— Говорити з Ірванцем і не згадувати про БуБаБу – нонсенс. Але я не буду тебе розпитувати про історію «ордена», — певна, читачі “ЛітАкценту” мають свою приватну міфологію БуБаБу, тож не будемо псувати їм життя корективами… А от чи бачиш ти наслідки вашої (БуБаБу) діяльності в сьогоднішній літературі?
— Як БуБаБу – те, наше – бачу… Але також – і ширше. Хтось колись написав про Андрея Хадановіча, що він виконує ту функцію в білоруській літературі, яку в українській виконало БуБаБу. Ну, Хадановіч – титан, він за трьох паше! А насправді він, дійсно, розвінчує міфи. Розумієш, після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все, і досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало: „можна”. Зараз Андрей те саме робить у білоруській літературі, там теж купа всяких фальшивих стандартів, табуйованих тем. Ми це пройшли на 15 років раніше. Десь така сама різниця між Україною і Білоруссю і в розвитку суспільства, у політичному розвитку.

Найбільш вдячним продовженням БуБаБу є, як це зухвало не прозвучить, Сергій Жадан. Він, до речі, колись ще учнем виграв олімпіаду з української мови і літератури, так от – він тоді якраз інтерпритував БуБаБу. Тут є прямий імпульс, пряме посилання.

І, крім того, в теперішніх молодих я багато бачу нашого, перетравленого, відозміненого, але нашого. Можу назвати дуже протилежні імена – Ілля Стронговський і Павлик Коробчук. І в тому, і в тому є якась зернинка БуБаБу, хоч вони між собою далеко не схожі. А ми самі надалі задаємо канон, тобто маємо писати на рівні БуБаБу.

— Ти згадав білоруську літературу, і те, що вона перебуває нині на тому ж етапі, на якому українська перебувала 15 років тому. Ти багато перекладаєш – не тільки з білоруської, але й із польської; взагалі — перебуваєш у контексті сучасної європейської літератури. Які ще паралелі ти бачиш, що цікавого, відмінного?
— О, ні, не питай, бо це все одно, що питати: “Чим океан відрізняється від калюжі?” Коли я буваю за кордоном, я ходжу по книгарнях. Минулого року, коли я був на стипендії “Ґауде Полонія”, я не вилазив із книгарень, мене перед закриттям виганяли, тому що там можна просто читати, не треба купувати книжок. Якщо говорити про приємні зрушення, то за останні п’ять, може — сім років на полицях книгарень з’явилися українські імена. Коли я дивився в якомусь 1995 році – нас там практично не було. Лише видання “Чарне” – спеціалізованого видавництва, що доносило інформацію полякам про українців. За останні 10 років, заходячи у польські, німецькі книгарні, я на власні очі бачив книжки Андруховича, Забужко, Дереша, Жадана, Софійки Андрухович, Андрія Бондаря… Це «навскидку», те, що я точно бачив. Українці з’явилися, хоча це не така проста справа. Для того, щоб проникнути на той ринок, знайти оту шпарку, щілинку в дуже щільній стіні – там стільки цікавої літератури! – що десять років тому я думав: “Якими ми маємо бути, що ми маємо написати, щоб сюди пробитися, на цей ринок”?. Але, як бачимо, щось таки вдалося.

— Ота література, яка “пробилася”, впливає на те, якими нас бачать?
— На відміну від України, у тому, західному світі інтелектуали мають значно більший вплив на громадську думку. Там до інтелектуалів прислухаються. Вони там мають величезні ток-шоу – розумні, не “95 квартал”, і вони справді формують громадську думку. Таким чином, наприклад, польські інтелектуали змінили ставлення до українців, яке було дуже упереджене ще п’ятнадцять років тому. А книжки читають, відповідно, ті самі інтелектуали, і вони вже це несуть далі. Якщо середній громадянин може, сам не візьме й не прочитає цієї книжки, то коли від людини, яку він шанує, думку якої поважає, з екрана телевізора почує ім’я – він це обов’язково візьме до уваги. Він знатиме, що вийшла вже книжка кльового українського автора. І це впливає.

— А як ти собі уявляєш ситуацію тут і що з нею можна зробити? Як збільшити вплив інтелектуалів на громадську думку, на суспільні процеси?
— Це страшенно довга і важка дорога. По-перше, треба змінити роль інтелектуала в суспільстві. Що її може змінити? Хіба державна політика, якої я у нас не спостерігаю. Адже поки вчитель заробляє менше за торговця на базарі, доти не буде вчительство престижним, і дух не восторжествує над плоттю. Я коли йду містом, бачу тих, хто поповнює рахунки на мобілках, і біля них оголошення “заробіток 100-200 грн в день”. От поки вчитель у нас не отримуватиме 100-200, а то й 300 гривень на день, доти вчительство не буде в пошані, вчителі будуть погані, і готуватимуть відповідно погано своїх учнів, і це далі великою пірамідою поширюватиметься на весь народ. Ці наші погані урядовці, погані інженери, погані лікарі – вони всі вчились у поганих вчителів. Коли не думка якої-небудь Тіни Кароль буде домінуючою в суспільстві, а думка Оксани Забужко, не якого-небудь Шуфрича чи Рудьковського, а якого-небудь Андруховича або Даниленка, то тоді щось зміниться. Але треба, щоб держава сама до цього відкрилась.

