Письменник досить часто виступає в українській та закордонній пресі із публіцистичними статтями. Одне із його інтерв’ю спричинило дискусію у літературних і в Україні. Він висловив думку про роль Донбасу і Криму у визначенні майбутнього України. Юрій Андрухович сказав, що можливо варто було б, щоб ці регіони мали право визначитися з відділенням від України і приєднанням до Росії.

Світлана Пиркало, яка розмовляла із Юрієм Андруховичем, почала розмову саме із цієї теми. Що мав на увазі письменник?

Юрій Андрухович: Це не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії. Це думка, висловлена під час інтерв’ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів – Донбасу і Криму – голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає.

Я сумніваюся в іншому. Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому. На жаль, ситуація така, що саме в цих регіонах сконцентровано саме той електорат, який у своїх рішеннях керується думкою Москви, а не своєї власної столиці.

Я хотів би помилятися у цій своїй позиції, і тому я висловив таку пропозицію – звернутися до мешканців цих двох регіонів з якимось плебісцитом чи референдумом. Визначтеся тепер, будь-ласка, чи ви хочете й далі жити в Україні, чи можливо вас це не влаштовує і ви пошукаєте волі, про яку ви мрієте і яку ви для себе хочете.

Бі-Бі-Сі: Слухач із Луганська пише: “Пане Андруховичу, вважаю вашу “ініціативу” обговорення про розділ України, роздачу її областей сусідам, замовленою провокацією. Я народився в Луганську, вся моя рідня говорила українською мовою і їхні батьки теж. Були школи українські, після війни стали множитися і російські, радіо говорило українською, музика транслювалася українською на дев’яносто відсотків. Всі, хто вчився в російських школах, в побуті говорили на суржику, це в шістдесятих. Але там Україна була завжди і є зараз”. Ще один допис на сайт з Харкова: “Крим необхідно віддати татарам і тільки татарам, вигнати звідти всяких росіян і українців, а заразом і донецьких”. Ярослав Замуцький із Дніпропетровська: “На Донбасі живуть такі ж самі українці, можливо, вони мають дещо іншу позицію, дещо інші політичні погляди”…

Юрій Андрухович: Я мав на увазі принципові, засадничі речі, а саме, буття нації в своїй національній державі. У цих регіонах люди мають принципово інше, відмінне ставлення до того, як має рухатися ця держава і з ким вона має бути разом, ніж, наприклад, мешканці заходу, центру України, значною мірою мешканці столиці. Не треба применшувати значення цих розбіжностей. Якщо ми й далі будемо закривати очі на справжній стан речей, то ми нікуди рухатися не будемо. Тобто, не можна легковажити дуже серйозними викликами, які перед нами стоять.

По-друге, немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця.

Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати.

Бі-Бі-Сі: Ви нещодавно написали статтю у німецьку газету “Frankfurter Allgemeine Zeitung” про Україну, про те, що в Україні фактично “окупаційна влада”, але все одно ви закликали Захід давати знати цій владі, що вони про неї думають, бо ніби то для неї це важливо.

Юрій Андрухович: Принаймні дуже пильно спостерігати.

Бі-Бі-Сі: Ця стаття не залишилася без уваги, більшість наших слухачів написали, що згодні з нею, менше – що ні. Ви знаєте, що президент Янукович незабаром їде до Німеччини, має там бути з державним візитом, 30 серпня має зустрічатися з Ангелою Меркель. Ви під візит цю статтю підгадали, чи так випадково вийшло?

Юрій Андрухович : Ні. Власне кажучи, я не знаю, чи маю право якось тут ділитися редакційною кухнею цієї газети, але насправді ця стаття, на мій погляд, в них перележала, бо я її подав у перших днях липня. Я навіть вже думав, що вони справді притримують її до дня візиту Віктора Януковича. Але бачите, так не склалося. Можливо, якось на обговорення виставили, поки ще залишається кілька тижнів.

Бі-Бі-Сі: Як ми чули з новин, німецька економіка почала зростати, найбільше за останні три місяці від часу об’єднання зі Східною Німеччиною у 1990 році. Ви пам’ятаєте, які були протести, яке було незадоволення після об’єднання двох Німеччин. Як у західній, більш “цивілізованій”, розвиненій країні, дивилися зверхньо на східних німців. Східні німці також дивилися зверхньо на західних. Багато хто казав, що це об’єднання не спрацює, але, як ми бачимо, уже зараз Німеччина одна країна…

Юрій Андрухович: Ні, тут суттєва різниця. Я вже здогадуюся про аналогію…

Бі-Бі-Сі: …Так, в чому різниця між Донеччиною і Галичиною? Вони теж дивляться один на одного вовком…

Юрій Андрухович: Категорично інша справа. Мешканці східної Німеччини ніколи, ніхто з них, навіть у якійсь маячні, чи нападі марення, не вимагав би, скажімо, об’єднуватися з Варшавою, чи з Москвою, чи з Лондоном. Безумовно, йшлося тільки про єдину німецьку державу як найвищу цінність. Були, безумовно, дискусії, на тому рівні, як же ж її збалансувати, що з нею робити.

А тут, в нашому випадку, заперечується принципова можливість існування такої от незалежної держави. А 1991 рік, наш вихід з Радянського Союзу, оцінюється як привнесений ззовні розвал. От була така прекрасна країна, яку якісь там америкоси з піндосами розвалили, і 91-ий рік розцінюється як величезна помилка народу України. Згадувався конституційний термін “український народ”, але там, в регіоні про який ми говоримо, там “народ України” і так далі. Тобто, це базові поняття, це дуже важлива розбіжність, я хочу повторити, що не можна нехтувати цим моментом. Тому що ми багато років намагаємося не ображати цей регіон – Донбас, поводитися лагідно і поступово вичавлювати з них рабів, по крапельці, і робити там якусь таку тиху, повзучу українізацію. Але з роками це завершується все більшим і більшим крахом, тому що ось у цьому, власне, і виявляється зневага до тих людей, в тому, що їх мають за якихось ковбасників, яких тільки ціни на ковбасу цікавлять, які ніби не мають жодних ідеологічних ідеалів. Але вони їх мають, і цей ідеал – Росія, буття разом з нею. І хоч сто разів їхній Віктор Федорович буде піднімати ціну на газ, вони будуть любити його й далі і за нього голосувати, тільки тому, що він забезпечує дружні, як їм здається, відносини з Росією. Він відновлює те дороге радянське, що в них було і що зруйнували ці прокляті нацики, америкоси і бандерівці. Це дуже складна, клінічна ситуація, відвертатися від неї не можна.

Бі-Бі-Сі: Давайте подивимося, яка є альтернатива. Ось ви говорите про Росію, я чула інші думки, що в Донбасі донецька свідомість, радянська свідомість, а не російська…

Юрій Андрухович: Яка різниця радянська чи російська?

Бі-Бі-Сі: Яка різниця радянська чи українська свідомість? Ви ж не скажете, що в Україні зовсім не лишилося спадку Радянського Союзу? Куди не глянь, що на Галичині лишився весь цей “совок”, що у Макіївці!

Юрій Андрухович: Оце й весь спадок, радянсько-російський. Він в Україні, на її території, але це руїни імперії, а ці руїни зараз ожили і вони зростаються, вони починають відбудовуватися повним ходом, наприклад, пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.

Я думаю над своїм життям, я вважаю себе досі молодим. Мені 51-ий, і в мене вже є внучка, так ось мої діти навчалися вже в нормальних школах, де вони добре вивчали українську історію, українську мову та літературу. І який це жах усвідомлювати, що онука буде це все знову вивчати так, як я свого часу! Це просто поставити хрест на власному житті.

Бі-Бі-Сі: Слухачка із Кривого Рогу каже, що її доньці скоро три роки і вона побоюється, що у цьому місті у неї не буде можливості вчити її бути українкою, говорити і думати українською мовою.

Юрій Андрухович: Я так розумію, що декларованого права вибору української мови реально у неї немає. На мене накинулися читачі за те, що я якось сказав про допомогу цим нашим українцям – допомогти їм звідти просто емігрувати, в більш благополучні у мовно-культурному сенсі регіони. Звичайно, це все дурниця, те, що я сказав про масову еміграцію, але знак запитання лишається.

Бі-Бі-Сі: Як ви можете визначити – хто такий українець?

Юрій Андрухович: Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, отака ось психологія.

Бі-Бі-Сі: Але ж нетерпимість і в Галичині існує, і на Сході!..

Юрій Андрухович: Звичайно існує, я говорю про пропорції, про рівень присутності. Галичина як така, не існуватиме без великої України, я зараз не економіку маю на увазі, а ідею. Галичина – як своєрідний локомотив проекту Україна і проекту “українська незалежність”. Тому вона найзахідніший своєрідний агент впливу. Тобто, нам потрібно мати оцю свою Україну зі столицею в Києві, і тільки тоді Галичина відчуває себе повноцінною. Тобто, тут зовсім інше явище.

Бі-Бі-Сі: Один з наших слухачів, Ігор, він молодий письменник, запитує, як йому починати, в нього багато творів. Запитує, що йому робити?

Юрій Андрухович: До останнього часу, може півтора-два роки тому я дуже часто відповідав на це запитання від початківців. Я відповідав так: ваша ситуація зараз набагато сприятливіша ніж та, коли я і моє покоління були на вашому місці, були початківцями. Ми починали в умовах радянської системи, де видавництва були частиною ідеологічного апарату, пробиватися в друк було неймовірно складно ще й тому, що кількість видавництв була суворо регламентована. Якщо ти молодий письменник з Івано-Франківська, ти міг би податися або до комсомольського видавництва в Києві, або до регіонального видавництва в Ужгороді. У вас зараз, насправді, розгалуджена, велетенська кількість приватних видавництв в усіх куточках країни. Робіть так, як герой Джека Лондона: скопіюйте свої твори десятки разів і розішліть на всі ці адреси, і чекайте відповідей, бо герой Джека Лондона дочекався. Якщо ваші твори чогось варті, ви обов’язково чогось дочекаєтесь також.

Але я це казав два роки тому. Я маю таке враження, що в нас “бабахнула” криза і загалом це все ж вдарило по видавничій справі, і тому я б зараз вже б не наважився таку пораду формулювати. Я не знаю, чим дихають і чим перебиваються сьогодні наші видавці. Ось невдовзі буде форум книговидавців у Львові, я постараюся якось краще це зрозуміти.

Була така ситуація, в мене налагодилися відносини з харківським видавництвом “Фоліо”, я видав у ньому свою останню на сьогоднішній день книжку “Таємниця”, і я був задоволений своєю співпрацею, все йшло начебто добре, аж коли мені довелося оголосити свій власний бойкот. Після того, як вони почали публікувати твори Дмитра Табачника.

Бі-Бі-Сі: Андрій з США пише, що проголосувавши у другому турі за Тимошенко, чи готові ви нести відповідальність за газовий зашморг на шиї України, за недостворений БЮТ, за святкування дня комсомолу, за всі афери і інтриги, яка каже слухач, пані екс-прем’єрки?

Юрій Андрухович: То може я б узагалі взяв би на себе відповідальність за все на світі? Я все-таки вважаю, що коли в другому турі віддавав свій голос за Тимошенко, я не помилявся. Я розумію, що це був вибір за критерієм меншого зла. Є така можливість, це вже залежить від якості філософської дискусії, можливо кожен наш вибір є насправді вибором меншого зла.

А щодо цього вибору, то за умови перемоги Тимошенко була б неоднозначна ситуація. Там були б кращі шанси на майбутнє, а тут зараз вельми й вельми понуро й проблематично все виглядає.

Бі-Бі-Сі: Радіослухачка Леся запитує, чи підтримує вашу ідею хтось з інтелігенції, тому що думка не є поодинокою, а чути лише критику.

Юрій Андрухович: Я навпаки здивований тим, що останніми днями, в якихось коментах, на різних там сайтах, я знайшов досить багато підтримки. Я підозрюю, що її досить багато й з Донбасу та з Криму, тому що багато цих коментів російською мовою написані. Можливо слід взяти на озброєння якомусь прозахідному політику, майбутньому українському, який завдяки цьому може несподівано багато голосів “скосити” на Донбасі і в Криму. Ну добре, політика справа цинічна й брехлива, а справа поета говорити те, що він думає. Ось я так і намагаюся.

Бі-Бі-Сі: В нашій країні поети є соціальними й політичними коментаторами…

Юрій Андрухович: …Не тільки у нас. Поет, літератор – це рефлексія розуму. Розум не може не реагувати на суспільство і на політичні речі, це зрозуміло.

Бі-Бі-Сі: Дмитро з Донбасу запитує, чи були ви комсомольцем?

Юрій Андрухович: Був, але я був саботажним комсомольцем, тримаючи дулю в кишені, бо країна вся як така була невільною. Слава Богу, що зараз не всі зобов’язані бути комсомольцями, я вважаю це до певної міри прогресом. Але так як воно все розвивається, я не виключаю можливості, що через рік-два у нас уся молодь в обов’язковому порядку буде якимось “регіонівськими комсомольцями”, наприклад.

Бі-Бі-Сі: Ви зараз в Берліні, передача лунає із Лондона, а ось Арсен зі Львова пише, що голосував за Януковича…

Юрій Андрухович: Слава Богу, що Львів дуже плюралістичний. Якби стільки людей в Донецьку проголосували за Ющенка, скільки у Львові за Януковича, то у нас були б підстави для об’єднання країни, насправді.

Бі-Бі-Сі: Багато хто критикує сам той факт, що люди поза межами України говорять про Україну, мовляв, про Україну можна говорити, якщо ти справді там живеш і живеш цим життям. А ви багато часу проводите за кордоном.

Юрій Андрухович: Україна – це страшенно важлива тема, не тільки для європейської дискусії, що таке Європа, що з нею відбувається, куди вона рухається… Україна насправді є темою глобальною, тобто це, на жаль, я мушу вжити це слово, на сьогоднішній день, на цю хвилину, це є полігон, на якому випробовується можливість повернення від зародкової первинної демократії назад, до тоталітаризму і диктатури. І ось у цьому сенсі ми є страшенно важливою країною, про яку дуже навіть варто і необхідно багато дискутувати.

Джерело: Українська служба Бі-бі-сі

Напевно, пора усерйоз перейнятися власною підсвідомістю. Мені дуже не подобаються мої сни. З дивною наполегливістю і стійкою періодичністю вони навідують мене, починаючи з лютого-березня цього року. Приблизно з того часу, коли й сама українська дійсність почала дедалі більше нагадувати суцільний сон. Найгірше, що з нього неможливо прокинутися. Він триватиме щонайменше десять років, заявляють невиправні оптимісти. Тобто як мінімум два президентські терміни.

Але назад до моїх снів, до їхнього наскрізного сюжету. Це сни про замах. Я виявляюся останньою ланкою певного конспіративного ланцюга. У моєму розпорядженні снайперська гвинтівка й зручна оглядова позиція. Завдання – поцілити в одного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Він являє собою дуже добру мішень – великий і вайлуватий. Однак мені ще ніколи не вдавалося довести справу до кінця й натиснути на спуск. Я згоден, що це недобре. Недобре, коли сняться такі сни. Недобре, що вони нічим не закінчуються. Мені за них соромно.

Утім, мушу визнати, що останніми тижнями вони порідшали. Невже люди, які цього року прийшли до влади в Україні, трохи пригальмували просування своїх «реформ»? І саме тому мої екстремістські сни поволі мене покидають?

Хоч насправді все може бути й гірше: я звикаю, мої сенсори притуплюються. Швидше таки це друге – і нічого ніхто не пригальмовував.

Сьогоднішня Україна дає винятково повчальний матеріал на тему «Крихкість демократії, або Як загнати нас назад у диктатуру». Був би я іноземним політологом – сидів би тут і спостерігав, нотуючи з дня на день перманентні «реформи». І був би професійно щасливим – спостерігати цю живу щоденну практику. Проте я не політолог, не іноземець, я тутешній громадянин, мені залишаються стиснуті кулаки та підсвідомі бажання.

Реформ немає, а є реванш

Людина, що глибоко затамувала «образу 2004 роком», на повну потужність насолоджується відплатою.

Четвертий президент України Віктор Янукович є водночас першим в нашій історії «президентом меншості» – у другому турі виборів його підтримало трохи менш як 49 відсотків тих, що взяли участь у голосуванні. Здавалось, його президентство виявиться ще безперспективнішим, ніж останні роки його попередника. Проте це здавалося тільки нам, наївним – котрі Конституцію країни вважають чимось абсолютно непорушним. Виявляється, що не в Конституції справа, а, скажімо, в контролі над більшістю суддів Конституційного суду.

Уже до середини березня новообраний президент непередбачувано легко захопив усю владу й розвернув країну на 180 градусів.

Нині в його розпорядженні слухняна парламентська більшість, здатна лише тиснути на кнопки, виконуючи його вказівки, та цілковито ігнорувати опозицію. Найсвіжіший приклад – проголосований вночі закон про основи зовнішньої та внутрішньої політики. Із 420 поправок опозиції було прийнято нуль. Вирішальним чинником у внутрішній парламентській боротьбі виявився фізичний – уміння звихнути опонентові ніс або проламати череп. У цьому сенсі президентська партія не має собі рівних за кількістю в її депутатському корпусі колишніх борців вільного стилю, боксерів чи просто «охоронців».

Була така гарна країна

Уряд очолює суперлояльний до президента ворог середнього і малого підприємництва. Його улюблене заняття – витискати максимум з «їхніх», репресувати тих, які «не з нами». Мета цих відрухів зрозуміла – політичне упокорення середнього класу, адміністративні цькування й нищення «чужих» та заохочення «наших» (у формі перерозподілу між ними добра, відібраного в «чужих»).

Про суди, тобто про найголовніший із них – Конституційний, я вже згадував. Додам лише, що не тільки його уже цілковито контролює президент. Я вже й не пам’ятаю, коли і в якому з судів востаннє приймалося хоч якесь рішення на користь опозиції. Ну, не може ж так бути, щоб вона завжди й в усьому була неправою! Щойно парламент проголосує нову редакцію закону про масові зібрання – і головним завданням судів стане забороняти акції протесту. Утім, міліція довела, що успішно вміє з ними впоратися навіть без судових заборон. Побиття мирних демонстрантів (якщо тільки вони під «неправильними» прапорами й гаслами) знову стало звичайною справою. А ми за останні роки вже навіть устигли забути, що бувають якісь розгони демонстрацій.

Що справді вражає: не так блискавична узурпація влади, як іще блискавичніше повернення страху. Ні, спочатку було обурення, страх лише потім. А зараз? Перехід страху в апатію? Була така гарна країна, подавала надії, в Європу просилася. Де вона нині?

Найуспішніша на сьогодні «реформа» нової влади – це перетворення української служби безпеки назад у кагебе СРСР. Дедалі частіше говориться про так звані «профілактичні бесіди» з журналістами, громадськими діячами, про м’яке (поки що?) залякування та вербування, про складання «списків лояльності» – створення відповідних досьє на особливо активних громадян. Ректори українських університетів запрошуються «до співпраці» й зобов’язуються попереджувати своїх студентів про покарання за участь у протестах. Серед сотень українських ректорів таки знайшовся один, який оприлюднив суть подібної «пропозиції». На щастя, він такий знайшовся. На жаль, він такий знайшовся лише один. Хоча кажуть, наче сам найвищий шеф СБУ (a propos, за сумісництвом власник найбільшої за активами медійної групи) їздив до нього вибачатися за «необережність свого працівника».

Невже справа лише в банківських реквізитах?

У будь-якому разі – м’якшому чи жорсткішому – можемо констатувати: СБУ знову набуває рис політичної охранки, а вся країна – статусу поліційної. Слово «знову» тут ключове. Ми знову потрапили у своє минуле. Іноді здається, що надворі знову – яке, власне кажучи, десятиліття? 1970-ті?

Нічого, як бачите, нового: варіант путінської Росії. До речі, Віктор Янукович уже каже й про «своєрідність і суверенність української демократії». Призначені на осінь місцеві вибори повинні закінчитись однозначною перемогою януковичівської Партії регіонів (націлюються на 70% у середньому по країні) – місцевої видозміни «Единой России». Потрібний результат має бути витиснутий адміністративною машиною, всією «вертикаллю влади», нині як ніколи єдиною. Метою цих «реформ» є створення на місці України Росії-2, але, мабуть, дрімучішої, відсталішої, ще менш атракційної. Прийнятний для такого утворення суспільний лад – це такий собі неосталінізм феодально-олігархічного штибу. Недаремно ж саме у нас, в Україні, знову почали споруджувати пам’ятники Сталіну. Я не обмовився, і це не художній образ: 5 травня в місті Запоріжжі «з ініціативи місцевих жителів» було відкрито новий сталінський пам’ятник. На черзі, кажуть, Одеса і Севастополь. А луганські комуністи ініціюють зміну національного гімну. І, мабуть, прапора.

У всьому цьому лишається загадкою тільки одне: навіщо режимові Януковича Європа? Навіщо ця гра в інтеграцію й незмінна єврориторика? Невже справа лише в банківських реквізитах? Чи в любові до відпусток на Сардинії, в Монте-Карло або Французьких чи якихось іще Альпах? Адже якщо Європа, то її будують не так. І справжні реформи починають не закриттям архівів, а продовжують і зміцнюють не відрахуванням з університетів громадських активістів. Щось тут не так.

У похмурих тонах – тільки найближче майбутнє

Насправді тут усе не так. Настільки далекою від європейських цінностей українська влада не була ще ніколи. Інколи хочеться, щоб повернувся Кучма. Інколи хочеться жити в Білорусі Лукашенка. А всю європейську спільноту мені хочеться просити: «Пильнуйте за діями цієї української влади як ніколи прискіпливо! Чомусь їм іще важливо, що ви про них думаєте. Не дайте їм обводити вас круг пальця їхніми балачками про порядок!»

А взагалі ж мені не хочеться нічого іншого, як тільки додивитися свій сон.

П’ять років тому я повірив, що мій (мій теж) «проект країни» перемагає. Такої нищівної поразки, якої він зазнав цього року, я не очікував. Помиляються ті, хто каже про якусь там програну битву – це програна війна. Наслідком програної війни буває окупація. В Україні вже знайдено щодо неї специфічний термін – «внутрішня окупація». Нас окупували зсередини, шляхом президентських виборів і парламентських махінацій. Тому найближче майбутнє я бачу в радше похмурих тонах.

Але тільки найближче. Бо не може ж настільки анахронічна система родом зі Сталіна перемогти у довшій історичній перспективі! У цьому переконанні, навряд чи безперечному, й засіла нині вся моя надія, точніше, все, що від неї лишилося.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/08/13/072013.html

Юрій Андрухович: І досі так вважаю. Я не казав, що вони конче повинні відділитися. Просто варто було б такий варіант розглянути. Це ідея навдивовижу легкого та цивілізованого вирішення проблеми, яка заважає Україні бути собою й блокує шлях, що ним їй слід прямувати. Позаду 20 марних років [від здобуття незалежності. – Ред. Rzeczpospolita] . Україна якою була, такою й лишилася. І такий стан речей деморалізує.

Але українці бояться поділів.

Я висловив украй непопулярну думку, що викликала величезну реакцію в суспільстві. Але я люблю висловлювати непопулярні, зате власні погляди. Українці противляться купі речей, хоч би й вступу України в НАТО. Я підтримую членство країни в альянсі і дозволяю собі не погоджуватися з багатьма українцями.

А чи не від’єднаються натоміть Івано-Франківськ і Львів, а не Крим з Донбасом?

Захід України не від’єднається. Сенсом його існування є створення великої України. Для українців на заході Україна без столиці в Києві – то абсурд. Київ теж не від’єднуватиметься.

Після приходу до влади проросійського президента Віктора Януковича Ви казали, що Україну «зайняли окупанти».

Не я один. Чимало наших людей подібної думки. Про це свідчать написи на парканах в Івано-Франківську: «Скажи “Ні” внутрішній окупації».

Ви не боїтеся, що Україна перестане бути українською, що зникне її мова та культура?

Надто пізно для побоювань. Маємо справу з реальністю. І йдеться не лише про правління Януковича. Цей процес охоплює другу половину ХХ – початок ХХІ століття. З тією різницею, що за президентства Віктора Ющенка протягом п’яти років вживалися якісь заходи з порятунку української мови.

Що Ви думаєте про Януковича? Чи згодні з тим, ніби він маріонетка Москви?

Певною мірою так, але це питання складне. Він якщо не маріонетка, то напевно наслідувач, свого роду епігон Москви. Для Януковича ідеальною є така система, яку побудував у Росії Владімір Путін. І до неї ми наближаємося семимильними кроками.

Вас турбують швидкі кроки України в напрямку Росії?

Це риторичне питання. Звісно, турбують. Кожен із таких кроків робиться немовби без оглядки назад. І вони заводять українську державність на манівці. Я, наприклад, ніколи не підозрював, що в моїй душі можуть зародитися терористичні нахили. Що мені снитиметься, ніби маю застрелити Януковича. Одначе був період, коли таке снилося. Хоча загалом я спокійна людина й не вважаю насильство найкращим методом боротьби.

Чи можливе повернення до влади лідерів Помаранчевої революції?

