Навряд чи у літературно-музичній «тусовці» та ще й при такому святі літератор говоритиме про творчість. Тому напередодні ювілею кореспондент «ВЗ» витягла Андруховича на відверту літературно-політичну бесіду. Автор «Рекреацій», «Московіади», «Перверзії», «Дванадцяти обручів» та «Таємниці» розповів про критичне сприйняття себе «раннього» і любов до себе теперішнього, про хаотичний розпорядок творчих буднів, зміну політичних орієнтирів… І, видається, при розповіді цій Андрухович був відвертим. Хоча, хтозна… Мова ж про «заслуженого містифікатора України», який на сторінках своїх творів майстерно перманентно вводить читача в оману…

– Андрухович якого періоду вам самому найсимпатичніший?

– Андрухович між 40 і 50 роками, тобто того десятиліття, що минає. Цей період імпонує мені тим, що він пов’язаний із більшим досвідом, який усе поповнюється. А паралельно відбувається здобування усе більшої власної незалежності і чогось такого, як самодостатність. Юнацькі роки – драматичні: ти залежиш від багатьох чинників і не можеш цілком бути самим собою навіть у своїй творчості. Потрапляєш під впливи, стаєш залежним від обставин… У моєму випадку це були обставини несвободи. Якщо, як це було у Радянському Союзі, існують обмеження у темах, образах, способах висловлення, – твоя власна планка занижується. Рамки, у яких працюєш, звужуються. Моя внутрішня свобода, яка так необхідна для творчості, досягалася поступово. Оптимального для мене стану вдалося досягнути десь після сорока.

– І у творчості найбільше любите себе сучасного? Бо серед тих, хто перечитав усю прозу Андруховича, чимало прихильників ваших ранніх творів – «Рекреацій», «Московіади»…

– «Рекреації» мені уже давно не подобаються. Це мій перший прозовий твір, і я з симпатією ставлюся до нього, але вважаю його жахливо поверхово написаним. Там нічого не прописано… У «Московіаді» мене найбільше приваблює те, що вона була створена в єдиному щирому емоційному пориві. Місцями художня безпорадність компенсується емоційним боком цього тексту. Він – правдивий, а не сфальшований. У «Перверзії» – дві третини зайвого… Зараз, коли «Перверзію» перекладають німецькою, багато чого змінюю – ніби переписую цей роман наново. Мені соромно за багато місць, які є у цьому творі… Кожен зі своїх романів розцінюю як певний етап. Кожна книжка – інакша. Люблю усі свої твори. Хоча час від часу і змінюється моє ставлення до того чи іншого роману. «Дванадцять обручів» як роман – найкраще з того, що я зробив. Цей твір найбільше спричинився до мого розголосу за кордоном. За нього отримав дві престижні міжнародні літературні премії. І зараз, перечитуючи дещо із «Дванадцяти обручів», розумію, що написане подобається мені. Але найближчою до мене є все-таки «Таємниця».

– Завдяки вигаданому співрозмовнику – німецькому журналісту Егону Альту – ви непогано «попіарили» «Таємницю»…

– Вигаданий співрозмовник у «Таємниці» – художній образ, а відтак – художній прийом. Але для його появи були й реальні підстави.

– «Таємницю» самі назвали «замість романом». Зараз у вас у роботі дві книги: одна – біографія групи «Мертвий півень», інша – історії зі/про 111 міст, яку ви характеризуєте як «автобіографічну карту світу». Це знову ж таки – не романи…

– Виходжу з того, що мені самому романи як такі читати нецікаво. А тим більше нецікаво писати їх… Мені цікавіші книжки, базовані на документах: література факту, репортаж, історична монографія… Наразі виконую власну потребу останніх п’яти-шести років: ставлю експеримент – писати прозу виключно про те, що сам пережив, і нічого не вигадувати. Наскільки довго це протриває, не знаю. Завершу книжку про 111 міст – і побачу. Планував дописати її до березня – не вдалося. Книжка пишеться повільно, тяжко, але приємно. Не встигну видати її до Львівського форуму видавців – презентую десь під Новий рік. Не хочу бути надто поквапливим. На мене нічого не тисне – не маю угод та зобов’язань. Тому чому б не потягнути процес написання? Від цього текст може стати тільки кращим. Можливо, ця книжка буде прощанням з усім цим «нон-фікшном» і в мене знову виникне потреба у вигаданій історії.

«Спалення рукопису – як самогубство»

– А читач на вас не тисне? Письменники вашого рівня завжди опинятимуться у ситуації, коли, видавши одну книжку, від них чекатимуть-вимагатимуть наступної…

– Намагаюся чинити опір цьому тискові. Знаю, як тільки книжка вийде – на неї накинуться, почнуть критикувати… Чого ж прискорювати цей момент? Нехай потерплять.

– Текст із вас частіше «пре» чи ви його «витискаєте»?

– Останнім часом «витискаю». Сідаю до писання між 11-ою і 12-ою дня. Робота йде жахливо. Відволікаюся на Інтернет, готую собі чай чи каву, десь ходжу… Непогано, коли на годину 15-ту чи 16-ту у мене з’являються одне-два речення. «Розкочегарююся» тільки на восьму-дев’яту вечора. Замість запланованих трьох сторінок виходить лише одна. Утім, таке писання починає подобатися. Задоволений тим, що виходить.

– Чи спалили б ви свій рукопис?

– Спалення – радикальний крок. Це як самогубство… Для мене могла б бути лише одна мотивація такого кроку – відчувати за цей рукопис неймовірний сором. Кафка наче просив Макса Брода, щоб той ніколи не публікував його щоденників, але ж власноруч не спалив їх. Мабуть, вагався…

– В одній із наших із вами розмов ви казали, що в Україні маєте не більше 10 тисяч читачів…

– Так припускаю. І не думаю, що за останні кілька років набув нового читача. Де? На сході України? Там складно… Недавно дізнався, що в Луганську і ще десь на рівні обласних рад прийняли рішення про вилучення моїх книжок із бібліотек… Тож, може, навіть навпаки – коло моїх читачів звузилося…

– Вас не ображає це?

– Я ж не спортсмен і не беру участі у спортивних змаганнях. Мені важливіше, що моя творчість знайшла для себе паралельне русло. І видати наступний компакт-диск мені більш цікаво, ніж видати наступну книжку. На квітень заплановано мій із групою Karbido тур містами України. До цього часу мав би вийти наш альбом «Цинамон».

– Вам цікаво жити у наш час?

– Так. Цей час підготував кілька різких несподіванок. Коли озираюся на своє життя, іноді здається, що опинився наче на іншій планеті, в іншій реальності, а іноді – думаю, що насправді нічого не змінилося… Час узагалі можна потрохи ігнорувати, бо занадто багато диктатури з його боку.

