйони, кілька музеїв, театр-кабаре, спілка архітекторів — але й банк „Австрія”, зрештою, відомий як один із найщедріших спонсорів для найголосніших мистецьких акцій. І все це ніяк не досягне між собою згоди, гарячі суперечки про те, як найкраще опанувати колишні стайні, точаться в суспільстві роками, політичні, комерційні, групові [у нас би сказали „кланові”), естетичні, егоїстичні (які там ще?) інтереси, а також відсутність будь-яких інтересів утворили достатньо складний лабіринт можливостей і перешкод.

Група молодих митців з різних країн світу запропонувала своє бачення, точніше, багато своїх бачень трансформації місця. У кількох залах і коридорах Museumsquartier було вситуйовано ряд об’єктів, про які я міг би відгукнутися відомим слівцем „цікаво”, бо були там і 50 тонн піску, і відеопровокації, і містичний тупіт копит по бруківці, і навіть голос, що з’являється в момент переходу з одного залу до іншого. Але було там і щось таке, що заслуговує, на мій погляд, окремої уваги вже хоча б тому, що досі сниться мені.

Об’єкт називається „Ідіома”. Його автор — 39-річний словак Матей Крен, який нині мешкає у Празі. Уявіть собі посеред залу, на всю його висоту — від стелі й до підлоги — круглої форми вежу, збудовану з десяти тисяч книг. Висота — шість з половиною метрів, діаметр — два сімдесят п’ять. Уявіть собі, що ці книги склеєні палітурками, корінцями, вони різнокольорові, вони громадяться одна на одну, вони творять бездоганну форму, але вони .вже не для читання — тільки для споглядання. Вони розсіюють навколо свою предметну енергію, але від неї, від цієї книжкової енергетичної маси робиться страшно. І страшно солодко. Ви сторожко обходите цю вежу, час від часу вихоплюєте з неї сигнал знайомого імені чи назви і раптом бачите в ній отвір, і ви туди зазираєте („а що там всередині?” як головне питання філософії) — і опиняєтеся завислим між безоднями. Насправді це тільки дзеркала, одне вмонтоване в стелю, інше в підлогу, це ефект відображення книг у дзеркалах, взаємне відбиття книг і дзеркал, взаємне проникнення, але ви дивитеся вгору — книги тягнуться в безконечність, ви дивитеся вниз — книги тягнуться в безконечність, немає ні дна, ні стелі, книги — це безодня, дух — це безодня, людина — це безодня між безодень, ви про це знали й раніше, але щойно тут, щойно зараз, обмануті дзеркалами, книгами і автором, на мить відчули, що це таке — бути часткою Великої Невагомості в занедбаному лабіринті колишніх цісарських стаєнь.

Одной из ключевых во внутриукраинских противостояньях была и остается проблема языка. Лично для меня, кому язык-то и служит инструментом взаимодействия с остальным миром, это, безусловно, моя проблема. Именно в этом пространстве – функционирования языка, его применения, а порой его же диктата – я стараюсь быть как можно более чувствительным.

Самый распространенный – как в Украине, та и за ее пределами – стереотип, описывающий нашу языковую ситуацию, состоит в представлении об украинском билингвизме. Исторически сложилось так, что Запад якобы говорит едва ли не исключительно по-украински, а на Востоке в разных соотношениях сосуществуют два (если не три) языка – украинский и “суржик” преимущественно по деревням, русский и “суржик” – преимущественно в городах.

На самом же деле последнее десятилетие внесло в такое распределение весьма существенные изменения. Парадоксально, но само-то десятилетие началось с юридического закрепления за украинским языком государственного статуса, означавшего, что в дальнейшем этот язык получает мощный импульс к развитию во всех сферах и на всех уровнях, постепенно вытесняя русский как “язык вчерашнего дня”. Фактически же произошло нечто прямо противоположное – как раз за последние десять лет (а из них всего более за восемь лет независимости) украинский язык утратил множество своих позиций.

Причин тому, надо полагать, десятка два, собственно, здесь целый комплекс причин и следствий. Однако главная среди них принадлежит, по-моему, сугубо психологической сфере: непривлекательный образ собственного государства в глазах большинства граждан. Следовательно, и язык этого государства, государственный язык, перестает притягивать. Тем более, что никто из государственных мужей вовсе и не принуждает к нему обращаться.

Реальная языковая ситуация Украины в конце столетия выглядит так. Фактический украинско-русский билигвизм остался только на Западе. Хотя русский язык в Галичине звучит ощутимо меньше, нежели украинский, но ни у кого из носителей нет никаких проблем с его использованием. Можно вполне спокойно жить во Львове, изо дня в день разговаривая только по-русски. Трудно представить себе зеркальное отражение подобного явления в Донецке, например, или в Крыму. Смельчак, который отважился бы там говорить принципиально по-украински, вынужден был бы жить в постоянном стрессе. “Галицкие националисты” оказываются куда толерантнее (а скорей всего, просто равнодушнее) “интернационалистов” Востока или Юга.

Восток Украины сегодня уже не билингвистичен, он русскоязычен, причем фонетически этот русский язык все более утрачивает территориально-украинские признаки (то, что в Москве называют “южным акцентом”, в роде, например, пресловутого фрикативного “h”). Ныне киевская, днепропетровская, полтавская и черкасская молодежь говорит уже на вполне унифицированном, со всеми характерными лексическими украшениями и сленговыми новациями. Что само по себе было б и не неплохо, разговаривай эта молодежь не только порусски.

А как же “суржик”, где он, этот милый ублюдок, химерическая помесь, кровосмесительное дитя билингвизма? А он там, где ему и должно быть – там, где и сам билингвизм. То есть уже не на Востоке, а на Западе. Да, именно на “суржике” общается ныне значительная часть западноукраинского общества, включая и “сознательных галичан”. А на Востоке он и в самом деле исчезает – вместе с “неперспективными” деревнями, местечками и вымирающими там стариками и старухами.