Я в це не вірю. Під великим знаком питання політична кар’єра Юлії Тимошенко, не кажучи вже про Віктора Ющенка, в котрого взагалі нема політичного майбутнього. Може, він і сам до цього не прагне. Місце лідерів Майдану Незалежності [де в Києві відбувалася Помаранчева революція. –Ред. Rzeczpospolita] у першій шерензі політиків займуть інші. Добре було б, якби так. Варто, втім, зберігати помаранчевий колір. Ідея Помаранчевої революції важлива і слушна. Це те, що потрібно Україні. Помаранчевий колір скомпрометували ті, хто був на першому плані, під знаменами революції. Але то не вина символіки і тодішніх ідей.

Українці не втратили віри в ідеали революції?

Люди, особливо українці, – мов пластилін. Втрачають віру й швидко її повертають. Почекаймо до осені. Побачимо, як мої земляки приймуть підвищення цін на газ, як студенти відреагують на репресії, зокрема, на виключення з університетів. На людей треба натиснути, і тоді вони знову стають людьми.

Чи пам’ятають українці про роль Польщі у Помаранчевій революції?

Так. Ті події неможливо забути, не можна й викреслити їх із пам’яті.

Польщу та Україну розколює питання Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів. А є щось об’єднавче між нашими країнами?

Зараз нас об’єднує організація Євро-2012. Але я сподіваюся, що Україну позбавлять права його проведення. Інакше зазнаємо ганьби. Буде краще, коли Євро-2012 відберуть у нас тепер. Що ж до глибших питань, то нас об’єднує те, що Польща та Україна – країни Центральної Європи. Беручи до уваги історію, культуру та політику, ми приречені на співпрацю. Те, що польське керівництво зі свого боку відійшло від цієї формули, а українське – зі свого, не означає, що в майбутньому не буде кращого керівництва, принаймні в одній з держав. Я переконаний, що у відносинах із Польщею ще не все завершено.

Ви читали власного вірша про поляків та їхню причетність до боротьби під час п’ятничного концерту з нагоди 66-ї річниці Варшавського повстання. Чим для Вас стало запрошення на цю імпрезу?

Сюрпризом. Можливо, приводом для запрошення була моя кількарічна співпраця з польськими музикантами, зокрема, з Міколаєм Тшаскою та вроцлавським гуртом Karbido. Певний час я вагався. Коли мені запропонували конкретну композицію Девіда Боуві [твір Warszawa був написаний 1977 року, коли Боуві відвідав Польщу по дорозі з СРСР до Англії. – Ред. Rzeczpospolita] , то спочатку я впав у шок, а потім погодився. Композиція Боуві не має слів, він просто мугикає мелодію. Написати до неї текст і виступити було для мене подвійним викликом.

Автор: Тетяна Серветник
Джерело: bookvoid.com.ua

Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам.

Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік… Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування… Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття.

Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента.

Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила.

Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає?

Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав.

Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать.

Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують.

Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку.

Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема.

ЯКЩО ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ

Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися?

Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини.

Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає.

Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої…

Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві.

Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади.

Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ

А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися?

Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.

Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю.

Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка.

Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить?

Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати?

Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може.

Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять.

Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював.

А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж.

Могла б. Але ось програла.

Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж?

Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще…

Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні.

Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами.

Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків.

Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями.

Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить.

Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік.

Як це сумно…

Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося.

ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ

Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький…

Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом».

Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма.

Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді.

Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською… Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу.

НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ

Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах?

Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую.

Як тоді бути з наступними поколіннями?

А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю.

Гаразд, якщо серйозно… Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше… Методів насправді багато.

Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, – це один з наслідків катастрофи.

Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти.

Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України».

Які зараз настрої панують в Західній Україні?

Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути.

КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ

А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком.

Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні… Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України.

Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста.

Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце.

У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну.

Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує.

Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади?

Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд.

МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ

Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму?

Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»…

Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах.

Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви?

Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає.

У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення.

Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги.

Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен.

УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА

Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку.

Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим.

Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її.

Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага…

Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити?

Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував.

Чому саме 111?

Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число.

Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому.

МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА

Що вас найбільше дратує в людях?

Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити.

Яка ваша улюблена патріотична пісня?

На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина».

Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення.

Розмовляла Оксана Климончук

Джерело: УНІАН

– Сподіваюсь, що Ви слухали виступ Президента Віктора Януковича у четвер. Президент під часті оплески зали розповідав про успіхи своїх 100 днів і плани на понад 20 років. Чи вдасться, на Вашу думку, Президентові реалізувати своє головне виборче гасло «Україна для людей»?

– Почну з того, що – ні, не слухав. Не слухав, бо це якесь таке сумнівне задоволення. Знаю лише побіжно з кількох якихось викладів, бо я регулярно знайомлюся з новинами в інтернеті. Я думаю, що це все одно, навіть те, що я там прочитав, і те, що знаю – чи слухав би я, чи не слухав, то не мало б такого особливого значення. Тому що є одна справа – це промова, це слова, з якими виступав так званий Президент, а інша справа – це реальна практика його режиму. І ця практика є насправді жахливою.

– Зацитую одну з головних тез, зокрема, до яких українських громадян звертався Президент, коли говорив про потребу «протягом 5 років завершити приватизацію державного майна як широкомасштабний проект трансформації державної власності»? Чи це відобразиться на поліпшенні рівня життя пересічного українця? До кого взагалі звернена така програма?
– Я не беруся таке судити, бо приватизація, деприватизація, реприватизація – це для мене, щиро кажучи, темний ліс. Можливо, все треба приватизувати, можливо – нічого не треба, я тут не фахівець, не знаю. Але повторюю: це слова, а дія буде все одно якоюсь іншою. Я б узагалі не аналізував цього послання, а краще б придивився до того, в якій атмосфері воно відбувалося, на естетику, так би мовити, цього явища, всю цю брежнєвсько-щербицьку стилістику, цей розгін мирних демонстрантів біля палацу «Україна», і те, як це все кількома захисними смугами, щитами «Беркута», спецслужб відгороджувалося, тобто те, що вже неодноразово повторено від учорашнього дня: Президент панічно боїться своєї країни, свого народу – якщо це його народ, якщо це його країна… А може, тому й панічно боїться, що він насправді поводиться тут як окупант.

– У якій мірі можна довіряти декларації Президента про «європейський вибір» України? Про це вчора також ішлося, поруч із декларацією про стратегічне партнерство з Росією? В якому напрямку рухатиметься Україна – до ЄС чи до Росії?
– Зрозуміло, що Україна рухається до Росії. Не те що рухається до Росії – Україна чекає дальших російських вказівок, куди їй рухатися. А вказівка з Росії, мабуть, така, що ви поки що створюєте вигляд, ніби ви не відмовляєтеся від ЄС, а насправді рухаєтеся за нашим планом, виконуєте пункт за пунктом. Ось, наприклад, питання НАТО, яке вже, здається, остаточно знято з порядку денного. Тепер можна поступово готувати Україну і громадську думку до того, що вступ до ЄС також вкрай небажаний. І це буде якось із часом виконуватись. Тому що зрозуміло, чому так категорично блокувала Росія наш вступ до НАТО. Тому що НАТО – це абсолютно безумовно перша сходинка для будь-якої східноєвропейської країни перед вступом до Європейського Союзу. Власне кажучи, зрив вступу до НАТО уже означає ніби де-факто, що перспектива Євросоюзу для нас теж закривається. Але ж не можна так відразу змінювати риторику. Ось вона – ця риторика залишається ще нібито проєвропейською. Там ще є певні розрахунки українського керівництва на якісь інвестиції з Заходу, на дерибан якихось там всіляких допомог, ну, і Міжнародний валютний фонд, напевне, все ще важливий для них. Тому категорично, відверто і радикально відвернутися від Заходу, як їм би то хотілося, вони поки що не можуть, можливо, навіть і не хочуть. Але зрозуміло, що поки цей режим при владі, на всіх цих євроінтеграційних устремліннях треба ставити хрест і треба розуміти, що це все не більше як слова.

– Після продовження оренди Чорноморського флоту Росії багато хто з аналітиків, журналістів, інтелектуалів, і не тільки в Україні, але й на Заході, заговорив про можливість розпаду України. Чи вбачаєте Ви загрозу територіальній цілісності України? Або так: Україна без Криму, як Грузія без Осетії та Абхазії?

– Ну, а навіщо такій Україні територіальна цілісність? Я б не боровся за неї як за якусь таку остаточну цінність. На мій погляд, варто було б іще 2005 року повести лінію на відокремлення Донбасу і Криму, й на сьогоднішній день ми б мали стійку проукраїнську більшість – десь відсотків понад 70. А так ми змушені як держава цілком і повністю підлягати волі цієї частини населення, якій ця держава не потрібна, яка її ненавидить, не любить і яка обирає до влади ворогів цієї держави.

– Продовження оренди Чорноморського флоту в Україні, реформа судочинства, законодавство, яке полегшує формування коаліції, відхід від НАТО – перший крок до так званої позаблоковості України, куди так поспішає Президент і його уряд. Чому ж так поспішає пан Янукович?

– Я б сказав, що тут поспішає пан Путін, пан Янукович виконує вказівки. А пан Путін поспішає тому, що така уже професійна стилістика – вхопити якомога більше тоді, коли дається. В російській мові є таке слово – «пруха», от воно «прьот» і досягається мета за метою.

– Скажіть, будь ласка, Ви поставили свій підпис під «Зверненням інтелектуалів до парламентів, урядів, народів світу». Чи є якась реакція на це Ваше звернення? Чи Ви відчуваєте підтримку?

– Ні, ніякої підтримки. Підтримку зараз із боку світової спільноти відчуває український режим на чолі з Януковичем.

– А в чому причина?

– Причина, мабуть, у тому, що так склалася на сьогодні світова констеляція. У такий несприятливий політично час ми зараз усі потрапили. Тобто, з одного боку, значно наростила свою потужність і свою впливовість Росія, а Захід вирішив, що для нього найважливіше – це підтримувати з нею добрі, більш-менш якісь-такі згладжені стосунки. Ціною цього є, наприклад, ось така країна, як наша.

– Що, на Вашу думку, перешкоджає об’єднанню опозиції: різні цілі, різні програми, нерозуміння ситуації чи все докупи?
– Все докупи, звичайно. Але передусім – не сформувався гідний клас нашого політикуму, тобто немає відповідної широти мислення, немає саможертовності, немає здатності відступити якусь частину власних, особистих інтересів на користь спільним інтересам. Але не можна відкидати й того, що є об’єктивні причини. Вони полягають у тому, що все-таки наша опозиція досі не оговталася. Вони не очікували, як і, зрештою, не тільки політики, – і я не очікував, ми всі не очікували, що режим насправді поведеться так брутально. Тобто останні 5 років була цілковита свобода зібрань, наприклад, тодішня опозиція в цій країні робила, що хотіла: місяцями-тижнями мітингували в Києві, звозили своїх людей до Києва звідти з тих Донбасів і витворяли, одним словом, що хотіли. Тобто ми не уявляли собі, що оці теперішні, що вони так абсолютно брутально це все потопчуть, цю певну вже традицію політичної толерантності, й що вони закинуть нас в якийсь абсолютно неототалітарний стан. І тут, мабуть, потрібний певний, власне, час, щоб почати виробляти якусь іншу тактику, якісь нові шляхи, як цьому протистояти. Можна протистояти в якомусь правовому полі, в законному, і поки що ми на це вчилися, так би мовити. Але дуже складно протистояти, коли будь-що, будь-які конституційні норми просто нехтуються, нехтуються, скажімо так, – міліцейськими кийками. Конституційний Суд потім залюбки підтвердить, що все це відбувалося на законних підставах. Тобто існує певна, і вона видається зараз непорушною, монолітність цієї системи, цього режиму. От у таких умовах опозиція в Україні ще ніколи не працювала. Тому це має бути абсолютно якийсь новий досвід, він набувається, й я маю надію, що десь почне спрацьовувати.

– Це якраз тема, котрої хотіла торкнутися: про різні громадські організації, численні комітети порятунку, але все це впирається в стіну певної соціальної апатії в суспільстві, існує якась немічність. Дуже болісна тема: як подолати цей стан у суспільстві, щоб зробити крок уперед?

– Він мусить визріти. Тобто є об’єктивні речі, загалом це не соціальна апатія, хоча, мабуть, це частково і вона. Це ще значною мірою більшість суспільства, яке очікує покращення свого життя, так банально кажучи. Вони все ще пов’язують якісь свої сподівання на, скажімо, добробут і достаток, на позитивні зміни в цьому сенсі, як їм обіцяли ці добродії, котрі зараз при владі. Невдоволення цими добродіями мусить накопичитися, воно не може виплюхнутися так відразу ж. Будь-які їхні дії насправді приречені бути неправильними, тому що це – анахронічний режим, це режим із минулого, це якась брежнєвщина, яка впала на наші голови. Вони приречені на те, щоб діяти неправильно, але всьому свій час. Тобто цього ще поки що не видно, поки що в них залишається цей резерв звалювання усіх негараздів на своїх попередників.

– Чим переконати переконаних однодумців Президента Віктора Януковича, його міністрів, зокрема, міністра освіти Дмитра Табачника в тому, що Донецьк – це не тільки Партія регіонів, а, за словами Івана Малковича, – це Стус, Сосюра, Іван Дзюба, Солов’яненко, які любили й шанували українську мову? Як їх можна переконати?

– Я б не переконував цих людей ні в чому. Їх не можна переконати. Це безнадійний випадок – їх у чомусь переконувати.

– В есе «Центрально-східна ревізія», на мій погляд, Ви створили потужну метафору руйнації, коли написали про «руїни мов, слів, письмен – руїни рухомої пам’яті». Мені цей образ нагадав «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка. Чи українська мова в руїні? Як зупинити процес?

– Я маю велику надію, що її носії знову змобілізуються. Вся проблема в тому, що за попереднє правління начебто виникла така ілюзія про те, що тодішня влада займалася українізацією. Насправді там було, на мій погляд, лише кілька таких правильних рішень, скажімо, кінодубляж. Але в цілому це була профанація правильної проукраїнської мовної політики в нашій країні. Тому, може, така от ситуація опозиційності додасть нашій українській мові зараз більше сил. Я хочу думати про це позитивно.

– Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб зупинити потік вуличного жаргону до ЗМІ? В чому першопричина явища, бо ж нині лаються вже політики, депутати, міністри?

– Я думаю, не треба цього зупиняти. Хай воно йде, воно є таке, воно відображує, несе в собі образ, скажімо так, не надто благополучної, не надто щасливої країни. Якщо почати це якось фільтрувати і блокувати, то воно від цього не перестане бути реальністю. Єдине, що в медіях буде якась зовсім інша, фальшива картинка цієї дійсності. Я не думаю, що вона і зараз у нас надзвичайно правдива, у нас із усіх медій залишився насправді тільки вже інтернет. Не думаю, що це якесь таке першорядне і дуже важливе завдання. Хай виливається.

– Запитання трохи з іншого кошика, але дотичне до теми. Як Вам вдається втриматись у літературі? Що має переважати – тема, мова чи обрана певна цільова група читачів?

– Я думаю, що не можна таке розробляти, це невірно – розробляти собі якусь стратегію й визначати пріоритет. Література непередбачувана, реакція читачів завжди непередбачувана, сам процес завжди непередбачуваний. І, мабуть, сила літератури в тому, що тут не можна нічого якось наперед розрахувати. Треба писати, як тобі хочеться, як тобі цікаво – це єдиний пункт інструкції, якщо така існує.

– Пане Андруховичу, як просувається Ваша робота над абеткою, чи ви вже знайшли місто на літеру «И»?

– Так, я знайшов на «И», у Швеції є місто Истад.

– А чи знайшли Ви відповідник до українського «кохатися» в російській мові?

– Ні, його не існує в російській мові. Є слово «любить», звичайно, але це – «кохати», а от кохатися – це «заниматься любовью». Хіба що так, такою формулою можна перекласти.

– А що втрачає чи здобуває твір у перекладі ? Скажімо, Ваші «Перверзії» німецькою мовою? Чи вже готовий переклад, коли вийде книжка?

– Ні, все ще працюємо, з великими довготривалими перервами, тому що ані я не маю часу підганяти перекладачку, ні вона насправді немає зараз багато часу, щоб продовжувати роботу. Десь на одну третину перекладено, але є купа всіляких складностей. Тут уся особливість ситуації полягає в тому, що цей твір я писав 15 років тому. У мене багато що змінилося: власні підходи, моє ставлення до якихось темних його фрагментів. Це не тільки буде переклад, це буде якась така оновлена версія. Там обов’язково будуть місця, де ми з перекладачкою домовляємося, що ми відступаємо від мого тодішнього українського оригіналу і робимо дещо інакше.

– А коли з’явиться на світі Ваша нова книжка про 111 міст?

– Ох, коли б я знав! Це якраз із розряду тієї непередбачуваності. Я був упевнений, що закінчу її ще в березні цього року. Насправді ми вже маємо початок червня, а в мене залишається суттєва частина цих міст, тобто про них іще не написано. Тобто ці міста у плані є, та насправді – це 20 міст, про які я ще ні слова не написав. Поки що я так обережно кажу – можливо, до кінця року роботу закінчу, а можливо, і ні. Зрештою, не найголовніше видати це швидше, а найголовніше, мабуть, щоб воно вийшло в мене таким, як я хочу.

– Пане Андруховичу, останнє запитання: якби сталось, що Вас обрали Президентом України, яким був би ваш перший крок?

– Ні, я не відповім на Ваше запитання, тому що я категорично відкидаю таку перспективу і можливість. Відповідно моє мислення не того рівня, щоб я міг собі уявляти перший крок Президента.

– А чеський драматург, письменник і публіцист Вацлав Гавел, який став президентом?

– Так то ж Гавел. Мені до нього далеко. Але дякую Вам за таку візію.

Автор: Оксана Пеленська
Джерело: http://www.radiosvoboda.org/

Пан Юрій відповів на кілька моїх запитань під час свого перебування у Києві з новою літературно-концертною програмою «Цинамон», так само, як і попередній альбом «Самогон», створеною разом із польською групою «Карбідо».

— Як з’явився «Цинамон»?

— Я зробив вибірку текстів, у яких є прив’язка до Дрогобича, до Бруно Шульца, бо це мало виконуватися на фестивалі його пам’яті. Тож я вибрав вірші, що перегукуються з ретро міжвоєнних років, зі світом галицьких містечок, населених божевільними аутсайдерами, в яких усі пальцями тицяють. Я пояснив це музикантам, і вони розібрали тексти — кожний брав собі по кілька віршів. А потім ми з’їхалися, і в Дрогобичі було перше виконання — у 2008 році.

— Це вже не перший ваш проект з рок-групою, але саме з «Карбідо» так добре склалося…

— Від самого початку то була певна випадковість. Ми познайомилися на літературному фестивалі у Вроцлаві, директор якого їх запросив, щоб вони акомпанували всім поетичним виступам. У слова вони не вдавалися, йшлося про підсилення настрою. Але мені він запропонував приїхати на день раніше і спробувати конкретно з ними зробити кілька творів. Вийшло непогано, сподобалося публіці. Ми вирішили, що працюватимемо разом. Я надіслав їм добірку моїх текстів, вони створили музику, і 2006 року ми записали «Самогон». Я спочатку був зацікавлений виключно у тому, щоб це зафіксувалося на диску. Але вони якось поступово втягнулися, і все вийшло за межі одного проекту. Почали концертувати. Завдання з «Цинамоном» було набагато амбітнішим передусім у них, бо вони взяли на себе своєрідну надінтерпретацію моїх віршів. Вірші, які я запропонував до «Цинамону», набагато давніші за часом написання, зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» кінця 1980-х. Але нічого б не спрацювало, якби не вийшов польський переклад 2007-го. Тоді це стало можливим, бо їм страшенно важливо розуміти текст, пережити його і щось до нього придумати.

— Вони вас відчувають?

— Я розумію це так: вони добре відчувають мене як поета, ставляться максимально серйозно до моїх текстів. Під час запису альбому і моєї голосової доріжки вони періодично брали на себе режисерський бік справи, формулювали на рівні побажання: може, тут акцентувати, цей рядок вивести. Вони страшенно різнобічні як митці, кожен веде одразу кілька проектів. Мені пощастило, що у нас склалася хороша співпраця.

— Чи має поет перетворюватися на рок-зірку?

— (Сміється.) В мене теж щодо цього великі сумніви. Я думаю, що поет не має цього робити. Фронтмен, співак у традиційному рок-н-ролі є також і поетом, його тексти виконуються. Але він апріорі в музиці, не переходить з літератури, як у нашому випадку. Однак у нас насправді не рок-концерт, це все ж літературні читання трохи в інакшому форматі. Тому публіка, хоч і добре приймає, таки дещо ошелешена, бо навіть не розуміє, як поводитися: для рок-концерта замало рок-н-ролу, для літературного вечора занадто голосно і енергійно. Тобто ми перебуваємо у стані становлення особливого стилю, не знаю, як він називатиметься, — може, «цинамон»? Я, звичайно, лаври рок-зірки завоювати навряд чи зможу, але того й не прагну. Насправді йдеться про ще одну форму подачі текстів.

— Власне, чому така форма стала для вас важливою?

— Їхня музика мені подобається настільки, що я на певному етапі приєднуюся до її створення. Замість декламувати починаю виспівувати партії, народжуються мелізми. А з другого боку, тут ще фактор неповторності кожного окремого концерту. І все це разом — велика захоплива пригода, всередині якої мені подобається бути.

— Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Думаю, впродовж останніх кількох років не трапилося жодної нової проривної речі, або мені про це невідомо. Років із п’ять тому у нас був розквіт, пік нової хвилі: молоді, умовно кажучи, автори заявили про себе. Нині Жадан підготував антологію «Декамерон» — маленький підсумок літературного десятиліття. Зібрано десять авторів, що дебютували в останні десять років як прозаїки. Він мене попросив кілька слів написати на обкладинку, тож я це прочитав. І ось коли такий зріз отримуєш, думаєш: «Супер, кожний текст один в один, класно, на рівні». Але ж це дуже дозована антологія. Тим більше там зібрана мала проза. Думаю, тут спрацювала криза, адже багатьох видавців паралізувало. З іншого боку, в чистоті своїй цей процес не має залежати від видавців. Звичайно, важливо мати місце, куди можна віднести новий роман, але це не означає, що треба припинити його писати, поки криза не мине. Тому з літературою так — ніколи не вгадаєш. Може, у ці хвилини вже дописуються якісь колосальні речі.

— Чи існує зараз станіславський феномен?

— Існував. Але це, я сказав би, вже тема для істориків новітньої літератури, він вже має своє місце: середина — друга половина 1990-х.

— Чому ви так у цьому категоричні?

— Тому що, бувши всередині цього, можу сказати, як це існувало. Значною мірою це була тусня, читання одних і тих самих книжок, показування навзаєм найновіших текстів і самопрезентація як єдиного феномену. Я був трошки висунутий уперед, бо за часом раніше стартував, а вони — просто молодші за віком. Нові автори були наче з вулиці — приходять, нікому ще не відомі, приносять тексти, і всі дивуються: як це добре! Але означення «станіславський феномен» було актуальне і потрібне на певний час, поки люди не стали вже окремими іменами. Давно зрозуміло, що називати Тараса Прохаська представником станіславського феномену вже кумедно якось. Бо є Тарас Прохасько, і все. А також Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк і ті, в кого локальний масштаб. Думаю, всі просто стали особистостями, і ця етикетка — «станіславський феномен» — може спокійно відійти в історію.

— Трохи про закордонні справи. Не так давно вийшов французький переклад роману «12 обручів». Як його приймають?

— Дуже добре. Я регулярно отримую від видавців копії рецензій. А ось «Московіаду» у Франції майже ніхто не зауважив, бо вона вийшла на два-три роки раніше. Просто видавництво тепер увійшло до потужнішої видавничої групи, котра більше уваги приділяє піару й активно працює з медіа. Тож, думаю, ця реакція не в об’єктивній природі того, що я написав, а швидше в технологіях піару, якими займаються видавці. Відчуваю це навіть по тому, що в мене з’явилися прибутки від продажу книжок і почали запрошувати до Франції на виступи, чого раніше не було. До речі, з їхньою публікою це складно, оскільки недолюблюють авторів, котрі виступають з перекладачами, треба добре володіти французькою.

— Чи готуються ще якісь переклади?

— Зараз ми з німецькою перекладачкою працюємо над найскладнішим, мабуть, текстом — «Перверзією». Робота йде страшенно повільно. Я володію німецькою достатньо для того, щоб ми працювали послідовно, тобто вона робить кілька розділів, пересилає мені, я їх авторизую. Але тут я виявив, як багато мені хочеться змінювати, бо цей текст для мене у багатьох своїх моментах застарів. Ми вирішили це зробити. Коли щось мене не влаштовує, пропоную зміни. Це, мабуть, той цікавий випадок, коли переклад відрізнятиметься від оригіналу.

— Якщо вже мова зайшла про Німеччину — для вас це, вочевидь, щаслива країна: регулярні переклади і видання, численні виступи. Чому так склалося?

