– Загалом у нас є лише одна організація з регіональними осередками і так далі – Національна спілка письменників України. Думаю, якби їй перекрили фінансове підживлення, то вона б дуже швидко змінилася, можливо, вона б не здохла остаточно, але ті люди, які там «понаприлипали» заради якихось своїх вузьких інтересів, може б це просто зникло, може б вона перетворилася на кшталт такого собі клубу і ще невідомо, чи цей клуб був би клубом графоманів, чи на рівні організації це був елемент громадянського суспільства. Я би проти цього не мав нічого проти. Письменники могли б збиратися, в теплій атмосфері могли обговорювати ті чи інші творчі речі, а все решта – на громадських засадах. І це все «решта» могло би багато чого змінити.

Асоціація українських письменників – на цю організацію покладалися великі надії, але, на жаль, вона не відбулася як альтернативний проект щодо НСПУ. Хоча кілька блискучих проектів АУП здійснив (чи продовжує здійснювати): передусім, це поетична серія, започаткована Тарасом Федюком, «Зона Овідія», в якій уже вийшло понад 50 поетичних книг. Але все решта – я не бачу в чому полягає діяльність цієї організації, можливо вона надає певного статусу письменникам, які належать до її лав.

Щодо літгуртів – це насправді літературні друзі. Для дружби непотрібно якихось попередніх домовленостей на кшталт «ми дружимо, бо хочемо пробити інформаційну блокаду», чи «ми дружимо, бо хочемо заробити грошей». Це не є бізнесовий проект. Тому, думаю, літературні угрупування будуть й будуть виникати та розпадатися.

ОЗНАКИ РИНКУ

УТ.: Неодноразово доводиться чути від українських письменників, що їм літературні організації вже до лампочки, бо ні на що не впливають. Є фестивалі, креативні книгарні, видавничі тури. Чи впливає це на характер літератури?

– Зараз, як і колись, створюються хороші тексти. Але хороші тексти, загалом, дуже поволі створюють собі дорогу і чекають свого часу.

Ринок, звичайно, може корегувати. Дуже добре, що є кілька мереж книгарень, зокрема мережа книгарень «Є», яка постійно збільшується. Але коли ця мережа досягне районних центрів, коли в кожному райцентрі буде якісний книжковий магазин – тоді можна буде говорити про якісь ознаки ринку. Тоді, скажімо, реклама книжки, яка долітає до містечка, буде дуже ефективною. Людині, яка захоче придбати таку книгу, непотрібно буде їхати в обласний центр.

Зародок цього є, але як буде все це розвиватися.

За великим рахунком, всі більш-менш притомні літератори вже зрозуміли, що найважливішим є контакт із видавцем. З таким видавцем, який має вихід бодай на ту дистрибуцію, яка є зараз. І який готовий ризикнути, вкласти свої кошти чи спонсорів в книгу. Якщо такий момент є, то для такого літератора не дуже й потрібні так звані літературні організації.

ДОСВІД ПРОДЮСЕРУВАННЯ

УТ.: Які раніше існували рецепти популярності?

– Мені складно говорити про якісь рецепти. Але загалом: чому популярне «щось» сьогодні? Тому що є продюсерський центр. Змінилися часи. Зараз потрібні кошти, щоб себе презентувати. Ти маєш відповідні тексти, ти повинен вкласти гроші в рекламу. В попередні часи все було дещо не так. Раніше, в якомусь 89-му році в Києві, я міг піти до директора Будинку художника на Львівській площі з офіційним листом від Інституту літератури чи Спілки письменників і безкоштовно найняти зал під творчий захід. Тепер так не проходить.

Зараз багато що залежить від особистого контакту. Наприклад, після виходу антології «Бу-Бу-Бу» у проекті Василя Ґабора ми мали низку творчих вечорів. Один із них – у Молодіжному театрі. І Сашко Ірванець, і Юрій Андрухович мають значний досвід співпраці з Молодіжним театром, тому зрозуміло, що ми цим скористалися і зробили творчу акцію. Ми зібрали повну залу глядачів, театр продав квитки.

УТ.: Можна так сказати, що спасіння потопельників – це справа самих потопельників?

– Абсолютно! Продюсерські функції ми завжди виконували самі, і в нас завжди були повні зали.

Загалом, щоб в автора був успіх, потрібне елементарне – зібрати людей. Вкласти трохи коштів та енергію – зокрема в рекламу. Якщо цим не займаються самі автори, то хто цим буде займатися? Великий успіх те, що книгарні сьогодні проводять зустрічі з авторами та видавцями. Ця стратегія привчає аудиторію до певної культури поведінки. А з іншого боку – письменник повинен займатися також творчістю. Якщо в нього вистачає енергії, щоб займатися лише презентаціями, перформансами, то слава Богу. Але він не повинен сам займатися організацією цього всього. Бо це справді кумедно виглядає: ринок тебе ніби не хоче, а ти сам себе нав’язуєш.

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО МОВЛЕННЯ

УТ.: На ці проблеми ще й накладається складна постколоніальна спадщина, мовні наслідки якої ми відчуваємо й досі…

– Звісно! В нашій країні є постійна проблема елементарного українського мовлення, особливо суспільного. Не трафаретного, не школярського, не канцелярського, а живого. Як на мене, саме це має бути найважливішим для тих, хто стає на захист української мови.

Тому письменницькі зустрічі могли би бути знаковими. Звісно ж, якби вони були не агітаторськими, а такими якісними в репрезентативному значенні, щоб мовлення авторів було просто блискучим, щоб було на що людям орієнтуватися. Якби наші політики та міністри, які тяжко орієнтуються між звуками «і» та «и» в українській мові, частіше чули якісне українське мовлення, можливо вони б тоді задумалися і в їх мізках щось би змінилося. Тому нормальні літературні вечори й читання могли би бути дуже корисними. Але треба, щоб цього хотіла наша держава.

Пригадую моє перебування на Конгресі світових українців у Донецьку. В аудиторії сиділо до десятка людей. Політики чи можновладці не зацікавлені в цьому і їм можливо вигідно, щоб все це відбувалося в подібних «резерваціях». Тому публіка загалом не чує авторів. Треба зібрати цю публіку, щоб вона послухала, бо вона навіть не має такої можливості – слухати українське.

Відомий львівський актор Святослав Максимчук якось згадував про свої неймовірно успішні виступи в Донецьку. Це говорить про те, що не має як такої нехоті – слухати українське живе слово. Просто для цього треба займатися серйозними організаційними речами. І це слово не повинне бути образливе, навпаки – приємне, доступне і по людському близьке. А що маємо натомість – маргінальні рухи і галасування.

ПРО КОТЛЯРЕВСЬКОГО ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ

УТ.: Вікторе, мене дуже вразила принципово нова модель прочитання Котляревського у твоїй монографії «Перечитана «Енеїда»». Як гадаєш, чи готовий наш читач дізнатися не лише про «несерйозного» Котляревського, а й про Котляревського-націєтворця?

– Насправді з Котляревським не все так просто. Всі, хто уважно читав «Енеїду» Котляревського, відчували, що окрім оцього розважального та сміхового моменту, там є багато серйозніших речей. Відповідно, кожне покоління у свій спосіб все це трактувало. Коли я досліджував питання, наскільки сам Котляревський знав «Енеїду» Вергілія, то я отримав прямі докази, що Котляревський безумовно знав латину та користувався самою поемою як матричним тестом для своєї «Енеїди».

Поема «Енеїда» Вергілія – безумовно про вкорінення. І поема «Енеїда» Котляревського – також насправді про вкорінення. Тільки у Вергілія це пост-фактум – тобто римська держава вже міцна. А Котляревський бачить вкорінення в майбутньому.

Фактично, куди б його Еней із троянцями не потрапляли, вони потрапляють в Україну. Його одяг, звички, застілля – все свідчить, що він українець. І виникає кумедна ситуація: українці шукають українців. Вони подорожують і потрапляють до таких самих українців (навіть коли вони потрапляють у Карфаген до Дідони – і це Україна).