— Мабуть, не найшвидшим шляхом, але одним із кроків до цього є переклади. Ти перекладаєш, ти показуєш іншу літературу, інший світ. А що переклад для тебе?
— Так, я останнім часом дуже конкретно “присів” на переклади, якщо говорити наркоманським жаргоном. Мене нещодавно спитала про це дружина – чому це так? Я подумав, і відповів, що переклад – дуже добрий замінник творчості. Ти читаєш текст, ти його розумієш, ти достатньо володієш рідною мовою, ти бачиш, як це класно, соковито можна сказати рідною. Я наразі переклав автобіографічний роман Януша Гловацького “З голови”, три його п’єси, одна з них, “Четверта сестра”, успішно йде вже два роки в Молодому театрі. Я добре знаю ситуацію в українському театрі і в драматургії зокрема – нам бракує свіжої крові. Дуже добре взяти, влити отакої свіжої чужої крові. Це от я з Ґловацького наточив три відра крові і влив у кровеносну систему українського театру (сміється). І не тільки з нього – я переклав п’єсу іншого цікавого драматурга Анджея Сарамоновіча “Тестостерон” – п’єса про шістьох мужиків, там жодної жіночої ролі, зараз її дивляться режисери, з цього теж мало б щось вийти. Зрештою, мені просто цікаво перекладати. Ту саму “Четверту сестру” я свого часу прочитав у польському театральному журналі “Діалог”. І мені захотілось, щоб вона з’явилась українською. Я не мав ні театру, ні замовлення, ніхто не брався її друкувати – я просто взявся перекладати її для себе. А зараз – це дуже успішний спектакль, на нього публіка ломиться, на люстрах висить. Але мушу сам себе за шкірку відтягти від перекладів, бо треба дописувати своє. Так що на якісь півроку-рік я візьму паузу від перекладів.

— І чим займешся у перерві?
— Дописуватиму роман. Не розповідатиму про нього, єдине що скажу – за якимись загальними параметрами це теж антиутопія, як і “Рівне/Ровно”. Цей інтервал я беру саме щоб його закінчити, бо воно вже мені “підперло”.

— Тобто ти пишеш, тому що “воно” тобі пишеться? Тобі не йдеться про, скажімо, громадянський обов’язок, або якісь амбітні міркування?
— Про громадянський обов’язок треба говорити, певно, в останню чергу. Пишу — бо хочеться; і пишу, бо у письменника є це відчуття, що як не напишеш цього ти – цього не напише ніхто. Ось тому – пишу.

— А чим «воно» важливе, що його обов’язково треба написати?
— Важливе — як всяке нове. Кожна нова книжка, особливо якийсь сюжетний роман – це просто ти новий Всесвіт створюєш. Я не буду рівнятися до Толкієна, який ціле Середзем’я створив, населив, але все одно, кожен роман – це Всесвіт. І от я зараз «рожаю» ще один Всесвіт.

— І цей Всесвіт впливає, більшою чи меншою мірою, на той, із якого ми всі поки що нікуди не дінемось. Як ти думаєш, “Рівне/Ровно” – вплинуло?
— Мені, по-перше, приємно, що ця книжка користується попитом, принаймні — в місті Рівному. На сьогодні цей роман уже перекладений польською, білоруською, зараз я підписав угоду із сербським видавництвом, в Німеччині вже існує переклад, зараз там шукають видавництво. Отже, трошки воно розійшлося. Значить, цей роман варто було писати.

— А багато в нас є сучасної літератури, яку варто було писати і яку варто читати?
— Повертаючись до стипендії “Ґауде Полонія”… Ми жили в одному двокімнатному номері з таким знаним редактором і перекладачем із Чернівців, Сашком Бойченком. Він має доньку-підлітка, яка в певний момент “присіла” на літературу. І тоді Сашко з жахом усвідомив, що всю цікаву сучасну українську літературу можна перечитати за десять днів. Що і зробила його донька. Тож люди, які відчитали ці десять днів безпробудно – далі живуть в очікуванні, полюють на нові книжки.

Потік літератури є, інша справа, що відслідкувати його важко, хрінова дистрибуція. Щороку у Львові на Форумі я бачу стільки класних книжок, а потім у Києві я більшої половини їх не можу знайти. Вони сюди не доходять. Що там устиг — купив, то твоє, а не встиг – все, в прольоті.

Але загалом, літератури цікавої є. Є такий Петро Кралюк, проректор Острозької академії, він видається в Луцьку, у видавництві “Твердиня” – уже три романи видав, цікавий автор, але маленьке провінційне видавництво не може пробитись у столицю з його книжками.