— Знов-таки, залежить від видавництва. «Зуркамп» — одна з найсерйозніших видавничих фірм, яка добре тримає свого читача: з одного боку, то інтелектуальні книжки, з іншого — захоплива художня література, і в будь-якому разі — завжди дуже високий якісний рівень. Вони працюють для читаючої німецькомовної частини світу, а стежити за літературними подіями, купувати книжки — одна зі сталих бюргерських традицій. Сьогодні вони ще й нарікають — мовляв, не читає народ, як у 1950—1960-ті. Але це не порівняти з нашою ситуацією. Є ще один чинник — я знаний також як автор політичних коментарів, колонок у німецькій пресі стосовно України. Так що це дійсно сприятлива для мене частина світу, і я завжди відгукуюся на запрошення.

— Якщо вже згадали про подорожі, хочеться поцікавитися: в якому стані ваша книга — путівник міських есеїв?

— Із 111 міст лишилося близько 20. Хочу вже напружитися, щоб вийшла у грудні. Влітку здійсню останній штурм, потім дам книжці добре вилежатися, як слід її прочешу, перепишу ще раз — і можна буде видавати.

— А чи є у ваших планах великий прозовий твір?

— Є. Але тут вже ані слова не відкрию.

— Ну хоча б почали вже працювати?

— Ні, ще не починав. Не роблю всього водночас.

— Питання дещо несподіваного штибу: наскільки необхідна для літератора така риса, як підприємливість?

— Я так розумію, що багатьом моїм колегам здається, що я жахливо підприємливий. Я себе таким не вважаю. Але я знайшов оптимальний, мабуть, для себе варіант. Я відгукуюся на пропозиції — про що я вже говорив. Можна готовність виступати перед публікою назвати технологією, піаром. Піар помістили у винятково негативний контекст, розуміють як саморекламу з надуванням. А насправді це ж просто контакти, стосунки з громадськістю. Для автора його піар — це, наприклад, його літературний вечір. І він піариться, чому ні? Він читає те, що написав, таку подачу здійснює. В цьому сенсі я підприємливий. Але для мене це знов-таки швидше моє бажання змінюватися і бути мобільним, якомога частіше зриватися з місця, кудись їхати. Бо коли я довго пересиджую без змін, то в мене криза починається. Отже, такі речі мені страшенно необхідні.

— Колись вас зараховували до постмодерністів. Тепер, коли постмодерн у минулому, може, поясните, що це таке?

— Цей термін насправді працював у межах конкретної системи координат специфічно французької і франкомовної філософсько-естетичної школи. Коли його почали клішувати у різних мовних середовищах, то все, на жаль, одразу було спрофановане. Тому з терміну «постмодернізм» можна тільки жартувати. Він виник як жартик, як поняття, а чи було явище — для мене це досі відкрите питання. Пам’ятаю, на одній літературній дискусії у Берліні, коли модератор спитала, чи досі живий постмодернізм, хтось відповів: «Він завжди був мертвий». Окрім того, це поняття, про яке прийнято говорити критично. Характеризувати його позитивно — це вже якийсь моветон. Тому на запитання, чи він позаду, я не можу відповісти, тому що його не було взагалі. Але у певний період якась частина тусні повірила, що він справді існує, і намагалася намацати якісь його ознаки: цитатність, колажність, щось таке. Але цитатність і колажність завжди були. У всіх більш чи менш значущих літературних творах хтось когось цитує.

— Тоді більш нейтрально — що таке актуальність у мистецтві?

— Це те, що не просто потрапляє в ногу з тенденціями, а створює їх, коли у вдалому контексті з’являється нова мистецька якість, — наприклад, нова літературна якість у контексті української чи європейської літератури; тож актуальність, як на мене, багатоаспектна штука. Нижні рівні — мода. Просто є постать, яка виходить на сцену, виступає, зала забита молодими шанувальниками. Вони звертають увагу, наприклад, що він у своїх улюблених кедах, це починається на такому рівні, а закінчується створенням нових тенденцій. Актуальність — це також потрапляння, мабуть, у дух часу з його постійними розривами — бо у нас же немає єдиної часової лінії, єдиного часового потоку, все це страшенно рване, і боюся навіть, що хаотичне.

— То що ж актуальне зараз?

— Узявши такий конкретний предмет, як проза, ось на прикладі «Декамерона», маємо повернення до такого нормального оповідацтва, до розказування історій. Причому з максимальною оголеністю, відвертістю у фізіології, у якихось субкультурних речах. Тому і ожив такий жанр, як оповідання. Переважно це історії сучасного міста.

— І як це назвати?

— Який «-ізм», яка назва усьому цьому може бути — може, невдовзі хтось щось вигадає.

— Повертаємося до соціальної, жорсткої літератури?

— Безумовно так.

— Будете на це якось реагувати?

— Давайте, може, зустрінемось після виходу книжки про міста. Тому що мені зараз не хочеться це переказувати. Краще я відреагую своїм текстом.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що час — це фіктивна категорія. Чому?

— Це теж ближче до жарту. Насправді час — один із моїх улюблених героїв. А оскільки я автор фікцій, то у цьому сенсі час — фіктивна категорія також. Але час для мене також важлива система координат. Єдине — я хочу деформувати його у своїй творчості. Я не погоджуюся з тим, що він у нас лінійний і цілісний. Я відчуваю його і хочу, щоб він з моїх творів все-таки вимальовувався не однозначно лінійним, а швидше як певні закрути, кола, петлі.

— У петербурзького прозаїка-авангардиста 20—30-х років Костянтина Вагінова в одному з романів описано ситуацію, коли письменник поступово опиняється всередині створюваного ним самим тексту. Чи здатний, на вашу думку, митець керувати реальністю?

— Тут справа не у керуванні. Смішні такі речі трапляються… Ось ми виконуємо на початку «Цинамону» річ «Вольф Мессінг». Під час туру Україною ми дорогою зупиняємося у якійсь кафешці на Миколаївщині чи Кіровоградщині, замовляємо каву, і раптом по увімкненому телевізору оголошують початок серіалу: «Вольф Мессінг». Ми всі регочемо: таке знамення. І, головне, не вперше. Наступного дня сидимо в іншому закладі, у Дніпропетровську, проводимо розбір польотів дуже принципово. Нервова, складна розмова. Доходимо до проблеми, як освітлювати: чотири концерти у нас, яка по світлу ситуація? Домовляємося, що пісню від пісні треба відокремлювати затемненням, блекаутом. У мить, коли ми у тому погоджуємося, раптом повністю вибиває світло. Настає блекаут. З’являються офіціанти зі свічками. Так що не як у Вагінова, але буває таке. Якщо автор чогось як митець вартий, то він своїми творчими зусиллями просто викликає демонів. І це відбувається поза його свідомістю.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/intervyu-z-andruhovychem/

А зала тим часом наповнювалася. Прийшли Софія Андрухович із чоловіком Андрієм Бондарем. У першому ряду розмістився ще донедавна заступник міністра культури Микола Яковина. Але коли свої місця почали займати директор Польського інститут в Україні Єжи Онух та його колеги, стало зрозуміло, що публіки у залі не бракуватиме. Річ у тім, що проект відбувається за співфінансування Польського інституту, Інституту Адама Міцкевича та Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Тому іноземні недержавні організації мали забезпечити підтримку своїх проектів аудиторією. А от з українського боку «Цинамону» допомогли лише транспортна та поліграфічна фірми, хоча були обіцянки Міністерства культури. «У старому складі вони підтримали, а потім з’явилися ці і сказали: «У нас інші пріоритети, у нас — Дєнь Побєди, гроші підуть на це». Хоча наша програма така, що у нас є і Вольф Мессінг, і завершується вона композицією про блукаючі танки і рештки піхоти. Тобто під програму до Дня Перемоги ми також могли би попрацювати», — пожартував щодо пріоритетів нового Мінкульту Андрухович. Експериментальний проект українського письменника та польських музикантів навіть на етапі другого альбому (перший, нагадаємо, — «Самогон») залишається некомерційним: кошти від продажу квитків пішли на пересування групи, а наклад дисків як українською, так і польською мовами становить по тисячі примірників.

Та й сама музика — стиль якої не можуть визначити навіть її творці — знаходиться на шляху до свого слухача. Коли київська зала була майже заповнена (де–не–де виднілися прогалини порожніх місць), Юрій Андрухович та «Карбідо» вийшли на сцену. Першим актом програми була «Індія» — етно–рокова сюїта. Напевно, це була найсильніша частина концерту. Почалася вона з легких звуків сітару, що підступно вплітали увагу слухачів у канву твору, а в кінці розірвали медитацію потужними гітарними рифами. Гітарні партії разом із речитативом Андруховича, як на мене, і визначають стиль цього проекту, який можна окреслити як поетичний ф’южн. Гітара дражнила у «Танго «Біла троянда» і збуджувала у «Зміні декорацій». Хоча не можна применшити ролі ударної секції і партії віртуальних інструментів. Після кожної композиції київська публіка підтримувала експерименти на сцені щирими оплесками. І вже наприкінці концерту, коли музиканти вийшли на «біс», найемоційніші слухачі зайняли проходи, щоб у танці висловити своє задоволення музикою. Чесно кажучи, традиційні концертні зали для такого виду мистецтва — неприйнятна річ. «Карбідо» та Андруховича треба слухати або на відкритих майданчиках, або у затишному кафе, де можна погойдатися на стільці у такт їхнім медитаціям, або взагалі відсунути всі посадочні місця подалі у куток.

«Тільки перед поїздкою в Україну я відчуваю таку лихоманку. Не можна тут не бути хоча би раз на рік», — відгукується про українські візити бас–гітарист Марек Отвіновскі. Те саме можна сказати й про їхні приїзди: від цієї музики —мурашки по шкірі. І бажано, щоб це повторювалося хоча би раз на рік. До речі, з 14 травня «Цинамон» мандруватиме Польщею: концерти відбудуться у десяти містах, що більше за шість українських виступів.

Наталя Дмитренко
Джерело: Україна молода

– Роман Скрипін: Сьогодні особливий гість, дійсно дійова особа. Я навіть розгублений і не знаю, що спочатку запитувати. Тому що це Юрій Андрухович – письменник. І він ще й співає.

– Юрій Андрухович: Співати мені не доведеться?

– А капела, якщо захочете, звичайно, то будь ласка. І на початку нагадаємо біографію пана Андруховича.

Юрій Андрухович, біографічна довідка

Також вірші Юрія Андруховича були покладені на музику гуртами «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе» та «Karbido».

– Перш ніж говорити про мистецтво, про літературу, я хотів би почути, а як Вам живеться в Україні зразка 2010 року, яке у Вас її сприйняття?

– Надзвичайно дискомфортне і, щиро кажучи, тривожно-песимістичне.

– А чого ж так, поясніть.

– Вона дедалі більше стає чужою Україною. Таке враження, що вона під якоюсь окупацією опинилась, вороже військо прийшло і позмінювало все, що мені в ній так подобалось за останні роки. Бо я вважаю, що той період між 2005 і 2010 був все-таки найщасливішим в історії цієї країни, і тепер ми його втратили. І тепер нам треба думати, як з цього вибиратися.

– А що Ви особисто збираєтесь робити в цій ситуації, якщо у Вас такі відчуття?

– Це, мабуть, найскладніше питання. Як Ви знаєте, я позапартійний, я не беру участі в активній політиці як політик, депутат чи якась інша форма політичної діяльності. Це, на жаль, не моє, а може – на щастя – не моє. І мені залишаються якісь такі дуже ефемерні форми діяльності, тобто писання текстів, говоріння до якоїсь публіки, промовляння зі сцени.

Я не такий наївний, щоб вважати, що це страшенно важливо і багато що може змінити. Але з іншого боку, мабуть, це те, в чому я можу бути найефективнішим.

– Тут можна сказати, що Ви маєте рацію в тому, що Ви можете робити і що робите по життю. Тому що слово – це, мабуть, чи не найбільша зброя. Те, що ми говоримо, кудись воно приходить або те, що ми пишемо. Воно десь має, скажімо так, не кінцеву інстанцію, а воно десь сприймається кимсь і відтворює дію. Свого часу Ви написали «Московіаду». У Вас немає бажання зараз щось написати…

– У мене завжди є бажання щось написати. Я зараз працюю над книжкою «111 міст», воно в алфавітному порядку розташовуються в ній, і цей алфавітний порядок дозволяє погратися із часом і простором. І ось там, серед цих 111 міст, наприклад, Москва. Вона біографічно для мене шалено важлива. Тобто це два роки, прожиті в надзвичайно драматичний час, з 1989 по 1991, останні два роки Радянського Союзу.

Тобто бути свідком і якоюсь мірою співучасником в самому серці розпаду – це було дуже захопливо, і «Московіада» трохи про те. А ось цей новіший текст про Москву із цієї книжки, це не «Московіада-2» в жодному разі, а це спроба із сьогоднішнього часу ще раз писати про ті роки.

– Слухач: Це Львів, Григорій. Викладач фізичної культури. Два питання. По-перше, я дуже радий, що пан Андрухович зайняв таку позицію громадянську. Це не важливо, ким ми є. І що я можу сказати: позиція громадян України повинна бути чітка. Я з Вами згоден, що загроза 33-ий рік, 18-ий рік і 10-ий – аналогічна. І оскільки я викладач фізичної культури, Ви зустрічаєтесь зі студентами, з молоддю – катастрофічне здоров’я української молоді, нація гине. І нікого це не цікавить. А за Вашу громадянську позицію – Ви молодці. Тому що необільшовизм і неокомунізм прийшов в Україну.

– От про «111 міст» хотілося б почути. Очевидно, це міста по всьому світу?

– Я не був на більшості континентів цього світу. Насправді, я намагаюся збалансувати вибір свій таким чином, щоб кількість українських міст була більш-менш пропорційною з кількістю неукраїнських міст. Тобто це переважно Західна Європа і трохи Північної Америки. Особливо екзотичних міст немає, бо я не був ані в Африці, ані в Австралії, ані в Південній Америці. Найекзотичніша, мабуть, це Гвадалахара – це те, що я маю.

– Розкажіть про Гвадалахару.

– Це було кілька років тому. Я, власне кажучи, з дитинства захоплювався світом корінних мешканців Америки, індіанців. І всі ці давні цивілізації мене страшенно приваблювали. І я дуже зрадів такий нагоді, коли отримав запрошення на літературний фестиваль зрештою до Гвадалахари.

Це мені якось навіть виразніше показало значення іспанської мови – те, що кілька моїх книжок в перекладах іспанської видано в Барселоні. А це відкрило одразу весь іспаномовний світ. Тобто ці книжки десь там потрошку продаються і в Мексиці, і в Колумбії, і в Чилі.

І Гваделахара – це центр текіли передусім, вона звідти походить. У 30 кілометрах від Гваделахари є містечко, яке так і називається – Текіла. Якось, напевно, можна пов’язувати ці факти – текільна романтика, стара індіанська культура абсолютно дивна, дивна – навіть не те слово, якась така щемка країна Мексика. Хоча всі інші латиноамериканці кажуть: «Це не наші, вони копіюють США, Мексика – це ще не Латинська Америка».

Всього було багато, але я там пережив одну пригоду, про яку зараз розповідати не буду, бо це все читач майбутньої книжки знайде тоді. Коли вона побачить світ.

– Добре, розкажіть про українські міста. Там, очевидно, є міста на літеру «К», як Київ, є міста на літеру «Д», як Донецьк і місто на літеру «Л» – Львів, якщо хочете, на літеру «І» – Івано-Франківськ.

– Немає мого рідного міста, тому що це такі правила цієї гри, тобто тільки міста нерідні. Львів – це найбільший за обсягом текст книжки, але його ще немає, воно ще серед ненаписаних. Київ – один з найбільших. Насправді, це дуже важливе для мене місто. Але тут ось така ситуація: я ніколи в Києві не жив, тобто я мільйони разів в ньому був і я, але це завжди якось так не довше 2 днів, 2 або 3 дні. Я колись цинічно жартував, що це рівно стільки, скільки треба для отримання візи в західному посольстві. Тобто одного для здаєш документи, а наступного їх забираєш. Але Ви розумієте і слухачі розуміють, я сподіваюсь, що там треба смайлик поставити.

– Це, ми вважаємо, жарт, але все одно мені цікаво, що ми прочитаємо про Київ і Донецьк.

– Про Донецьк – нічого, бо я в ньому був лише двічі. Це були виступи в клубі «Ганджубас», і більше нічого там не відбулось. А виступи там були потрясаюче гарні. Тобто моє судження про Донецьк було б абсолютно неадекватне. Бо я потрапляв в цей підвальчик, там, де цей клуб, виступав, десь ще якийсь час спілкувався з місцевою молоддю. І потім обидва рази складалось так, що одразу ж вночі нас відвозили до Харкова. Зрештою, можна було б і про писати. Але мені здається, це трохи було б справді не справедливо щодо Донецька. Там є зовсім маленький текст про Єнакієве.

– Я не буду зараз Вас розпитувати, тому що треба купити книжку і її прочитати. У мене в руках прес-реліз є: «Андрухович + «Карбідо»: «Цинамон», з додатком: «Індія». Власне, це ідеться про всеукраїнський промотур альбому «Цинамон», спільного проекту Юрія Андруховича та групи «Карбідо» (Польща – Швейцарія). Відбувся вже тур на підтримку україномовної версії альбому, яка вийшла наприкінці березня. І що мені відомо – що Ви це зробили як власне хобі, і все. Тобто отримали від цього задоволення, можливо, переконаний, що отримали.

– Але очікувано опинився вже в середині якоїсь професійнішої ситуації, тому що ось 14 травня стартує аналогічний тур в Польщі, і там уже буде 10 міст. І це вже довше буде тривати. Тобто сам і не зчувся, як опинився в такій ось ситуації когось іншого. І мене це поки що тішить, це є цікаво.

– Власне, якщо ми подивимось на будь-які заходи, які відбуваються, то вони дістають підтримку держави. Наскільки я знаю, держава Вас тут не підтримувала і не висловлювала ніякого бажання.

– Наскільки мені відомо, міністерство культури відповіло якимось таким чемним листом. Я не зможу зацитувати, але, мовляв, ми з вами, ми за, але ми нічим не можемо допомогти.

Ні, там була ситуація, пов’язана зі зміною політичного режиму, тобто попередній склад міністерства прийняв був позитивне рішення про підтримку. Мені від цього стало навіть якось так незатишно, тому що я ніколи в житті намагався нічого в української держави не просити, її органів, і зокрема і міністерства. А тут думаю: «Ось, дивись, який я все-таки недобрий по відношенню до цієї держави». Але все вийшло так, як повинно було. Прийшли інші люди і відмовили.

– Я на початку запитав про непростий час, яке сприйняття України 2010 року. Багато хто говорить, що все, що відбувається, – це намагання поєднати непоєднувані речі. Я зараз можу говорити де в чому крамольні речі, що Україна складається з двох світоглядно протилежних частин. І на переконання декого, я зараз не про свої переконання говорю, на переконання декого, їх сполучити просто неможливо, вони ніколи не сприймуть один одного, ці світи. Ми бачимо електоральну карту, ми бачимо карту поширення української і російської мови. Що Ви про це скажете? Це так чи не так, як Ви вважаєте?

– Це сумно, звичайно. Я вважаю, що це майже так, як ви зараз описали. Єдине, що ми залишаємо поза дискусією можливість змінювати і змінюватися. І зараз, безумовно, не той час і не та ситуація, яка б підсилювала цю ідею – можливість змінювати і змінюватися. Сьогоднішня історична хвилина вказує начебто на протилежне, на те, що це непримиренний конфлікт. І я все-таки вбачаю якісь шанси в розгортанні нормального загальноукраїнського діалогу на цю тему. Але зараз знову ж таки не той час, який би цьому сприяв.

У мене є така версія, що одним із головних пунктів цього діалогу мало б бути визнання того факту, що наша історія українського ХХ століття – це ще й історія української громадянської війни, коли одні українці знищували інших. І Друга світова війна – це в тому числі і громадянська війна. І ось якщо ми цей факт змінимо, ми потім можемо далі рушити. А коли ж її припинити? Тобто поки ми не визнаємо, що вона існує, вона не може припинитися.

– Філософський підхід такий, не оптимістичний, як на мене.

– Порівняльно-історичний, я сказав би. В Іспанії це не завершилося після смерті Франко, але воно принаймні після його смерті продискутувалося. Там принаймні цей процес лікування відбувається.

– Там принаймні однією мовою говорять про це.

– Ні, що Ви, в Іспанії чотири мови офіційні.

– Там така відмінність в Іспанії, Ви говорите про каталонську?

– Якщо б Ви про це сказали каталонцеві, він би був сильно ображений на Вас.

– Слухач: Ви висловили своє відношення до останніх п’яти років. Я хотів би Вас поставити питання. Скажіть, будь ласка, у Львові Вас задовольняє стан речей, коли, будемо говорити, публікації у місцевій пресі показують, що Львів дуже вражений корупцією, прокуратура захищає корупціонерів. Я маю на увазі останні події, пов’язані з газетою «Експрес».

– Ви питаєте про моє ставлення до цього? Звичайно, воно різко негативне. Я трошки, мабуть, непоінформований.

– Слухач: Львів – це є Львів.

– Тобто Ви апелюєте до того, що Львову апріорі притаманна певна корупційність?

– Слухач: Таке відбувається, що журналістів стріляють, знущаються.

– А хіба тільки у Львові?

– Слухач: І це здобутки не нової влади.

– Тобто я маю зараз що? Погодитися з Вами, що попередня влада не була чимось кращою?

– Слухач: Безумовно. Тому побажання таке. Більшість людей хоче просто жити, добре жити, не бути втягнутими ні в які політичні розбори. Бо я бував закордоном часто – і такої політизації нема ніде. Мабуть, треба жити заради життя, заради дітей.

– Але одного разу вони до вас прийдуть і заберуть ваших дітей на якусь війну, заради яких ви жили, а ви так і будете орати свою нивку увесь цей час.

– Слухач: Пане Юрію, я Вам бажаю успіхів. Я читаю Вас, я Ваш шанувальник. Але побажання: мабуть, не треба Вам, Ви аполітичний, і не треба десь робити якісь висновки в сторону однієї чи іншої сили, вони не варті цього.

– Я сприйняв це.

– Добре, а що ж робити в цій державі? Я зараз поставлю взагалі страшне питання: а може, пане Андрухович, українська держава взагалі не спроможна відбутися як держава і на цьому можна поставити крапку?

– А що ж робити тоді, демонтувати?

– Інколи, замість того, щоб іти за певним вектором, варто поглянути на речі в інший спосіб і отак поставити для декого болюче питання, для більшості, можливо, навіть. Українська держава просто неспроможна відбутися, можливо, і всі ці намагання її в якийсь спосіб зліпити, створити, кудись рухатися заради якогось майбутнього, проходячи якісь реформи, навіть внутрішні реформи і трансформації суспільні, але все це намарно, і дуже швидко можна було побачити, що вона просто неспроможна була відбутися?

– Я б сказав, що трохи передчасне судження, ми на дуже мізерному відтинку історичному на все дивимось. Та багато в чому Ви маєте рацію. Я маю на думці, що цей сумнів, безумовно, виправданий. І не думайте, що тільки Вас навідують такі думки.

– Ні, мене не навідують. Знаєте, інколи потрібно поставити питання так, щоб воно звучало, як ляпас, щоб людина отямилася. Тому, можливо, в дечому перегинаю палку. Тому що все, що створюється, я маю на увазі паростки громадянського суспільства, воно виявляється, що не стійке і можна буквально за 50 днів все це знищити елементарним нехтуванням. Навіть нічого не треба робити, просто нехтувати.

– Але нехтувати можна до певного часу. Тобто коли на певній площі, а найкраще – на майдані збирається тисяч триста, то якось уже нехтувати не виходить, треба щось із цим робити. Є варіант – задавити в силовий спосіб, а є варіант – усунутися.

Тобто я думаю, що там багато всяких речей було в ці 5 років, свобода слова і так далі, а це було таким позірним, це було не наслідком демократизму нашого суспільства, а просто наслідком того, що влада не була сконцентрована в одних руках, тобто в наслідок конкуренції різних політичних гравців з’являлася можливість з різних боків критикувати інших і так далі. Зараз, на жаль, оця можливість втрачена, і тут ми раптом побачили, що зі свободи слова нічого і не залишилось, якось так.

– Не те що втрачено, але певні тенденції просто є. І не лише зі свободою слова, слід розуміти. Тобто це нехтування громадянською думкою, громадською думкою, суспільною думкою, зрештою. Це – як хочу, так і роблю, фактично. І навіть ми бачимо, що нехтування Конституцією відбувається. А Конституційний суд, який є в нашій державі, він це визнає. Ви ж розумієте, що те, що відбувалося останнім часом, Ви є свідком цих подій, я ж нічого не придумав.

– Це узурпація влади через порушення конституційної норми, тобто насправді це злочинна діяльність.

– Слухачка (переклад): Місто-герой Одеса турбує. По-перше, хочу сказати, мене вразив дзвінок слухача зі Львова. Не треба бути такою пихатою Західній Україні по відношенню до нас.

– А в чому це виявляється?