Котляревський, фактично, витворив таку химерну модель, коли Україна шукає Україну. Це питання про ідентичність. Те, що нас постійно розривали в різні боки і різні політичні утворення намагаються й досі експлуатувати ці розриви. Тому серйозний задум Котляревського, на мою думку, полягає в тому, що він поставив питання про збирання українських земель.

Інша важлива тема в нього – тема маргінальності, яка і сьогодні є дуже відчутною. Маргінал – це не просто той, кого викинули на узбіччя. А той, хто втратив свою колишню нішу, не здобувши іншої ніші. І він є в пошуках. Тому цей елемент може бути дуже ризикованим і небезпечним. Ми з нашою маргінальністю повинні сприймати «маргінальність» не як лайку, а як шанс. І Котляревський, моделюючи мандри українських маргіналів, які втратили попередню вітчизну і які наділені рисами маргінальності (пияцтво, невиконання обов’язків, кепкування з Богів), вони все таки мають дуже серйозний шанс.

І третій важливий момент – Котляревський усе це не драматизує, а подає в радісному, оптимістичному ключі. Те, що поема, написана понад 200 років тому, і досі працює на всіх рівнях – інтелектуальному, кічевому, і навіть на рівні ідентичності, – це означає, що цей письменник дуже важливий.

Тому все залежить, як ми трактуватимемо нашу класику. Якщо поверхнево, то ми нічого не отримаємо, якщо серйозніше – то отримаємо енергію та надію, що і нам все вдасться.

МАСКУЛЬТ І МИ

УТ.: Давай повернемося до часів народження Бу-Ба-Бу. Зізнайся, ви троє (Неборак, Андрухович, Ірванець) певно також мріяли, наче Котляревський, започаткувати «новий виток» в українській літературі? Чи це було тільки «хуліганство» в час застою?

– Ми запропонували новий підхід – писати від персонажів. Ми запропонували – еклектизм. Іронія – річ дуже небезпечна, бо може сама себе пожирати. Від Котляревського було важливим для нас – переборення депресивного синдрому.

Множення безнадії – це дуже тонка межа.

Якщо взяти останні роки Радянського Союзу – українська література не виглядала інтелектуальною, вони виглядала на тлі, скажімо, російської, якоюсь навіть досить хохляцькою. Очевидно, ми хотіли це змінити.

УТ.: Дуже часто від багатьох письменників та інтелектуалів чути жаль за тим, що зникає так звана «висока» чи елітарна література, натомість її місце посідає масовий шаблонний продукт. Чи відчуваєш себе інквізитором щодо останнього, і чи взагалі поділяєш правомірність такого поділу, особливо в теперішніх умовах, коли більшість естетичних ієрархій, фактично, розсипалися?

– Раніше в нас маскультом називали переважно історичні романи, загалом дитячі популярні книжки, Глазовий врешті-решт. Сотні-тисячі читачів це прочитували. Були великі тиражі поетичних книг. Але це було неспівмірним з тиражами російських авторів. Поезія наприклад ніколи не була маскультом. Поет має знати, що його твори ніколи не перетвориться в масову літературу.

Щодо прози, то я помітив, що твори, написані максимально доступною і легкою мовою, стають одразу популярними та публікуються високими тиражами. Наприклад – Люко Дашвар. В цьому нічого дивного немає. Переважна більшість читачів не потребує висококультурної літератури, а навпаки – літератури для відпочинку, щоб забути про свої проблеми. Саме для них ці книги – невеликого формату, великим кеглем надруковані, зрозуміла інтрижка, текст написаний переважно короткими реченнями. Словом ці книги завжди матимуть попит. Але чи є вони конкурентами з високою літературою? Не думаю. Насправді те, що називають «високою літературою», інколи не завжди віднаходить адекватні пояснення. Скільки читачів цієї літератури і хто її обліковує, хто вигадав таку анкету, яка б ідентифікувала такого читача.

Тут ще один момент – твори з різних епох. Скажімо, я читаю «Хмари» Нечуя-Левицького, «Ідіота» Достоєвського – і це твори дуже різні. В Україні крім того конкурує російська висока література з українською, яка могла би бути високою. Але насправді в якийсь канон цієї високої літератури ми можемо запхати всю нашу класику. Але це дуже сумнівне питання – наскільки уся наша класика є високою літературою.

Треба визнати, що читачів української інтелектуальної літератури дуже мало. Це кілька тисяч, як їх виховувати, розширювати їхні лави…

В нас також є проблема з бажанням письменників бути популярними.

УТ.: А що може змінити ситуацію?

– Багато хто ці проблеми пов’язує з виникненням середнього класу. Міцний середній клас, який матиме чітке уявлення про те, що варто читати, які журнали варто переглядати, які газети та книгарні для нього. Словом відбуватиметься внутрішній обмін інформації і все це ніби стане на свої місця.

Українські літератори опинилися в ситуації, коли для літературних занять у нас все менше часу. Тобто ми займається купою супутніх речей – викладанням, журналістикою, бізнесом, перекладами. А для суто літературної роботи часу вже обмаль. Ця робота не приносить доходів і нема гарантії, що навіть та робота, яка буде зроблена, принесе якийсь дохід. Цей момент є дуже суттєвим.

Один західний журналіст якось запитав: скільки часу в день українські письменники витрачають на свою літературну творчість? Це питання все ставить на свої місця. Багато хто з нас вважає себе письменниками, але має деколи може 2-3 години на тиждень, щоб займатися літературою. Скільки в Україні є письменників, які можуть бодай 5 років працювати винятково над своїми романами? З видавців також особливо нема що питати, бо вони розраховують заробити – в українських реаліях – на дуже малих тиражах.

Коли не має відчуття, що чекають твоєї нової книжки, відтак не дуже й хочеться писати нову книгу.

ПРО УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ КУЛЬТУРНІ ВІДНОСИНИ

УТ.: У зв’язку з політичними подіями останніх «постпомаранчевих» років – прагматично-газове зближення окремих країн-лідерів ЄС із Росією – дуже істотно відчувається відчуження країн Східної Європи, про що говорять і західні, і українські інтелектуали. Чим, на твою думку, це загрожує нам і нашій культурі?

– Зрозуміло, що найближчі 10 чи 20 років ми не будемо в ЄС. Таким чином багато хто з українських інтелектуалів, які присвятили цій темі зближення України та Євроспільноти, готові перекреслити цей час. А це дуже небезпечно. Я думаю, що доля України залежить не від того, що буде в стосунках між ЄС і Росією, а що буде між нами і Росією. Про це також багато хто говорить. Сьогодні Росія не виглядає на країну, де панує спокій. Їхні проблеми нікуди від них не дінуться. Очевидно, що будь-яку політику агресивності Росії ми відчуватимемо. Якщо російська економіка інтенсивно розвиватиметься – ми також це відчуємо. Якщо завалиться – відчуємо також. Нам нема куди втекти від цього сусідства.

УТ.: Може, давай тоді змалюємо прийнятні для нас футурологічні картини?

– Ок, давай помріємо. У мене є одна мрія. Безумовним успіхом буде, коли в Україні відкриються Російські інститути – на кшталт Польських. Вони б могли українським літераторам пропонувати перекладати російських авторів на українську, тим самим популяризуючи свою культуру через нашу мову. Мені страшенно подобається діяльність Польського інститут в Києві. Але що він робить? Він не полонізує Україну, а пропагує польську культуру, сприяє українсько-польським культурним проектам. Тобто Польща вже давно змирилася з тим, що Україна є самостійною, а українська мова – це самобутня мова. Десь у такому ж ключі треба було б і працювати російським інститутам в Україні.

Я нічого не маю проти, щоб перекладати й російських авторів. Але росіянам самим це непотрібно. Колись був навіть скандал: Максим Горький, довідавшись, що його роман «Мать» перекладають українською мовою, обурювався: «зачем?»