Є і втрати. От минулого року пішов із життя Василь Кожелянко. Я дуже хотів із ним заприятелювати, перехилити чарку. Та вже не перехилю…

От чим іще ми відрізняємось від Білорусі – там усі інтелектуали між собою знайомі, настільки їх мало. А в нас… Я можу не знати особисто якихось класних, симпатичних мені письменників. Наприклад, є такий Олександр Жовна – я його не знаю. Я його читав, він мені подобається, але в мене не було нагоди з ним познайомитись.

І це значить, що нас усе-таки достатньо багато, якщо ще є такі, з ким ти особисто не знайомий…

Автор: Олена Шарговська
Джерело: http://litakcent.com/2009/10/05/oleksandr-irvanec-pislja-bubabu-v-ukrajinskij-poeziji-stalo-mozhlyvym-pysaty-vse.html

Спогади важко впіймати. Вони, як вода, вислизають із рук, зникають поміж пальцями, і як би людина не намагалася відтворити пережите нею, усе це буде тільки блідим і надміру суб’єктивним відбитком. Тому втішно, що у своїх двох книгах есеїстики “Повернення в Леополіс” (1998) та “Введення у Бу-Ба-Бу” (2001) Віктор Неборак намагається таки впіймати Час, відтворити образ незнищенної львівської богеми включно з деякими літераторами з-поза меж Львова наприкінці другого тисячоліття, яке щойно завершилося.

Назва останньої книги Віктора “Введення у Бу-Ба-Бу” налаштовувала мене на введення у світ літературного угруповання “Бу-Ба-Бу”. Та, як не дивно, у книзі майже не відтворено атмосферу групи, не з’ясовано ідей, якими у свій час підживлювалися бубабісти, а Юрій Андрухович та Олександр Ірванець на стрінках “Введення…” з’являються лише принагідно. Чому так сталося?

З цього питання й розпочалася наша розмова з Віктором про його нову книгу і про його бачення сучасної і класичної української літератури.

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЧНУ ПЛУТАНИНУ,

ПОСТМОДЕРНІЗМ І СТИЛЬ бубабу

В і к т о р: Основний корпус я писав — з перервами, ясна річ, — близько п’яти років. Першим був написаний есей “PEREPAD/Я/”. Він, якщо не брати до уваги передмови, і відкриває книгу. Есей “Дні народження”, який завершує книгу, — останній і за часом написання. Тобто хронологію в загальних рисах збережено. Щоправда, той матеріал, який фігурує як післямова, опубліковано було ще у 1990 році. Та він фактично за межами хронології, відіграє роль театрального прийому, і навіть його назва вказує на цю театралізацію — “Замість роз’яснень у фойє…”. Це може означати, що книгу варто сприймати як певну виставу. Врешті-решт і над назвою початкового есею “PEREPAD/Я/” уважний читач може помітити шапку — “Замість увертюри”. Отже, театралізацію як прийом проведено наскрізно. А увертюра — це синтез подальших тем. Ці натяки з першого погляду можна й не помітити. І в анотації з’ясовано, що моє хронологічне писання — це “достатньо суб’єктивний хронопис агонії в Україні другого тисячоліття”. Є ще кілька підказок, як варто читати цю книгу, наприклад, великий епіграф з “Повісті минулих літ…”, тобто як ключ знову маємо час. Отож книга ця не так про “Бу-Ба-Бу” як групу, яку про час БУБАБУ. Цю різницю, до речі, з’ясовано у післямові.

В а с и л ь: Але ж мимоволі сподіваєшся, що в часі БУБАБУ буде присутнє й саме літературне угруповання.

— Воно й присутнє. Але час БУБАБУ — незмірно більший, ніж 16 років існування нашого угруповання. Цей час триває як мінімум дві сотні років, а може, і, з певного погляду, з початку епохи Відродження, а може, й усі дві тисячі років від Різдва Христового. Час БУБАБУ — це час, коли людина стає кимось таким, як карнавальний персонаж, — і не конче під час карнавалу. Людина у цьому часі відходить від своєї сутності. Ось що я маю на увазі, називаючи цей час часом БУБАБУ. І я пояснюю це у своїй останній за порядком статті, яка хронологічно була першою, бо її було надруковано в “Літературній Україні” ще навесні 1990 року, і всі охочі могли з нею ознайомитися ще тоді. Чому ж Ти як читач тепер очікував чогось іншого? Можливо, Ти, Василю, занадто глибоко “сидиш” у літературному процесі і тому — як літератор — очікував від книги з такою назвою описів наших особливих способів спілкування, розповідей про облаштовування публічних акцій чи чогось подібного. Може бути й таке очікування. Та не моя вина, що я не задовільнив його цією книгою. Я мав іншу мету. Ясна річ, коли я називав книгу, то свідомо використав достатньо відоме тепер у літературних колах (не лише українських) слово, яке врешті-решт сам і вигадав на основі запропонованої Андруховичем тріади бурлеск-балаган-буфонада. Маю на нього “авторське право”. Це слово наповнене багатьма різними значеннями, і правда, що найпоширенішим із них є назва нашого угруповання. Але для більшості звичайних людей це слово — порожній звук. Тому назва книги їх, сподіваюся, лише інтриґуватиме, а не налаштовуватиме на якесь певне очікування.

