1

У перші дні нового року врешті можемо констатувати фактичне завершення – чи навіть завмирання – президентської виборчої кампанії в Україні. Ми все ще обговорюємо її, досі живемо нею, і прикрашених помаранчевими стрічками людей та автомобілів ніяк не меншає на вулицях наших міст. Від цього не так легко звільнитися, це переслідує навіть у снах: нечувано брутальний пресинґ влади вкупі з безмежно безсоромними махінаціями, перманентне стеження за опозиційним кандидатом та людьми з його оточення, виплески дезінформації, «теракти» в інсценізації спецслужб, мобілізація всіх адміністративних ресурсів (я навмисне вживаю це сакральне поняття у множині – так багато його було!), відверта російська присутність у конфігурації Павловський – Путін: спецназ, погрози, наклепи, «попереджувальні» замахи, врешті справжній замах через отруєння діоксином, тотальне фальшування під час першого і другого турів, революція як відповідь стисненого пружиною суспільства, кульмінація у Верховному Суді, драматична розв’язка в останні дні старого (як символічно!) року та великий Гепі Енд на Майдані якраз у новорічну ніч. Нині вже можна було б говорити про все це як про блискуче зрежисований (Ним) і зіграний (нами) меґатрилер, якби не справжня кров, справжні людські втрати, спотворене обличчя Віктора Ющенка.

У своїх виступах Ющенко кілька разів порівнював своє обличчя з обличчям усієї країни. Його так само треба лікувати, і це лікування вельми складне. Спадок, який дістається Ющенкові й усім нам після тринадцяти років перебування при владі кількох авторитарних і скорумпованих гомо совєтікусів – це передусім територіяльна (а відтак і культурноорієнтаційна) роз’єднаність країни. Наслідком цієї виборчої кампанії стала не лише перемога демократії, але й радикальне загострення міжреґіональних суперечностей, на чому вирішила зіграти попередня влада. Ось так комплекс «двох Україн», який свого часу констатував Микола Рябчук, нині, на зламі України колишньої та України можливої, постав у новій, але не менш драматичній іпостасі.

2

Цього разу чисельнішою і територіяльно більшою виявилася помаранчева «Україна за Ющенка», її кореневі, центральні (зокрема й зі столицею) та західні реґіони. Натомість «Україна за Януковича» кількісно переважила на півдні та сході, хоч у винятково сконцентрованому вигляді – лише у двох найсхідніших областях, географічно, історично й економічно об’єднаних назвою Донбас.

При цьому йдеться не тільки і не стільки про мовнокультурні преференції. Вони – це те, що на поверхні, тож і «розігрували» їх найчастіше та найазартніше. Але, по суті, йдеться про різні ступені розвинутости громадянського суспільства та – ще важливіше – індивідуальної громадянської свідомости. Більшість «українців за Януковича» досі не можуть повірити, що Помаранчева революція була чесною громадянською акцією мільйонів вільних людей, а її учасники тижнями ризикували собою на площах і в наметах не за гроші, а з власних переконань та за власні етичні вартості. Така громадянська дія просто не вкладається в розуміння «інших українців». І тому вони воліють пояснювати те, що відбулося, наприклад, грошима «якогось Сороса» (котрий, виявляється, платив кожному з «помаранчевих» по тридцять срібних доларів на день), а саму революцію називають «помаранчевим путчем».

З такого поділу випливає й суттєва інакшість інформаційних просторів, в яких перебувають громадяни «двох Україн». Фактично йдеться про дві цілком відмінні медіякартини світу. Під час виборів цю інакшість було – за допомогою адміністративних технологій і матінки Росії – лише посилено. Керівники Донбасу фактично ізолювали тамтешнє населення від реальности, відімкнувши загальноукраїнські телеканали та запровадивши цензуру на будь-яке альтернативне джерело інформації. Це жорстоко вдарило передусім по їхньому ж електорату, коли у дні революції януковичівці заповзялися звозити до Києва кепсько організовані групи сірих, п’яних, голодних, холодних, а головне – цілковито здезорієнтованих у часі, просторі, в усьому, що відбувається навколо, людей.

Саме ці два чинники – тотальний контроль реґіону, який звершувала кланова пострадянська влада, та патологічна інформаційна запущеність – спричинили колосальне суспільно-громадянське відставання Донбасу від решти України. З великим ступенем політичної некоректности можна заризикувати твердженням про одночасне існування в Україні двох історичносоціяльних типів – людини середньовічнофеодальної та модернобуржуазної. Або – ще некоректніше – кроманьйонської та неандертальської, причому мешканці «території, що програла», належать, безумовно, до другого типу. В останньому порівнянні не хочеться, проте, заходити надто далеко: відомо, що внаслідок еволюційної безжальности вигинули не тільки другі, а й перші.

3

Ну от – ці жорстокі слова впали наче самі собою: «територія, що програла», топос поразки. І тепер безумовним викликом для стрімко (я цього дуже сподіваюся) оновлюваного українського суспільства є межова чи навіть надмірна концентрація в одному з реґіонів відчуття травми, несправедливости й відторгнутости. Як «їх» позбавити цього відчуття? І водночас, як «нам», рятуючи «їх», самим уникнути маніпулятивности? Як залишатися чесними – не тільки із собою, але й із «ними»? Як укотре не підмінити справжнього діялогу монотонно-бравурним скандуванням «Схід і Захід разом!» і масовим вивезенням донбаських дітей у Галичину на час усіляких свят? Тобто що нам робити з буднями?