– Слухачка (переклад): Я радіослухач «Ери». Там така передача «Коло запитань», постійно вони проводять. Так ось Стригун є, директор чи хто він там театру Заньковецької. От він відкрито сказав: «Наша справа – ростити еліту, а справа донецька – рубати вугілля». Я в Одесі живу, але це я сприйняла, як образу мене. То що Ви відповісте на це?

– Я не можу відповідати за слова іншої людини, я ж такого не говорив.

– Про що хотів би запитати, оскільки ви дійсно багато їздили, і по Європі також, яка країна є для Вас найкомфортнішою? Тільки не кажіть зараз: «Моя рідна Україна».

– Та я б почав із того, що вона найдискомфортніша. Я б не вживав слово «комфорт», але щось близьке до цього, тобто там, де мені добре, хоча це не передбачає комфорт в плані зручностей якихось особливих.

– Я не мав на увазі побутові питання.

– Нас зрозуміють просто неправильно, тому я розжовую іноді такі речі – великий досвід непорозумінь. Польща.

– Чому Польща?

Польща достатньо східна, щоб мати багато всіляких знайомих нам проблем і багато такого стимулюючого хаосу. І достатньо західна разом з тим, щоб побачити, як насправді функціонують європейські цінності і що це – не порожні слова. Власне, мені там найкраще
– Квінтесенція всього найкращого, що в Європі є, воно зійшлось, захід із сходом. Тому вона достатньо східна, щоб мати багато всіляких знайомих нам проблем і багато такого стимулюючого хаосу. І достатньо західна разом з тим, щоб побачити, як насправді функціонують європейські цінності і що це – не порожні слова. Власне, мені там найкраще.

– Слухач: Це пан Сергій з міста Львова. Дякую за передачу. Хотів би запитати пана Юрія, за яку державу Ви ратуєте: чи за державу сильну, заможну, державу, яка може забезпечити людей нормальним життям, пенсіонерів – нормальними пенсіями, дітей – нормальними умовами для освіти, для внутрішнього здоров’я.

– Чи? Ви зараз одну державу описали, а де альтернатива?

– Слухач: Я зараз описав ту державу, в якій би хотів, щоб я жив, щоб жили мої батьки і мої діти.

– То я з Вами в цьому солідарний.

– Слухач: Я б хотів задати ще одне запитання: як Ви ставитесь до цієї істерії, яка зараз відбувається, зокрема в нашому, західному, регіоні? І чи потрібно об’єднувати і будувати Україну на такому розколі, який зараз відбувається між Сходом і Заходом, чи потрібно все ж таки об’єднати Україну на загальнолюдських – от Ви казали, Ви бували закордоном, і Ви, напевно, бачили, що в основі сили і міцності держави лежать дві дійсно загальнолюдські цінності – цінності духовні і цінності християнські. Більшість львів’ян не має прямого відношення до Чорноморського флоту, який існував і був би далі існував.

– Я за таку державу, в якій заради кортежів не перекривають центр міста.

– Якщо Ви про Київ, то не лише центр, я Вам хочу сказати. Він же їде з Межигір’я, це далеченько і перекривається півміста.

– Тобто коли Ви намагаєтесь зробити із західної України якийсь такий розсадник загальноукраїнського зла, то я з Вами не згідний. Крім того, не знаю, про що Вам ідеться, коли Ви кажете, що істерія. Я не був в Івано-Франківську трошки більше тижня, минулої п’ятниці я у Львові виступав з тим же концертом – я якоїсь істерії не зауважив. Не знаю, може, щось там змінилося за цей час, але мені не відомо.

А те, що Чорноморський флот цікавить львів’ян, то це виявляє, на мій погляд, їхній патріотизм передусім. Тобто їм є діло до того, що відбувається на цій території, званій Україною. Це, по-моєму, дуже добра і правильна риса.

– Слухач: Це Миколай із Харкова. Я, на жаль, буду російською мовою.

– Чому на жаль?

– Слухач: Тому що я вважаю себе українцем, але не знаю повною мірою українську мову. Останнім часом я як щирий українець не дуже почуває себе в цій країні як вдома. І з кожним днем стає все тяжче, гірше. В мене дитина вчиться в третьому класі, і вони зараз на 9 травня вчать пісню «Три танкіста», а з приводу українських героїв – ні слова. Як Ви думаєте, якщо це далі піде, більше, ніж 4 роки, українці повинні будуть рахувати себе емігрантами чи як?

– Я думаю, що так.

– Це питання з Харкова, я хочу зауважити. Я нічого не бачу поганого в пісні «Три танкіста», тому що це частина історії і Великої Вітчизняної війни, яка є частиною Другої світової. Але питання прозвучало.

Розумієте, без якихось об’єктивних підстав відбувається радикальний розворот країни в зовсім якомусь іншому напрямку
– Я згідний із слухачем, який зараз висловлює свій розпач. Так воно і є. Розумієте, без якихось об’єктивних підстав відбувається радикальний розворот країни в зовсім якомусь іншому напрямку. Тому, якщо про об’єктивні підстави говорити, то це які це 48% у другому турі, які дають підстави змінювати долю всієї країни? Тобто це навіть не 50%.

– Ми з Вами говорили про нехтування, фактично, про ігнорування суспільної думки частини країни, вона є.

– Тут, мені здається, є ще одне. В карному кодексі є таке означення: «з особливим цинізмом». З особливим цинізмом вибирається найбільш провокативно-радикальне рішення, це так, наче хочуть весь час до крайньої межі принизити. Не те що просто подратувати, а принизити, «опустіть». І все це прояви того.

– Маємо те, що маємо, як казав перший Президент. Але ж Ви жили в Радянському союзі, Ви прекрасно пам’ятаєте ті часи. І бубабісти взялись, не зі стелі впали. Це були літературні хулігани – ваша група «Бу-Ба-Бу». Ми, коли вчили як студенти, то так сприймали. То, може, зараз також можна похуліганити в певний спосіб, в літературний, мистецький, довести це до абсурду і показати з іншого боку, з гумором, а гумор – він обеззброює насправді?

Бачите, кінець 80-их років – це був час, коли насправді відбувалося щось протилежне теперішньому часу. Тоді відбувалося розгортання свободи, тепер відбувається її згортання. І в атмосфері такого згортання просто пожартувати недостатньо. Хоча я згідний з Вами, що якісь сміхові і карнавальні форми, вони також будуть доречні в цій ситуації.

Мені пригадалось, що в офіційній цій будівлі Спілки письменників України у нас, в бубабістів, відбувався перший наш літературний вечір 1-го квітня, тобто його навіть поставили на День сміху, щоб якось трошки підкреслити, що це не так серйозно, не треба так цього боятися. А директор будинку Спілки письменників, коли узгоджував з Віктором Небораком якісь технічні деталі вечора, так наче сам здогадався і сказав: «Бюст Леніна ми сьогодні винесемо з цієї зали, правильно?» Віктор відповів: «Взагалі-то у нас в думках не було, якщо Ви бажаєте, то, звичайно, винесіть». Але це 88-ий рік, зараз 2010.

– Слухач: Це Пантелеймон із Києва. Пане Юрію, як Ви поставитесь до такого мого бачення проблеми, з якою стикнулася Україна? І ця проблема звучить так, що і Україна, і будь-яка нація землі зараз постає перед таким питанням, що люди стали звірами, а звірі не стали людьми, коли в незапам’ятні час гени людей і звірів об’єдналися.

Так от для того, щоб витягнути себе, як Барон Мюнхаузен, за чуба, я вважаю, що потрібно, щоб якась одна нація спромоглася це зробити, витягнути себе за чуба, щоб на чолі нації стала її духовна еліта. Дійсно, взяти по всій Україні, вибирати регулярно найкращих і ставити їх у владу.

– А як Ви їх виберете, якщо по всій Україні є абсолютно протилежні думки щодо того, хто найкращий?

– Слухач: Є духовна еліта, котра загнана зараз в шпаринки. Їх мало, нас мало, але ми є. Якщо б нас почули, то ми знаємо критерії пошуку духовної еліти, ми знаємо, як це треба зробити, щоб перекувати мечі на орала. Як Ви ставитесь до цього, пора Україні брати владу і в Україні і на землі?

– Не дай Боже духовній еліті брати владу. Це найгірше, що може трапитися. Хіба що Ви маєте на увазі якусь духовну владу, але це теж дуже небезпечно звучить. Ви маєте рацію, коли говорите про якусь там активізацію цієї мислячої компоненти суспільства і пошуку якогось діалогу всередині цієї мислячої компоненти.

– У мене питання було, воно може іти далі в продовження. Тому що, де б наші слухачі зараз не жили, вся Україна вражена невіглаством, це треба визнати. Немає елітної частини, яка є західною, немає робочої частини – Донецька. Що нам робити з цим невіглаством взагалі? Тому що воно в принципі і є тим, що потім заважає нам жити, насправді.

Я думаю, там проблема не стільки в невігластві, скільки в небажанні чути іншу думку і сприймати її. Тобто невігластво є певною ширмою, маскою захисною для того, щоб не провадити діалог, щоб не входити в нього, а відкинути будь-яку пропозицію: «Давайте розберемося, а давайте глянемо глибше, а давайте копнемо».
Відкинути, відмести із самого початку. Власне, своєрідна така тактика або технологія, не знаю.

– Ви мені нагадуєте такого буддиста, тому що Ви ніби сидите в нірвані і так поступливо-поступливо…

– Буддиста я сприйму як позитив. Хоча б чогось ми досягнули.

– Набагато гірше впадати в істерику. Я дякую Вам за участь у програмі, дай Боже, не в останнє зустрілися. Ми почули Вашу думку з багатьох питань. Я навмисне не ставив Вам питання про Чорноморський флот і газ, але все одно це питання прозвучало, тому що, очевидно, на часі. Подивимось, як розгоратимуться події. З Вами хотілося б більше говорити про мистецтво. Але якось іншим разом.

– Дякую за запрошення і до наступного разу.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/2023670.html

Обидві ці роботи, як відомо, це частина трилогії. І я особисто не можу жодну з них поставити вище іншої. Але, мабуть, є якісь об’єктивні речі. На «Самогон», наприклад, таких відгуків не було, відзначалися якісь другорядні моменти. А тут фактично всі рецензії вистрілюють з п’ятьма зірочками. Я не знаю рецензентів, але Карбіди пишуть, що вони просто шалено щасливі, тому що це дуже великі авторитети польської музичної критики, які всі зуби поз’їдали на альтернативній музиці. І якщо з їхнього боку така оцінка, то це означає, що нам справді дуже вдалося. Безумовно, я вже десь у магнітному полі цих оцінок перебуваю, тим більше, що ще насправді в це не вжився. Поки що відбулося тільки три концерти, дуже розкинутих у часі. Можливо, під час нашого туру я почну вже всередині цього «Цинамону» перебувати. Всі ми, виконавці, щоразу ніби проходимо певний тест, але і публіка також. Тому все це страшенно цікаво.

Чому Ви обрали саме триптих?

Все з’являється, як жарт, а потім ми починаємо якось серйозно до цього ставитися. На певному етапі ми всі разом погоджували якийсь принцип, скажімо, назву. У випадку «Цинамону» це було напряму пов’язано з фестивалем імені Бруно Шульца у Дрогобичі. Ще не було думки, що це дилогія, друга частина, просто виступ на фестивалі і все. А після цього виступу почали говорити, що треба працювати над майбутнім диском, а тоді відразу ще й над третім. Це з’явилося, мабуть, від того, що трилогія виглядає чимось більш повним.

Тобто дає можливість більшою мірою розкрити весь задум?

Я переконаний, що так, але тетралогія дала б ще кращу можливість. (Сміється). Та ми про це поки не думаємо. Назва третьої частини з’явилась під час самогонного туру. На останньому концерті в Тернополі з’ясувалося, що там є люди, які роблять абсент. А крім того, в «Карбідо» серед всяких віртуальних пристроїв є інструмент, який так і називається — абсент. Я не можу зараз розказати, як він звучить, боюся, що це одна з їхніх фантазій. Але я і сам не знав, що оце трепетання голубиних крил чи звучання духового оркестру десь в парку — це не заготовки, які кожен діджей отримує для своєї роботи. Все дійсно писалося наживо в страшенно далеких містах. Раптом в нас виявилась така дивна географія.

Мовна і просторова віддаленість не заважала порозумітися?

Нічого б з цього не було, якби два роки тому не вийшла книжка дуже класного поета Яцека Подсядла з польськими перекладами всіх віршів. На мій погляд, він зробив неможливе, бо це тексти з періоду, коли я обирав дуже серйозну, складну версифікаційну форму. Вони римовані, мають дуже вишукану, ритмічну структуру. Перекладач мусив іноді ставати на голову і робити щось таке, що, на перший погляд, взагалі здавалось не моїм оригіналом, але потім там знаходилась мотивація. Єдиний момент, коли ми змушені були відмовитись від перекладу, — центральний твір «Танго Біла Троянда». Із ним дуже важливо потрапляти буквально в десяті частки секунди, і польський варіант оцю ритміку оригіналу не віддавав. Тоді виникла ідея на польському диску також записати українською. Натомість в книжечці той переклад був, щоб польський слухач міг зрозуміти, про що йдеться. А в українському виданні просто додалася ще одна фотокомпозиція. Якби не існувало цих прекрасних перекладів, у музикантів би взагалі не з’явилося ідей, що з цим робити. А так вони отримали від мене вірші вже польською мовою.

Як відбувався запис альбому?

Карбіди отримали тексти віршів. Далі був якийсь період, коли вони думали виключно про те, як подати їх на фестивалі. Про диск ще не йшлося. Захотіли зробити акцент на електроніці: менше живих інструментів, більше комп’ютерного втручання. За початковим задумом це мало відбуватися десь у кібер-кафе, відвідувачів на п’ятнадцять. Проект би звучав дуже тихо і сконцентровано, аби створити якусь віртуальну атмосферу. Але в Дрогобичі такого кафе не виявилось, і нам запропонували виступити просто неба у внутрішньому дворику ратуші. Місця там на 100-150 осіб, тобто разів в десять більше, ніж хлопці собі спершу уявляли. Потім цей праархівний запис був потрібен музикантам, щоб взятися за все справді всерйоз. Коли я приїхав на запис диску, в них практично були зроблені музичні основи кожної з цих композицій. Деякі абсолютно відмінні від того, що звучало в Дрогобичі на першому концерті. От у «Пострілі» начебто і блюз, але вже зовсім інший, збагачений. І уже в студії, в слухавках з цією канвою працював я: ішов за тим, куди мене вело, і так начитував ці тексти, іноді навіть починав наспівувати. Після того, як доріжку записували з моїм голосом, починалося найцікавіше: інтонації, до яких я вдавався, спонукали музикантів розвивати далі в кожній композиції додаткові музичні ряди. Ще довгий час тривало оце збагачення і дописування. Тоді ж з’явився і Цумтор, який надіслав партії ударних до деяких речей.

Чи виникали у Вас протиріччя, адже, мабуть, не всюди їхні музичні асоціації збігалися з Вашим баченням?

Тут швидше йдеться про слухання, а не бачення, і це важливий нюанс. Дуже нечисленні були такі моменти, і я тоді просив щось змінити. Скажімо, «Весна виникала, де тільки могла». Там у фіналі є такий образ — орган, який розібрали на частини. В нього залишилися маленькі дудочки, і дуже багато малечі всякої, хлопців ходить з ними по місту, наче цей орган в розібраному вигляді грає знову. Там мені здалося замало лише тиші. І от «Карбіди» вигадали голос, який раптом стає мегафонним, а потім взагалі незрозуміло, про що говорить. «Індія» теж закінчувалася тишею. Це момент про небесних пілотів і ангелів мені здався неповним, тому знайшли шаманський звук.

Часто кажуть, що проекти з такими поєднаннями створювались багато разів. Які з них здаються Вам вдалими?

Найвдаліше з усього, що я знаю, це робота Гінсберга з різними музикантами. Коли я перекладав антологію американських поетів 50-60-х і подивився повну бібліографію кожного з героїв, я раптом відкрив для себе, що в Гінсберга фонограм більше, ніж друкованих публікацій. І з ким він тільки не працював: Ієгуді Менухін, Пол Маккартні, Клеш (The Clash). З початку 50-х років для поета стає нормою виступати у супроводі музикантів, і вони не заглушають одні одних, є звукопідсилення. Сьогодні дуже великий резонанс у Польщі має поет Машін Швітліцкій і його гурт «Швітлікі» — світлячки в перекладі. Це традиційніший варіант, така пост-панкова рок-музика. Дуже багато поетів повидавало диски, де вони читають під музику – це факт. Я й сам таких дисків маю вдома чимало. Але я сказав би, що тут щось інше.

«Екзотичні птахи та рослини» та «Індія» написані досить давно. Що відчуває автор, коли через певний період повертається до своїх поезій і знову їх переосмислює?

Це не те, щоб повернення часу, ні. Відчуття того, що я знову починаю хвилюватись, коли їх виконую. В кінці 80-х оці тексти звучали практично на кожному нашому вечорі Бу-Ба-Бу, і це вже була певна рутинність. Коли вп’ятдесяте чи вшістдесяте на публіці читаєш ту саму «Індію», виходить вже занадто гладко, доведено до автоматизму. А автоматизм у пам’яті перешкоджає живому переживанню цієї речі під час її виконання. Тому для мене це нагода знову переживати їх.

У цьому проекті поєднано літературу, музику та відео-арт. А чи є у Ваших планах залучення акторів, живої гри на сцені?

Я тільки за. Не хотів би зараз ділитися секретами кухні, але якщо трилогія насправді буде, то це один із можливих шляхів її завершення. Справа ще в тому, що «Карбідо» тісно співпрацюють з театрами, але з дуже вузькою аудиторією, в жодному разі не мейнстрім. Є в них оце англійське off. Там вони робили багато супроводів, всю музичну частину вистав, тому це зовсім знайомий і близький їм світ. Для мене він далекий, бо до театру страшенно рідко ходжу. Коли з цим матеріалом перетнуться музиканти, буде багато зустрічних ідей, і свого теперішнього уявлення я вже потім просто не впізнаю. Мені буде достатньо того, що в основі будуть мої тексти.

Чи не думали Ви поекспериментувати із простором, наприклад, виступити у клубі, а потім у величезному відкритому театрі?

Це прекрасна ідея Олі Михайлюк (директор агенції «АртПоле» — організатора туру), яку ми будемо обговорювати. Такий тур: клуби, театри, літні кінотеатри і на завершення взагалі якийсь вокзал. Поза нашим «Цинамоном» Марек і Цумтор уже працюють в цьому напрямку. Це цикл «Музика для архітектури». Ідея така: в кожній країні Європейського Союзу вони вибирають один архітектурний об’єкт і створюють музичну композицію навколо нього. Не обов’язково парадний палац чи кафедральний собор. Іноді це може бути закинутий завод.

Чи є у Вас поради для тих, хто прийде на концерти, як це найкраще сприйняти?

Ні-ні, не маю порад. Я, чесно кажучи, хочу потрапити на ці концерти. Тобто я зараз жартую, але я піду туди, тому що хочу послухати своїх улюблених музикантів з «Карбідо». Мені просто страшенно цікаво, як це буде сприйматись, які будуть реакції. Я весь в очікуванні, що будуть в блогах писати, і не стільки рецензенти, скільки, так би мовити, ця верства, яка слухає музику. А я зі свого боку можу вступати в якісь діалоги, виголошувати потім свої незгоди. Але наперед закидати нічого не буду, я хочу, щоб усі свої враження склали зсередини.

Інтерв’ю записала Тетяна Манзюк.
Джерело: http://artpole.org/events/andruchovych-interview.html

Майдан: Як святкувалося? Чи багато мав гостей?
Юрій Андрухович: Святкувалося весело, з музикою, танцем і сміхом.. Виступали два мої улюблені гурти – «Мертвий півень» і «Перкалаба». Гостей назбиралося десь так 60 з гаком. Усі кажуть, що була дуже гарна атмосфера. Я радий, що це так.

Майдан: А що Майстрові дарували?
Юрій Андрухович: Усього було. Сорочки, коштовні вина, художники дарували свої роботи. Олег «Джон» Сук з «Мертвого півня» подарував свою бас-гітару. Відіграв на ній концерт, а потім подарував мені. Я тепер мушу навчитися на ній грати. Ромко Рось подарував сопілку. Ще один колега подарував мольберт із фарбами, щоб я малював. Тобто є заради чого жити далі.

Майдан: Ти відсвяткував півстолітній ювілей. Якщо говорити про кожне з десятиліть, як можеш їх окреслити?
Юрій Андрухович: З кожним наступним ставало все краще. Найкраще було те, яке щойно минуло – між сороківкою та п’ятдесяткою. Цікаво, як усе складеться далі.

Майдан: Якими книжками – й читаними й написаними Тобою – позначені декади твого життя?
Юрій Андрухович: Усього вже не згадаю. Перша половина 1970-х минула під знаком світової пригодницької класики та історичних книжок. А наприкінці 70-х, коли я вже став студентом, відкрив для себе латиноамериканський роман – передусім Маркеса. Десь на цей же час припадають мої перші поетичні спроби. 80-ті роки – це поезія, вихід у світ двох моїх перших збірок. У 90-ті я написав і видав три перші романи і прочитав купу всього, чого мені раніше не вистачало – зокрема, Джойса, Кафку, Шульца, Пруста, весь цей канон модернізму. У «нульові» я нарешті відкрив для себе задоволення від читання іноземними мовами – польською, німецькою. Дуже багато читав колег-письменників, з якими особисто знайомий, це давало усвідомлення того, що відбувається нині в літературах.

Майдан: 50 – певний рубіж, віха. Як ставишся до цієї дати й до дня уродин узагалі?
Юрій Андрухович: Нічого не трапилося, кажу собі. Усе ще насправді тільки починається. Уродини люблю, бо це нагода зібрати навколо себе найкращих друзЧи часто в думках повертаєшся до минулого, шкільних чи студентських років? Що згадується частіше?
Є в мене така книжка – «Таємниця». Отам я виклав усе, що, на мій погляд, зі мною відбулося раніше. Але це не зовсім традиційні спогади, бо лінія оповіді залежала не від мене, а від мого співрозмовника, який ставив мені запитання. Студентські роки, до речі, згадую зі значно більшим зворушенням, ніж дитинство. Мені здається, саме тоді, студентом у Львові, я нарешті почав ставати самим собою.

Майдан: Які відтепер, по п’ятдесятці, плани є більш важливими, а що відходить на другий план?
Юрій Андрухович: Ще не знаю. Важливо дописати книжку, яку не встиг дописати «до того». Тобто у нове десятиліття перейшов зі старим боргом. Просто я вирішив не квапитись і розтягувати насолоду.

Майдан: Ти щось давно вже „засів” у рідному Франківську. Коли знову мандри й куди саме?
Юрій Андрухович: Та ні, я кудись постійно вириваюся, просто це нетривалі подорожі, кількаденні. Один-два виступи – і назад додому.

Майдан: Новий етап життя письменника Юрія Андруховича починається в дещо іншій країні. Що можеш сказати про отримане нами після виборів?
Юрій Андрухович: Не хочеться про таке говорити. Мені досі здається, що це тільки сон, кошмарний, звісно. Але от ми всі отямимося – і він мине. Найгірше те, що ці хлопці знають, як не віддавати владу більше ніколи. Як ми з цього будемо вибиратись, я поки що не знаю. Але вже про це мрію. Щось, може, й намріється.

Майдан: Ти не раз казав, що мистець і влада (політика) мають існувати порізно, окремо один від одного. Проте й ти не стоїш цілковито осторонь суспільних процесів. Був одним з небагатьох справжніх діячів справжньої культури, хто підтримував Ющенка. Тепер говориш про Твоє ним розчарування. Чим саме розчарував тебе наш третій (а може, й четвертий, бо ж Кучма – і другий і третій в одні особі) глава держави?
Юрій Андрухович: Ну, він мене багато разів розчаровував. Останнього разу – своєю поведінкою між першим і другим туром, коли відверто прогнувся перед майбутнім переможцем. Я починаю сприймати його вкрай негативно. Ні, я ніколи не був ним особливо засліплений, просто вважав, що серед усіх кандидатів він усе одно найкращий. Але я не поділяв ідею тих, які закликали в другому турі голосувати проти обидвох. У другому турі я голосував за Тимошенко.

Майдан: Ми вже не вперше розмовляємо з тобою, та однієї теми ще не торкалися. Маю на увазі переклад. Що понукало тебе до власної інтерпретації „Гамлета”? Й чим узагалі є перекладацьке мистецтво для тебе?
Юрій Андрухович: З «Гамлетом» сталося таке, що його переклад мені замовив керівник Молодого театру з Києва Стас Мойсеєв. Йому потрібен був новий, максимально сучасний переклад цієї речі. І після довгих умовлянь я за це взявся. Ну, і звичайно, не жалкую тепер про це. А загалом я перекладаю лише спорадично – якщо це до певної міри стає якоюсь віхою в розгортанні моєї власної «творчої концепції» в цілому. Тобто писання власних речей і перекладання чужих – це для мене дві сторони одного й того ж процесу.

Майдан: Останнім часом більше говорять про Юрія Андруховича-прозаїка. А що з поетичною творчістю? Коли побачимо й почуємо нові твої вірші?
Юрій Андрухович: Ось написав найновішого вірша собі до ювілею. Називається за Класиком – «Мені тринадцятий минуло».

