- А мені здається, що ви дуже перебільшуєте негативний бік цього явища. Бо я, наприклад, уявлення не маю, хто проти кого. І в чому це виявляється. Може, якісь приклади?

Я, напевно, занадто сильно відірвався від українського літературного життя, нічого в ньому не тямлю. Тож і ситуація видається мені радше нормальною – такою ж, як і в будь-якій іншій країні: є симпатії, є антипатії, є змішані почуття. Може, щоб відчути цю ворожнечу, про яку ви запитуєте, я мав би пожити в Києві? Розкажіть мені трохи більше про цю ворожнечу. Самому цікаво попліткувати ( сміється )

- До якої тусовки належите ви? Проти кого дружите?

- Я патологічно неконфліктна особа. Тому на сьогодні є тільки один об?єкт, проти якого я виступаю. Це українська влада.

Я вважаю її абсолютним злом, яке веде країну та суспільство до дедалі глибшого занепаду й остаточного розпаду людського в людях. А щодо письменників – я не виступаю проти жодного. Навіщо це мені? Це нецікаво, бо банально. А банальності я ненавиджу не менше від режиму.

Взагалі ж я завжди любив відгукуватися в найвищих суперлятивах про успіхи моїх колег. Якщо би хтось завдав собі такої праці – промоніторити письменницькі висловлювання в цьому сенсі, то я не сумніваюся, що виявився б чемпіоном з компліментів.

Якщо ж мені активно не подобається твір чи загалом уся творчість певного автора, то я просто мовчу. Тобто жодним чином не провокую конфлікту в цьому середовищі, де й без того так мало щасливих і впевнених у собі людей.

Що більше – я не відповідаю на спроби образити мене. Є такий принцип, здається, в буддизмі – замкнути зло на собі, не продовжувати його, не давати йому дальшого життя. От я в деяких моментах намагаюся наслідувати цей буддизм.

- Чому вас так не любить Оксана Забужко?

- О, справді? Вона мене не любить? А от я її люблю. Чорт, і що з цим робити? Але в житті, на жаль, таке трапляється – ти її любиш, а вона тебе ні. Так і живемо.

- Як ви ставитеся до участі письменників у політичному житті? Навіщо всі ці підписання листів і публічні коментування дій політиків? Чи приносять вони бажані результати?

- Письменник не може цілком ухилитися від політики, бо його робочим матеріалом є думки і слова. Тобто на нього є запит. І до нього телефонують, пишуть, звертаються із проханням висловитися з такого-то й такого приводу. Він сам нічого цього не організовує – це до нього дзвонять з редакцій, а не він видзвонює по редакціях. І раз уже до нього дзвонять, то він висловлюється, бо вважає, що це правильно – поділитися своїми думками.

“Він” у цьому випадку – це я про себе, як ви розумієте.

З підписанням листів – окрема ситуація. По-перше, не буває “підписання листа взагалі”. Усе визначається змістом листа і суспільним контекстом. Я підписав листа проти судової сваволі в Україні і тим самим підтримав Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та інших теперішніх політув?язнених.

Я зробив це цілком свідомо і переконано. Бо саме цих людей я вважаю на сьогодні найпоказовішими, найзнаковішими жертвами згаданої судової сваволі, іншими словами, безправ?я.

Їх повільно вбивають, щоб довести смерть Помаранчевої революції. Ось про це й треба говорити якомога голосніше, поки ще не всім заткнуто роти. Проте коли вже узагальнювати, то хіба що от як: моє ім?я ви можете побачити лише під листами протесту. І ніколи під хвалебними листами до влади (посміхається). Тут є різниця.

- Після 2004 року в Україні частенько говорять про розчарування. Ви самі не розчарувалися за ці 7 післяреволюційних років?

- Я розчарувався. Та й що з того? Надія теж іще не вмерла. Все гаразд, нормальний для письменника стан – дивитися на свою країну критично і невдоволено. Тобто розчаровуватися батьківщиною – це природно. Бо на те, щоб зачаровуватись, існує чужина. А з батьківщини вистачить і того, що вона просто є.

- Чи може/повинен/має право письменник взаємодіяти з політичними силами – ставати членом партії, отримувати фінансування на випуск книжки тощо?

- Я нікому не радив би. Але це, як кажуть, діло особисте. Зрештою, стерильно чистої ситуації з фінансуванням книжок у нас уже, здається, й не може бути. З іншого боку, я не думаю, що все аж настільки брутально – от він, автор, звертається до керівної партії й каже: “Я хочу бути вашим солдатом, видайте мені книжку”.

Насправді все це складніше, неоднозначніше, завуальованіше. Справжню картину всіх цих хитроплетінь знають не автори, а видавці. Це вони змушені крутитися, наче в?юни, бо це їхній бізнес.

- Цього року ви є одним із хедлайнерів на міжнародному поетичному фестивалі “Meridian Czernowitz”. Генеральним партнером виступає група Фірташа. Як ви до цього ставитеся?

- Ось я щойно від вас про це почув. Не вірити Вам підстав у мене немає. А відповім я хіба що так: це все клопоти фестивального керівництва. Ми ж насправді не знаємо, які перепони їм доводиться долати для того, щоб ця багатоступенева і складна акція все-таки відбулася. Через яких “смотрящих” пробиватися.

Фірташ? Окей, хай покращує собі карму добрими справами.

- Ви би погодилися брати участь у аналогічному культурному заході, якби його фінансував Дмитро Табачник? Чому?

- Дмитро Табачник не фінансував би ні за що аналогічного культурного заходу. Бо такий захід – це дієве заперечення всіх табачниківських зусиль щодо нашої меншовартості й культурної ізольованості.

- Публікації на честь 20-річчя незалежності – доволі песимістичні. Якщо говорити про підсумки в українській культурі останніх 20 років, то є тут чим пишатися?

- Культура є, на щастя, галуззю, сказати б, неколективною. Її творять передусім особистості. А їх у нас ніколи не бракувало. Але мені не подобається формулювання “чи є чим пишатися”. Що таке “пишатися”? Так і хочеться собі уявити якусь таку заводську дошку пошани з фізіями всіляких заслужених людей і напис “Ними пишається колектив”.

Насправді я говорив би не про те, чим “можна пишатися”, а про те, що любиш. От ви ж, безумовно, любите якісь тексти українських письменників? І я багато що з них люблю.

Мені здається, один із підсумків 20-річчя той, що наша культура суттєво порізноманітнішала. У ній з?явилася поліфонія, плюралізм. У ній активно присутні Ліна Костенко і Лесь Подерв?янський, етно-фольк і сучасний авангард, “КомуВниз” і Алла Загайкевич, “ДахаБраха” і анімація Степана Коваля, Прохасько і Маков, харківський театр “Арабески” і львівський імені Курбаса. Ну, й так далі.

Інший підсумок: усе найцікавіше в українській культурі з?являлося не завдяки, а всупереч державі – як вільна творча ініціатива вільних людей. Так і повинно бути. Поява цих вільних людей – також один із підсумків. Аби тільки нинішня система все це поступово не розчавила, бо деякі симптоми є надто очевидними. Тому так важливо протестувати, зокрема і відкритими листами.

- Якби ви формували “футбольну команду” українських письменників (за умови, що туди можуть потрапити і жінки, і чоловіки), то кого би покликали в основний склад?

- Оксану Забужко – в центр нападу (сміється)! Всі інші гравці плавно пересуваються полем, з?являючись на різних позиціях і демонструючи тотальний футбол. Жіночу компоненту збірної мали б доповнити Ірена Карпа, Таня Малярчук та Марія Матіос. Чоловічу – Іздрик, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Євген Баран, Олександр Алієв і Андрій Шевченко.

Останніх двох слід було б терміново видати, щоб і вони вважалися письменниками. З такою збірною ми всім накидаємо по саму зав?язку. Але за умови, що головним тренером буду я (сміється).

- Я не можу згадати жодного видавництва в Україні, з яким би ви працювали постійно. На Заході натомість нормальною є ситуація, коли у відомого письменника є “свій” видавець. Чому так сталося?

- В Україні я незалежний у своєму виборі і волію для кожної книжки знаходити того видавця, який найбільше їй відповідає. Книжка – це ж певна цілість, така собі нерозривна єдність форми і змісту, чи, як нас колись навчали у львівському поліграфі, “синтез духовної суті з матеріальним продуктом” (посміхається).

За межами України я йду іншим шляхом і працюю переважно з одними й тими ж видавцями – “Чарне” у Польщі, “Зуркамп” у Німеччині, “Акантіладо” в Іспанії, “Нуар сюр Блан” у Франції та Швейцарії. Я переважно задоволений нашими стосунками, ми стали близькими друзями. Я відчуваю, що вони цінують мене як автора – тому й не хочу змінювати їх на інших.

- Чула, ви змінили назву книжки – замість “Лексикону інтимних місць” вона тепер називається “Лексикон інтимних міст”. Чим слово “місце” не догодило?

- Лише фонетикою. Тобто я на мить уявив собі оте “СЦЬ” такими от великими літерами на обкладинці. Й подумав, що краще пожертвувати каламбуром з “інтимними місцями”, ніж допустити оте, даруйте на слові, “сцяння”.

Автор: Ірина Славінська
Джерело: Українська правда

Але я не засуджую своїх колеґ, які нею спокушаються. Як казали колись у Галичині, най їм Бог гріха не пише.

Василь Шкляр ішов до цієї премії все своє дотеперішнє життя. Це я так здогадуюсь, можливо, я перебільшую. Він її отримав рішенням комітету. Далі починається те, про що я написав вище – конфлікти, доноси, інтриґи. Ситуація зрозуміла, я про неї говорив, відповідаючи на запитання Ірини Славінської з «УкрПравди»: Табачник наказав, Красовицький виконав, Мірскій додав смороду.
Що мені не зрозуміло: відмова Шкляра. Тобто навіть не вона, а всі ці компліменти верховному табачнику, себто Вікторові Федоровичу: я Вас шаную, я до Вас із незмінною повагою. Той віддячив сторицею і премії не дав. До кого було це звертання «з незмінною повагою»? До зека?! До душителя всього українського?! Поганий Табачник і добрий Янукович?!

Тепер конструктивне. Ця ситуація може стати феноменальною можливістю для громадянського суспільства трахнути владу ненасильницькою солідарною дією. Для цього треба зібрати для Василя Шкляра ту саму суму, щоб він таки отримав премію, але вже не від «паньства». себто державної верхівки, а від народу. Скільки там тої премії – 280 тисяч? Треба створити незалежний оргкомітет зі збору альтернативної Шевченківської премії для Василя Шкляра. Я перший даю тисячу. Якщо нас таких буде 280, ми їх взуємо.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/events/premii/2011/03/06/095755.html

Об этом он сказал «ЗН. Украина», отвечая на вопрос о стратегии и тактике современной власти в гуманитарной политике.

„Нынешний режим приставил к „гуманитарке“ нескольких сторожевых псов (Табачник, Герман, Колесниченко и др.) и через их сигнальные реакции пытается взять контроль даже над литературным процессом. После очередного сигнала сторожевого пса происходит цепная реакция: люди, которые даже представления не имеют о какой-либо украинской книге, поскольку просто не обладают достаточным словарным запасом для ее прочтения, начинают массово требовать изъятия украинских книг из библиотек и книжных магазинов. Еще немного — и будут требовать сожжения“, — считает он.

„Власть в Украине теперь „донецкая“, а это значит — по-происхождению из региона с самым низким уровнем демократических традиций и вообще политической культуры. В то же время это такая власть, которая впервые в истории независимой Украины хочет господствовать во всех без исключения сферах, контролировать и „нагибать“ все, не оставляя „чужим“ ничего. У предыдущих режимов таких аппетитов не было, поэтому и гуманитарная сфера развивалась скорее автономно. Помню, как во второй половине 1990-х Николай Рябчук саркастически благодарил тогдашние власти за их полное равнодушие к современной украинской литературе — благодаря этому равнодушию наши писатели получили возможность писать все, что им заблагорассудится, другими словами — свободу творчества. В начале 2000-х годов высшую государственную награду, Шевченковскую премию, получали откровенно антирежимные писатели — и это было свидетельством того, что у нас все-таки — как это называется? – „частично свободная“ страна“, — подчеркнул Андрухович.

„Случай Марии Матиос — это такой несусветный позор для страны, которая в XXI веке пытается декларировать „европейские приоритеты“, начинаешь понимать: с головами у этой власти все намного хуже, чем даже ожидалось“, — считает он.

„И все же есть позитив. „Внимание“ власти свидетельствует о наших достижениях. Годы свободы не прошли даром и украинская литература стала весомым общественным фактором, снискав себе многих сторонников и „лоббистов“ так же за пределами Украины, прежде всего на Западе. То, что режим берется за ее прессование, является для нее большим и заслуженным комплиментом“, — констатировал Андрухович.

Джерело: http://www.zn.ua/online/articles/73685

– Автобіографічність чи фікціоналізм? Чим керуєтесь ви в своїх творах? Ваша мета – довіритися читачеві чи надати ґрунт для інтерпретацій?

– Моя мета писати хороші книжки. Але без довіри до читача не можна. Вірніше, не «але», а «саме тому». Усе найкраще в цьому світі ґрунтується на любові й довірі. Я довіряю читачам, навіть якщо моя довіра начебто й не виправдовується. І, звісно, кожна людина має право бачити в моїх текстах щось своє і зовсім не те, що я написав. Частіше за все так воно й буває. Найчастіше я ставлюся до цього з гумором – коли якось перекручують написане або сказане мною, починають апелювати до якогось зовсім іншого Юрія Андруховича. Він мені так само цікавий, я спостерігаю за його життям, яке, великою мірою, вже не залежить від мене. Моя мета писати, а далі написане починає жити за іншими, не прописаними наперед законами. І ніхто не знає, як вони діють, це таємниця.

– Як можна охарактеризувати вашу літературну роботу? Це організований процес, тобто, люди йдуть на роботу з восьмої до п’ятої, і ви так само зафіксовану кількість годин щодня працюєте над текстами? Чи творчий процес не можна унормувати та поетапно розподілити?

– Можна і потрібно, принаймні я весь час намагаюсь так робити. Унормовую і розподіляю поетапно, і строго фіксовану кількість годин працюю над текстами, йду на роботу як, скажімо, машиніст обертових печей на цементному заводі. Працюю в поті чола всю зміну і в підсумку отримую лише півсторінки, можливо, й не надто якісного, сирого ще тексту, тоді як він – свою передбачену норму високоякісного цементу. Насправді це я все жартував, як ви розумієте. Для мене досі залишається відкритим питання, чи створення літературного тексту і справді можна вважати роботою, називати словом «робота». Чи не беремо ми на себе забагато, називаючи наші щоденні заняття роботою.

– Як відомо, деякий час Ви читали спецкурс для магістрантів Львівсього університету. Це був авторський курс про те, що діється у сучасних літературах Центрально-Східної Європи. А не виникало бажання навчати, як слід писати? Приміром, видати книжку «Як писати вірші/прозу» (як свого часу зробив Маяковський), провести лекції?

– Мій друг Сашко Ірванець проводить лекції на схожу тематику, навчає майбутніх письменників, студентів Острозької академії. Довелось і мені трохи повикладати там. Але саме «трохи» – дуже епізодично і, здається, без тяжких наслідків – як для студентів, так і для мене. Та якби я серйозно вважав, що письменників можна виховати й навчити, то я був би не Юрієм Андруховичем, а тим-таки Маяковським чи, скажімо, моїм другом Ірванцем. Обидва варіанти, до речі, дуже пристойні.

– Які ілюзії ви втратили, ставши відомим, популярним, самодостатнім, визнаним та авторитетним?

– Стільки епітетів на мою адресу! Залишається щиро подякувати. Мабуть, я не втратив жодних ілюзій, позаяк хочеться вірити у те, що вжиті вами епітети відповідають дійсності.

– Що для вас є письменницька далекоглядність в сенсі сучасної української літератури?

– Може, це вміння бути влучним, як Микола Хвильовий, або невчасним, як Богдан-Ігор Антонич. Мені здається, попри те, що вони досі не прочитані нами як слід, обидва були дуже далекоглядними. А те, що досі не прочитані – то вже радше наша недалекоглядність.

Автор: Ольга Петраш
Джерело: sumno.com

Частина перша – для тих, хто читав Андруховича

Леся: Ваші “Московіаду” та “Таємницю” прочитала залюбки, але не зрозуміла, в чому ж таємниця.

- Лесю, дивіться, є така справа, як “Я”, людське “я”. От ви стоїте перед дзеркалом, бачите себе, усвідомлюєте себе і собі думаєте: “Ось я”. І є така друга реальність, як смерть. Ви дивитесь в дзеркало, але ви свідомі того, що не вічно, дивлячись в дзеркало, будете бачити там себе.

Зіткнення цих двох речей – людського “я” зі смертю, це, мабуть, і є таємниця. Тобто, на це питання відповіді немає.

Вони зіткнуться колись, а ніхто з нас цього знати не може, бо ніхто відповідного досвіду не має. Згідно з християнством, ми не можемо мати цього досвіду, так? Чи згідно з атеїзмом, я просто є, а потім мене немає… А може я все-таки є? От в цьому, мабуть, таємниця.

Пані і панове – ми щойно були присутні на епохальному моменті, коли пан Андрухович розкрив таємницю…

- Мені здавалося це очевидним. Це дуже простий роман, і я його писав, виходячи з того, що на сьогодні середній український читач здатний схопити значення десь не більше, ніж однієї тисячі слів. Тому я намагався в межах однієї тисячі писати роман, але все-одно таємниця якась залишається.

“Таємниця” написана в формі інтерв’ю. А от скільки я брав інтерв’ю в представників бізнесу чи політики, герої того інтерв’ю – це зовсім не ті люди, які переді мною сидять. Вони ідеальні, чесні такі, розумні. А наскільки герой вашого роману схожий на вас?

- Безумовно, той, хто відповідає і розповідає – безумовно, він хоче виглядати кращим. Як і всі герої з вашого досвіду. Це елементарна людська функція. Кожна людина хоче, щоб її краще розуміли і, мабуть, одне з найбільших людських нещасть – це зіткнення з нерозумінням.

Тому, безумовно, той хто відповідає – він робить себе кращим, він, напевне, навіть в цей час кращим стає. Натомість, журналіст, який бере інтерв’ю – це, якоюсь мірою, я. І для того, щоб зробити його повноцінним, я мав зробити його незгідним, тобто, він мав героя провокувати і псувати йому його красивий образ.

Це було… я погано граю в шахи, але це було як гра в шахи, коли граєш сам із собою. Тобто, ти граєш і білими, і чорними, і ти не перебуваєш ні на чиєму боці. Тобто, коли ти сідаєш з боку білих – ти чесно працюєш на білих, коли пересідаєш на бік чорних – чесно граєш за них.

Питання з зали: Чи не був роман “12 обручів” підсвідомим повторенням “Рекреацій”?

- Цілком так. Напевне був.

Питання з зали: Який вплив старих романів на нові тексти?

- Вплив полягає передусім у тому, що, пишучи новий текст, я особисто намагаюся відштовхуватися від старого тексту. І робити інакше не завжди вдається, тому що не можна так максимально перестати бути собою, коли пишеш.

Ми колишніми стаємо поступово. Тобто, якась частина залишається, а якась – оновлюється, і кожен наступний роман – він фіксує процес, а не остаточний підсумок, і в зв’язку з тим, в “12 обручах” знову виникає Чортопіль, в “12 обручах” виникають Карпати, як певна країна, в “12 обручах”.

Мабуть, ще багато якихось речей, про які я зараз не пам’ятаю – “Крайслер Імперіал”, цвинтар автомобілів – тут так: я з одного боку намагаюсь заперечити все, писати інакше, а з іншого я намагаюсь проводити якусь гру з тими сюжетами, історіями, начебто трошки їх висміюючи вже. Тобто, з позиції змін іронізувати над своїми текстами.

Питання з зали: Чи можна вважати книжку про 111 міст боротьбою із самим собою?

- Тут швидше буде так: ці 111 міст – це щось на кшталт такого розширеного коментаря до “Таємниці”, тобто, там буде багато таких сюжетів, які в “Таємниці” згадані побіжно, а потім я подумав – а якщо це розписати детальніше?

Коли, в якому віці, в якому році митці поїдуть втретє на Свято воскресаючого духу, якщо другою поїздкою вважати “12 обручів”?

- Я не знаю. Я не готовий зараз відповісти. В “111 містах”, які я пишу – там такого немає. Там на літеру “Ч” немає міста Чортопіль, і тому це така якась бічна лінія. Але, напевне, я повертатимусь.

Нетерпляча: Скільки?! Ну скільки ще залишилося зі 111???

- Мені подобається Ваша нетерплячка. Залишилося ще 14.

І ще про “12 обручів” – чи міг не померти головний герой?

- Мені було важливо поставити на ньому хрест, як прощаються з певною ілюзією. Я спробую це поза політикою прокоментувати – це ілюзія про те, що західний європеєць здатний нас зрозуміти і здатний щось у нас змінити. Для цього мені треба було фізично вбити Цумбрунена, щоб відповісти самому собі.

Місьє_Канапка питає – до речі, скільки разів вам ставили це питання в різних інтерв’ю? – питає: Чи повернеться Перфецький до України?

- Ну, в нас політична частина ще не зараз. Але за існуючого режиму не повернеться. Він спробував на межі 2004-2005 років, тоді я писав такий текст “Перфецький повертається”. Але він так і не перетнув кордон. Адже в нього не буде тоді дороги назад.

Він виїхав на простроченому паспорті, і він зважує – якщо він сюди повернеться, то це повинна бути якісно інша Україна, а ми від неї тільки віддаляємось, не наближаємось. Тому – ні.

Питання з зали: Як тобі вдається співіснувати з брендом, яким стало твоє прізвище?

- Я з цим стикнувся цього року в квітні, коли робив страшенно важливий для мене мистецький проект “Цинамон” разом з музикантами гурту “Карбідо”. І мені страшенно важливо, щоб публіка, яка приходить на ці концерти, забувала, що це письменник Андрухович виступає.

У нас досить часто складалося так, що приходили якісь люди, які приходили на цей бренд “Андрухович”, і вони на 15 хвилині виходили, коли бачили, що тут один-за-одним якісь незрозумілі музичні номери, які грають невідомі музиканти.

Тому, в цьому розумінні, письменник Андрухович повинен бути значно менше відомим як письменник, і тоді прийшла б дещо інша аудиторія – ті, кому би справді могла сподобатись музика, але вони не приходили з такого стереотипу – та це якийсь там письменник, чого ходити його слухати?

Таким чином відбувся певний дисонанс. Хоча враження від того туру гарні, але вони могли б бути значно кращими.

Галина_Київ: Чи щасливі ви в Україні?

- Ну, як вам сказати… “Я ж не люблю її з великої любові”. Я думаю, що насправді країна неймовірно складна і цим страшенно цікава. Власне кажучи, де, як не тут, бути письменникові? Вона така літературоцентрична, хоча майже нічого не читає, це парадокс такий…

КАЛІБР 9 ММ: Ви вірите в янголів? (м. Ковель, Західна Україна)

- А що? Так. Осі і зараз відчуваю, на плечі і за плечем.

Питання з зали: Як ви ставитеся до віри?

- Ви маєте на увазі релігійну віру чи це від мене залежить, як я проінтерпретую? Ну… власне, мені, за якоюсь внутрішньою моєю шкалою, ближче почуття надії. Але якщо ми в це будемо закопуватись і шукати, де віра, а де надія, то ми межі не знайдемо.

Мені здається, на останній межі в нас нічого іншого не залишається. Я виходжу з суто особистого досвіду – було кілька днів і ночей, коли помирав мій батько і жоден лікар вже не давав позитивного прогнозу.

Ні, вони були чесні, вони казали – це вимірюється 20-ма годинами, 16-ма годинами і так далі, оце останнє, що в мене залишалося – це молитися, це була віра.

Хоча в повсякденному житті я до цього достатньо скептичний, але це, мабуть, лягає в ту площину, що, як каже мій знайомий, австрійський письменник Радек Кнапп, “у літаку, що падає, не лишається жодного атеїста”. У ці моменти віра нам нагадує, що ми не можемо без неї.

А крім цих моментів у вас з вірою не складається, так?

- Ви хочете мене витягнути на нігілізм? Ну, до тих моментів я пробую спиратись на якісь більш раціональні речі, як, наприклад, глузд чи раціонально прикладені зусилля.

111: А ви не хочете написати що-небудь з життя шахтарів?

- Я насправді з величезним зацікавленням ставлюсь до цього регіону. І років тому 5-6 я мав таке запрошення. Якісь там фінансово-промислові структури Донбасу були страшенно зацікавлені в створенні регіональної міфології.

От Галичина – вона має цілі тематичні пласти чи, скажімо, якийсь центр України, а от Донбасу доводиться все з нуля починати, тому що навіть історично так склалося, що це наймолодший регіон України.

Вони відкривали гранти для письменників, щоб пожити рік, походити по териконах, залізти в копанку… Це надзвичайно драматичний регіон. Я не знаю, чи хтось з вас знає про існування документального фільму німецького автора, який називається “Смерть трудівника в праці”.

Там вибрано 5 місць на земній кулі, де людська праця найбільш трагічна, найбільш знецінена, де людина працює в найгірших умовах, виконує найтяжчу працю, найбільш принижена при цьому, і де вона найменше заробляє.

З цих п’яти точок друга – це Нігерія, третя – Індонезія, четверта – Пакистан, остання – це великий металургійний комбінат в Китаї, а перший сюжет – про Донбас. Стаханов, Луганська область.

Звичайно, для письменника – це за щастя туди зануритись, але я тут думаю – невже ми заради письменницької успішності будемо консервувати і множити такі регіони, де є біда, де є нещастя. Тобто ну… не знаю я, треба ще якесь право мати, щоб писати про шахтарів.

Іваник_+: Ви збоченець?

- Як автор роману “Перверзія” – так.

А згадайте час – 20-30 років тому – ви їдете в якомусь забацаному поїзді, ви продираєтесь на правах трудового мігранта через кордон, як то описано у ваших есеях. У вас не виникає думка: “Ах, хіба може такий видатний письменник (а в майбутньому ще видатніший) – отак поневірятися?”.

- Та ні, на щастя, в мене і зараз такої думки нема. Я не схильний про себе думати, як про видатного письменника. Я і зараз часом їжджу такими потягами. Мені це – відпочинок. Я живу так, як усі живуть. Тому – всяко буває.

Але, судячи з “Таємниці”, ви все-таки полюбляєте комфорт?

- Я полюбляю комфорт відносний, в сенсі тому, коли ось в мене складається більш-менш з написанням, в цей момент мені треба почуватись досить добре для того, щоб писати. День за днем приходити до робочого столу, сідати і починати писати.

Але я не знаю… розуміння комфорту достатньо широке. Воно, в моєму випадку не включає обов’язкове джакузі… В кожному разі – спокій, найперше.

Кілька разів у текстах ви згадували, що мали культурні зв’язки з моїм рідним містом – з Черніговом. Наскільки я розумію, це завдяки дружині. Зараз ці зв’язки повністю втратились?

- Ні, я просто там страшенно давно не був, десь з кінця 80-х. І, власне, в “Екзотичних птахах і рослинах” у мене є вірш, він називається “Чернігівська міська артилерія”.

Це Чернігів у моєму відчутті, станом на літо 88-го року, точно можу сказати… Більш не був. Але це не тому, що я такий вірш про нього написав, а тому, що якось не складалося. І ось я уже згадував про можливий тур Цинамону, то Чернігів дуже запрошує, і якщо тур відбудеться, то Чернігів буде обов’язково.

Питання з зали: А в “111 містах” Львів присутній?

- Так, але ще не написаний. Але Львів буде містом з найбільшим обсягом тексту.

Питання з зали: Чи ставите ви собі за мету досягнути простоти в розповіді, щоб якнайкраще досягнути читачевого розуміння?

- Іноді я ставлю перед собою навіть протилежні завдання – наприклад, написати текст, щодо якого буде зрозуміло, що він незрозумілий. Але це, швидше, стосується якихось моїх попередніх текстів.

Свого часу ту саму “Переверзію” я писав, іноді виходячи з таких всяких стилістичних завдань. Але, звичайно, я думаю, що і зрозумілість, і простота в жодному разі не означають примітивність і убогість, і зрозуміло, що це повинна бути позитивна риса для всякого прозаїка.

На мій погляд, немає інших завдань літератури, крім як людського порозуміння. Мені здається, що якщо ми до нього прагнемо, то, мабуть, це та максима, і вона, напевно, слушна.

Питання з зали: Але вас не дратують читацькі інтерпретації?

- Дратувати – ні, але часто застають зненацька.

Питання з зали: Коли ви пишете, ви уявляєте, хто буде майбутнім вашим читачем?

- Ось вперше той випадок, коли я пишу книжку і не маю жодної певності щодо того, як її будуть сприймати. Я пишу її страшенно повільно, іноді я задоволений, коли 8-9 годин за робочим столом закінчуються тим, що у мене 2-3 речення залишається.