Відомо: «ними» дуже легко маніпулювати, бо «вони» бачать світ чорнобілим, через образ ворога. При цьому ворогом був і надалі є Захід. Тому в масі своїй (а в їхньому випадку маса є поняттям вирішальним) «вони» ненавидять не лише слово «Америка», але й, здається, слово «Европа» приблизно з такою ж затятістю, як і слово «фашизм», чи принаймні слово «нашизм», спеціяльно для них вигадане.

Донбас – і загалом індустріяльно-пролетарські південь та схід України, але передусім Донбас – є такою собі квінтесенцією квінтесенцій. Це стосується не лише збережених повсюдно пам’ятників комуністичним вождям і всіх решти пам’ятників (а Донбас у цьому сенсі є всуціль пам’ятниково-заповідним): промислових споруд, індустріяльних руїн, палаців культури, спортивних комплексів, військових містечок, в’язничних зон. Але це так само стосується всього, що можна окреслити вельми широким поняттям «життєвого стандарту». І навіть коли місцеві мафійні нувориші намагаються переформатувати пролетарський пейзаж у свій приватний «Лас-Веґас», з нього все одно навсібіч вилазить сталінсько-радянський фундамент. Донбас по-своєму фундаменталістський.

Отже, їхній ворог сидить десь на Заході – і з цим треба щось робити. Тепер, коли европейська перспектива стає для України не романтичною ідеєю фікс, а справжнісінькою реальністю, саме «південно-східна» колективна свідомість може виявитися тим гальмом, яке сповільнить, а баласт Донбасу – тією перепоною, яка не випустить. І що найприкріше: не так через економічні (радянська громіздка неефективність), як через усілякі ментальні чинники. Усього лише тому, що Европа для «них», по-перше, занадто сита, по-друге, занадто чужа, по-третє, занадто далека, по-четверте, занадто вигадана.
З цього випливає, що діялог із «ними» завжди надзвичайно ускладнений, якщо взагалі можливий – найчастіше вони відкидають саму можливість діялогу й затуляють вуха. Всією запеклістю, всім жаром душевним середньовічної людини з її локальним мисленням «вони» просто не хочуть «чужих» на своїй «останній території».

4

Я зовсім не знаю, що з усім цим робити. Років десять та навіть і п’ять тому я сказав би, що «їм» слід дозволити відокремитися та відійти до Росії, яка, проте, ще невідомо, чи «їх» захоче. Але нині, коли перемогла революція, а з нею й нова Україна, всі «ми» домовилися бути оптимістами, мислити позитивно й берегти – як це називається офіційною мовою? – територіяльну цілісність країни. Отже, «ми» мусимо «їм» щось запропонувати.

Моя пропозиція поки що ніяк не формулюється словами. Я просто дивлюся на фотографію, що вже кілька місяців прикрашає одну з книжкових полиць над моїм робочим столом. Минулого року на бієнале в Сан-Паулу фотохудожник Віктор Марущенко показав проєкт «Dreamland Donbas». Я мало знаю про цей проєкт, але тепер мені досить однієї фотографії.

На ній вгадується морозяне зимове надвечір’я, перші сутінки з брудним снігом і голими деревами. Перед нами троє старих шахтарів у робочому засмальцьованому одязі, з хронічно замурзаними вугільним пилом обличчями. Вони позують. Як я розумію, вони щойно повернулися з пекла, тобто піднялися з-під землі, їм зимно й тому вони стали якомога ближче один до одного – та ні, дослівно втиснулися один в одного. Уся штука, здається, у спрямованих просто в глядача ліхтариках на їхніх шоломах. Світло усіх трьох ліхтариків, а також ледь іронічні, сповнені людськости й артистизму обличчя цих дядьків видаються мені тепер однією з найзахопливіших можливостей інакшого Донбасу. Я не перестаю їм підморгувати.
Потім з’ясовується, що то ніякі не шахтарі, а шахтарки. Тобто працівниці нелеґальної жіночої шахти – виявляється, існує й таке. Існує такий жах, на тлі якого ніщо інше вже не має великого значення.

Вже не має великого значення, хто з них як проголосував і що вони думають про Америку чи Европу. Просто – якби я мав таку можливість і випадково опинився десь поруч – то дуже просив би їхньої згоди сфотографуватися разом. Скажімо, на згадку.

5

Мені здається, це вже неминуче – мода на Донбас. Це щось таке, що витає в повітрі: творення його альтернативної мітології, відшукування та реставрація на його території «іншого Сходу». Це вже навіть не інтелектуальне завдання, а інтуїтивна потреба, що випливає з незаперечної привабливости його, по суті, ще нічим не заповненого постсовково-постіндустріяльного простору. Цей простір чудово надається для нового зміщення центру. Того самого рухомого центру, Центру Европи, який цього разу спробуємо розташувати десь на тлі териконів, занапащених пустирів і Донецько-Дунайського степу.

Критика. – 2005. – № 12.