Майдан: Про Андруховича сьогодні надто багато говорять – і в Україні, й поза її кордонами. Навіть в тих, хто не дуже цікавиться літературою, ім’я твоє, як кажуть, „на слуху”. Нальоту зірковости в тебе не помічав, та все ж як ставишся до такої своєї популярности? Чи траплялися випадки, коли це тобі заважало?
Юрій Андрухович: Ні, це не заважає. Слава Богу, я навчився бути самоіронічним – це добрий захист.

Майдан: Як скоро до читача прийдуть нові твої речі і які саме? Ти в них той самий чи щось із часом (і з віком) змінилося?
Юрій Андрухович: Якщо б я не змінювався, то став би сам собі нецікавий. Маю надію, що книжка, яку саме дописую – «Лексикон інтимних місць» побачить світ ще цього року. Що точно має невдовзі з’явитися – це музичний альбом «Цинамон», який я записав з друзями – музикантами гурту «Карбідо». У травні, на фестивалі Шульца, ми плануємо зіграти повноцінний концерт із «Цинамону» з додатком «Індія».

Майдан: Неодноразово ти називав себе „космополітичним патріотом”. Що вкладаєш у це поняття? Й чому з тих, хто не любить „ліберастів” (так вони самі говорять) слово „космополіт” є лайкою?
Юрій Андрухович: Для цих людей лайкою є фактично кожне слово. Насправді космополітизм аж ніяк не передбачає якоїсь зневаги чи ненависті до свого і рідного. Він лише передбачає внутрішню відкритість щодо «чужого», сприйнятливість на «інше». І здатність прийняти чуже та полюбити його так само, як своє рідне. Якщо ми вибудовуємо батьківщину як догму, то тим самим обтинаємо в людині індивідуальне і загальнолюдське.

Майдан: „Майдан”, як ґазету, вже знаєш, час од часу читаєш її. Що міг би сказати про цей проект й побажати читачам та авторам видання?
Юрій Андрухович: Я хотів би, щоб ця красива назва завжди відповідала характерові та рівневі вашої газети. Для мене Майдан (той, помаранчевий) був і назавжди залишиться найщасливішим моментом життя. А поза тим – радостей, здобутків і волі.

Майдан: Що з твоїх оригінальних поезій, а також віршів у твоїх перекладах не відмовився би запропонувати на закінчення нашого діалогу?
Юрій Андрухович: -Ну, хоча б уже згаданий вірш «Мені тринадцятий минуло». Сподіваюся, він трохи більше скаже про мене сьогоднішнього.

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНУЛО

Півстолітній чоловік не міститься в моїй голові –
що з ним робити? Як заспокоїти
ці 18 тис. 250 днів і ночей?
Ці додаткові 13 днів і ночей, бонус високосних років,
що їхнє число також, відповідно, тринадцять?
Вони ж нікуди не лізуть, ні в які ворота.
Як можна так довго жити – цілих тринадцять високосних років?!
І навіщо так довго жити?!
А ці 438 тис. 312 годин –
як їх усвідомити і засвоїти?
Як розкласти їх на хвилини і кожну згадати?
Якщо вони справді в мене були,
то чому я не можу згадати кожної з них?

Півстолітній чоловік – це не жарти,
це не якісь там сорок з їхньою зеленою
хлоп’ячою недосвідченістю, ані не сорок п’ять
з їхніми дурнуватими ілюзіями, нібито
жизнь удалась.
А що? Хіба ні?

Півстолітній чоловік – це вже не жарти,
це швидше кпини і насмішки, але я
не здаюся. Півстолітній чоловік має звикати до фрази
«Але я не здаюся».
Півстолітньому чоловікові лишається тільки здаватися.
Тобто бігати вранці
навколо озера чи принаймні навколо дерева,
берегти себе, не хвилюватися при слові «майбутнє»
або «батьківщина»
і ходити на фітнес,
фарбувати волосся і відмовляти собі
у спокусах алкоголем заради інших спокус.

Півстолітній чоловік – як герой опору:
знає, що знайдуть і впіймають,
і спецслужби давно на хвості,
але він усе одно посміхається
на всі, щойно поремонтовані, зуби.
І за цією прикметою вони
його й визначають: «Цей посміхається так,
ніби йому півстоліття».

Мої 50 років – це як мої 50 баранів.
Я пас ягнята за селом – і от вони виросли.
Я жену їх центральною вулицею,
нашою пішохідною Соткою, вони блеють і бекають,
і намагаються збочити
і розтектися містом к бісовій мамі,
я хляскаю батогом, копаю їх
і зганяю докупи.
Куди я їх жену? До музею літератури?
Всю отару на шашлики?

Ні, насправді півстоліття – це зовсім нічого.
Це 50 тринадцятих березня всього-навсього.
«Це вже не юність, але ще весна», –
писав я котрогось разу,
коли мені було двадцять,
а двадцять п’ять видавалося
катастрофою, яка не повинна, не сміє ніколи настати.
Але – що найсмішніше – я можу й сьогодні
повторити: «Це вже не юність,
але ще весна»,
бо сьогодні тільки тринадцяте березня,
і мені минуло тринадцятий,
і це справді не юність,
і далі буде все краще,
бо як каже Перфецький, півжиття ще попереду,
бо півжиття завжди ще попереду,
і я маю кого любити,
і маю кому сказати «дякую»,
і я його кажу.

От лише що робити з пробудженнями?
Тобто снами?
Щоб не снилося знову, ніби такий молодий,
такий невагомий і п’яний,
і так багато всього,
і воно тільки починається.

Майдан: Дякую щиро тобі за відверті відповіді, Радості творчості тобі й до зустрічі в травні.

Відсутність форми – це озвіріння

– Звісно, цифри – річ абстрактна, але іноді спонукальна до конкретних роздумів. Скажімо, про те, що молодість не вернеться, не вернеться хоч ти здохни.

– Прощання з молодістю не таке вже й трагічне, якщо слідом за нею починається зрілість.

– Приємно чути такі оптимістичні ноти. От про це й поговоримо. У сенсі про тебе.

– Я полюбляю говорити про себе, тому охоче погоджуюсь на всілякі інтерв’ю. Люблю також ходити до сповіді…

– А, може, навіть не стільки про тебе, бо ти вже і так добре знаний у нас, в Німеччині, скільки про середовище, в якому ти формувався, про твій народ, про українську землю.

– Гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні, ця земля являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, – якби не схід – північний, південний і просто схід: степ, рівнина, поле, Азія. Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія, вимагаючи повного запровадження свого деспотичного і водночас анархічного статусу. В цьому її суть, і ця суть шалено суперечить іншій суті – європейській. Тому будь-які сталість, постійність і тяглість виглядають в умовах цієї землі вельми туманно й невиразно.

– Розумію. Але чи не здається тобі, що ти завеликої ваги надаєш речам формальним, водночас ігноруючи ті переваги, які містить у собі загадкова слов’янська душа, оця специфічна духовність?

– Відчуття форми, а точніше його брак – ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність – тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі – кримінальних мерзотників. Відсутність форми – це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні. Цеховий інтер’єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.

– То як вийти з цього зачарованого кола? Що робити?

– Будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.

Добре б зрівняти це місто з землею

– Знаєш, у твоїй антисхідній настанові мені вчувається щось, ентшульдігунг, русофобське. Ми, німці, від часів Молотова й Різенбокка – перепрошую, Ріббентропа, Брежнєва й Хонеккера, Путіна й Шредера звикли цілуватися з росіянами взасос, тому не дуже можемо з тобою погодитися. Ти ж два роки навчався в Москві. Невже у тебе немає жодних сентиментів до цього міста?

– Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль – хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне.

– Досить, досить. Поясни в такому разі, як твоя ненависть до Російської імперії уживається з апологією небіжки Австрії?

– Саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона.

– А ще?

– Вона зберегла нам архітектуру – інакшу, різну, зберегла інакші міста… Вона відкрила для нас нові географічні можливості. Подумати тільки – були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! На початку минулого століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоб зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг.

Священних корів у нас більше, ніж в індусів

– Гаразд, перейдімо краще до твоїх нинішніх співвітчизників.

– Вони схожі на мене. Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі… У моїй країні майже всі вміють грати на органі. Хто гірше, хто краще. Я – посередньо.

– І якби я попросив тебе виконати щось на спінеті…

– Спінет, як і клавесин, як і чембальо та клавікорди, належить до моїх улюбленців. Коли я був ще зовсім дитиною і жив у містечку, зусібіч оточеному горами, то відвідував приватні уроки музики в однієї старої самотньої єврейки. Її кликали в містечку «дурна Циля».

– Це те містечко, де згодом постав «станіславський феномен»? Можеш кількома словами розповісти німецьким читачам, що це за феномен такий?

– О, це прекрасне зборище справжніх нероб і бевзів, з яких майже ніхто ні до чого в житті не ставиться поважно. Крім малювання крейдою на асфальті і бальних танців, звичайно. Однак понад усе вони цінують самих себе і про це постійно говорять у кав’ярнях. Я люблю їх понад усе, до того ж, лише вони надають певного сенсу цьому містові…

– Але ще раніше ти разом з Ірванцем і Небораком утворив поетичне бандформування Бу-Ба-Бу. Я десь читав, що ви ставили собі за мету боротьбу зі «священними коровами» української літератури…

– Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам’янілості, забронзо– і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. Найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого.

Мені подобається саме цей початок
– Наскільки мені відомо, ви обрали собі за патрона Котляревського – постать теж досить неоднозначну. Зазвичай в інших народів література починалася з великих трагічних міфів, релігійних гімнів, епосів, а ваша «Енеїда» – це ж якийсь бурлеск, балаган і буфонада.

– Але мені подобається саме цей початок. Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів. Мені подобається, що автора цієї віршованої провокації любили в товаристві, що його вульгаризми породили серед високих суспільних верств довголітню моду на все українське… Мені, крім того, подобається, що, як і, приміром, Моцарт, він був масоном і перебував у ложі «Любов до істини». Таємна позиція Котляревського в ложі мала назву «вітія» – отже, йшлося знов-таки про плетіння зі слів якоїсь відмінної, незвичної щодо всіх дотепер наявних, тканини (до речі, ніяк не дочекаюся шкільних рефератів на тему «Українська література як породження світової масонської змови»). Усе це не може не зачаровувати: добре, що початок літератури тією мовою, яку й до сьогодні прийнято вважати українською, був саме такий – веселий, ігровий і піратський.

– А як із вашим поетом № 1? Я знаю, що в Україні існує справжній шевченківський культ, але чи його поезія цікава ще комусь за межами України, в якійсь Америці?

– У Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному кафе «Ньюйорікан». Я запропонував їм «Козака Ямайку». Найбільший успіх серед публіки мав рядок «невже коли ти європа то вже не єси чоловіком» – тут їм усе стало ясно: ага, ця Україна – це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю… А на завершення був шок від старого пуерто-риканця, короля тутешніх поетів. Він просто обійняв мене і сказав: «Listen, Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know y.. tvayu mat’!». Він мав повідомити мені дві приємні речі – й повідомив їх.

– Що ж, судячи з нашої розмови і твого запалу зокрема, так звані науковці, проголошуючи смерть Бу-Ба-Бу, трохи поквапилися?

– Хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Чи може померти душа з її кров’ю та реготом, поезія, лихослів’я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом.

– Відповідно, карнавал forever, і пост-карнавальне безглуздя світу нам не загрожує?

– Якщо під Карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи чи, принаймні, тривати настільки довго, наскільки ми ще не вичерпали свого кредиту в Небесного Глядача.

Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/26140-ljublju-khoditi-do-spovidi.html

Тем не менее, авторитет Андруховича на родине по-прежнему незыблем и интерес к нему остаётся высоким. О том, что читательские ожидания порой завышены, о своих европейских впечатлениях и украинских надеждах, об экстравагантных геополитических идеях и последних книжных впечатлениях писатель рассказал в интервью «Частному корреспонденту».

— Вопрос к тебе как к писателю: что кроме литературы входит в сферу твоих ближайших потребительских интересов?
— Думаю, что музыка. Банально, но, наверное, да. Процентов на 70 это рок-музыка. В основном, современная альтернатива.

— К музыке у тебя интерес не только потребительский и досужий, но и профессиональный. Твои литературно-музыкальные проекты — это веяние времени, попытка поиграть на другой территории или желание привлечь интерес к литературе посредством музыки?
— Последнее вряд ли, это была бы уже какая-то идеологическая сверхзадача. Думаю, что больше всего подходит второй вариант. Мне нравится возможность какого-то другого «я», реализации себя в чём-то ещё.

Тут есть, наверное, какая-то более глубокая мотивация, она в том, что человек смертен. Хочется оставить после себя как можно больше материальных свидетельств.

Изданная книжка не будет говорить твоим голосом. Аудиокнижка — уже да, если ты сам её начитал. Но когда это музыкальная композиция, когда включается больше эмоций, и голос твой уже не принадлежит только тебе, а становится частью некоего целого, получается более весомое свидетельство.

— Ты выступаешь с украинской группой «Мертвий півень» и с польской Karbido. Первое понятно — личные контакты. А как началось твоё сотрудничество с польскими музыкантами?
— Мы познакомились на поэтическом фестивале во Вроцлаве, где поэты читали не просто так, а со звуковым сопровождением.

Karbido очень творчески взаимодействуют с другим материалом, они делали музыку для альтернативного театра, кино, звуковые иллюстрации к анимационным работам.

Первое совместное выступление в 2005-м было чистой импровизацией. С тех пор мы выпустили два диска. Первый назывался Samogon, а сейчас вышел Cynamon, это такая аллюзия к миру Бруно Шульца, к «Коричным лавкам».

— Ты много времени проводишь в Европе: в Германии, Австрии, Польше. Насколько силён контраст при возвращении в Ивано-Франковск?
— Помню своё первое возвращение после трёх месяцев жизни в Германии в 92-м году. У нас тогда было очень сложное время, проще говоря — полнейшая разруха.

Мне надо было отца навестить в больнице после операции, и я просто с ума сходил от того, что не могу принести ему апельсиновый сок. В Баварии залежи этого сока, а здесь пусто.

Теперь в каких-то бытовых моментах мы всё-таки становимся ближе — апельсинового сока сколько угодно. К тому же не только мы становимся ближе к Западу, но и Запад немножко, так сказать, восточнеет. Это движение взаимное, и мне кажется, что в нём и состоит европейский шанс.

— В чём, по-твоему, состоит это «овосточивание» Запада?
— В их жизни стало больше беспорядка, больше мусора. Всё-таки постоянный приток других людей, причём я не имею в виду обязательно турок или арабов.

Даже переселение восточных немцев на западные земли очень изменило Германию. Если одной из основных европейских ценностей они провозгласили свободу передвижения, то теперь им надо с этим считаться. Акция по спасению западных ценностей сейчас происходит за наш счёт, однако вернуться к суперконсервативным моделям им уже не удастся.

— С тех пор как закончился СССР, прошло почти 20 лет. В Киеве переменилось многое, а вот насколько изменилась ментальность украинского провинциала? Кажется, что жизнь в Ивано-Франковске или Симферополе поменялась мало.
— Не в обиду Крыму будь сказано, но я думаю, что Ивано-Франковск и Симферополь ― это всё же два разных случая.

— Я имею в виду не писателя или музыканта, а человека ординарного. Скажем, слесаря или работника ЖЭКа.
— Ну, ЖЭКи ― это Советский Союз без малейших модификаций. Я даже звонить туда боюсь.

И всё же существует географическая детерминация: во Франковске люди больше смотрят в западную сторону, чаще туда ездят. И это не только гастарбайтеры, но и студенты.

Когда человек видит другую жизнь, это его меняет. Поэтому здесь «совкизм» проявляется в меньшей степени, чем на востоке Украины или в Крыму, где всё советское по-прежнему воспринимается как сугубый позитив.

— Почему в первом туре украинских выборов ты голосовал за Ющенко? Люди, продолжающие поддерживать бывшего президента, кажутся мне сейчас кончеными идеалистами.
— Или кончеными идиотами, да?

— Всё-таки идеалистами. У него рейтинг упал просто катастрофически. Ни один вновь баллотировавшийся европейский президент не получал столь низких результатов — 5,45%.
— Меня этот результат, в общем-то, шокировал: я думал, он возьмёт не менее 10%, хотя и столько было бы для действующего президента очень мало, тем более, если сравнивать с той поддержкой, которая была у него вначале.

Здесь заложена определённая болезнь и нашего общества, и его личная. Мне понравилось, как падение Ющенко оценил Анатолий Стреляный: «Вы поддерживали его как демократа, противостоявшего тоталитаризму, а когда он пришёл к власти, захотели от него тоталитаризм. И были разочарованы тем, что он не всех пересажал».

— Ну я, честно говоря, вовсе не этим был разочарован.
— Я тоже. Но могу допустить, что значительное количество людей, проголосовавших за него в 2004 году, более всего хотели именно этого.

— Тебе не кажется, что приход Януковича к власти не в последнюю очередь станет следствием той внутренней политики Ющенко, которая была бы уместна в мононациональном государстве, но никак не в Украине?
— Я не согласен. Эта политика не была направлена на искоренение других культур и языков. Весь комплекс проблем, по которому делится страна, должен был проговорить ещё Кравчук в 1991-м.

Надо было признать УПА воюющей стороной, частью нашей истории, надо было открыто сказать о тех целях, которые преследовали эти люди — ведь речь шла о той самой независимости, которая у нас есть сейчас.

И исходя из этого судить об их ошибках и преступлениях, о том, что они сделали не так, в чём они были близки к фашизму, в чём отличались и т.д.

— Но этого-то и не было сделано. При Ющенко Бандера и Шухевич подавались как однозначные герои, в то время как на востоке страны их по прежнему считают «фашистскими прихвостнями».
— Основная проблема оказалась в том, что попытки Ющенко поднять эту тему упирались в неприятие самой темы. Он хотел быть модератором общенациональной дискуссии, а оппоненты вообще не желали эту дискуссию начинать. Его освистали за саму попытку.

— Ты считаешь, эти вопросы можно было бы поставить так, чтобы они не вызывали неприятия Востока и Юга?
— У меня нет готовых ответов, но единственное, что я могу сказать — надо было делать не так. Ющенко по природе своей человек неуклюжий. Правильные идеи не получали у него достойного воплощения. Он очень несовременен, у него совершенно отсутствует чувство иронии.

— Знаешь, на что я обращал внимание? Он почти никогда не улыбается.
— Да. Напыщенность, пафос — всё это работало против него. Кроме того, общественное мнение ловило его на личных проколах. Идеалистический дискурс высокой трибуны не соответствовал реальности. Однако все остальные кандидаты представлялись мне хуже.

— Всегда выбираем меньше из зол. Добра не видно.
— Не знаю, как у тебя, а у меня в 2004-м впервые была иллюзия, что я выбираю между добром и злом.

― Тогда эта иллюзия была у большинства. А скажи, ты уже задумывался, как жить при президенте Януковиче?
— Самое простое: поживём — увидим. Можно заглянуть в прошлое и вспомнить аналогичную ситуацию.

Казалось, что с приходом Кучмы наступает маленький конец света: вот, победил совершенно пророссийский человек, который сейчас за пять минут всех нас сдаст, и тут снова будет СССР.

Но этого не произошло. Всё-таки президент всея Украины это не то же самое, что лидер оппозиции. Так или иначе, ему придётся лавировать между разными регионами. И я надеюсь, что он в этом смысле окажется половчее.

Кстати, Янукович недавно заявил, что все проевропейски настроенные избиратели могут рассчитывать, что он поведёт Украину в Европу…

— Это напоминает фильм «Айболит-66», в котором Бармалей обещал делать добрые дела. На что Айболит отвечал: «Дети, если вы увидите Бармалея, который обещает делать добрые дела, скажите нам, мы его поймаем и поставим в угол».
— Да-да, похоже на то. Я не верю в самостоятельность Януковича как политика. За ним стоит группа товарищей, и это её проблемы, это они будут их решать. А он будет охотой заниматься, в теннис играть, вина коллекционировать, говорят, «Риоху» любит.

— Ты когда-то писал о вероятности вооружённого конфликта с Россией из-за Крыма. Считаешь, такое и впрямь возможно?
— Сейчас уже нет. Но если бы опять победил Ющенко, там вполне могло бы возникнуть что-то наподобие Южной Осетии.

— Слушай, если Крым уж настолько неукраинский, если это такая пятая колонна, может, отдать его России?
— Да, я, в общем-то, был бы не против.

— А куда на курорты ездить будем?
— Ну, я в прошлом году открыл для себя Сардинию. Там почти то же самое, что в Крыму, только немножко покрасивее, гораздо чище и люди приветливее.

Если серьёзно, таких примеров в истории, по-моему, не было — чтобы государство само отделяло от себя какую-то часть. Мы могли бы создать первый такой прецедент…

— Начнём с Крыма, потом Луганщину с Донбассом отдадим… Может, ты хочешь, как Новодворская, сказать, что Россия должна быть до Урала. Полагаешь, правильная Украина была бы в границах пяти-шести западных областей?
— Интрига этой страны в том, что ей уже не удастся избавиться от каких-то территорий. Она обречена быть единой. Знаешь, есть семейные пары, которые живут в ужасном браке, но разойтись не могут.

— Уж кто-кто, а я знаю. Кстати, об ужасном: какие чувства у тебя вызывают радикальные националисты во главе с Тягнибоком?
— Понятно, что это исключительно вредительский, антиукраинский проект. Причём меня это лично коснулось.

Две политические силы в разное время и по разным поводам требовали лишить меня украинского гражданства — Витренко и Тягнибок.

Я в одном интервью говорил, что нельзя ни в коем случае «Свободу» поддерживать, и потом на интернет-форуме один из их активистов сказал, мол, скорее бы прийти к власти, чтобы пнуть под зад этого Андруховича, забрать у него наш паспорт, и пусть живёт там на своём вшивом Западе.

А Витренко похожим образом высказалась в 2004-м, когда мы опубликовали «Открытое письмо двенадцати аполитичных писателей».

— Кстати, нет ли у тебя сожаления по поводу этого злосчастного письма? Всё-таки печально знаменитая фраза о русском как «языке блатняка и попсы» многими была воспринята крайне негативно.
— Да, есть сожаление, что я сформулировал это неудачно, не оставил русский язык вне подозрений и претензий. Мне потом приходилось очень много это комментировать. Тогда в основе был некий интуитивный момент, желание избрать более резкую, даже грубую версию, шокировать людей.

— Претензии по поводу твоей последней книги «Тайна» сводились к тому, что от тебя ждали чего-то большего, чем воспоминаний. Дальше, как ты догадываешься, следует вопрос о творческих планах.
— Пишу книжку, которая будет очередным разочарованием для читателей… Я привык, что каждая моя новая, условно говоря, большая по объёму вещь вызывает шквал разочарованных рецензий. Наверное, это как раз от завышенных ожиданий. Я уже не понимаю, откуда эти ожидания берутся.

— Три романа, написанные тобой в 90-е, во многом определили магистральный путь развития украинской литературы.
— Будем считать, это главное, что я сделал. На самом деле мне хочется, чтобы то, что я пишу, приносило мне максимум удовольствия. И новая книжка складывается именно так. Там нет никакого высокого нарратива: личные истории, анекдоты, переживания, связанные с городами мира, в которых я бывал.

— Напоминает блестящую книгу покойного ныне Петра Вайля «Гений места».
— Вайль когда-то лично мне её подарил… Это капитальная культурологическая работа, эссеистика самого высокого качества. В моём случае — просто блогописание левой рукой.

111 городов, которые в алфавитном порядке являют собой некую картину мира. Такая композиция определяет своеобразный порядок: Детройт оказывается рядом с Днепропетровском, никуда не денешься.

Поскольку все истории имеют чёткую временную привязку, смешиваются не только пространства, но и времена; 2007-й выскакивает перед 1968-м.

Интересно, что я до самого последнего момента не буду знать, что получилось в целом: по алфавиту города будут расставлены только в самом конце работы.

— Можно было бы привнести в этот проект павичевскую интерактивность. Заложить в Сети возможность читать книгу несколькими способами: по алфавиту, по месту, по времени.
— Ты угадал: независимо от того, будет ли она в Сети, я эти две, как минимум, схемы ещё предложу.

— Я заметил любопытную тенденцию: многие литераторы с возрастом отказываются от чтения художественной литературы, их начинает больше интересовать нон-фикшн — история, воспоминания, дневники. У тебя тоже так?
— Если это критерий стареющих писателей, то я уже вошёл в их число. Что меня особенно потрясло в последнее время, так это двухтомник воспоминаний Шандора Мараи, романиста, который в 30-е годы был в Венгрии идолом, писателем уровня Набокова.

В связи с книгой, которую я сейчас пишу, мне попадается множество путеводителей. Сейчас для меня самое захватывающее — читать, сколько гостиниц было в Киеве на Крещатике в 1913 году.

— Ещё один критерий стареющего писателя — «года к суровой прозе клонят». Ты теперь совсем не пишешь стихов?
— После того как вышли «Песни» для «Мёртвого півня», я думал, что пойдёт дальше, но не пошло. Стихи случаются, если что-то такое на тебя снисходит. А пока этого нет, наверное, не стоит мучиться.