«Україні заготовлена доля бути поміж…»

– Чи достатньо вам в Україні трибун? Вас не побачиш на телеканалах – там мелькають лише зірки шоу-бізнесу та політики, а не літератури…

– Не буду лукавити – відчуваю потребу у трибунах. Але не впевнений, чи має потребу суспільство у мені… Тому не проявляю ініціативи. Специфіка наших телеканалів така, що співпраця із ними видається мені ганебною. Часто отримую запрошення на усілякі ток-шоу, у тому числі політичні. Та прошу забути про мене… Може, я занадто перебірливий, але участь у програмі Шустера чи ще когось для мене як різновид колабораціонізму – стаєш учасником злочинної спецоперації… Відмовляюся від участі у всіх цих ток-шоу не тому, що такий вже чистоплюй і не хочу вимазатися у все це, а тому, що не хочу бути використаним у чиїхось цілях. Найкомфортніше мені було б періодично виступати із друкованими публікаціями. Але особливого запиту на них також немає… Хоча, читаючи, скажімо, «Українську правду», розумію, що вже є із десяток авторів, які можуть проговорити усе необхідне й замість мене і, може, навіть роблять це краще за мене. Зрештою, дощенту розбитий і розчарований нашим нинішнім політичним вибором і тією ситуацією, в якій ми опинилися. Як публіцист почуваю себе цілковитим банкрутом: речі, про які писав та говорив роками, не спрацювали. Я виявився абсолютно некомпетентним…

– Ви відкрито агітували українців голосувати за Віктора Ющенка. Але ж мусите розуміти, що він добряче доклався до ситуації, в якій опинилася Україна нині…

– Так-так… А те, що Ющенко зробив між першим та другим туром виборів… Своїми вчинками та позицією він допоміг Януковичу прийти до влади. Я змінив свою думку щодо Віктора Ющенка. Тому, напевно, не може бути цінною думка людини, яка так часто змінює своє ставлення?.. Мабуть, найрозумніше – дистанціюватися від публіцистичної діяльності.

– Якою буде Україна за часів Януковича?

– Скоріше за все, це буде Україна часів Кучми. Будуть ті самі розірваність, багатовекторність. У внутрішній політиці, швидше за все, не буде брутального наступу на українське, але не буде й особливої підтримки. Зросійщення триватиме. Хочеться сподіватися, що це буде тільки одна президентська каденція.

– А як Україна розвиватиметься у сенсі євроінтеграції?

– Через нашу внутрішню невизначеність – частина країни тягнеться в один бік, частина – в інший, – нам влаштовано своєрідну гойдалку. Росія та Захід досягнули певного порозуміння щодо України. Якщо у нас перемагає прозахідний політик, Європа дистанціюється, тримає нас на відстані. А якщо перемагає проросійський – тут же запрошує до себе… Так нам не дають остаточно схилитися ні в один, ні в інший бік. Нам заготовлена доля бути поміж… А недавнє «запрошення» від Євросоюзу – узагалі не запрошення. Як сказав би хтось із команди нового Президента, «разводняк»…

– І наостанок – про ваше 50-річчя. Рубіж?

– У 25, 30 і 40 було якось важче. Це були більш драматичні рубежі… А 50 переживаю легко. З одного боку, прожите півстоліття не вкладається у моїй свідомості. А з іншого, добре, що не вкладається, – гарно почуватися молодшим.

Автор: Галина Гузьо
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/03/11/190941.html

DW: Юрію, Ваша нова книга – це збірка есеїв про 111 міст світу. Про які міста писали найперше?

Ю.А.: Коли я ще не мав чіткого бачення, що писатиму цю книгу, в мене вже були тексти про Берлін і Київ. Власне, вони увійдуть до цієї книги як складові частини більших текстів. Найпершим був київський есей, написаний ще наприкінці 90-х років. Загалом у цій книзі магістральні міста – це Берлін, Київ, Москва і, мабуть, трохи менше Варшава.

DW: Місто може радикально змінити людину – або дати новий життєвий поштовх, або навпаки морально знищити. Що для Вас місто і які міста вплинули на Вас найбільше?

Ю.А.: Я не знаю іншого способу життя, окрім міського. Тому місто і світ – це для мене тотожні речі. Визначальні міста в моєму житті – це не ті, в яких я бував, а в яких мешкав, де в тебе з’являється певна адреса і ти туди повертаєшся. Найважливішим у юнацькі роки був Львів. Бо це місто, в якому проходиш всі життєві ініціації – перші дотики, перші пригоди, перші жахливі життєві катастрофи, перші неймовірні перемоги. Це місто довший час залишалося замінником тих міст, про які мріялося і які не було можливості відвідувати в силу державного кордону. Оскільки ми не могли собі просто так поїхати до Праги, Будапешта чи Відня, ми створювали собі культ Львова: «Львів – європейське місто». Він і насправді намагався таким бути, але не був.

DW: Подейкують, що епоха постмодернізму в літературі вже добігає кінця. Чи не втомилися, на Вашу думку, люди від експериментів у літературі?

Ю.А.: Я думаю, що ці експерименти вже практично відсутні. Можу судити за наймолодшим поколінням нашої літератури. На мій погляд, там замало ігрового начала. Там уже потяг до переповідання свого автентичного життя. Стихія великого міста з наркотично-алкогольними спокусами. Безумовно, це, як правило, дуже тісно пов’язано з поняттям моди, а не стилю й напряму. Та це першопоштовх до їхнього виникнення.

DW: Чи багато нових імен в українській літературі стають відомими читачам із Західної Європи?

Ю.А.: Треба весь час пам’ятати про те, що практично в жодній з західноєвропейських країн майже не існує перекладачів, які здатні якісно перекладати з української мови. Найкраща ситуація в німецькомовних країнах. Але й тут ідеться про 4-5 осіб. Та коли ми візьмемо сусідню Францію, то там це 2-3 людини. Тому величезний масив літератури, який заслуговує бути виданим і був би цікавим європейському читачеві, поки що залишається нездійсненим потенціалом.

DW: У чому ж проблема?

Ю.А.: Тут мали би бути кроки з боку української держави: заснування низки стипендій для іноземців, запрошення їх в Україну на триваліші строки. У нас ніде немає культурних центрів. Можна брати приклад з Польщі, яка заснувала багато таких осередків по всій Європі. Це чудові території, на яких представлена сучасна польська культура, де вона може заявляти про себе в найрізноманітніший спосіб: концерти, читання, фільми. У нас таке на державному рівні було відкрито тільки в Москві.

DW: Вас часто називають будівником «культурного містка» між Україною і Європою. Що змінюється останнім часом у сприйнятті європейцями України?

Ю.А.: Оскільки ситуація була такою, що гірше не буває, вона може змінюватися лише на краще. Але вона змінюється не так швидко, як того б хотілося. За це велику відповідальність несе наша влада, яка не розуміє ефективності культурних зв’язків, контактів, культурної експансії й узагалі активності. У нас був дуже непоганий шанс стати головною країною, запрошеною на Франкфуртський книжковий ярмарок. Це мало б бути 2008 року. Але Україна цей шанс «успішно» проґавила. Це передусім проблема крайньої некомпетентності наших урядників, їхньої нездатності мислити по-сучасному, спілкуватися іноземними мовами. Це дрімуча справа. Залишаються зусилля одиниць. Я не хочу сказати, що я звалив на себе ношу. Я це роблю тому, що мені це подобається. Подобається розповідати про те, що в нас діється, а не тільки про те, що я пишу.

DW: Колись Ви сказали, що якби не кордони, зміни в свідомості українців могли б бути колосальними. У тому числі й у плані матеріального добробуту…

Ю.А.: В ізоляції економічне диво теж неможливо. Наші люди мають пройти цю школу – школу Європи. Я не хочу цим сказати, що ми маємо якось на колінах приповзти і чогось навчитися. Треба мати й критичне ставлення і оцінювати цей світ з різних боків. Але нічого не зміниться, поки ми не побачимо, як він насправді виглядає і функціонує, поки ми будемо живитися якимись уявленнями про страшенно далекий для нас світ, який насправді дуже близький. Необхідне розширення власного горизонту. Переважна більшість асоціює Європу із ситістю, самовдоволеністю. Панує уявлення, що це земля, де все процвітає, всі наїлися і таке інше. А ж насправді це не так.