Тому культурна співпраця насправді дуже необхідна. Там, де були елементи конструктивну, треба все це згадувати. Треба згадувати, що «Кобзар» Шевченка вперше вийшов у Петербурзі, що якби Шевченко не потрапив у Петербург, то можливо б не мав тих вагомих обріїв за свого життя. Треба згадувати, що Ахматова перекладала «Зів’яле листя» Франка, а Пастернак – «Марію» Шевченка.

І якби українських авторів сьогодні перекладали російською мовою та продавали в Росії, то це було б цілком непогано. Звісно ж, що Україні дуже потрібні переклади на українську і Чехова, і Достоєвського. Це було б дуже цікаво порівнювати. Але таких програм, на жаль, не існує. Як на мене, саме цим би мав займатися Російський інститут в Україні. Тоді ми насправді відчуємо, що щось змінилося.

УТ.: Риторичне запитання: чи готові в Росії та Україні чиновники до такого формату?

– Навряд чи. Але якщо говорити про наших чиновників, то тут важливе ось що. Ми б відчули, що щось змінилося, якби наші керівники, приїжджаючи в Росію, говорили українською мовою. І це буде поширювати авторитет українською мови! Бо що зараз виходить? Приїжджають наші чиновники в Росію чи Казахстан, говорять там російською мовою, і багато хто в цих країнах думає, наче це мовлення з акцентом і є мовою України.

Ось у чому парадокс: чиновники і справді не розуміють у чому ця різниця і як це кумедно і сумно водночас. Їх же в тих країнах сприймає звичайний простий люд. Тому якщо наші державні мужі будуть за кордоном говорити доброю українською мовою, то це стане автоматично рекламою та промоцією самостійності та незалежності України. А що виходить? Янукович українською лише говорить, коли приїжджає в Нью-Йорк, а в Росії – російською.

«БРЄЖНЄВЩИНА» СЬОГОДНІ

УТ.: В Україні все більше нагнітається політика неорадянізації нашої культури, історії, освіти. Наскільки ти оцінюєш шанси крихкого громадянського суспільства, що лише стає на ноги, у протистоянні цьому?

– Брежнєвський період – вони його беруть за основу. Вони реставрують той час, що там мовляв не було безробіття, наркоманії (хоча насправді була), медицина трохи працювала і так далі. З часом ця риторика вичерпається.

Якщо Ющенко та його поплічники намагалися опиратися – на символічному рівні – на період УНР і ЗУНР (відтворення національної пам’яті), то теперішня влада своєю «історичною основою» проголосила брєжнєвщину, що все мовляв має бути чітко, стабільно, з елементати авторитаризму. Але до реальності все це має дуже далеке відношення. Бо від цього не стане більше гречки, дешевого газу і не зменшаться купи сміття, якими засипана Україна.

Джерело: http://www.ut.net.ua/online/218/0/210/

Що спричинило письменницьке тріо створити такий стиль, як бубабізм?

ПРОКУРАТОР: Як на мене, того часу (1885 року) «шістдесятники» застосовували забагато патетики, тому бракувало чогось рокенрольного… До речі, саме Сашкові Ірванцю вдається чудово «бавитися» із цими «шістдесятницькими» кліше, він уміє освіжити їхнє звучання.

Відомо, що протягом дванадцяти років ваша група вручала премію «Бу-Ба-Бу» (пляшку найдорожчого алкоголю, яку можна було придбати саме того дня) імені пана Базя, персонажа, що живе у віршах кожного з вас. А чому саме спиртне?

ПРОКУРАТОР: Тому що цей задум виник 1888-го, себто року, коли Горбачов почав боротися з алкоголізмом. Це був наш виклик тогочасній політиці.

Пригадуєте найдорожчу пляшку, ой, перепрошую, премію?

ПРОКУРАТОР: Так. Нею нагороджували поета Мідянку з Закарпаття. Це була пляшка, що її купили в київському гастрономові навпроти Головпошти майже за сорок доларів (коли середня заробітна плата в країні становила уього вісім доларів…).

Хто ж такий цей пан Базьо?

ПАТРІАРХ: Для мене це хтонічне створіння, яке у підземеллях має велетенську картотеку, що містить масу інформації про кожного з нас. Відтак влаштовує знайомства, побачення, створює шлюбні пари…

ПІДСКАРБІЙ: Це «добрий маяк у безшлюбному морі… Це ж він поєднав Челентано і Клаудію Морі…»

А як же «Бог парує»?..

ПАТРІАРХ: Десь я вичув, що Бог це комп’ютер з необмеженою пам’яттю і наділений великою любов’ю…

У своїх творах ви часто споминаєте про джаз. Ви його любите?

ПАТРІАРХ: Відповім цитатою зі старого совєтського анектода про грузинів: «Гіві, ти памідори любіш? Кушать да, а так нєт…» Із джазом – щось схоже.

Часто Олександр Ірванець, позуючи для журналістських світлин, показує середнього пальця…

080801133322_infoПІДСКАРБІЙ: Це я показую, на якому пальці ношу обручку.

Продовжте фразу: коли мені було тридцять років…

ПРОКУРАТОР: …я мав 47-річну коханку. Тож бажаю нині такої любовниці усім парубкам, а дівчатам – бути такими ж коханками у 47…

Що відповісте на запитання: хто власник вашого серця?

ПІДСКАРБІЙ: А чому «власник» чоловічого роду?

Ви не боїтеся після смерті потрапити у пекло?

ПІДСКАРБІЙ: Якщо там будуть ці двоє (Неборак та Андрухович), а де ж вони ще будуть, то я вибираю пекло.

Які риси ваших характерів є основними?

ПРОКУРАТОР: Почуття гумору.

ПІДСКАРБІЙ (перед тим голосно зареготавши): Розважливість.

ПАТРІАРХ: Обережність (Ірванець залився сміхом – Авт.).

Запитання до пана Андруховича: чи часто доводиться вислуховувати натяки щодо Вашої схожості з Остапом Ступкою?

Мені казали про те, що Ступці старшому казали, що його син схожий на мене…

Хіба притаманні вашим віршам естетика? Навіщо стільки ненормативної лексики?

ПІДСКАРБІЙ: Де ви чули ненормативну лексику?

Пригадуєте свій перший вірш?

ПІДСКАРБІЙ: Я писав його на п’ яну голову, тому не памятаю…

Що важливіше: процес написання вірша чи результат?IMG_0020

ПРОКУРАТОР: Як батько трьох дітей, можу сказати, що й результат буває непоганий…

Чи часто вас охоплює розчарування?

ПАТРІАРХ: Якщо воно наступає, то це дуже важливо для письменника, бо це значить, що він змінюватиметься й почне писати тексти, які заперечуватимуть попередні…

На кого зі своїх героїв Ви хотіли б бути схожими?

ПАТРІАРХ: На Стаха…

Чи вірите ви в долю?

ПІДСКАРБІЙ: Насправді є щось зверху, що бере тебе за шкірку й веде…

Російськомовний Андрухович у компанії вкраїнського політичного бомонду… Це можливо?

ПАТРІАРХ: Все у житті можливо, але насправді такого ще не було.

Питання пану Ірванцю: чому саме Підскарбій?

ПІДСКАРБІЙ: Бо я володію всіма скарбами світу, чого пояснювати не збираюся.

Літературна група «Бу-Ба-Бу» у складі Юрія Андруховича (Патріарха), Олександра Ірванця (Підскарбія) та Віктора Неборака (Прокуратора) виникла 1985 року, коли Україна зоговорила про два табори молодих «вісімдесятників»: «метафористів» (поетів, що тяжіли до модерністської образності) та «сповідальників» (поетів традиційного, консервативного, «селянського» складу). Між цими таборами зав’язалася дискусія, відтак ворожнеча… А Юрій Андрухович запропонував придумати «щось третє», якийсь «бурлескно-балаганно-буфонадний» напрям. Неборак підхопив ці три слова й утворив із них абревіатуру Бу-Ба-Бу. Відтоді характерна ознака бубабізму – численні виступи наживо. Перша книга цього тріо побачила світ 1995-го, друга – через 22 роки.