Потім я вам покажу ті три речення, і ви скажете: а що ж тут такого – це взагалі лівою ногою можна було за три хвилини такі речення написати…

Я хочу, щоб ця книжка залишала враження максимальної недбалості письма і його поверховості, і тільки мені буде відомо, в яких творчих спазмах і з якою спазматичною насолодою ця поверховість народжувалась. Але щоб це було поверхове враження про її поверховість. Але, чи уявляю я… Я цього читача тепер не уявляю.

Питання з зали: Ви вважаєте себе патріотом?

- Я патріот Західної України. Але я не бачу в цьому ні якогось плюса, ні якогось мінуса. Слушно каже один з моїх найкращих друзів, ми познайомились в екстремальних умовах червоної армії, перших півроку в учебці, і от він недавно реагував також на мої от ці всі інтерв’ю, виступи, і каже, що поняття “націоналізм” і “патріотизм” він розрізняв би.

А саме: націоналізм апелює до якоїсь культурної ідентичності, тому в цьому аспекті важливі такі речі, як “мова”, “історія” і так далі. А патріотизм апелює до територіальної ідентичності.

Тому я не побився вночі з 9 на 10 травня з хлопцем бритоголовим в центрі Івано-Франківська, який крикнув у наш бік: “Бидло западенскоє!”. Я не побився з ним, хоча я був готовий, почувши це.

Я рушив йому назустріч, але минуло 5 хвилин, і в цих наших пікіруваннях взаємних з’ясувалося, що він є фанатом футбольного клубу франківського. І що він є патріотом міста, і після цього дуже складно було знайти в собі сили заїхати йому межи очі.

Тобто, тут зіткнулися націоналізм з патріотизмом, і переміг патріотизм, як певна територіальна прив’язка.

Питання з зали: У вас є сторінка на фейсбуку? Наскільки часто Ви самі там пишете?

- Я не створював сторінку. То хтось від мого імені створив. Я навіть ніколи не заходжу туди. Але хтось від мого імені періодично вивішує якусь цитату…

Взагалі я в соціальних мережах не беру участі, в мене ніде немає ніякого профілю. Але з іншого боку я не хочу з цього робити якусь проблему, кричати – розшукайте тих самозванців.

Ну існує, то хай собі існує. Аж поки вони не почнуть від мого імені казати якісь речі, які я не роблю або так не думаю. Поки що, може, це просто популяризація. Але не вірте тому, що ви там спілкуєтесь з Юрієм Андруховичем. Це не я.

Питання з зали: Поширена думка, що ви живете у Німеччині. Чи відрізняються українські і німецькі читачі?

- Я там часто буваю. Але я там не живу. Ось за тиждень я поїду на фестиваль до Берліна.

Є чутки про котедж в Німеччині.

- Знайдіть мені його і я буду там жити. Особливо якщо це котедж в Баварії. А читають уважніше. Є, правда, інший феномен. В Німеччині не приходить стільки людей, не буває такого ентузіазму, і на вечорах літературних не буває стільки молоді, як тут. Тут бути письменником – це дуже щаслива доля. Тому що до тебе приходить 200-300 людей.

Але не розуміють.

- Ну… вони… Ну, будуть читати текст. Це ж, знову ж таки, процес. А в Німеччині від 30 до 70 осіб. 100 – це вже великий успіх. Зате всі вони хочуть потім ставити запитання, спілкуватися. Те, що нас різнить в ментальності, то воно і в цьому виявляється.

Частина для тих, хто знає Андруховича лише як автора політичних заяв

Логік: Єслі Ростроповіч хароший музикант, а Андруховіч хароший пісатєль, то почєму Януковіч не може буть наш хароший прєзідєнт?

- Я, звичайно, трохи під нещасливою зіркою народився, що в мене таке прізвище, співзвучне. Це не перший випадок. Десь півроку тому в Польщі поселявся до готелю, там організатори, випадково, подали мене як Януковича.

Ну, з’ясувалося, що це їхня помилка. Ясно, що я одразу це заперечив, протестував всіма силами, але, мабуть, я, як ніхто інший, зацікавлений в тому, щоб цей політик чим пошвидше зійшов зі сцени і був чим пошвидше забутий, щоб нас не плутали більш ніколи.

Так. Велика кількість запитань стосується отого висловлювання щодо відділення Донбасу. Наприклад, Діловий_пан питає: Коли йдемо до росіян міняти Крим і Донбас на безкоштовну нафту?

- Ну, добре, я віджартовуватись хіба що буду. Я думаю, оборудка була б цілком непогана. Якби Росія могла нам платити за цей Севастополь, то це була б оборудка цілого століття – брати з Росії гроші за щось, що і так їй належить.

Дуже непоганий поворот комерційний. Не бачу ніяких підстав від цього відмовлятись. На жаль, реально воно не працює – бо ціни на газ нам підвищують.

Володимир_з_Тернополя: Як ви думаєте, чому така реакція на ваші сміливі висловлювання з боку зарплатних патріотів? Бояться втратити роботу за певних обставин?

- Та ні, все абсолютно зрозуміло. Я думаю, реакція виводиться просто з неуважності. Неуважно читається текст. От опублікований текст інтерв’ю. Я говорю в ньому… Ну, кожен організм повинен бачити якісь подальші моделі. Якось моделювати, бачити варіанти: якщо станеться так – що тоді? А якщо станеться так – що тоді?

Ось я запропонував один із варіантів, який можна розглядати, не відкидаючи нічого. А реакція була на рівні сформульованих в біжучому рядку трьох слів. Мабуть, медійний світ живе за такими правилами, я до нього не хотів пристосовуватись. Я просто сидів, говорив, що думав. І все.

Правнук Сірка: Хто винуватий – поіменно. І що робити – по кроках-роках?

- І в нього ще є запитання?

Більш немає.

- Хто винуватий – я не зможу вам відповісти, бо в нашій групі “Бу-Ба-Бу” я не прокуратор, а патріарх, і це запитання до прокуратора, це запитання-звинувачення. А що робити? Це для Патріарха. Сказав би – “працювати і молитись”. Але цього замало. Напевне, бунтуватись.

Ну, вже ж раз бунтувались.

- Не раз, насправді! Це ж не заперечує необхідності бунтуватися знову, і знову, і знову. Функція опору – це те, що в людині є найцінніше, і це необхідно просто в собі плекати. А зараз в нас ідеальна ситуація просто для того, щоб це перевірити, чи маємо ми таку здатність, чи ні.

Пан Михайло: Ви голосували 2010 року на виборах? І – за кого?

- Я голосував у першому турі за Ющенка, в другому – за Тимошенко. Я це вже зробив загальновідомими фактами, якщо треба, я ще й бюлетені знайду і принесу. Я цього не приховую.

Мене постійно атакують у публічних дискусіях, з одного боку – чи ви готові взяти відповідальність за своє “проти всіх”? А я не готовий брати, тому що я не голосував “проти всіх”. І не агітував людей голосувати “проти всіх”.

Можливо, я винуватий в тому, що не агітував людей голосувати за Тимошенко, але цей шматок – він мені просто в горло не проліз би. Я просто тихо пішов і за неї проголосував.

Натомість, є інші: а ви готові взяти на себе відповідальність, що ви за Тимошенко голосували. Я думаю, що ідеально було би зараз відповісти – та я за Януковича голосував! Тоді всі залишаться, мабуть, задоволені.

А ось така поляризація найвідоміших письменників – Забужко агітувала “проти всіх”, Андрухович не агітував, але проголосував за Тимошенко – це якось виливається в літературному плані?

- Я думаю, що це інерція, принесена ззовні. Просто традиція, що такий-от автор може сприйматися тільки в поєднанні чи протистоянні з таким-то. І я не можу сказати, що це неправильно.

Але десь за інерцією, коли ці прізвища звикли ставити через кому, то вони будуть ставитись через кому. Тут мусять десятиліття минути, щоб вони відійшли одне від одного.

Питання з зали: Чи можете собі уявити, що на наступних президентських виборах голосування за Януковича буде голосуванням за менше зло?

- Можу. На жаль. Але я думаю, що це була одна з таких найрадикальніших помилок кампанії “проти всіх”.

Була дуже гарно сформульована сентенція, але не всяка гарно сформульована сентенція є істиною. Була гарна фраза: “Не буває більшого чи меншого зла. Зло є зло”. І це дійсно дуже гарно звучить, це звучить афористично, це переконує.

Натомість мені здається, що таки треба було уявити різницю між злами. Погодитись на те, що таки є більше і є менше. Власне кажучи, можна навіть вийти на ще більше узагальнення – якщо є вибір, то є вибір більшого чи меншого зла, а там, де зла немає, там немає вибору. Ось. Ще одна красива сентенція.

Питання, яке я обов’язково ще й пані Оксані поставлю. По суті, українська інтелігенція спробувала в цьому політичному сезоні відмовитись від вибору між “більшим і меншим злом”. Чи будуть на наступних виборах намагатися знов запропонувати цей сценарій, чи вони побачили, що він не спрацьовує?

- Теперішні події вказують на дуже песимістичний сценарій, що все йде до гіршого, до гіршого і до гіршого… Може, це моє відчуття, але я не бачу якихось доказів того, що щось буде змінюватись на краще. Хоча я – з широко відкритими очима. Я відкритий до того, щоб ці докази бачити і сприймати.

Мені здається, що, насправді, якісь суто символічні нераціональні речі можуть спрацьовувати. Я, наприклад, якісь надії на краще пов’язую з 2017 роком. Ви мене спитаєте – чого? Бо раз на 13 років у нас щось хороше відбувається. Був 1991, був 2004. Нам залишається тепер 2017.

Питання з зали: Чи добре ви вмієте стріляти? І чи довірили б донеччанинові подавати вам набої?

- Ох…. Дуже специфічна ситуація. А донеччанин – він як? Ми з ним в одному збройному угрупуванні, чи він мені подає патрони, щоб я розстрілював своїх? Залежно як цю ситуацію розкласти на елементи.

Я служив у війську, в мотострілецькому формуванні, і перших півроку ми тільки днювали з автоматом Калашникова, а на другий рік – і днювали, і ночували. Але за другий рік я з нього ні разу не вистрелив, тому що ми стояли тільки на посту.

Ну, а за перших півроку я здобував якийсь навик, але зараз я не знаю, чи вже би влучно вистрелив, багато-багато років минуло з того часу.

Питання з зали: Якщо припустити, що ви з донеччанином – з одного боку барикад, воюєте за Україну?

- З холостого я мав необережність вистрілити прямо в обличчя людині, бо я думав, що холостий – це і справді холостий… І від цього… я мало не вбив одного солдата.

Питання з зали: Чи бачите Ви політика, за яким можна було би зараз піти? Андрухович?

- Ні. Ну, але, може, й так. Може, ви праві, що зараз моє прізвище назвали. Я мав на увазі кожного з нас і готовність визначити для себе ті цінності, за які ти підеш до останнього.

Поки ті процеси з нами всіма відбудуться, якраз визріє той новий політик, якому ми повіримо, підемо за ним, він переможе, а потім ми і в ньому розчаруємось. Це ж безконечна спіраль.

Власне, колись після закінчення революції Помаранчевої я написав поему “Стас Перфецький повертається в Україну” – це буквально десь січень 2005 року. І я просто написав: “І ти, і я, і всі ми прекрасно знаємо, що нам все-одно все доведеться починати спочатку”.

Ось це мав на увазі, не дати собі звикнути і змиритися з тим, що ми маємо. Я говорив про внутрішній стан кожного з нас, і звикання, і погоджування – це найжахливіше.

Це я фіксую в собі. От я читаю якусь новину, і три місці тому я готовий був все розвалити, прочитавши цю новину, а зараз вона мені видається рядовою. Буденною. Нас настільки гноблять, що ми сприймаємо все спокійніше.

Питання з зали: Ви самі сказали, що ви такі, як усі. Вам не страшно пити чай з загальної чашки? Напевне, у вас є більше морального права звертатися до українців, ніж у тих, хто живе в комфорті, ходить в дорогих костюмах і носить дорогі прикраси? Але чого тоді складається враження, що люди вірять їм, а не таким, як вони самі?

- Проблема у тому, що люди зараз не вірять взагалі. Вони і їм не вірять. А вибору іншого просто немає. Голосують за тих, хто потрапляє до списку. Тобто, є залізна логіка, є виборчий список. Люди ж не впишуть прізвище когось іншого, дописавши його від руки.

А я навпаки був злякався останніми тижнями, що мені забагато вірять. Я дуже часто говорю спонтанно, емоційно, а потім перечитую і думаю: стоп-стоп-стоп, люди, ви так цьому не вірте, бо якби я мав якусь можливість це редагувати – я б якісь смайлики у відповідних місцях ставив, щоб люди бачили якусь дистанцію.

Мисьо: Почім терас гречка в Станіслави?

- Я знаю, що якась жахливо дорога, але точно назвати ціну… Мабуть, стосується мерської кампанії. Я чув, що один з кандидатів дослівно пішов слідами Черновецького, і гречка виступає головним чинником його кампанії, внаслідок чого він йде на другому місці рейтингу. Тому ціна гречки – виборчі голоси.

Vovafed: Пане Юрію, за кого з кандидатів на посаду мера Івано-Франківська ви проголосуєте? А самі не хотіли би висунути свою кандидатуру, можливо, в майбутньому?

- Та я тільки мрію про це. Все, що я роблю – пов’язане з моєю мрією стати мером Франківська! Ні, насправді, я підтримаю Павла Андрусяка. Не буду входити в деталі. Я особисто його знаю і він позитивна постать.

Питання з зали: Які журнали ви читаєте і вважаєте хорошими?

- Більшу частину аналітики я з інтернету вичитую.

А саме?

- Ну, номер один – “Українська правда”. Це об’єктивно так. І це ж не оригінально. Ну постійно я ходжу на “УкрПравду”, на “УНІАН”, на портал “Майдан” і на “Обком”. Мені здається, це створює певну картину, як ми живемо і де ми живемо.

Питання, які не “влізли” в годину чату і на які Юрій Андрухович відповів поштою.

Сергій Федотов: Юрій, чи хотів би ти в політику? Наприклад, депутатом в парламент. Не зараз, а може, тоді, коли парламент буде працювати без особистих інтриг – ну, як в Німеччині, та ні хоча б таким як в Чехії 10 років назад. Можеш уявити себе, що ти приносиш державі користь через політику…

- Себе в парламенті уявити не можу. Я можу діяти тільки індивідуально і непарламентськи.

Влад: Пан Юрий! Если начнется вооруженный конфликт с кем-нибудь из соседей Украины, вы готовы лично с оружием участвовать в защите Родины? Или будете ждать, пока сила слова не подействует на врагов?

- Є загальна військова повинність. Не зрозуміло тільки, що на той момент буде з нашим власним командуванням і чи не побоїться воно роздати нам, народному ополченню, зброю.

Василь: Чи не задумувалися Ви, що у Вас з Вашими недругами (наприклад, Януковичем, Табачником) один господар у духовному світі – демон, який доручив вам усім одну роботу, але з різними функціями і розташуваннями?

- У мене, може, й демон. А в них мєлкій бєс. Це різні інстанції.

Игорь Пономаренко: Извините, Юрий, но создается впечатление, что используя нежелание в силу морально-этических соображений Президента Януковича отвечать на Ваши не всегда чистые и честные выпады в его сторону, Вы банально пытаетесь сколотить себе имидж такого вот “героя”.

- Я відповідав би Вам далі на це запитання, якби для початку Ви навели приклади моїх “не всегда чистых и честных выпадов”.

Nadia: Пане Юрію, як Ви вважаєте, чи є якісь шанси на те, що серед російської інтелігенції знайдеться хтось такий a la польський Ґедройць, хто усвідомить росіянам, що їхні імперські замашки стосовно України ні до чого доброго не призведуть і пора від них відмовитися?

- Шанси на порозуміння завжди є. Я товаришую або принаймні добре знаюся з багатьма російськими письменниками і серед моїх знайомих людей з імперськими замашками немає.

Leon Killer: Чи здатні ви вбити людину?

- Важко відповісти, бо я ще не потрапляв у настільки пограничну ситуацію.

vovafed: Пане Юрію, чим займаєтесь у вільний від творчості час? Які книжки читаєте, яку музику слухаєте , фільми дивитесь?

- Останнім часом читаю більше нехудожнього, ніж художнього. Наприклад, путівники, особливо старі, антикварні.

У музиці віддаю перевагу, умовно кажучи, класичному рок-н-ролові та сучасній альтернативі.

Фільми дивлюся вкрай рідко, але в глибині душі все ще страшенно люблю кінематограф. Хочу подивитися “Мачете” Родріґеза. Дуже подобається Іньяріту.

Пілігрим: Вітання з Одеси!)) Пане Юрію, коли можна починати сідати у позу очікування і виглядати “Абсент”? І… Що потрібно зробити/запропонувати Вам, аби Ви разом із Карбідо виступили на літературній сцені одного фестивалю?:))

- Над музикою до “Абсенту” хлопці вже почали працювати. Це буде щось на зразок саунд-треку до неіснуючого фільму.

Про фестиваль: хотілося б знати більше. Насправді ми дуже любимо виступати на всіляких сценах, тому можна було б домовитися. Напишіть про Ваші пропозиції до аґенції АртПоле.

http://artpole.org/

Михайло: Пане Юрію, чому Ви не ведете свій блог на “Українській правді”? Ваші думки були б дуже цікаві багатьом людям.

- Дякую за цю пропозицію, я над нею замислюся.

Макс: Пане Юрію, коли побачить світ ваш наступний літературний шедевр? Чи плануєте з “Півнем” дати концерт у Херсоні?

- Моя наступна книжка народжується повільно, але я припускаю, що вона вийде у світ восени 2011 року. Відносно Херсону нічого не знаю. Здається, не запрошували.

П. С. Думаю багато людей зрадіють, якщо Ви вестимете блог на УП. Бідолашному Чаленкові ніц не залишиться як вкоротити собі віку!:)))

- Аж так усе трагічно? Тоді я не вестиму, щоб не мати його на совісті.

Андрій, м. Ужгород: Що чекає на Україну в найближчі 6 місяців, і чи зможе нарешті народ України збагнути слова гетьмана Полуботка, який казав, що воля нашого народу криється на кінчику шаблі?

- А чому саме 6 місяців Ви берете? Хоч і це не суттєво – я все одно не пророк. Гаразд: можу припускати, що в Україні все й далі погіршуватиметься. Полуботок (якщо він таке казав) був правий у тому, що нічого без боротьби не дається. А тим більше воля.

Назар: Чи викликали Вас в СБУ?

- Ні. Та й не бачу підстав. Хоч підстави нині необов’язкові.

DV: Сто років не читав нічого українського. Про сучасну українську літературу не маю жодного поняття. Причина банальна – боюсь розчарування. А якщо спробувати знов щось прочитати, то з чого почати?

- Почніть із прози Сергія Жадана. Дуже хороша.

Kotia: Чи читали Ви “Країну Моксель” В. Білінського? Якщо так, які думки викликала ця книга?

- Ні, на жаль, не читав. Писав «Московіаду».

Роман: Ваша думка про Яну Дубинянську? Не лише як про письменницю…

- Не маю думки, бо ми незнайомі. Мабуть, це недобре. У сенсі – недобре, що незнайомі.

Крук: Зараз дуже багато молодих письменників, поетів дуже багато – Горобчук, Коцарєв, Лазуткін, Коробчук, Романко, а є ще і ті, хто пише прозу і навіть книжок має – Соколян, Калитко, Цілик Ірина, Артем Чех, Захарченко, Ткачук Галя – так звані “двотисячники”. Що ви про них думаєте?

- Я справді люблю творчість багатьох із них, з деким виступав разом на одних сценах, інших представляв свого часу берлінській публіці. Я вважаю, що молодий – це вже само по собі добре. Я – за.

Ната: На что Вы способны для достижения своей цели?

- Згідний багато працювати. Просто-таки не покладаючи рук.

Поклонниця: Пару днів відпочинку за кордоном роблять нас інакшими… Чим довше ви будете перебувати за кордоном – тим буде слабкішим ваш ментальний зв’язок з Україною – ви будете все більше занурюватися в абстракцію. Вас не лякають такі перспективи?

- Ні. Поки що. Можливо, в різних людей це якось по-різному? От у Вас за кордоном ментальний зв’язок з Україною слабне, а в мене – навпаки. Фізична присутність у певному місці – не головне. Головне, що відбувається всередині нас, бо ми – це передусім Свідомість (як учив йог Рамачарака). Тому нас і обзивають “свидомитами”.

Юлія: Доброго дня, пане Юрію! Скажу одразу – я Ваша палка шанувальниця… я прочитала всі Ваші твори… проте мені зараз дуже боляче за ваші висловлювання стосовно Вашої позиції щодо Президента В.А.Ющенка.

Я її повністю не підтримую та не можу її зрозуміти – невже Ви справді не бачите, хто насправді Ю.Тимошенко та компанія, а хто В.А.Ющенко…

Як можна нести таку гидоту, яку ви несете останнім часом… Сподіваюся, це не позначиться на моєму ставленні до вас як письменника і я продовжуватиму з задоволенням читати ваші твори. Хоча, можливо, Вам абсолютно до цього байдуже.

- Та ні, мені не байдуже – і втрата навіть однієї, зате палкої шанувальниці, для мене є непоправною. Поживімо ще трохи, гаразд? Мені здається, вже в недалекому майбутньому з’ясується, чия позиція ближча до правди. А тим часом не покидайте мене, молю Вас, благаю! )

Петро: Чому Ви погодилися на інтерв’ю Чалєнкові? Чалєнко буде ворогом слова “Україна” до свого скону. Чи давав би Фейхтвангер інтерв’ю для “Фьолькішер Беобахтера”? Це речі одного порядку.

- Та ні, щодо Ф і ФБ Ви трохи перебільшуєте Слава Богу, це поки що ще не речі одного порядку. Я погодився, бо чому б не зіграти на чужому полі. При цьому я розумію, що суддя махлюватиме на користь господарів, але в той же час упевнений, що об’єктивні глядачі мою гру оцінять.

Оксана: Питання: чи не думаєте Ви, що ситуацію, що склалася в Україні, не можна подолати демократичними методами?

- Ще можна. Думаю, що ще можна. Але може статися й так, що вже після найближчих виборів це закінчиться.

Андрій: БЮТ та Партія Регіонів голосували в парламенті за надання російській мові статусу другої державної для держслужбовців. А Андрухович на президентських виборах голосував та агітував за Тимошенко. Загадка: чому плачете про утиски української мови і вперто голосуєте за ту, яка зневажає та насміхається з тієї ж української мови і хто тоді вам дохтур?

- Агітувати я не агітував, хоч і справді проголосував за неї. Упевнений, що в разі її перемоги ми жили б усе-таки в дещо іншій країні, ніж живемо тепер. Принаймні не в окупованій.

Українець: Чи не вважаєте Ви, що європейські нації зараз мають великі проблеми зі збереженням своєї ідентичності через вплив таких чинників, як міграція та глобалізація, і чи варто в такому разі Україні наслідувати таку нинішню модель суспільства?

І як в цілому Ви б описали оптимальну модель співвідношення між альтернативами культурного протекціонізму та глобалізації?

- Це занадто складне запитання як для чату. Воно вимагає розгорнутого обговорення. Частково я пишу про ці речі у своїх есеях. І надалі писатиму. Тобто я Ваше запитання забиваю собі таким собі цвяшком у голову і буду з ним носитися та й час від часу про це писати.

Ґвинтик: Юрію Ігоровичу, як ви вважаєте, чи вдасться нинішній владі згорнути українізаційні процеси в центральних областях і остаточно русифікувати південні і східні області України?

- Усе залежить від того, як довго вона, ця влада, протримається. У будь-якому разі з цим не можна миритися.

Андрій Київ: Шановний пане Андрухович, що має робити Галичина, якщо люди, котрі зараз “будують нову державу”, будуть і надалі руйнувати ідеали, якими пишається Україна?

Ви прекрасно усвідомлюєте що ця влада надовго… Спочатку був договір по ЧФ, газова схема, кадровий бєспрєдєл, переписування підручників з історії, усунення практики. За яких умов і коли буде той критичний момент, коли Львів та Франківськ скажуть – досить!?

- Критичних моментів було вже, здається, аж декілька – тільки от поки що не сказали. Мені й самому хочеться спитати “доколє”. Звичайно, тут значною мірою відбивається брак політичного лідера. Казати “досить” можна лише чітко усвідомлюючи, за ким іти.

Eugeniusz: Szczo mo?e zupynyty Ukrainu w padinni w prirwu, ko?y nienormalne u switi staje “normalnym” nad Dniprom i Dnistrom? De mo?no kupyty w sto?yci Ukrainy Waszi kny?ky?

- Дякую. На перше запитання: я все-таки вірю в інстинкт самозбереження. Нам нікуди не подітися від “нормальності”, що її Ви нам бажаєте. От лише шлях до неї виявляється щоразу довшим і плутанішим. Нині нас узагалі розвернули у протилежний бік, але сподіваюся, ми ще не зайшли задалеко, незворотності ще немає і думаю, що не буде.

Друге: наприклад, у книгарні “Є”. Або в “Академічній”.

Коли б ми гніватись могли: Як з “бидла” зробити народ? І скіко на це потрібно років?

- Я не вживав би такого образливого слова. Але Ви, звісно, маєте право. Скіко років? Рівно стіко, скіко тривав процес “бидлізації”. Зрештою, чому тривав? Триває.

Вася з Водокачки: А Ви не хотіли б в плані контемпорарних тенденцій написати щось про цивілізаційний розкол України спільно з Олесем Бузиною?

- З Бузиною не хотів би.

Роман: Коли потяг 76 “рушить з місця”?

- А що, вже зачекалися? Нічого певного сказати поки що не можу, ми з Бойченком кожен по-своєму зайняті багатьма іншими справами. Але приємно знати, що “Потягом” усе ще цікавляться, це може стимулювати нас.

Андрей: Почему сейчас и в России, и в Украине происходит сильнейший уклон в коммерциализацию книг? Где авторы, желающие писать, условно, как Набоков? И вообще те, кто хотя бы попытается дотянуться до Рушди и Эко, чьи книги захочется поставить на одну полку с этими авторами? Спасибо.

- В одному з попередніх інтерв’ю ти зазначив, що зараз ситуація з видавництвами в Україні доволі заплутана і що ти спробуєш її вияснити на Форумі видавців. То чи вдалося тобі це?

- Поки що ні. Але в тому ж інтерв’ю я розповів, що розірвав співпрацю з видавництвом «Фоліо» з тієї причини, що серед їхніх авторів є Табачник, Симоненко тощо. На Форумі я мав розмову з шефом «Фоліо», і він все ж закликає до примирення. Він зазначив, що йому як видавцеві просто цікаво видавати те, що буде добре продаватися. Приміром, книжки Табачника продаються, причому тут, на Заході, значно краще, ніж на Сході. Я вже й не знаю, можливо, наші західні українці прагнуть опанувати ідеологію ворога, чи вони просто змінюють систему цінностей, відповідно до правлячої влади. У кожному разі, я не виключаю, що ще повернуся до співпраці з видавництвом.

- Дивлячись на цей Форум, інші мистецькі заходи, можна стверджувати, що Львів гідно виконує функцію культурної столиці України?

- Я б не ризикував оперувати аж таким твердженням, бо воно може гарно звучати у Львові, але будь-де поза Львовом воно може сприйматися з певною насмішкою і скепсисом. Насправді всюди в Україні з культурою настільки погано, що окреслювати якесь місто як культурну столицю звучить як певне знущання. Але Форум є чимось таким, що не дає Львову остаточно скотитися в якусь рядову провінційність, стати одним зі звичайних обласних центрів України.

- Тож Львів не дає собі ради навіть зі званням культурної столиці, то що вже говорити про роль політичної столиці, яку місто мало б виконувати, якщо б реалізувався той сепаратистський сценарій, який всі приписують тобі.

- (сміється) Спробую відповісти на запитання в такому геополітичному ключі: Львову дуже бракує води, річки, мостів, виходів до моря, портів (існує проект відкриття Полтви, але він такий радше божевільний). І об’єктивно виходячи з цього, ідея з відокремленням, зі столицею у Львові є навряд чи доброю. У західних українців, галичан є оця пасіонарність, і вона полягає у творені міфічної Великої України, хоча самій Великій Україні ця ідея, скажемо грубо, «нахрєн нє нужна». Але без галичан у цьому сенсі взагалі б нічого не робилося. А самі галичани, задовольняючи свої амбіції, працюють назовні. Якщо ж у них забрати цю мету, то я й не знаю, чи залишиться якась галицька ідентичність. Бо все це дуже взаємопов’язане.

- Тобі приписують сепаратизм, тобі приписують лідерство серед так званих «противсіхів». Ти не шкодуєш за свої необережні висловлювання? Не хотів би забрати свої слова назад?