DW: Сьогодні світ переживає фінансово-економічну кризу. Ви якось сказали, що українське суспільство через це «стрибнуло у середину 90-х». А на якому етапі розвитку сьогодні, на Ваш погляд, Захід?

Ю.А.: Мені здається, що все людство вже увійшло в гіршу історичну смугу, аніж та, що була перед цим. Хочеться лише, щоб ці випробування були якомога лагіднішими. Але в будь-якому разі нам їх не уникнути. Захід уже втомився від своєї переможної місії після зламу 80-90-х років. Така чергова криза західної цивілізації тягне за собою загальну зміну атмосфери у світі. Буде період замерзання ідеалів, які були випрацювані десятиліття тому. Скажімо, примарна загальноєвропейська ідея поставити себе в господарському розумінні на рівень Штатів, Китаю, а зараз ще й Росії.

DW: Ви згадували, що одне з того, що відомо нині мешканцям країн ЄС про Україну, це те, що вона має постійні проблеми в стосунках із Росією. Спостерігається ескалація загальної напруги. Що можливо у підсумку? Війна?

Ю.А.: Чи це буде війна, чи такий млявий конфлікт, як тепер, – у будь-якому разі Україна вийде з нього самостійнішою й ціліснішою. Тобто всі зусилля Росії обертаються проти неї. Це тільки питання часу. Англійцям у ХХ столітті знадобилося близько 70 років, аби змиритися з незалежністю Ірландії. Росіянам може для цього знадобитися 170 чи 700 років, але це рано чи пізно станеться.

DW: А Вам би не хотілося зайнятися політикою?

Ю.А.: Ні, це не моя справа. Щоб стати таким же, як вони? Це включеність у якусь командну гру, втрата певної індивідуальності. Виконання якогось партійно-кланового завдання. Ця справа, напевно, в кожній країні світу достатньо брудна. Не треба бути настільки наївними, щоб думати, що в тій же Німеччині політика робиться чистими руками. Немає цього, але існує інший ступінь громадянського контролю й політичної культури. Тому політики тут все ж таки змушені вдавати позитив. Власне кажучи, нам би принаймні досягнути того, щоб політики боялися громадськості. Щоб вони розуміли, що за який-небудь черговий швейцарський Ролекс за півмільйона доларів буде неминуче електоральне покарання.

DW: У січні в Україні відбудуться президентські вибори. Чи є у Вас якісь очікування щодо їхніх результатів?

Ю.А.: Треба буде перечекати той поганий час. Адже переможе, мабуть, один із двох кандидатів, які нині мають найвищі рейтинги. І найгірше – якщо вони між собою домовляться.

Автор: Данило Білик
Редактор: Христина Ніколайчук
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4802904,00.html

Все ж таки наше суспільство змінювалося, є вельми непоганий досвід «вільних» років, багато нових людей, молоді, яка себе не може не реалізовувати. Білоруський варіант нам не лише зараз не загрожує, а й не загрожує принципово. Україна є набагато складнішою, різноманітнішою державою, іноді абсолютно некерованою, і саме на це зараз велика надія. Ми багаті на сильні культурні особистості, які за будь-якої політичної влади, системи мають що сказати (або вдають, що мають що сказати), але їх бачать і до них дослухаються. Насправді і в роки правління Віктора Ющенка державні важелі у сфері культури якщо й діяли, то тільки на шкоду. Достатньо згадати, як ми втратили у 2008-му свої можливості на Франкфуртській книжковій виставці, де Україна могла б стати головним гостем. Гадаю, впадати у розпач не варто, бо держава й раніше особливого сприяння не виказувала. Підсумовуючи, нас чекає два варіанти: або режим Януковича стане значно лагіднішим і не втілюватиме своїх проросійських обіцянок, або ж втілюватиме, і внаслідок такого тиску народиться наш опір, новий за якістю, що зсуне з мертвої точки суспільну позицію. Переживемо.

