Бесіда відбулася після виступу Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які знайомили українську публіку з творчістю швейцарських поетів Педро Ленца і Рафаеля Урвайдера. Андрухович часом експериментує зі звуковим представленням своїх творів: розпочав «сольну» діяльність разом з польським гуртом Karbido. Хоча й раніше у нього був досвід роботи з іншим польським проектом, наслідки якого можна почути на диску «Andruхоїd» (2004), проте, на відміну від «Самогону» (перший диск, записаний разом з «Karbido»), він не мав творчого продовження. Письменник розповів про «Цинамон» (нещодавно він був озвучений на Festiwalu Dwa Brzegi w Kazimierzu Dolnym і скоро з’явиться в продажі) та про спільну роботу з гуртом «Мертвий півень».

— Пане Юрію, як виникла ідея озвучити свої поезії під музичний супровід?

— Це була мрія. Можливо, навіть писання поезії стало вже наслідком того, що я мріяв з музикантами виступати. Десь у підлітковому віці почав слухати рок-музику й цікавитись, про що йдеться в піснях. Я англійської мови, нажаль, у школі не вивчав, тому доводилось кожне слово шукати в словнику… А згодом так розмріявся, щоб виступати на сцені з рок-музикантами. Коли почав свої перші юнацькі вірші писати, то я собі уявляв — може колись вони стануть музичними композиціями.

— Коли писали тексти «Пісень для Мертвого Півня», які, за вашими словами, «неможливо було б заспівати», чи виникало бажання «не-проспівати» їх разом із «Півнем»?

— Ні. Іронія в тому, що я назвав так збірку – «Пісні для Мертвого Півня», але насправді співати їх ніхто не повинен був. Ось це, власне, була несподіванка для мене, що «Півням» вдасться створити такі композиції.

— Які відмінності роботи над «Самогоном» та другим, спільним з польським гуртом Karbido, альбомом?

— Були достатньо відмінні обставини студійні, тому що «Самогон» ми записували у Вроцлавській студії, погано пристосованій для музики саме такого характеру. А вже над «Цинамоном» працювали в комфортних умовах у Варшавській студії, яка належить одному з учасників Karbido, він же у нас програмер і клавішник. Було більше часу, і ми набули досвід. Але в цілому принципових відмінностей немає, бо це практично ті самі музиканти, і невеликий проміжок часу пройшов від роботи над створенням першого альбому. Хоча «Цинамон» як музичний проект достатньо відмінний. Утім, про це варто говорити вже після того, як альбом побачить світ. У кінці вересня вийде польське видання, а коли буде українське – поки що сказати не можу, але дуже сподіваюсь, що наступного року.

— Розкажіть про Ігоря Смичика, який зібрав у етнографічних експедиціях чимало матеріалу, в тому числі й «Зелену ліщиноньку».

— Я від нього запам’ятав цю пісню, і згадую в «Таємниці» — даю йому кілька характеристик: геніальна людина – і як художник, і як музикант. Він чудово грав на гітарі, але відколи закінчили інститут, ми не бачились, а тому він для мене, ніби людина з минулого часу. Ігор живе в Кіровограді, працював викладачем художньої школи. Чи він якось розвивав свої музичні нахили — мені невідомо. Він не грав у жодному гурті (був застільний музикант, тобто, коли у гуртожитку компанія збирається за столом і хтось, як душа компанії, грає на гітарі та співає). То були позитивні застілля. Вони «підсвічувалися» красивими піснями й голосами. Суттєво відрізнялося від застіль студентів, наприклад, механічного факультету. Там переважно мордобоєм усе закінчувалося. Це був період, коли радянська естрада змагалася з найкращими зразками західного арт-року, і в наших гуртожитках перемагала, звичайно, радянська естрада. Тому такі застілля давали нам шанс щось протиставити.

— У якому напрямку плануєте розвивати манеру подачі тексту — в сторону співу чи речитативу, як це було в «Andruхоїdі» чи «Самогоні»?