Итак, “суржик” шествует на запад, сопровождая великий поход великого и могучего русского языка. Украинскому же отступать некуда – не в Польшу же и не в Словакию с Венгрией!

Как один из тех, кого считают писателем (пусть имя мое просто NN), я иногда горжусь тем, что на протяжении последних пяти-шести лет обрел на Востоке Украины некоторое число увлеченных, абсолютно русскоязычных читателей, которых впервые в жизни читать по-украински приохотили именно мои сочинения. Но никогда еще – сейчас впервые – я не задумывался над тем, скольких абсолютно украиноязычных читателей я каждый день теряю здесь, на Западе,– единственно оттого, что они уже перестают меня понимать.

Люмпенизация в Украине – это не только “базар-вокзал”, серые лица, стриженые головы и спортивные штаны. Это еще и примитивная русификация, язык на две сотни слов, эдакий русский “пиджин”. В конце концов, это язык самых уважаемых в нашем обществе людей – бандитских авторитетов, звезд поп-музыки, спортсменов, нуворишей. Чтобы забраться на свою вершину в обществе украинский язык им не понадобился, соображают простые украинцы. А к чему же он нам?

Если так пойдет и дальше, то вполне реальной кажется мне перспектива почти тотального исчезновения украинского языка из повседневного обыденного обихода уже при жизни одного – двух поколений.

Вместе с тем вполне реальной остается и совсем иная перспектива. Я и в самом деле не знаю суммы всех факторов, от которых это зависит. А может быть, вообще ничего ни от чего не зависит? Ведь Украина – это барочный край. Все здесь страшно запутано, так неоднозначно и в то же время взаимосвязано, что какие-либо взаимосвязи теряют смысл, и неустойчивых тенденций ничуть не менее, нежели устойчивых. Выиграет киевское “Динамо” у московского “Спартака” – и патриотизм возрастает даже на уровне употребления украинской речи. Подорожает водка или бензин – соответственно и патриотизма поменьше.

* * *

Фрагмент, предложенный вашему вниманию, извлечен из большего текста, написанного для польской “Газеты Выборчей” в ноябре прошлого года, между первым и вторым турами президентских выборов в Украине, и посвященного проблеме возможной (или столь же невозможной) дезинтеграции Украины.

С тех пор прошло четыре месяца, на протяжении которых вокруг и внутри языковой ситуации в нашем обществе фактически ничего не изменилось (собственно, и не могло измениться). Ничего – если не считать появления двух-трех обсуждаемых здесь документов, что и побудило редакцию “Российско-Украинского Бюллетеня” пригласить меня к участию в дискуссии. Постараюсь изложить некоторые свои соображения, развивая, опровергая и частично комментируя написанное в ноябре. Строго говоря, это будут вовсе не ответы на вопросы анкеты. Поэтому прошу не брать в расчет мою нумерацию, необходимую мне лишь в рассуждении внутренней композиции.

1. Первое, что, по-моему, стоит сделать – это поставить вопрос прямо и откровенно: не “и – и”, а “или – или”. Не “и украинский и русский языки в Украине”, а “или украинский – или русский”.

Как мне кажется, двуязычие (или многоязычие) предусматривает стабильно поделенные между этими языками сферы (территориальные, социальные и т.д.). В украинском случае о таком разделении сфер между языками (украинским и русским) говорить или вовсе не приходится (ни один из языков объективно не может замкнуться только на некоторой части общественного бытия, равно как и ограничить себя регионально или “сословно”, и претендует на все), или же можно только на уровне схем и стереотипов (“русскоязычный Восток – украиноязычный Запад”; “русскоязычный город – украиноязычное село”, “украиноязычные власти/чиновники – русскоязычная интеллигенция” или “русскоязычная интеллигенция – украиноязычная масса”).

Выходит, на самом деле в Украине речь идет о противостоянии или, мягче, конкуренции двух языков. В такой ситуации “расширение сфер применения” одного из них фактически означает “сужение сферы применения” другого. Следовательно, любое правительственное решение о “дальнейшем развитии украинского языка как государственного” будет “ущемлять права” русскоязычного населения. И напротив – любое правительственное решение о “защите русского языка” или о “предоставлении русскому статуса официального” будет “ущемлять права” украиноязычных.

Это противостояние и образует одну из наиболее интересных интриг новейшей украинской истории.

Как же из этой интриги можно выйти? Существует общеевропейская историческая закономерность, по которой в деколонизированных европейских странах со временем утверждался один язык – язык т. н. “титульной нации”. К сожалению, Украина не прошла этот этап своевременно – тогда же, когда и большинство “порядочных людей” – в конце XIX – начале XX веков. Вспомним при этом хотя бы столетней давности языковые баталии между чехами и чешскими немцами за то, на каком языке следует говорить в сплошь немецкоязычной Праге; вспомним, что несмотря на весь либерализм Масарикова правительства, языковая политика новой Чехословакии была сформулирована так жестко, что уже в начале 20-х Франц Кафка с грустью констатировал свою оторванность от окружающей языковой среды; согласимся, что следствием этой “победы чешскости” оказалась победа культуры в глобальном измерении – прежде всего как победа тенденции к разнообразию мира, а еще – победа “слабейшего” над “сильнейшим”, “меньшего” над “большим”, “младшего” над “страшим”.

В этом смысле Европа знает одно только исключение – деколонизированную Ирландию, где имперский язык так и остался господствующим и де-факто единственным. Очевидно, объясняется это тем, что в ирландском случае историческое отдаление от “автохтонного языка” было уже непреодолимым. Случай Украины – прямо противоположный, украинский язык как все более тесно заполняемая структура до сих пор пребывает в процессе становления, он молод и гибок, он завтра еще способен выказать свою агрессивность, он здесь и сейчас. Пародируя Маркса, можно сказать, что вся прежняя история украинского языка есть лишь его предыстория.