- З одного боку, я намагаюся говорити обережно, з другого – намагаюся говорити те, що думаю. Але тут вже є проблема того, як транслюється це в медіях. Скажімо, щодо відокремлення Донбасу й Криму я сказав значно обережніше, ніж потім мені приписували вже на рівні якоїсь цитати. Тож я думаю, що це – не моя проблема. З цим треба якось жити, треба розуміти, усвідомлювати, що будуть спотворювати, спрощувати, примітизувати сказане. Але я здобуваю досвід. Наступного разу висловлюся якось точніше. Але все одно ж викривлять.

- У своїй липневій статті в Frankfurter Allgemeine Zeitung ти, описуючи дуже невтішну ситуацію в Україні, ставиш запитання: навіщо ж Януковичу та Європа? Ти вже встиг для себе відповісти на нього?

- Ну, відповіді, нібито, лежать на поверхні: можливості поїхати на ту ж, умовно кажучи, Сардинію чи Коста Браву, плюс, мабуть, грант від західних фінансових інституцій. Я думаю, що дуже дієвим засобом стримування наших правителів, урядовців була б така елементарна штука, коли б західні посольства почали їх пресувати у візах. Тобто у відповідь на якісь їхні репресії тут, проти українських громадян, скажімо, не давали б Хорошковському візи, й він не зміг би попірнати у Середземному морі, чи чим він там ще займається. Думаю, до цього ще справа дійде, якщо вони продовжуватимуть у тому ж дусі. Але, з іншого боку, я розумію, що Україна є важливою для Заходу, якби там вони не прикидалися, не робили вигляд: ах, то ваші там справи. І вони не хочуть спалювати мостів, вони мусять робити добру міну і приязно розмовляти з тим таки Януковичем, щоб не відштовхнути його остаточно в путінські обійми. І ця амбівалентність дає якийсь шанс громадянському суспільству апелювати до цього Заходу і час від часу звертати його увагу на всілякі порушення свобод.

- Чи ти уважно пильнував за візитом Віктора Януковича до Берліна?

- Ну, як пильнував? Там була заанонсована акція протесту з Карпою та Жаданом, тож мені було цікаво, як воно там відбулося. Потім ми бачилися зі Сергієм у Чернівцях, він мені трошки розповів про свої враження. У нього (о диво!) дуже позитивні враження склалися від спілкування з Тігіпком. Тігіпко до них підходив, дискутував, заспокоював. Сергій після цього навіть став його якимось прихильником.

- Я чому запитав про цей візит, бо тоді була з боку німецького політикуму обережна спроба тиску на українського президента.

- Але тут і полягає та проблема, що їхній політикум, допоки немає якихось кричущих ексцесів тут, у нас, не наважиться тиснути в прямих розмовах. Меркель лише обтічно скаже, що, мовляв, Ви правильно, пане Януковичу, наголошуєте на потребі свободи слова, і ми віримо, що Ви це забезпечите. За цією фразою має ховатися натяк, що ми насправді вас контролюємо в цьому питанні. Але одна справа – це рівень офіційних осіб, інша справа – громадськість і медіа. У німецьких газетах не було жодного позитивного матеріалу про Януковича і про цей його візит. Окрім того, ця подія була проігнорована. Жоден телеканал, по-моєму, її не транслював. Тобто, там громадська думка вже підготовлена до того, що, якщо тут почнуть пресувати, то це не з неба впало, це назріває.

- Тобто, хоч як цинічно це звучить, нам бракує чергового вбитого журналіста?

- Це надто цинічно. Ні, не хотілося б аж так говорити. Хоча якогось ексцесу нам бракує.

- А чому Захід, Німеччина перестали так жваво, як ще кілька років тому, цікавитися українськими справами?

- Значною мірою ми винні в цьому самі. Але є й певна (астрономічною мовою) констеляція, збіг обставин, вкрай несприятливих для демократії в Україні. Це, зокрема, й теперішня американська позиція, і та сама Німеччина захопилася фальшивою, як на мій погляд, ідеєю у зовнішній політиці. Вона перестає цікавитися Східною Європою, уявивши себе глобальним гравцем. Нині в Німеччині не модно займатися справами Східної Європи, модно говорити про Китай, про Африку. Думаю, це нічого доброго німцям і Німеччині не принесе, але вони мусять перехворіти цією недугою.

- І скільки таке перехворіння триватиме?

- Важко сказати. От, приміром, програма DAAD, яка, зокрема, надавала мені стипендію, то її теперішня керівничка, моя давня приятелька з якимось майже торжествуючим виглядом сказала мені, що більше вже тут східноєвропейців не буде. Мовляв в усьому світі є великі літератури, то чому б не запрошувати сюди сенегальців, австралійців. Окей, запрошуйте…

- Повернімося до України. Наскільки, на твою думку, тут письменники та поети здатні впливати на суспільство? А може, взагалі не впливають?

- Думаю, впливають. Але цей вплив не з’являється як наслідок якоїсь усвідомленої програми, якоїсь діяльності письменника. Швидше за все це є одним з побічних наслідків. Але таки впливає. Суспільство потребує певної несистемної позиції, чим вона й цінна. Особливо на тлі нинішньої кризи довіри до будь-якого офіційного інституту. Тому цієї несистемної позиції очікують, її хочуть почути.

- Закінчимо розмову, за порадою Штірліца, не політикою, а літературною темою, аби саме вона найбільше запам’яталася читачам з твого інтерв’ю. То коли ми вже зможемо прочитати описані тобою сто міст світу?

- Сто одинадцять.

- Перепрошую, сто одинадцять.

- Я був упевненим, що навесні цього року вже закінчу, але, на жаль, я пишу повільніше, ніж очікував. І мені якось почало подобатися, що воно так повільно пишеться. Та все ж я маю намір дописати до Нового року. Мені залишається 14 зі 111-ти міст, але серед них, зокрема, Львів. І я думаю, що це буде найбільший, найоб’ємніший текст. Мабуть, це буде той текст, у якому би я мав, що називається, викластися. Він мав би бути, можливо, центральним у книжці. Інший бік складності полягає в тому, що я вже про Львів багато всього написав, і мені не хотілося б повторюватися. Тож я мушу знайти щось ще не сказане про Львів. І я впевнений, що є таке. З великих текстів ще немає Нью-Йорку, немає Праги, а решта – це такі абеткові позиції: можуть бути, можуть ні, але це змушує мене теж напружитися. От що я можу сказати, наприклад, про місто Оломоуц у Чехії? Але треба напружитися й все ж таки написати про нього. Ну, Оломоуц – то таке, бо на «о» є ще й інші міста. А от, наприклад, є латинська літера «q» і треба подати щось і на неї. Мені довелося спеціально відвідати Кведлінбург. Або в Чехії спеціально відвідати Їглаву, щоб написати на українську «ї». У Йошкар-Олу я не поїхав, просто про Нью-Йорк я напишу як про Йорк Новий.

- Чи зможе ця книжка слугувати туристичним путівником?

- Я б не радив людям так ставитися до неї. Але чому б і ні? Там досить часто присутня така топографія. Принаймні якісь ділянки міст я намагаюся достатньо точно описати. Мабуть, це може бути туристичний путівник для якихось потенційних моїх фанів, фанів цієї книжки, котрі вже настільки довірятимуть моїй творчості, що користуватимуться книжкою як путівником.

- Ти б порадив читати книжку до відвідин певного міста чи вже після?

- А це залежно, як про яке місто написано… Але, напевно, після.

- Чи, окрім цього, ти займаєшся ще чимось на літературній ниві?

- Ні, я таки мушу це закінчити. Нічого іншого я поки що на себе не звалюю. Утім, маю надію, що мені вдасться написати… не знаю, чи з цього б вийшов роман, бо замало матеріалу. Можливо, такий квазі-історичний роман про Львів у ХІХ сторіччі, де б у центрі був Захер Мазох-старший – батько письменника, начальник поліції.

- Чому саме він?

- Бо досі ніхто про нього не написав роману (сміється). Історичні романи в українській літературі – це дуже важлива справа. У радянські часи – це був єдиний жанр, який процвітав з тодішньої української літератури: Іваничук, Загребельний, Федорів та інші. Але ХІХ століття якось обходилося увагою, тим більше ХІХ століття у Львові. Іваничук – один з львівських історичних белетристів писав про середні віки, козацький час. Тому навіть з пізнавальної точки зору може бути цікаво.

- Ти досі не писав історичних романів. Чи ти готовий оволодіти тим інструментарієм, який для цього потрібен?

- Та я ж кажу, що це буде квазі-історичний роман, а не такий – в традиційному розумінні історичний.

- У будь-якому випадку чекатимемо на нього.

- Оскільки я про нього розповів, то тепер вже не зможу відмовитися.

Автор: Любко Петренко
Джерело: ZAXID.NET

— Ну, я не совсем так высказывался – что, мол, нужно отделить и все. Я предложил всего лишь не отбрасывать и такую возможность. И в случае прихода к власти очередных «недонецких» дать им определиться, нужна ли им на самом деле независимая Украина. Теперь к вашему вопросу. Наверное, я вас разочарую, потому что, собственно, те, кто непосредственно со мной после этого контактировал, оказались моими единомышленниками (смеется). Они меня благодарили за то, что я вслух сформулировал то, что у многих людей на уме, но они не отваживаются сказать об этом публично. Но я, конечно, отдаю себе отчет, что в том огромном количестве текстов и в СМИ, и на разного рода форумах в Интернете, преобладает негативная реакция. Странно, но вот «глаза в глаза» мне критики моей позиции не попадались. Пока.

— А чем, по-вашему, отличаются жители Донецка и Луганска от жителей Львова и Ивано-Франковска?

— Разница между ними, возможно, заложена в структуре бытия, которое, как известно, определяет сознание. Донбасс и, может быть, в целом Юго-Восток Украины, – это психология винтиков в большом индустриальном коллективе. Те изменения, которые начались в этих регионах во времена еще царской России, а во времена советской власти были интенсифицированы, наложили неизгладимый отпечаток и привели к появлению психологии пролетария. Странным образом за годы независимости она только разрослась и углубилась.

Что касается западных регионов, то это психология одиночки-мастерового, это тип народного умельца, кустаря. Поэтому тут легче находят себя в каких-то индивидуальных проектах, а они преимущественно на сегодняшний день заключаются в том, чтобы выехать куда-нибудь позападнее и там самостоятельно зарабатывать себе на жизнь. Но это все нечто экономическое.

Мы, конечно, не должны забывать о культурно-национальной ориентации, связана она с этим напрямую или нет, но, скорее всего, да. Тут вся эта проблематика: и история, и язык. Но что еще более важно – это взгляд в будущее и представление о том, каким должно быть это будущее. Если бы расхождения были сосредоточены только в области истории, то можно было бы находить общие решения, просто наложив мораторий на раскрутку разного рода исторических разногласий, и работать на наше общее будущее. Но вот если это будущее представляется по-разному, то это становится непреодолимой проблемой.

— А почему вы считаете, что только жители Донбасса и Крыма русские, а что, жители Харькова, Одессы, Запорожья не русские?

— Мы пока можем согласиться с тем, что любой владелец украинского паспорта украинец.

— Но, как известно, бьют-то не по паспорту, а по морде.

— Да. И БЮТ тоже (смеется). Думаю, что там еще стоит вопросительный знак. Я принимаю еще во внимание гражданское самосознание, способность людей самоорганизоваться на какой-то протест по отношению к власти. Вот в Харькове мы увидели борьбу людей за сохранение лесопарка. И неважно, говорят ли эти люди по-русски (наверное, 95% из них говорят по-русски). Главное , что они приняли за модель поведения поведение европейского гражданина, который защищает экологическую среду, и защищает её бесстрашно в неких экстремальных условиях. Вот такую волну протестов я не могу представить себе ни в одной из донбасских областей или в Крыму. Может быть, в Крыму и возможна волна протестов, но она будет связана скорее всего с крымскими татарами. А донбасский человек, по-моему, всегда приемлет местную власть. Для него враг и угнетатель, начиная с 1991 года, сидит в Киеве. А сейчас там сидят свои, поэтому в Донбассе никто не будет подниматься и бунтовать, хоть в 10 раз повысят цены на газ. Там основная установка – «В Киеве сейчас правят наши, а они знают, что делают». Вот она и определяет все в Донбассе.

— А забастовки шахтеров в Донбассе в 90-х помните?

— Конечно, это был очень важный элемент в процессах обретения Украиной независимости, потому что та компартийная власть рассматривала Донбасс как свою базу. И вдруг оказалось, что эта база тоже восстает. Но эти забастовки происходили в общем потоке процессов, которые шли по всему Советскому Союзу. И начиная с 1992 года, когда уже формально независимость утвердилась, если там и были какие-то стачки, то они были против нового центра в Киеве. Были марши на Киев, шахтеры стучали касками по асфальту. Это был уже в значительной степени протест против независимости как таковой. Организованный, кстати, тогдашними красными директорами.
Источник

— А вот все-таки Юлия Тимошенко, которая родом из Днепропетровска, украинка, по-вашему, или русская?

— Может быть, я сейчас выскажу какую-то дилетантскую точку зрения, но сделаю это хотя бы предельно откровенно. Я с Тимошенко лично не знаком и ни разу в жизни с ней не общался, поэтому судить о ней могу только по какой-то внешней информации, полученной из Интернета или телевидения.

Есть некая логика политической борьбы, которая её куда-то ведёт. У нее априори есть потребность во власти, и во имя ее удовлетворения принимается определенная модель поведения на уровне тактики. Объективно она должна себя позиционировать как прямая оппозиция президенту Януковичу. Отсюда проистекает то, что на уровне каких-то культурно-национальных жестов она должна делать нечто противоположное ему. Она объективно оказалась в ситуации украинки. Однако она здесь, на Западной Украине, осталась-таки чуждой. Конечно, во втором туре она всюду в западных областях победила. У нее был самый высокий результат, но все-таки недостаточный, чтобы перекрыть результат Януковича в целом по стране. Тимошенко все-таки не зажгла своей харизмой многих моих земляков, не изменила их ощущения того, что она какая-то не наша, не отсюда.

— Юрий, раз мы коснулись темы последних выборов, не могу не задать вам вопрос о Ющенко. Где-то 2-3 года назад вы сказали, что его уровень в политике – это уровень Поплавского (а Януковича, кстати, вы сравнили с Шуфутинским). Чувствовалось, что уже тогда вы были в нем разочарованы. Тогда непонятно, почему вы решили его поддержать в первом туре?

— Я не относился к тем, чья позиция была «против всех». В то же время я понимал, что у этого человека нет никаких шансов победить. Просто я надеялся на то, что он займет, возможно, третье место, и это сыграет свою роль в будущих раскладах. Этот случай был классическим, когда выбирают меньшее зло. В 2004 я голосовал за него как за добро, а в 2010 как за меньшее зло. Я чувствовал всю драму его пятилетнего правления именно таким образом. Но с другой стороны не было в первом туре кандидата, которому бы я доверял больше, который бы мне показался лучше, чем он. Его прозападная политическая и идеологическая линия соответствовала моим убеждениям, хотя ее исполнение было бездарным.

Но после первого тура случилось то, что радикально изменило мое к нему отношение. Он еще, будучи действующим президентом, стал настолько откровенно помогать Януковичу победить во втором туре, что я по-другому увидел всю картину: возможно, это был какой-то засланный на 5 лет казачок, который, эксплуатируя украинский патриотизм или национализм (можем по-разному называть), очень даже неплохо позаботился о материальных интересах семьи. Разыграл такую шароварную оперетку и в результате удалился на покой с неплохим пополнением всех своих закромов. Я все больше и больше склоняюсь к этой, на самом деле, ужасной мысли, потому что если это так, то Ющенко – не просто политический шулер, который весьма удачно разыграл свою партию, а какой-то адский разрушитель идеалов. Так вот, тогда, между первым и вторым туром, я однозначно решил, что мне не остается ничего другого, как голосовать за Тимошенко.

— То есть вы не были, подобно вашим коллегам, Оксане Забужко и Сергею Пантюку,среди тех, кто принял для себя решение во втором туре голосовать «против всех»? Просто почему-то у многих создалось впечатление, что вы были с ними.

— Я нигде ни разу никого не агитировал перед вторым туром: «Голосуйте против всех», но у меня, естественно, были свои критические суждения насчет Тимошенко. Мне не нравилось ее известное хихикание во время встречи с Путиным, когда последний назвал Ющенко мазуриком, не нравилась ее аморфная реакция во время российско-грузинской войны в августе 2008 года и ее отмалчивание по поводу евроатлантических перспектив Украины – должны ли мы вступить в НАТО или нет. Она казалась мне очень ненадежным кандидатом. Однако, перед вторым туром, когда стоял выбор – она или Янукович, то я пошел и молча проголосовал за неё. Так что относить меня к тем, кто голосовал против всех не совсем корректно. Хотя да, по большому счету, внутренне, это так и было. На уровне совести и морали, да, я был против всех.

— Но вы с пониманием отнеслись к позиции Забужко и Пантюка?

— Ну, по поводу Пантюка я не помню, но позиция Забужко тогда громко прозвучала, так как она много с этим выступала по телевидению. Да, конечно, я отнесся с пониманием. У нее была сильная аргументация. Но имело бы смысл так бороться, если бы закон о выборах был бы сформулирован по-другому. Если бы не элементарное большинство голосов выбирало бы президента, а был бы порог, например, 50% плюс один голос. Тогда бы имело смысл разворачивать гражданскую кампанию, чтобы не дать победить ни Януковичу, ни Тимошенко. Объективно же агитация против Тимошенко оборачивалась агитацией за Януковича.

— Чтобы все-таки завершить национальную тему, хочу у вас спросить, согласны ли вы с Табачником, что галичане и украинцы Великой Украины – это разные народы?

— В общем-то, это абсурдно, потому что отбирать право называть себя украинцем у тех, у кого это украинство составляет сущность менталитета, начиная с языка, это, действительно, абсурдно. Это начало какой-то определенной дискриминации. И вот человек, который занимает должность министра, причем гуманитарного, когда такое формулирует, он в силу своего служебного положения дискриминирует определенную часть населения. Я не сомневаюсь, что он делает это вполне сознательно.

— Ваше отношение к Олегу Тягнибоку и его партии «Свобода»? Может быть такое, что на следующих выборах, президентских и парламентских, вы будете за них голосовать?

— Скорее всего, нет, потому что у них больше антизападной риторики, чем антироссийской.

— Подождите, но они никогда не высказывались, например, против НАТО.

— Нет, высказывались. Они заняли изоляционистскую нишу. В общем, это такой кондово-националистический подход и к геополитике в том числе. Мне кажется, что с тех пор, когда в конце 80-х, как говорил Горбачев, пошли процессы, когда изменялась ситуация в тогдашнем Советском Союзе, у нас никогда не пустовала радикально-националистическая ниша. Политики, находившиеся в ней, обычно заигрывали с крайне правой символикой, устраивали какие-то, компрометирующие все национальное движение, шоу. И всегда было какое-то навязчивое ощущение, что они чей-то внешний проект. Из-за своего радикализма они призваны дискредитировать любое движение в сторону национальных приоритетов. Сначала это было УНА-УНСО, потом еще какая-то Социал-националистическая партия, потом появился проект Щекина из МАУП.

— Но «Свобода» взяла почти 34% в Тернопольской области в 2009 году?

— Я не думаю, что этот успех им удастся когда-нибудь развить.

— А в вашем родном Ивано-Франковске может так произойти, что на очередных выборах, например, в облсовет, победит «Свобода» и сформирует там большинство?

— Нет, я не думаю. Там скорее большинство сформирует Партия Регионов. Дело в том, что упомянутые вами галичане охотно пойдут в партию власти, а потом будут разваливать ее изнутри. Вот так вот как они в свое время в Компартии были. В свое время в Галичине была сильна СДПУ(О), а где она теперь. Так что я допускаю, что после выборов в облсовете будет большинство, во всяком случае, лояльное к Партии Регионов, какая-то там коалиция на основе регионалов возникнет.
Источник

— Юрий, но вы же с симпатией относитесь к Бандере и Шухевичу, разве их идеология отлична от идеологии Тягнибока?

— У меня к этим личностям отношение посложнее. Бандера и Шухевич – это два разных пути, поэтому они на одной доске не стоят. Первый был просто символом, который мало что осуществил практически. По определенным причинам он в большей степени был изолирован от того, что происходило в стране и вообще был за её пределами. А второй был практикующим бойцом: все-таки он возглавлял армию. Их можно оценивать по-разному, но нужно исходить из ситуации исторической необходимости. Не было бы УПА, то потери и человеческие жертвы среди украинского населения Западной Украины были бы гораздо большими. УПА оказалось единственной сдерживающей силой на определенном этапе. Она не возникла бы в 1942 году, если бы не немецкая оккупация. То есть она была ответом на эту оккупацию – подобно Армии Крайовой в Польше, по иронии судьбы тоже своему неприятелю. Эти личности, Бандеры, Шухевича, мы пытаемся оценивать в другой исторической обстановке и пытаемся оценить их не столько по делам, сколько по словам. Оценивать же партию «Свобода» по ее делам вообще никогда не приходится. А по словам? Мне, например, не нравятся их высказывания против нелегальных, да и легальных мигрантов – это списано с какого-нибудь Ле Пена либо Жириновского. Или то, что они обратно хотят ввести визы для граждан Евросоюза. Кому от этой глупости станет лучше? Украинцам? На самом деле, это такое мелкое политическое хулиганство. К сожалению, на сегодняшний день «Свобода» замкнула на себе и узурпировала политическую и историческую линию, связанную с ОУН и УПА. Они монополизировали этот дискурс в нашей политике. Это несправедливо.

— В 1945-46 годах поляки, проживавшие в Галичине, были оттуда депортированы, как и крымские татары в 1944 году из Крыма. Считаете ли вы, что галицкие поляки должны возвратиться в Галичину? После падения коммунистического режима в Чехословакии драматург, а на то время и президент страны, Вацлав Гавел, извинился перед судетскими немцами за депортацию и предложил им гражданство Чехии. Готов ли писатель Андрухович выступить с подобной инициативой?

— Я думаю, что ее можно рассматривать только сугубо теоретически. О каком возвращении может идти речь, если практически нет в живых уже тех людей, которых непосредственно депортировали. Для их же потомков подобный акт мог бы носить только сентиментально-символическое значение. Но ведь уже объективно существуют такие вещи, как, например, нажитое имущество в Польше. К тому же мы должны рассматривать эту проблему в комплексе: вместе с проблемой выселенных из Галичины поляков мы должны рассматривать и проблему немцев, выселенных с территории, которые ныне составляют западную Польшу. Ведь Сталин подарил Польше восточные немецкие земли, а от этого Польша только исторически выиграла. Вот этими своими действиями он объективно развернул Польшу на Запад, он сделал ее западной страной. Он отсек от нее эти «вечно полуазиатские» регионы Западной Украины и Западной Белоруссии и наградил ее порядочным куском Европы. И это достаточно серьезно изменило польскую ментальность как таковую. И вопрос в последующие десятилетия – быть европейской страной или частью Советской империи – для них уже не стоял. Время от времени они бунтовали, проигрывали, но потом дождались своего исторического момента.

Но у многих поляков остался с тех времен знак. Это город Львов. Там меньше говорят о Галичине, но вспоминают об этом городе. До сих пор, когда старички и старушки приезжают своими автобусами во Львов, они совершают определенное паломничество: они идут к памятнику Мицкевича, на Лычаковское кладбище к могилам своих поэтов или военных героев. Но их не интересует армянская церковь или могила Франко на том же кладбище. Их не интересуют другие культуры, которыми насыщен этот город.

Я никогда не признаю, что Львов – это польский город, как и не признаю, что он украинский или какой-то там австрийский, потому что он слишком сложный. Львов – это город, сущность которого держится на культурном многоголосье. Я просто надеюсь, что молодые поляки, которые будут приезжать во Львов, будут с течением времени свободны от этой романтики Кресов (Восточные Кресы – с польского «восточная окраина», так поляки называют территории Западных Белоруссии и Украины, частично Литвы, которые когда-то входили в состав Речи Посполитой – прим.ред.). Они просто будут посещать соседнюю страну без какой-то сентиментальной слезы.

— Юрий, прошло 6 лет с тех пор, как перед выборами 2004 года вы в своем письме, подписанном вместе с другими украинскими литераторами в поддержку Ющенко, назвали русский язык «мовой попсы и блатняка». Как вы сейчас относитесь к этой формулировке, не жалеете о ней?

— В общем-то, там нет того, что я так русский язык назвал. Там было несколько по-другому. Авторов у письма было много, как минимум трое. Мы писали, что Янукович собирается сделать русский язык государственным. И я решил, что русский язык в этой ситуации не надо вообще вспоминать.

На самом деле, я хотел сказать, что он не русский язык будет делать государственным, а тот язык, на котором общается он и его окружение, – язык попсы и блатняка. Все эти «обналички» с «отделками» и так далее (смеется).

— Вы считаете, что русский язык – это не язык Мандельштама и Ахматовой, а язык попсы и блатняка?

— Вовсе нет. Ахматову нет, а вот Мандельштама я много переводил. Русская поэзия 20 века – это один из центров моего становления, как писателя.

— Когда вы учились во второй половине 80-х Москве в Литературном институте, знали ли вы Виктора Пелевина, которой примерно в это время там же учился?

— Нет, вспомнить не могу. Это вообще новость для меня, что он учился в Литературном институте, но и разговоров тоже никаких об этом не было. Мне тогда показалась тамошняя атмосфера довольно-таки скучной. Так что если он там учился, то думаю, что не был особенно счастлив (Пелевин учился там с 1988 заочно и был отчислен из Литинститута в 1991 году – прим.ред.). Литературный институт на протяжении долгих лет советской власти был островком свободы. Там получали возможность преподавать и зарабатывать себе на жизнь люди, которых изгоняли из других ВУЗов. Но потом с ним случилось нечто обратное, с началом либерализационных процессов он в конце 80-х стал оплотом консерватизма, чуть ли не черносотенства. Может быть, Пелевин там почерпнул не одну идею, но там мы с ним не пересекались.

— А как вы относитесь к Анне Герман?

— Ну, как я могу относиться к представителю властной команды. Я с этой властью в конфликте. Ее я, мягко говоря, не уважаю и как представительницу этой власти тоже. В этой системе власти она играет роль некоего фальшивого коммуникатора. Она призвана своими заявлениями успокаивать протестную часть общества. Ее заявлениям просто не надо верить. Они преднамеренно дезориентируют, фальсифицируют действительное положение вещей. Она, если вы следите за ее высказываниями, высказывается для

Украинства в таком позитивном ключе, приносит ему какой-то хороший месседж. Допустим, она заявляет 4 мая, что никакого памятника Сталину в Запорожье не будет без общегородского референдума, а 5 мая этот памятник открывают. «Табачник – очень плохое назначение, я протестовала против него, но Семиноженко будет как-то балансировать его», – говорит она. И вот Семиноженко уже нет, к тому же он ничего не балансировал. И все это надо иметь в виду. Она выполняет ту роль, которая ей отведена.

— А как вы отнеслись к тому, что ваши коллеги – Дмитро Стус, сын репрессированного поэта Василя Стуса, и руховец Иван Драч, которые были оранжевыми и противниками Януковича, а потом раз, когда он стал президентом, вошли в гуманитарный совет при президенте и пошли его поздравлять с днем рождения?

— На день рождения они пошли не столько ради удовольствия, сколько по службе. Дмитро никогда не был помаранчевым. Он успешно сотрудничал с режимом Кучмы, журнал ему финансировал Толстоухов. Он человек, который оправдывая свои действия развитием национальной культуры, жестко отстаивает свои личные интересы. Ему к тому же по вкусу этот евроазиатский, панславянский культурный выбор. Я его знаю достаточно мало, а дискутировать вживую с ним никогда не приходилось, но, по-моему, он такой антизападный человек, его раздражает «гнилая» либеральная культура.

А Иван Федорович когда-то в поэтической форме признался, что «дышит Лениным», так, может, он и до сих пор им дышит. Он в свое время возглавил Рух. Это была какая-то важная мутация, которая с ним произошла. Он ведь официозный человек, и вдруг он легитимизировал полуподпольную организацию, и она обрела сразу особую легитимность. Всякое с ним бывало. Я знаю, что он за помаранчевой революцией наблюдал со стороны. Возможно, был разочарован тем, что его не пригласили на какую-нибудь ведущую роль. Он говорил в одном телеинтервью, что это была вообще никакая не революция. Революция была в 91-ом, а это так, вышли на Майдан, покричали. Так что, и Стус, и Драч внутренне были готовы работать с режимом, который у нас существует на сегодняшний день.

— А вот Юрий Андрухович мог бы, подобно писателю Вацлаву Гавелу в Чехии, стать президентом Украины? Если да, то какими бы были его первые три указа?

— (смеется) Это абсурдная ситуация. Конечно, писатели возглавляли некоторые европейские страны после падения в них коммунизма, и тот же Желю Желев в Болгарии, но Украина другая страна. Я думал, что мы центрально-европейская страна, а мы постсоветская страна.