— Я б сказав, що «Самогон» вже багато в чому відмінний від «Andruхоїdа». В «Цинамоні», мабуть, в цілому, вже трошки більше моментів власне співу. Але зараз мені ще не дано вгадати. По-перше, ми ж задумали трилогію: після «Самогону» і «Цинамону» має ще бути «Абсент». А ще поки що невідома його концепція, ми тільки знаємо, що буде третій альбом із такою назвою. І от може в «Абсенті» дійсно спробувати вже поспівати. Я побачу, які будуть реакції на «Цинамон». Як будуть сприйматися оті шматки співу.

— Чи виникали ідеї «живих» альбомів з Karbido чи «Мертвим півнем»?

— Це симпатична ідея, але її реалізація в тумані. Тому що це, на мій погляд, немає сенсу робити в ситуації, коли кількість публіки недостатньо вагома. Публіка має співпрацювати. Має бути дуже активна її присутність. І це означає вихід на інший рівень відомості, популярності…

Автор: Олексій Куценко
Джерело: http://sumno.com/article/zhyly-nemov-spivaly/

– Восток Украины традиционно считается русофильским и пророссийским. Как воспринимает здесь публика твои выступления?
– Я считаю, что представление о фрагментированности Украины – что «Запад есть Запад, Восток есть Восток», что есть якобы линия разделения страны – промосковский восток и «бандеровский» запад – всё дальше от реальности. Житель украинского запада, я всё чаще бываю в поездках по её востоку, и убеждаюсь, что всё не так примитивно.
На самом деле запад Украины гораздо более промосковский, чем это кажется, а восток – гораздо сильнее озабочен поиском своей украинской идентичности, чем можно было бы ожидать.
В каждом литературном или музыкальном туре я исполняю одни и те же вещи в разных городах, и везде встречаю адекватную и позитивную реакцию. А элемент новизны и для меня, и для слушателей в том же Донецке гораздо больше, чем во Львове. В городах востока вообще наши приезды в последние годы сопровождаются каким-то необычным подъёмом. Таким был, скажем, «Industrial tour» год назад – когда мы представляли с Сергеем Жаданом и Любко Дерешем коллективный сборник «Трициліндровий двигун любови».

– На твоём концерте с «Карбидо» преобладают студенты, люди искусства. Может быть, то, о чём ты говоришь, свойственно только «прослойке», а публика попроще более консервативна?
– Конечно, существует и такой взгляд: «здесь сугубо наша территория, а ваша там, к нам не суйтесь; а коли суётесь, то отвечайте нашим представлениям, как всё должно быть». Но всё же процесс диффузии, срастания частей в Украине преобладает.
То, что было разыграно в 2004 году и воспринималось тогда как взаимная работа на раскол страны, на самом деле было началом процесса воссоединения. Опасный кризисный момент закончился, и идёт процесс выхода из него. Раздираемый противоречиями единый организм выздоравливает.
Живой пример «культурного срастания» – история львовской рок-группы «Мертвий півень», моих давних партнёров по проектам. Сегодня, в связи с изменением состава и изменениями в жизни её участников, это группа уже харьковско-львовско-киевская. Так, до недавнего времени там играл харьковский барабанщик Сергей «Гейтс» Балалаев: фамилия, которая много скажет русскому человеку…

– Как, по твоим ощущениям, влияют на этот процесс ваши поездки?
– Конечно, неправильно было бы считать, что мы своими визитами «преодолеваем раскол», или т.п. Эти спорадические усилия реально срабатывают разве что на сугубо личном уровне, на уровне единиц. Нужно трезво смотреть на вещи. Решающую роль могут сыграть только большие, масштабные культурные проекты.
Бывают интересные наблюдения. Однажды в Харькове ко мне после выступления пристали несколько молодых ребят, студенты, снедаемые неистраченной жаждой общения. Они буквально приставили мне пистолет к виску и с требованием немедленно куда-то идти и что-то возглавить, чего-то в политическом плане добиваться. Им надоели «голубые», надоели «оранжевые», им хотелось чего-то не дискредитировавшего себя в их глазах. «ВЫ ДОЛЖНЫ! – сказали они мне. – А то опять уедете в Германию, и всё пойдёт прахом. Но у нас длинные руки, и мы вас достанем где угодно!»