2. Противостояние двух языков в Украине на самом деле выступает одним из самых зримых проявлений несколько более глубокого противостояния: между новыми возможностями Украины как нового государственного образования и имперской инерцией. По сути, проект “сохранения и защиты русского языка и культуры” в Украине и на всей Одной Шестой – это проект реального сохранения и дальнейшего функционирования империи в ее существеннейшем измерении (так сказать, проект “Империя-2”, если воспользоваться актуальной ныне знаковой системой). Единый русский язык и общие культурно-ментальные коды призваны цементировать в одно целое как можно больше обитателей бывших советских территорий. В надлежащий исторический момент эти отрезанные ломти вновь прирастут – главное, сберечь ностальгию по прошлому и тягу к такому срастанию, а русский язык и служит выразителем этой ностальгии и этой тяги.

Между тем, новые возможности Украины обозначили для нее совсем другой проект – проект радикального разрыва с империей и постепенного врастания во внероссийскую, “европейскую” цивилизацию. Проект вполне безумный (не скажу “головоломный”) как на нынешнее положение дел, зато и привлекательный для новых украинских элит, в первую очередь – для социально ангажированной украинской молодежи. И украинский язык – не просто знак, но и орудие этого высвобождения Украины, этого разрыва, этого проекта. Если угодно, знак качественно иного будущего.

На мой взгляд, лукавят те участники дискуссии, которых возмущает присутствие в ней чисто политических аспектов. Ведь вопрос о едином языке будущей Украины – это действительно проблема в высшей степени политическая, более того – геополитическая, даже геостратегическая. И незачем делать вид, будто речь идет о чем-то еще.

3. Украинская власть в лице новых “гуманитарных министров” обратила внимание (похоже, впервые за все время независимости и впервые же после восемьдесят девятого года) на проблему функционирования государственного языка. Таким образом украинская власть сделала то, что обязана делать власть какого бы то ни было государства, воспринимающая это государство всерьез и заинтересованная в его существовании – в данном случае решила укрепить один из факторов высвобождения, исхода из империи. Она сформулировала это (пока еще на стадии проекта) в целом бюрократически, неэлегантно и нетолерантно – так, как это делалось и делается всегда и повсеместно – в Чехии и Болгарии, Франции и Хорватии, Швеции и Греции, Китае и России, потому что такой уж он и есть, “метод власти”, и где нам взять лучших в мире министров?

Ее оппоненты апеллируют к либеральным ценностям, к европейским трактатам, уставам и параграфам, особенно упирая на права и свободы личности,– и делают это столь же бюрократически, неэлегантно и нетолерантно, так как в конечном счете подразумеваются не европейские хартии или кодексы, а “новый союзный договор”.

Если бы в ноябре прошлого года на президентских выборах победил Симоненко, украинская власть была бы другой и сейчас готовила (а может быть, уже и приняла) диаметрально противоположные по содержанию документы, касающиеся “языкового вопроса”. Но Симоненко не победил. Можно ли факт поражения Симоненко на выборах трактовать как “ущемление прав русскоязычных граждан Украины”? В известной степени – да. Однако отсюда ничего не следует. Нужно было на выборах побеждать.

4. Вот мой цинизм из меня и полез! “Нужно было на выборах побеждать”. А как же все-таки быть с побежденным меньшинством, с каждым отдельным человеком, с его самодостаточностью? Закрыть глаза на все нарушения, вольные и невольные, во имя ускоренной “деколонизации Украины”? Цель оправдает средства?

Иными словами: как же все-таки быть с фундаментальными правами и свободами человеческой единицы, которая не хочет, ну вот не хочет – и все, переходить на какую-то дам “державну мову”?

А никак не быть, осмелюсь заметить. Терпеть, как ответил во время аналогичной дискуссии с российскими интеллектуалами в Москве писатель Тарас Прохасько. Время все расставит по местам, уж простите за банальность.

Для начала стоит согласиться с тем, что – в случае дальнейшего существования Украинского государства – русского языка в нем объективно будет все меньше и меньше. Он фактически, а не юридически, начнет становиться языком одного из национальных меньшинств (вот тогда и настанет пора вспомнить о европейских хартиях, а не сейчас, когда в образовании, массовой информации, массовой культуре, бизнесе, спорте, прочих сферах с большим отрывом доминирует именно он, русский!). Это будет продолжаться долго, иногда в порядке “шаг вперед, два шага назад”, чаще всего – по принципу маятника – то в одну сторону, то в другую, но в целом красиво, постепенно, спокойно и недраматично, а главное – безболезненно. И обязательно будет сопровождаться очередными сменами поколений. Уже сегодня на киевских улицах дети школьного возраста говорят друг с другом по-украински,– право же, вовсе не предвзятое наблюдение.

Если же “вся эта Украина” воистину ни что иное как мнимость, нечто вроде преходящего недоразумения без внутренней воли к становлению в себя самое, и несколько времени спустя вновь окажется “субъектом обновленной славянской федерации”, то так тому и быть – украинский язык исчезнет даже скорее, чем это могли бы предусмотреть некоторые московские стратеги, в Галичине не останется и суржика, а мои поэтические переводы из Бориса Пастернака сохранятся разве что в качестве курьезного шифра для инопланетян.