Джерело: http://ut-magazine.livejournal.com/138544.html

Насправді Юрій Андрухович і Чарльз Буковські, як розумієте, між собою навіть не знайомі. Їх принагідне протистояння, якщо можна говорити про щось подібне, є суто умовним і буде відбуватися виключно в цьому тексті. Хоча, не виключаю, що Ю.Андрухович матиме бажання відповісти і якось пояснити свій дивний упорядницький волюнтаризм стосовно Чарльза Буковські у загалом цікавому та симпатичному авторському проєкті, присвяченому американській поезії 1950-х – 60-х років. Непритомність упорядницької поведінки, як на мій погляд, полягає саме у кричущій відсутності Чарльза Буковські у цій антології, що небезпідставно претендує на статус питомо представницького видання, бо коли ще нас порадують перекладами американської поезії у форматі антології двох найгарячіших ув аспекті витворення нової конвенційности (нового аванґарду, як слушно значить сам Андрухович) десятиріч. Отже, першим завданням цього тексту є ліквідація дивної забудькуватости шановного упорядника та презентація власне літературної постаті Чарльза Буковські. Іншим можливим завданням я бачу спробу пояснення цієї, без перебільшення, халепи упорядника. Бо одна справа, якщо патріярх Бу-Ба-Бу, за його власним зізнанням, у 1995-му році не мав зеленого поняття про Френка О’Гару (що, зрештою, цілком зрозуміло, бо хто з нас тоді хоч що-небудь знав?), але зовсім уже інша, якщо він, упритул (інакше кажучи, фахово) займаючись американськими поетами середини ХХ століття, проґавив у тому огромі імен і текстів чи не найцікавішого з-поміж них, а саме – Ч.Буковські, автора, до речі, тридцяти двох (sic!) поетичних збірок.
Отож, ближче до Чарльза Буковські. Пару слів про цього прецікавого персонажа, – виключно для тих, хто не встиг ще про нього дізнатись. Поет, прозаїк, сценарист. Чи не найбільше уславився своїми оповіданнями, які склали сім окремих збірок. Романіст, автор шести романів. Письменник, що рухався у власній творчості, сказати б, приблизно тими ж стежками, що й бітники чи інші марґінальні та нонконформістські угруповання й рухи середини ХХ століття. Буковські сьогодні – автор понад відомий – як у рідній Америці, так і в Европі; і навіть передовсім у Европі, зрештою, так було не лише із цим автором. Як сценарист, він також причетний до кіноіндустрії – за його творами й навіть за його участю були відзняті художні й документальні стрічки. Приміром, фільм „П’янь”, для участі в якому, подейкують, актор Міккі Рурк дозволив вибити собі передні зуби, – для більшої, треба думати, достовірности натури. Фільм, напевно, бачили всі, хто шанує акторський талант М.Рурка; але, мабуть, не всі знають, що сценарій до цього фільму написав сам Буковські, до того ж, на основі автобіографічного фактажу.
Народився Чарльз Буковські 16 серпня 1920-го року в Німеччині (що, певно, багато чого пояснює, коли завдати собі праці й замислитись про майбутню письменницьку субверсивність і будь-яке інше небажання бути таким, як усі), на березі Райну в Андернасі, в родині дрібного службовця. Втім, свого німецького дитинства письменник, можливо, не пам’ятав. Бо вже з 1922-го року родина мешкає в США, спочатку в Балтіморі, потім у Пасадені. Ще пізніше остаточно укорінюється в Лос-Анджелесі. Шкільні роки пізніше знайдуть своє відображення в автобіографічному романі „Хліб із шинкою” (1982). Роман дає певне уявлення про те, з якого саме дитинства походить письменник, якщо погодитись із відомим твердженням, що всі ми родом саме з дитинства. Ну, і звісно, в романі є місце для перших відкриттів у царині кохання – слизького та мало приємного. Після завершення середньої школи вчиться в 1939 – 1941 роках в Міському коледжі Лос-Анджелеса на факультеті журналістики та анґлійської мови. З початком Другої світової війни вирушає до Нью-Йорка, потім до Філадельфії, де й буде визнаний психіатрами невідповідним до служби у війську з причини його „антисоціальної” (sic! – бо соціяльною, мабуть, завше визнавалася хіба що тупа апологетика чинного режиму) громадянської позиції. Цей епізод його героїчної біографії також, як варто було й очікувати, потрапив до прози письменника. Після цього чимало їздить країною в пошуках заробітку; працював на бойні, у залізничній ремонтній бригаді, в американському Червоному Хресті – в багатьох містах і штатах величезної країни. Голодуючи й обмежуючись одним шоколадним батончиком упродовж доби, створює по 5 оповідань і віршів на тиждень; відсилає їх до літературних журналів. Вони мали звичку повертатись назад із відмовою. І лише 1944-го року перші два оповідання були надруковані в журналах „Історія” і „Портфоліо”. Тут би кожен на його місці почав активно писати й розвивати успіх, але Буковські припиняє літературні спроби на довгі десять років… Це були роки занурення в реальне жорстке життя й накопичення особистого життєвого досвіду. Водночас це був досвід великої країни, якщо не всієї цивілізації середини ХХ століття. Саме в цей період формується загальновідомий образ трампа, життя якого позначене невпорядкованістю, бомжуванням, випадковими сексуальними контактами, алкоґолізмом, іншим перманентним розширенням простору боротьби. Його оточення – це здебільшого асоціяльні типи, які тим не менше, на думку письменника, були ближчими до розуміння глибинних первнів життя, ніж університетська професура. Цей період його життя завершився майже печально – в палаті доброчинної лікарні Лос-Анджелеса, куди він потрапив із кровотечею виразки шлунку – йому надають якусь допомогу буквально за крок до смерти й радять неодмінно зробити операцію й загалом, подумати про своє життя. Після лікарні він знову повертається до творчости. Пише вірші й надсилає в журнали. Врешті-решт, починає стабільно друкуватися. Одне з чисел журналу „Арлекін” було повністю складено з його віршів. Одружується, і в 1955-му в нього з’являється донька Марина; шлюб, щоправда, невдовзі розпався. Він і надалі багато пише; частішими стають публікації. У „Вічнозеленому ревю” друкуються його новели, а Каліфорнійське товариство поезії видає накладом 200 примірників його першу, обсягом у тридцять сторінок, збірку віршів „Квітка, кулак і тваринне виття” (1960); далі буде збірка „Вірші на довгу відстань для гравців, що зазнали поразки” (1962). Основні збірки віршів Буковські, що викликали неабияке зацікавлення його творчістю, були видані в невеличкому приватному видавництві „Луджон Прес”.
Тож, на початку 1960-х добірка з 11 віршів Буковські з’явилася вже в першому числі культового ліворадикального журналу „Аутсайдер”, а поруч на сторінках сього числа можна було бачити імена Д.Керуака, В.Берроуза, Г.Міллера й ін. Перші книги – збірки оповідань і віршів – друкувалися у невеличких приватних видавництвах, що мали можливість, а можливо, й щире та зрозуміле бажання не залежати від анахронічної або й корумпованої думки академічної літературної мафії. Видавництво „Луджон Прес” (Нью-Орлеан) залюбки друкувало твори невиправного марґінала Буковські. Їх співпраця почалася з видруку двох поетичних збірок поета – „Це тримає моє серце в їх руках” (1963) з передмовою професора університету Луїзіани Б.Коррінґтона (який чи не вперше проаналізував ці вірші), й „Розп’яття в руці смерти” (1965). Зайве, мабуть, згадувати, що сьогодні ці видання є бібліографічними раритетами. Між іншим, критик Ніл Чирковські вважав Чарльза Буковські найпритомнішим з усієї літературно-мистецької ґенерації бітників. 1966-го року один з палких прихильників творчости письменника, Джон Мартін, засновує в Санта-Роуз (Каліфорнія) видавництво „Чорний горобець”, – спеціяльно, аби друкувати все, що напише Бук. Тут упродовж 60-х будуть виходити його збірки, а ще Джон Мартін, починаючи з 1969-го року, почав сплачувати Буковські по 100 доларів на місяць, аби той зовсім не відволікався від літературної праці. Сам же Д.Мартін навіть працював один час у фірмі з доставки товарів, і все це лише для того, аби його маленьке неприбуткове видавництво мало змогу й надалі друкувати твори тоді ще майже нікому невідомого Ч.Буковські. Ось вони, дивні атрактори літературного процесу – не лише письменник, але і його видавець…

На початку 1970-го року Буковські за 20 днів пише свій перший роман „Поштамт” (1971), у якому з’являється головний герой усієї його прози Генрі Чінаскі. Цей перший роман розійшовся в США накладом 75 тисяч примірників, а по світу – півмільйонним накладом. У наступному романі „Фактотум” („Factotum”, 1976) його все той же герой живе в перманентних пошуках праці, ніде тривало не затримується; відвідує іподром і численні бари; вживає млинці, які його чергова божевільна подружка готує без олії; пише оповідання, які без найменшої надії скеровує до редакцій літературних часописів, а зворотні листи з відмовами опускає до принагідних контейнерів для сміття. Але наприкінці 70-х Буковські стає направду популярним. Його часто запрошують почитати вірші за 200 доларів гонорару, а його відвідини Німеччини й Франції широко висвітлюються в пресі і навіть на телебаченні. Наступними романами будуть „Жінки” (1978), „Хліб із шинкою” (1982). В 1983-му році за його оповіданнями знімають перший фільм „Історія звичайного безумства”, а вже 1989-го року фільм „Холодний місяць”. Самого Буковські запрошують у якості сценариста до Голлівуду й 1987-го року за його власним сценарієм з’являється стрічка „П’янь”, у якій знявся Міккі Рурк у ролі Генрі Чінаскі. Тим часом сам письменник видає невдовзі наступний роман – „Голлівуд” (1989). А останній роман – „Макулатура” (1994), побачить світ уже без автора. Помирає Чарльз Буковські 9 березня 1994-го року від лейкемії в своєму будинку.