– И чем закончилось? Василий Аксёнов в Крымском клубе рассказывал, как первые крымские сепаратисты убеждали его выдвигаться в президенты Крыма. Он в шутку заявил, что согласится лишь при условии запрещения на полуострове его романа «Остров Крым».
– Да, история в чём-то похожая. Мне удалось убедить ребят, что наиболее эффективным в моём случае является третий, средний путь. Быть максимально ангажированным (не во французском, а в немецком смысле этого слова, то есть – «переживающим», озабоченным) творимой политической историей своей страны, но не включаться в конкретные политические проекты и игры. Независимость, беспартийность даёт мне право, я полагаю, как-либо судить о происходящем.

– В последние годы ты стал чаще общаться с русскоязычными собеседниками по-русски – как например сейчас со мной. Не противоречит ли это твоим культурным задачам?
– Нисколько. Я считаю, главное – чтобы меня правильно понимали.

Интервью для газеты «24», 19.09.2008
Джерело: http://igor-sid.livejournal.com/67003.html

Ще за півгодини до цього письменник сидів, хитаючи ногою, за маленьким столиком на прес-конференції перед концертом. Купка журналістів задавала нудні запитання. Скажу відверто, на прес-конференції мене не дуже цікавила технологія створення продукту, який подали на сцені. Опинилася я там випадково – знайомі повідомили, що в музикантів накрився звук, вони замовили інший і будуть дуже раді волонтерам. Вирішила подивитися, що ж там відбувається – але і на пресуху потрапила.

Минуле музикантів, їхні враження від Києва – це нецікаво. Цікаво насамперед те, чи смачно вони почастують наші чутливі меломанські вуха.

Музика, від якої мозок перетворюється на статевий орган – це правильна музика. Гармонійно? Нехай буде так.

Зі слів самого письменника, хлопців з “Карбідо” він почув давно. Співати ж з ними довелося без підготовки: до першого спільного виступу музиканти і Андрухович були знайомі лише 15 хвилин. Андрухович розповідає – була така мрія, на сцену вийти з рок-гуртом, мріяв з дитинства стати рок-музикантом. Мрія здійснилась.

“Самогон” – назву придумав Андрухович. Каже, що це його перша асоціація з Карбідо. Біля входу до зали, де письменник ще спілкується з журналістами – натюрморт в стилі “що не ясно”. Дві великі пляшки самогону, кілька тарілок солоних огірків. Чорний хліб. Купка сором’язливих журналістів. Оператор з камерою і фразою “Так а где здесь самогон?!…” Хтось хіхікнув. Раптом з дверей виглядає перелякана бабуся – працівник театру – і говорить: “А ну тихо, ви що тут, до цирку прийшли?! Тихо собі стійте і пийте! Там же ж інтерв’ю!”

Мовчки випив, закусив – і на концерт. Що не ясно?!

Перед концертом заінтриговані споживачі культури наживо очікували чого завгодно, але не того, що почули.

Карбідо. Електронний джаз. Принаймні, десь після другої пісні я його почула. За професійними діагнозами можна звернутися до музичних критиків.

Андрухович не співав. Він читав. Музика ж Карбідо деінде нагадувала Erick Truffaz, іноді ж це була жорстка енергійна електроніка.

І голос Андруховича, і абсолютно сюрне відео з грою зображень і кольорів прямо на екрані перед сценою – розрив мозку. Уривками це слухати неможливо. Все разом – це еротика. Жорстка і безжалісна.

Тексти пісень – життя. “100$ в місяць, і всі тебе трахають!” – назва однієї з пісень, героїня якої – рядова секретарка офісу.

Поруч зі мною сиділи троє людей незрозумілого віку в верхньому одязі. Вони єдині з залу голосно реготали з кожної пісні і час від часу ділилися враженнями. На кшталт :“Вот ето я понімаю! Нє, ну ти понял?! Ето ж сразу відно, Європа! Ето ж тєбє нє шо попало!”

Решта залу в цей час переживала літературний і шок і повний розлад карбідометрів.

Наприкінці справді солодко відчувалось після пісеньки “для журналістів” – той же електро, текст пісні – збірка заголовків одного випуску однієї жовтої газетки. Якої – Андрухович не сказав. Один день однієї країни. Ви знаєте, це справді жахливий реп.