— Вікторе, ти у своїй післямові ставиш т. зв. стиль бубабу в один ряд із класицизмом, бароко, сюрреалізмом, дадаїзмом… Чи не доречніше цей стиль і цю естетику вважати виявом постмодернізму?

— Про це говорять і пишуть наші критики ось майже десять років.

— Я не хочу стверджувати, що Ти підмінюєш поняття, але фактично естетика вашого угруповання з’ясовується через постмодернізм. Навіщо вигадувати ще якийсь додатковий термін?

— Не всі наші критики вважають нас постмодерністами. На думку Єшкілєва, якщо я правильно її зрозумів, постмодерністичним є лише роман Андруховича “Перверзія”. А сам феномен групи “Бу-БаБу” Єшкілєвсько-Андруховичівська енциклопедія розглядає як необароко або ж неомодернізм. Зате Тамара Гундорова зараховує писання бубабістів до постмодернізму, і тут у мене — вже як у літературознавця — виникають певні питання. З’ясуймо для себе, що ж таке постмодерн? Адже, наскільки мені відомо, ще ніхто в Україні не відповів на це питання однозначно і так, щоб усі це взяли до уваги. Єдине, що можна твердити, виходячи з того, що закладено у самому терміні, це те, що постмодернізм з’являється після модернізму. Та якщо ми беремо таку дефініцію постмодерну, то потрапляємо у ще розмитіше коло різнотлумачень (бо модернізм у різних культурах був різним), ніж коли застосовуємо дефініцію “стиль бубабу”.

Стиль бубабу — це стиль, в якому поєднано бурлескно-балаганно-буфонадні елементи. Усе дуже чітко. І ніяких претензій на тотальну новизну. Хіба бурлеску не було двісті чи дві тисячі років тому? Був. Була ще в античні часи знаментита пародія на епос Гомера — “Жабомишодраківка”. Це сміхове заниження високого стилю, — те, що пізніше одержало назву бурлеску. І балаган був із давніх давен. Андрухович говорить, що це староєврейське слово, яке означає хаос. Буфонада? — Містерія-буф, опера-буф і т. п. Усе це було задовго до того, як запропонували термін “постмодернізм”. Тому і творчість угруповання “Бу-Ба-Бу” не варто однозначно зараховувати до постмодерну. Іншими словами, це можна назвати поліфонічно-карнавальним стилем літератури, який час від часу відроджується й актуалізується.

— Безперечно, будь-яке цікаве явище не вписується в якісь усталені рамки. Особисто я схильний розглядати творчість “Бу-Ба-Бу” у річищі постмодернізму, але як яскравий вияв неораблезіанства. А якщо застосовувати дефініцію “стиль бубабу”, то мені видається, що всі її складові у творчості Андруховича чи Ірванця радше задекларовані, аніж органічно присутні.

— Давай перевіримо це твоє твердження. Візьмемо для прикладу писання Андруховича. Чи використовує Юрко бурлеск?

— Так, але…

— Стоп. Далі: чи присутня у творчості Андруховича балаганність? Щось Тебе тут насторожує? Добре. Чи є зображення балагану в поезії і прозі Андруховича?

— Є.

— Є. Цікава річ! — Андрухович, декларуючи балаганність, формально досить чіткий. Але він — той, хто запропонував цю тріаду, — не стверджував, що буде балаганний формально. Формально у нас Цибулько з Пашковським найбалаганніші, хоча вони декларують цілком інші речі. Можливо, Андруховичу йшлося про зображення реального балагану нашого життя, жахливого балагану на пострадянському і навіть ще на радянському просторі? Цей балаган триває ще й досі. І Андрухович зображає цей балаган, але достатньо вишукано й дотепно. А вишуканість — це нібито вже не балаганна риса. І буфонада присутня в творчості нашого Патріарха — навальна демонстрація усіх можливих ефектів, майже як на цирковій виставі.

— Але ж цим не обмежується його творчість. Та й, врешті, балаган зображали і до, і після Андруховича.

— І я те саме говорю — нічого принципово нового. То чому би з повним правом не застосувати термін “стиль бубабу”?

— В Андруховича є речі, які повністю виходять поза вузькі рамки т. зв. “стилю бубабу”. На мою думку, роман “Перверзія” є яскравим прикладом постмодерної прози.