Джерело: http://sumno.com/article/pidskarbij-bu-ba-bu-sashko-irvanets-svij-pershyj-v/
Автор: Жанна Куява

— Говорити з Ірванцем і не згадувати про БуБаБу – нонсенс. Але я не буду тебе розпитувати про історію «ордена», — певна, читачі “ЛітАкценту” мають свою приватну міфологію БуБаБу, тож не будемо псувати їм життя корективами… А от чи бачиш ти наслідки вашої (БуБаБу) діяльності в сьогоднішній літературі?
— Як БуБаБу – те, наше – бачу… Але також – і ширше. Хтось колись написав про Андрея Хадановіча, що він виконує ту функцію в білоруській літературі, яку в українській виконало БуБаБу. Ну, Хадановіч – титан, він за трьох паше! А насправді він, дійсно, розвінчує міфи. Розумієш, після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все, і досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало: „можна”. Зараз Андрей те саме робить у білоруській літературі, там теж купа всяких фальшивих стандартів, табуйованих тем. Ми це пройшли на 15 років раніше. Десь така сама різниця між Україною і Білоруссю і в розвитку суспільства, у політичному розвитку.

Найбільш вдячним продовженням БуБаБу є, як це зухвало не прозвучить, Сергій Жадан. Він, до речі, колись ще учнем виграв олімпіаду з української мови і літератури, так от – він тоді якраз інтерпритував БуБаБу. Тут є прямий імпульс, пряме посилання.

І, крім того, в теперішніх молодих я багато бачу нашого, перетравленого, відозміненого, але нашого. Можу назвати дуже протилежні імена – Ілля Стронговський і Павлик Коробчук. І в тому, і в тому є якась зернинка БуБаБу, хоч вони між собою далеко не схожі. А ми самі надалі задаємо канон, тобто маємо писати на рівні БуБаБу.

— Ти згадав білоруську літературу, і те, що вона перебуває нині на тому ж етапі, на якому українська перебувала 15 років тому. Ти багато перекладаєш – не тільки з білоруської, але й із польської; взагалі — перебуваєш у контексті сучасної європейської літератури. Які ще паралелі ти бачиш, що цікавого, відмінного?
— О, ні, не питай, бо це все одно, що питати: “Чим океан відрізняється від калюжі?” Коли я буваю за кордоном, я ходжу по книгарнях. Минулого року, коли я був на стипендії “Ґауде Полонія”, я не вилазив із книгарень, мене перед закриттям виганяли, тому що там можна просто читати, не треба купувати книжок. Якщо говорити про приємні зрушення, то за останні п’ять, може — сім років на полицях книгарень з’явилися українські імена. Коли я дивився в якомусь 1995 році – нас там практично не було. Лише видання “Чарне” – спеціалізованого видавництва, що доносило інформацію полякам про українців. За останні 10 років, заходячи у польські, німецькі книгарні, я на власні очі бачив книжки Андруховича, Забужко, Дереша, Жадана, Софійки Андрухович, Андрія Бондаря… Це «навскидку», те, що я точно бачив. Українці з’явилися, хоча це не така проста справа. Для того, щоб проникнути на той ринок, знайти оту шпарку, щілинку в дуже щільній стіні – там стільки цікавої літератури! – що десять років тому я думав: “Якими ми маємо бути, що ми маємо написати, щоб сюди пробитися, на цей ринок”?. Але, як бачимо, щось таки вдалося.

— Ота література, яка “пробилася”, впливає на те, якими нас бачать?
— На відміну від України, у тому, західному світі інтелектуали мають значно більший вплив на громадську думку. Там до інтелектуалів прислухаються. Вони там мають величезні ток-шоу – розумні, не “95 квартал”, і вони справді формують громадську думку. Таким чином, наприклад, польські інтелектуали змінили ставлення до українців, яке було дуже упереджене ще п’ятнадцять років тому. А книжки читають, відповідно, ті самі інтелектуали, і вони вже це несуть далі. Якщо середній громадянин може, сам не візьме й не прочитає цієї книжки, то коли від людини, яку він шанує, думку якої поважає, з екрана телевізора почує ім’я – він це обов’язково візьме до уваги. Він знатиме, що вийшла вже книжка кльового українського автора. І це впливає.

— А як ти собі уявляєш ситуацію тут і що з нею можна зробити? Як збільшити вплив інтелектуалів на громадську думку, на суспільні процеси?
— Це страшенно довга і важка дорога. По-перше, треба змінити роль інтелектуала в суспільстві. Що її може змінити? Хіба державна політика, якої я у нас не спостерігаю. Адже поки вчитель заробляє менше за торговця на базарі, доти не буде вчительство престижним, і дух не восторжествує над плоттю. Я коли йду містом, бачу тих, хто поповнює рахунки на мобілках, і біля них оголошення “заробіток 100-200 грн в день”. От поки вчитель у нас не отримуватиме 100-200, а то й 300 гривень на день, доти вчительство не буде в пошані, вчителі будуть погані, і готуватимуть відповідно погано своїх учнів, і це далі великою пірамідою поширюватиметься на весь народ. Ці наші погані урядовці, погані інженери, погані лікарі – вони всі вчились у поганих вчителів. Коли не думка якої-небудь Тіни Кароль буде домінуючою в суспільстві, а думка Оксани Забужко, не якого-небудь Шуфрича чи Рудьковського, а якого-небудь Андруховича або Даниленка, то тоді щось зміниться. Але треба, щоб держава сама до цього відкрилась.

— Мабуть, не найшвидшим шляхом, але одним із кроків до цього є переклади. Ти перекладаєш, ти показуєш іншу літературу, інший світ. А що переклад для тебе?
— Так, я останнім часом дуже конкретно “присів” на переклади, якщо говорити наркоманським жаргоном. Мене нещодавно спитала про це дружина – чому це так? Я подумав, і відповів, що переклад – дуже добрий замінник творчості. Ти читаєш текст, ти його розумієш, ти достатньо володієш рідною мовою, ти бачиш, як це класно, соковито можна сказати рідною. Я наразі переклав автобіографічний роман Януша Гловацького “З голови”, три його п’єси, одна з них, “Четверта сестра”, успішно йде вже два роки в Молодому театрі. Я добре знаю ситуацію в українському театрі і в драматургії зокрема – нам бракує свіжої крові. Дуже добре взяти, влити отакої свіжої чужої крові. Це от я з Ґловацького наточив три відра крові і влив у кровеносну систему українського театру (сміється). І не тільки з нього – я переклав п’єсу іншого цікавого драматурга Анджея Сарамоновіча “Тестостерон” – п’єса про шістьох мужиків, там жодної жіночої ролі, зараз її дивляться режисери, з цього теж мало б щось вийти. Зрештою, мені просто цікаво перекладати. Ту саму “Четверту сестру” я свого часу прочитав у польському театральному журналі “Діалог”. І мені захотілось, щоб вона з’явилась українською. Я не мав ні театру, ні замовлення, ніхто не брався її друкувати – я просто взявся перекладати її для себе. А зараз – це дуже успішний спектакль, на нього публіка ломиться, на люстрах висить. Але мушу сам себе за шкірку відтягти від перекладів, бо треба дописувати своє. Так що на якісь півроку-рік я візьму паузу від перекладів.

— І чим займешся у перерві?
— Дописуватиму роман. Не розповідатиму про нього, єдине що скажу – за якимись загальними параметрами це теж антиутопія, як і “Рівне/Ровно”. Цей інтервал я беру саме щоб його закінчити, бо воно вже мені “підперло”.

— Тобто ти пишеш, тому що “воно” тобі пишеться? Тобі не йдеться про, скажімо, громадянський обов’язок, або якісь амбітні міркування?
— Про громадянський обов’язок треба говорити, певно, в останню чергу. Пишу — бо хочеться; і пишу, бо у письменника є це відчуття, що як не напишеш цього ти – цього не напише ніхто. Ось тому – пишу.

— А чим «воно» важливе, що його обов’язково треба написати?
— Важливе — як всяке нове. Кожна нова книжка, особливо якийсь сюжетний роман – це просто ти новий Всесвіт створюєш. Я не буду рівнятися до Толкієна, який ціле Середзем’я створив, населив, але все одно, кожен роман – це Всесвіт. І от я зараз «рожаю» ще один Всесвіт.