Тут еще играет роль объективный фактор моего происхождения – у нас галичанин никогда не может стать президентом. Это уже а приори уничтожает любые его шансы. Я не могу себе представить своих первых трех шагов, потому что не могу представить себя в роли президента. На самом деле, власть – это неволя. Для меня то, что надо мной нет никаких начальников, и я ни для кого не являюсь начальником, есть очень ценным качеством. Я очень боюсь его каким-то образом утерять. Я даже отказываюсь от предложений, включить меня в тот или иной партийный список во время выборов.

— А какая партия или блок вам это предлагали?

— Не могу назвать, это было бы непорядочно. Но было много всяких приглашений. Ну, что я буду рассуждать о трех шагах…

— А от президентского «Мерседеса» бы отказались, чтобы ездить на работу на Банковую на велосипеде?

— Вот я сейчас скажу, что откажусь, а это будет интерпретироваться, что я уже мечтаю о президентстве (смеется).

— Опять же возвращаемся к галичанам. Просто вы так емко подчеркнули драматическое положение галичан в Украине, сказав, что никто из них не сможет стать президентом Украины. Хорошо, а, может быть, Андрухович может стать президентом независимой Галичины или, во всяком случае, Галицкой автономии. Вы как к независимости Галичины относитесь? Вон даже известный западноукраинский сепаратист Олег Хавич называл ваш текст «Моя остання територія» манифестом галицкого сепаратизма. А там в этом тексте не было ничего такого, что позволяло бы говорить о манифесте. Как он его читал – черт его знает! Наоборот, в нем я очень сильно критикую Галичину, и меня в своё время тут за него… да даже без меня его тут опубликовала местная коммунистическая газета. И я в Галичине из-за этого текста был врагом народа, как и во многих других местах земного шара. Но я люблю в своих текстах высказываться резко и радикально. Просто я человек рок-н-ролльной культуры, а эти качества ей присущи.

Но если говорить серьезно, Галичина невозможна в отрыве от Великой Украины. Просто таким образом она утратит свою миссию и таким образом смысл существования – то, что делает ее именно Галичиной. А миссия заключается в том, что должна быть Украина со столицей в Киеве, должно быть разнообразие регионов и земель, а Галичина – это такой определенный форпост где-то там на Западе, который призван задавать определенные тенденции, но делать это посредством «східняків». На ведущие роли все равно надо выдвигать…

— Ющенко.

— Да, да, да. Вот состоялся эксперимент и казалось, что объединение Востока и Запада получилось. Мы взрастили этого Франкенштейна (ученый из романа англичанки Мери Шелли, который создал человекообразное чудовище; в массовом современном сознании имя создателя перенесено на его создание и служит обозначением чудовища¬ прим.ред.), который родом из-под российской границы, а оказалось, что ничего не удается объединить, не тот мальчик, надо следующего Франкенштейна растить.

— Почему вы, украинские писатели, враждебно относитесь к своему коллеге, Олесю Бузине? Ведь в любой европейской стране есть свой Бузина, который развенчивает местных культурных идолов. В Европе это ведь в порядке вещей.

— Я вам скажу такую вещь, которая вас, возможно, удивит – я до сих пор не читал его книжки про «вурдалака Тараса Шевченко». Я слышал много плохого о ней. Я ее не читал, потому что лишил Бузину своей компании.

— Почему?

— Я ограждаю себя от людей, которые на меня нападают. Они перестают существовать для меня и на уровне текстов, которые пишут. Это не должно быть расценено, как некоторое страусиное поведение. Для меня это определенная степень свободы, потому что вот он хочет, чтобы я это прочитал, а я ни читать, ни реагировать на это не буду.

— Вот некоторые говорят, что там нам слушать, что говорит Андрухович, он ведь в Украине не живет, он ведь эмигрант, живет годами в Германии на гранты, оторвался от действительности.

— Да, ну, это глупость, что я живу в Германии. Ну, получал я несколько раз творческие стипендии и надеюсь, что еще буду получать, но это не значит, что я там живу. Живу я здесь, а там я бываю. В последний раз я оттуда вернулся летом прошлого года. А все остальное это какие-нибудь короткие отъезды в связи с фестивалями, выступлениями, потому что у меня там издаются книги, как и во многих других странах, но в Германии они более успешны, потому что их издает одно из самых крупнейших немецких издательств. У них неплохо организовано проведение писательских вечеров. Я там бываю часто.

— Вы хорошо говорите по-немецки?

— Не хочу бахвалиться, но мое знание языка позволяет мне читать свои тексты, общаться с читателями и журналистами. Просто знание немецкого – это тяжелое галицкое наследие. У меня бабушка учительница немецкого языка. Она выбирала в свое время, какой язык в школе я буду изучать. Родители говорили, что английский, а она – немецкий, что у нее будет возможность со мной дополнительно заниматься.

Что же касается грантов, то одна из линий компрометации украинских интеллектуалов – это навешивание им ярлыка грантоедов. Запустили его в обиход при том же Медведчуке, это была придумка его людей, зерна упали в благодатную почву нашей тотальной украинской зависти, ограниченности и антизападничества, и пошло-поехало. Когда я сталкиваюсь с такой оценкой, то уже не спорю, надоело. Мне некого в этом переубеждать, потому что выполняется некое партийное задание и все тут.

— Юрий, вы поклонник габсбургской монархии, всегда лестно о ней отзываетесь. Вот почему вам, западным украинцам, можно любить императора Франца-Иосифа, ставить ему памятники, но зато вы отказываете одесситам в любви к Екатерине Второй и их праву поставить ей памятник?

— И я, в том числе к Екатерине плохо отношусь при всем моем либерализме. Я несколько лет назад выступал в Херсоне. Там к тому времени был уже установлен памятник Потемкину. Местные ребята, которые меня пригласили провести мой вечер, показывали мне город. С одной стороны они такие наши, украинские, условно говоря, помаранчевые ребята, а с другой – они с гордостью совершенно спокойно, без возмущения показывали мне этот памятник Потемкину. Сказали, что он потому здесь, что без него города бы не было. Когда ты попадаешь на место, то лучше понимаешь ситуацию, а сидя где-то там, на расстоянии, тебе приходится питаться какой-то цепочкой стереотипов. А объективно Екатерина потому хуже Габсбургов, что ассимилировала украинское население…

— Она, кстати, немка…

— Да, да. Я сегодня прочитал, что ее портрет стоит на столе у Ангелы Меркель. А вот Франц-Иосиф был монархом, который исповедовал в культурно-национальном плане мягкую, либеральную политику, хотя возможно ассимилирование и входило в его планы. Но скорее государственно-политическое, а не культурно-языковое. Гитлер ненавидел Франца-Иосифа из-за того, что тот ни разу не употребил выражение «мой народ», он всегда говорил «мои народы». Что-то в той Австро-Венгрии было, может быть, та некая первичная модель Европейского Союза.

— Сожалеете о ее распаде в 1918 году?

— Мне сложно сожалеть, потому что ее распад был каким-то реальным началом украинской государственности. 1 ноября 1918 года – это очень важная дата, потому что в этот день была провозглашена Западноукраинская Народная республика. Но любой из нас пребывает в нескольких измерениях, в том числе сугубо личном, семейном измерении. С этим ноябрем 1918 года мой патриотический дедушка, Маркиан Андрухович, ушел на фронт, приписав себе годы. Ему не было и 18, но он уже пошел воевать за Украину в Украинскую Галицкую армию. Он сражался с поляками, а закончилось все тем, что они перешли за Збруч, и после тифозных окопов он оказался в польском лагере для интернированных. Это одна линия. Другая – это когда я созерцаю все эти процессы отстраненно, как философ или историк, и думаю: «Да, неплохая была монархия».

— А во время Второй Мировой войны что было с вашей семьей?

— Дед, Маркиан Андрухович, погиб в 1944 году от Красной армии.

— А его что, расстреляли?

— Он ехал в поезде, который расстреляли с самолетов. Он, по-моему, получил офицерское звание в дивизии.

— СС «Галичина» ?

— Да.

— А какое у него было воинское звание?

— Не знаю. Потому что во времена, когда я вырастал, то родители и бабушка, его вдова, меня от этих историй оберегали, они ничего не рассказывали.

— А вот то, что дед служил в частях СС, вас отталкивает или вы воспринимаете эту ситуацию нормально?

— Честно говоря, это то, чем я еще должен был бы всерьез заняться. Я все время откладываю и откладываю эти изыскания, чтобы узнать о нем больше. Для этого нужно собраться и пойти в какие-то архивы. Разобраться во всем с документами в руках, если таковые имеются.

Но я думаю, что это был один из альтернативных путей в связи с тем, что УПА была гораздо хуже управляема. УПА – это в основном крестьянская армия. Если во главе любой национально-освободительной войны становятся крестьяне, то это является невыгодным, худшим из вариантов, который может быть. А дивизия набиралась из городской интеллигенции, туда шло много студентов. Наверное, план был примерно по аналогии с Первой Мировой войной: австрийцы Сечевых стрельцов вооружили, а потом это оружие было повернуто против любого из врагов Украины. Многие на конспиративном уровне объясняли СС в названии дивизии тем, что оно на самом деле расшифровывалось, как «Сечевые стрельцы».

— Раньше вы писали тексты для песен галицкой группы «Мертвий півень». А сейчас пишете для какой-нибудь рок-группы?

— Я никогда не писал для них тексты. Они просто читали мои стихи и выбирали для себя понравившиеся. А потом я написал им как бы в подарок книжку стихов «Пісні для мертвого півня». Но думал, что песен у них из этого как раз и не получится. А они мгновенно записали целый альбом! Я в последнее время работаю с польско-швейцарским коллективом. Он называется «Карбидо». Трое музыкантов поляки, один – швейцарец. Мы издали два диска. В этом году вышел диск на польском в Польше, и на украинском в Украине. Эти записи – еще один экспериментальный подход к моей поэзии. Начиналось все с того, что я просто рецитировал под их музыку, а сейчас все больше и больше приходится петь.

— Вы начали петь?

— Сейчас я могу сказать, что да (смеется). В начале декабря мы планируем еще один тур по Украине, и чтобы он состоялся, нам нужно завершать интервью, так как мне пора на встречу, где мы все и обсудим.

Джерело: “Сегодня”
Автор: Александр Чаленко

Письменник досить часто виступає в українській та закордонній пресі із публіцистичними статтями. Одне із його інтерв’ю спричинило дискусію у літературних і в Україні. Він висловив думку про роль Донбасу і Криму у визначенні майбутнього України. Юрій Андрухович сказав, що можливо варто було б, щоб ці регіони мали право визначитися з відділенням від України і приєднанням до Росії.

Світлана Пиркало, яка розмовляла із Юрієм Андруховичем, почала розмову саме із цієї теми. Що мав на увазі письменник?

Юрій Андрухович: Це не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії. Це думка, висловлена під час інтерв’ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів – Донбасу і Криму – голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає.

Я сумніваюся в іншому. Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому. На жаль, ситуація така, що саме в цих регіонах сконцентровано саме той електорат, який у своїх рішеннях керується думкою Москви, а не своєї власної столиці.

Я хотів би помилятися у цій своїй позиції, і тому я висловив таку пропозицію – звернутися до мешканців цих двох регіонів з якимось плебісцитом чи референдумом. Визначтеся тепер, будь-ласка, чи ви хочете й далі жити в Україні, чи можливо вас це не влаштовує і ви пошукаєте волі, про яку ви мрієте і яку ви для себе хочете.

Бі-Бі-Сі: Слухач із Луганська пише: “Пане Андруховичу, вважаю вашу “ініціативу” обговорення про розділ України, роздачу її областей сусідам, замовленою провокацією. Я народився в Луганську, вся моя рідня говорила українською мовою і їхні батьки теж. Були школи українські, після війни стали множитися і російські, радіо говорило українською, музика транслювалася українською на дев’яносто відсотків. Всі, хто вчився в російських школах, в побуті говорили на суржику, це в шістдесятих. Але там Україна була завжди і є зараз”. Ще один допис на сайт з Харкова: “Крим необхідно віддати татарам і тільки татарам, вигнати звідти всяких росіян і українців, а заразом і донецьких”. Ярослав Замуцький із Дніпропетровська: “На Донбасі живуть такі ж самі українці, можливо, вони мають дещо іншу позицію, дещо інші політичні погляди”…

Юрій Андрухович: Я мав на увазі принципові, засадничі речі, а саме, буття нації в своїй національній державі. У цих регіонах люди мають принципово інше, відмінне ставлення до того, як має рухатися ця держава і з ким вона має бути разом, ніж, наприклад, мешканці заходу, центру України, значною мірою мешканці столиці. Не треба применшувати значення цих розбіжностей. Якщо ми й далі будемо закривати очі на справжній стан речей, то ми нікуди рухатися не будемо. Тобто, не можна легковажити дуже серйозними викликами, які перед нами стоять.

По-друге, немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця.

Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати.

Бі-Бі-Сі: Ви нещодавно написали статтю у німецьку газету “Frankfurter Allgemeine Zeitung” про Україну, про те, що в Україні фактично “окупаційна влада”, але все одно ви закликали Захід давати знати цій владі, що вони про неї думають, бо ніби то для неї це важливо.

Юрій Андрухович: Принаймні дуже пильно спостерігати.

Бі-Бі-Сі: Ця стаття не залишилася без уваги, більшість наших слухачів написали, що згодні з нею, менше – що ні. Ви знаєте, що президент Янукович незабаром їде до Німеччини, має там бути з державним візитом, 30 серпня має зустрічатися з Ангелою Меркель. Ви під візит цю статтю підгадали, чи так випадково вийшло?

Юрій Андрухович : Ні. Власне кажучи, я не знаю, чи маю право якось тут ділитися редакційною кухнею цієї газети, але насправді ця стаття, на мій погляд, в них перележала, бо я її подав у перших днях липня. Я навіть вже думав, що вони справді притримують її до дня візиту Віктора Януковича. Але бачите, так не склалося. Можливо, якось на обговорення виставили, поки ще залишається кілька тижнів.

Бі-Бі-Сі: Як ми чули з новин, німецька економіка почала зростати, найбільше за останні три місяці від часу об’єднання зі Східною Німеччиною у 1990 році. Ви пам’ятаєте, які були протести, яке було незадоволення після об’єднання двох Німеччин. Як у західній, більш “цивілізованій”, розвиненій країні, дивилися зверхньо на східних німців. Східні німці також дивилися зверхньо на західних. Багато хто казав, що це об’єднання не спрацює, але, як ми бачимо, уже зараз Німеччина одна країна…

Юрій Андрухович: Ні, тут суттєва різниця. Я вже здогадуюся про аналогію…

Бі-Бі-Сі: …Так, в чому різниця між Донеччиною і Галичиною? Вони теж дивляться один на одного вовком…

Юрій Андрухович: Категорично інша справа. Мешканці східної Німеччини ніколи, ніхто з них, навіть у якійсь маячні, чи нападі марення, не вимагав би, скажімо, об’єднуватися з Варшавою, чи з Москвою, чи з Лондоном. Безумовно, йшлося тільки про єдину німецьку державу як найвищу цінність. Були, безумовно, дискусії, на тому рівні, як же ж її збалансувати, що з нею робити.

А тут, в нашому випадку, заперечується принципова можливість існування такої от незалежної держави. А 1991 рік, наш вихід з Радянського Союзу, оцінюється як привнесений ззовні розвал. От була така прекрасна країна, яку якісь там америкоси з піндосами розвалили, і 91-ий рік розцінюється як величезна помилка народу України. Згадувався конституційний термін “український народ”, але там, в регіоні про який ми говоримо, там “народ України” і так далі. Тобто, це базові поняття, це дуже важлива розбіжність, я хочу повторити, що не можна нехтувати цим моментом. Тому що ми багато років намагаємося не ображати цей регіон – Донбас, поводитися лагідно і поступово вичавлювати з них рабів, по крапельці, і робити там якусь таку тиху, повзучу українізацію. Але з роками це завершується все більшим і більшим крахом, тому що ось у цьому, власне, і виявляється зневага до тих людей, в тому, що їх мають за якихось ковбасників, яких тільки ціни на ковбасу цікавлять, які ніби не мають жодних ідеологічних ідеалів. Але вони їх мають, і цей ідеал – Росія, буття разом з нею. І хоч сто разів їхній Віктор Федорович буде піднімати ціну на газ, вони будуть любити його й далі і за нього голосувати, тільки тому, що він забезпечує дружні, як їм здається, відносини з Росією. Він відновлює те дороге радянське, що в них було і що зруйнували ці прокляті нацики, америкоси і бандерівці. Це дуже складна, клінічна ситуація, відвертатися від неї не можна.

Бі-Бі-Сі: Давайте подивимося, яка є альтернатива. Ось ви говорите про Росію, я чула інші думки, що в Донбасі донецька свідомість, радянська свідомість, а не російська…

Юрій Андрухович: Яка різниця радянська чи російська?

Бі-Бі-Сі: Яка різниця радянська чи українська свідомість? Ви ж не скажете, що в Україні зовсім не лишилося спадку Радянського Союзу? Куди не глянь, що на Галичині лишився весь цей “совок”, що у Макіївці!

Юрій Андрухович: Оце й весь спадок, радянсько-російський. Він в Україні, на її території, але це руїни імперії, а ці руїни зараз ожили і вони зростаються, вони починають відбудовуватися повним ходом, наприклад, пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.

Я думаю над своїм життям, я вважаю себе досі молодим. Мені 51-ий, і в мене вже є внучка, так ось мої діти навчалися вже в нормальних школах, де вони добре вивчали українську історію, українську мову та літературу. І який це жах усвідомлювати, що онука буде це все знову вивчати так, як я свого часу! Це просто поставити хрест на власному житті.

Бі-Бі-Сі: Слухачка із Кривого Рогу каже, що її доньці скоро три роки і вона побоюється, що у цьому місті у неї не буде можливості вчити її бути українкою, говорити і думати українською мовою.

Юрій Андрухович: Я так розумію, що декларованого права вибору української мови реально у неї немає. На мене накинулися читачі за те, що я якось сказав про допомогу цим нашим українцям – допомогти їм звідти просто емігрувати, в більш благополучні у мовно-культурному сенсі регіони. Звичайно, це все дурниця, те, що я сказав про масову еміграцію, але знак запитання лишається.

Бі-Бі-Сі: Як ви можете визначити – хто такий українець?

Юрій Андрухович: Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, отака ось психологія.

Бі-Бі-Сі: Але ж нетерпимість і в Галичині існує, і на Сході!..

Юрій Андрухович: Звичайно існує, я говорю про пропорції, про рівень присутності. Галичина як така, не існуватиме без великої України, я зараз не економіку маю на увазі, а ідею. Галичина – як своєрідний локомотив проекту Україна і проекту “українська незалежність”. Тому вона найзахідніший своєрідний агент впливу. Тобто, нам потрібно мати оцю свою Україну зі столицею в Києві, і тільки тоді Галичина відчуває себе повноцінною. Тобто, тут зовсім інше явище.

Бі-Бі-Сі: Один з наших слухачів, Ігор, він молодий письменник, запитує, як йому починати, в нього багато творів. Запитує, що йому робити?

Юрій Андрухович: До останнього часу, може півтора-два роки тому я дуже часто відповідав на це запитання від початківців. Я відповідав так: ваша ситуація зараз набагато сприятливіша ніж та, коли я і моє покоління були на вашому місці, були початківцями. Ми починали в умовах радянської системи, де видавництва були частиною ідеологічного апарату, пробиватися в друк було неймовірно складно ще й тому, що кількість видавництв була суворо регламентована. Якщо ти молодий письменник з Івано-Франківська, ти міг би податися або до комсомольського видавництва в Києві, або до регіонального видавництва в Ужгороді. У вас зараз, насправді, розгалуджена, велетенська кількість приватних видавництв в усіх куточках країни. Робіть так, як герой Джека Лондона: скопіюйте свої твори десятки разів і розішліть на всі ці адреси, і чекайте відповідей, бо герой Джека Лондона дочекався. Якщо ваші твори чогось варті, ви обов’язково чогось дочекаєтесь також.

Але я це казав два роки тому. Я маю таке враження, що в нас “бабахнула” криза і загалом це все ж вдарило по видавничій справі, і тому я б зараз вже б не наважився таку пораду формулювати. Я не знаю, чим дихають і чим перебиваються сьогодні наші видавці. Ось невдовзі буде форум книговидавців у Львові, я постараюся якось краще це зрозуміти.

Була така ситуація, в мене налагодилися відносини з харківським видавництвом “Фоліо”, я видав у ньому свою останню на сьогоднішній день книжку “Таємниця”, і я був задоволений своєю співпрацею, все йшло начебто добре, аж коли мені довелося оголосити свій власний бойкот. Після того, як вони почали публікувати твори Дмитра Табачника.

Бі-Бі-Сі: Андрій з США пише, що проголосувавши у другому турі за Тимошенко, чи готові ви нести відповідальність за газовий зашморг на шиї України, за недостворений БЮТ, за святкування дня комсомолу, за всі афери і інтриги, яка каже слухач, пані екс-прем’єрки?

Юрій Андрухович: То може я б узагалі взяв би на себе відповідальність за все на світі? Я все-таки вважаю, що коли в другому турі віддавав свій голос за Тимошенко, я не помилявся. Я розумію, що це був вибір за критерієм меншого зла. Є така можливість, це вже залежить від якості філософської дискусії, можливо кожен наш вибір є насправді вибором меншого зла.

А щодо цього вибору, то за умови перемоги Тимошенко була б неоднозначна ситуація. Там були б кращі шанси на майбутнє, а тут зараз вельми й вельми понуро й проблематично все виглядає.

Бі-Бі-Сі: Радіослухачка Леся запитує, чи підтримує вашу ідею хтось з інтелігенції, тому що думка не є поодинокою, а чути лише критику.

Юрій Андрухович: Я навпаки здивований тим, що останніми днями, в якихось коментах, на різних там сайтах, я знайшов досить багато підтримки. Я підозрюю, що її досить багато й з Донбасу та з Криму, тому що багато цих коментів російською мовою написані. Можливо слід взяти на озброєння якомусь прозахідному політику, майбутньому українському, який завдяки цьому може несподівано багато голосів “скосити” на Донбасі і в Криму. Ну добре, політика справа цинічна й брехлива, а справа поета говорити те, що він думає. Ось я так і намагаюся.

Бі-Бі-Сі: В нашій країні поети є соціальними й політичними коментаторами…

Юрій Андрухович: …Не тільки у нас. Поет, літератор – це рефлексія розуму. Розум не може не реагувати на суспільство і на політичні речі, це зрозуміло.

Бі-Бі-Сі: Дмитро з Донбасу запитує, чи були ви комсомольцем?

Юрій Андрухович: Був, але я був саботажним комсомольцем, тримаючи дулю в кишені, бо країна вся як така була невільною. Слава Богу, що зараз не всі зобов’язані бути комсомольцями, я вважаю це до певної міри прогресом. Але так як воно все розвивається, я не виключаю можливості, що через рік-два у нас уся молодь в обов’язковому порядку буде якимось “регіонівськими комсомольцями”, наприклад.

Бі-Бі-Сі: Ви зараз в Берліні, передача лунає із Лондона, а ось Арсен зі Львова пише, що голосував за Януковича…

Юрій Андрухович: Слава Богу, що Львів дуже плюралістичний. Якби стільки людей в Донецьку проголосували за Ющенка, скільки у Львові за Януковича, то у нас були б підстави для об’єднання країни, насправді.

Бі-Бі-Сі: Багато хто критикує сам той факт, що люди поза межами України говорять про Україну, мовляв, про Україну можна говорити, якщо ти справді там живеш і живеш цим життям. А ви багато часу проводите за кордоном.

Юрій Андрухович: Україна – це страшенно важлива тема, не тільки для європейської дискусії, що таке Європа, що з нею відбувається, куди вона рухається… Україна насправді є темою глобальною, тобто це, на жаль, я мушу вжити це слово, на сьогоднішній день, на цю хвилину, це є полігон, на якому випробовується можливість повернення від зародкової первинної демократії назад, до тоталітаризму і диктатури. І ось у цьому сенсі ми є страшенно важливою країною, про яку дуже навіть варто і необхідно багато дискутувати.

Джерело: Українська служба Бі-бі-сі

Напевно, пора усерйоз перейнятися власною підсвідомістю. Мені дуже не подобаються мої сни. З дивною наполегливістю і стійкою періодичністю вони навідують мене, починаючи з лютого-березня цього року. Приблизно з того часу, коли й сама українська дійсність почала дедалі більше нагадувати суцільний сон. Найгірше, що з нього неможливо прокинутися. Він триватиме щонайменше десять років, заявляють невиправні оптимісти. Тобто як мінімум два президентські терміни.

Але назад до моїх снів, до їхнього наскрізного сюжету. Це сни про замах. Я виявляюся останньою ланкою певного конспіративного ланцюга. У моєму розпорядженні снайперська гвинтівка й зручна оглядова позиція. Завдання – поцілити в одного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Він являє собою дуже добру мішень – великий і вайлуватий. Однак мені ще ніколи не вдавалося довести справу до кінця й натиснути на спуск. Я згоден, що це недобре. Недобре, коли сняться такі сни. Недобре, що вони нічим не закінчуються. Мені за них соромно.

Утім, мушу визнати, що останніми тижнями вони порідшали. Невже люди, які цього року прийшли до влади в Україні, трохи пригальмували просування своїх «реформ»? І саме тому мої екстремістські сни поволі мене покидають?

Хоч насправді все може бути й гірше: я звикаю, мої сенсори притуплюються. Швидше таки це друге – і нічого ніхто не пригальмовував.

Сьогоднішня Україна дає винятково повчальний матеріал на тему «Крихкість демократії, або Як загнати нас назад у диктатуру». Був би я іноземним політологом – сидів би тут і спостерігав, нотуючи з дня на день перманентні «реформи». І був би професійно щасливим – спостерігати цю живу щоденну практику. Проте я не політолог, не іноземець, я тутешній громадянин, мені залишаються стиснуті кулаки та підсвідомі бажання.

Реформ немає, а є реванш

Людина, що глибоко затамувала «образу 2004 роком», на повну потужність насолоджується відплатою.

Четвертий президент України Віктор Янукович є водночас першим в нашій історії «президентом меншості» – у другому турі виборів його підтримало трохи менш як 49 відсотків тих, що взяли участь у голосуванні. Здавалось, його президентство виявиться ще безперспективнішим, ніж останні роки його попередника. Проте це здавалося тільки нам, наївним – котрі Конституцію країни вважають чимось абсолютно непорушним. Виявляється, що не в Конституції справа, а, скажімо, в контролі над більшістю суддів Конституційного суду.

Уже до середини березня новообраний президент непередбачувано легко захопив усю владу й розвернув країну на 180 градусів.

Нині в його розпорядженні слухняна парламентська більшість, здатна лише тиснути на кнопки, виконуючи його вказівки, та цілковито ігнорувати опозицію. Найсвіжіший приклад – проголосований вночі закон про основи зовнішньої та внутрішньої політики. Із 420 поправок опозиції було прийнято нуль. Вирішальним чинником у внутрішній парламентській боротьбі виявився фізичний – уміння звихнути опонентові ніс або проламати череп. У цьому сенсі президентська партія не має собі рівних за кількістю в її депутатському корпусі колишніх борців вільного стилю, боксерів чи просто «охоронців».

Була така гарна країна

Уряд очолює суперлояльний до президента ворог середнього і малого підприємництва. Його улюблене заняття – витискати максимум з «їхніх», репресувати тих, які «не з нами». Мета цих відрухів зрозуміла – політичне упокорення середнього класу, адміністративні цькування й нищення «чужих» та заохочення «наших» (у формі перерозподілу між ними добра, відібраного в «чужих»).

Про суди, тобто про найголовніший із них – Конституційний, я вже згадував. Додам лише, що не тільки його уже цілковито контролює президент. Я вже й не пам’ятаю, коли і в якому з судів востаннє приймалося хоч якесь рішення на користь опозиції. Ну, не може ж так бути, щоб вона завжди й в усьому була неправою! Щойно парламент проголосує нову редакцію закону про масові зібрання – і головним завданням судів стане забороняти акції протесту. Утім, міліція довела, що успішно вміє з ними впоратися навіть без судових заборон. Побиття мирних демонстрантів (якщо тільки вони під «неправильними» прапорами й гаслами) знову стало звичайною справою. А ми за останні роки вже навіть устигли забути, що бувають якісь розгони демонстрацій.

Що справді вражає: не так блискавична узурпація влади, як іще блискавичніше повернення страху. Ні, спочатку було обурення, страх лише потім. А зараз? Перехід страху в апатію? Була така гарна країна, подавала надії, в Європу просилася. Де вона нині?

Найуспішніша на сьогодні «реформа» нової влади – це перетворення української служби безпеки назад у кагебе СРСР. Дедалі частіше говориться про так звані «профілактичні бесіди» з журналістами, громадськими діячами, про м’яке (поки що?) залякування та вербування, про складання «списків лояльності» – створення відповідних досьє на особливо активних громадян. Ректори українських університетів запрошуються «до співпраці» й зобов’язуються попереджувати своїх студентів про покарання за участь у протестах. Серед сотень українських ректорів таки знайшовся один, який оприлюднив суть подібної «пропозиції». На щастя, він такий знайшовся. На жаль, він такий знайшовся лише один. Хоча кажуть, наче сам найвищий шеф СБУ (a propos, за сумісництвом власник найбільшої за активами медійної групи) їздив до нього вибачатися за «необережність свого працівника».