газета “День”, №220, 17 листопада 1998, «День»

Про улюблених поетів слід писати так само добре, як і про всіх інших, але значно краще, — вдався нещодавно до парафразу один мій знайомий дотепник. Поет Ігор Калинець — для мене саме такий випадок. Хай ці рядки будуть передусім вдячністю.
Я почну з дуже далекого й особистого — на початку вісімдесятих, коли він знову з’явився у Львові після дев’яти років ув’язнення і заслання, я майже нічого не знав про нього, хоч, вочевидь, ходив тими самими вулицями і — що достеменно — бував у стінах тієї ж бібліотеки імені Стефаника, де він працював, здається, «техперсоналом». Щоправда, скрізь циркулювали всілякі чутки (а Львів — це Місто Чуток) про якихось поетів-дисидентів, про таємні зборища на Чортовій Скелі, про супер-групу «Вуйки» і рок-оперу «Степан Бандера». У тій в’язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих кумирів.
Дещо пізніше, навесні вісімдесят третього, я врешті пережив одне з найсильніших у житті поетичних потрясінь. Діялося це в запущеній, оброслій першою квітневою зеленню львівській віллі з вежею, де тодішній її тимчасовий мешканець, дзен-буддист Микола Юрійович Рябчук укотре приголомшував мене своїми невичерпними покладами заборонених плодів, перш усього самвидаву (свого роду альтернативний курс лекцій з української літератури). Збірка за збіркою, назва за назвою, вірш за віршем — на цигарковому папері, формат А5, четвертий-п’ятий, вже майже нечитабельний примірник машинопису: «Відчинення вертепу», «Спогад про світ», «Коронування опудала», «Підсумовуючи мовчання»… Так, бо це була ще передксероксна епоха, і навіть приватні друкарські машинки мусили перебувати на особливому обліку в особливих місцях.
Отже, тут — принагідний уклін цілій, без перебільшення, армії переписувачів і розмножувачів, а також кур’єрів і розповсюджувачів, цьому дивному львівському жіноцтву й чоловіцтву, цим черницям і ченцям нового часу, цій таємній індустрії опору, десяткам і сотням законспірованих інтелектуалів і просто звихнутих шанувальників поезії, всіляких там лікарів-інженерів-сторожів-студентів, які уможливили ці тиражі, ці таємні бібліотеки й книжкові серії, ненастанно ризикуючи собою, друзями й рідними. Це саме завдяки їм наша література не просто могла бути, а таки була іншою, відмінною від тієї орденоносної парткомівської хвойди, що крутилася — й донині крутиться! — в офіційному обігу.
Повертаючись до того сеансу в Рябчуковій келії, додам лише, що на єдиному подихові прочитав тоді «всього Калинця» (вісім книжок, дев’ять — не пам’ятаю — всього, який був під рукою), це тривало ніч і добру частину наступного дня, але відтоді його поезія назавжди асоціюється в мене з відчиненим вікном, першою квітневою зеленню, склянкою чорно-золотого чаю, співом птахів і вітром очікувань. Відразу хотілося передрукувати все це для себе. Переді мною постав хтось, кого я відразу страшенно полюбив — і не тільки поезія, але й таємниця тут була причиною. Таємниця називалася життям і починалася тут- таки, за вікном.
Це правда, що тоді, в ті хвилини він був десь зовсім поруч, у Львові. Правда й те, що вже тоді він більше не писав поезій. «Після 1981 року я замовк як поет і тепер я — імпресаріо колишнього Ігоря Калинця», — читаємо в його «Автобіографічній примітці». Наскільки мені відомо, це мовчання триває досьогодні — ось іще одна таємниця. Звідки приходить поезія? І куди відходить? І що робити нам у цьому житті, коли з нього йде поезія? І що робити з життям, якщо поезія не покидає його?
Сімнадцять Калинцевих поетичних книг — це, безумовно, світ. Його появу спричинила цілком особлива свобода — творити власні кодекси, класифікації, синонімічні ряди, душевні трансгресії. Здатність розкошувати в подарованій тобі мові виявилася просто феноменальною. І хоч кожна з книг писалася ніби з іншим конструктивно-стилістичним надзавданням (і це відчутно, це завжди вдається, адже Калинець винятково естетський), у той же час жодна не заперечує іншої, і в кожній відразу впізнаваний єдино можливий автор. Вічний шляхтич, пан волі, лицар герба неприкаяності, калиновий денді в’язниць і таборів, особистість без домішок. Можливо, ще буде написано колись про його єдину Книгу.
Сьогодні ж я — про свою вдячність. Добре, що поруч, не так вже й далеко, живе хтось шляхетний. Добре, що він незгідний і непродажний. Добре, що в цьому похамленому світі є здатність протистояння і вона втілюється в рядки, ритми, жести, в «сліпий друк» самвидавних зошитів, у перевидання й переклади іншими (щасливішими?) мовами. Добре, що вона втілюється також у мовчання — іноді це промовистіше від найвелемовнішої мови.
І, насамкінець — уже цілком приватно. Іноді страшенно хочеться бути учнем. Я вдячний Калинцеві за те, що в мене є така можливість.