— І цей Всесвіт впливає, більшою чи меншою мірою, на той, із якого ми всі поки що нікуди не дінемось. Як ти думаєш, “Рівне/Ровно” – вплинуло?
— Мені, по-перше, приємно, що ця книжка користується попитом, принаймні — в місті Рівному. На сьогодні цей роман уже перекладений польською, білоруською, зараз я підписав угоду із сербським видавництвом, в Німеччині вже існує переклад, зараз там шукають видавництво. Отже, трошки воно розійшлося. Значить, цей роман варто було писати.

— А багато в нас є сучасної літератури, яку варто було писати і яку варто читати?
— Повертаючись до стипендії “Ґауде Полонія”… Ми жили в одному двокімнатному номері з таким знаним редактором і перекладачем із Чернівців, Сашком Бойченком. Він має доньку-підлітка, яка в певний момент “присіла” на літературу. І тоді Сашко з жахом усвідомив, що всю цікаву сучасну українську літературу можна перечитати за десять днів. Що і зробила його донька. Тож люди, які відчитали ці десять днів безпробудно – далі живуть в очікуванні, полюють на нові книжки.

Потік літератури є, інша справа, що відслідкувати його важко, хрінова дистрибуція. Щороку у Львові на Форумі я бачу стільки класних книжок, а потім у Києві я більшої половини їх не можу знайти. Вони сюди не доходять. Що там устиг — купив, то твоє, а не встиг – все, в прольоті.

Але загалом, літератури цікавої є. Є такий Петро Кралюк, проректор Острозької академії, він видається в Луцьку, у видавництві “Твердиня” – уже три романи видав, цікавий автор, але маленьке провінційне видавництво не може пробитись у столицю з його книжками.

Є і втрати. От минулого року пішов із життя Василь Кожелянко. Я дуже хотів із ним заприятелювати, перехилити чарку. Та вже не перехилю…

От чим іще ми відрізняємось від Білорусі – там усі інтелектуали між собою знайомі, настільки їх мало. А в нас… Я можу не знати особисто якихось класних, симпатичних мені письменників. Наприклад, є такий Олександр Жовна – я його не знаю. Я його читав, він мені подобається, але в мене не було нагоди з ним познайомитись.

І це значить, що нас усе-таки достатньо багато, якщо ще є такі, з ким ти особисто не знайомий…

Автор: Олена Шарговська
Джерело: http://litakcent.com/2009/10/05/oleksandr-irvanec-pislja-bubabu-v-ukrajinskij-poeziji-stalo-mozhlyvym-pysaty-vse.html

Спогади важко впіймати. Вони, як вода, вислизають із рук, зникають поміж пальцями, і як би людина не намагалася відтворити пережите нею, усе це буде тільки блідим і надміру суб’єктивним відбитком. Тому втішно, що у своїх двох книгах есеїстики “Повернення в Леополіс” (1998) та “Введення у Бу-Ба-Бу” (2001) Віктор Неборак намагається таки впіймати Час, відтворити образ незнищенної львівської богеми включно з деякими літераторами з-поза меж Львова наприкінці другого тисячоліття, яке щойно завершилося.

Назва останньої книги Віктора “Введення у Бу-Ба-Бу” налаштовувала мене на введення у світ літературного угруповання “Бу-Ба-Бу”. Та, як не дивно, у книзі майже не відтворено атмосферу групи, не з’ясовано ідей, якими у свій час підживлювалися бубабісти, а Юрій Андрухович та Олександр Ірванець на стрінках “Введення…” з’являються лише принагідно. Чому так сталося?

З цього питання й розпочалася наша розмова з Віктором про його нову книгу і про його бачення сучасної і класичної української літератури.

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЧНУ ПЛУТАНИНУ,

ПОСТМОДЕРНІЗМ І СТИЛЬ бубабу

В і к т о р: Основний корпус я писав — з перервами, ясна річ, — близько п’яти років. Першим був написаний есей “PEREPAD/Я/”. Він, якщо не брати до уваги передмови, і відкриває книгу. Есей “Дні народження”, який завершує книгу, — останній і за часом написання. Тобто хронологію в загальних рисах збережено. Щоправда, той матеріал, який фігурує як післямова, опубліковано було ще у 1990 році. Та він фактично за межами хронології, відіграє роль театрального прийому, і навіть його назва вказує на цю театралізацію — “Замість роз’яснень у фойє…”. Це може означати, що книгу варто сприймати як певну виставу. Врешті-решт і над назвою початкового есею “PEREPAD/Я/” уважний читач може помітити шапку — “Замість увертюри”. Отже, театралізацію як прийом проведено наскрізно. А увертюра — це синтез подальших тем. Ці натяки з першого погляду можна й не помітити. І в анотації з’ясовано, що моє хронологічне писання — це “достатньо суб’єктивний хронопис агонії в Україні другого тисячоліття”. Є ще кілька підказок, як варто читати цю книгу, наприклад, великий епіграф з “Повісті минулих літ…”, тобто як ключ знову маємо час. Отож книга ця не так про “Бу-Ба-Бу” як групу, яку про час БУБАБУ. Цю різницю, до речі, з’ясовано у післямові.

В а с и л ь: Але ж мимоволі сподіваєшся, що в часі БУБАБУ буде присутнє й саме літературне угруповання.

— Воно й присутнє. Але час БУБАБУ — незмірно більший, ніж 16 років існування нашого угруповання. Цей час триває як мінімум дві сотні років, а може, і, з певного погляду, з початку епохи Відродження, а може, й усі дві тисячі років від Різдва Христового. Час БУБАБУ — це час, коли людина стає кимось таким, як карнавальний персонаж, — і не конче під час карнавалу. Людина у цьому часі відходить від своєї сутності. Ось що я маю на увазі, називаючи цей час часом БУБАБУ. І я пояснюю це у своїй останній за порядком статті, яка хронологічно була першою, бо її було надруковано в “Літературній Україні” ще навесні 1990 року, і всі охочі могли з нею ознайомитися ще тоді. Чому ж Ти як читач тепер очікував чогось іншого? Можливо, Ти, Василю, занадто глибоко “сидиш” у літературному процесі і тому — як літератор — очікував від книги з такою назвою описів наших особливих способів спілкування, розповідей про облаштовування публічних акцій чи чогось подібного. Може бути й таке очікування. Та не моя вина, що я не задовільнив його цією книгою. Я мав іншу мету. Ясна річ, коли я називав книгу, то свідомо використав достатньо відоме тепер у літературних колах (не лише українських) слово, яке врешті-решт сам і вигадав на основі запропонованої Андруховичем тріади бурлеск-балаган-буфонада. Маю на нього “авторське право”. Це слово наповнене багатьма різними значеннями, і правда, що найпоширенішим із них є назва нашого угруповання. Але для більшості звичайних людей це слово — порожній звук. Тому назва книги їх, сподіваюся, лише інтриґуватиме, а не налаштовуватиме на якесь певне очікування.

— Вікторе, ти у своїй післямові ставиш т. зв. стиль бубабу в один ряд із класицизмом, бароко, сюрреалізмом, дадаїзмом… Чи не доречніше цей стиль і цю естетику вважати виявом постмодернізму?

— Про це говорять і пишуть наші критики ось майже десять років.

— Я не хочу стверджувати, що Ти підмінюєш поняття, але фактично естетика вашого угруповання з’ясовується через постмодернізм. Навіщо вигадувати ще якийсь додатковий термін?