Автор: Юрий Володарский
Джерело: http://www.chaskor.ru/article/yurij_andruhovich_ukraina_obrechena_byt_edinoj_15818

Завтра йому виповнюється 50 років — вік, що утверджує людину в зрілості: тепер патріарх «Бу­Ба­Бу» може вже офіційно вкорінитися у статусі патріарха української літератури.

Про Андруховича казано й писано багато. Дозволю й собі невеличку репліку: особисто мене приваблює в Андруховичевіписьменнику те, що він розімкнув зациклену на самокопанні постмодерну українську літературу й пустив своїх героїв подорожувати у часі й просторі. Для мого покоління його твори стали першими подорожами у Європу й спонукали потім податися слідами Стаса Перфецького чи Отто фон Ф. (чому ні?). Сьогодні ми поговоримо з Андруховичем про підсумки й плани, роботу і кохання, а завтра піднімемо келихи за його здоров’я: «Многая літа, Юрію!»

Гарт до вікової паніки

— Вік. Для деяких чоловіків 30 років — це вже трагедія. Для інших — у 60 — життя триває й бурлить. Ви належите до якого типу?

— На власному досвіді я відчув, що наближення до круглої чи напівкруглої дати тягне за собою драматизм. У 22 роки мені було страшно думати про 25, а 30 — була просто безнадійна старість. Десь приблизно у 22 роки я став жартувати на тему, що залишатися поетом після 30 — недоречно і курйозно… Достатньо складне було наближення до 40 — я почав про це думати раніше. Взагалі, я з випередженням думаю про такі вікові, назвімо їх, віхи. Насправді життя завжди спростовувало ці фобії. Після досягнення кожної чергової позначки раптом відкривалося щось нове і цікаве, і я думав: «Господи, тільки зараз усе починається». Так що я маю певний гарт щодо цієї вікової паніки і зараз більш­менш лагідно наближаюся до чергової позначки.

— Зміни. Наскільки технічний прогрес і еволюція вплинули на ваше життя за останні 10 років?

— Мої всі прив’язаності до техніки обмежуються музичним обладнанням, за допомогою якого я слухаю музику, і комп’ютером, на якому працюю. Тобто мені складно говорити про технічний прогрес у цілому.

— У вас ще з’явився мобільний телефон.

— Так, останнім часом я багато ним користуюся. Роздаю свій номер наліво й направо. Але якщо є нагода не користуватися, я його уникаю. Так склалося, що я отримав його у подарунок. Оскільки вбачаю у користуванні мобільним телефоном більше позитиву, ніж негативу, тому допустив його у своє життя.

— Також ви маєте профіль у Facebook…

— Уперше про це я почув днями. У «Фейсбуці» це робить явно якийсь самозванець. Мій принцип такий, що я не маю блогів і участі у жодній соціальній мережі не беру.

Чекаючи на вірші

— Проза. Ваші твори переважно зосереджені на географії. Нова книга також буде пов’язана з географією. Чому так?

— Тому що мені це цікаво — така найбанальніша форма відповіді. Географія, помоєму, дуже надається до наповнення історіями. Тому що географія — це передусім подорож. Подорож — це пригода. А пригода — те, про що можна розповідати іншим. По­друге, географія, на мій погляд, достатньо еротична. Якось інтуїтивно мені здається, що геопоетика — це географія, перекладена на мову художніх образів, і ці образи дуже часто народжуються завдяки нашим еротичним переживанням. Крім усього іншого, географія мало відкрита нашими сучасниками­співвітчизниками. Українці насправді дуже мало подорожують. Як варіант самозахисту в нашій свідомості закладено такий собі ідеал перебування вдома: сидіти на місці — це добре, а кудись їздити — негатив. Насправді це комплекс, і його треба змінювати. Хоча об’єктивно не існує переваги, що правильніше — сидіти на місці чи кудись пересуватися.

— Поезія. Ви ще пишете вірші?

— У 2004 році я видав збірку, яка була наслідком повернення віршів до мене. Але відтоді написав лише три або чотири вірші. Спочатку мені здавалося, що з цього вийде наступна збірка: це були, швидше, поеми, які писалися з конкретного приводу, — такі пародійні промови. Думаю, що у будьякий момент воно може повернутися знову. Але ось уже п’ятьшість років нічого нового немає…

— Жінки. Як вам вдається справлятися з такою кількістю прихильниць?

— Ну як? Вони ж не присутні відразу всі й поруч (сміється). Я не маю більше чого на цю тему сказати, бо вона мені здається перебільшенням. Хоча? Щоб якось заокруглити: насправді мені це значною мірою допомагає. Це вагомий стимул увесь час робити щось нове. Мені насправді це важливо.

— Жіноча увага є музою, дає натхнення? От ви говорили про еротику в географії. Це також момент еротики?

— Безумовно. Це не означає безпосереднього статевого акту з такоюто особою. Не думаю, що це тільки в моєму випадку. Це є щось, що страшенно збагачує життя емоціями. І є такий вислів — «творча наснага», вона його безумно дуже посилює.

Про відчуття присутності вдома й за кордоном

— Син. Усі знають про вашу дочку­письменницю Софію Андрухович і менше про сина. Тому згадаємо про спадкоємця. Чи навчали ви його, як підійти до жінки, як її зацікавити собою, або навпаки — як красиво відшити?

— (сміється) Ні, такі розмови між нами не відбувалися. Він самостійна людина. Не думаю, що йому були потрібні якісь мої поради. Напевно, він вирішив набути досвіду самостійно. Наскільки пригадую, жодної такої розмови з нині 23річним сином не було.

— Закоханість. Часто про неї говорите в останніх інтерв’ю. Ви у стані закоханості?

— Я завжди в такому стані перебуваю, коли пишу книжку. По­іншому неможливо. Якщо б її навіть не було, її треба було би вигадати.

— Це не пов’язано з почуттями до людини?

— То ви хочете, щоб я все взяв і виклав вам, як на долоні. Вважаю, що недомовленості треба також зберігати. Інакше якщо все розказати, що тоді залишиться?

— Дім. Що сталося б, якби вас на тривалий час закрити в ІваноФранківську?

— Зараз якраз наближаються дні, коли я дописував «Перверзію» у 1995му. Тоді я постановив, що мушу дописати до свого дня народження, що зрештою і зробив. І тоді я нікуди не міг поїхати, а в пам’яті засів тільки спогад про три місяці, які я провів у Мюнхені кілька років перед тим. Я писав роман про Венецію, а насправді мав туманний спогад про неї, тому що провів там не більше 12 годин. Можливо, тому він вийшов такий ностальгійний, що мені дуже туди хотілося. Це місто я пізнавав за картами, туристичними довідниками. Інтернетом не користувався, «гуглити» не було змоги. І, як мені пригадується, це був посвоєму блаженний стан, постійна фантазійна подорож. Насправді, можливо, той факт, що всі ті місяці я сидів у Франківську, тільки мені допомагав.

— Політика. У зв’язку із ситуацією, що склалася в країні, чи почуваєтеся ви у культурній, інтелектуальній резервації?

— Думаю, що ситуації треба дати визріти. А ми намагаємося вже якісь висновки робити. А висновки тільки ті, що ми — яких називають свідоміти, бандерлоги, нацюки — на цьому етапі програли. Буду сподіватися, що логіка нашого розвитку виведе на якийсь кращий і позитивніший шлях.

Якщо про конкретніше особисте переживання, то насправді прикро. Прикро, що ця протилежна сторона з такою насолодою тріумфує, святкує свій реванш. Дуже часто опускаються руки. Уже 19й рік цієї держави, а якихось принципових зрушень порівняно з 1991 роком іноді просто не бачиш. На жаль, доводиться запасатися терпінням.

Індульгенція на день народження

— Відвертість. Ви пишете щиріше, ніж оповідаєте в інтерв’ю.

— Думаю, це правильно. Те, що я пишу, — первинна для мене ситуація. Передусім я письменник, а не публічна особа, яку знають тільки через те, що вона дає багато всіляких інтерв’ю. Коли пишу, то намагаюся покласти на це все, що у мене за душею. Такий максималістичний підхід: кожна наступна книжка має бути кращою за попередню. А інтерв’ю — це передусім твір не мій, а журналіста чи журналістки. Я, мабуть, швидше, людина писання, аніж говоріння. У багатьох випадках запису інтерв’ю я пропоную надіслати мені запитання: коли відповідаю на них письмово, то отримую кращі відгуки про це інтерв’ю… Ну нічого, у нашому випадку, сподіваюся, воно теж вийде непогане.

— День народження. Це все ж таки свято? Знаковий день? І де ви будете його відзначати?

— Звичайно, це свято. Це день, коли люди вітають тебе з тим, що ти є. То чому б це не вважати святом?

Це свято іноді минає непомітно для оточення, тобто у найтіснішому колі людей. А цьогорічна дата вимагає від мене більшої активності. Ми відсвяткуємо у Франківську: в одному підземному закладі, де виступлять мої друзімузиканти, буде цілих два концерти. Думаю, що я почитаю для присутніх щось нове. А все решта — буде просто забава.

Я не хотів би це скасовувати чи переносити у зв’язку з Великим постом — мій день народження майже завжди припадає на Великий піст. І якби я так послідовно цього дотримувався, то, напевно, ніколи би його не святкував. А особливо ревних стосовно релігії людей я заспокоюю тим, що всі єпископи усіх конфесій на цей день видають мені спеціальний дозвіл. Тому ми можемо святкувати цілком із чистим сумлінням.

Джерело: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1613/164/56817/
Автор: Наталя ДМИТРЕНКО

Навряд чи у літературно-музичній «тусовці» та ще й при такому святі літератор говоритиме про творчість. Тому напередодні ювілею кореспондент «ВЗ» витягла Андруховича на відверту літературно-політичну бесіду. Автор «Рекреацій», «Московіади», «Перверзії», «Дванадцяти обручів» та «Таємниці» розповів про критичне сприйняття себе «раннього» і любов до себе теперішнього, про хаотичний розпорядок творчих буднів, зміну політичних орієнтирів… І, видається, при розповіді цій Андрухович був відвертим. Хоча, хтозна… Мова ж про «заслуженого містифікатора України», який на сторінках своїх творів майстерно перманентно вводить читача в оману…

– Андрухович якого періоду вам самому найсимпатичніший?

– Андрухович між 40 і 50 роками, тобто того десятиліття, що минає. Цей період імпонує мені тим, що він пов’язаний із більшим досвідом, який усе поповнюється. А паралельно відбувається здобування усе більшої власної незалежності і чогось такого, як самодостатність. Юнацькі роки – драматичні: ти залежиш від багатьох чинників і не можеш цілком бути самим собою навіть у своїй творчості. Потрапляєш під впливи, стаєш залежним від обставин… У моєму випадку це були обставини несвободи. Якщо, як це було у Радянському Союзі, існують обмеження у темах, образах, способах висловлення, – твоя власна планка занижується. Рамки, у яких працюєш, звужуються. Моя внутрішня свобода, яка так необхідна для творчості, досягалася поступово. Оптимального для мене стану вдалося досягнути десь після сорока.

– І у творчості найбільше любите себе сучасного? Бо серед тих, хто перечитав усю прозу Андруховича, чимало прихильників ваших ранніх творів – «Рекреацій», «Московіади»…

– «Рекреації» мені уже давно не подобаються. Це мій перший прозовий твір, і я з симпатією ставлюся до нього, але вважаю його жахливо поверхово написаним. Там нічого не прописано… У «Московіаді» мене найбільше приваблює те, що вона була створена в єдиному щирому емоційному пориві. Місцями художня безпорадність компенсується емоційним боком цього тексту. Він – правдивий, а не сфальшований. У «Перверзії» – дві третини зайвого… Зараз, коли «Перверзію» перекладають німецькою, багато чого змінюю – ніби переписую цей роман наново. Мені соромно за багато місць, які є у цьому творі… Кожен зі своїх романів розцінюю як певний етап. Кожна книжка – інакша. Люблю усі свої твори. Хоча час від часу і змінюється моє ставлення до того чи іншого роману. «Дванадцять обручів» як роман – найкраще з того, що я зробив. Цей твір найбільше спричинився до мого розголосу за кордоном. За нього отримав дві престижні міжнародні літературні премії. І зараз, перечитуючи дещо із «Дванадцяти обручів», розумію, що написане подобається мені. Але найближчою до мене є все-таки «Таємниця».

– Завдяки вигаданому співрозмовнику – німецькому журналісту Егону Альту – ви непогано «попіарили» «Таємницю»…

– Вигаданий співрозмовник у «Таємниці» – художній образ, а відтак – художній прийом. Але для його появи були й реальні підстави.

– «Таємницю» самі назвали «замість романом». Зараз у вас у роботі дві книги: одна – біографія групи «Мертвий півень», інша – історії зі/про 111 міст, яку ви характеризуєте як «автобіографічну карту світу». Це знову ж таки – не романи…

– Виходжу з того, що мені самому романи як такі читати нецікаво. А тим більше нецікаво писати їх… Мені цікавіші книжки, базовані на документах: література факту, репортаж, історична монографія… Наразі виконую власну потребу останніх п’яти-шести років: ставлю експеримент – писати прозу виключно про те, що сам пережив, і нічого не вигадувати. Наскільки довго це протриває, не знаю. Завершу книжку про 111 міст – і побачу. Планував дописати її до березня – не вдалося. Книжка пишеться повільно, тяжко, але приємно. Не встигну видати її до Львівського форуму видавців – презентую десь під Новий рік. Не хочу бути надто поквапливим. На мене нічого не тисне – не маю угод та зобов’язань. Тому чому б не потягнути процес написання? Від цього текст може стати тільки кращим. Можливо, ця книжка буде прощанням з усім цим «нон-фікшном» і в мене знову виникне потреба у вигаданій історії.

«Спалення рукопису – як самогубство»

– А читач на вас не тисне? Письменники вашого рівня завжди опинятимуться у ситуації, коли, видавши одну книжку, від них чекатимуть-вимагатимуть наступної…

– Намагаюся чинити опір цьому тискові. Знаю, як тільки книжка вийде – на неї накинуться, почнуть критикувати… Чого ж прискорювати цей момент? Нехай потерплять.

– Текст із вас частіше «пре» чи ви його «витискаєте»?

– Останнім часом «витискаю». Сідаю до писання між 11-ою і 12-ою дня. Робота йде жахливо. Відволікаюся на Інтернет, готую собі чай чи каву, десь ходжу… Непогано, коли на годину 15-ту чи 16-ту у мене з’являються одне-два речення. «Розкочегарююся» тільки на восьму-дев’яту вечора. Замість запланованих трьох сторінок виходить лише одна. Утім, таке писання починає подобатися. Задоволений тим, що виходить.

– Чи спалили б ви свій рукопис?

– Спалення – радикальний крок. Це як самогубство… Для мене могла б бути лише одна мотивація такого кроку – відчувати за цей рукопис неймовірний сором. Кафка наче просив Макса Брода, щоб той ніколи не публікував його щоденників, але ж власноруч не спалив їх. Мабуть, вагався…

– В одній із наших із вами розмов ви казали, що в Україні маєте не більше 10 тисяч читачів…

– Так припускаю. І не думаю, що за останні кілька років набув нового читача. Де? На сході України? Там складно… Недавно дізнався, що в Луганську і ще десь на рівні обласних рад прийняли рішення про вилучення моїх книжок із бібліотек… Тож, може, навіть навпаки – коло моїх читачів звузилося…

– Вас не ображає це?

– Я ж не спортсмен і не беру участі у спортивних змаганнях. Мені важливіше, що моя творчість знайшла для себе паралельне русло. І видати наступний компакт-диск мені більш цікаво, ніж видати наступну книжку. На квітень заплановано мій із групою Karbido тур містами України. До цього часу мав би вийти наш альбом «Цинамон».

– Вам цікаво жити у наш час?

– Так. Цей час підготував кілька різких несподіванок. Коли озираюся на своє життя, іноді здається, що опинився наче на іншій планеті, в іншій реальності, а іноді – думаю, що насправді нічого не змінилося… Час узагалі можна потрохи ігнорувати, бо занадто багато диктатури з його боку.

«Україні заготовлена доля бути поміж…»

– Чи достатньо вам в Україні трибун? Вас не побачиш на телеканалах – там мелькають лише зірки шоу-бізнесу та політики, а не літератури…

– Не буду лукавити – відчуваю потребу у трибунах. Але не впевнений, чи має потребу суспільство у мені… Тому не проявляю ініціативи. Специфіка наших телеканалів така, що співпраця із ними видається мені ганебною. Часто отримую запрошення на усілякі ток-шоу, у тому числі політичні. Та прошу забути про мене… Може, я занадто перебірливий, але участь у програмі Шустера чи ще когось для мене як різновид колабораціонізму – стаєш учасником злочинної спецоперації… Відмовляюся від участі у всіх цих ток-шоу не тому, що такий вже чистоплюй і не хочу вимазатися у все це, а тому, що не хочу бути використаним у чиїхось цілях. Найкомфортніше мені було б періодично виступати із друкованими публікаціями. Але особливого запиту на них також немає… Хоча, читаючи, скажімо, «Українську правду», розумію, що вже є із десяток авторів, які можуть проговорити усе необхідне й замість мене і, може, навіть роблять це краще за мене. Зрештою, дощенту розбитий і розчарований нашим нинішнім політичним вибором і тією ситуацією, в якій ми опинилися. Як публіцист почуваю себе цілковитим банкрутом: речі, про які писав та говорив роками, не спрацювали. Я виявився абсолютно некомпетентним…

– Ви відкрито агітували українців голосувати за Віктора Ющенка. Але ж мусите розуміти, що він добряче доклався до ситуації, в якій опинилася Україна нині…

– Так-так… А те, що Ющенко зробив між першим та другим туром виборів… Своїми вчинками та позицією він допоміг Януковичу прийти до влади. Я змінив свою думку щодо Віктора Ющенка. Тому, напевно, не може бути цінною думка людини, яка так часто змінює своє ставлення?.. Мабуть, найрозумніше – дистанціюватися від публіцистичної діяльності.

– Якою буде Україна за часів Януковича?

– Скоріше за все, це буде Україна часів Кучми. Будуть ті самі розірваність, багатовекторність. У внутрішній політиці, швидше за все, не буде брутального наступу на українське, але не буде й особливої підтримки. Зросійщення триватиме. Хочеться сподіватися, що це буде тільки одна президентська каденція.

– А як Україна розвиватиметься у сенсі євроінтеграції?

– Через нашу внутрішню невизначеність – частина країни тягнеться в один бік, частина – в інший, – нам влаштовано своєрідну гойдалку. Росія та Захід досягнули певного порозуміння щодо України. Якщо у нас перемагає прозахідний політик, Європа дистанціюється, тримає нас на відстані. А якщо перемагає проросійський – тут же запрошує до себе… Так нам не дають остаточно схилитися ні в один, ні в інший бік. Нам заготовлена доля бути поміж… А недавнє «запрошення» від Євросоюзу – узагалі не запрошення. Як сказав би хтось із команди нового Президента, «разводняк»…

– І наостанок – про ваше 50-річчя. Рубіж?

– У 25, 30 і 40 було якось важче. Це були більш драматичні рубежі… А 50 переживаю легко. З одного боку, прожите півстоліття не вкладається у моїй свідомості. А з іншого, добре, що не вкладається, – гарно почуватися молодшим.

Автор: Галина Гузьо
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/03/11/190941.html

DW: Юрію, Ваша нова книга – це збірка есеїв про 111 міст світу. Про які міста писали найперше?

Ю.А.: Коли я ще не мав чіткого бачення, що писатиму цю книгу, в мене вже були тексти про Берлін і Київ. Власне, вони увійдуть до цієї книги як складові частини більших текстів. Найпершим був київський есей, написаний ще наприкінці 90-х років. Загалом у цій книзі магістральні міста – це Берлін, Київ, Москва і, мабуть, трохи менше Варшава.

DW: Місто може радикально змінити людину – або дати новий життєвий поштовх, або навпаки морально знищити. Що для Вас місто і які міста вплинули на Вас найбільше?

Ю.А.: Я не знаю іншого способу життя, окрім міського. Тому місто і світ – це для мене тотожні речі. Визначальні міста в моєму житті – це не ті, в яких я бував, а в яких мешкав, де в тебе з’являється певна адреса і ти туди повертаєшся. Найважливішим у юнацькі роки був Львів. Бо це місто, в якому проходиш всі життєві ініціації – перші дотики, перші пригоди, перші жахливі життєві катастрофи, перші неймовірні перемоги. Це місто довший час залишалося замінником тих міст, про які мріялося і які не було можливості відвідувати в силу державного кордону. Оскільки ми не могли собі просто так поїхати до Праги, Будапешта чи Відня, ми створювали собі культ Львова: «Львів – європейське місто». Він і насправді намагався таким бути, але не був.

DW: Подейкують, що епоха постмодернізму в літературі вже добігає кінця. Чи не втомилися, на Вашу думку, люди від експериментів у літературі?

Ю.А.: Я думаю, що ці експерименти вже практично відсутні. Можу судити за наймолодшим поколінням нашої літератури. На мій погляд, там замало ігрового начала. Там уже потяг до переповідання свого автентичного життя. Стихія великого міста з наркотично-алкогольними спокусами. Безумовно, це, як правило, дуже тісно пов’язано з поняттям моди, а не стилю й напряму. Та це першопоштовх до їхнього виникнення.

DW: Чи багато нових імен в українській літературі стають відомими читачам із Західної Європи?

Ю.А.: Треба весь час пам’ятати про те, що практично в жодній з західноєвропейських країн майже не існує перекладачів, які здатні якісно перекладати з української мови. Найкраща ситуація в німецькомовних країнах. Але й тут ідеться про 4-5 осіб. Та коли ми візьмемо сусідню Францію, то там це 2-3 людини. Тому величезний масив літератури, який заслуговує бути виданим і був би цікавим європейському читачеві, поки що залишається нездійсненим потенціалом.

DW: У чому ж проблема?

Ю.А.: Тут мали би бути кроки з боку української держави: заснування низки стипендій для іноземців, запрошення їх в Україну на триваліші строки. У нас ніде немає культурних центрів. Можна брати приклад з Польщі, яка заснувала багато таких осередків по всій Європі. Це чудові території, на яких представлена сучасна польська культура, де вона може заявляти про себе в найрізноманітніший спосіб: концерти, читання, фільми. У нас таке на державному рівні було відкрито тільки в Москві.

DW: Вас часто називають будівником «культурного містка» між Україною і Європою. Що змінюється останнім часом у сприйнятті європейцями України?

Ю.А.: Оскільки ситуація була такою, що гірше не буває, вона може змінюватися лише на краще. Але вона змінюється не так швидко, як того б хотілося. За це велику відповідальність несе наша влада, яка не розуміє ефективності культурних зв’язків, контактів, культурної експансії й узагалі активності. У нас був дуже непоганий шанс стати головною країною, запрошеною на Франкфуртський книжковий ярмарок. Це мало б бути 2008 року. Але Україна цей шанс «успішно» проґавила. Це передусім проблема крайньої некомпетентності наших урядників, їхньої нездатності мислити по-сучасному, спілкуватися іноземними мовами. Це дрімуча справа. Залишаються зусилля одиниць. Я не хочу сказати, що я звалив на себе ношу. Я це роблю тому, що мені це подобається. Подобається розповідати про те, що в нас діється, а не тільки про те, що я пишу.

DW: Колись Ви сказали, що якби не кордони, зміни в свідомості українців могли б бути колосальними. У тому числі й у плані матеріального добробуту…

Ю.А.: В ізоляції економічне диво теж неможливо. Наші люди мають пройти цю школу – школу Європи. Я не хочу цим сказати, що ми маємо якось на колінах приповзти і чогось навчитися. Треба мати й критичне ставлення і оцінювати цей світ з різних боків. Але нічого не зміниться, поки ми не побачимо, як він насправді виглядає і функціонує, поки ми будемо живитися якимись уявленнями про страшенно далекий для нас світ, який насправді дуже близький. Необхідне розширення власного горизонту. Переважна більшість асоціює Європу із ситістю, самовдоволеністю. Панує уявлення, що це земля, де все процвітає, всі наїлися і таке інше. А ж насправді це не так.

DW: Сьогодні світ переживає фінансово-економічну кризу. Ви якось сказали, що українське суспільство через це «стрибнуло у середину 90-х». А на якому етапі розвитку сьогодні, на Ваш погляд, Захід?

Ю.А.: Мені здається, що все людство вже увійшло в гіршу історичну смугу, аніж та, що була перед цим. Хочеться лише, щоб ці випробування були якомога лагіднішими. Але в будь-якому разі нам їх не уникнути. Захід уже втомився від своєї переможної місії після зламу 80-90-х років. Така чергова криза західної цивілізації тягне за собою загальну зміну атмосфери у світі. Буде період замерзання ідеалів, які були випрацювані десятиліття тому. Скажімо, примарна загальноєвропейська ідея поставити себе в господарському розумінні на рівень Штатів, Китаю, а зараз ще й Росії.

DW: Ви згадували, що одне з того, що відомо нині мешканцям країн ЄС про Україну, це те, що вона має постійні проблеми в стосунках із Росією. Спостерігається ескалація загальної напруги. Що можливо у підсумку? Війна?