газета “День”, №122, четвер, 8 липня 1999

Причинами смерті 45-річного Йозефа Рота найчастіше називають алкоголізм і ностальгію — перше, вочевидь, випливало з другого і навпаки. Обидві хвороби письменник виплекав у собі самостійно, свого часу, ще перед великим розпадом 1914-18 років, обравши для себе долю емігранта, мандрівника на Захід і готельного самітника, а також зробивши втечу своїм перманентним станом.
Містечко Броди, де він народився 1894 року, лежить недалеко від Львова і за тих часів вважалося «галицьким Єрусалимом» (звідси, до речі, таке часте серед східноєвропейських євреїв прізвище Бродський). Народжений у цій перехідній смузі між Галичиною та Волинню, на найсхіднішій околиці австро-угорського світу та Європи, де «культури все-таки більше, ніж про це можна судити зі стану каналізацій», Рот за першої ж нагоди покинув цю свою «малу батьківщину», на вісімдесят п’ять відсотків заселену представниками його мандрівного народу. Це був поклик слави, можливо, спрага якісно вищого буття, велика ілюзія сімнадцятилітнього на порозі першої з усесвітніх катастроф. «Містом містечкові ніколи не бути. Кар’єри поселень, як і кар’єри людей, обмежені фатумом», — напише він через багато років, напевно, пояснюючи собі самому цей порив у Велике.
1913 року він починає студіювати у Львові — і невдовзі полишає його теж. Йому мало Львова: темп життя недостатній, літературні дискусії не виходять за межі політичних, взаємно виснажливе українсько-польське з’ясування стосунків не має кінця, польська мова домінує на університетських лекціях. Усе це змушує його, німецькомовного й космополітичного, знов-таки — за першої ж нагоди — рушити далі на Захід, з «малого Відня» до справжнього. Однак від Галичини не втечеш, особливо коли носиш її всередині себе самого. Спершу вона наздогнала Рота у Відні. Це сталося з початком війни, коли тисячі галицьких біженців, а надто ж наляканого російським наступом і перспективою погромів єврейства, опинилися тут і там на віденських вулицях, площах, вокзалах, тягнучи за собою свій багаж, дітей, жінок, стариків. Більшість Ротових романів, які напишуться пізніше, були б неможливими без цього жахливого досвіду панічного переселення містечок у Місто.
Пізніше була війна, до участі в якій він урешті зголосився добровільно. І так відбулося одне з його повернень — Рот знову закинутий у Галичину, аби побачити світовий танець смерті й передбачити, як розкладатимуться в галицькій землі західноєвропейські трупи, удобрюючи її, і як «на зогнилих кістяках мертвих тірольців, австрійців, німців (чехів, словаків, мадярів, хорватів, додамо) зацвіте кукурудза цього краю».
Письменник не може не мати передчуттів. Більше того — йому нікуди від них не подітися.
Навідуючи ще неодноразово Львів у 20-ті й згодом 30-ті роки (Рот бував запрошуваний польськими колегами як один із найпопулярніших і таких, що найчастіше перекладалися та видавалися у міжвоєнній Польщі авторів), він намагався констатувати непорушність «того ще світу», габсбурзької ідилії, полікультурної строкатості й толерантності. Повертаючись до Берліна, чи, згодом, до Парижа, він говорив і писав про зростання рубців, про майже цілковите загоєння ран, розв’язування вузлів, самовідновлення культури в Галичині. Він помилявся, як усі великі романісти не знаючи життя й беручи бажане за дійсне — «того ще світу» вже не існувало, він ще сяк-так нагадував про себе під час письменницьких вечірок у богемних рестораціях, але насправді все було не так, сутінки фашизації оповивали Європу, а великий червоний змій уже виморив мільйони селян на Сході. Геноциди перетворювалися на норму офіційного політичного курсу урядів і вождів.
Узимку 1937-го Рот востаннє приїздив до Львова. «Запевняю вас, друзі, що ми присутні на останньому з подібних свят у Європі», — звертався до добірного львівського товариства не без впливу алкоголю й пробуджених передчуттів. Не всі з присутніх хотіли йому повірити. Декого з них було розстріляно енкаведистами між 24 і 26 червня, а декого, натомість, есесівцями 3 липня того ж таки 1941 року. Тиждень, що минув між двома львівськими розстрілами інтелігенції, став тижнем остаточного руйнування Ротового світу.
На щастя, Рот не дожив до цього. Він помер у Парижі, наприкінці чергового травня — місяця, що по-справжньому можливий лише в Парижі. Істинною причиною смерті були передчуття — катастрофа мала початися відразу після літа, за якихось дев’яносто три дні (останні курорти, вакації, салони, танці й заміські пікніки). Далі був Голокост, фабрики смерті, трагедія Центральної Європи — все разом включно з війною, від якої його серце святого пияка все одно б розірвалося.

газета “День”, №94, четвер, 27 травня 1999

Виглядає все ніби таким чином, що безпрецедентний пан М. із Києва попросив кримських депутатів, хай би вони якомога швидше вимагали від депутатів київських надання російській мові державного статусу. Хоч у самому Криму вона такий статус має вже, здається, від 1993-го чи якого там року — записано в Конституції. Але цього виявилося недостатньо — треба, щоб в усій Україні. І кримські депутати за це майже одностайно проголосували, і тепер справді вимагають. Російська мова має бути в Україні державною. Україна — багатонаціональна демократична країна, сім’я народів і племен, а не якийсь галичанський загумінок. Української вам (це «вам» стосується вкінець уже знавіснілих нацюків-пацюків) ніхто не забороняє — розмовляйте собі по своїх селах та у своїй Галичині (або — ще краще — тільки по селах і тільки в Галичині). А нам не заважайте прилучатися до скарбниць світової культури через світову ж таки — російську — мову. Такий загалом зміст усього цього — як тепер прийнято подібні послання називати — месиджу.

Добре, з кримськими депутатами мені все зрозуміло. Вони грали і гратимуть свою гру. Це нехитра і часом брутальна гра навколо того, як узгодити не зовсім узгоджуване: інтереси мафії з любов’ю до Великої Росії Путіна та комуністичними зрівнялівськими ідеалами. Але навіщо ця гра потрібна панові М.? Чому він тисне на цей так званий депутатський корпус, на це піддатливо-слизькувате тіло? Йому що, без російської мови президентом не стати?

Насправді російською мовою в Україні сьогодні говорить усе: телевізія, радіо, газети, фільми в кінотеатрах, Президент, його канцелярія, армія, міліція, податкова адміністрація, мафія, організовані та неорганізовані злочинні групи, нічні клуби, ресторани, борделі, базари й вокзали. Найпопулярніші телевізійні канали тільки те й роблять, що цілими вечорами показують як не безконечні російські кримінальні серіали з лазнями, дачами і трупами, то так само безконечні російські ток-шоу. Мій глядацький вибір унаслідок цього не такий вже й широкий — це приблизно як вибирати між іскрометною дискусією про окремі переваги анального сексу на каналі X і не менш захопливою дискусією про окремі недоліки зоофілії на каналі Y. Здогадуючись про існування як окремих переваг у першому, так і окремих недоліків у другому випадку, я дякую за увагу і, як уже одного разу повідомляв, усе частіше користуюся улюбленою кнопкою off.