— Не всі наші критики вважають нас постмодерністами. На думку Єшкілєва, якщо я правильно її зрозумів, постмодерністичним є лише роман Андруховича “Перверзія”. А сам феномен групи “Бу-БаБу” Єшкілєвсько-Андруховичівська енциклопедія розглядає як необароко або ж неомодернізм. Зате Тамара Гундорова зараховує писання бубабістів до постмодернізму, і тут у мене — вже як у літературознавця — виникають певні питання. З’ясуймо для себе, що ж таке постмодерн? Адже, наскільки мені відомо, ще ніхто в Україні не відповів на це питання однозначно і так, щоб усі це взяли до уваги. Єдине, що можна твердити, виходячи з того, що закладено у самому терміні, це те, що постмодернізм з’являється після модернізму. Та якщо ми беремо таку дефініцію постмодерну, то потрапляємо у ще розмитіше коло різнотлумачень (бо модернізм у різних культурах був різним), ніж коли застосовуємо дефініцію “стиль бубабу”.

Стиль бубабу — це стиль, в якому поєднано бурлескно-балаганно-буфонадні елементи. Усе дуже чітко. І ніяких претензій на тотальну новизну. Хіба бурлеску не було двісті чи дві тисячі років тому? Був. Була ще в античні часи знаментита пародія на епос Гомера — “Жабомишодраківка”. Це сміхове заниження високого стилю, — те, що пізніше одержало назву бурлеску. І балаган був із давніх давен. Андрухович говорить, що це староєврейське слово, яке означає хаос. Буфонада? — Містерія-буф, опера-буф і т. п. Усе це було задовго до того, як запропонували термін “постмодернізм”. Тому і творчість угруповання “Бу-Ба-Бу” не варто однозначно зараховувати до постмодерну. Іншими словами, це можна назвати поліфонічно-карнавальним стилем літератури, який час від часу відроджується й актуалізується.

— Безперечно, будь-яке цікаве явище не вписується в якісь усталені рамки. Особисто я схильний розглядати творчість “Бу-Ба-Бу” у річищі постмодернізму, але як яскравий вияв неораблезіанства. А якщо застосовувати дефініцію “стиль бубабу”, то мені видається, що всі її складові у творчості Андруховича чи Ірванця радше задекларовані, аніж органічно присутні.

— Давай перевіримо це твоє твердження. Візьмемо для прикладу писання Андруховича. Чи використовує Юрко бурлеск?

— Так, але…

— Стоп. Далі: чи присутня у творчості Андруховича балаганність? Щось Тебе тут насторожує? Добре. Чи є зображення балагану в поезії і прозі Андруховича?

— Є.

— Є. Цікава річ! — Андрухович, декларуючи балаганність, формально досить чіткий. Але він — той, хто запропонував цю тріаду, — не стверджував, що буде балаганний формально. Формально у нас Цибулько з Пашковським найбалаганніші, хоча вони декларують цілком інші речі. Можливо, Андруховичу йшлося про зображення реального балагану нашого життя, жахливого балагану на пострадянському і навіть ще на радянському просторі? Цей балаган триває ще й досі. І Андрухович зображає цей балаган, але достатньо вишукано й дотепно. А вишуканість — це нібито вже не балаганна риса. І буфонада присутня в творчості нашого Патріарха — навальна демонстрація усіх можливих ефектів, майже як на цирковій виставі.

— Але ж цим не обмежується його творчість. Та й, врешті, балаган зображали і до, і після Андруховича.

— І я те саме говорю — нічого принципово нового. То чому би з повним правом не застосувати термін “стиль бубабу”?

— В Андруховича є речі, які повністю виходять поза вузькі рамки т. зв. “стилю бубабу”. На мою думку, роман “Перверзія” є яскравим прикладом постмодерної прози.

— Ти так говориш про постмодерну прозу, ніби знаєш, що це таке. Якщо брати до уваги, що загальновизнаним зразком постмодерної прози є, наприклад, роман Зюскінда “Запахи”, то я не бачу жодної дотичності до цього типу прози “Перверзії” Андруховича. Хіба що ці романи були написані в один і той самий “постмодерний” час. Якщо мені кажуть, що “Польові дослідження з українського сексу” Забужко — це постмодерна проза, то я не бачу жодної її типологічної подібності ні до Зюскінда, ні до “Перверзії” Андруховича. Ще один майже класичний приклад — Умберто Еко. У його романі “Ім’я троянди” є певна гра з цілком герметичними речами і одночасно з розтиражованими поп-культурою літературними моделями, скажімо з “Собакою Баскервіллів”. Головний герой роману монах-інтелектуал Вільгельм з Баскервілли має учня-літописця Адсона — це алюзія до пари Шерлока Холмса і доктора Ватсона. Цей роман — це гра з цілим масивом історичної та детективної прози, це гра — у той самий час — із гомосексуальними мотивами, популярними зараз на Заході, це розігрування церковного католицького літературного канону… Умберто Еко бавиться у свій спосіб із попередньою католицькою, світською європейською, італійською і, безумовно, античною літературною традицією. Він бавиться і з можливим читацьким сприйманням, з читацькими стереотипами. Я вже не кажу про ту дискусію, яка претендує на інтелектуальний центр роману, щодо “Поетики” Арістотеля. І далі — посміхався Ісус чи ні? Тобто розігрується уся історія європейської літературної традиції… Що розігрується у “Перверзії” Андруховича з погляду української та європейської літератур?

— Він бавиться… хоча б з “Уліссом” Джойса.

— Але він не бавиться з “Уліссом” Джойса! Юрко колись прочитав цей знаменитий роман, а через деякий час написав його формальну імітацію українською мовою, яка нам відома під назвою “Перверзія”. Він спробував написати українську версію “Улісса”. То що це за постмодернізм?

Якщо постмодернізмом у літературі вважати таку настанову, коли письменник свідомо береться розігрувати у своєму тексті попередню літературну традицію, перетрушує знерухомілий канон модернізму, то там конче мають бути певні концентричні кола, як-от: канон національної літератури, європейський літературний канон і т. д. І з Умберто Еко, і з Патріком Зюскіндом це спрацьовує. І якщо такий підхід застосовувати до українського автора (безвідносно до конкретних прізвищ), то він, якщо вважає себе постмодерністом, мав би розіграти канон український, який вписується в європейську традицію. Але ж з українським каноном проблема! Постколоніального канону ж немає! Є окремі більш чи менш важливі автори. Тобто — кожен сам собі тепер творить канон. Спробуємо уявити, який приблизно канон, з огляду на українську літературну традицію, міг би бути в Андруховича як прозаїка. Там, напевно, мав би бути присутній Валерій Шевчук. Сам Валерій Шевчук називає своїми попередниками у ХХ столітті деяких представників “розстріляного Відродження” — Валеріана Підмогильного тощо. Перед ними, очевидно, Іван Левицький, але своїми нехрестоматійними творами, — романом “Хмари” і т. д. Ще раніше — Сковорода. Перед Сковородою — бароко, козацькі літописці, Іван Вишенський… Тобто треба вибудувати такий канон аж до “Повісті врем’яних літ…” і написати роман, який розігрує усе це. Ясна річ, — й у світовому літературному контексті. І щойно тоді постане постмодерний текст з погляду Європи.

А “Перверзія”, якщо лишити в спокою формальні аналогії, — це ще один прозовий текст Андруховича про наближення поета до межі зникнення, формально ж — для тих читачів, які не читали “Улісса” — цей роман відіграє роль демонстраційних зразків можливостей сучасної української прозової мови. І він цілком бубабістський, хоч, як це не дивно, місцями нуднуватий.

ЛІТОПИСАННЯ НЕІСТОТНОГО, ЯКЕ МОЖЕ

ВИЯВИТИСЯ ІСТОТНИМ

— Повернімося до “Введення…”. І в першу чергу я хотів би зауважити таке: як хронописець Ти фіксуєш чимало неістотних подій, себто відтворюєш, часто у дрібницях, зовнішній — видимий світ. Але часто значно більше може інтриґувати внутрішній — невидимий світ. У Твоїй книзі ці два виміри присутні. І коли Тобі вдається гармонійно поєднати зовнішнє та внутрішнє, зазирнути у творчість того чи іншого письменника, збагнути, чим він живе і що пише, — то виходять дуже цікаві і глибокі літературні портрети, наприклад, Василя Герасим’юка та Ігоря Римарука.