Ю.А.: Чи це буде війна, чи такий млявий конфлікт, як тепер, – у будь-якому разі Україна вийде з нього самостійнішою й ціліснішою. Тобто всі зусилля Росії обертаються проти неї. Це тільки питання часу. Англійцям у ХХ столітті знадобилося близько 70 років, аби змиритися з незалежністю Ірландії. Росіянам може для цього знадобитися 170 чи 700 років, але це рано чи пізно станеться.

DW: А Вам би не хотілося зайнятися політикою?

Ю.А.: Ні, це не моя справа. Щоб стати таким же, як вони? Це включеність у якусь командну гру, втрата певної індивідуальності. Виконання якогось партійно-кланового завдання. Ця справа, напевно, в кожній країні світу достатньо брудна. Не треба бути настільки наївними, щоб думати, що в тій же Німеччині політика робиться чистими руками. Немає цього, але існує інший ступінь громадянського контролю й політичної культури. Тому політики тут все ж таки змушені вдавати позитив. Власне кажучи, нам би принаймні досягнути того, щоб політики боялися громадськості. Щоб вони розуміли, що за який-небудь черговий швейцарський Ролекс за півмільйона доларів буде неминуче електоральне покарання.

DW: У січні в Україні відбудуться президентські вибори. Чи є у Вас якісь очікування щодо їхніх результатів?

Ю.А.: Треба буде перечекати той поганий час. Адже переможе, мабуть, один із двох кандидатів, які нині мають найвищі рейтинги. І найгірше – якщо вони між собою домовляться.

Автор: Данило Білик
Редактор: Христина Ніколайчук
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4802904,00.html

Все ж таки наше суспільство змінювалося, є вельми непоганий досвід «вільних» років, багато нових людей, молоді, яка себе не може не реалізовувати. Білоруський варіант нам не лише зараз не загрожує, а й не загрожує принципово. Україна є набагато складнішою, різноманітнішою державою, іноді абсолютно некерованою, і саме на це зараз велика надія. Ми багаті на сильні культурні особистості, які за будь-якої політичної влади, системи мають що сказати (або вдають, що мають що сказати), але їх бачать і до них дослухаються. Насправді і в роки правління Віктора Ющенка державні важелі у сфері культури якщо й діяли, то тільки на шкоду. Достатньо згадати, як ми втратили у 2008-му свої можливості на Франкфуртській книжковій виставці, де Україна могла б стати головним гостем. Гадаю, впадати у розпач не варто, бо держава й раніше особливого сприяння не виказувала. Підсумовуючи, нас чекає два варіанти: або режим Януковича стане значно лагіднішим і не втілюватиме своїх проросійських обіцянок, або ж втілюватиме, і внаслідок такого тиску народиться наш опір, новий за якістю, що зсуне з мертвої точки суспільну позицію. Переживемо.

Джерело: http://ut-magazine.livejournal.com/138544.html

” Українська правда . Життя” знову скористалася алфавітом – безжальними рамками, що дають проте абсолютну свободу відповідей. В результаті, поговорити вдалося і про літературу, і про онучку, і про суспільну мораль, і про джин…

А

Авокадо. Зараз я весь час абеткою переймаюся, бо пишу книжку, яка на абетці побудована. В цій книжці буде 111 міст, у порядку абетки розташованих. Зараз пишу про Москву. Саме там я вперше в житті побачив авокадо.

А спробували?

Спробував. Було дивно.

А зараз любите цей дивовижний фрукт?

Так. З роками з ним додавалося все більше досвіду. Сам по собі він нецікавий, млявий. Але важливий поєднаннями з іншими продуктами. З часом дізнався, що він є основою мексиканських приправ.

Б

Знову буде той самий сюжет, бо я скажу батати…

А якщо абстрагуватися від кулінарії?

Треба абстрагуватися від кулінарії… Це літера, на яку виявляється найбільше міст на світі. Початок усьому поклав Вавілон – Babylon.

Але якщо ми так сходу згадаємо – Барселона, Берлін, Будапешт, Бухарест, Багдад і так далі… Це перевірено… А в Україні – Бердичів, Бердянськ. Раз Бердичів – то і Бердянськ. І, виходячи з недавнього інциденту – Балаклея, Балаклава.

В

Як W чи як V?

А як вам більше подобається?

Добре, Вікторія. Тобто навіть не Вікторія, а чоловіча форма цього імені – Віктор.

Чому?

Бо Віктор Неборак. Один з найважливіших поетів мого життя.

А ще на “В” – це Варвара, ім´я вашої онучки. Як воно, бути дідусем?

У ролі дідуся мені непогано, бо я свою внучку Варвару Андріївну бачу відносно рідко, тому встигаю сильно за нею скучити. Коли я навідуюся до неї в гості, вона закриває обличчя руками. Може, щоб мене навіть і не бачити?

Одного разу в комп´ютері я показав їй відеокліп “Мафія” (це наша з “Карбідо” робота з альбому “Цинамон”) і вона його назвала “тьотя ква-ква”.

Г

Не хочеться так собі просто жартувати і казати “гівно”…

А ви можете, якщо хочете…

А що це дасть? Позитиву ніякого від того нікому не буде. З іншого боку не хочеться здаватися надто розумним і казати “герменевтика”…

О! Гори!

Це дуже важливий елемент, чинник ландшафту, з яким я намагаюся бути весь час в контакті. Тобто гори – це просто такий ландшафтний подарунок.

Хочеться бути внизу, але дивитися на гору. Не так цікаво виходити видряпуватись на гору і дивитися згори вниз, як цікаво дивитися нагору і уявляти, як там може бути насправді кайфово.

Ґ

І тут ми повертаємось до кулінарії. Ґуакамоле. Це одна з мексиканських приправ, вони їх називають “сальсами”. Це соуси, але не в нашому розумінні. Його готують на базі авокадо. І тут ми перекидаємо місточок до літери “А” і все поєднуємо.

Пробували цю страву?

Стравою її не можна назвати. Вона додається до інших страв. Вона має колір авокадо – зелений. Це така маса. В своєму житті я раз був у Мексиці – і це була Ґвадалахара. І там я для себе зрозумів і поставив на окрему поличку Ґвадалахара і ґуакамоле. Воно все разом.

Д

Дезертирство. Це мені дуже запам´яталось.

Ми всі зростаємо в такій традиційній системі цінностей, де слово “дезертир” насичене негативним змістом, презирством і так далі… Колись для мене було культурним шоком прочитати, здається, в Камю, що насправді це найвищий ступінь мужності – стати дезертиром.

Згодні з цією думкою?

Я з цією думкою жив весь час, коли служив у лавах радянської армії. У мене не вистачило мужності стати дезертиром – я відслужив.

Я міг тільки уявляти собі цей надзвичайно високий ступінь мужності, коли ти покидаєш частину, втікаєш з неї, мабуть, зі зброєю в руках… і тепер проти тебе опиняється весь світ. Весь світ проти тебе одного.

Е

Складна літера. Я з цим зв´язався уже пишучи цю свою нову книжку. Були літери, на які виявилося дуже мало міст. На “Е” я навіть не згадаю місто… Тому ми цю літеру пропустимо.

Ну добре – Є.

Ну добре – Е! Еротика!

Хороше слово…

Останнім часом вона мене цікавить у сенсі цієї нашої акції проти НЕКу. Вони якимось чином намагаються законодавчо розрізнити еротику і порнографію.

Одним з критеріїв виступає “збуджує чи не збуджує”. Тобто еротика – це ніби коли не збуджує, а порнографія – це коли збуджує. А це дуже суб´єктивний критерій.

Давно крутилося запитання – чому тільки зараз ця акція?

Я себе сам запитую про це… Це мабуть як певний плід на дереві, що має визріти за певний час.

Моя реакція на ці перші сигнали про атаку на Ульяненка – я тоді саме був у Берліні – чесно кажучи, не знав, як себе позиціонувати. І страшенно не хотілося зробити це в найбанальніший спосіб і підписати черговий лист-прохання трудящих чи представників творчої інтелігенції.

І я просто далі спостерігав за ситуацією. А потім було так, що справді мусило до чогось дійти… Минали місяці, потім у вересні був тур зі швейцарцями. Ми їхали в поїзді в купе і якось про це заговорили знову. Ми вирішили, що неприпустимо реагувати на це в традиційний спосіб.

Що стало останньою краплею?

Останньою краплею став Володарський. Жадан після випадку Володарського написав мені мейла з пропозицією зробити в Києві таку акцію.

Тобто ми поступово підходили до форми і до вимоги, яку поставити. Кінець-кінцем прийшли до найкатегоричнішої вимоги – ліквідація цього органу, боротьба з ним як із абсолютним злом.

Є

“Є” – це книгарня. У нас у Франківську, здається, найбільша в Україні.

Ж

Жівелі! Сербською мовою те саме, що нашою “будьмо!”. Коли я випиваю з поетом Юрком Позаяком, чудовим знавцем сербської мови, то ми не можемо бодай один раз не промовити “жівелі”. Особливо, коли п´ємо ракію.

З

Зелене. Не те щоб улюблений колір – сам по собі він мене не цікавить, але мені подобається літо, тому я вибрав це слово, до того ж зелене як тло видається мені чомусь еротичним.

И

Найскладніший випадок для моєї книжки про 111 міст. Заради того, щоб відвідати хоч якесь місто на “И”, я вже ладен був їхати до Якутії, де є населений пункт, що називається Иникчанскій. На щастя, з´ясувалося, що він – селище міського типу, а не місто. Замість нього я знайшов у Швеції Истад.

І

Імбир, чудодійна “прянощ”, яка блискавично врятувала мене від грипу не так давно у французькому місті Коньяку. Я вже падав з ніг, коли на прийомі подали коньяк зі швепсом – вони там п´ють таку дивну суміш, у цьому Коньяку. І в цьому коньяку зі швепсом ще й плавали шматочки імбиру, я став їх жувати, після чого дихав вогнем. Грип відступив.

Й

Йосип, тобто “Йосип Старенький!” – вигук, що ним деякі знайомі галичанки заміняють більш популярну фразу “Й*б твою мать!”. Вимовляють це приблизно так: “Йооосссип Старенький!”.

К

Дієслово “кохатися”. Це не зовсім те саме, що “кохати”. Не можу знайти йому російського відповідника. Як російською перекласти “кохатися”? “Трахаться”? “Заниматься сексом”? Дуже хотілося б знайти відповідь на це запитання, бо інакше я буду підозрювати, що росіяни не кохаються, тому і слова в них немає.

Л

Лев, але не Толстой, а Рубінштейн. Дуже люблю читати його колонки на grani.ru. Іноді під стіл падаю від сміху.

М

Міліція.

З народом?

Швидше, проти нього. Я думаю, це буде такий соціальний statement. Ми так і будемо приречені на погані стосунки з міліцією, поки вона так буде називатися.

Я прихильник її перейменування на поліцію.

Це щось змінить?

Так.

Чому?

Бо це буде принципово західний підхід побудови цієї структури. Це буде означати, що перемогла західна візія того, як насправді мають виглядати ці ограни правопорядку.

Н

Нічия. Нічия як оптимальний вихід із будь-якої патової ситуації. Якщо вже нічого не вирішується – то лишається домовитись, щоб була нічия.

Але ж в боротьбі з НЕК вас нічия не влаштує… Значить, це не найкращий вихід.

Але це буде боротьба без кінця. Тут інше. Я не знаю, чи в боксерів до сих пір збереглися такі матчі, коли навіть не 30 раундів, а боротьба до нокауту.

О

Одеса. Коли за кордоном запитують про якесь українське місто – то це найчастіше Одеса.

Чому, як ви думаєте?

Це місто, яке має на експорт найбільше своєї міфології. Так склалося. Справді, через те, що до революції це було найбільш космополітичне місто. Це було місто з дуже потужним середземноморським чинником. Дуже часто його порівнюють з Марселем.

Багато західноєвропейських інтелектуалів так це собі до сьогодні уявляють – як прозу Бабеля, як Одесу Пушкіна чи Байрона. Вони не знають, наскільки це понуре і сумне місце…

П

Пранаяма – здається, індійське мистецтво правильного дихання, якщо я зараз нічого не плутаю. Замолоду, студентом, я намагався це опанувати, але з перемінним успіхом, позаяк алкоголь і сигарети склали суттєву конкуренцію. Так я й жив: уранці – пранаяма, увечері – вино і дим.

Р

“Радіогед”, дуже люблю їхню музику, альбом “OK Computer” назавжди засів у моїй персональній топ-десятці найкращих рок-альбомів минулого 20-ліття – я собі часом розважаюся якимись такими персональними топ-десятками для внутрішнього користування.

Хто це в оцій топ-10?

Ні, стабільно улюбленої музики в мене немає, я завжди слухаю щось інакше. Той самий “OK Computer” уже й забув, коли слухав востаннє. Але мені йшлося про якусь таку топ-десятку альбомів, які об´єктивно є найважливішими для рок-музики останнього двадцятиліття.

До речі, в тій десятці є ще одне Р – “Ред Гот Чілі Пепперз” і “Californication”. А також Нік Кейв і “Murder Ballads”. Там, напевно, мусить бути один з альбомів MUSE. А решту я все ще шукаю, претендентів є сотні.

С

“Соляріс” – не стільки роман Станіслава Лема, скільки фільм Андрія Тарковського і не стільки сам фільм, скільки його музичний лейтмотив – якась там хоральна прелюдія Баха для органу. Послухайте обов´язково. Але оскільки номера прелюдії не пам´ятаю, то вам доведеться подивитись увесь фільм, до речі, класний.

А ще, звичайно, Сашко, тобто Сорванець ( – І.С.)Олександр Ірванець .

Т

Трансильванія, звичайно. Я в ній ніколи не був, але якщо буваю в Карпатах, то намагаюся наблизитися до її кордонів упритул. Прошу за цими словами вбачати цілком містичний зміст.

У

Є така країна, десь між Уруґваєм та Уґандою. Вгадайте як називається.

Раз уже заговорили про країну на “У”… Як ви себе почуваєте, повертаючись з-за кордону до України, а з України – за кордон?

Повертатися завжди кайфово – з європ до України, з України до європ. Головне – це ніде не засиджуватися, бо можна повірити, що саме так і має бути, як тут і тепер. А треба завжди хотіти іншого.

Ф

Дуже люблю цю літеру і слова, які нею починаються. На жаль, в українській мові їх обмаль, бо природна фонетична здатність українців була хвонетичною. Звідси хвіртка, Хведір, шухляда і відомий інхвернальний персонаж Хвархварелло. А також хвілосохвія. Нічого, бувають і гірші випадки. Японці, скажімо, не вимовляють “р” і “л”, тобто плутають їх. Тому erections у них заміняють elections і навпаки.

Ц

“Цинамон” – це назва другого диску, записаного з гуртом “Карбідо”. Зараз там у нас такі зміни в складі. Зараз у нас грає дуже цікавий швейцарський барабанщик, теж на “Ц” – Цумтор його прізвище.

В новому альбомі я декламую та співаю свої тексти. Ми маємо велику надію, що цією мовою альбом вийде українською мовою. Польською він уже вийшов у кінці минулого року.

Польською говорите без акценту?

З акцентом. Але в рецензіях пишуть, що це робить іще цікавішим. Але це мої вірші, в перекладах польських поетів. Але свої вірші, навіть з акцентом – це цікаво.

Я говорю зі східним акцентом, поляки зі східної Польщі теж так говорять.

Ч

Час. Найкраще, що можна про нього сказати, це бути впевненим, що його не існує.

Насправді часу не існує. Це ілюзія – нам тільки здається, що він існує. Часу немає.

А що є замість часу?

Вічність. Ми в ній перебуваємо, але в силу своєї теперішньої іпостасі переживаємо її через час. Але це насправді така фіктивна категорія.

Ш

Шабля. Ні. Шешори.

Дуже гарний фестиваль, який в цьому селі в Карпатах почався.

Їздите туди?

Але ж він там уже не відбувається… Минулого літа на фестивалі не був, позаминулого – був.

Щ

Це найгірше, що може бути. В містах я знаю Щецін, в Польщі є таке портове місто.

Щем…

Це таке, чого іншим словом не можна описати і передати. Але коли хтось закохується, в когось, безумовно – то це супроводжується щемом. Це явище, яке супроводжує період закоханості.

Ю

Цю літеру можемо пропустити, бо вона в мене має графічні асоціації з моїм іменем. Для мене ім´я важливе, тому перестрибуємо.

Вам подобається ваше ім´я?

Чомусь так. Хоча я розумію, що це насправді спотворена форма давньогрецького Георгія, сто разів перекручена. Але подобається.

З моїм іменем було так, що я більше, ніж рік, прожив, не маючи імені.

Так довго?

Мої батьки не могли вибрати, весь час сперечалися між собою. Я народився 13 березня 1960 року, а рішення прийшло після 12 квітня 1961, коли полетів Гагарін.

Хто придумав – мати чи батько?

Обидвоє погодились.

Я

Це ялівець. По-перше, як рослина – з нього роблять джин.

Любите джин?

Коли ми ходили в гори – знову місток, тепер до літери “Г” – то в серпні на спеці страшенно пахне ялівець. І хочеться зійти в долину і задовільнити цю спрагу.

А є ще Ялівець – міфологічне місто з роману Прохаська “НепрОсті”, столиця, навколо якої все відбувається. Ми тоді ходили разом, тобто це було спільне пережиття запахів, спільне нюхання.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/18/152738.html
Автор: Ірина Славінська

Зрештою, чи на часі українська сексуальна революція? Відповіді на ці питання “Українській правді. Життя” дають самі ініціатори кампанії.

Юрій Андрухович:

Діалог – це завжди краще, ніж його відсутність. Інша справа, що я не дуже вірю заявам НЕКу про пріоритетність для них саме діалогу. З їхньої діяльності це якось не надто випливає. Насправді пріоритетом для НЕКу, як і для будь-якої іншої чиновницької структури, є організаційна саморозбудова, забезпечення собі самим якомога ширшої сфери впливу і вищого ступеня впливовості.

Структура хоче жити і рости, це об´єктивна бюрократична необхідність. Наша країна зараз упритул підійшла до межі, за якою більш ніж імовірна зміна політичного режиму – швидше за все, у бік “закручування гайок”, зокрема, у сферах, які дотичні до ідеології. Це означає, що для НЕКу можуть настати істинно золоті часи, коли ідеологічні обмеження і політичне блокування інакодумців будуть успішно прикриватися фіговим листком турботи про “суспільну мораль”.

У цій ситуації літератори можуть і повинні встановлювати свої правила гри. Не виключаю, що вже за якісь півроку можна з цим фатально запізнитися. Тобто наша акція 15 січня – це по-своєму крайня межа.

Одним із наслідків цього заходу має стати започаткування сталої громадянської ініціативи, зокрема в середовищі митців та інтелектуалів. З одного боку, вона могла б узяти на себе прискіпливий громадянський контроль діяльності НЕКу, щоб, як висловився мій знайомий правник і активіст, “замоніторити їх вусмерть”.

Іншим шляхом стала б активізація в нашому мистецькому середовищі справді радикальних, провокативних, ризикованих і драстичних проектів – таких, щоб, як кажуть у подібних випадках, “земля горіла під ногами в окупанта”. Найкраще досягти такої ситуації, за якої подальше виконання членами НЕКу своїх обов´язків виявилося б з одного боку марудно-нестерпним, а з іншого – безглуздим.

Історія української літератури до, умовно кажучи, 1991 року – це насправді історія цензурних утисків. 1991 рік, а точніше, ті зміни, що він їх приніс, уперше за всю історію української літератури звільнили її цілком від чинника цензури. Абсолютно проривна ситуація! Це не могло не мати своїм наслідком суттєвого і якісного оновлення.

Одним із підтверджень його є хоча б той факт, що сучасну українську літературу дедалі більше перекладають, видають і, відповідно, читають у країнах, які ми звикли називати “цивілізованим світом”.

Виявилося, що ми теж цікаві і маємо що сказати – сміливо, вільно і часом дуже ризиковано. Але через 18 років, року 2009-го, українська книжка знову зазнає цензурних утисків. Через інший механізм, тепер уже неківський, а не літівський. А проте не в механізмі ж суть.

І хоч як відхрещується в одному з інтерв´ю голова НЕКу від цензурних функцій очолюваного ним органу (Костицький: “…підкреслюю, ми займаємося експертизою, а не цензурою, ми ніколи нікому нічого не забороняли, бо це не належить до наших функцій”), усе це насправді є лише казуїстичною підміною понять. Бо що таке “цензура”, як не різновид “експертизи”?

Тобто називання цензури дещо пристойнішим і значно ширшим поняттям “експертиза” аж ніяк не спростовує суті неківської діяльності – забороняти (хоч і тут своя казуїстика: НЕК, мовляв, нічого не забороняє, а лише “рекомендує”).

Тепер щодо того, як література відреагує на повернення цензури.

Тут важко узагальнювати – занадто непередбачуваним є все-таки індивідуальний чинник – характер, темперамент, громадянська мужність чи її брак і т. д. Однозначно можемо стверджувати таке: скасування цензури на зламі 1980-90-х років спричинило в українській літературі справжнє якісне піднесення і надзвичайно радикально омолодило її.

Чи може повернення цензури спричинити зворотні процеси і вбити її, літератури, майбутнє? Може. Але, на мою думку, цього не станеться. Ну хіба що “закручування гайок” буде вже аж надто жорстким. Але для цього майбутній українській владі доведеться піти шляхом радянської, тобто вдаватися до кримінальних процесів, усяких там фальсифікаторських і маніпулятивних методик.

Нічого неможливого в цьому я, до речі, не бачу. Тут їм, звичайно, дуже стане у пригоді і нещодавно прийнятий закон про порнографію. Чи ще один – про контроль інтернету. І все ж – дозволю собі немодну нині цитату – свободу не спинити. Можливо, нова хвиля самвидаву і тотальний андеґраунд – це якраз те, що й визначатиме наше завтра?

Влада, яка у всіх своїх гілках і на всіх рівня є найаморальнішою, найрозбещенішою частиною нашого суспільства, створює для себе такий комфорт, такий-от маневр, розвертаючи вістря проблеми у протилежний бік і дезорієнтуючи, заморочуючи свій – як вони це називають? – електорат.

А така структура як НЕК має цей її маневр обслуговувати, бо ж є запит, є замовлення. Вони захищають свої володіння. За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних.

Чому українців представляють “генетичними консерваторами”?

На мій погляд, тут є поєднання різних мотивацій. З одного боку – український патріотичний консерватизм, згідно з яким українці є просто-таки найцнотливішою на світі нацією, і в них, як і колись в СРСР, “секса нет”. Ну, тобто він є, але ми його не обговорюємо, бо ми вищі за це.

З іншого – малоросійська психологія влади з її провінціалізмом, генетичним страхом буттєвої повнокровності, а отже й відповідальності за буття. Ще з іншого – побутове традиційне святенництво, яке досі заступає собою справжній етичний вибір.

Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення. Про антирелігійні переконання взагалі мовчу – нині в нас просто не прийнято у них зізнаватися. За великим рахунком усе це є проявом усе того ж популізму в його сучасній українській версії – загравання з т. зв. “народом” (електоратом) через приписування йому якихось особливих моральних цнот, а найперше – релігійності.

“Більшість українського суспільства”, на яку посилається НЕК, є надзвичайно хистким, нестабільним поняттям. Кажуть, наче нині вона підтримує, наприклад, застосування смертної кари. Або відновлення візового режиму для громадян ЄС. Або ненавидить негрів, циганів, грузинів, кримських татар чи євреїв.

Тобто вона, ця більшість, є начебто передусім ксенофобською. Але це не означає, що такою вона приречена бути завжди. “Консерваторів” чути краще, бо в них усе, як і завжди в популістів, формулюється однозначно і вирішується просто.

Андрій Бондар:

“Суспільну мораль” однозначно не можна вважати темою для дискусії. НЕК – структура державна. Вона у принципі не може займатися чимось настільки невизначеним і ефемерним, як “суспільна мораль”. Але навіть якщо припустити, що існує щось таке як “суспільна мораль” – одна для всіх без винятку українських людей, то право якось впливати на неї мала б суспільна структура.

Я б не мав нічого проти громадської організації або фонду, який формується як будь-який гурток за інтересами, і порушує якісь моральні питання. Інша справа, коли йдеться про державну структуру, яка існує в тому числі і на мої кошти й водночас диктує мені своє бачення ефемерних речей, про які часом сама не має зеленого поняття, визначає, що мені дивитись, читати і слухати.

НЕК втручається у приватну сферу від імені держави. Будучи вертикальною і квазітоталітарною структурою, вона робить будь-які дискусії марними і безглуздими. Там, де править “експертний висновок” недовчених і сірих чиновників, дискусія неможлива.

НЕК показала, як вільно вона може втрутитись у художній простір, як безкарно вішає ярлики. Тому дискусія з НЕК мені нагадує дискусію засудженого на смерть із катом перед стратою. Тобто, ініціатива діалогу НЕК із суспільством, як і з кожним із нас – фарисейство чистої води.