Але було смачно

Автор: Марія Лебедєва
Дата: 17 вересня 2008
Джерело: http://infocorn.org.ua/2008/09/17/spozhivatski-vrazhennya-vid-“samogonu”-andruhovichakarbido/

Пунктуальні та виховані власники квитків намагались штурмувати приміщення театру, як і заведено – за 20 хв. від вказаного часу початку дійства, традиційно – 19.00… Але так само виховані охоронці та організатори театрально-поставленим голосом не втомлювалися оголошувати, що початок концерту перенесено на 20.00.

«І в якому сенсі?..» – подумали ми, але, все ж, дочекалися і згодом таки прорвалися всередину. Люди неквапом рухались театральними сходами і коридорами, нафталінові тітоньки біля дверей зали дбайливо рвали квитки і точним рухом руки вказували на потрібне місце.

Дочекавшись, поки добірна публіка розсядеться і вгамується, на сцену так само неквапливо виплив Юрій Андрухович. Звісно, усвідомлення норм етики сценічного виконавця не дало йому забути розсипатися вибаченнями за те, що через проблеми зі звуковим обладнанням початок концерту було затримано аж на годину, а також розтектися подяками тим, хто залишився і дочекався, та компліментами спонсорам.

Обіч сцени сиділи двоє хлопців у чудернацьких білих костюмах – VJ-група «КУБ». Їхня присутність однозначно пояснювала наявність на сцені невеликого білого екрану. У своїх роботах віджеї зазвичай застосовують здебільшого не комп’ютерно-генеровані зображення, а фрагменти з маловідомих артхаусних фільмів, власні фото- та відеозйомки, живу інтерактивну камеру, що роблять досить вправно. В цьому протягом концерту ми неодноразово переконаємось.

«Зустрічайте чудовий гурт з Японії – «Карбідо»!» – проголосив пан Юрій і пішов зі сцени, чим ознаменував початок дійства. «І в якому сенсі?..» – подумали ми вдруге, але майже одразу зрозуміли прикол, адже на білому екрані замаячили японські діти і залунала весела японська пісенька, під яку вийшли перед очі «Карбідо» і почали «обігравати» її. Вирішивши, вочевидь, дати Андруховичу трохи часу перепочити після виснажливого спічу, джазисти представили ще дві свої композиції, безсоромно гіпнотизуючи публіку.

Кільканадцять секунд тиші, і прозвучав голос карбідівської соло-гітари, на який, пристрибуючи, з’явився Юрій Андрухович. Вивертаючи свідомість слухачів навиворіт, він почав відчайдушно дякувати – яхт-клубові, курсам англійської мови, полоністиці, україністиці… А в кінці пообіцяв, що «girl will be a woman soon», у чому після почутого (а це ж тільки початок!) вже не сумніваєшся ні на хвилю.

Наступною Андрухович виконував композицію, в якій «сам не написав жодного слова» – «The Very Best of Tabloids», що не може не дати приводу порадіти за нього, адже читаючи «the very best» заголовки наших таблоїдів, мимоволі співчуваєш їхнім авторам.

Але вже на третьому віршочитанні знання англійської мови вмить полишає автора, та і всіх присутніх також. Почувши чудернацьку назву «Енд еверібоді фукс ю», лише «Карбідо», певно, зрозуміли, про що йдеться, і одразу ж почали пояснювати. Ненав’язливі гітарні і ледь-чутні барабанні хвилі звуку поволі обволікали і затягували, і вже самою лиш шкірою можна було відчути весь текст, і геть не обов’язково було чути про амбітних і меркантильних німфоманок-потенційних секретарок, які час від часу мучились філософськими питаннями «І в якому сенсі?» або «Це плюс чи мінус?».

Далі понеслися оповіді про старого і вщент п’яного солдата, козака Ямайку, серпневе бомбардування Нью-Йорка, чоловічі товариства, розбещені горілкою, та Іванну Воман (йдеться про композицію «I Wanna Woman»), під час виконання якої еротичне напруження у залі сягнуло апогею.

Не обійшлося і без прем’єр. Андрухович та «Карбідо» презентували композиції «Танго та біла троянда», яка особливо запам’яталася чудернацькими дамочками у чорних шкарпетках з білого екрану, «Without You» – пан Юрій, правда, бідкався, що того дня був не День журналіста, та «Індія», прослуховуючи яку (а зачитано було лише три з п’яти її частин), здавалося, навічно занурюєшся у чорно-біле індійське кіно в суміші з танцюючим полум’ям і обличчям Андруховича на екрані. Публіка шаленіла.