Невже справа лише в банківських реквізитах?

У будь-якому разі – м’якшому чи жорсткішому – можемо констатувати: СБУ знову набуває рис політичної охранки, а вся країна – статусу поліційної. Слово «знову» тут ключове. Ми знову потрапили у своє минуле. Іноді здається, що надворі знову – яке, власне кажучи, десятиліття? 1970-ті?

Нічого, як бачите, нового: варіант путінської Росії. До речі, Віктор Янукович уже каже й про «своєрідність і суверенність української демократії». Призначені на осінь місцеві вибори повинні закінчитись однозначною перемогою януковичівської Партії регіонів (націлюються на 70% у середньому по країні) – місцевої видозміни «Единой России». Потрібний результат має бути витиснутий адміністративною машиною, всією «вертикаллю влади», нині як ніколи єдиною. Метою цих «реформ» є створення на місці України Росії-2, але, мабуть, дрімучішої, відсталішої, ще менш атракційної. Прийнятний для такого утворення суспільний лад – це такий собі неосталінізм феодально-олігархічного штибу. Недаремно ж саме у нас, в Україні, знову почали споруджувати пам’ятники Сталіну. Я не обмовився, і це не художній образ: 5 травня в місті Запоріжжі «з ініціативи місцевих жителів» було відкрито новий сталінський пам’ятник. На черзі, кажуть, Одеса і Севастополь. А луганські комуністи ініціюють зміну національного гімну. І, мабуть, прапора.

У всьому цьому лишається загадкою тільки одне: навіщо режимові Януковича Європа? Навіщо ця гра в інтеграцію й незмінна єврориторика? Невже справа лише в банківських реквізитах? Чи в любові до відпусток на Сардинії, в Монте-Карло або Французьких чи якихось іще Альпах? Адже якщо Європа, то її будують не так. І справжні реформи починають не закриттям архівів, а продовжують і зміцнюють не відрахуванням з університетів громадських активістів. Щось тут не так.

У похмурих тонах – тільки найближче майбутнє

Насправді тут усе не так. Настільки далекою від європейських цінностей українська влада не була ще ніколи. Інколи хочеться, щоб повернувся Кучма. Інколи хочеться жити в Білорусі Лукашенка. А всю європейську спільноту мені хочеться просити: «Пильнуйте за діями цієї української влади як ніколи прискіпливо! Чомусь їм іще важливо, що ви про них думаєте. Не дайте їм обводити вас круг пальця їхніми балачками про порядок!»

А взагалі ж мені не хочеться нічого іншого, як тільки додивитися свій сон.

П’ять років тому я повірив, що мій (мій теж) «проект країни» перемагає. Такої нищівної поразки, якої він зазнав цього року, я не очікував. Помиляються ті, хто каже про якусь там програну битву – це програна війна. Наслідком програної війни буває окупація. В Україні вже знайдено щодо неї специфічний термін – «внутрішня окупація». Нас окупували зсередини, шляхом президентських виборів і парламентських махінацій. Тому найближче майбутнє я бачу в радше похмурих тонах.

Але тільки найближче. Бо не може ж настільки анахронічна система родом зі Сталіна перемогти у довшій історичній перспективі! У цьому переконанні, навряд чи безперечному, й засіла нині вся моя надія, точніше, все, що від неї лишилося.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/08/13/072013.html

Юрій Андрухович: І досі так вважаю. Я не казав, що вони конче повинні відділитися. Просто варто було б такий варіант розглянути. Це ідея навдивовижу легкого та цивілізованого вирішення проблеми, яка заважає Україні бути собою й блокує шлях, що ним їй слід прямувати. Позаду 20 марних років [від здобуття незалежності. – Ред. Rzeczpospolita] . Україна якою була, такою й лишилася. І такий стан речей деморалізує.

Але українці бояться поділів.

Я висловив украй непопулярну думку, що викликала величезну реакцію в суспільстві. Але я люблю висловлювати непопулярні, зате власні погляди. Українці противляться купі речей, хоч би й вступу України в НАТО. Я підтримую членство країни в альянсі і дозволяю собі не погоджуватися з багатьма українцями.

А чи не від’єднаються натоміть Івано-Франківськ і Львів, а не Крим з Донбасом?

Захід України не від’єднається. Сенсом його існування є створення великої України. Для українців на заході Україна без столиці в Києві – то абсурд. Київ теж не від’єднуватиметься.

Після приходу до влади проросійського президента Віктора Януковича Ви казали, що Україну «зайняли окупанти».

Не я один. Чимало наших людей подібної думки. Про це свідчать написи на парканах в Івано-Франківську: «Скажи “Ні” внутрішній окупації».

Ви не боїтеся, що Україна перестане бути українською, що зникне її мова та культура?

Надто пізно для побоювань. Маємо справу з реальністю. І йдеться не лише про правління Януковича. Цей процес охоплює другу половину ХХ – початок ХХІ століття. З тією різницею, що за президентства Віктора Ющенка протягом п’яти років вживалися якісь заходи з порятунку української мови.

Що Ви думаєте про Януковича? Чи згодні з тим, ніби він маріонетка Москви?

Певною мірою так, але це питання складне. Він якщо не маріонетка, то напевно наслідувач, свого роду епігон Москви. Для Януковича ідеальною є така система, яку побудував у Росії Владімір Путін. І до неї ми наближаємося семимильними кроками.

Вас турбують швидкі кроки України в напрямку Росії?

Це риторичне питання. Звісно, турбують. Кожен із таких кроків робиться немовби без оглядки назад. І вони заводять українську державність на манівці. Я, наприклад, ніколи не підозрював, що в моїй душі можуть зародитися терористичні нахили. Що мені снитиметься, ніби маю застрелити Януковича. Одначе був період, коли таке снилося. Хоча загалом я спокійна людина й не вважаю насильство найкращим методом боротьби.

Чи можливе повернення до влади лідерів Помаранчевої революції?

Я в це не вірю. Під великим знаком питання політична кар’єра Юлії Тимошенко, не кажучи вже про Віктора Ющенка, в котрого взагалі нема політичного майбутнього. Може, він і сам до цього не прагне. Місце лідерів Майдану Незалежності [де в Києві відбувалася Помаранчева революція. –Ред. Rzeczpospolita] у першій шерензі політиків займуть інші. Добре було б, якби так. Варто, втім, зберігати помаранчевий колір. Ідея Помаранчевої революції важлива і слушна. Це те, що потрібно Україні. Помаранчевий колір скомпрометували ті, хто був на першому плані, під знаменами революції. Але то не вина символіки і тодішніх ідей.

Українці не втратили віри в ідеали революції?

Люди, особливо українці, – мов пластилін. Втрачають віру й швидко її повертають. Почекаймо до осені. Побачимо, як мої земляки приймуть підвищення цін на газ, як студенти відреагують на репресії, зокрема, на виключення з університетів. На людей треба натиснути, і тоді вони знову стають людьми.

Чи пам’ятають українці про роль Польщі у Помаранчевій революції?

Так. Ті події неможливо забути, не можна й викреслити їх із пам’яті.

Польщу та Україну розколює питання Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів. А є щось об’єднавче між нашими країнами?

Зараз нас об’єднує організація Євро-2012. Але я сподіваюся, що Україну позбавлять права його проведення. Інакше зазнаємо ганьби. Буде краще, коли Євро-2012 відберуть у нас тепер. Що ж до глибших питань, то нас об’єднує те, що Польща та Україна – країни Центральної Європи. Беручи до уваги історію, культуру та політику, ми приречені на співпрацю. Те, що польське керівництво зі свого боку відійшло від цієї формули, а українське – зі свого, не означає, що в майбутньому не буде кращого керівництва, принаймні в одній з держав. Я переконаний, що у відносинах із Польщею ще не все завершено.

Ви читали власного вірша про поляків та їхню причетність до боротьби під час п’ятничного концерту з нагоди 66-ї річниці Варшавського повстання. Чим для Вас стало запрошення на цю імпрезу?

Сюрпризом. Можливо, приводом для запрошення була моя кількарічна співпраця з польськими музикантами, зокрема, з Міколаєм Тшаскою та вроцлавським гуртом Karbido. Певний час я вагався. Коли мені запропонували конкретну композицію Девіда Боуві [твір Warszawa був написаний 1977 року, коли Боуві відвідав Польщу по дорозі з СРСР до Англії. – Ред. Rzeczpospolita] , то спочатку я впав у шок, а потім погодився. Композиція Боуві не має слів, він просто мугикає мелодію. Написати до неї текст і виступити було для мене подвійним викликом.

Автор: Тетяна Серветник
Джерело: bookvoid.com.ua

Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам.

Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік… Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування… Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття.

Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента.

Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила.

Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає?

Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав.

Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать.

Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують.

Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку.

Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема.

ЯКЩО ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ

Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися?

Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини.

Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає.

Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої…

Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві.

Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади.

Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ

А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися?

Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.

Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю.

Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка.

Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить?

Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати?

Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може.

Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять.

Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював.

А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж.

Могла б. Але ось програла.

Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж?

Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще…

Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні.

Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами.

Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків.

Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями.

Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить.

Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік.

Як це сумно…

Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося.

ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ

Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький…

Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом».

Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма.

Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді.

Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською… Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу.

НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ

Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах?

Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую.

Як тоді бути з наступними поколіннями?

А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю.

Гаразд, якщо серйозно… Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше… Методів насправді багато.

Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, – це один з наслідків катастрофи.

Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти.

Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України».

Які зараз настрої панують в Західній Україні?

Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути.

КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ

А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком.

Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні… Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України.

Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста.

Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце.

У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну.

Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує.

Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади?

Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд.

МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ

Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму?

Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»…

Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах.

Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви?

Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає.

У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення.

Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги.

Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен.

УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА

Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку.

Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим.

Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її.

Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага…

Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити?

Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував.

Чому саме 111?

Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число.

Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому.

МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА

Що вас найбільше дратує в людях?

Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити.

Яка ваша улюблена патріотична пісня?

На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина».

Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення.

Розмовляла Оксана Климончук

Джерело: УНІАН

– Сподіваюсь, що Ви слухали виступ Президента Віктора Януковича у четвер. Президент під часті оплески зали розповідав про успіхи своїх 100 днів і плани на понад 20 років. Чи вдасться, на Вашу думку, Президентові реалізувати своє головне виборче гасло «Україна для людей»?

– Почну з того, що – ні, не слухав. Не слухав, бо це якесь таке сумнівне задоволення. Знаю лише побіжно з кількох якихось викладів, бо я регулярно знайомлюся з новинами в інтернеті. Я думаю, що це все одно, навіть те, що я там прочитав, і те, що знаю – чи слухав би я, чи не слухав, то не мало б такого особливого значення. Тому що є одна справа – це промова, це слова, з якими виступав так званий Президент, а інша справа – це реальна практика його режиму. І ця практика є насправді жахливою.

– Зацитую одну з головних тез, зокрема, до яких українських громадян звертався Президент, коли говорив про потребу «протягом 5 років завершити приватизацію державного майна як широкомасштабний проект трансформації державної власності»? Чи це відобразиться на поліпшенні рівня життя пересічного українця? До кого взагалі звернена така програма?
– Я не беруся таке судити, бо приватизація, деприватизація, реприватизація – це для мене, щиро кажучи, темний ліс. Можливо, все треба приватизувати, можливо – нічого не треба, я тут не фахівець, не знаю. Але повторюю: це слова, а дія буде все одно якоюсь іншою. Я б узагалі не аналізував цього послання, а краще б придивився до того, в якій атмосфері воно відбувалося, на естетику, так би мовити, цього явища, всю цю брежнєвсько-щербицьку стилістику, цей розгін мирних демонстрантів біля палацу «Україна», і те, як це все кількома захисними смугами, щитами «Беркута», спецслужб відгороджувалося, тобто те, що вже неодноразово повторено від учорашнього дня: Президент панічно боїться своєї країни, свого народу – якщо це його народ, якщо це його країна… А може, тому й панічно боїться, що він насправді поводиться тут як окупант.

– У якій мірі можна довіряти декларації Президента про «європейський вибір» України? Про це вчора також ішлося, поруч із декларацією про стратегічне партнерство з Росією? В якому напрямку рухатиметься Україна – до ЄС чи до Росії?
– Зрозуміло, що Україна рухається до Росії. Не те що рухається до Росії – Україна чекає дальших російських вказівок, куди їй рухатися. А вказівка з Росії, мабуть, така, що ви поки що створюєте вигляд, ніби ви не відмовляєтеся від ЄС, а насправді рухаєтеся за нашим планом, виконуєте пункт за пунктом. Ось, наприклад, питання НАТО, яке вже, здається, остаточно знято з порядку денного. Тепер можна поступово готувати Україну і громадську думку до того, що вступ до ЄС також вкрай небажаний. І це буде якось із часом виконуватись. Тому що зрозуміло, чому так категорично блокувала Росія наш вступ до НАТО. Тому що НАТО – це абсолютно безумовно перша сходинка для будь-якої східноєвропейської країни перед вступом до Європейського Союзу. Власне кажучи, зрив вступу до НАТО уже означає ніби де-факто, що перспектива Євросоюзу для нас теж закривається. Але ж не можна так відразу змінювати риторику. Ось вона – ця риторика залишається ще нібито проєвропейською. Там ще є певні розрахунки українського керівництва на якісь інвестиції з Заходу, на дерибан якихось там всіляких допомог, ну, і Міжнародний валютний фонд, напевне, все ще важливий для них. Тому категорично, відверто і радикально відвернутися від Заходу, як їм би то хотілося, вони поки що не можуть, можливо, навіть і не хочуть. Але зрозуміло, що поки цей режим при владі, на всіх цих євроінтеграційних устремліннях треба ставити хрест і треба розуміти, що це все не більше як слова.

– Після продовження оренди Чорноморського флоту Росії багато хто з аналітиків, журналістів, інтелектуалів, і не тільки в Україні, але й на Заході, заговорив про можливість розпаду України. Чи вбачаєте Ви загрозу територіальній цілісності України? Або так: Україна без Криму, як Грузія без Осетії та Абхазії?

– Ну, а навіщо такій Україні територіальна цілісність? Я б не боровся за неї як за якусь таку остаточну цінність. На мій погляд, варто було б іще 2005 року повести лінію на відокремлення Донбасу і Криму, й на сьогоднішній день ми б мали стійку проукраїнську більшість – десь відсотків понад 70. А так ми змушені як держава цілком і повністю підлягати волі цієї частини населення, якій ця держава не потрібна, яка її ненавидить, не любить і яка обирає до влади ворогів цієї держави.

– Продовження оренди Чорноморського флоту в Україні, реформа судочинства, законодавство, яке полегшує формування коаліції, відхід від НАТО – перший крок до так званої позаблоковості України, куди так поспішає Президент і його уряд. Чому ж так поспішає пан Янукович?

– Я б сказав, що тут поспішає пан Путін, пан Янукович виконує вказівки. А пан Путін поспішає тому, що така уже професійна стилістика – вхопити якомога більше тоді, коли дається. В російській мові є таке слово – «пруха», от воно «прьот» і досягається мета за метою.

– Скажіть, будь ласка, Ви поставили свій підпис під «Зверненням інтелектуалів до парламентів, урядів, народів світу». Чи є якась реакція на це Ваше звернення? Чи Ви відчуваєте підтримку?

– Ні, ніякої підтримки. Підтримку зараз із боку світової спільноти відчуває український режим на чолі з Януковичем.

– А в чому причина?

– Причина, мабуть, у тому, що так склалася на сьогодні світова констеляція. У такий несприятливий політично час ми зараз усі потрапили. Тобто, з одного боку, значно наростила свою потужність і свою впливовість Росія, а Захід вирішив, що для нього найважливіше – це підтримувати з нею добрі, більш-менш якісь-такі згладжені стосунки. Ціною цього є, наприклад, ось така країна, як наша.

– Що, на Вашу думку, перешкоджає об’єднанню опозиції: різні цілі, різні програми, нерозуміння ситуації чи все докупи?
– Все докупи, звичайно. Але передусім – не сформувався гідний клас нашого політикуму, тобто немає відповідної широти мислення, немає саможертовності, немає здатності відступити якусь частину власних, особистих інтересів на користь спільним інтересам. Але не можна відкидати й того, що є об’єктивні причини. Вони полягають у тому, що все-таки наша опозиція досі не оговталася. Вони не очікували, як і, зрештою, не тільки політики, – і я не очікував, ми всі не очікували, що режим насправді поведеться так брутально. Тобто останні 5 років була цілковита свобода зібрань, наприклад, тодішня опозиція в цій країні робила, що хотіла: місяцями-тижнями мітингували в Києві, звозили своїх людей до Києва звідти з тих Донбасів і витворяли, одним словом, що хотіли. Тобто ми не уявляли собі, що оці теперішні, що вони так абсолютно брутально це все потопчуть, цю певну вже традицію політичної толерантності, й що вони закинуть нас в якийсь абсолютно неототалітарний стан. І тут, мабуть, потрібний певний, власне, час, щоб почати виробляти якусь іншу тактику, якісь нові шляхи, як цьому протистояти. Можна протистояти в якомусь правовому полі, в законному, і поки що ми на це вчилися, так би мовити. Але дуже складно протистояти, коли будь-що, будь-які конституційні норми просто нехтуються, нехтуються, скажімо так, – міліцейськими кийками. Конституційний Суд потім залюбки підтвердить, що все це відбувалося на законних підставах. Тобто існує певна, і вона видається зараз непорушною, монолітність цієї системи, цього режиму. От у таких умовах опозиція в Україні ще ніколи не працювала. Тому це має бути абсолютно якийсь новий досвід, він набувається, й я маю надію, що десь почне спрацьовувати.

– Це якраз тема, котрої хотіла торкнутися: про різні громадські організації, численні комітети порятунку, але все це впирається в стіну певної соціальної апатії в суспільстві, існує якась немічність. Дуже болісна тема: як подолати цей стан у суспільстві, щоб зробити крок уперед?

– Він мусить визріти. Тобто є об’єктивні речі, загалом це не соціальна апатія, хоча, мабуть, це частково і вона. Це ще значною мірою більшість суспільства, яке очікує покращення свого життя, так банально кажучи. Вони все ще пов’язують якісь свої сподівання на, скажімо, добробут і достаток, на позитивні зміни в цьому сенсі, як їм обіцяли ці добродії, котрі зараз при владі. Невдоволення цими добродіями мусить накопичитися, воно не може виплюхнутися так відразу ж. Будь-які їхні дії насправді приречені бути неправильними, тому що це – анахронічний режим, це режим із минулого, це якась брежнєвщина, яка впала на наші голови. Вони приречені на те, щоб діяти неправильно, але всьому свій час. Тобто цього ще поки що не видно, поки що в них залишається цей резерв звалювання усіх негараздів на своїх попередників.

– Чим переконати переконаних однодумців Президента Віктора Януковича, його міністрів, зокрема, міністра освіти Дмитра Табачника в тому, що Донецьк – це не тільки Партія регіонів, а, за словами Івана Малковича, – це Стус, Сосюра, Іван Дзюба, Солов’яненко, які любили й шанували українську мову? Як їх можна переконати?

– Я б не переконував цих людей ні в чому. Їх не можна переконати. Це безнадійний випадок – їх у чомусь переконувати.

– В есе «Центрально-східна ревізія», на мій погляд, Ви створили потужну метафору руйнації, коли написали про «руїни мов, слів, письмен – руїни рухомої пам’яті». Мені цей образ нагадав «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка. Чи українська мова в руїні? Як зупинити процес?

– Я маю велику надію, що її носії знову змобілізуються. Вся проблема в тому, що за попереднє правління начебто виникла така ілюзія про те, що тодішня влада займалася українізацією. Насправді там було, на мій погляд, лише кілька таких правильних рішень, скажімо, кінодубляж. Але в цілому це була профанація правильної проукраїнської мовної політики в нашій країні. Тому, може, така от ситуація опозиційності додасть нашій українській мові зараз більше сил. Я хочу думати про це позитивно.

– Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб зупинити потік вуличного жаргону до ЗМІ? В чому першопричина явища, бо ж нині лаються вже політики, депутати, міністри?

– Я думаю, не треба цього зупиняти. Хай воно йде, воно є таке, воно відображує, несе в собі образ, скажімо так, не надто благополучної, не надто щасливої країни. Якщо почати це якось фільтрувати і блокувати, то воно від цього не перестане бути реальністю. Єдине, що в медіях буде якась зовсім інша, фальшива картинка цієї дійсності. Я не думаю, що вона і зараз у нас надзвичайно правдива, у нас із усіх медій залишився насправді тільки вже інтернет. Не думаю, що це якесь таке першорядне і дуже важливе завдання. Хай виливається.

– Запитання трохи з іншого кошика, але дотичне до теми. Як Вам вдається втриматись у літературі? Що має переважати – тема, мова чи обрана певна цільова група читачів?

– Я думаю, що не можна таке розробляти, це невірно – розробляти собі якусь стратегію й визначати пріоритет. Література непередбачувана, реакція читачів завжди непередбачувана, сам процес завжди непередбачуваний. І, мабуть, сила літератури в тому, що тут не можна нічого якось наперед розрахувати. Треба писати, як тобі хочеться, як тобі цікаво – це єдиний пункт інструкції, якщо така існує.

– Пане Андруховичу, як просувається Ваша робота над абеткою, чи ви вже знайшли місто на літеру «И»?

– Так, я знайшов на «И», у Швеції є місто Истад.

– А чи знайшли Ви відповідник до українського «кохатися» в російській мові?

– Ні, його не існує в російській мові. Є слово «любить», звичайно, але це – «кохати», а от кохатися – це «заниматься любовью». Хіба що так, такою формулою можна перекласти.

– А що втрачає чи здобуває твір у перекладі ? Скажімо, Ваші «Перверзії» німецькою мовою? Чи вже готовий переклад, коли вийде книжка?

– Ні, все ще працюємо, з великими довготривалими перервами, тому що ані я не маю часу підганяти перекладачку, ні вона насправді немає зараз багато часу, щоб продовжувати роботу. Десь на одну третину перекладено, але є купа всіляких складностей. Тут уся особливість ситуації полягає в тому, що цей твір я писав 15 років тому. У мене багато що змінилося: власні підходи, моє ставлення до якихось темних його фрагментів. Це не тільки буде переклад, це буде якась така оновлена версія. Там обов’язково будуть місця, де ми з перекладачкою домовляємося, що ми відступаємо від мого тодішнього українського оригіналу і робимо дещо інакше.

– А коли з’явиться на світі Ваша нова книжка про 111 міст?

– Ох, коли б я знав! Це якраз із розряду тієї непередбачуваності. Я був упевнений, що закінчу її ще в березні цього року. Насправді ми вже маємо початок червня, а в мене залишається суттєва частина цих міст, тобто про них іще не написано. Тобто ці міста у плані є, та насправді – це 20 міст, про які я ще ні слова не написав. Поки що я так обережно кажу – можливо, до кінця року роботу закінчу, а можливо, і ні. Зрештою, не найголовніше видати це швидше, а найголовніше, мабуть, щоб воно вийшло в мене таким, як я хочу.

– Пане Андруховичу, останнє запитання: якби сталось, що Вас обрали Президентом України, яким був би ваш перший крок?

– Ні, я не відповім на Ваше запитання, тому що я категорично відкидаю таку перспективу і можливість. Відповідно моє мислення не того рівня, щоб я міг собі уявляти перший крок Президента.

– А чеський драматург, письменник і публіцист Вацлав Гавел, який став президентом?

– Так то ж Гавел. Мені до нього далеко. Але дякую Вам за таку візію.

Автор: Оксана Пеленська
Джерело: http://www.radiosvoboda.org/

Пан Юрій відповів на кілька моїх запитань під час свого перебування у Києві з новою літературно-концертною програмою «Цинамон», так само, як і попередній альбом «Самогон», створеною разом із польською групою «Карбідо».

— Як з’явився «Цинамон»?

— Я зробив вибірку текстів, у яких є прив’язка до Дрогобича, до Бруно Шульца, бо це мало виконуватися на фестивалі його пам’яті. Тож я вибрав вірші, що перегукуються з ретро міжвоєнних років, зі світом галицьких містечок, населених божевільними аутсайдерами, в яких усі пальцями тицяють. Я пояснив це музикантам, і вони розібрали тексти — кожний брав собі по кілька віршів. А потім ми з’їхалися, і в Дрогобичі було перше виконання — у 2008 році.

— Це вже не перший ваш проект з рок-групою, але саме з «Карбідо» так добре склалося…

— Від самого початку то була певна випадковість. Ми познайомилися на літературному фестивалі у Вроцлаві, директор якого їх запросив, щоб вони акомпанували всім поетичним виступам. У слова вони не вдавалися, йшлося про підсилення настрою. Але мені він запропонував приїхати на день раніше і спробувати конкретно з ними зробити кілька творів. Вийшло непогано, сподобалося публіці. Ми вирішили, що працюватимемо разом. Я надіслав їм добірку моїх текстів, вони створили музику, і 2006 року ми записали «Самогон». Я спочатку був зацікавлений виключно у тому, щоб це зафіксувалося на диску. Але вони якось поступово втягнулися, і все вийшло за межі одного проекту. Почали концертувати. Завдання з «Цинамоном» було набагато амбітнішим передусім у них, бо вони взяли на себе своєрідну надінтерпретацію моїх віршів. Вірші, які я запропонував до «Цинамону», набагато давніші за часом написання, зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» кінця 1980-х. Але нічого б не спрацювало, якби не вийшов польський переклад 2007-го. Тоді це стало можливим, бо їм страшенно важливо розуміти текст, пережити його і щось до нього придумати.

— Вони вас відчувають?

— Я розумію це так: вони добре відчувають мене як поета, ставляться максимально серйозно до моїх текстів. Під час запису альбому і моєї голосової доріжки вони періодично брали на себе режисерський бік справи, формулювали на рівні побажання: може, тут акцентувати, цей рядок вивести. Вони страшенно різнобічні як митці, кожен веде одразу кілька проектів. Мені пощастило, що у нас склалася хороша співпраця.

— Чи має поет перетворюватися на рок-зірку?

— (Сміється.) В мене теж щодо цього великі сумніви. Я думаю, що поет не має цього робити. Фронтмен, співак у традиційному рок-н-ролі є також і поетом, його тексти виконуються. Але він апріорі в музиці, не переходить з літератури, як у нашому випадку. Однак у нас насправді не рок-концерт, це все ж літературні читання трохи в інакшому форматі. Тому публіка, хоч і добре приймає, таки дещо ошелешена, бо навіть не розуміє, як поводитися: для рок-концерта замало рок-н-ролу, для літературного вечора занадто голосно і енергійно. Тобто ми перебуваємо у стані становлення особливого стилю, не знаю, як він називатиметься, — може, «цинамон»? Я, звичайно, лаври рок-зірки завоювати навряд чи зможу, але того й не прагну. Насправді йдеться про ще одну форму подачі текстів.

— Власне, чому така форма стала для вас важливою?

— Їхня музика мені подобається настільки, що я на певному етапі приєднуюся до її створення. Замість декламувати починаю виспівувати партії, народжуються мелізми. А з другого боку, тут ще фактор неповторності кожного окремого концерту. І все це разом — велика захоплива пригода, всередині якої мені подобається бути.

— Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Думаю, впродовж останніх кількох років не трапилося жодної нової проривної речі, або мені про це невідомо. Років із п’ять тому у нас був розквіт, пік нової хвилі: молоді, умовно кажучи, автори заявили про себе. Нині Жадан підготував антологію «Декамерон» — маленький підсумок літературного десятиліття. Зібрано десять авторів, що дебютували в останні десять років як прозаїки. Він мене попросив кілька слів написати на обкладинку, тож я це прочитав. І ось коли такий зріз отримуєш, думаєш: «Супер, кожний текст один в один, класно, на рівні». Але ж це дуже дозована антологія. Тим більше там зібрана мала проза. Думаю, тут спрацювала криза, адже багатьох видавців паралізувало. З іншого боку, в чистоті своїй цей процес не має залежати від видавців. Звичайно, важливо мати місце, куди можна віднести новий роман, але це не означає, що треба припинити його писати, поки криза не мине. Тому з літературою так — ніколи не вгадаєш. Може, у ці хвилини вже дописуються якісь колосальні речі.

— Чи існує зараз станіславський феномен?

— Існував. Але це, я сказав би, вже тема для істориків новітньої літератури, він вже має своє місце: середина — друга половина 1990-х.

— Чому ви так у цьому категоричні?