Ні, я далекий від мовного екстремізму та ілюзій. Що більше — я нерідко переходжу на російську мову у спілкуванні з російськомовними українцями, якщо вони зі свого боку достатньою мірою мені симпатичні, тобто передусім не тиснуть — так само, як і я на них. Я чиню при цьому так, як дев’ять десятих нашого суспільства чинить упродовж останнього десятиліття — себто я не шукаю конфлікту на мовному ґрунті. Таке розв’язання прийнято називати консенсусом: обидві сторони наче й до кінця не вдоволені, але в ім’я певної вищої спільності йдуть на взаємні поступки. Приміром, коли у Львові ви розмовляєте лише російською, а тамтешні «нацюки-пацюки» навіть не думають вас убивати і навіть не ображаються за вживання слова «сравни» — що більше, розмовляють із вами однаково приязно. Не знаю, як із аналогічним явищем-навпаки було б у Криму, але хотілося б, аби аналогічно. Загалом же реальність така: російська мова потрохи збільшує свій ареал — передусім через мас-медіа та маскульт. Українська протистоїть цьому як може, не даючи загнати себе в жодні територіально-прошаркові рамки — не вийде вже обмежити її ані галицьким селом, ані Львовом та околицями, ані цілим аграрним Правобережжям.

Що й казати — такий консенсус хибує багатьма ризиками, він украй хисткий, але він є. Наслідком цього консенсусу в нашій країні стала фактична двомовність. Яка проте перестане бути фактичною, лиш тільки стане юридичною. Тобто як тільки станеться те, чого унісонно вимагають кримські депутати вслід за дещо нервовим помахом дириґентської палички пана М. Бо державний статус лише однієї з мов — української — парадоксальним чином утримує в Україні баланс двомовності. Як тільки російська мова отримає той самий статус, імперська інерція перейде у нове прискорення — за лічені десятиліття (коли не раніше) Україна стане фактично одномовною. Немає жодного сумніву в тому, що цією єдиною мовою буде російська. І якщо такою на сьогодні є кінцева мета мовної політики в Україні, то я чогось не розумію, перестаю бути розважливим і на очах у глибокошановної публіки роблюся екстремістом. Мене хочуть усерйоз посварити не тільки з самою дійсністю, але й із самим майбутнім.

Політикам, які відстоюють державний статус для російської мови в Україні, про всю цю реальність відомо не гірше за мене. Стверджувати, ніби російська мова нині у нас загрожена і перебуває на грані зникнення чи утискання, може лише викінчений абсурдо-сюрреаліст. Але йдеться їм якраз не про захист, точніше, не про той захист — ідеться про найкращий захист, ім’я котрому напад.

Ідеться загалом про одну з тих політичних перверсій, коли поняття «люди» (чи — перепрошую за патетику — «народ») замінюється вкрай цинічним поняттям «електорат». На жаль, у нашій реальній щоденній політиці поки що перемагає й утверджується практика (чи то пак, як кажуть у Москві, технологія), згідно з якою цей «електорат» не що інше, як матеріал для маніпуляцій. Час від часу певній частині цього електорату — маніпулятори чомусь вважають її більшою частиною — показують язик. Це російська мова, точніше, обіцянка зробити її державною. Це принада для одних (що їх, вважається, більше) і погроза для інших — тих, кого нібито менше. Язик стає інструментом ділення та володарювання. Мистецтво його показувати — чи не найвище з політичних українських мистецтв.

Хоч саму по собі цю гримасу прийнято вважати блазенською. Або навіть мавпячою.

№ 42 (417) 2 — 8 листопада 2002

№212, вівторок, 25 листопада 1997
газета “День”

Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу “Life”, у своєму нарисі про Сташинського називає його “чудовиськом у людській подобі”. Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами — вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається.

Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції.
Отже, “чудовисько у людській подобі” і “робот-убивця”. Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало — ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.

Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося прочитати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будували з єдиною метою — відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного.

Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плакату і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 1990-х, украй потрібним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне — боронь Боже, не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно — слабкодухий пристосуванець, “тварь дрожащая” і яскраво виражена паршива вівця в героїчній українській отарі.

Насправді Сташинський — потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.

Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але — що для мене значно цікавіше — це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд — він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть ґарантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю.
Попри абсурдність альтернативи — блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи безнадія втечі в любов. Він, потвора Сташинський, “чудовисько в людській подобі” та “робот-убивця”, вибирає друге. Таке враження, наче він не досвідчений і цинічний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплі від яких-небудь Beatles, фанатично повірив, ніби All You Need Is Love.

2.
Викладена в найзагальніших деталях і прокреслена пунктиром його життєва лінія має приблизно такий вигляд.
Певного дня на зламі 1940-х і 1950-х він, тоді ще старшокласник, був затриманий за безквитковий проїзд у приміському потязі між Львовом і рідними Борщовичами. Яким чином і чому заледве повнолітнього пасажира з рук залізничної міліції передають у значно турботливіші руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочасні спецслужби прагнули завербувати кожного пійманого контролерами зайця? Якщо так, то страшно навіть уявляти собі справжню кількість їхніх добровільних помічників. Але швидше за все за Сташинським уже щось тяглося, і затримання в потязі було прологом до певного сценарію.
Хлопчина згодився на співпрацю порівняно легко. Можливо, він і сам чекав такої нагоди, можливо, потайки мріяв про неї. Пролізши за наказом гебе у структури підпілля, він, що називається, здає людей цілими боївками. Операції, проведені за його участю, до певної міри нагадують постановки тодішніх провінційних театрів. Джон Стіл пише про “калюжі курячої крові”, використовувані чекістами в тих інсценівках. Про іншу кров, не курячу,— ту, котра пов’язує нерозривними путами і змушує до цілковитої відданості, можемо лише здогадуватися.

