В останні роки я часто думаю про людський голос. Про те, чи може він бути почутий. Особливо у світі, де людям якось усе гірше й важче слухається одне одного. До того ж, якщо цей голос не підсилений і не розмножений мультиплікатором електронних медій. Тобто це — не булькотіння високого державного достойника. І не колоратури заплилого шаром лоску поп-динозавра з — як це називається? — близького зарубіжжя. А всього тільки голос поета.

Усна (я про всяк випадок уникаю означення «оральна», хоч зовсім поруч з ним і «орація», й «ораторія», й «ораторське мистецтво»), так от — усна поетична традиція, поза всякими сумнівами, давніша й багатша від письмової. Тут вистачає послатися на «праотця всіх поетів» Гомера. Не кажучи вже про загиблого у Скіфії й похованого на острові Лесбос Орфея. А також про всіх на світі аедів та друїдів, трубадурів, менестрелів і скальдів, а з ними й кобзарів, акинів та муедзинів. Тільки от голосів їхніх ми вже фактично не почуємо. Або якщо таки почуємо, якщо нам усе-таки буде це дозволено — то не тут і не зараз.

Минуле століття, щоправда, з усіма його технічними і гай-технологічними проривами, передусім підсилило голосові зв’язки поетів усе досконалішими мікрофонами, чим спричинило вибухово-екстремальне зростання слухацьких аудиторій. Кажуть, що іноді це були стадіони, палаци розваг, циркові арени, велетенські конґресові зали, найбільші оперні театри, суперкнигарні, велотреки, головні площі світових столиць. Улітку 2000-го це був дощенту зруйнований капітальним ремонтом Вільнюський залізничний вокзал, де четверо поетів — американець, китаєць, росіянин та литовець — читали свої вірші майже синхронно, але кожен з власного кута, власного мікрофона і власною мовою. А щоб цього різноголосся не здавалося замало, по центру був розташований поміст, з якого шпарило свій фрі-джаз леґендарне тріо Чекасіна, Тарасова та ще когось — як він там? — третього. І що найдивніше — кожен із поетичних голосів таки був почутий.

Поети останніх десятиліть читали — і читати продовжують — з камерними та симфонічними оркестрами, хорами та солістами, джаз-бендами та рок-групами, тибетськими ченцями та балканськими циганами. Проте найкраще в них виходить із самими собою. Це, певно, один із проявів поетичного індивідуалізму. Передусім починає працювати той незбагненний чинник, що його Томас Вольфарт називає «еротикою голосу». Томас Вольфарт живе у Берліні і колекціонує голоси поетів з усього світу. Є збирачі коштовностей, є збирачі зброї, а він збирач голосів. На створеному ним ресурсі www.lyrikline.org зберігаються голоси багатьох сотень поетів з усього світу — і мертвих, і живих. Серед перших і Пауль Целян, що відібрав собі життя ще 1970 року, і зовсім недавно почилий у Слові доктор Ернст Яндль.

Бо минуле століття з його апофеозом фонозапису, на щастя, зберегло для нас безліч цих голосів. Завдяки їхньому звучанню, інтонуванню, тремтінню ми змінюємось у відчуванні й розумінні текстів. Ми так само зміцнюємось у любові до них. Іноді я слухаю Томаса Стернза Еліота (дивну музику його «Великопісної середи»: Because I do not hope to turn again — Бо я не сподіваюсь повернутися…), іноді — Арсенія Тарковського (На длинных нерусских ногах…) — обидва голоси старечі, але вони дуже красиві, ледь піднесені, проте не патетичні, кожен по-своєму нагадує про літургію. Так правлять літні, улюблені паствою священики, котрим дано побачити страшенно багато через те, що вони вже цілком наблизилися до останньої межі.

Ален Ґінзберґ залишив по собі цілу аудіотеку. Згідно з деякими підрахунками, в ній зафіксовано більше позицій, ніж в його бібліографії. А остання нараховує десятки тисяч позицій. І все ж його дослідники погоджуються в тому, що в Ґінзберґовому випадку слід говорити про зведену аудіобібліографію. Бітники взагалі першими почали читати під джаз. Про це свого часу було написано купу дуже серйозних праць — як вони дихали, як слухали, як рухались, як говорили під музику. З’явився навіть літературно-критичний термін біт-джаз. А Джек Керуак навіть розробляв концепцію «спонтанної прози» — щоб читати під джаз уривки з романів і потрапляти в Єдність. І він читав їх. Але той же Ґінзберґ не зупинився на джазі. Може тому, що довше за інших жив. Ні, краще сказати — сміливіше за інших жив. Отже, я слухаю голос Ґінзберґа не тільки з джазово-зірковими складами, але й з панками The Clash — з ними він записав найкращу пісню (вірш?) на їхньому вершинному альбомі Combat Rock.

Ален Ґінзберґ вірив у те, що голосом можна змінити Америку і світ, він стояв на цьому до останньої години. Кажуть, ніби помираючи у квітні 1997-го, він обдзвонював сотні людей по всьому світу і говорив: «Слухайте, це Ален… Я маю щось вам сказати». Не знаю, що відповідали його співрозмовники, бо не знаю, чи вони вже взагалі щось почули. Чи міг він бути почутий?

Отже, ми повертаємося до того ж запитання: чи може поет бути почутий? І найпростіша на нього відповідь — так, якщо він наділений достатньо чистим і сильним голосом. Що, власне, одне і те ж, бо сила голосу не в гучності, а в чистоті. Але цю якість щоразу треба пробувати. Перевіряти її читанням для інших.

Від часів «розвиненого бубабізму» я ловлю себе на звичці читати улюблені вірші вголос — для когось, хто поруч. Ні, не свої (бо свої — це свої), а саме улюблені. Останнім часом я все частіше читаю вголос поетів Бондаря і Жадана, Жадана і Бондаря. Це входить у звичку, це сильніше за мене, хоч, можливо, ця звичка є, як і всі інші, згубною.

21 січня у Молодому театрі ми втрьох спробуємо свої голоси вчергове.

І, як завжди, уперше.

ДТ, № 2 (427) , 18 – 24 сiчня 2003 року