— Ти так говориш про постмодерну прозу, ніби знаєш, що це таке. Якщо брати до уваги, що загальновизнаним зразком постмодерної прози є, наприклад, роман Зюскінда “Запахи”, то я не бачу жодної дотичності до цього типу прози “Перверзії” Андруховича. Хіба що ці романи були написані в один і той самий “постмодерний” час. Якщо мені кажуть, що “Польові дослідження з українського сексу” Забужко — це постмодерна проза, то я не бачу жодної її типологічної подібності ні до Зюскінда, ні до “Перверзії” Андруховича. Ще один майже класичний приклад — Умберто Еко. У його романі “Ім’я троянди” є певна гра з цілком герметичними речами і одночасно з розтиражованими поп-культурою літературними моделями, скажімо з “Собакою Баскервіллів”. Головний герой роману монах-інтелектуал Вільгельм з Баскервілли має учня-літописця Адсона — це алюзія до пари Шерлока Холмса і доктора Ватсона. Цей роман — це гра з цілим масивом історичної та детективної прози, це гра — у той самий час — із гомосексуальними мотивами, популярними зараз на Заході, це розігрування церковного католицького літературного канону… Умберто Еко бавиться у свій спосіб із попередньою католицькою, світською європейською, італійською і, безумовно, античною літературною традицією. Він бавиться і з можливим читацьким сприйманням, з читацькими стереотипами. Я вже не кажу про ту дискусію, яка претендує на інтелектуальний центр роману, щодо “Поетики” Арістотеля. І далі — посміхався Ісус чи ні? Тобто розігрується уся історія європейської літературної традиції… Що розігрується у “Перверзії” Андруховича з погляду української та європейської літератур?

— Він бавиться… хоча б з “Уліссом” Джойса.

— Але він не бавиться з “Уліссом” Джойса! Юрко колись прочитав цей знаменитий роман, а через деякий час написав його формальну імітацію українською мовою, яка нам відома під назвою “Перверзія”. Він спробував написати українську версію “Улісса”. То що це за постмодернізм?

Якщо постмодернізмом у літературі вважати таку настанову, коли письменник свідомо береться розігрувати у своєму тексті попередню літературну традицію, перетрушує знерухомілий канон модернізму, то там конче мають бути певні концентричні кола, як-от: канон національної літератури, європейський літературний канон і т. д. І з Умберто Еко, і з Патріком Зюскіндом це спрацьовує. І якщо такий підхід застосовувати до українського автора (безвідносно до конкретних прізвищ), то він, якщо вважає себе постмодерністом, мав би розіграти канон український, який вписується в європейську традицію. Але ж з українським каноном проблема! Постколоніального канону ж немає! Є окремі більш чи менш важливі автори. Тобто — кожен сам собі тепер творить канон. Спробуємо уявити, який приблизно канон, з огляду на українську літературну традицію, міг би бути в Андруховича як прозаїка. Там, напевно, мав би бути присутній Валерій Шевчук. Сам Валерій Шевчук називає своїми попередниками у ХХ столітті деяких представників “розстріляного Відродження” — Валеріана Підмогильного тощо. Перед ними, очевидно, Іван Левицький, але своїми нехрестоматійними творами, — романом “Хмари” і т. д. Ще раніше — Сковорода. Перед Сковородою — бароко, козацькі літописці, Іван Вишенський… Тобто треба вибудувати такий канон аж до “Повісті врем’яних літ…” і написати роман, який розігрує усе це. Ясна річ, — й у світовому літературному контексті. І щойно тоді постане постмодерний текст з погляду Європи.

А “Перверзія”, якщо лишити в спокою формальні аналогії, — це ще один прозовий текст Андруховича про наближення поета до межі зникнення, формально ж — для тих читачів, які не читали “Улісса” — цей роман відіграє роль демонстраційних зразків можливостей сучасної української прозової мови. І він цілком бубабістський, хоч, як це не дивно, місцями нуднуватий.

ЛІТОПИСАННЯ НЕІСТОТНОГО, ЯКЕ МОЖЕ

ВИЯВИТИСЯ ІСТОТНИМ

— Повернімося до “Введення…”. І в першу чергу я хотів би зауважити таке: як хронописець Ти фіксуєш чимало неістотних подій, себто відтворюєш, часто у дрібницях, зовнішній — видимий світ. Але часто значно більше може інтриґувати внутрішній — невидимий світ. У Твоїй книзі ці два виміри присутні. І коли Тобі вдається гармонійно поєднати зовнішнє та внутрішнє, зазирнути у творчість того чи іншого письменника, збагнути, чим він живе і що пише, — то виходять дуже цікаві і глибокі літературні портрети, наприклад, Василя Герасим’юка та Ігоря Римарука.

З огляду на це, ще дивнішим видається той факт, що у Твоїй книзі так мало написано про бубабістів, Андруховича та Ірванця, людей, які були Тобі найближчими…

— Звідки така інформація, що саме вони мені були найближчими? Ми завжди мешкали у різних містах. Навіть географічно були далеко один від одного. Ми були і залишаємося добрими літературними приятелями. Якби не література, ми б мали дуже мало шансів познайомитися. Але в мене були і є літературні приятелі, з якими я спілкувався і спілкуюся набагато інтенсивніше. Наприклад, з Герасим’юком, Римаруком, Малковичем, Жигуном, з якими я постійно перетинався у свій “київський період” (1986 — 1991 рр.) і підтримую дружні стосунки і зараз. У книзі є й інші літературні персонажі, які мені цікаві, але не близькі. Тобто, давай запитаємо прямо: чому там є “об’ємніші” портрети Герасим’юка і Римарука, а Ірванець і Андрухович з’являються лише ситуативно?

— І якою буде Твоя відповідь?