На завершення письменник заспівав народну пісню «Зеленая ліщинонько», під час якої найстарші глядачі поволі почали залишати приміщення. Загалом, глядацька аудиторія була досить-таки різношерстою. Сильно кидались в очі «начесані» жіночки під 50, які нервово здригалися і переглядались між собою, ледь зачувши натяк на непристойність, а коли почули сповіщення про те, що «осіб жіночої статі запрошують на вихід» – ображено поглядали на двері. Хоча деякі з них таки пішли геть.

Закінчивши виступ, «КУБ», Андрухович та «Карбідо» розкланялися, подякували за увагу і хотіли, було, піти, аж тут із зали почувся лемент: кричали «Ще!» та «На біс!». Кілька хвилин повагавшись і пороздававши тим часом автографи, артисти повернулись на «робочі» місця і виконали на біс композицію «Without You». Зал аплодував стоячи.

На виході з театру можна було придбати свіжого «Самогону» або фірмову футболку. І мало хто відмовляв собі у такому задоволенні.

Автор: Ірина Джола, Інтернет видання “Сумно”, 18.09.2008
Джерело: http://sumno.com/content/view/2608/1/

Цей оригінальний переклад вийшов у видавництві Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і уже встиг отримати Гран-прі конкурсу “Найкраща книга Форуму”.

Осучаснений «Гамлет» – для мас

Фахівці відзначають не лише якість перекладного тексту, а й майстерно продуманий дизайн книжки й добру стилістику. Ілюстратор – відомий художник Владислав Єрко. Високу оцінку роботі успішного творчого тріо перекладача-художника-видавця поставили й відвідувачі ярмарку: за перші три дні «розхапали» 650 примірників книги (загальний наклад – 4800). Видавництву довелося в екстреному порядку довозити новинку до Львова.

Працювати над перекладом Шекспіра Андрухович почав ще наприкінці 1990-х років – на замовлення київського Молодого театру, режисера якого не влаштовував жоден із 13 уже існуючих перекладів. Остаточно до роботи Андруховича надихнув вдалий переклад «Гамлета» Станіславом Бараньчаком на польську. А два-три роки тому письменник перечитав свій сценарій, дещо змінив, виправив і зрозумів, що осучасненого «Гамлета» по-українськи можна видати окремою книжкою.

- Часом під час роботи я приймав радикальні рішення, – розповідає Юрій Андрухович. – Це стосувалося здебільшого бруталізмів, які є в перекладеному тексті. Розумів, це завжди буде викликати в українського читача підозру, що Андрухович «додав свого». Нам здається, що «Гамлет, принц данський» – стерильна й піднесена річ, адже минуло багато сотень років. Та у ті часи це була масова культура. У дечому вона повинна була бути брутальною, гратися словами, каламбурити, щоб театральна «гальорка» реагувала реготом та оплесками. Я хотів зробити Шекспіра нашим сучасником. Англійський класик – один з моїх улюблених авторів.

- “Гамлет” – твір, якого повинно перекладати кожне покоління, – каже Іван Малкович. – Він не перестає бути актуальним. Наша книжка є першою у третьому тисячолітті.

Андрухович-перекладач і Малкович-видавець розкрили карти: разом із художником Владиславом Єрком уже працюють над тим, аби наступного року привести на Форум видавців найвідомішу трагедію Шекспіра «Ромео та Джульєтта».

«Самогон» – і письменники співають…

Того ж вечора, опісля презентації перекладу “Гамлета”, Юрко Андрухович… співав. Цими днями триває турне письменника, вроцлавського гурту Karbido і франківської віджей-групи «КУБ» із їхнім спільним проектом “Самогон”. Позаду – Ужгород. Попереду – Київ, Дніпропетровськ і Тернопіль. Львівську презентацію “алкогольного” літературно-музичного дійства відвідало чимало знаменитостей: режисер Роман Віктюк, президент Форуму видавців Олександра Коваль… У першому ряду сиділа дружина Андруховича.