Сьогодні до послуг читача є декілька видань російською мовою: „Хлеб с ветчиной” (СПб, 2000); „Женщины” (М., 2001); „Макулатура”. М., 2001; „Самая красивая женщина в городе” (СПб, 2004); „Фактотум” (СПб, 2000; а також пречудовий однойменний художній фільм 2006-го року) тощо – читайте і насолоджуйтесь, не чекаючи перекладів українською, бо можна й не дочекатись. Утім, є вже і деякі зрушення в цій ситуації; так, приміром, С.Жадан у своїй нещодавній книзі „Марадона” поміж інших власних перекладів помістив і декілька віршів Буковські, супроводивши їх цікавим мікро-есеєм, у якому на диво притомно визначив основні чуттєві параметри творчости свого американського колеги: „<...> життя триває від ерекції до ерекції, найбільш чесні поети про це пишуть, найменш чесні при цьому дрочать”; не забувши сказати й про особливу місію перекладачів, які „так само як і поети несуть відповідальність не лише за дотримання правил перенесення приголосних, але й за наближення пекельних брам до кордонів міської забудови”. Мабуть, читати Буковські треба й для того, аби не повторити колись услід за Патріярхом Бу-Ба-Бу, лише маючи на увазі іншу людину: „Я не знав, хто такий Чарльз Буковські”…
Мені говорили люди, що власноруч робили спроби перекладати вірші й прозу Буковські, що це досить складне завдання – передовсім, через його мову, ускладнену сленґом та іншою лексикою та фразеологією, якої не вчать у наших вузах. Якщо Буковські відсутній ув антології саме з цієї причини, то читач, як на мене, це зрозуміє; треба було просто чесно сказати про це в передмові. Бо так просто по-українськи замовчати марґінального й екстатичного (на погляд, скажімо, адептів постмодерністських літературних синдикатів), але водночас направду культового Буковські уже неможливо. Поготів, що все більше й більше молодих людей в Україні опановують анґлійську мову на тому рівні, який дозволяє знайомитись із такими, як Бук, без посередників. Особливо ж, коли посередники дивним чином уникають своєї місії. То чи мав Ю.Андрухович щонайменше право на подібну підкреслену іґнорацію Чарльза Буковські в своїй авторській антології? Питання далеко не риторичне. Хотілось би чути відповідь. Я направду хотів би зрозуміти мотиви упорядника і перекладача цієї, доволі презентабельної та, безперечно, корисної та потрібної антології. Якщо перекладати Буковські українською мовою – занадто складне завдання, це справа одна; але якщо його в принципі не повинно стояти в даній антології – зовсім інша. Говорю про можливу саме іґнорацію лише тому, що Ю.Андрухович наприкінці своєї цікавої передмови сам згадує про тих, кого в антології немає, принагідно пояснюючи причини такої відсутности: „Зовсім немає Джека Керуака і Вільяма Берроуза – залишені ними прозові масиви застують собою все інше включно з поезіями. Немає Чарльза Олсона з його проективним віршем, немає Скайлера, Спайсера, Кауфмана, Вейлена, чорної пантери Ле Роя Джонса, хоч кожен із них запам’ятався коли не одним віршем, то принаймні якимось одним рядком, але це знадобилося б для інших антологій – одного вірша чи одного рядка. Немає, чорт забирай, зовсім немає жінок, хоч я свідомий того, що Деніз Левертов є просто геніальною.” Про Буковські, як ви зрозуміли, немає навіть згадки, не говорячи вже про якісь пояснення.
І ще пару слів про передмову від Юрія Андруховича, яка представляється текстом виразно концептуальним. Її можна було б назвати й інакше, ніж зробив це автор, скажімо, – Виправдання Америки. Бо передмова передовсім виконує завдання переконати українського читача, що Америка – не така вже й гидотна країна… Чимось подібним сьогодні активно займається американець тернопільського походження Василь Махно, використовуючи ледве чи не всі доступні жанри. Ставлення до Америки, власне, до американського психоментального та політико-економічного імажинативу в Старому світі цілком однозначне. Варто згадати, наприклад, лише два речення французького аванґардиста Мішеля Уельбека з роману „Лансароте” (2000): „Судячи з усього, ми стрімко наближаємося до створення всесвітньої федерації під управлінням Сполучених Штатів Америки, і з анґлійською мовою в якості державної. Зрозуміло, перспектива жити під владою ідіотів дещо напружує, але це ж не вперше…” Або початок фільму Люка Бессона „Янгол А” – той епізод, у якому французи вибивають борг із колишнього співвітчизника, що мешкає нині в Штатах, і зневажливо при цьому відгукуються про американську звичку панувати над світом і навіть про американську валюту. Або той безлад, що спричинив переможний американський мілітаризм у Іраці, чи американське бомбардування Афганістану, Сербії чи зовсім уже беззбройної африканської республіки Сомалі. Світ ненавидить Америку, й на це є свої об’єктивні причини. Що цікаво, Америку не надто толерували навіть деякі її відомі громадяни на кшталт Езри Павнда, Генрі Міллера чи Ґертруди Стайн. Для прикладу, вийшовши з вітчизняної божевільні, Павнд одразу вирушив знову до Італії, не забувши відсалютувати своїй номінальній батьківщині нацистським привітанням (чи не звинуваченням у нацизмі був цей промовистий жест Поета, і чи направду він був аж таким божевільним?). Генрі Міллер, своєю чергою, писав у книзі „Нью-Йорк і назад”, стилізованій під лист до свого европейського товариша, письменника Альфреда Перлє: „Завтра буду заповнювати клопотання про паспорт. У графі „Мета візиту до Франції” відповім, як і минулого разу: „Отримати задоволення”. А можливо, напишу: „Стати людиною”. Нормально, так?” Мабуть, прикладів досить. Тим часом, у Ю.Андруховича знаходимо переважно апологетику цієї країни – від „американських” віршів зі збірки „Пісні для мертвого півня”, – до цієї передмови. Логічною інтонаційно-семантичною кодою цього розлогого й досить-таки цікавого вступу до антології є наступні слова Ю.Андруховича: „Коли я бачу занепад, мені не шкода Росії, але шкода Америки”. Мені особисто так само не шкода Росії – як і будь-якої іншої імперії. Саме тому мені не шкода й Америки, бо я не бачу між ними принципової різниці. Всі імперії мають приблизно однакову долю – починаючи, мабуть, від Римської; наприкінці тунелю на всіх їх чекає занепад, приниження, часом – тривала агонія, що здатна затягнути у свій епіцентр ні в чому не винних інших. А загалом, М.Уельбек ще у „Платформі” був промовисто прохопився, маючи на увазі весь Західний світ: „Ми будуємо світ, у якому не можна жити”. Що тут ще можна додати?
Василь Махно повідомляє у своєму есеї, що А.Ґінзберґ, прощаючись із уже немічним Павндом, поцілував його руку. Якщо це направду так і було, то особисто я неймовірно вдячний Ґінзберґові за цей ритуальний вчинок. Бо в часи остаточного становлення ґенерації Біт Е.Павнд, геніяльний Езра Луміс Павнд, що й сам-один може слугувати виправданням всієї Америки, цей Павнд упродовж тринадцяти років катувався ув американській божевільні. За що?! – питання не виглядає аж надто риторичним. Тож, треба давати на нього відповідь. Передовсім через свою геніяльність, що так гостро протестувала проти занепаду культури в ХХ столітті, що почалося, швидше за все, божевільного 1914-го року, а не 1901-го, як це мало би бути за календарем. А ще через свою вроджену людяність, яка в жодному разі не могла дихати в унісон із кривавим століттям двох світових воєн та інших численних безумств, до яких США мають безпосередню, хай і латентну причетність. Бітники, як на мене, цілком усвідомлювали загрози, що їх випромінював державний монополізм на духовність, етику та естетику, – і намагалися протестувати – бодай за посередництва своїх „жахливих” фрактальних текстів. Писав же Керуак свого часу: „Я не бажаю жити у цьому гидотному світі”… Мабуть, саме тому Ален Ґінзберґ і відчув непереможне бажання поцілувати руку зацькованого та напівбожевільного „коляборанта” й останнього представника клясичного модернізму Езри Павнда. Як на мій суб’єктивний погляд, своєрідним підсумком, пречудовою кодою всіх цих змагань за людину й культуру – від несамовитого Павнда до строкатої ґенерації Біт, є творчість Чарльза Буковські, що й після його смерти в жодному разі не втрачає на своїй актуальності.
Наприкінці хочу ще раз наголосити: цими своїми міркуваннями я в жодному разі не хочу сказати, що антологія американської поезії, впорядкована й перекладена Ю.Андруховичем, мало цікава чи, поготів, – непотрібна. Зовсім навіть навпаки. Наше взаємнення з іноземною культурою, зокрема, з американською, – всерйоз лише розпочинається. Тому ця антологія може перевидаватися чи не щороку, кожного разу будучи доповнювана хоча би десятком нових перекладених творів, і матиме, як на мене, незмінний читацький попит. Сподіваюсь, що серед тих доповнень уже не обійдеться і без верлібрів незабутнього Чарльза Буковські, якого критик Д. Ньюлав цілком слушно вважав „єдиним направду улюбленим поетом аванґарду”… Втім, я розумію, що Юрій Андрухович міг би відповісти мені словами самого Ч.Буковські, які зустрічаються в його щоденнику останніх років життя (нічний запис від 28.08.91 р.): „Письменник нікому нічим не зобов’язаний, окрім як своєю творчістю. Він нічого не боргує читачеві, окрім доступу до надрукованої сторінки”. І мав би, звичайно, свою письменницьку рацію.