— Відповідь елементарно проста — тому що поезія Герасим’юка і Римарука і досі є для мене важливою.

До речі, там наскрізно виникає ще й Гоголь, з яким я не був, ясна річ, знайомий приватно. Чи не найважливішим письменником у “Введенні…” є Микола Васильович Гоголь. Якщо дивитися з цього боку, тоді побачиш у книзі зовсім інші речі. Наприклад, десь у мене Гоголь асоціюється з Римаруком. А проблема творчості Гоголя — це проблема переборення демонізму, це зображення того, як людина приречена розриватися між демонічними силами і Богом. І Римарук, і Герасим’юк у своїй поезії порушують ці питання, вони не уникають і не лякаються їх. Тому їхня поезія є актуальною і важливою для мене. Врешті, вони продовжували писати і публікувати вірші у другій половині 90-х.

Щодо поетичної ґенези Ірванця. Яка поетична книжка Ірванця вийшла після 1991 року? “Турбація мас”, де, крім старих і нових поезій, уміщено ще й одну з Ірванцевих п’єс, — у нашій спільній книзі “Бу-Ба-Бу. Т. в. о. /…/ ри” (1995). Після цього — епіграми в журналі “ПіК”.

Що маємо після 1991 року з поетичного Андруховича? — Передрук (з ранніми віршами і пізнім циклом “Індія”) книги “Екзотичні птахи і рослини” (1997). На жаль, двоє бубабістів були майже не чинні як поети у другій половині дев’яностих. Зате у них все якнайкраще склалося з драмою та прозою. Для мене ж вони були дуже цінними як поети на зламі 80—90-х. Можливо, у них наступить пора нового “цвітіння”, чого їм щиро бажаю. В Андруховича, здається, вже наступила.

До речі, про найважливіше деколи пишуть найменше, тим більше не поспішають це друкувати. Я майже нічого не написав тут про свої найважливіші справи.

— Вікторе, спробуй визначити, з огляду на досвід хронописця, якою повинна бути міра письменницької відвертості.

— Кожен письменник повинен сам визначити для себе міру відвертості. Скажімо, я достатньо відверто говорив Юрієві Покальчуку все, що про нього думаю як про письменника і збурювача міщанського спокою, але не вважаю за потрібне про це розводитися у письмовій формі. Одна міра відвертості, коли письменники зустрічаються як приватні особи, і зовсім інша, коли ведуть дискусії на сторінках журналів чи газет. Це вже публічна відвертість. І коли приватні речі виносяться на обговорення, це часто виглядає неетичним. Тому у “Введенні…” майже немає ніяких приватних речей, хоча присутність цього виміру життя відчувається. У цьому й полягає моя особиста міра відвертості.

— Але тут виникає й інша проблема. Скажімо, коли Ти зображаєш людину тільки у зовнішніх виявах, а не зазираєш в її внутрішній світ, то її портрет виходить у Тебе схематичним. Залишаючи багато речей поза межами книги, багато чого не договорюючи, залагоджуючи гострі кути, Ти мимоволі зобразив окремих літераторів занадто єлейно.

— Хто ж у мене вийшов єлейним?

— На мою думку, Покальчук.

— Можливо. Цей “єлейний” Покальчук з’являється у “Введенні…” незапрограмовано, як чортик з табакерки. Але не помітити Покальчука було неможливо, правда ж? Усі його помітили — і у Львові, і в Україні. Та що, врешті, змогли помітити — внутрішнє чи зовнішнє?

— Зовнішнє, звичайно.

— Зовнішнє. Бо саме зовнішнє і кидається в очі. І це зовнішнє багатьох зачаровує, якщо не одурманює. Ось у чому фокус. Чарівник без штукарств — неможливий. Чарівник маніпулює зовнішнім на очах у публіки. Йому потрібна усе нова й нова публіка. Ось і виникає ця ідея, що насправді прибуває до Львова втілення дуже давнього авантюрного, балаганного персонажа — нове втілення барона Мюнгхаузена, Вічного Жида, голого короля з почтом друзяк, українського Енея, врешті-решт. Цей балаганчик обов’язково має прибути у статичну структуру, якою є Львів. Адже в орду чи в циганський табір балаган не приїздить, бо орда, валка мандрівників-номадів, — самі по собі своєрідні балагани. Ось і Львів, чи не єдине українське, україномовне, більш-менш європейське місто, куди таку балагани вряди-годи і мали б прибувати. Вони і приїжджають сюди постійно. А Покальчук — настільки яскравий, настільки кінематографічний, що про його приїзди до Львова зі свитою і без — просто не можна було не написати. Вважаю, що коли пишеш про невигадані речі, не варто нав’язувати життю свої матриці і тлумачення, треба фіксувати те, що є. І якщо воно виходить занадто зовнішнім, то нічого тут не вдієш. Я приймаю Твою критику. Мабуть, у Покальчука є глибокий внутрішній світ, який мені не відкрився.

— В одному з відступів Ти пишеш про музику. І нерідко саме ці відступи, зокрема “Ритуал часового оновлення”, “Про закінчення Епохи Риб” та ін., нагадують мені джазові імпровізації.