Старанність і успішність юного провокатора не лишилися без уваги. Уже в 1952-му році його відряджають до Києва, де проходить вишкіл на дворічних курсах розвідників. Суперінтенсивне вивчення ворожих мов доповнюється політінформаціями, а також заняттями зі стрільби, самбо і якого-небудь отрутознавства. Приблизно посередині того золотого відтинку епохи помирає Сталін, а найофіційніший поет України публікує чергову збірку “Могутність нам дана”. Щодо могутності Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених Сташинським випускних іспитів керівництво влаштовує могутній банкет. У моєму фільмі цей епізод мав би стати особливою цезурою — увесь той довжелезний стіл з коньяками, винятково вірменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортів, помаранчами і рябчиками неминуче засоціювався б зі сталінською “Книгою про смачну і здорову їжу”, особливо на тлі загальнонародного хронічного недоїдання перших і всіх подальших повоєнних років.

Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (Kohlenpott-Dialekt) — і це не випадково, бо згідно з легендою, він начебто походить з околиць Ессена. Утім, певний час він змушений лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!) і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі й глибоко затаєні терзання — як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така доля шпигуна — чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства — це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій.

І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім неочікуваним боком — жіночими грудьми. І він уперше в житті так приторкується до них усім собою — на танцях у Східному Берліні, в один з незліченних вільних вечорів. Про Інґе Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише таке: “Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. І все-таки вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї”. Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? аґресивно? жадібно поїдала все м’ясо? Нам не дано почути відповіді. Але й Джонові Стілу не дано знати про тисячу інших можливих “і все-таки”. Як, наприклад, про її манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звільняючи його від заколки. Або про запах її зовсім не вишуканих перукарських (та ще й ендеерівських!) парфумів, що доводив до солодкого запаморочення раніше нецілованого борщовицького аса розвідки. Або про те, як вагонні двері останнього ес-бану на Карлгорст щоразу відтинають від нього її, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго і пристрасно вміє вона кінчати — всією собою, вся здіймаючись хвилею і вдячно схлипуючи.

Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, та його зверхники прореаґували на цю новину радше толерантно. Дивно, бо жоден попереджувальний сигнал не спрацював, і система не заблокувалася сама собою.
Ні, навпаки — в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них — Лева Ребета. Але перш ніж він вистежить його, перейде дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський наблизився до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, колеґ. Чи подивилися вони один одному в очі — Сташинський і пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стріляти? “Бризнув струмінь, і пес умить повалився на землю, не видавши ані звуку,— пише Джон Стіл.— Однак він ще зо три хвилини смикався в агонії”.
Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.

Убивши його, Сташинський ще того ж таки дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі “Інтернаціональ”. Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як прийнято писати у таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо, хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям блискуче виконаного завдання. З цієї нагоди колеґи з розвідувальної бази у Карлгорсті знову накривають на столи — це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу — з пивом і шнапсом, копченими вугрями й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму “Кубанські козаки”, що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно та спершу повільне, але дедалі швидше і хамське впивання. Не обходиться й без цінного подарунка (за вбивство) — від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом “Контакс”. Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності — на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели — з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті.

3.
Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. “Подобався” загалом навіть не те слово — насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу — щохвилинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових.

Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під охороною. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь сильно засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гірше за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців.

Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, виправляючи його на вистежування ворога номер один. Попри те, історія цього вистежування є страшенно довгою та плутаною. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати на його сторінках разом із адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потім щасливо підібраного ключа до вхідних дверей будинку за тією ж самою адресою.
Убивати своїх ворогів у під’їздах, на сходових клітках або в ліфтах будинків, у яких вони проживають, є до значної міри фірмовим стилем. Тому Сташинському так важливо було потрапити до того під’їзду і підстерегти Бандеру в ньому.

Дня 15 жовтня 1959 року, близько першої, вони на мить перетнулися всередині, у дверях вестибюлю (ти туди? — а я звідти!), і навіть зустрілися поглядами, жертва і її жертва, Степан Бандера і Богдан Сташинський, СБ і БС — наче в дзеркалі, 50-літній чоловік і 28-літній молодик. Другий, не вагаючись, виконав головну службову заповідь “убий!” — і пустився навтьоки. Перший звалився з ніг якраз між третім і четвертим поверхами, при цьому так і не випустивши з рук торбини зі щойно накупленими продуктами, та навіть нічого з них не розсипавши.
До кінця виконував свій обов’язок?
4.
Третій банкет Богдана Сташинського — з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, “неймовірна кількість страв і напоїв”. Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами — ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову — з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна — так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: “То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?”. “Арьол” розправляє плечі й голосно втягує повітря ніздрями. “Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися. Її звати Інґе Поль, я про неї доповідав”. Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша — така, про яку кажуть “гнітюча”.

Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а — що з цим робити?
Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік — їм надзвичайно шкода було втрачати такого кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. “Слухай,— казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін,— якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці”. Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати.

Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, а його лишили в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх, як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 1961-го — на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.

Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.
Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: “Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна”.

5.
Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.
Якось нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець Такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказували провести виховні бесіди з особовим складом. “Подумайте тільки,— промовляв до нас замполіт,— цьому йолопові не було й 19, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там кусок п…!”. Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.

Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок п…, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і All You Need Is Love?

6.
Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані ХХ століття. Відомо, що за скоєні злочини його засудили до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу “Life”?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.

Джерело: http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3260/art/1205267322.html
Юрій АНДРУХОВИЧ спеціально для “Хрещатика”.