Проекту “Самогон” – уже третій рік. Та цього разу його автори презентували найширшу програму: від першого спільного поетично-музичного твору “Козак Ямайка” – до прем’єрних речей “Постріл”, “Танго “Біла троянда”, “Без тебе” (Without you)… Викличні рядки із “Без тебе” були процитовані й на футболці, в яку був одягнений Андрухович: “Знову, курва, радіо, телебачення, преса…”. Ці слова, а також їхнє продовження: “Влада собі як влада: суцільні бандити”, – письменник “виспівував” із особливим напором. Зрештою, назвати “співом” ритмічне декламування віршів важко. Хоча місцями Юрій Андрухович таки справді співав – особливо під час виконання фінальної старовинної козацької пісні «Зеленая ліщинонька».

Презентовані новинки під час “живого” “Самогону” невдовзі, пообіцяв Андрухович, вийдуть у його другому спільному диску із Karbido “Цинамон”.

Автор: Високий замок 25.09.2008 №179(3828), Ірина СЕМЕНІВ
Джерело: http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=67907

І кожен музичний мідяк — це визнання,
це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,
перепустка до ювілейного залу,
десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
(і коли він його роззявляє —
на люстру летять солов’ї),
де вишивана публіка так достигає оваціями,
ніби чорна хмара гнівним дощем,
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
щоб тобі посміхнутись прихильно,
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —
перші неспокійні ночі
перші муки снів дівочі
і найперше слово — кохай

Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
цим укладачам бруку і швачкам,
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
все горланили: «Білу троянду-у!»
І за першими тактами більшали очі
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
так розмито й непевно напівобертається профіль,
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
перші клятви і моління
перші стогони й боління
і таємна перша любов…

Джерело: http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=andrukhovych&page=andr54

І нині літератора в новій іпостасі побачать у Дніпропетровську. А напередодні Юрій Андрухович зібрав своїх прихильників у столиці. На київському концерті письменника-вокаліста побував і Маркіян Перетятко.

У цьому театрі ставили п’єси за мотивами його романів, грали “Гамлета” від Андруховича-перекладача. Тепер на цю сцену Андрухович вийде як рок-співак.

Під час налаштування апаратури перед концертом Андрухович біля звукорежисерського пульту – у звичній для себе ролі перекладача. Він допомагає українським звукорежисерам порозумітися з польськими музикантами на сцені. У цьому залі Юрій свої вірші читатиме не вперше – та коли лунає музика, відповідальність значно більша.

Юрій Андрухович, письменник-вокаліст:

- Дуже важливо з барабанщиком мати безпосередній контакт через те, що без нього і фронтмена – все починає сипатись. Ти вже не можеш розслабитись , це вже не просто твоя справа – це справа багатьох людей

Юрій Андрухович, письменник-вокаліст:

- Дівчата були не надто гарні й маленькі, але одна сказала до іншої: “Пропонують роботу на фірмі, секретарем-референтом, обов’язкове знання комп’ютера, 100 баксів на місяць і всі тебе трахають.”

Андрухович розпочинає з декламування текстів зі збірки “Пісні для мертвого півня” – їх ще два роки тому записав український гурт “Мертвий півень”. Такий збіг автора не бентежить.

Юрій Андрухович, письменник-вокаліст:

- Це не тільки мається на увазі цей музичний гурт, а може взагалі він не мався на увазі

Виконав Андрухович і речі, які тільки збирається видати на наступній платІвці. Однією з них стала “Індія”. Цей вірш поет декламував ще в середині 90-х під музичний супровід того ж таки “Мертвого Півня”. Тепер Андрухович і компанія доповнили текст східною мелодикою та відео-ефектами.

- Голос, який каже: “Устань і йди”. Але ти не певен: чи серцем почув, чи вухом

На авансцені – два бутлі з прозорою рідиною. Це уособлення назви туру Андруховича – “Самогон”. На пюпітрі у фронтмена – замість нот – текст пісні. Юрко не знає музичної грамоти, до того ж він співає, а не декламує лише останню композицію – народну пісню з 16-го століття.

- Сядь, подивися здалеку на мене, козаченьку, моє серденько.

Власне, не вокальні дані фронтмена – зібрали на концерті аншлаг. Принаймні цей відвідувач більше вслухався в слова Андруховича.