— Насправді це не імпровізації, якщо під імпровізацією розуміти спонтанне виконання. Це мої “вистраждані” ідеї. Але ж і в “Повісті врем’яних літ…” досить відступів, які виявляються сенсовнішими, ніж зовнішній подієвий ряд, — наприклад, переказ грецьким філософом Біблії князеві Володимирові. За жанром і стуктурою “Введення…” дещо імітує “Повість врем’яних літ”. Ідуть роки, роки, і раптом стається якась подія, і треба записати її, вияснити контекст, світосприймання тої чи іншої людини, окреслити тло і т. д. А за манерою письма — це такий собі “легкопис”. Особисто я не сприймаю тяжкого каламутного письма, культивованого тепер деякими київськими авторами, точніше києво-поліськими. Однак, сподіваюся, що інтелектуальний читач теж знайде поживу для свого розуму на сторінках “Введення…”.

— Хотів би звернутися до одного з Твоїх відступів, в якому торкаєшся проблеми часу, розмірковуєш про те, як людина може оновлюватися чи тотально змінюватися, ставати іншою. Ти пишеш: “Стати новим, оновитися — не зовсім те саме, що стати іншим. Стати тотально іншим — це відчужитися від себе самого колишнього і від свого колишнього оточення. А оновитися — це позбутися зайвого у собі колишньому, позбутися мотлоху зужитості і набути відкритості, розчахнутися до нового дання, нового приходу часу”. А як би Ти охарактеризував себе теперішнього: Ти став тотально іншим чи тільки оновився?

— Внутрішньо, за останні десять років, я більше зрозумів самого себе, наблизився до себе. Цей процес називається самоусвідомленням. Це те, що любить повторювати Андрій Содомора, цитуючи, здається, Сенеку: “Спіши до мене, але найперше до себе”. Усі ці роки я досить заплутано, часто манівцями, деколи з неймовірною напругою й опором намагався знайти себе. І якщо раніше ці пошуки були дещо безтямними, то після тридцятиліття, почалися пошуки якогось певнішого опертя. Мені видається, що я цей свій шлях пройшов до свого сорокаріччя і наблизився до себе внутрішнього. Зараз я відчуваю себе достатньо впевнено — я дещо можу і знаю ці свої можливості. Не думаю, що назовні — це конче віддалення від інших. Коли з людьми перебуваєш на одному рівні, коли виходиш з ними на одну хвилю, то починаєш чути і розуміти — ти їх, вони тебе. І для цього не обов’язково разом пиячити чи вештатися світами за кошти тих чи інших фундацій.

— Не знаю чому, але ця Твоя книга видалася мені доволі сумною. Особливо це відчуття посилила п’єса наприкінці книги, де всі троє бубабістів — Патріарх, Підскарбій і Прокуратор — під постріл шампанського відлітають, немов винищувачі з летовища. І в мене виникло враження, що Ти прощаєшся і з гупою “Бу-Ба-Бу”, і з часом групи “Бу-Ба-Бу”.

— Книга закінчується, тому й виникає світлий сум, як скажімо, під час випускного вечора у школі. І якщо Ти пережив цей сум, то я досягнув того, чого хотів. Так — світлим сумом — закінчуються мої улюблені фільми Фелліні.

— Чи сам Ти схильний трактувати відліт бубабістів у небеса як прощання з угрупованням?

— У Тебе, Василю, було таке сприймання, і це Твоє право. Ти не міг не помітити, що й сама п’єса трохи придуркувата, тут діють безумовно спрощені персонажі, це все якийсь кабарет — майже у т. зв. стилі бубабу. Тут застосовано театрально-кіношний прийом. І те, що Ти називаєш імпровізаціями, — насправді детально, як по нотах, розписані композиції — знову ж таки, як у фільмах Фелліні. І якщо це прощання — то прощання з часом непорозумінь, з часом карикатурних персонажів, хоч і не позбавлених комічного шарму, які можуть вийти на спільну хвилю, лише замаскувавшись або допінгувавшись у той чи інший спосіб. Це перехід, може, в якусь іншу якість. У “Введенні…” є есей “Про закінчення Епохи Риб”, яку намагаюся пов’язати з певними рисами української літератури. І ось цю персонажність, різні переліки, барокове нанизування слів і т. д. я трактую не як баласт, що його треба позбутися, а як фундамент, від якого варто відштовхнутися і рушити в майбутнє. І тут, окрім світлого суму, є й оптимістичний мотив — адже все насправді тільки починається.

— Ти вже говорив, що дотримувався хронологічного принципу писання, а отже, змушений був фіксувати ще й неістотні події. Тобі не здається, що іноді за надміром цього зовнішнього, неістотного втрачається глибина книги?