З огляду на це, ще дивнішим видається той факт, що у Твоїй книзі так мало написано про бубабістів, Андруховича та Ірванця, людей, які були Тобі найближчими…

— Звідки така інформація, що саме вони мені були найближчими? Ми завжди мешкали у різних містах. Навіть географічно були далеко один від одного. Ми були і залишаємося добрими літературними приятелями. Якби не література, ми б мали дуже мало шансів познайомитися. Але в мене були і є літературні приятелі, з якими я спілкувався і спілкуюся набагато інтенсивніше. Наприклад, з Герасим’юком, Римаруком, Малковичем, Жигуном, з якими я постійно перетинався у свій “київський період” (1986 — 1991 рр.) і підтримую дружні стосунки і зараз. У книзі є й інші літературні персонажі, які мені цікаві, але не близькі. Тобто, давай запитаємо прямо: чому там є “об’ємніші” портрети Герасим’юка і Римарука, а Ірванець і Андрухович з’являються лише ситуативно?

— І якою буде Твоя відповідь?

— Відповідь елементарно проста — тому що поезія Герасим’юка і Римарука і досі є для мене важливою.

До речі, там наскрізно виникає ще й Гоголь, з яким я не був, ясна річ, знайомий приватно. Чи не найважливішим письменником у “Введенні…” є Микола Васильович Гоголь. Якщо дивитися з цього боку, тоді побачиш у книзі зовсім інші речі. Наприклад, десь у мене Гоголь асоціюється з Римаруком. А проблема творчості Гоголя — це проблема переборення демонізму, це зображення того, як людина приречена розриватися між демонічними силами і Богом. І Римарук, і Герасим’юк у своїй поезії порушують ці питання, вони не уникають і не лякаються їх. Тому їхня поезія є актуальною і важливою для мене. Врешті, вони продовжували писати і публікувати вірші у другій половині 90-х.

Щодо поетичної ґенези Ірванця. Яка поетична книжка Ірванця вийшла після 1991 року? “Турбація мас”, де, крім старих і нових поезій, уміщено ще й одну з Ірванцевих п’єс, — у нашій спільній книзі “Бу-Ба-Бу. Т. в. о. /…/ ри” (1995). Після цього — епіграми в журналі “ПіК”.

Що маємо після 1991 року з поетичного Андруховича? — Передрук (з ранніми віршами і пізнім циклом “Індія”) книги “Екзотичні птахи і рослини” (1997). На жаль, двоє бубабістів були майже не чинні як поети у другій половині дев’яностих. Зате у них все якнайкраще склалося з драмою та прозою. Для мене ж вони були дуже цінними як поети на зламі 80—90-х. Можливо, у них наступить пора нового “цвітіння”, чого їм щиро бажаю. В Андруховича, здається, вже наступила.

До речі, про найважливіше деколи пишуть найменше, тим більше не поспішають це друкувати. Я майже нічого не написав тут про свої найважливіші справи.

— Вікторе, спробуй визначити, з огляду на досвід хронописця, якою повинна бути міра письменницької відвертості.

— Кожен письменник повинен сам визначити для себе міру відвертості. Скажімо, я достатньо відверто говорив Юрієві Покальчуку все, що про нього думаю як про письменника і збурювача міщанського спокою, але не вважаю за потрібне про це розводитися у письмовій формі. Одна міра відвертості, коли письменники зустрічаються як приватні особи, і зовсім інша, коли ведуть дискусії на сторінках журналів чи газет. Це вже публічна відвертість. І коли приватні речі виносяться на обговорення, це часто виглядає неетичним. Тому у “Введенні…” майже немає ніяких приватних речей, хоча присутність цього виміру життя відчувається. У цьому й полягає моя особиста міра відвертості.

— Але тут виникає й інша проблема. Скажімо, коли Ти зображаєш людину тільки у зовнішніх виявах, а не зазираєш в її внутрішній світ, то її портрет виходить у Тебе схематичним. Залишаючи багато речей поза межами книги, багато чого не договорюючи, залагоджуючи гострі кути, Ти мимоволі зобразив окремих літераторів занадто єлейно.

— Хто ж у мене вийшов єлейним?

— На мою думку, Покальчук.

— Можливо. Цей “єлейний” Покальчук з’являється у “Введенні…” незапрограмовано, як чортик з табакерки. Але не помітити Покальчука було неможливо, правда ж? Усі його помітили — і у Львові, і в Україні. Та що, врешті, змогли помітити — внутрішнє чи зовнішнє?

— Зовнішнє, звичайно.

— Зовнішнє. Бо саме зовнішнє і кидається в очі. І це зовнішнє багатьох зачаровує, якщо не одурманює. Ось у чому фокус. Чарівник без штукарств — неможливий. Чарівник маніпулює зовнішнім на очах у публіки. Йому потрібна усе нова й нова публіка. Ось і виникає ця ідея, що насправді прибуває до Львова втілення дуже давнього авантюрного, балаганного персонажа — нове втілення барона Мюнгхаузена, Вічного Жида, голого короля з почтом друзяк, українського Енея, врешті-решт. Цей балаганчик обов’язково має прибути у статичну структуру, якою є Львів. Адже в орду чи в циганський табір балаган не приїздить, бо орда, валка мандрівників-номадів, — самі по собі своєрідні балагани. Ось і Львів, чи не єдине українське, україномовне, більш-менш європейське місто, куди таку балагани вряди-годи і мали б прибувати. Вони і приїжджають сюди постійно. А Покальчук — настільки яскравий, настільки кінематографічний, що про його приїзди до Львова зі свитою і без — просто не можна було не написати. Вважаю, що коли пишеш про невигадані речі, не варто нав’язувати життю свої матриці і тлумачення, треба фіксувати те, що є. І якщо воно виходить занадто зовнішнім, то нічого тут не вдієш. Я приймаю Твою критику. Мабуть, у Покальчука є глибокий внутрішній світ, який мені не відкрився.

— В одному з відступів Ти пишеш про музику. І нерідко саме ці відступи, зокрема “Ритуал часового оновлення”, “Про закінчення Епохи Риб” та ін., нагадують мені джазові імпровізації.

— Насправді це не імпровізації, якщо під імпровізацією розуміти спонтанне виконання. Це мої “вистраждані” ідеї. Але ж і в “Повісті врем’яних літ…” досить відступів, які виявляються сенсовнішими, ніж зовнішній подієвий ряд, — наприклад, переказ грецьким філософом Біблії князеві Володимирові. За жанром і стуктурою “Введення…” дещо імітує “Повість врем’яних літ”. Ідуть роки, роки, і раптом стається якась подія, і треба записати її, вияснити контекст, світосприймання тої чи іншої людини, окреслити тло і т. д. А за манерою письма — це такий собі “легкопис”. Особисто я не сприймаю тяжкого каламутного письма, культивованого тепер деякими київськими авторами, точніше києво-поліськими. Однак, сподіваюся, що інтелектуальний читач теж знайде поживу для свого розуму на сторінках “Введення…”.

— Хотів би звернутися до одного з Твоїх відступів, в якому торкаєшся проблеми часу, розмірковуєш про те, як людина може оновлюватися чи тотально змінюватися, ставати іншою. Ти пишеш: “Стати новим, оновитися — не зовсім те саме, що стати іншим. Стати тотально іншим — це відчужитися від себе самого колишнього і від свого колишнього оточення. А оновитися — це позбутися зайвого у собі колишньому, позбутися мотлоху зужитості і набути відкритості, розчахнутися до нового дання, нового приходу часу”. А як би Ти охарактеризував себе теперішнього: Ти став тотально іншим чи тільки оновився?