Артем Здоровенко, відвідувач концерту:

- Дещо не витягує, але за те, що спробував – великий респект.

Після виступу – сцену заполонили збирачі автографів. Цього разу Андрухович підписує не книги, а диски.

Автори: Маркіян Перетятко, Сергій Коваль, К1
Джерело: http://www.k1.tv/uk/news/ukraine/2008/09/16/andrukhovych_ukraine_concert

– Щороку у нас відбувається поетичний фестиваль «Порт-Вроцлав», – розповідає Марек. – І у 2005 році гостем фестивалю була Україна. Було запрошено десяток ваших поетів, у тому числі Андрухович. А ми були запрошені до фестивалю у якості музичного супроводу. І за два тижні до фестивалю ми отримали тексти учасників. Вирішили зімпровізувати музично-поетичний перфоменс з Андруховичем. З ним ні про що не домовлялись, він про це дізнався за 15 хвилин до виступу. А імпровізували разом близько пів години.

Сподобалось обом сторонам?
Так, за рік після того вийшов диск, – розповідає вже Юрій Андрухович. – Хлопці записували усе без мене, коли я приїхав на студію – мені залишалось тільки записати вокал і альбом готовий. З 9 композицій – 7 там були в польських перекладах Богдана Задури.

І що далі?
Два тижні тому записали цей альбом українською. На початку наступного року має вийти в Україні, поки що не знайшли конкретних пропозицій, хто б це хотів видати.

Синхронно ковтаємо чай без домішку самогону і продовжуємо розмову.

А чому ж такі назви у вас? Карбідо, самогон?
Це вибухові суміші. Карбідо – з нашого дитинства, – розповідає Марек, – це була популярна забавка для малолітніх піроманів. Береш пляшку, заповнюєш її содою, іншими інгредієнтами – підпалюєш і тікаєш. Це називалося «карбідо». Натомість «Самогон» виникла як асоціація Андруховича з нами, яку він вживав під час служби в армії у Вінницькій області. Там карбідом розмішували самогон.

Ваша дитяча мрія, – звертаюсь до Андруховича, – стати рок-зіркою. Чи плануєте ви її остаточно реалізувати?
Та ні – це ж треба буде займатись вже тільки цим. Почати тренувати вокал, бо в мене немає жодної підготовки. А поодинокі випадки – як то з «Карбідом» чи українським «Мертвим Півнем» вийти на сцену – запросто. З польським гуртом ми дали тільки 6 концертів за два роки. Бо живемо ми у різних країнах.

Чи маєте ви кліпи? – питаю вже в Марека.
Це два відео. Одне – на «Козака Ямайку», туди вмонтовані кадри з фільму «Броненосець Потьомкін», інше – нарізка з моментів запису пісні «Зе вері бест оф таблоідс». Це наче і не вірш, а просто – список заголовків жовтої преси.

Остання пісня на диску – «Зеленая ліщинонька». Це не вірш Андруховича. Що ж це?
Ми завершували запис «Самогону», – розповідає Андрухович, – і нам чогось не вистачало, хотілось щось додати. І мені пригадалась українська народна пісня, яку я чув тільки раз – від свого товариша в студентські роки і більше вона ніде і ніколи не згадувалась. Вона є абсолютно автентичною і мелодійною. Нас інтригує те, що її ніхто ніколи не чув і це раритет з раритетів.

Концерт у «Майдані» тривав трохи більше години, після чого публіка аплодувала стоячи і в один голос кричала «МА-ЛО». Андрухович був змушений вмовити музикантів на продовження концертів і за 5 хвилин скандування – вони з’явилися знову.

– Зараз ви побачите, як народжуються наші пісні, – сказав Юрій. – Ми спробуємо зімпровізувати те, що можливо увійде до продовження «Самогону».

І вони виконали ще три вірші, після чого Андрухович спустився зі сцени, залишивши поляків на сцені грати ще хвилин 15.

– Оце справжній арт-рок! – захопливі відгуки долунали з різних частин залу. Близько одинадцятої вечора дійство закінчилося.

Вроцлавське «Карбідо» існує з 2005 року і це тільки другий їхній альбом.

Автор: Богдан Логвиненко

Джерело: http://sumno.com/content/view/2373/28/