— Вважаю, що все, що мені вдалося зафіксувати, є так чи інак істотним — для мене, у кожному разі. І воно займає рівно стільки місця, скільки займає. Скажімо, я коротко згадую про приїзд до Львова молодого харківського поета Ростислава Мельникова. Для мене важливий ще й географічний простір книжки, про який ми поки що не говорили. Місто Харків з’являється у “Введенні…” в особі Ростика. Мені було важливо, щоб книга бодай пунктирно охопила всю Україну. Тут фігурують Донбас, Одеса, Івано-Франківськ, Чернівці, Полтава і, звичайно, чи не найбільше, Львів і Київ. Тобто — рівно стільки, скільки я був присутній у цих містах. Факт присутності Мельниківа у книзі істотний ще й тому, що приїзд Ростика до Львова дав нагоду поміркувати про можливі небезпеки молодшого покоління літераторів, які моє покоління уже, хвалити Бога, з більшими чи меншими втратами подолало.

Матеріали взяті зі сторінок “АУП”
Джерело: http://ukrart.lviv.ua/poetskr414.html

30 вересня 2008

Автор: Валерія ЧОРНЕЙ
Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/16684-andrukhovich-chitav-pro-pljacki-a-neborak.html

- Перший виступ відбувся саме на сцені Молодого театру в 1987 році. – розказує перед виходом на сцену Олександр Ірванець. – Правда, тоді ми виступали на малій сцені. В театрі якраз йшов ремонт, велика сцена ремонтувалася, на маленькій теж був бардак. Самі прибирали. Підлогу тоді підмітав режисер Олександр Проскурня.

Письменник каже, що саме після того творчого вечора бубабісти прокинулися відомими.
- Потому ми мали ще десятки, може, навіть більше сотні, літературних вечорів…

- Ні, ні. – перебиває Ірванця Юрій Андрухович. – Завжди хочеться перебільшувати. Мені теж здавалося, що у нас після того було понад сто виступів. Але якось мав час все позгадувати, перелічити – насправді десь виступів сорок.

- Зал був заповнений вщент. – продовжує Олександр Ірванець. – Я потім хвалився усім, що на наш вечір прийшло людей триста. Хоча насправді там зібралося десь сто глядачів. Для тих часів – це багато. В залі сиділи Оксана Забужко, Іван Малкович, Валерій Шевчук. Донька Валерія Шевчука, Юліана. Вона написала в газету «Молода гвардія» статтю про наш вечір. Тоді вперше Бу-ба-бу згадали в пресі. У мене вдома й зараз є та газета, але ліньки було її шукати й везти сюди.
Бубабісти активно виступали до середини 90-х. Потім кожен з письменників зайнявся власною, а не «спільною» творчою кар’єрою. Хоча ще до 2000-го року письменники вручали літературну премію Бу-ба-бу «За найкращий вірш року». Її лауреатами стали Іван Малкович, Петро Медянніков, Юрко Позаяк, Сергій Жадан, соліст гурту «Мертвий півень» Мисько Барбара, Ігор Римарук та Василь Герасим’юк.

- Нагородою для переможця була пляшка алкоголю. Ми збиралися в центрі якогось міста, йшли до найближчого магазина й купували найдорожчу наявну пляшку алкоголю, який там продавався. – розказує Юрій Андрухович.

- Івану Малковичу, першому переможцю премії, дісталася пляшка горілки «Пшенична», бо інших напоїв в совкових магазинах не було. – продовжує Олександр Ірванець. А от вже Петро Медянніков отримав коньяк «Золотий Юг» за 200 гривень. Тоді це були гроші.

- Ми підрахували, що премія Бу-ба-бу, яку отримав Медянніков в грошовому еквіваленті дорівнювала майже половині тодішньої Шевченківської премії. – додає Віктор Неборак.

Квитки на творчий вечір Бу-ба-бу коштували 20 гривень. Їх розкупили повністю.
- Ми посидимо на підлозі або підвіконнях. – домовляється юнак з контролером на вході до театру. Він з друзями не встиг купити квитків. – Ми заплатимо, впустіть будь-ласка. – жінка довго не погоджується, але таки впускає його і ще п’ятьох друзів.

Олександр Ірванець поспішає на сцену, але біля входу його зупиняють шанувальниці, просять підписати книжку «Вибрані твори Бу-ба-бу», яка продавалася в холі театру за 50 гривень.

Продавець запевняє, що це найнижча ціна, без накрутки.
- Тю, що вони дурять, на Петрівці книжку дешевше продають. – каже якась дівчина і відходить від лотка. На ньому, крім цього збірника продаються й інші книжки письменників.

Це друга збірка бубабістів (першу збірку письменники видавали своїм коштом ще в 1995 році). Вона вийшла у вересні цього року у львівському видавництві «Піраміда». Книжка ілюстрована фотографіями з першого виступу Бу-ба-бу в Молодому театрі..

На сцені стоїть три білих стільця з високими спинками. Олександр Ірванець та Віктор Неборак виходять до мікрофонів, Юрій Андрухович сидить. Починають по колу читати уривки з книжки «Вибрані твори Бу-ба-бу», в яких згадується, як проходив їхній перший виступ. Потім письменники по черзі читають вірші, які зачитували на тому вечорі. Звучить дещо й з більш пізньої поезії.

Джерело: http://sumno.com/content/view/2379/28/
Автор: Лєра Лауда