Автор: Олег СОЛОВЕЙ
Джерело: http://www.inlit.com.ua/node/3298

” Українська правда . Життя” знову скористалася алфавітом – безжальними рамками, що дають проте абсолютну свободу відповідей. В результаті, поговорити вдалося і про літературу, і про онучку, і про суспільну мораль, і про джин…

А

Авокадо. Зараз я весь час абеткою переймаюся, бо пишу книжку, яка на абетці побудована. В цій книжці буде 111 міст, у порядку абетки розташованих. Зараз пишу про Москву. Саме там я вперше в житті побачив авокадо.

А спробували?

Спробував. Було дивно.

А зараз любите цей дивовижний фрукт?

Так. З роками з ним додавалося все більше досвіду. Сам по собі він нецікавий, млявий. Але важливий поєднаннями з іншими продуктами. З часом дізнався, що він є основою мексиканських приправ.

Б

Знову буде той самий сюжет, бо я скажу батати…

А якщо абстрагуватися від кулінарії?

Треба абстрагуватися від кулінарії… Це літера, на яку виявляється найбільше міст на світі. Початок усьому поклав Вавілон – Babylon.

Але якщо ми так сходу згадаємо – Барселона, Берлін, Будапешт, Бухарест, Багдад і так далі… Це перевірено… А в Україні – Бердичів, Бердянськ. Раз Бердичів – то і Бердянськ. І, виходячи з недавнього інциденту – Балаклея, Балаклава.

В

Як W чи як V?

А як вам більше подобається?

Добре, Вікторія. Тобто навіть не Вікторія, а чоловіча форма цього імені – Віктор.

Чому?

Бо Віктор Неборак. Один з найважливіших поетів мого життя.

А ще на “В” – це Варвара, ім´я вашої онучки. Як воно, бути дідусем?

У ролі дідуся мені непогано, бо я свою внучку Варвару Андріївну бачу відносно рідко, тому встигаю сильно за нею скучити. Коли я навідуюся до неї в гості, вона закриває обличчя руками. Може, щоб мене навіть і не бачити?

Одного разу в комп´ютері я показав їй відеокліп “Мафія” (це наша з “Карбідо” робота з альбому “Цинамон”) і вона його назвала “тьотя ква-ква”.

Г

Не хочеться так собі просто жартувати і казати “гівно”…

А ви можете, якщо хочете…

А що це дасть? Позитиву ніякого від того нікому не буде. З іншого боку не хочеться здаватися надто розумним і казати “герменевтика”…

О! Гори!

Це дуже важливий елемент, чинник ландшафту, з яким я намагаюся бути весь час в контакті. Тобто гори – це просто такий ландшафтний подарунок.

Хочеться бути внизу, але дивитися на гору. Не так цікаво виходити видряпуватись на гору і дивитися згори вниз, як цікаво дивитися нагору і уявляти, як там може бути насправді кайфово.

Ґ

І тут ми повертаємось до кулінарії. Ґуакамоле. Це одна з мексиканських приправ, вони їх називають “сальсами”. Це соуси, але не в нашому розумінні. Його готують на базі авокадо. І тут ми перекидаємо місточок до літери “А” і все поєднуємо.

Пробували цю страву?

Стравою її не можна назвати. Вона додається до інших страв. Вона має колір авокадо – зелений. Це така маса. В своєму житті я раз був у Мексиці – і це була Ґвадалахара. І там я для себе зрозумів і поставив на окрему поличку Ґвадалахара і ґуакамоле. Воно все разом.

Д

Дезертирство. Це мені дуже запам´яталось.

Ми всі зростаємо в такій традиційній системі цінностей, де слово “дезертир” насичене негативним змістом, презирством і так далі… Колись для мене було культурним шоком прочитати, здається, в Камю, що насправді це найвищий ступінь мужності – стати дезертиром.

Згодні з цією думкою?

Я з цією думкою жив весь час, коли служив у лавах радянської армії. У мене не вистачило мужності стати дезертиром – я відслужив.

Я міг тільки уявляти собі цей надзвичайно високий ступінь мужності, коли ти покидаєш частину, втікаєш з неї, мабуть, зі зброєю в руках… і тепер проти тебе опиняється весь світ. Весь світ проти тебе одного.

Е

Складна літера. Я з цим зв´язався уже пишучи цю свою нову книжку. Були літери, на які виявилося дуже мало міст. На “Е” я навіть не згадаю місто… Тому ми цю літеру пропустимо.

Ну добре – Є.

Ну добре – Е! Еротика!

Хороше слово…

Останнім часом вона мене цікавить у сенсі цієї нашої акції проти НЕКу. Вони якимось чином намагаються законодавчо розрізнити еротику і порнографію.

Одним з критеріїв виступає “збуджує чи не збуджує”. Тобто еротика – це ніби коли не збуджує, а порнографія – це коли збуджує. А це дуже суб´єктивний критерій.

Давно крутилося запитання – чому тільки зараз ця акція?

Я себе сам запитую про це… Це мабуть як певний плід на дереві, що має визріти за певний час.

Моя реакція на ці перші сигнали про атаку на Ульяненка – я тоді саме був у Берліні – чесно кажучи, не знав, як себе позиціонувати. І страшенно не хотілося зробити це в найбанальніший спосіб і підписати черговий лист-прохання трудящих чи представників творчої інтелігенції.

І я просто далі спостерігав за ситуацією. А потім було так, що справді мусило до чогось дійти… Минали місяці, потім у вересні був тур зі швейцарцями. Ми їхали в поїзді в купе і якось про це заговорили знову. Ми вирішили, що неприпустимо реагувати на це в традиційний спосіб.

Що стало останньою краплею?

Останньою краплею став Володарський. Жадан після випадку Володарського написав мені мейла з пропозицією зробити в Києві таку акцію.

Тобто ми поступово підходили до форми і до вимоги, яку поставити. Кінець-кінцем прийшли до найкатегоричнішої вимоги – ліквідація цього органу, боротьба з ним як із абсолютним злом.

Є

“Є” – це книгарня. У нас у Франківську, здається, найбільша в Україні.

Ж

Жівелі! Сербською мовою те саме, що нашою “будьмо!”. Коли я випиваю з поетом Юрком Позаяком, чудовим знавцем сербської мови, то ми не можемо бодай один раз не промовити “жівелі”. Особливо, коли п´ємо ракію.

З

Зелене. Не те щоб улюблений колір – сам по собі він мене не цікавить, але мені подобається літо, тому я вибрав це слово, до того ж зелене як тло видається мені чомусь еротичним.

И

Найскладніший випадок для моєї книжки про 111 міст. Заради того, щоб відвідати хоч якесь місто на “И”, я вже ладен був їхати до Якутії, де є населений пункт, що називається Иникчанскій. На щастя, з´ясувалося, що він – селище міського типу, а не місто. Замість нього я знайшов у Швеції Истад.