Этимология зачастую приводит к заблуждениям, и, на самом деле, ничего по-настоящему не объясняет. И особенно если за словом скрываются целые пласты значений – от каждодневной обыденности до ритуального священнодейства. То, что на немецком означает ‘шнапс’, никак не может происходить от слова ‘шнаппен’, то есть хватать. Русское же слово ‘водка’, напротив, совершенно точно является уменьшительным словом от слова ‘вода’. Значит, русские (а это преобладающее большинство), произносящие с любовью уменьшительное слово ‘водочка’, используют уменьшительное название в квадрате. Украинское слово ‘горилка’ имеет совершенно иное происхождение – от слова ‘горити’, по-немецки ‘brennen’, напрямую соответствуя немецкому слову ‘Brand’ (пожар, горение, водка). Таким образом оно содержит в себе альфу и омегу всего кругооборота шнапса в природе: технологию изготовления и физиологию потребления.

Украинское и русское названия, взятые вместе, дают уже индейское ‘огненная вода’. Но в любом случае и украинское слово ‘горилка’ и русское ‘водка’ женского рода, эдакие дамы, а потому и чувствуют они себя лучше всего в мужском обществе. Немецкое слово мужского рода ‘дер водка’ можно объяснить только недоразумением и грамматическим несоответствием культур.

Образованные россияне уверяют, что формула водки была изобретена гениальным русским химиком Менделеевым, тестем поэта Александра Блока, а попутно также и создателем периодической системы химических элементов. В соответствии с учением Менделеева водка должна быть сорокоградусной. Любое отклонение от этого – будь то увеличение или понижение в ней содержания спирта – вредит здоровью. Я с подозрением отношусь к напиткам, крепость которых 38 градусов или, скажем, 45. Я слепо верю выводам Менделеева, хотя точно не знаю, делал ли он их когда-нибудь на самом деле.

Столетиями Украина относилась к самым различным государственным образованиям, преимущественно к империям. И сама того не желая, она оказалась в тени русской культуры. А то, что водка является неизбежным атрибутом русского образа жизни, а иногда и самой сутью этого образа жизни, знает весь мир. Комбинация слов ‘рашен водка’ кажется такой неразрывной и естественной, что становится просто тавтологией. Феномен ‘укрэниэн хорилка’, напротив, еще в значительной степени не изучен и не известен миру.

Питие горилки является, без сомнения, ритуалом. Между первой и второй рюмкой пауза должна быть чисто символической. Как гласит украинская пословица, между ними не должна успеть пролететь даже пуля. После третьей рюмки можно закурить первую сигарету. После шестой или седьмой надо рассказывать друг другу скабрезные анекдоты и громко над ними смеяться. После девятой можно начинать петь.

Основополагающая разница между обеими национальными моделями пития – украинской и русской – состоит в том, что русские несколько более экстремальны.

Если для украинцев горилка только средство, чтобы поднять себе настроение, то русские ищут в водке полного слияния с абсолютом (конечно, не шведским) и погружения в глубочайшие бездны. Украинцы хотят лишь хорошо поесть и попеть (последнее для них равносильно дыханию). Русские же при этом стремятся постичь истину, то есть вскрыть себе вены или под невыносимым воздействием неожиданного озарения пробить череп своему ближнему. После каждой рюмки шнапса украинцы закусывают чем-нибудь питательным и вкусным, например салом. Русские ничем не закусывают, иногда только занюхивают хлебом. По их мнению, закуска к водке – это выброшенные деньги. Смысл не в том, чтобы было вкусно, а чтобы добиться эффекта. И шансы на это тем больше, чем меньше закуски. Обобщая можно сказать, что в случае с украинцами речь идет о средстве, а в случае с русскими – о цели.

Поэтому русские считают аморальным быть разборчивым в водке, или пренебрегать ею. Как они всегда подчеркивают, существует лишь ‘хорошая’ или ‘очень хорошая’ водка. И никакого третьего варианта. Статистика вызванных некачественной, то есть ‘хорошей’ или ‘очень хорошей’, водкой смертных случаев или тяжелых отравлений равносильна русскому национальному мученичеству. А если речь идет о религии (а для русских это как раз тот самый случай), то к сообществу святых мучеников ежегодно прибавляются сотни тысяч новых.

За последнее десятилетие украинская водочная индустрия открыто встала на мирской путь наслаждений. Были разработаны самые разнообразные сорта. Сейчас их существует уже больше тысячи – одно перечисление названий сравнимо лишь с на редкость пространными произведениями барочной поэзии – с бесчисленными новыми вкусовыми комбинациями.

Достаточно упомянуть сладко-острое сочетание меда и перца одной из самых популярных марок! Поэтому мои московские друзья, пронизанные гнилым европейским либерализмом и предавшие многовековые национальные ценности России, всегда просят меня привезти в подарок одну-две бутылочки украинской горилки. Хотя, на первый взгляд, везти водку в Москву, все равно, что рис в Шанхай. Но это только на первый. Потому что водка – это одно, а горилка – совсем другое. Сегодня мы можем исходить из того, что процесс расхождения культур сегодня уже завершился, и мы имеем дело с совершенно различными видами напитка. Или – в соответствии с категорией грамматического рода – имеем дело с двумя сестрами одной общей семьи сорокаградусных. Что их объединяет, так это в лучшем случае угроза постепенного вытеснения, прежде всего в жизни молодежи, пивом и слабыми, алкогольно-игристыми пустяками – продуктами процесса глобализации: джин-тониками и бренди-колами.

Не хочу накаркать, но тенденция последнего времени показывает, что как водка, так и горилка постепенно теряет свой престиж среди молодежи.

Если эта тенденция возобладает, то тогда мы через несколько десятилетий, при условии, что будем еще живы, столкнемся с невиданным катаклизмом цивилизации – тотальным протрезвлением славян.

(“Der Tagesspiegel”, Германия)
Юрий Андрухович, 02 августа 2005