— Внутрішньо, за останні десять років, я більше зрозумів самого себе, наблизився до себе. Цей процес називається самоусвідомленням. Це те, що любить повторювати Андрій Содомора, цитуючи, здається, Сенеку: “Спіши до мене, але найперше до себе”. Усі ці роки я досить заплутано, часто манівцями, деколи з неймовірною напругою й опором намагався знайти себе. І якщо раніше ці пошуки були дещо безтямними, то після тридцятиліття, почалися пошуки якогось певнішого опертя. Мені видається, що я цей свій шлях пройшов до свого сорокаріччя і наблизився до себе внутрішнього. Зараз я відчуваю себе достатньо впевнено — я дещо можу і знаю ці свої можливості. Не думаю, що назовні — це конче віддалення від інших. Коли з людьми перебуваєш на одному рівні, коли виходиш з ними на одну хвилю, то починаєш чути і розуміти — ти їх, вони тебе. І для цього не обов’язково разом пиячити чи вештатися світами за кошти тих чи інших фундацій.

— Не знаю чому, але ця Твоя книга видалася мені доволі сумною. Особливо це відчуття посилила п’єса наприкінці книги, де всі троє бубабістів — Патріарх, Підскарбій і Прокуратор — під постріл шампанського відлітають, немов винищувачі з летовища. І в мене виникло враження, що Ти прощаєшся і з гупою “Бу-Ба-Бу”, і з часом групи “Бу-Ба-Бу”.

— Книга закінчується, тому й виникає світлий сум, як скажімо, під час випускного вечора у школі. І якщо Ти пережив цей сум, то я досягнув того, чого хотів. Так — світлим сумом — закінчуються мої улюблені фільми Фелліні.

— Чи сам Ти схильний трактувати відліт бубабістів у небеса як прощання з угрупованням?

— У Тебе, Василю, було таке сприймання, і це Твоє право. Ти не міг не помітити, що й сама п’єса трохи придуркувата, тут діють безумовно спрощені персонажі, це все якийсь кабарет — майже у т. зв. стилі бубабу. Тут застосовано театрально-кіношний прийом. І те, що Ти називаєш імпровізаціями, — насправді детально, як по нотах, розписані композиції — знову ж таки, як у фільмах Фелліні. І якщо це прощання — то прощання з часом непорозумінь, з часом карикатурних персонажів, хоч і не позбавлених комічного шарму, які можуть вийти на спільну хвилю, лише замаскувавшись або допінгувавшись у той чи інший спосіб. Це перехід, може, в якусь іншу якість. У “Введенні…” є есей “Про закінчення Епохи Риб”, яку намагаюся пов’язати з певними рисами української літератури. І ось цю персонажність, різні переліки, барокове нанизування слів і т. д. я трактую не як баласт, що його треба позбутися, а як фундамент, від якого варто відштовхнутися і рушити в майбутнє. І тут, окрім світлого суму, є й оптимістичний мотив — адже все насправді тільки починається.

— Ти вже говорив, що дотримувався хронологічного принципу писання, а отже, змушений був фіксувати ще й неістотні події. Тобі не здається, що іноді за надміром цього зовнішнього, неістотного втрачається глибина книги?

— Вважаю, що все, що мені вдалося зафіксувати, є так чи інак істотним — для мене, у кожному разі. І воно займає рівно стільки місця, скільки займає. Скажімо, я коротко згадую про приїзд до Львова молодого харківського поета Ростислава Мельникова. Для мене важливий ще й географічний простір книжки, про який ми поки що не говорили. Місто Харків з’являється у “Введенні…” в особі Ростика. Мені було важливо, щоб книга бодай пунктирно охопила всю Україну. Тут фігурують Донбас, Одеса, Івано-Франківськ, Чернівці, Полтава і, звичайно, чи не найбільше, Львів і Київ. Тобто — рівно стільки, скільки я був присутній у цих містах. Факт присутності Мельниківа у книзі істотний ще й тому, що приїзд Ростика до Львова дав нагоду поміркувати про можливі небезпеки молодшого покоління літераторів, які моє покоління уже, хвалити Бога, з більшими чи меншими втратами подолало.

Матеріали взяті зі сторінок “АУП”
Джерело: http://ukrart.lviv.ua/poetskr414.html

30 вересня 2008

Автор: Валерія ЧОРНЕЙ
Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/16684-andrukhovich-chitav-pro-pljacki-a-neborak.html

- Перший виступ відбувся саме на сцені Молодого театру в 1987 році. – розказує перед виходом на сцену Олександр Ірванець. – Правда, тоді ми виступали на малій сцені. В театрі якраз йшов ремонт, велика сцена ремонтувалася, на маленькій теж був бардак. Самі прибирали. Підлогу тоді підмітав режисер Олександр Проскурня.

Письменник каже, що саме після того творчого вечора бубабісти прокинулися відомими.
- Потому ми мали ще десятки, може, навіть більше сотні, літературних вечорів…

- Ні, ні. – перебиває Ірванця Юрій Андрухович. – Завжди хочеться перебільшувати. Мені теж здавалося, що у нас після того було понад сто виступів. Але якось мав час все позгадувати, перелічити – насправді десь виступів сорок.

- Зал був заповнений вщент. – продовжує Олександр Ірванець. – Я потім хвалився усім, що на наш вечір прийшло людей триста. Хоча насправді там зібралося десь сто глядачів. Для тих часів – це багато. В залі сиділи Оксана Забужко, Іван Малкович, Валерій Шевчук. Донька Валерія Шевчука, Юліана. Вона написала в газету «Молода гвардія» статтю про наш вечір. Тоді вперше Бу-ба-бу згадали в пресі. У мене вдома й зараз є та газета, але ліньки було її шукати й везти сюди.
Бубабісти активно виступали до середини 90-х. Потім кожен з письменників зайнявся власною, а не «спільною» творчою кар’єрою. Хоча ще до 2000-го року письменники вручали літературну премію Бу-ба-бу «За найкращий вірш року». Її лауреатами стали Іван Малкович, Петро Медянніков, Юрко Позаяк, Сергій Жадан, соліст гурту «Мертвий півень» Мисько Барбара, Ігор Римарук та Василь Герасим’юк.

- Нагородою для переможця була пляшка алкоголю. Ми збиралися в центрі якогось міста, йшли до найближчого магазина й купували найдорожчу наявну пляшку алкоголю, який там продавався. – розказує Юрій Андрухович.

- Івану Малковичу, першому переможцю премії, дісталася пляшка горілки «Пшенична», бо інших напоїв в совкових магазинах не було. – продовжує Олександр Ірванець. А от вже Петро Медянніков отримав коньяк «Золотий Юг» за 200 гривень. Тоді це були гроші.

- Ми підрахували, що премія Бу-ба-бу, яку отримав Медянніков в грошовому еквіваленті дорівнювала майже половині тодішньої Шевченківської премії. – додає Віктор Неборак.

Квитки на творчий вечір Бу-ба-бу коштували 20 гривень. Їх розкупили повністю.
- Ми посидимо на підлозі або підвіконнях. – домовляється юнак з контролером на вході до театру. Він з друзями не встиг купити квитків. – Ми заплатимо, впустіть будь-ласка. – жінка довго не погоджується, але таки впускає його і ще п’ятьох друзів.

Олександр Ірванець поспішає на сцену, але біля входу його зупиняють шанувальниці, просять підписати книжку «Вибрані твори Бу-ба-бу», яка продавалася в холі театру за 50 гривень.

Продавець запевняє, що це найнижча ціна, без накрутки.
- Тю, що вони дурять, на Петрівці книжку дешевше продають. – каже якась дівчина і відходить від лотка. На ньому, крім цього збірника продаються й інші книжки письменників.

Це друга збірка бубабістів (першу збірку письменники видавали своїм коштом ще в 1995 році). Вона вийшла у вересні цього року у львівському видавництві «Піраміда». Книжка ілюстрована фотографіями з першого виступу Бу-ба-бу в Молодому театрі..

На сцені стоїть три білих стільця з високими спинками. Олександр Ірванець та Віктор Неборак виходять до мікрофонів, Юрій Андрухович сидить. Починають по колу читати уривки з книжки «Вибрані твори Бу-ба-бу», в яких згадується, як проходив їхній перший виступ. Потім письменники по черзі читають вірші, які зачитували на тому вечорі. Звучить дещо й з більш пізньої поезії.

Джерело: http://sumno.com/content/view/2379/28/
Автор: Лєра Лауда