І

Імбир, чудодійна “прянощ”, яка блискавично врятувала мене від грипу не так давно у французькому місті Коньяку. Я вже падав з ніг, коли на прийомі подали коньяк зі швепсом – вони там п´ють таку дивну суміш, у цьому Коньяку. І в цьому коньяку зі швепсом ще й плавали шматочки імбиру, я став їх жувати, після чого дихав вогнем. Грип відступив.

Й

Йосип, тобто “Йосип Старенький!” – вигук, що ним деякі знайомі галичанки заміняють більш популярну фразу “Й*б твою мать!”. Вимовляють це приблизно так: “Йооосссип Старенький!”.

К

Дієслово “кохатися”. Це не зовсім те саме, що “кохати”. Не можу знайти йому російського відповідника. Як російською перекласти “кохатися”? “Трахаться”? “Заниматься сексом”? Дуже хотілося б знайти відповідь на це запитання, бо інакше я буду підозрювати, що росіяни не кохаються, тому і слова в них немає.

Л

Лев, але не Толстой, а Рубінштейн. Дуже люблю читати його колонки на grani.ru. Іноді під стіл падаю від сміху.

М

Міліція.

З народом?

Швидше, проти нього. Я думаю, це буде такий соціальний statement. Ми так і будемо приречені на погані стосунки з міліцією, поки вона так буде називатися.

Я прихильник її перейменування на поліцію.

Це щось змінить?

Так.

Чому?

Бо це буде принципово західний підхід побудови цієї структури. Це буде означати, що перемогла західна візія того, як насправді мають виглядати ці ограни правопорядку.

Н

Нічия. Нічия як оптимальний вихід із будь-якої патової ситуації. Якщо вже нічого не вирішується – то лишається домовитись, щоб була нічия.

Але ж в боротьбі з НЕК вас нічия не влаштує… Значить, це не найкращий вихід.

Але це буде боротьба без кінця. Тут інше. Я не знаю, чи в боксерів до сих пір збереглися такі матчі, коли навіть не 30 раундів, а боротьба до нокауту.

О

Одеса. Коли за кордоном запитують про якесь українське місто – то це найчастіше Одеса.

Чому, як ви думаєте?

Це місто, яке має на експорт найбільше своєї міфології. Так склалося. Справді, через те, що до революції це було найбільш космополітичне місто. Це було місто з дуже потужним середземноморським чинником. Дуже часто його порівнюють з Марселем.

Багато західноєвропейських інтелектуалів так це собі до сьогодні уявляють – як прозу Бабеля, як Одесу Пушкіна чи Байрона. Вони не знають, наскільки це понуре і сумне місце…

П

Пранаяма – здається, індійське мистецтво правильного дихання, якщо я зараз нічого не плутаю. Замолоду, студентом, я намагався це опанувати, але з перемінним успіхом, позаяк алкоголь і сигарети склали суттєву конкуренцію. Так я й жив: уранці – пранаяма, увечері – вино і дим.

Р

“Радіогед”, дуже люблю їхню музику, альбом “OK Computer” назавжди засів у моїй персональній топ-десятці найкращих рок-альбомів минулого 20-ліття – я собі часом розважаюся якимись такими персональними топ-десятками для внутрішнього користування.

Хто це в оцій топ-10?

Ні, стабільно улюбленої музики в мене немає, я завжди слухаю щось інакше. Той самий “OK Computer” уже й забув, коли слухав востаннє. Але мені йшлося про якусь таку топ-десятку альбомів, які об´єктивно є найважливішими для рок-музики останнього двадцятиліття.

До речі, в тій десятці є ще одне Р – “Ред Гот Чілі Пепперз” і “Californication”. А також Нік Кейв і “Murder Ballads”. Там, напевно, мусить бути один з альбомів MUSE. А решту я все ще шукаю, претендентів є сотні.

С

“Соляріс” – не стільки роман Станіслава Лема, скільки фільм Андрія Тарковського і не стільки сам фільм, скільки його музичний лейтмотив – якась там хоральна прелюдія Баха для органу. Послухайте обов´язково. Але оскільки номера прелюдії не пам´ятаю, то вам доведеться подивитись увесь фільм, до речі, класний.

А ще, звичайно, Сашко, тобто Сорванець ( – І.С.)Олександр Ірванець .

Т

Трансильванія, звичайно. Я в ній ніколи не був, але якщо буваю в Карпатах, то намагаюся наблизитися до її кордонів упритул. Прошу за цими словами вбачати цілком містичний зміст.

У

Є така країна, десь між Уруґваєм та Уґандою. Вгадайте як називається.

Раз уже заговорили про країну на “У”… Як ви себе почуваєте, повертаючись з-за кордону до України, а з України – за кордон?

Повертатися завжди кайфово – з європ до України, з України до європ. Головне – це ніде не засиджуватися, бо можна повірити, що саме так і має бути, як тут і тепер. А треба завжди хотіти іншого.

Ф

Дуже люблю цю літеру і слова, які нею починаються. На жаль, в українській мові їх обмаль, бо природна фонетична здатність українців була хвонетичною. Звідси хвіртка, Хведір, шухляда і відомий інхвернальний персонаж Хвархварелло. А також хвілосохвія. Нічого, бувають і гірші випадки. Японці, скажімо, не вимовляють “р” і “л”, тобто плутають їх. Тому erections у них заміняють elections і навпаки.

Ц

“Цинамон” – це назва другого диску, записаного з гуртом “Карбідо”. Зараз там у нас такі зміни в складі. Зараз у нас грає дуже цікавий швейцарський барабанщик, теж на “Ц” – Цумтор його прізвище.

В новому альбомі я декламую та співаю свої тексти. Ми маємо велику надію, що цією мовою альбом вийде українською мовою. Польською він уже вийшов у кінці минулого року.

Польською говорите без акценту?

З акцентом. Але в рецензіях пишуть, що це робить іще цікавішим. Але це мої вірші, в перекладах польських поетів. Але свої вірші, навіть з акцентом – це цікаво.

Я говорю зі східним акцентом, поляки зі східної Польщі теж так говорять.

Ч

Час. Найкраще, що можна про нього сказати, це бути впевненим, що його не існує.

Насправді часу не існує. Це ілюзія – нам тільки здається, що він існує. Часу немає.

А що є замість часу?

Вічність. Ми в ній перебуваємо, але в силу своєї теперішньої іпостасі переживаємо її через час. Але це насправді така фіктивна категорія.

Ш

Шабля. Ні. Шешори.

Дуже гарний фестиваль, який в цьому селі в Карпатах почався.

Їздите туди?

Але ж він там уже не відбувається… Минулого літа на фестивалі не був, позаминулого – був.

Щ

Це найгірше, що може бути. В містах я знаю Щецін, в Польщі є таке портове місто.

Щем…

Це таке, чого іншим словом не можна описати і передати. Але коли хтось закохується, в когось, безумовно – то це супроводжується щемом. Це явище, яке супроводжує період закоханості.

Ю

Цю літеру можемо пропустити, бо вона в мене має графічні асоціації з моїм іменем. Для мене ім´я важливе, тому перестрибуємо.

Вам подобається ваше ім´я?

Чомусь так. Хоча я розумію, що це насправді спотворена форма давньогрецького Георгія, сто разів перекручена. Але подобається.

З моїм іменем було так, що я більше, ніж рік, прожив, не маючи імені.

Так довго?

Мої батьки не могли вибрати, весь час сперечалися між собою. Я народився 13 березня 1960 року, а рішення прийшло після 12 квітня 1961, коли полетів Гагарін.