— Тому що, бувши всередині цього, можу сказати, як це існувало. Значною мірою це була тусня, читання одних і тих самих книжок, показування навзаєм найновіших текстів і самопрезентація як єдиного феномену. Я був трошки висунутий уперед, бо за часом раніше стартував, а вони — просто молодші за віком. Нові автори були наче з вулиці — приходять, нікому ще не відомі, приносять тексти, і всі дивуються: як це добре! Але означення «станіславський феномен» було актуальне і потрібне на певний час, поки люди не стали вже окремими іменами. Давно зрозуміло, що називати Тараса Прохаська представником станіславського феномену вже кумедно якось. Бо є Тарас Прохасько, і все. А також Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк і ті, в кого локальний масштаб. Думаю, всі просто стали особистостями, і ця етикетка — «станіславський феномен» — може спокійно відійти в історію.

— Трохи про закордонні справи. Не так давно вийшов французький переклад роману «12 обручів». Як його приймають?

— Дуже добре. Я регулярно отримую від видавців копії рецензій. А ось «Московіаду» у Франції майже ніхто не зауважив, бо вона вийшла на два-три роки раніше. Просто видавництво тепер увійшло до потужнішої видавничої групи, котра більше уваги приділяє піару й активно працює з медіа. Тож, думаю, ця реакція не в об’єктивній природі того, що я написав, а швидше в технологіях піару, якими займаються видавці. Відчуваю це навіть по тому, що в мене з’явилися прибутки від продажу книжок і почали запрошувати до Франції на виступи, чого раніше не було. До речі, з їхньою публікою це складно, оскільки недолюблюють авторів, котрі виступають з перекладачами, треба добре володіти французькою.

— Чи готуються ще якісь переклади?

— Зараз ми з німецькою перекладачкою працюємо над найскладнішим, мабуть, текстом — «Перверзією». Робота йде страшенно повільно. Я володію німецькою достатньо для того, щоб ми працювали послідовно, тобто вона робить кілька розділів, пересилає мені, я їх авторизую. Але тут я виявив, як багато мені хочеться змінювати, бо цей текст для мене у багатьох своїх моментах застарів. Ми вирішили це зробити. Коли щось мене не влаштовує, пропоную зміни. Це, мабуть, той цікавий випадок, коли переклад відрізнятиметься від оригіналу.

— Якщо вже мова зайшла про Німеччину — для вас це, вочевидь, щаслива країна: регулярні переклади і видання, численні виступи. Чому так склалося?

— Знов-таки, залежить від видавництва. «Зуркамп» — одна з найсерйозніших видавничих фірм, яка добре тримає свого читача: з одного боку, то інтелектуальні книжки, з іншого — захоплива художня література, і в будь-якому разі — завжди дуже високий якісний рівень. Вони працюють для читаючої німецькомовної частини світу, а стежити за літературними подіями, купувати книжки — одна зі сталих бюргерських традицій. Сьогодні вони ще й нарікають — мовляв, не читає народ, як у 1950—1960-ті. Але це не порівняти з нашою ситуацією. Є ще один чинник — я знаний також як автор політичних коментарів, колонок у німецькій пресі стосовно України. Так що це дійсно сприятлива для мене частина світу, і я завжди відгукуюся на запрошення.

— Якщо вже згадали про подорожі, хочеться поцікавитися: в якому стані ваша книга — путівник міських есеїв?

— Із 111 міст лишилося близько 20. Хочу вже напружитися, щоб вийшла у грудні. Влітку здійсню останній штурм, потім дам книжці добре вилежатися, як слід її прочешу, перепишу ще раз — і можна буде видавати.

— А чи є у ваших планах великий прозовий твір?

— Є. Але тут вже ані слова не відкрию.

— Ну хоча б почали вже працювати?

— Ні, ще не починав. Не роблю всього водночас.

— Питання дещо несподіваного штибу: наскільки необхідна для літератора така риса, як підприємливість?

— Я так розумію, що багатьом моїм колегам здається, що я жахливо підприємливий. Я себе таким не вважаю. Але я знайшов оптимальний, мабуть, для себе варіант. Я відгукуюся на пропозиції — про що я вже говорив. Можна готовність виступати перед публікою назвати технологією, піаром. Піар помістили у винятково негативний контекст, розуміють як саморекламу з надуванням. А насправді це ж просто контакти, стосунки з громадськістю. Для автора його піар — це, наприклад, його літературний вечір. І він піариться, чому ні? Він читає те, що написав, таку подачу здійснює. В цьому сенсі я підприємливий. Але для мене це знов-таки швидше моє бажання змінюватися і бути мобільним, якомога частіше зриватися з місця, кудись їхати. Бо коли я довго пересиджую без змін, то в мене криза починається. Отже, такі речі мені страшенно необхідні.

— Колись вас зараховували до постмодерністів. Тепер, коли постмодерн у минулому, може, поясните, що це таке?

— Цей термін насправді працював у межах конкретної системи координат специфічно французької і франкомовної філософсько-естетичної школи. Коли його почали клішувати у різних мовних середовищах, то все, на жаль, одразу було спрофановане. Тому з терміну «постмодернізм» можна тільки жартувати. Він виник як жартик, як поняття, а чи було явище — для мене це досі відкрите питання. Пам’ятаю, на одній літературній дискусії у Берліні, коли модератор спитала, чи досі живий постмодернізм, хтось відповів: «Він завжди був мертвий». Окрім того, це поняття, про яке прийнято говорити критично. Характеризувати його позитивно — це вже якийсь моветон. Тому на запитання, чи він позаду, я не можу відповісти, тому що його не було взагалі. Але у певний період якась частина тусні повірила, що він справді існує, і намагалася намацати якісь його ознаки: цитатність, колажність, щось таке. Але цитатність і колажність завжди були. У всіх більш чи менш значущих літературних творах хтось когось цитує.

— Тоді більш нейтрально — що таке актуальність у мистецтві?

— Це те, що не просто потрапляє в ногу з тенденціями, а створює їх, коли у вдалому контексті з’являється нова мистецька якість, — наприклад, нова літературна якість у контексті української чи європейської літератури; тож актуальність, як на мене, багатоаспектна штука. Нижні рівні — мода. Просто є постать, яка виходить на сцену, виступає, зала забита молодими шанувальниками. Вони звертають увагу, наприклад, що він у своїх улюблених кедах, це починається на такому рівні, а закінчується створенням нових тенденцій. Актуальність — це також потрапляння, мабуть, у дух часу з його постійними розривами — бо у нас же немає єдиної часової лінії, єдиного часового потоку, все це страшенно рване, і боюся навіть, що хаотичне.

— То що ж актуальне зараз?

— Узявши такий конкретний предмет, як проза, ось на прикладі «Декамерона», маємо повернення до такого нормального оповідацтва, до розказування історій. Причому з максимальною оголеністю, відвертістю у фізіології, у якихось субкультурних речах. Тому і ожив такий жанр, як оповідання. Переважно це історії сучасного міста.

— І як це назвати?

— Який «-ізм», яка назва усьому цьому може бути — може, невдовзі хтось щось вигадає.

— Повертаємося до соціальної, жорсткої літератури?

— Безумовно так.

— Будете на це якось реагувати?

— Давайте, може, зустрінемось після виходу книжки про міста. Тому що мені зараз не хочеться це переказувати. Краще я відреагую своїм текстом.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що час — це фіктивна категорія. Чому?

— Це теж ближче до жарту. Насправді час — один із моїх улюблених героїв. А оскільки я автор фікцій, то у цьому сенсі час — фіктивна категорія також. Але час для мене також важлива система координат. Єдине — я хочу деформувати його у своїй творчості. Я не погоджуюся з тим, що він у нас лінійний і цілісний. Я відчуваю його і хочу, щоб він з моїх творів все-таки вимальовувався не однозначно лінійним, а швидше як певні закрути, кола, петлі.

— У петербурзького прозаїка-авангардиста 20—30-х років Костянтина Вагінова в одному з романів описано ситуацію, коли письменник поступово опиняється всередині створюваного ним самим тексту. Чи здатний, на вашу думку, митець керувати реальністю?

— Тут справа не у керуванні. Смішні такі речі трапляються… Ось ми виконуємо на початку «Цинамону» річ «Вольф Мессінг». Під час туру Україною ми дорогою зупиняємося у якійсь кафешці на Миколаївщині чи Кіровоградщині, замовляємо каву, і раптом по увімкненому телевізору оголошують початок серіалу: «Вольф Мессінг». Ми всі регочемо: таке знамення. І, головне, не вперше. Наступного дня сидимо в іншому закладі, у Дніпропетровську, проводимо розбір польотів дуже принципово. Нервова, складна розмова. Доходимо до проблеми, як освітлювати: чотири концерти у нас, яка по світлу ситуація? Домовляємося, що пісню від пісні треба відокремлювати затемненням, блекаутом. У мить, коли ми у тому погоджуємося, раптом повністю вибиває світло. Настає блекаут. З’являються офіціанти зі свічками. Так що не як у Вагінова, але буває таке. Якщо автор чогось як митець вартий, то він своїми творчими зусиллями просто викликає демонів. І це відбувається поза його свідомістю.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/intervyu-z-andruhovychem/

А зала тим часом наповнювалася. Прийшли Софія Андрухович із чоловіком Андрієм Бондарем. У першому ряду розмістився ще донедавна заступник міністра культури Микола Яковина. Але коли свої місця почали займати директор Польського інститут в Україні Єжи Онух та його колеги, стало зрозуміло, що публіки у залі не бракуватиме. Річ у тім, що проект відбувається за співфінансування Польського інституту, Інституту Адама Міцкевича та Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Тому іноземні недержавні організації мали забезпечити підтримку своїх проектів аудиторією. А от з українського боку «Цинамону» допомогли лише транспортна та поліграфічна фірми, хоча були обіцянки Міністерства культури. «У старому складі вони підтримали, а потім з’явилися ці і сказали: «У нас інші пріоритети, у нас — Дєнь Побєди, гроші підуть на це». Хоча наша програма така, що у нас є і Вольф Мессінг, і завершується вона композицією про блукаючі танки і рештки піхоти. Тобто під програму до Дня Перемоги ми також могли би попрацювати», — пожартував щодо пріоритетів нового Мінкульту Андрухович. Експериментальний проект українського письменника та польських музикантів навіть на етапі другого альбому (перший, нагадаємо, — «Самогон») залишається некомерційним: кошти від продажу квитків пішли на пересування групи, а наклад дисків як українською, так і польською мовами становить по тисячі примірників.

Та й сама музика — стиль якої не можуть визначити навіть її творці — знаходиться на шляху до свого слухача. Коли київська зала була майже заповнена (де–не–де виднілися прогалини порожніх місць), Юрій Андрухович та «Карбідо» вийшли на сцену. Першим актом програми була «Індія» — етно–рокова сюїта. Напевно, це була найсильніша частина концерту. Почалася вона з легких звуків сітару, що підступно вплітали увагу слухачів у канву твору, а в кінці розірвали медитацію потужними гітарними рифами. Гітарні партії разом із речитативом Андруховича, як на мене, і визначають стиль цього проекту, який можна окреслити як поетичний ф’южн. Гітара дражнила у «Танго «Біла троянда» і збуджувала у «Зміні декорацій». Хоча не можна применшити ролі ударної секції і партії віртуальних інструментів. Після кожної композиції київська публіка підтримувала експерименти на сцені щирими оплесками. І вже наприкінці концерту, коли музиканти вийшли на «біс», найемоційніші слухачі зайняли проходи, щоб у танці висловити своє задоволення музикою. Чесно кажучи, традиційні концертні зали для такого виду мистецтва — неприйнятна річ. «Карбідо» та Андруховича треба слухати або на відкритих майданчиках, або у затишному кафе, де можна погойдатися на стільці у такт їхнім медитаціям, або взагалі відсунути всі посадочні місця подалі у куток.

«Тільки перед поїздкою в Україну я відчуваю таку лихоманку. Не можна тут не бути хоча би раз на рік», — відгукується про українські візити бас–гітарист Марек Отвіновскі. Те саме можна сказати й про їхні приїзди: від цієї музики —мурашки по шкірі. І бажано, щоб це повторювалося хоча би раз на рік. До речі, з 14 травня «Цинамон» мандруватиме Польщею: концерти відбудуться у десяти містах, що більше за шість українських виступів.

Наталя Дмитренко
Джерело: Україна молода

– Роман Скрипін: Сьогодні особливий гість, дійсно дійова особа. Я навіть розгублений і не знаю, що спочатку запитувати. Тому що це Юрій Андрухович – письменник. І він ще й співає.

– Юрій Андрухович: Співати мені не доведеться?

– А капела, якщо захочете, звичайно, то будь ласка. І на початку нагадаємо біографію пана Андруховича.

Юрій Андрухович, біографічна довідка

Також вірші Юрія Андруховича були покладені на музику гуртами «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе» та «Karbido».

– Перш ніж говорити про мистецтво, про літературу, я хотів би почути, а як Вам живеться в Україні зразка 2010 року, яке у Вас її сприйняття?

– Надзвичайно дискомфортне і, щиро кажучи, тривожно-песимістичне.

– А чого ж так, поясніть.

– Вона дедалі більше стає чужою Україною. Таке враження, що вона під якоюсь окупацією опинилась, вороже військо прийшло і позмінювало все, що мені в ній так подобалось за останні роки. Бо я вважаю, що той період між 2005 і 2010 був все-таки найщасливішим в історії цієї країни, і тепер ми його втратили. І тепер нам треба думати, як з цього вибиратися.

– А що Ви особисто збираєтесь робити в цій ситуації, якщо у Вас такі відчуття?

– Це, мабуть, найскладніше питання. Як Ви знаєте, я позапартійний, я не беру участі в активній політиці як політик, депутат чи якась інша форма політичної діяльності. Це, на жаль, не моє, а може – на щастя – не моє. І мені залишаються якісь такі дуже ефемерні форми діяльності, тобто писання текстів, говоріння до якоїсь публіки, промовляння зі сцени.

Я не такий наївний, щоб вважати, що це страшенно важливо і багато що може змінити. Але з іншого боку, мабуть, це те, в чому я можу бути найефективнішим.

– Тут можна сказати, що Ви маєте рацію в тому, що Ви можете робити і що робите по життю. Тому що слово – це, мабуть, чи не найбільша зброя. Те, що ми говоримо, кудись воно приходить або те, що ми пишемо. Воно десь має, скажімо так, не кінцеву інстанцію, а воно десь сприймається кимсь і відтворює дію. Свого часу Ви написали «Московіаду». У Вас немає бажання зараз щось написати…

– У мене завжди є бажання щось написати. Я зараз працюю над книжкою «111 міст», воно в алфавітному порядку розташовуються в ній, і цей алфавітний порядок дозволяє погратися із часом і простором. І ось там, серед цих 111 міст, наприклад, Москва. Вона біографічно для мене шалено важлива. Тобто це два роки, прожиті в надзвичайно драматичний час, з 1989 по 1991, останні два роки Радянського Союзу.

Тобто бути свідком і якоюсь мірою співучасником в самому серці розпаду – це було дуже захопливо, і «Московіада» трохи про те. А ось цей новіший текст про Москву із цієї книжки, це не «Московіада-2» в жодному разі, а це спроба із сьогоднішнього часу ще раз писати про ті роки.

– Слухач: Це Львів, Григорій. Викладач фізичної культури. Два питання. По-перше, я дуже радий, що пан Андрухович зайняв таку позицію громадянську. Це не важливо, ким ми є. І що я можу сказати: позиція громадян України повинна бути чітка. Я з Вами згоден, що загроза 33-ий рік, 18-ий рік і 10-ий – аналогічна. І оскільки я викладач фізичної культури, Ви зустрічаєтесь зі студентами, з молоддю – катастрофічне здоров’я української молоді, нація гине. І нікого це не цікавить. А за Вашу громадянську позицію – Ви молодці. Тому що необільшовизм і неокомунізм прийшов в Україну.

– От про «111 міст» хотілося б почути. Очевидно, це міста по всьому світу?

– Я не був на більшості континентів цього світу. Насправді, я намагаюся збалансувати вибір свій таким чином, щоб кількість українських міст була більш-менш пропорційною з кількістю неукраїнських міст. Тобто це переважно Західна Європа і трохи Північної Америки. Особливо екзотичних міст немає, бо я не був ані в Африці, ані в Австралії, ані в Південній Америці. Найекзотичніша, мабуть, це Гвадалахара – це те, що я маю.

– Розкажіть про Гвадалахару.

– Це було кілька років тому. Я, власне кажучи, з дитинства захоплювався світом корінних мешканців Америки, індіанців. І всі ці давні цивілізації мене страшенно приваблювали. І я дуже зрадів такий нагоді, коли отримав запрошення на літературний фестиваль зрештою до Гвадалахари.

Це мені якось навіть виразніше показало значення іспанської мови – те, що кілька моїх книжок в перекладах іспанської видано в Барселоні. А це відкрило одразу весь іспаномовний світ. Тобто ці книжки десь там потрошку продаються і в Мексиці, і в Колумбії, і в Чилі.

І Гваделахара – це центр текіли передусім, вона звідти походить. У 30 кілометрах від Гваделахари є містечко, яке так і називається – Текіла. Якось, напевно, можна пов’язувати ці факти – текільна романтика, стара індіанська культура абсолютно дивна, дивна – навіть не те слово, якась така щемка країна Мексика. Хоча всі інші латиноамериканці кажуть: «Це не наші, вони копіюють США, Мексика – це ще не Латинська Америка».

Всього було багато, але я там пережив одну пригоду, про яку зараз розповідати не буду, бо це все читач майбутньої книжки знайде тоді. Коли вона побачить світ.

– Добре, розкажіть про українські міста. Там, очевидно, є міста на літеру «К», як Київ, є міста на літеру «Д», як Донецьк і місто на літеру «Л» – Львів, якщо хочете, на літеру «І» – Івано-Франківськ.

– Немає мого рідного міста, тому що це такі правила цієї гри, тобто тільки міста нерідні. Львів – це найбільший за обсягом текст книжки, але його ще немає, воно ще серед ненаписаних. Київ – один з найбільших. Насправді, це дуже важливе для мене місто. Але тут ось така ситуація: я ніколи в Києві не жив, тобто я мільйони разів в ньому був і я, але це завжди якось так не довше 2 днів, 2 або 3 дні. Я колись цинічно жартував, що це рівно стільки, скільки треба для отримання візи в західному посольстві. Тобто одного для здаєш документи, а наступного їх забираєш. Але Ви розумієте і слухачі розуміють, я сподіваюсь, що там треба смайлик поставити.

– Це, ми вважаємо, жарт, але все одно мені цікаво, що ми прочитаємо про Київ і Донецьк.

– Про Донецьк – нічого, бо я в ньому був лише двічі. Це були виступи в клубі «Ганджубас», і більше нічого там не відбулось. А виступи там були потрясаюче гарні. Тобто моє судження про Донецьк було б абсолютно неадекватне. Бо я потрапляв в цей підвальчик, там, де цей клуб, виступав, десь ще якийсь час спілкувався з місцевою молоддю. І потім обидва рази складалось так, що одразу ж вночі нас відвозили до Харкова. Зрештою, можна було б і про писати. Але мені здається, це трохи було б справді не справедливо щодо Донецька. Там є зовсім маленький текст про Єнакієве.

– Я не буду зараз Вас розпитувати, тому що треба купити книжку і її прочитати. У мене в руках прес-реліз є: «Андрухович + «Карбідо»: «Цинамон», з додатком: «Індія». Власне, це ідеться про всеукраїнський промотур альбому «Цинамон», спільного проекту Юрія Андруховича та групи «Карбідо» (Польща – Швейцарія). Відбувся вже тур на підтримку україномовної версії альбому, яка вийшла наприкінці березня. І що мені відомо – що Ви це зробили як власне хобі, і все. Тобто отримали від цього задоволення, можливо, переконаний, що отримали.

– Але очікувано опинився вже в середині якоїсь професійнішої ситуації, тому що ось 14 травня стартує аналогічний тур в Польщі, і там уже буде 10 міст. І це вже довше буде тривати. Тобто сам і не зчувся, як опинився в такій ось ситуації когось іншого. І мене це поки що тішить, це є цікаво.

– Власне, якщо ми подивимось на будь-які заходи, які відбуваються, то вони дістають підтримку держави. Наскільки я знаю, держава Вас тут не підтримувала і не висловлювала ніякого бажання.

– Наскільки мені відомо, міністерство культури відповіло якимось таким чемним листом. Я не зможу зацитувати, але, мовляв, ми з вами, ми за, але ми нічим не можемо допомогти.

Ні, там була ситуація, пов’язана зі зміною політичного режиму, тобто попередній склад міністерства прийняв був позитивне рішення про підтримку. Мені від цього стало навіть якось так незатишно, тому що я ніколи в житті намагався нічого в української держави не просити, її органів, і зокрема і міністерства. А тут думаю: «Ось, дивись, який я все-таки недобрий по відношенню до цієї держави». Але все вийшло так, як повинно було. Прийшли інші люди і відмовили.

– Я на початку запитав про непростий час, яке сприйняття України 2010 року. Багато хто говорить, що все, що відбувається, – це намагання поєднати непоєднувані речі. Я зараз можу говорити де в чому крамольні речі, що Україна складається з двох світоглядно протилежних частин. І на переконання декого, я зараз не про свої переконання говорю, на переконання декого, їх сполучити просто неможливо, вони ніколи не сприймуть один одного, ці світи. Ми бачимо електоральну карту, ми бачимо карту поширення української і російської мови. Що Ви про це скажете? Це так чи не так, як Ви вважаєте?

– Це сумно, звичайно. Я вважаю, що це майже так, як ви зараз описали. Єдине, що ми залишаємо поза дискусією можливість змінювати і змінюватися. І зараз, безумовно, не той час і не та ситуація, яка б підсилювала цю ідею – можливість змінювати і змінюватися. Сьогоднішня історична хвилина вказує начебто на протилежне, на те, що це непримиренний конфлікт. І я все-таки вбачаю якісь шанси в розгортанні нормального загальноукраїнського діалогу на цю тему. Але зараз знову ж таки не той час, який би цьому сприяв.

У мене є така версія, що одним із головних пунктів цього діалогу мало б бути визнання того факту, що наша історія українського ХХ століття – це ще й історія української громадянської війни, коли одні українці знищували інших. І Друга світова війна – це в тому числі і громадянська війна. І ось якщо ми цей факт змінимо, ми потім можемо далі рушити. А коли ж її припинити? Тобто поки ми не визнаємо, що вона існує, вона не може припинитися.

– Філософський підхід такий, не оптимістичний, як на мене.

– Порівняльно-історичний, я сказав би. В Іспанії це не завершилося після смерті Франко, але воно принаймні після його смерті продискутувалося. Там принаймні цей процес лікування відбувається.

– Там принаймні однією мовою говорять про це.

– Ні, що Ви, в Іспанії чотири мови офіційні.

– Там така відмінність в Іспанії, Ви говорите про каталонську?

– Якщо б Ви про це сказали каталонцеві, він би був сильно ображений на Вас.

– Слухач: Ви висловили своє відношення до останніх п’яти років. Я хотів би Вас поставити питання. Скажіть, будь ласка, у Львові Вас задовольняє стан речей, коли, будемо говорити, публікації у місцевій пресі показують, що Львів дуже вражений корупцією, прокуратура захищає корупціонерів. Я маю на увазі останні події, пов’язані з газетою «Експрес».

– Ви питаєте про моє ставлення до цього? Звичайно, воно різко негативне. Я трошки, мабуть, непоінформований.

– Слухач: Львів – це є Львів.

– Тобто Ви апелюєте до того, що Львову апріорі притаманна певна корупційність?

– Слухач: Таке відбувається, що журналістів стріляють, знущаються.

– А хіба тільки у Львові?

– Слухач: І це здобутки не нової влади.

– Тобто я маю зараз що? Погодитися з Вами, що попередня влада не була чимось кращою?

– Слухач: Безумовно. Тому побажання таке. Більшість людей хоче просто жити, добре жити, не бути втягнутими ні в які політичні розбори. Бо я бував закордоном часто – і такої політизації нема ніде. Мабуть, треба жити заради життя, заради дітей.

– Але одного разу вони до вас прийдуть і заберуть ваших дітей на якусь війну, заради яких ви жили, а ви так і будете орати свою нивку увесь цей час.

– Слухач: Пане Юрію, я Вам бажаю успіхів. Я читаю Вас, я Ваш шанувальник. Але побажання: мабуть, не треба Вам, Ви аполітичний, і не треба десь робити якісь висновки в сторону однієї чи іншої сили, вони не варті цього.

– Я сприйняв це.

– Добре, а що ж робити в цій державі? Я зараз поставлю взагалі страшне питання: а може, пане Андрухович, українська держава взагалі не спроможна відбутися як держава і на цьому можна поставити крапку?

– А що ж робити тоді, демонтувати?

– Інколи, замість того, щоб іти за певним вектором, варто поглянути на речі в інший спосіб і отак поставити для декого болюче питання, для більшості, можливо, навіть. Українська держава просто неспроможна відбутися, можливо, і всі ці намагання її в якийсь спосіб зліпити, створити, кудись рухатися заради якогось майбутнього, проходячи якісь реформи, навіть внутрішні реформи і трансформації суспільні, але все це намарно, і дуже швидко можна було побачити, що вона просто неспроможна була відбутися?

– Я б сказав, що трохи передчасне судження, ми на дуже мізерному відтинку історичному на все дивимось. Та багато в чому Ви маєте рацію. Я маю на думці, що цей сумнів, безумовно, виправданий. І не думайте, що тільки Вас навідують такі думки.

– Ні, мене не навідують. Знаєте, інколи потрібно поставити питання так, щоб воно звучало, як ляпас, щоб людина отямилася. Тому, можливо, в дечому перегинаю палку. Тому що все, що створюється, я маю на увазі паростки громадянського суспільства, воно виявляється, що не стійке і можна буквально за 50 днів все це знищити елементарним нехтуванням. Навіть нічого не треба робити, просто нехтувати.

– Але нехтувати можна до певного часу. Тобто коли на певній площі, а найкраще – на майдані збирається тисяч триста, то якось уже нехтувати не виходить, треба щось із цим робити. Є варіант – задавити в силовий спосіб, а є варіант – усунутися.

Тобто я думаю, що там багато всяких речей було в ці 5 років, свобода слова і так далі, а це було таким позірним, це було не наслідком демократизму нашого суспільства, а просто наслідком того, що влада не була сконцентрована в одних руках, тобто в наслідок конкуренції різних політичних гравців з’являлася можливість з різних боків критикувати інших і так далі. Зараз, на жаль, оця можливість втрачена, і тут ми раптом побачили, що зі свободи слова нічого і не залишилось, якось так.

– Не те що втрачено, але певні тенденції просто є. І не лише зі свободою слова, слід розуміти. Тобто це нехтування громадянською думкою, громадською думкою, суспільною думкою, зрештою. Це – як хочу, так і роблю, фактично. І навіть ми бачимо, що нехтування Конституцією відбувається. А Конституційний суд, який є в нашій державі, він це визнає. Ви ж розумієте, що те, що відбувалося останнім часом, Ви є свідком цих подій, я ж нічого не придумав.

– Це узурпація влади через порушення конституційної норми, тобто насправді це злочинна діяльність.

– Слухачка (переклад): Місто-герой Одеса турбує. По-перше, хочу сказати, мене вразив дзвінок слухача зі Львова. Не треба бути такою пихатою Західній Україні по відношенню до нас.

– А в чому це виявляється?

– Слухачка (переклад): Я радіослухач «Ери». Там така передача «Коло запитань», постійно вони проводять. Так ось Стригун є, директор чи хто він там театру Заньковецької. От він відкрито сказав: «Наша справа – ростити еліту, а справа донецька – рубати вугілля». Я в Одесі живу, але це я сприйняла, як образу мене. То що Ви відповісте на це?

– Я не можу відповідати за слова іншої людини, я ж такого не говорив.

– Про що хотів би запитати, оскільки ви дійсно багато їздили, і по Європі також, яка країна є для Вас найкомфортнішою? Тільки не кажіть зараз: «Моя рідна Україна».

– Та я б почав із того, що вона найдискомфортніша. Я б не вживав слово «комфорт», але щось близьке до цього, тобто там, де мені добре, хоча це не передбачає комфорт в плані зручностей якихось особливих.

– Я не мав на увазі побутові питання.

– Нас зрозуміють просто неправильно, тому я розжовую іноді такі речі – великий досвід непорозумінь. Польща.

– Чому Польща?

Польща достатньо східна, щоб мати багато всіляких знайомих нам проблем і багато такого стимулюючого хаосу. І достатньо західна разом з тим, щоб побачити, як насправді функціонують європейські цінності і що це – не порожні слова. Власне, мені там найкраще
– Квінтесенція всього найкращого, що в Європі є, воно зійшлось, захід із сходом. Тому вона достатньо східна, щоб мати багато всіляких знайомих нам проблем і багато такого стимулюючого хаосу. І достатньо західна разом з тим, щоб побачити, як насправді функціонують європейські цінності і що це – не порожні слова. Власне, мені там найкраще.

– Слухач: Це пан Сергій з міста Львова. Дякую за передачу. Хотів би запитати пана Юрія, за яку державу Ви ратуєте: чи за державу сильну, заможну, державу, яка може забезпечити людей нормальним життям, пенсіонерів – нормальними пенсіями, дітей – нормальними умовами для освіти, для внутрішнього здоров’я.