Ці люди не вміють дискутувати, а головне – змінювати точку зору, бо сам формат їхнього існування – неприйнятний. Тому ми й пропонуємо: бойкотування діяльності та висновків НЕК, ліквідацію нацкомісії як органу тоталітарного, скасування неконституційного закону про суспільну мораль і виведення проблеми моралі з держвідомства у суспільний простір.

Суспільство мусить саме довести, що здатне саморегулюватись, а не слухати чужі накази. Ясна річ, оці “танці” навколо НЕКу здатні посилити опірність суспільного організму, а відтак і літераторів, які нечасто вилуплюються зі своїх мушель, аби щось відстояти або запропонувати. Це добра нагода для нової самоідентифікації письменника.

Секс у всі часи був “останньою територією” особистості. Як показують останні події, сексуальність в Україні стала так само криміналізованою й корумпованою, як і будь-яка інша сфера життя. Держава не від того, аби контролювати секс так само, як наркотрафік або торгівлю людьми.

Водночас тема сексуальності знаходить своє втілення в українській літературі. Саме це неприховане зацікавлення сексом і є спробою його “роздержавлення”, “декриміналізації” та “приватизації”. Тоді як держава в особі НЕК цю тенденцію всіляко стримує, а відтак виступає за маргіналізацію сексу, витіснення його у “сірі зони”.

Тому, з одного боку, ми бачимо якусь давньоримську розгнузданість владних “патриціїв”, сексуальне рабство, а з другого боку – неківське консервативне стримування сексуальності.

Міф про хронічну цнотливість українського народу заперечується насамперед фольклором. Варто лише згадати, приміром, жанр “сороміцької коломийки”. Або великий двотомний гросбух Володимира Гнатюка, в якому зібрано анекдоти й історії з реального життя українського народу.

Із сексуальністю в українській літературі ХХ століття (до 1980-х років) важко.

Цнотливість і консерватизм – це породження сентименталізму й романтизму ХІХ століття, розвинене й доповнене пізнішими формами народництва. Тобто, ідеологічно НЕК і компанія близькі до уявлень про сексуальність у виданні ХІХ століття. Натомість ми живемо в столітті ХХІ і все наше єство мусить протистояти цій інфантилізації.

Жоден референдум не дасть відповіді на питання, кого більше – поборників цнотливості у виданні НЕК чи її противників. Та й узагалі, апелювати до кількісних показників у таких матеріях – остання справа. Українське суспільство, ясна річ, радше консервативне. Але наша консервативність не є фундаменталістською. Вона має свої межі, свої “лінії відриву”. Що якнайкраще позначається і відбивається в українському гуморі, для якого насправді не існує закритих тем і святощів.

А “чорний гумор” і самокритичність у нас такі, що ще пошукати треба аналогів у світі. Українці не святенники, хоч іноді хочуть такими здаватися в очах інших. Тому коли члени НЕК апелюють до “консервативної більшості”, вони мають справу з ілюзорними сутностями й часто видають бажане за дійсне.

Вони уявляють такий собі збірний образ, у котрому галицького вуйка, що ходить до церкви і шанує заповіти предків до 12 коліна, схрещено із радянським інженером, який знає про все на світі, лише не знає, як увійти в жінку. Плюс до того – потужні жіночі образи з арсеналу української берегинізації.

Мабуть, у випадку з НЕК, відбувається автопроекція. Саме такими ідеальними “консерваторами” бачать себе, либонь, панове Костицький і Яневський. Але це обман. Усі бачили, який насправді “консерватор” Данило Яневський, що на відомих світлинах виконував щось схоже на стриптиз за гроші.

Відомо також, що явно не безгрішний пан Костицький. Хай би розповів широкій громадськості про перипетії своєї попередньої роботи… Я певен, що реальні “консерватори”, носії традиційних цінностей, де на першому місці родина, діти, спокійне життя – це люди з плоті та крові.

Ідеали, пропаговані НЕКом, їм глибоко байдужі. Як і все, що накидається згори. До того ж, повернімось до початку: нічого такого, як “суспільна мораль” у принципі не існує. Це типово маніпулятивний конструкт. Приблизно такий самий, як “духовність” і “співучість” українського народу.

Сергій Жадан:

Діалог із суспільством – це звучить добре, проте в діях НЕКу якраз складно розгледіти спроби діалогу: накладання заборон та обмежень, навіть у “рекомендаційному” порядку, не виглядає як шлях до конструктивної розмови.

НЕК – відверто деструктивна, цензорська структура, діяльність якої не передбачає нормальної взаємодії з суспільною думкою в принципі. Звісно, коли йдеться про “суспільну мораль”, хотілося б із цього приводу знати думку громадськості. Так чи інакше потрібна серйозна розмова щодо самої можливості існування державної цензури в країні, оскільки населення, яке в принципі мало що знає про діяльність подібних структур, справді може подумати, нібито хтось переймається його, суспільства, мораллю.

Потрібно називати речі своїми іменами: НЕК впроваджує в Україні цензуру, причому робить це всупереч конституції і на гроші платників податків. Потрібно, аби суспільство знало своїх героїв.

Безперечно, слід переводити стосунки з НЕКом в іншу площину, не лише реагуючи на їхні окремі дії та рішення. НЕК шкідлива в принципі, як структура, що несе в собі механізми контролю та обмеження культурного та інформаційного середовища. Її діяльність є антиконституційною, а методи – совковими.

Письменники не повинні займати щодо НЕКу позицію потенційної жертви, оскільки сама доцільність існування цієї структури та її легітимність є сумнівними. Але українська література не звикла відстоювати свої права та відповідати за свої обов´язки, в літературному середовищі немає нормальної профспілкової солідарності. Проте потрібно з чогось починати.

Я хотів би помилятись, але мені чомусь видається, що для багатьох можливість самоцензури є цілком нормальною та передбачуваною. Краще, звісно, не ставити письменника перед таким вибором, краще просто уникнути появи цензури.

Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе.

Чергове загострення боротьби за моральність українців є реакцією політиків на суспільні настрої, зокрема на народну потребу “доброго царя”, українського Сталіна, котрий закрутить гайки, наведе порядок і розбереться, врешті, з цими пі****сами. НЕК теж дуже тонко відчула цю чергову кон´юнктуру і спробувала останнім часом активізувати свої дії, аби нова влада, після виборів, не забула їхньої активності та готовності виступати “сторожовими псами” моральності.

Набагато простіше підтримувати громіздкі та неактуальні уявлення про суспільну мораль та духовні принципи, аніж модернізувати суспільне життя та культурний простір. Простіше й спокійніше.

Існує певний набір суспільних стереотипів, котрі є затребуваними і легковідчитуваними, на них, ці стереотипи, завжди можна спертись, ними завжди можна заручитись і отримувати з цього певні дивіденди. Тому, образ “українського консерватора”, адепта традиційних народних цінностей, споконвічної моралі, так чи інакше знайде свого вдячного поціновувача. Політики звикли на цьому безсовісно паратизувати.

“Більшість суспільства” виступає, звісно ж, не за існування комісії на чолі з Костицьким, більшість суспільства виступає за якісь “традиційні” уявлення про мораль та етику, які намагається монополізувати НЕК. Себто, Костицький же не говорить, що він впроваджує цензуру, він говорить, що виступає проти насильства, жорстокості, крові та убивств.

Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти, переводячи мову з можливості існування в країні цензурних органів на розмову про необхідність рятувати наших дітей від розбещення.

Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава богу, народжуються. А ось заводи стоять.

Лесь Подерв´янський:

Дискусія має відбуватися в іншій площині, і ось чому. Ця комісія є державною. В цьому основне питання.

Що таке держава? Це інституція, яку люди наймають за власні гроші, щоб вона обслуговувала життя суспільства. Наприклад, я не можу купити собі трошки міліції, але я плачу податки і хочу спокійно ходити вулицею, щоб мене не пограбували.

Або я не можу купити собі вчителя для своєї дитини, й тому вона ходить до загальної школи. Але щоб на мої податки існувала інституція, яка буде вказувати мені, що читати, як мені писати, і що мені малювати – такої домовленості не було. Це взагалі не державна функція, якщо, звісно, йдеться про демократичну державу.

Коли ж держава називається Північною Кореєю або Третім Рейхом, то там інша справа. Але в демократичній державі такої комісії бути не може взагалі. Тому, якщо ви переймаєтеся проблемами суспільної моралі – будь ласка, створіть громадську організацію, вибудовуйте якісь структури, ведіть якусь діяльність, боріться з “аморалкою” – але не за державні гроші.

Мораль – взагалі не функція держави. Вона не може торкатися цих речей. Тим більше – така держава, як у нас, що не може забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум. Але при цьому дозволяє собі вчити нас, як жити – що малювати, що читати, які фільми дивитись.

Це не їхнє собаче діло – за мої податки це вирішувати. Тому я вважаю, що не варто втягуватися у дискусію, яку ця комісія нам нав´язує. Не треба грати в чужу гру. Мистецтво існує поза мораллю. Мистецтво і мораль – це речі, які існують паралельно й ніде не перетинаються.

Мені здається, люди з цієї комісії живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу. Але, як завжди, цією проблемою перейнялися ті, в чиєму житті ніякого сексу вже давно нема, і їхня компетенція – хіба шо глядіти онуків. А для того, щоб боротися з педофілією, є міліція.

Справа не в тому, що влада нав´язує якісь стереотипи. Є традиція народу, який щойно вийшов із селянства. Селянам завжди були притаманні обережність, консервативність, неприйняття усього нового.

Але світ швидко змінюється й урбанізується, і ця культурна модель є глибоко відсталою. Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства.

Фольк-культуру треба плекати, але це тільки один із шарів, це ще не вся культура. Я добре знаю, що таке сучасне селянство, бо жив у селі в дитинстві, і зараз у мене хата на Полтавщині, де я проводжу багато часу. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ.

І я б не став говорити про те, що український селянин відрізняється від інших людей якимось особливими моральними чеснотами. Я б сказав, що більшість українського суспільства є не консервативною, а совковою.

Та консервативність, що була притаманна українському селянству – це одне, а совковий консерватизм – це зовсім інше. Це найбільш паскудний консерватизм, який передбачає подвійну мораль.

Давайте розберемося, що таке “суспільна мораль”? Можна скільки завгодно декларувати, що *батись соромно й погано. Але ж люди все одно будуть це робити. Це взагалі не питання моралі. Треба визначитись: або ми *бемось, або ми не *бемось. Якщо *батись не можна, то треба це переслідувати карним кодексом. А якщо *батись можна, а говорити про це зась – то це вже подвійні стандарти.

Автор: Олексій Радинський
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/14/184754.html

Майдан: Поет: що це за феномен? І яке його місце в суспільстві, соціумі?
Юрій Андрухович: Ого, який у Тебе розмах! Гаразд, спробую все-таки напружити дещо втомлену першим етапом святкування сіру речовину. Поет? Це поняття не піддається жодним узагальненням. От я хотів, наприклад, почати відповідь з того, що справжній поет мовляв – це суспільний аутсайдер, і це правильно, так має бути. Але ж це зовсім необов’язково так, правда ж? І те, що сьогодні в нас соціум перестав прислухатися до поетів, це ж ніякий не присуд, а лише тимчасовий діагноз. У своїх дотеперішніх практиках я весь час намагаюся знайти для себе такий коридор чи, краще сказати, грань, по якій я можу рухатися у власному вільному, себто автономному режимі. Чого в ньому більше – асоціальності чи соціальної заангажованості? Я не беруся цього зважувати.

Майдан: Мистець узагалі: якими мають бути його стосунки з державою, владою, суспільством?

Юрій Андрухович: Найкраще, коли майже ніяких. Це я знову почав, не подумавши, вибач. Давай розкладемо це на частини. З державою? Мінімальні. На рівні прав та обов’язків громадянина, викладених, скажімо, в конституції. З владою? Отут це той випадок, коли найкраще сторонитися. Що цивілізованіша влада, то менше вона потребує поета. Найбільшу потребу в поетах мають тоталітарні режими. Тепер третій компонент Твого запитання – суспільство. Зрозуміло, що мистець так чи сяк від нього залежний. Тобто я хочу сказати, що можна цілком унезалежнитися від влади, майже унезалежнитися від держави, але навряд чи можливо від суспільства. Тим більше, що природа мистця налаштовує його на діалог, він хоче і мусить мати відгук, відповідь на те, що робить. І запит він мусить мати, соціальний запит.

Майдан: Що нового після „Таємниці” з’явилося в Твоїй творчости? Що видано? Що написано, над чим майстер Андрухович працює нині?
Юрій Андрухович: Дякую за «майстра», перш усього – це аванс. В Україні я після «Таємниці» не видав фактично нічого нового. Я досить лінивий майстер, як Ти міг зауважити. Хоч усе-таки майстер начебто. З’явилося кілька книжок, але то перевидання деяких давніших текстів. Зате цього року сподіваюся відразу кількох прем’єр. Побачимо, що з того буде. Я зараз у самому розпалі роботи над «енциклопедією моїх міст», тож не хотів би знову про неї розповідати. Бо вже пора не розповідати, а дописувати і видавати.

Майдан: Минулоріч ти зреалізував два нові проекти – „Самогон” і „Цинамон”. Розкажи про них і твою співпрацю з польською групою „Карбідо”.
Юрій Андрухович: Ні, «Самогон» ми вперше видали – польську версію – ще навесні 2006 року, українська ж побачила світ позаминулого. Українська завжди відстає за часом, бо у нас значно складніше, ніж у Польщі, знайти на такі речі видавця – неформат. А ми дуже «форматна» країна, як ти знаєш. «Цинамон», знову ж таки польська версія, побачив світ півтора місяця тому. І я маю велику надію, що цього року вийде й українською. Обидва альбоми досить різні. Я в них як поет інакший. «Самогон» – це новіші за часом написання вірші, переважно зі збірки «Пісні для мертвого півня». А «Цинамон» – давніші, з «Екзотичних птахів і рослин». Щодо музики, то польська критика віднесла все це до пост-року, це таке поняття, яке означає страшенно багато і нічого водночас, щось на зразок «шатокуа», як пожартував би мій друг Сашко Бойченко. Ні, насправді це надзвичайно цікаві і добрі музиканти, дуже амбітні й іновативні, мені пощастило, що ми одного разу зустрілися і почали працювати разом, це стало якоюсь такою вельми своєчасною пригодою мого життя.

Майдан: В „Дванадцяти обручах” Ти багато пишеш про Дрогобич, місто до певної міри є героєм Твоєї прози. А що тут від реального Дрогобича. А що народжено письменницькою уявою?
Юрій Андрухович: Та ні, я відносно мало знаю Дрогобич. Досить сказати, що вперше тут я побував лише восени 2007 року. Це при тому, що живу у Франківську. Так що Дрогобич у «Дванадцяти обручах» виникає радше лише у зв’язку з Бруно Шульцом. Він з’являється там, якщо не помиляюся, на початку 6-го розділу тієї фіктивної біографії Антонича, де я «нічтоже сумняшеся» намагаюся звести Антонича з Бруно Шульцом.

Майдан: Ким є для Тебе два видатні художники слова Богдан Антонич і Бруно Шульц? Чи можна проводити між ними паралелі?
Юрій Андрухович: Паралелі можна відшукувати завжди. Література – це суцільні паралелі, вона вся на паралелях і тримається. Антонич і Шульц? Вони передусім сучасники, що мешкали зовсім поруч, у тій же державі, при тій же владі, в тому ж суспільстві. Але фізично, здається, не перетиналися, а мені так цього б хотілося, бо для мене вони обидва є постатями не тільки надзвичайно важливими, але й досі незбагненними. Тож я дозволив собі познайомити й потоваришувати їх у «Дванадцяти обручах».

Майдан: Як оцінюєш нинішній стан вітчизняної культури й що Тебе в культурних „процесах” не влаштовує?
Юрій Андрухович: Попса, звичайно. Її повсюдність. Це виключно пострадянське явище і воно досі тримає вкупі цю радянську імперію. Ні, звичайно, поп-культура домінує в усьому світі, це ніяка не драма, на те й демократія, щоб переважна більшість «споживачів» зробила свій культурний вибір на користь поп-культури. Але наша біда в тому, що ми тут в екс-СССР навіть не маємо можливості цього вибору, нам не пропонується, а нав’язується лише попса.

Майдан: Не так давно в Інтернеті з’явилася Твоя фотосесія в образі бомжа. Що це?
Юрій Андрухович: Це чергова частина авторського проекту мого приятеля Ростислава Шпука, він робить фотосесії з письменниками в образах бомжів для такого львівського часопису «Просто неба». У нього вже відбомжували своє Тарас Прохасько, Іздрик, Володя Єшкілев, моя донька Софія. Дійшла черга й до мене. Звичайно, мають рацію ті, хто стверджує, що якоюсь мірою це висміювання гламуру і попси. Але ширше коментувати цього проекту я не можу, бо він не мій, це робота іншої людини, а я лише матеріал у ній.

Майдан: Знаю, що збираєшся на черговий Шульцфест до Дрогобича. З чим їдеш до нас і що означають для Тебе Дрогобич і Шульц?
Юрій Андрухович: Так, це має бути зокрема наш із «Карбідо» концерт – «Цинамон»з додатком «Індія». Адже два роки тому саме в Дрогобичі, у подвір’ї тутешньої ратуші, відбулася, як це називається польською, прампрем’єра «Цинамону». Сама вже назва вказує на світ Бруно Шульца, його унікальної прози.

Майдан: Чому досі так багато дрогобичан не помічають культурно-духовної спадщини свого міста?
Юрій Андрухович: Мені складно судити, а ще складніше засуджувати. Я думаю, на Твоє запитання найкраще відповість українська народна приповідка: «Чого бідний? Бо дурний! Чого дурний? Бо бідний!». Ось це і є наше зачароване коло, в тому числі і дрогобицьке. Колись ми з нього обов’язково вирвемось, я оптиміст.

Майдан: Якого питання я Тобі не поставив, а Ти хотів би відповісти?
Юрій Андрухович: Можливо, ось цього: чи у моїй майбутній «енциклопедії міст» буде щось про Дрогобич? І відповідь: обов’язково, так. Між Дортмундом і Дюссельдорфом, у суворому абетковому порядку.

Майдан: Дякую за те, що знайшов час на спілкування з нашою газетою, за змістовну розмову. Успіхів Тобі й усього найкращого в новому році.
Юрій Андрухович: Дякую і Майдану. Хай щастить!

Джерело: http://community.livejournal.com/frankiwsk/122736.html

Почнемо з того, що насправді Україна пережила не «дуже складний рік», а «дуже складні 18 років». Тобто наше існування начебто із самого початку піддається тотальному сумніву – ну, не можемо ми – і все! І це з нами вдається, бо ми, українці, в це віримо. Нас до цього легко схилити. Ми ж насправді дійсно закомплексовані, ми – як той пластилін. Чи, може, ви зараз пригадаєте якийсь «офіційно визнаний» успішний рік нашої історії? Це вже просто якась така «кавеенівська» банальщина – Україна от-от заг¬неться, бо їй існувати просто не можна, «не велено». З неї прийнято сміятися, вона пародійна, тож раніше чи пізніше повернеться до свого природного статусу в складі Великої Росії. І «окремі експерти», як ви їх м´яко називаєте, звісно ж, паразитують на цьому настрої – а чому б і ні, якщо йдеться про таке ласе надзав¬дання, як знищення країни, котрої не любиш? Чому б не попрацювати на нього всіма інтелектуальними спроможностями, ще й добряче підгодованими з Москви?

Насправді це диво, що ми все ще є. Цьому диву слід знайти якесь раціональне пояснення. Це означає, що наші захисні інстинкти суттєво переважають потугу «окремих експертів». Тобто пластилін поволі вчиться чинити опір. І кожен рік – це насправді наше надбання. Тобто 2009-ий був кращий за 2008-ий, а 2010-ий буде кращий за 2009-ий. І що найголовніше – незалежно від результатів виборів, шмиборів і всього такого іншого. У нас уже немає іншого виходу – лише ставати самими собою.

Європа змінила своє ставлення до України, ми не отримали навіть асоціації з ЄС. Ви багато подорожуєте. Чи не доводиться зараз виправдовуватись за свою країну?

Розберімось з вашим твердженням про те, що «Європа змінила своє ставлення до нас». Ви справді відчули колись якесь особливо тепле ставлення? Я – ні. Я в Європі (Західній) почуваюсь як удома. Але ніколи й ніде не відчував там якоїсь особливої любові саме до українців. Тобто нами там просто не переймаються – і окей. Так і має бути. От росіяни занадто нами перейняті, вони нас так люблять, що це дуже небезпечно. А в Європі про нас особливо не турбуються – і це добре. Будемо гідні Європи – приєднаємося до неї, ніхто нас у цьому не зможе зупинити. Але – давайте відверто: як може претендувати на «асоціацію з ЄС» країна, де голова парламенту – співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів – примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця – дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро? От поки ми в Україні всіх цих лідерів не зробимо аутсайдерами, нас Європа не розумітиме. І відмежовуватиметься від нас санітарним кордоном. І я ніколи за них не виправдовуватимусь. Я лише за Віктора Андрійовича іноді виправдовуюсь, бо справді незлий міг би бути президент. Але не склалося, отруїли.

Чим ми можемо бути цікаві світові, адже наша культура настільки ж унікальна, наскільки унікальні культури інших народів?

Ну, власне, своєю унікальністю. Можливо, той цивілізаційний розлам, на якому нас сподобило жити? Ми ж насправді ще діти, жахливо молода інфантильна спільнота – навіть не нація ще, а якесь таке випадкове населення з дитсадківськими уявленнями про навколишній світ. І цим ми можемо бути цікаві. Точніше, не цим, а тим, як ми з цього виростаємо, як стрімко дорослішаємо. От на Майдані ми зненацька виросли – і стали красивими і зрілими за одну ніч. Але це диво тривало недовго, давайте чекати наступного. Давайте його прискорювати.

Ви – один із підписантів звернення української інтелігенції до країн-гарантів, в якому закликали ЄС забезпечити реальні гарантії безпеки України. Чи справді ви сподівалися на те, що Європа зреагує? І чому це звернення не отримало широкої суспільної підтримки в Україні?

Україна сьогодні в такому стані, що спробуйте в ній знайти «широку суспільну підтримку» взагалі чому-небудь. Тут навіть народний герой Віктор Федорович лише на 30% «підтриманий», а ви про «широку суспільну підтримку» якогось не надто широко публікованого листа. Ні, я готовий завжди поставити свій підпис там, де йдеться про російську загрозу. Я при цьому не параноїк, просто логіка історичного процесу така. Росія не бачить для себе іншого варіанта подальшого розвитку, крім відновлення імперії. Без приєднання України (чи хоча б суттєвої її частини) цього відновлення не відбудеться. Хіба це не ясно? Це ж як Божий день! Навіщо очевидне загортати в «оберточную бумагу»? Тому будь-яка відозва до західної демократичної спільноти є своєчасною. Думаєте, вони не зреагували? Запевняю вас – зреагують. У 2017 році, наприклад, під час боїв за Севастополь. Або й раніше. От грузини свого часу не сформулювали такого тексту – і що? У момент конфлікту формулювати такі відозви вже запізно.

До речі, це звернення – один із небагатьох прик¬ладів активної позиції української інтелігенції. У більшості випадків вона тримається сьогодні відсторонено. А як же бути із співвідповідальністю, адже навряд чи все вдасться списати на політиків?

Мені здається, слід потроху забувати саме слово «інтеліґенція». Давайте називати це якось інакше. «Інтеліґенція» несе за собою такий тяжкий совдепівський баласт – якісь такі напівприслужники влади, хитруваті доценти з кандидатами з дулею в кишені, вічно принижені прохачі. «Інтеліґенція» була вічно залежною, а мені йдеться про спільноту незалежних і самодостатніх людей. І при цьому освічених та непідкупних. І такі, звичайно, справді перейняті навіть не «співвідповідальністю», а самою що не є відповідальністю, бо вони ж вищі за політиків. Це – як дресирувальник у цирку, який має бути вищий за підопічних тварин. На сьогодні ж вони в нас переважно так і лишаються «інтеліґентами» – освіченим прошарком на службі у цих самих тварин, політичних.

Габермас свого часу зауважував, що інтелектуали потребують громадськості – поінформованої, здатної відгукнутися. То українська громадськість поінформована і здатна відгукнутися?

Ані перше, ані друге. Давайте ще піддамо сумніву саме поняття «громадськість». Є вона взагалі? Гаразд, припустимо, що є – в якомусь там вічно зародковому стані. Чи поінформована вона? Їй здається, що так. Насправді – дуже вибірково. Скажімо, у процесах нашої європейської інтеграції ця «громадськість» дуже добре поінформована про всі наші невдачі. І водночас нічого не знає про успіхи – на них не акцентують увагу, вони наче й не існують. А вони насправді є, це не моя фантазія. Тепер про здатність відгукнутися. Її не буде так довго, як довго «інтелектуали» залишатимуться на службі у партійних організацій. «Громадськість», вона ж хоч і «дура», а все відчуває – і маніпуляцію, і прислужництво. Здатність відгукнутися – це ж результат довіри. Наші «інтелектуали» мусять її спершу заслужити – передусім власною незалежністю і компетентністю.