– Чи? Ви зараз одну державу описали, а де альтернатива?

– Слухач: Я зараз описав ту державу, в якій би хотів, щоб я жив, щоб жили мої батьки і мої діти.

– То я з Вами в цьому солідарний.

– Слухач: Я б хотів задати ще одне запитання: як Ви ставитесь до цієї істерії, яка зараз відбувається, зокрема в нашому, західному, регіоні? І чи потрібно об’єднувати і будувати Україну на такому розколі, який зараз відбувається між Сходом і Заходом, чи потрібно все ж таки об’єднати Україну на загальнолюдських – от Ви казали, Ви бували закордоном, і Ви, напевно, бачили, що в основі сили і міцності держави лежать дві дійсно загальнолюдські цінності – цінності духовні і цінності християнські. Більшість львів’ян не має прямого відношення до Чорноморського флоту, який існував і був би далі існував.

– Я за таку державу, в якій заради кортежів не перекривають центр міста.

– Якщо Ви про Київ, то не лише центр, я Вам хочу сказати. Він же їде з Межигір’я, це далеченько і перекривається півміста.

– Тобто коли Ви намагаєтесь зробити із західної України якийсь такий розсадник загальноукраїнського зла, то я з Вами не згідний. Крім того, не знаю, про що Вам ідеться, коли Ви кажете, що істерія. Я не був в Івано-Франківську трошки більше тижня, минулої п’ятниці я у Львові виступав з тим же концертом – я якоїсь істерії не зауважив. Не знаю, може, щось там змінилося за цей час, але мені не відомо.

А те, що Чорноморський флот цікавить львів’ян, то це виявляє, на мій погляд, їхній патріотизм передусім. Тобто їм є діло до того, що відбувається на цій території, званій Україною. Це, по-моєму, дуже добра і правильна риса.

– Слухач: Це Миколай із Харкова. Я, на жаль, буду російською мовою.

– Чому на жаль?

– Слухач: Тому що я вважаю себе українцем, але не знаю повною мірою українську мову. Останнім часом я як щирий українець не дуже почуває себе в цій країні як вдома. І з кожним днем стає все тяжче, гірше. В мене дитина вчиться в третьому класі, і вони зараз на 9 травня вчать пісню «Три танкіста», а з приводу українських героїв – ні слова. Як Ви думаєте, якщо це далі піде, більше, ніж 4 роки, українці повинні будуть рахувати себе емігрантами чи як?

– Я думаю, що так.

– Це питання з Харкова, я хочу зауважити. Я нічого не бачу поганого в пісні «Три танкіста», тому що це частина історії і Великої Вітчизняної війни, яка є частиною Другої світової. Але питання прозвучало.

Розумієте, без якихось об’єктивних підстав відбувається радикальний розворот країни в зовсім якомусь іншому напрямку
– Я згідний із слухачем, який зараз висловлює свій розпач. Так воно і є. Розумієте, без якихось об’єктивних підстав відбувається радикальний розворот країни в зовсім якомусь іншому напрямку. Тому, якщо про об’єктивні підстави говорити, то це які це 48% у другому турі, які дають підстави змінювати долю всієї країни? Тобто це навіть не 50%.

– Ми з Вами говорили про нехтування, фактично, про ігнорування суспільної думки частини країни, вона є.

– Тут, мені здається, є ще одне. В карному кодексі є таке означення: «з особливим цинізмом». З особливим цинізмом вибирається найбільш провокативно-радикальне рішення, це так, наче хочуть весь час до крайньої межі принизити. Не те що просто подратувати, а принизити, «опустіть». І все це прояви того.

– Маємо те, що маємо, як казав перший Президент. Але ж Ви жили в Радянському союзі, Ви прекрасно пам’ятаєте ті часи. І бубабісти взялись, не зі стелі впали. Це були літературні хулігани – ваша група «Бу-Ба-Бу». Ми, коли вчили як студенти, то так сприймали. То, може, зараз також можна похуліганити в певний спосіб, в літературний, мистецький, довести це до абсурду і показати з іншого боку, з гумором, а гумор – він обеззброює насправді?

Бачите, кінець 80-их років – це був час, коли насправді відбувалося щось протилежне теперішньому часу. Тоді відбувалося розгортання свободи, тепер відбувається її згортання. І в атмосфері такого згортання просто пожартувати недостатньо. Хоча я згідний з Вами, що якісь сміхові і карнавальні форми, вони також будуть доречні в цій ситуації.

Мені пригадалось, що в офіційній цій будівлі Спілки письменників України у нас, в бубабістів, відбувався перший наш літературний вечір 1-го квітня, тобто його навіть поставили на День сміху, щоб якось трошки підкреслити, що це не так серйозно, не треба так цього боятися. А директор будинку Спілки письменників, коли узгоджував з Віктором Небораком якісь технічні деталі вечора, так наче сам здогадався і сказав: «Бюст Леніна ми сьогодні винесемо з цієї зали, правильно?» Віктор відповів: «Взагалі-то у нас в думках не було, якщо Ви бажаєте, то, звичайно, винесіть». Але це 88-ий рік, зараз 2010.

– Слухач: Це Пантелеймон із Києва. Пане Юрію, як Ви поставитесь до такого мого бачення проблеми, з якою стикнулася Україна? І ця проблема звучить так, що і Україна, і будь-яка нація землі зараз постає перед таким питанням, що люди стали звірами, а звірі не стали людьми, коли в незапам’ятні час гени людей і звірів об’єдналися.

Так от для того, щоб витягнути себе, як Барон Мюнхаузен, за чуба, я вважаю, що потрібно, щоб якась одна нація спромоглася це зробити, витягнути себе за чуба, щоб на чолі нації стала її духовна еліта. Дійсно, взяти по всій Україні, вибирати регулярно найкращих і ставити їх у владу.

– А як Ви їх виберете, якщо по всій Україні є абсолютно протилежні думки щодо того, хто найкращий?

– Слухач: Є духовна еліта, котра загнана зараз в шпаринки. Їх мало, нас мало, але ми є. Якщо б нас почули, то ми знаємо критерії пошуку духовної еліти, ми знаємо, як це треба зробити, щоб перекувати мечі на орала. Як Ви ставитесь до цього, пора Україні брати владу і в Україні і на землі?

– Не дай Боже духовній еліті брати владу. Це найгірше, що може трапитися. Хіба що Ви маєте на увазі якусь духовну владу, але це теж дуже небезпечно звучить. Ви маєте рацію, коли говорите про якусь там активізацію цієї мислячої компоненти суспільства і пошуку якогось діалогу всередині цієї мислячої компоненти.

– У мене питання було, воно може іти далі в продовження. Тому що, де б наші слухачі зараз не жили, вся Україна вражена невіглаством, це треба визнати. Немає елітної частини, яка є західною, немає робочої частини – Донецька. Що нам робити з цим невіглаством взагалі? Тому що воно в принципі і є тим, що потім заважає нам жити, насправді.

Я думаю, там проблема не стільки в невігластві, скільки в небажанні чути іншу думку і сприймати її. Тобто невігластво є певною ширмою, маскою захисною для того, щоб не провадити діалог, щоб не входити в нього, а відкинути будь-яку пропозицію: «Давайте розберемося, а давайте глянемо глибше, а давайте копнемо».
Відкинути, відмести із самого початку. Власне, своєрідна така тактика або технологія, не знаю.

– Ви мені нагадуєте такого буддиста, тому що Ви ніби сидите в нірвані і так поступливо-поступливо…

– Буддиста я сприйму як позитив. Хоча б чогось ми досягнули.

– Набагато гірше впадати в істерику. Я дякую Вам за участь у програмі, дай Боже, не в останнє зустрілися. Ми почули Вашу думку з багатьох питань. Я навмисне не ставив Вам питання про Чорноморський флот і газ, але все одно це питання прозвучало, тому що, очевидно, на часі. Подивимось, як розгоратимуться події. З Вами хотілося б більше говорити про мистецтво. Але якось іншим разом.

– Дякую за запрошення і до наступного разу.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/2023670.html

Обидві ці роботи, як відомо, це частина трилогії. І я особисто не можу жодну з них поставити вище іншої. Але, мабуть, є якісь об’єктивні речі. На «Самогон», наприклад, таких відгуків не було, відзначалися якісь другорядні моменти. А тут фактично всі рецензії вистрілюють з п’ятьма зірочками. Я не знаю рецензентів, але Карбіди пишуть, що вони просто шалено щасливі, тому що це дуже великі авторитети польської музичної критики, які всі зуби поз’їдали на альтернативній музиці. І якщо з їхнього боку така оцінка, то це означає, що нам справді дуже вдалося. Безумовно, я вже десь у магнітному полі цих оцінок перебуваю, тим більше, що ще насправді в це не вжився. Поки що відбулося тільки три концерти, дуже розкинутих у часі. Можливо, під час нашого туру я почну вже всередині цього «Цинамону» перебувати. Всі ми, виконавці, щоразу ніби проходимо певний тест, але і публіка також. Тому все це страшенно цікаво.

Чому Ви обрали саме триптих?

Все з’являється, як жарт, а потім ми починаємо якось серйозно до цього ставитися. На певному етапі ми всі разом погоджували якийсь принцип, скажімо, назву. У випадку «Цинамону» це було напряму пов’язано з фестивалем імені Бруно Шульца у Дрогобичі. Ще не було думки, що це дилогія, друга частина, просто виступ на фестивалі і все. А після цього виступу почали говорити, що треба працювати над майбутнім диском, а тоді відразу ще й над третім. Це з’явилося, мабуть, від того, що трилогія виглядає чимось більш повним.

Тобто дає можливість більшою мірою розкрити весь задум?

Я переконаний, що так, але тетралогія дала б ще кращу можливість. (Сміється). Та ми про це поки не думаємо. Назва третьої частини з’явилась під час самогонного туру. На останньому концерті в Тернополі з’ясувалося, що там є люди, які роблять абсент. А крім того, в «Карбідо» серед всяких віртуальних пристроїв є інструмент, який так і називається — абсент. Я не можу зараз розказати, як він звучить, боюся, що це одна з їхніх фантазій. Але я і сам не знав, що оце трепетання голубиних крил чи звучання духового оркестру десь в парку — це не заготовки, які кожен діджей отримує для своєї роботи. Все дійсно писалося наживо в страшенно далеких містах. Раптом в нас виявилась така дивна географія.

Мовна і просторова віддаленість не заважала порозумітися?

Нічого б з цього не було, якби два роки тому не вийшла книжка дуже класного поета Яцека Подсядла з польськими перекладами всіх віршів. На мій погляд, він зробив неможливе, бо це тексти з періоду, коли я обирав дуже серйозну, складну версифікаційну форму. Вони римовані, мають дуже вишукану, ритмічну структуру. Перекладач мусив іноді ставати на голову і робити щось таке, що, на перший погляд, взагалі здавалось не моїм оригіналом, але потім там знаходилась мотивація. Єдиний момент, коли ми змушені були відмовитись від перекладу, — центральний твір «Танго Біла Троянда». Із ним дуже важливо потрапляти буквально в десяті частки секунди, і польський варіант оцю ритміку оригіналу не віддавав. Тоді виникла ідея на польському диску також записати українською. Натомість в книжечці той переклад був, щоб польський слухач міг зрозуміти, про що йдеться. А в українському виданні просто додалася ще одна фотокомпозиція. Якби не існувало цих прекрасних перекладів, у музикантів би взагалі не з’явилося ідей, що з цим робити. А так вони отримали від мене вірші вже польською мовою.

Як відбувався запис альбому?

Карбіди отримали тексти віршів. Далі був якийсь період, коли вони думали виключно про те, як подати їх на фестивалі. Про диск ще не йшлося. Захотіли зробити акцент на електроніці: менше живих інструментів, більше комп’ютерного втручання. За початковим задумом це мало відбуватися десь у кібер-кафе, відвідувачів на п’ятнадцять. Проект би звучав дуже тихо і сконцентровано, аби створити якусь віртуальну атмосферу. Але в Дрогобичі такого кафе не виявилось, і нам запропонували виступити просто неба у внутрішньому дворику ратуші. Місця там на 100-150 осіб, тобто разів в десять більше, ніж хлопці собі спершу уявляли. Потім цей праархівний запис був потрібен музикантам, щоб взятися за все справді всерйоз. Коли я приїхав на запис диску, в них практично були зроблені музичні основи кожної з цих композицій. Деякі абсолютно відмінні від того, що звучало в Дрогобичі на першому концерті. От у «Пострілі» начебто і блюз, але вже зовсім інший, збагачений. І уже в студії, в слухавках з цією канвою працював я: ішов за тим, куди мене вело, і так начитував ці тексти, іноді навіть починав наспівувати. Після того, як доріжку записували з моїм голосом, починалося найцікавіше: інтонації, до яких я вдавався, спонукали музикантів розвивати далі в кожній композиції додаткові музичні ряди. Ще довгий час тривало оце збагачення і дописування. Тоді ж з’явився і Цумтор, який надіслав партії ударних до деяких речей.

Чи виникали у Вас протиріччя, адже, мабуть, не всюди їхні музичні асоціації збігалися з Вашим баченням?

Тут швидше йдеться про слухання, а не бачення, і це важливий нюанс. Дуже нечисленні були такі моменти, і я тоді просив щось змінити. Скажімо, «Весна виникала, де тільки могла». Там у фіналі є такий образ — орган, який розібрали на частини. В нього залишилися маленькі дудочки, і дуже багато малечі всякої, хлопців ходить з ними по місту, наче цей орган в розібраному вигляді грає знову. Там мені здалося замало лише тиші. І от «Карбіди» вигадали голос, який раптом стає мегафонним, а потім взагалі незрозуміло, про що говорить. «Індія» теж закінчувалася тишею. Це момент про небесних пілотів і ангелів мені здався неповним, тому знайшли шаманський звук.

Часто кажуть, що проекти з такими поєднаннями створювались багато разів. Які з них здаються Вам вдалими?

Найвдаліше з усього, що я знаю, це робота Гінсберга з різними музикантами. Коли я перекладав антологію американських поетів 50-60-х і подивився повну бібліографію кожного з героїв, я раптом відкрив для себе, що в Гінсберга фонограм більше, ніж друкованих публікацій. І з ким він тільки не працював: Ієгуді Менухін, Пол Маккартні, Клеш (The Clash). З початку 50-х років для поета стає нормою виступати у супроводі музикантів, і вони не заглушають одні одних, є звукопідсилення. Сьогодні дуже великий резонанс у Польщі має поет Машін Швітліцкій і його гурт «Швітлікі» — світлячки в перекладі. Це традиційніший варіант, така пост-панкова рок-музика. Дуже багато поетів повидавало диски, де вони читають під музику – це факт. Я й сам таких дисків маю вдома чимало. Але я сказав би, що тут щось інше.

«Екзотичні птахи та рослини» та «Індія» написані досить давно. Що відчуває автор, коли через певний період повертається до своїх поезій і знову їх переосмислює?

Це не те, щоб повернення часу, ні. Відчуття того, що я знову починаю хвилюватись, коли їх виконую. В кінці 80-х оці тексти звучали практично на кожному нашому вечорі Бу-Ба-Бу, і це вже була певна рутинність. Коли вп’ятдесяте чи вшістдесяте на публіці читаєш ту саму «Індію», виходить вже занадто гладко, доведено до автоматизму. А автоматизм у пам’яті перешкоджає живому переживанню цієї речі під час її виконання. Тому для мене це нагода знову переживати їх.

У цьому проекті поєднано літературу, музику та відео-арт. А чи є у Ваших планах залучення акторів, живої гри на сцені?

Я тільки за. Не хотів би зараз ділитися секретами кухні, але якщо трилогія насправді буде, то це один із можливих шляхів її завершення. Справа ще в тому, що «Карбідо» тісно співпрацюють з театрами, але з дуже вузькою аудиторією, в жодному разі не мейнстрім. Є в них оце англійське off. Там вони робили багато супроводів, всю музичну частину вистав, тому це зовсім знайомий і близький їм світ. Для мене він далекий, бо до театру страшенно рідко ходжу. Коли з цим матеріалом перетнуться музиканти, буде багато зустрічних ідей, і свого теперішнього уявлення я вже потім просто не впізнаю. Мені буде достатньо того, що в основі будуть мої тексти.

Чи не думали Ви поекспериментувати із простором, наприклад, виступити у клубі, а потім у величезному відкритому театрі?

Це прекрасна ідея Олі Михайлюк (директор агенції «АртПоле» — організатора туру), яку ми будемо обговорювати. Такий тур: клуби, театри, літні кінотеатри і на завершення взагалі якийсь вокзал. Поза нашим «Цинамоном» Марек і Цумтор уже працюють в цьому напрямку. Це цикл «Музика для архітектури». Ідея така: в кожній країні Європейського Союзу вони вибирають один архітектурний об’єкт і створюють музичну композицію навколо нього. Не обов’язково парадний палац чи кафедральний собор. Іноді це може бути закинутий завод.

Чи є у Вас поради для тих, хто прийде на концерти, як це найкраще сприйняти?

Ні-ні, не маю порад. Я, чесно кажучи, хочу потрапити на ці концерти. Тобто я зараз жартую, але я піду туди, тому що хочу послухати своїх улюблених музикантів з «Карбідо». Мені просто страшенно цікаво, як це буде сприйматись, які будуть реакції. Я весь в очікуванні, що будуть в блогах писати, і не стільки рецензенти, скільки, так би мовити, ця верства, яка слухає музику. А я зі свого боку можу вступати в якісь діалоги, виголошувати потім свої незгоди. Але наперед закидати нічого не буду, я хочу, щоб усі свої враження склали зсередини.

Інтерв’ю записала Тетяна Манзюк.
Джерело: http://artpole.org/events/andruchovych-interview.html

Майдан: Як святкувалося? Чи багато мав гостей?
Юрій Андрухович: Святкувалося весело, з музикою, танцем і сміхом.. Виступали два мої улюблені гурти – «Мертвий півень» і «Перкалаба». Гостей назбиралося десь так 60 з гаком. Усі кажуть, що була дуже гарна атмосфера. Я радий, що це так.

Майдан: А що Майстрові дарували?
Юрій Андрухович: Усього було. Сорочки, коштовні вина, художники дарували свої роботи. Олег «Джон» Сук з «Мертвого півня» подарував свою бас-гітару. Відіграв на ній концерт, а потім подарував мені. Я тепер мушу навчитися на ній грати. Ромко Рось подарував сопілку. Ще один колега подарував мольберт із фарбами, щоб я малював. Тобто є заради чого жити далі.

Майдан: Ти відсвяткував півстолітній ювілей. Якщо говорити про кожне з десятиліть, як можеш їх окреслити?
Юрій Андрухович: З кожним наступним ставало все краще. Найкраще було те, яке щойно минуло – між сороківкою та п’ятдесяткою. Цікаво, як усе складеться далі.

Майдан: Якими книжками – й читаними й написаними Тобою – позначені декади твого життя?
Юрій Андрухович: Усього вже не згадаю. Перша половина 1970-х минула під знаком світової пригодницької класики та історичних книжок. А наприкінці 70-х, коли я вже став студентом, відкрив для себе латиноамериканський роман – передусім Маркеса. Десь на цей же час припадають мої перші поетичні спроби. 80-ті роки – це поезія, вихід у світ двох моїх перших збірок. У 90-ті я написав і видав три перші романи і прочитав купу всього, чого мені раніше не вистачало – зокрема, Джойса, Кафку, Шульца, Пруста, весь цей канон модернізму. У «нульові» я нарешті відкрив для себе задоволення від читання іноземними мовами – польською, німецькою. Дуже багато читав колег-письменників, з якими особисто знайомий, це давало усвідомлення того, що відбувається нині в літературах.

Майдан: 50 – певний рубіж, віха. Як ставишся до цієї дати й до дня уродин узагалі?
Юрій Андрухович: Нічого не трапилося, кажу собі. Усе ще насправді тільки починається. Уродини люблю, бо це нагода зібрати навколо себе найкращих друзЧи часто в думках повертаєшся до минулого, шкільних чи студентських років? Що згадується частіше?
Є в мене така книжка – «Таємниця». Отам я виклав усе, що, на мій погляд, зі мною відбулося раніше. Але це не зовсім традиційні спогади, бо лінія оповіді залежала не від мене, а від мого співрозмовника, який ставив мені запитання. Студентські роки, до речі, згадую зі значно більшим зворушенням, ніж дитинство. Мені здається, саме тоді, студентом у Львові, я нарешті почав ставати самим собою.

Майдан: Які відтепер, по п’ятдесятці, плани є більш важливими, а що відходить на другий план?
Юрій Андрухович: Ще не знаю. Важливо дописати книжку, яку не встиг дописати «до того». Тобто у нове десятиліття перейшов зі старим боргом. Просто я вирішив не квапитись і розтягувати насолоду.

Майдан: Ти щось давно вже „засів” у рідному Франківську. Коли знову мандри й куди саме?
Юрій Андрухович: Та ні, я кудись постійно вириваюся, просто це нетривалі подорожі, кількаденні. Один-два виступи – і назад додому.

Майдан: Новий етап життя письменника Юрія Андруховича починається в дещо іншій країні. Що можеш сказати про отримане нами після виборів?
Юрій Андрухович: Не хочеться про таке говорити. Мені досі здається, що це тільки сон, кошмарний, звісно. Але от ми всі отямимося – і він мине. Найгірше те, що ці хлопці знають, як не віддавати владу більше ніколи. Як ми з цього будемо вибиратись, я поки що не знаю. Але вже про це мрію. Щось, може, й намріється.

Майдан: Ти не раз казав, що мистець і влада (політика) мають існувати порізно, окремо один від одного. Проте й ти не стоїш цілковито осторонь суспільних процесів. Був одним з небагатьох справжніх діячів справжньої культури, хто підтримував Ющенка. Тепер говориш про Твоє ним розчарування. Чим саме розчарував тебе наш третій (а може, й четвертий, бо ж Кучма – і другий і третій в одні особі) глава держави?
Юрій Андрухович: Ну, він мене багато разів розчаровував. Останнього разу – своєю поведінкою між першим і другим туром, коли відверто прогнувся перед майбутнім переможцем. Я починаю сприймати його вкрай негативно. Ні, я ніколи не був ним особливо засліплений, просто вважав, що серед усіх кандидатів він усе одно найкращий. Але я не поділяв ідею тих, які закликали в другому турі голосувати проти обидвох. У другому турі я голосував за Тимошенко.

Майдан: Ми вже не вперше розмовляємо з тобою, та однієї теми ще не торкалися. Маю на увазі переклад. Що понукало тебе до власної інтерпретації „Гамлета”? Й чим узагалі є перекладацьке мистецтво для тебе?
Юрій Андрухович: З «Гамлетом» сталося таке, що його переклад мені замовив керівник Молодого театру з Києва Стас Мойсеєв. Йому потрібен був новий, максимально сучасний переклад цієї речі. І після довгих умовлянь я за це взявся. Ну, і звичайно, не жалкую тепер про це. А загалом я перекладаю лише спорадично – якщо це до певної міри стає якоюсь віхою в розгортанні моєї власної «творчої концепції» в цілому. Тобто писання власних речей і перекладання чужих – це для мене дві сторони одного й того ж процесу.

Майдан: Останнім часом більше говорять про Юрія Андруховича-прозаїка. А що з поетичною творчістю? Коли побачимо й почуємо нові твої вірші?
Юрій Андрухович: Ось написав найновішого вірша собі до ювілею. Називається за Класиком – «Мені тринадцятий минуло».

Майдан: Про Андруховича сьогодні надто багато говорять – і в Україні, й поза її кордонами. Навіть в тих, хто не дуже цікавиться літературою, ім’я твоє, як кажуть, „на слуху”. Нальоту зірковости в тебе не помічав, та все ж як ставишся до такої своєї популярности? Чи траплялися випадки, коли це тобі заважало?
Юрій Андрухович: Ні, це не заважає. Слава Богу, я навчився бути самоіронічним – це добрий захист.

Майдан: Як скоро до читача прийдуть нові твої речі і які саме? Ти в них той самий чи щось із часом (і з віком) змінилося?
Юрій Андрухович: Якщо б я не змінювався, то став би сам собі нецікавий. Маю надію, що книжка, яку саме дописую – «Лексикон інтимних місць» побачить світ ще цього року. Що точно має невдовзі з’явитися – це музичний альбом «Цинамон», який я записав з друзями – музикантами гурту «Карбідо». У травні, на фестивалі Шульца, ми плануємо зіграти повноцінний концерт із «Цинамону» з додатком «Індія».

Майдан: Неодноразово ти називав себе „космополітичним патріотом”. Що вкладаєш у це поняття? Й чому з тих, хто не любить „ліберастів” (так вони самі говорять) слово „космополіт” є лайкою?
Юрій Андрухович: Для цих людей лайкою є фактично кожне слово. Насправді космополітизм аж ніяк не передбачає якоїсь зневаги чи ненависті до свого і рідного. Він лише передбачає внутрішню відкритість щодо «чужого», сприйнятливість на «інше». І здатність прийняти чуже та полюбити його так само, як своє рідне. Якщо ми вибудовуємо батьківщину як догму, то тим самим обтинаємо в людині індивідуальне і загальнолюдське.

Майдан: „Майдан”, як ґазету, вже знаєш, час од часу читаєш її. Що міг би сказати про цей проект й побажати читачам та авторам видання?
Юрій Андрухович: Я хотів би, щоб ця красива назва завжди відповідала характерові та рівневі вашої газети. Для мене Майдан (той, помаранчевий) був і назавжди залишиться найщасливішим моментом життя. А поза тим – радостей, здобутків і волі.

Майдан: Що з твоїх оригінальних поезій, а також віршів у твоїх перекладах не відмовився би запропонувати на закінчення нашого діалогу?
Юрій Андрухович: -Ну, хоча б уже згаданий вірш «Мені тринадцятий минуло». Сподіваюся, він трохи більше скаже про мене сьогоднішнього.

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНУЛО

Півстолітній чоловік не міститься в моїй голові –
що з ним робити? Як заспокоїти
ці 18 тис. 250 днів і ночей?
Ці додаткові 13 днів і ночей, бонус високосних років,
що їхнє число також, відповідно, тринадцять?
Вони ж нікуди не лізуть, ні в які ворота.
Як можна так довго жити – цілих тринадцять високосних років?!
І навіщо так довго жити?!
А ці 438 тис. 312 годин –
як їх усвідомити і засвоїти?
Як розкласти їх на хвилини і кожну згадати?
Якщо вони справді в мене були,
то чому я не можу згадати кожної з них?

Півстолітній чоловік – це не жарти,
це не якісь там сорок з їхньою зеленою
хлоп’ячою недосвідченістю, ані не сорок п’ять
з їхніми дурнуватими ілюзіями, нібито
жизнь удалась.
А що? Хіба ні?

Півстолітній чоловік – це вже не жарти,
це швидше кпини і насмішки, але я
не здаюся. Півстолітній чоловік має звикати до фрази
«Але я не здаюся».
Півстолітньому чоловікові лишається тільки здаватися.
Тобто бігати вранці
навколо озера чи принаймні навколо дерева,
берегти себе, не хвилюватися при слові «майбутнє»
або «батьківщина»
і ходити на фітнес,
фарбувати волосся і відмовляти собі
у спокусах алкоголем заради інших спокус.

Півстолітній чоловік – як герой опору:
знає, що знайдуть і впіймають,
і спецслужби давно на хвості,
але він усе одно посміхається
на всі, щойно поремонтовані, зуби.
І за цією прикметою вони
його й визначають: «Цей посміхається так,
ніби йому півстоліття».

Мої 50 років – це як мої 50 баранів.
Я пас ягнята за селом – і от вони виросли.
Я жену їх центральною вулицею,
нашою пішохідною Соткою, вони блеють і бекають,
і намагаються збочити
і розтектися містом к бісовій мамі,
я хляскаю батогом, копаю їх
і зганяю докупи.
Куди я їх жену? До музею літератури?
Всю отару на шашлики?

Ні, насправді півстоліття – це зовсім нічого.
Це 50 тринадцятих березня всього-навсього.
«Це вже не юність, але ще весна», –
писав я котрогось разу,
коли мені було двадцять,
а двадцять п’ять видавалося
катастрофою, яка не повинна, не сміє ніколи настати.
Але – що найсмішніше – я можу й сьогодні
повторити: «Це вже не юність,
але ще весна»,
бо сьогодні тільки тринадцяте березня,
і мені минуло тринадцятий,
і це справді не юність,
і далі буде все краще,
бо як каже Перфецький, півжиття ще попереду,
бо півжиття завжди ще попереду,
і я маю кого любити,
і маю кому сказати «дякую»,
і я його кажу.

От лише що робити з пробудженнями?
Тобто снами?
Щоб не снилося знову, ніби такий молодий,
такий невагомий і п’яний,
і так багато всього,
і воно тільки починається.

Майдан: Дякую щиро тобі за відверті відповіді, Радості творчості тобі й до зустрічі в травні.

Відсутність форми – це озвіріння

– Звісно, цифри – річ абстрактна, але іноді спонукальна до конкретних роздумів. Скажімо, про те, що молодість не вернеться, не вернеться хоч ти здохни.

– Прощання з молодістю не таке вже й трагічне, якщо слідом за нею починається зрілість.

– Приємно чути такі оптимістичні ноти. От про це й поговоримо. У сенсі про тебе.

– Я полюбляю говорити про себе, тому охоче погоджуюсь на всілякі інтерв’ю. Люблю також ходити до сповіді…

– А, може, навіть не стільки про тебе, бо ти вже і так добре знаний у нас, в Німеччині, скільки про середовище, в якому ти формувався, про твій народ, про українську землю.

– Гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні, ця земля являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, – якби не схід – північний, південний і просто схід: степ, рівнина, поле, Азія. Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія, вимагаючи повного запровадження свого деспотичного і водночас анархічного статусу. В цьому її суть, і ця суть шалено суперечить іншій суті – європейській. Тому будь-які сталість, постійність і тяглість виглядають в умовах цієї землі вельми туманно й невиразно.

– Розумію. Але чи не здається тобі, що ти завеликої ваги надаєш речам формальним, водночас ігноруючи ті переваги, які містить у собі загадкова слов’янська душа, оця специфічна духовність?

– Відчуття форми, а точніше його брак – ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність – тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі – кримінальних мерзотників. Відсутність форми – це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні. Цеховий інтер’єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.

– То як вийти з цього зачарованого кола? Що робити?

– Будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.

Добре б зрівняти це місто з землею

– Знаєш, у твоїй антисхідній настанові мені вчувається щось, ентшульдігунг, русофобське. Ми, німці, від часів Молотова й Різенбокка – перепрошую, Ріббентропа, Брежнєва й Хонеккера, Путіна й Шредера звикли цілуватися з росіянами взасос, тому не дуже можемо з тобою погодитися. Ти ж два роки навчався в Москві. Невже у тебе немає жодних сентиментів до цього міста?

– Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль – хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне.

– Досить, досить. Поясни в такому разі, як твоя ненависть до Російської імперії уживається з апологією небіжки Австрії?

– Саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона.

– А ще?

– Вона зберегла нам архітектуру – інакшу, різну, зберегла інакші міста… Вона відкрила для нас нові географічні можливості. Подумати тільки – були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! На початку минулого століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоб зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг.

Священних корів у нас більше, ніж в індусів

– Гаразд, перейдімо краще до твоїх нинішніх співвітчизників.

– Вони схожі на мене. Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі… У моїй країні майже всі вміють грати на органі. Хто гірше, хто краще. Я – посередньо.

– І якби я попросив тебе виконати щось на спінеті…

– Спінет, як і клавесин, як і чембальо та клавікорди, належить до моїх улюбленців. Коли я був ще зовсім дитиною і жив у містечку, зусібіч оточеному горами, то відвідував приватні уроки музики в однієї старої самотньої єврейки. Її кликали в містечку «дурна Циля».

– Це те містечко, де згодом постав «станіславський феномен»? Можеш кількома словами розповісти німецьким читачам, що це за феномен такий?

– О, це прекрасне зборище справжніх нероб і бевзів, з яких майже ніхто ні до чого в житті не ставиться поважно. Крім малювання крейдою на асфальті і бальних танців, звичайно. Однак понад усе вони цінують самих себе і про це постійно говорять у кав’ярнях. Я люблю їх понад усе, до того ж, лише вони надають певного сенсу цьому містові…

– Але ще раніше ти разом з Ірванцем і Небораком утворив поетичне бандформування Бу-Ба-Бу. Я десь читав, що ви ставили собі за мету боротьбу зі «священними коровами» української літератури…

– Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам’янілості, забронзо– і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. Найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого.

Мені подобається саме цей початок
– Наскільки мені відомо, ви обрали собі за патрона Котляревського – постать теж досить неоднозначну. Зазвичай в інших народів література починалася з великих трагічних міфів, релігійних гімнів, епосів, а ваша «Енеїда» – це ж якийсь бурлеск, балаган і буфонада.

– Але мені подобається саме цей початок. Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів. Мені подобається, що автора цієї віршованої провокації любили в товаристві, що його вульгаризми породили серед високих суспільних верств довголітню моду на все українське… Мені, крім того, подобається, що, як і, приміром, Моцарт, він був масоном і перебував у ложі «Любов до істини». Таємна позиція Котляревського в ложі мала назву «вітія» – отже, йшлося знов-таки про плетіння зі слів якоїсь відмінної, незвичної щодо всіх дотепер наявних, тканини (до речі, ніяк не дочекаюся шкільних рефератів на тему «Українська література як породження світової масонської змови»). Усе це не може не зачаровувати: добре, що початок літератури тією мовою, яку й до сьогодні прийнято вважати українською, був саме такий – веселий, ігровий і піратський.

– А як із вашим поетом № 1? Я знаю, що в Україні існує справжній шевченківський культ, але чи його поезія цікава ще комусь за межами України, в якійсь Америці?

– У Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному кафе «Ньюйорікан». Я запропонував їм «Козака Ямайку». Найбільший успіх серед публіки мав рядок «невже коли ти європа то вже не єси чоловіком» – тут їм усе стало ясно: ага, ця Україна – це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю… А на завершення був шок від старого пуерто-риканця, короля тутешніх поетів. Він просто обійняв мене і сказав: «Listen, Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know y.. tvayu mat’!». Він мав повідомити мені дві приємні речі – й повідомив їх.

– Що ж, судячи з нашої розмови і твого запалу зокрема, так звані науковці, проголошуючи смерть Бу-Ба-Бу, трохи поквапилися?

– Хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Чи може померти душа з її кров’ю та реготом, поезія, лихослів’я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом.

– Відповідно, карнавал forever, і пост-карнавальне безглуздя світу нам не загрожує?

– Якщо під Карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи чи, принаймні, тривати настільки довго, наскільки ми ще не вичерпали свого кредиту в Небесного Глядача.

Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/26140-ljublju-khoditi-do-spovidi.html

Тем не менее, авторитет Андруховича на родине по-прежнему незыблем и интерес к нему остаётся высоким. О том, что читательские ожидания порой завышены, о своих европейских впечатлениях и украинских надеждах, об экстравагантных геополитических идеях и последних книжных впечатлениях писатель рассказал в интервью «Частному корреспонденту».

— Вопрос к тебе как к писателю: что кроме литературы входит в сферу твоих ближайших потребительских интересов?
— Думаю, что музыка. Банально, но, наверное, да. Процентов на 70 это рок-музыка. В основном, современная альтернатива.

— К музыке у тебя интерес не только потребительский и досужий, но и профессиональный. Твои литературно-музыкальные проекты — это веяние времени, попытка поиграть на другой территории или желание привлечь интерес к литературе посредством музыки?
— Последнее вряд ли, это была бы уже какая-то идеологическая сверхзадача. Думаю, что больше всего подходит второй вариант. Мне нравится возможность какого-то другого «я», реализации себя в чём-то ещё.

Тут есть, наверное, какая-то более глубокая мотивация, она в том, что человек смертен. Хочется оставить после себя как можно больше материальных свидетельств.

Изданная книжка не будет говорить твоим голосом. Аудиокнижка — уже да, если ты сам её начитал. Но когда это музыкальная композиция, когда включается больше эмоций, и голос твой уже не принадлежит только тебе, а становится частью некоего целого, получается более весомое свидетельство.

— Ты выступаешь с украинской группой «Мертвий півень» и с польской Karbido. Первое понятно — личные контакты. А как началось твоё сотрудничество с польскими музыкантами?
— Мы познакомились на поэтическом фестивале во Вроцлаве, где поэты читали не просто так, а со звуковым сопровождением.

Karbido очень творчески взаимодействуют с другим материалом, они делали музыку для альтернативного театра, кино, звуковые иллюстрации к анимационным работам.

Первое совместное выступление в 2005-м было чистой импровизацией. С тех пор мы выпустили два диска. Первый назывался Samogon, а сейчас вышел Cynamon, это такая аллюзия к миру Бруно Шульца, к «Коричным лавкам».

— Ты много времени проводишь в Европе: в Германии, Австрии, Польше. Насколько силён контраст при возвращении в Ивано-Франковск?
— Помню своё первое возвращение после трёх месяцев жизни в Германии в 92-м году. У нас тогда было очень сложное время, проще говоря — полнейшая разруха.

Мне надо было отца навестить в больнице после операции, и я просто с ума сходил от того, что не могу принести ему апельсиновый сок. В Баварии залежи этого сока, а здесь пусто.

Теперь в каких-то бытовых моментах мы всё-таки становимся ближе — апельсинового сока сколько угодно. К тому же не только мы становимся ближе к Западу, но и Запад немножко, так сказать, восточнеет. Это движение взаимное, и мне кажется, что в нём и состоит европейский шанс.

— В чём, по-твоему, состоит это «овосточивание» Запада?
— В их жизни стало больше беспорядка, больше мусора. Всё-таки постоянный приток других людей, причём я не имею в виду обязательно турок или арабов.

Даже переселение восточных немцев на западные земли очень изменило Германию. Если одной из основных европейских ценностей они провозгласили свободу передвижения, то теперь им надо с этим считаться. Акция по спасению западных ценностей сейчас происходит за наш счёт, однако вернуться к суперконсервативным моделям им уже не удастся.

— С тех пор как закончился СССР, прошло почти 20 лет. В Киеве переменилось многое, а вот насколько изменилась ментальность украинского провинциала? Кажется, что жизнь в Ивано-Франковске или Симферополе поменялась мало.
— Не в обиду Крыму будь сказано, но я думаю, что Ивано-Франковск и Симферополь ― это всё же два разных случая.

— Я имею в виду не писателя или музыканта, а человека ординарного. Скажем, слесаря или работника ЖЭКа.
— Ну, ЖЭКи ― это Советский Союз без малейших модификаций. Я даже звонить туда боюсь.

И всё же существует географическая детерминация: во Франковске люди больше смотрят в западную сторону, чаще туда ездят. И это не только гастарбайтеры, но и студенты.

Когда человек видит другую жизнь, это его меняет. Поэтому здесь «совкизм» проявляется в меньшей степени, чем на востоке Украины или в Крыму, где всё советское по-прежнему воспринимается как сугубый позитив.

— Почему в первом туре украинских выборов ты голосовал за Ющенко? Люди, продолжающие поддерживать бывшего президента, кажутся мне сейчас кончеными идеалистами.
— Или кончеными идиотами, да?

— Всё-таки идеалистами. У него рейтинг упал просто катастрофически. Ни один вновь баллотировавшийся европейский президент не получал столь низких результатов — 5,45%.
— Меня этот результат, в общем-то, шокировал: я думал, он возьмёт не менее 10%, хотя и столько было бы для действующего президента очень мало, тем более, если сравнивать с той поддержкой, которая была у него вначале.

Здесь заложена определённая болезнь и нашего общества, и его личная. Мне понравилось, как падение Ющенко оценил Анатолий Стреляный: «Вы поддерживали его как демократа, противостоявшего тоталитаризму, а когда он пришёл к власти, захотели от него тоталитаризм. И были разочарованы тем, что он не всех пересажал».

— Ну я, честно говоря, вовсе не этим был разочарован.
— Я тоже. Но могу допустить, что значительное количество людей, проголосовавших за него в 2004 году, более всего хотели именно этого.

— Тебе не кажется, что приход Януковича к власти не в последнюю очередь станет следствием той внутренней политики Ющенко, которая была бы уместна в мононациональном государстве, но никак не в Украине?
— Я не согласен. Эта политика не была направлена на искоренение других культур и языков. Весь комплекс проблем, по которому делится страна, должен был проговорить ещё Кравчук в 1991-м.

Надо было признать УПА воюющей стороной, частью нашей истории, надо было открыто сказать о тех целях, которые преследовали эти люди — ведь речь шла о той самой независимости, которая у нас есть сейчас.

И исходя из этого судить об их ошибках и преступлениях, о том, что они сделали не так, в чём они были близки к фашизму, в чём отличались и т.д.

— Но этого-то и не было сделано. При Ющенко Бандера и Шухевич подавались как однозначные герои, в то время как на востоке страны их по прежнему считают «фашистскими прихвостнями».
— Основная проблема оказалась в том, что попытки Ющенко поднять эту тему упирались в неприятие самой темы. Он хотел быть модератором общенациональной дискуссии, а оппоненты вообще не желали эту дискуссию начинать. Его освистали за саму попытку.

— Ты считаешь, эти вопросы можно было бы поставить так, чтобы они не вызывали неприятия Востока и Юга?
— У меня нет готовых ответов, но единственное, что я могу сказать — надо было делать не так. Ющенко по природе своей человек неуклюжий. Правильные идеи не получали у него достойного воплощения. Он очень несовременен, у него совершенно отсутствует чувство иронии.

— Знаешь, на что я обращал внимание? Он почти никогда не улыбается.
— Да. Напыщенность, пафос — всё это работало против него. Кроме того, общественное мнение ловило его на личных проколах. Идеалистический дискурс высокой трибуны не соответствовал реальности. Однако все остальные кандидаты представлялись мне хуже.

— Всегда выбираем меньше из зол. Добра не видно.
— Не знаю, как у тебя, а у меня в 2004-м впервые была иллюзия, что я выбираю между добром и злом.

― Тогда эта иллюзия была у большинства. А скажи, ты уже задумывался, как жить при президенте Януковиче?
— Самое простое: поживём — увидим. Можно заглянуть в прошлое и вспомнить аналогичную ситуацию.

Казалось, что с приходом Кучмы наступает маленький конец света: вот, победил совершенно пророссийский человек, который сейчас за пять минут всех нас сдаст, и тут снова будет СССР.

Но этого не произошло. Всё-таки президент всея Украины это не то же самое, что лидер оппозиции. Так или иначе, ему придётся лавировать между разными регионами. И я надеюсь, что он в этом смысле окажется половчее.

Кстати, Янукович недавно заявил, что все проевропейски настроенные избиратели могут рассчитывать, что он поведёт Украину в Европу…

— Это напоминает фильм «Айболит-66», в котором Бармалей обещал делать добрые дела. На что Айболит отвечал: «Дети, если вы увидите Бармалея, который обещает делать добрые дела, скажите нам, мы его поймаем и поставим в угол».
— Да-да, похоже на то. Я не верю в самостоятельность Януковича как политика. За ним стоит группа товарищей, и это её проблемы, это они будут их решать. А он будет охотой заниматься, в теннис играть, вина коллекционировать, говорят, «Риоху» любит.

— Ты когда-то писал о вероятности вооружённого конфликта с Россией из-за Крыма. Считаешь, такое и впрямь возможно?
— Сейчас уже нет. Но если бы опять победил Ющенко, там вполне могло бы возникнуть что-то наподобие Южной Осетии.

— Слушай, если Крым уж настолько неукраинский, если это такая пятая колонна, может, отдать его России?
— Да, я, в общем-то, был бы не против.

— А куда на курорты ездить будем?
— Ну, я в прошлом году открыл для себя Сардинию. Там почти то же самое, что в Крыму, только немножко покрасивее, гораздо чище и люди приветливее.

Если серьёзно, таких примеров в истории, по-моему, не было — чтобы государство само отделяло от себя какую-то часть. Мы могли бы создать первый такой прецедент…

— Начнём с Крыма, потом Луганщину с Донбассом отдадим… Может, ты хочешь, как Новодворская, сказать, что Россия должна быть до Урала. Полагаешь, правильная Украина была бы в границах пяти-шести западных областей?
— Интрига этой страны в том, что ей уже не удастся избавиться от каких-то территорий. Она обречена быть единой. Знаешь, есть семейные пары, которые живут в ужасном браке, но разойтись не могут.

— Уж кто-кто, а я знаю. Кстати, об ужасном: какие чувства у тебя вызывают радикальные националисты во главе с Тягнибоком?
— Понятно, что это исключительно вредительский, антиукраинский проект. Причём меня это лично коснулось.

Две политические силы в разное время и по разным поводам требовали лишить меня украинского гражданства — Витренко и Тягнибок.

Я в одном интервью говорил, что нельзя ни в коем случае «Свободу» поддерживать, и потом на интернет-форуме один из их активистов сказал, мол, скорее бы прийти к власти, чтобы пнуть под зад этого Андруховича, забрать у него наш паспорт, и пусть живёт там на своём вшивом Западе.

А Витренко похожим образом высказалась в 2004-м, когда мы опубликовали «Открытое письмо двенадцати аполитичных писателей».

— Кстати, нет ли у тебя сожаления по поводу этого злосчастного письма? Всё-таки печально знаменитая фраза о русском как «языке блатняка и попсы» многими была воспринята крайне негативно.
— Да, есть сожаление, что я сформулировал это неудачно, не оставил русский язык вне подозрений и претензий. Мне потом приходилось очень много это комментировать. Тогда в основе был некий интуитивный момент, желание избрать более резкую, даже грубую версию, шокировать людей.

— Претензии по поводу твоей последней книги «Тайна» сводились к тому, что от тебя ждали чего-то большего, чем воспоминаний. Дальше, как ты догадываешься, следует вопрос о творческих планах.
— Пишу книжку, которая будет очередным разочарованием для читателей… Я привык, что каждая моя новая, условно говоря, большая по объёму вещь вызывает шквал разочарованных рецензий. Наверное, это как раз от завышенных ожиданий. Я уже не понимаю, откуда эти ожидания берутся.

— Три романа, написанные тобой в 90-е, во многом определили магистральный путь развития украинской литературы.
— Будем считать, это главное, что я сделал. На самом деле мне хочется, чтобы то, что я пишу, приносило мне максимум удовольствия. И новая книжка складывается именно так. Там нет никакого высокого нарратива: личные истории, анекдоты, переживания, связанные с городами мира, в которых я бывал.

— Напоминает блестящую книгу покойного ныне Петра Вайля «Гений места».
— Вайль когда-то лично мне её подарил… Это капитальная культурологическая работа, эссеистика самого высокого качества. В моём случае — просто блогописание левой рукой.

111 городов, которые в алфавитном порядке являют собой некую картину мира. Такая композиция определяет своеобразный порядок: Детройт оказывается рядом с Днепропетровском, никуда не денешься.

Поскольку все истории имеют чёткую временную привязку, смешиваются не только пространства, но и времена; 2007-й выскакивает перед 1968-м.

Интересно, что я до самого последнего момента не буду знать, что получилось в целом: по алфавиту города будут расставлены только в самом конце работы.

— Можно было бы привнести в этот проект павичевскую интерактивность. Заложить в Сети возможность читать книгу несколькими способами: по алфавиту, по месту, по времени.
— Ты угадал: независимо от того, будет ли она в Сети, я эти две, как минимум, схемы ещё предложу.

— Я заметил любопытную тенденцию: многие литераторы с возрастом отказываются от чтения художественной литературы, их начинает больше интересовать нон-фикшн — история, воспоминания, дневники. У тебя тоже так?
— Если это критерий стареющих писателей, то я уже вошёл в их число. Что меня особенно потрясло в последнее время, так это двухтомник воспоминаний Шандора Мараи, романиста, который в 30-е годы был в Венгрии идолом, писателем уровня Набокова.

В связи с книгой, которую я сейчас пишу, мне попадается множество путеводителей. Сейчас для меня самое захватывающее — читать, сколько гостиниц было в Киеве на Крещатике в 1913 году.

— Ещё один критерий стареющего писателя — «года к суровой прозе клонят». Ты теперь совсем не пишешь стихов?
— После того как вышли «Песни» для «Мёртвого півня», я думал, что пойдёт дальше, но не пошло. Стихи случаются, если что-то такое на тебя снисходит. А пока этого нет, наверное, не стоит мучиться.

Автор: Юрий Володарский
Джерело: http://www.chaskor.ru/article/yurij_andruhovich_ukraina_obrechena_byt_edinoj_15818

Завтра йому виповнюється 50 років — вік, що утверджує людину в зрілості: тепер патріарх «Бу­Ба­Бу» може вже офіційно вкорінитися у статусі патріарха української літератури.

Про Андруховича казано й писано багато. Дозволю й собі невеличку репліку: особисто мене приваблює в Андруховичевіписьменнику те, що він розімкнув зациклену на самокопанні постмодерну українську літературу й пустив своїх героїв подорожувати у часі й просторі. Для мого покоління його твори стали першими подорожами у Європу й спонукали потім податися слідами Стаса Перфецького чи Отто фон Ф. (чому ні?). Сьогодні ми поговоримо з Андруховичем про підсумки й плани, роботу і кохання, а завтра піднімемо келихи за його здоров’я: «Многая літа, Юрію!»

?

Гарт до вікової паніки

— Вік. Для деяких чоловіків 30 років — це вже трагедія. Для інших — у 60 — життя триває й бурлить. Ви належите до якого типу?

— На власному досвіді я відчув, що наближення до круглої чи напівкруглої дати тягне за собою драматизм. У 22 роки мені було страшно думати про 25, а 30 — була просто безнадійна старість. Десь приблизно у 22 роки я став жартувати на тему, що залишатися поетом після 30 — недоречно і курйозно… Достатньо складне було наближення до 40 — я почав про це думати раніше. Взагалі, я з випередженням думаю про такі вікові, назвімо їх, віхи. Насправді життя завжди спростовувало ці фобії. Після досягнення кожної чергової позначки раптом відкривалося щось нове і цікаве, і я думав: «Господи, тільки зараз усе починається». Так що я маю певний гарт щодо цієї вікової паніки і зараз більш­менш лагідно наближаюся до чергової позначки.

— Зміни. Наскільки технічний прогрес і еволюція вплинули на ваше життя за останні 10 років?

— Мої всі прив’язаності до техніки обмежуються музичним обладнанням, за допомогою якого я слухаю музику, і комп’ютером, на якому працюю. Тобто мені складно говорити про технічний прогрес у цілому.

— У вас ще з’явився мобільний телефон.

— Так, останнім часом я багато ним користуюся. Роздаю свій номер наліво й направо. Але якщо є нагода не користуватися, я його уникаю. Так склалося, що я отримав його у подарунок. Оскільки вбачаю у користуванні мобільним телефоном більше позитиву, ніж негативу, тому допустив його у своє життя.

— Також ви маєте профіль у Facebook…

— Уперше про це я почув днями. У «Фейсбуці» це робить явно якийсь самозванець. Мій принцип такий, що я не маю блогів і участі у жодній соціальній мережі не беру.

Чекаючи на вірші

— Проза. Ваші твори переважно зосереджені на географії. Нова книга також буде пов’язана з географією. Чому так?

— Тому що мені це цікаво — така найбанальніша форма відповіді. Географія, помоєму, дуже надається до наповнення історіями. Тому що географія — це передусім подорож. Подорож — це пригода. А пригода — те, про що можна розповідати іншим. По­друге, географія, на мій погляд, достатньо еротична. Якось інтуїтивно мені здається, що геопоетика — це географія, перекладена на мову художніх образів, і ці образи дуже часто народжуються завдяки нашим еротичним переживанням. Крім усього іншого, географія мало відкрита нашими сучасниками­співвітчизниками. Українці насправді дуже мало подорожують. Як варіант самозахисту в нашій свідомості закладено такий собі ідеал перебування вдома: сидіти на місці — це добре, а кудись їздити — негатив. Насправді це комплекс, і його треба змінювати. Хоча об’єктивно не існує переваги, що правильніше — сидіти на місці чи кудись пересуватися.

— Поезія. Ви ще пишете вірші?

— У 2004 році я видав збірку, яка була наслідком повернення віршів до мене. Але відтоді написав лише три або чотири вірші. Спочатку мені здавалося, що з цього вийде наступна збірка: це були, швидше, поеми, які писалися з конкретного приводу, — такі пародійні промови. Думаю, що у будьякий момент воно може повернутися знову. Але ось уже п’ятьшість років нічого нового немає…

— Жінки. Як вам вдається справлятися з такою кількістю прихильниць?

— Ну як? Вони ж не присутні відразу всі й поруч (сміється). Я не маю більше чого на цю тему сказати, бо вона мені здається перебільшенням. Хоча? Щоб якось заокруглити: насправді мені це значною мірою допомагає. Це вагомий стимул увесь час робити щось нове. Мені насправді це важливо.

— Жіноча увага є музою, дає натхнення? От ви говорили про еротику в географії. Це також момент еротики?

— Безумовно. Це не означає безпосереднього статевого акту з такоюто особою. Не думаю, що це тільки в моєму випадку. Це є щось, що страшенно збагачує життя емоціями. І є такий вислів — «творча наснага», вона його безумно дуже посилює.

Про відчуття присутності вдома й за кордоном

— Син. Усі знають про вашу дочку­письменницю Софію Андрухович і менше про сина. Тому згадаємо про спадкоємця. Чи навчали ви його, як підійти до жінки, як її зацікавити собою, або навпаки — як красиво відшити?

— (сміється) Ні, такі розмови між нами не відбувалися. Він самостійна людина. Не думаю, що йому були потрібні якісь мої поради. Напевно, він вирішив набути досвіду самостійно. Наскільки пригадую, жодної такої розмови з нині 23річним сином не було.

— Закоханість. Часто про неї говорите в останніх інтерв’ю. Ви у стані закоханості?

— Я завжди в такому стані перебуваю, коли пишу книжку. По­іншому неможливо. Якщо б її навіть не було, її треба було би вигадати.

— Це не пов’язано з почуттями до людини?

— То ви хочете, щоб я все взяв і виклав вам, як на долоні. Вважаю, що недомовленості треба також зберігати. Інакше якщо все розказати, що тоді залишиться?

— Дім. Що сталося б, якби вас на тривалий час закрити в ІваноФранківську?

— Зараз якраз наближаються дні, коли я дописував «Перверзію» у 1995му. Тоді я постановив, що мушу дописати до свого дня народження, що зрештою і зробив. І тоді я нікуди не міг поїхати, а в пам’яті засів тільки спогад про три місяці, які я провів у Мюнхені кілька років перед тим. Я писав роман про Венецію, а насправді мав туманний спогад про неї, тому що провів там не більше 12 годин. Можливо, тому він вийшов такий ностальгійний, що мені дуже туди хотілося. Це місто я пізнавав за картами, туристичними довідниками. Інтернетом не користувався, «гуглити» не було змоги. І, як мені пригадується, це був посвоєму блаженний стан, постійна фантазійна подорож. Насправді, можливо, той факт, що всі ті місяці я сидів у Франківську, тільки мені допомагав.

— Політика. У зв’язку із ситуацією, що склалася в країні, чи почуваєтеся ви у культурній, інтелектуальній резервації?

— Думаю, що ситуації треба дати визріти. А ми намагаємося вже якісь висновки робити. А висновки тільки ті, що ми — яких називають свідоміти, бандерлоги, нацюки — на цьому етапі програли. Буду сподіватися, що логіка нашого розвитку виведе на якийсь кращий і позитивніший шлях.

Якщо про конкретніше особисте переживання, то насправді прикро. Прикро, що ця протилежна сторона з такою насолодою тріумфує, святкує свій реванш. Дуже часто опускаються руки. Уже 19й рік цієї держави, а якихось принципових зрушень порівняно з 1991 роком іноді просто не бачиш. На жаль, доводиться запасатися терпінням.

Індульгенція на день народження

— Відвертість. Ви пишете щиріше, ніж оповідаєте в інтерв’ю.

— Думаю, це правильно. Те, що я пишу, — первинна для мене ситуація. Передусім я письменник, а не публічна особа, яку знають тільки через те, що вона дає багато всіляких інтерв’ю. Коли пишу, то намагаюся покласти на це все, що у мене за душею. Такий максималістичний підхід: кожна наступна книжка має бути кращою за попередню. А інтерв’ю — це передусім твір не мій, а журналіста чи журналістки. Я, мабуть, швидше, людина писання, аніж говоріння. У багатьох випадках запису інтерв’ю я пропоную надіслати мені запитання: коли відповідаю на них письмово, то отримую кращі відгуки про це інтерв’ю… Ну нічого, у нашому випадку, сподіваюся, воно теж вийде непогане.

— День народження. Це все ж таки свято? Знаковий день? І де ви будете його відзначати?

— Звичайно, це свято. Це день, коли люди вітають тебе з тим, що ти є. То чому б це не вважати святом?

Це свято іноді минає непомітно для оточення, тобто у найтіснішому колі людей. А цьогорічна дата вимагає від мене більшої активності. Ми відсвяткуємо у Франківську: в одному підземному закладі, де виступлять мої друзімузиканти, буде цілих два концерти. Думаю, що я почитаю для присутніх щось нове. А все решта — буде просто забава.

Я не хотів би це скасовувати чи переносити у зв’язку з Великим постом — мій день народження майже завжди припадає на Великий піст. І якби я так послідовно цього дотримувався, то, напевно, ніколи би його не святкував. А особливо ревних стосовно релігії людей я заспокоюю тим, що всі єпископи усіх конфесій на цей день видають мені спеціальний дозвіл. Тому ми можемо святкувати цілком із чистим сумлінням.

Джерело: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1613/164/56817/
Автор: Наталя ДМИТРЕНКО