Хто придумав – мати чи батько?

Обидвоє погодились.

Я

Це ялівець. По-перше, як рослина – з нього роблять джин.

Любите джин?

Коли ми ходили в гори – знову місток, тепер до літери “Г” – то в серпні на спеці страшенно пахне ялівець. І хочеться зійти в долину і задовільнити цю спрагу.

А є ще Ялівець – міфологічне місто з роману Прохаська “НепрОсті”, столиця, навколо якої все відбувається. Ми тоді ходили разом, тобто це було спільне пережиття запахів, спільне нюхання.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/18/152738.html
Автор: Ірина Славінська

Зрештою, чи на часі українська сексуальна революція? Відповіді на ці питання “Українській правді. Життя” дають самі ініціатори кампанії.

Юрій Андрухович:

Діалог – це завжди краще, ніж його відсутність. Інша справа, що я не дуже вірю заявам НЕКу про пріоритетність для них саме діалогу. З їхньої діяльності це якось не надто випливає. Насправді пріоритетом для НЕКу, як і для будь-якої іншої чиновницької структури, є організаційна саморозбудова, забезпечення собі самим якомога ширшої сфери впливу і вищого ступеня впливовості.

Структура хоче жити і рости, це об´єктивна бюрократична необхідність. Наша країна зараз упритул підійшла до межі, за якою більш ніж імовірна зміна політичного режиму – швидше за все, у бік “закручування гайок”, зокрема, у сферах, які дотичні до ідеології. Це означає, що для НЕКу можуть настати істинно золоті часи, коли ідеологічні обмеження і політичне блокування інакодумців будуть успішно прикриватися фіговим листком турботи про “суспільну мораль”.

У цій ситуації літератори можуть і повинні встановлювати свої правила гри. Не виключаю, що вже за якісь півроку можна з цим фатально запізнитися. Тобто наша акція 15 січня – це по-своєму крайня межа.

Одним із наслідків цього заходу має стати започаткування сталої громадянської ініціативи, зокрема в середовищі митців та інтелектуалів. З одного боку, вона могла б узяти на себе прискіпливий громадянський контроль діяльності НЕКу, щоб, як висловився мій знайомий правник і активіст, “замоніторити їх вусмерть”.

Іншим шляхом стала б активізація в нашому мистецькому середовищі справді радикальних, провокативних, ризикованих і драстичних проектів – таких, щоб, як кажуть у подібних випадках, “земля горіла під ногами в окупанта”. Найкраще досягти такої ситуації, за якої подальше виконання членами НЕКу своїх обов´язків виявилося б з одного боку марудно-нестерпним, а з іншого – безглуздим.

Історія української літератури до, умовно кажучи, 1991 року – це насправді історія цензурних утисків. 1991 рік, а точніше, ті зміни, що він їх приніс, уперше за всю історію української літератури звільнили її цілком від чинника цензури. Абсолютно проривна ситуація! Це не могло не мати своїм наслідком суттєвого і якісного оновлення.

Одним із підтверджень його є хоча б той факт, що сучасну українську літературу дедалі більше перекладають, видають і, відповідно, читають у країнах, які ми звикли називати “цивілізованим світом”.

Виявилося, що ми теж цікаві і маємо що сказати – сміливо, вільно і часом дуже ризиковано. Але через 18 років, року 2009-го, українська книжка знову зазнає цензурних утисків. Через інший механізм, тепер уже неківський, а не літівський. А проте не в механізмі ж суть.

І хоч як відхрещується в одному з інтерв´ю голова НЕКу від цензурних функцій очолюваного ним органу (Костицький: “…підкреслюю, ми займаємося експертизою, а не цензурою, ми ніколи нікому нічого не забороняли, бо це не належить до наших функцій”), усе це насправді є лише казуїстичною підміною понять. Бо що таке “цензура”, як не різновид “експертизи”?

Тобто називання цензури дещо пристойнішим і значно ширшим поняттям “експертиза” аж ніяк не спростовує суті неківської діяльності – забороняти (хоч і тут своя казуїстика: НЕК, мовляв, нічого не забороняє, а лише “рекомендує”).

Тепер щодо того, як література відреагує на повернення цензури.

Тут важко узагальнювати – занадто непередбачуваним є все-таки індивідуальний чинник – характер, темперамент, громадянська мужність чи її брак і т. д. Однозначно можемо стверджувати таке: скасування цензури на зламі 1980-90-х років спричинило в українській літературі справжнє якісне піднесення і надзвичайно радикально омолодило її.

Чи може повернення цензури спричинити зворотні процеси і вбити її, літератури, майбутнє? Може. Але, на мою думку, цього не станеться. Ну хіба що “закручування гайок” буде вже аж надто жорстким. Але для цього майбутній українській владі доведеться піти шляхом радянської, тобто вдаватися до кримінальних процесів, усяких там фальсифікаторських і маніпулятивних методик.

Нічого неможливого в цьому я, до речі, не бачу. Тут їм, звичайно, дуже стане у пригоді і нещодавно прийнятий закон про порнографію. Чи ще один – про контроль інтернету. І все ж – дозволю собі немодну нині цитату – свободу не спинити. Можливо, нова хвиля самвидаву і тотальний андеґраунд – це якраз те, що й визначатиме наше завтра?

Влада, яка у всіх своїх гілках і на всіх рівня є найаморальнішою, найрозбещенішою частиною нашого суспільства, створює для себе такий комфорт, такий-от маневр, розвертаючи вістря проблеми у протилежний бік і дезорієнтуючи, заморочуючи свій – як вони це називають? – електорат.

А така структура як НЕК має цей її маневр обслуговувати, бо ж є запит, є замовлення. Вони захищають свої володіння. За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних.

Чому українців представляють “генетичними консерваторами”?

На мій погляд, тут є поєднання різних мотивацій. З одного боку – український патріотичний консерватизм, згідно з яким українці є просто-таки найцнотливішою на світі нацією, і в них, як і колись в СРСР, “секса нет”. Ну, тобто він є, але ми його не обговорюємо, бо ми вищі за це.

З іншого – малоросійська психологія влади з її провінціалізмом, генетичним страхом буттєвої повнокровності, а отже й відповідальності за буття. Ще з іншого – побутове традиційне святенництво, яке досі заступає собою справжній етичний вибір.

Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення. Про антирелігійні переконання взагалі мовчу – нині в нас просто не прийнято у них зізнаватися. За великим рахунком усе це є проявом усе того ж популізму в його сучасній українській версії – загравання з т. зв. “народом” (електоратом) через приписування йому якихось особливих моральних цнот, а найперше – релігійності.

“Більшість українського суспільства”, на яку посилається НЕК, є надзвичайно хистким, нестабільним поняттям. Кажуть, наче нині вона підтримує, наприклад, застосування смертної кари. Або відновлення візового режиму для громадян ЄС. Або ненавидить негрів, циганів, грузинів, кримських татар чи євреїв.

Тобто вона, ця більшість, є начебто передусім ксенофобською. Але це не означає, що такою вона приречена бути завжди. “Консерваторів” чути краще, бо в них усе, як і завжди в популістів, формулюється однозначно і вирішується просто.

Андрій Бондар:

“Суспільну мораль” однозначно не можна вважати темою для дискусії. НЕК – структура державна. Вона у принципі не може займатися чимось настільки невизначеним і ефемерним, як “суспільна мораль”. Але навіть якщо припустити, що існує щось таке як “суспільна мораль” – одна для всіх без винятку українських людей, то право якось впливати на неї мала б суспільна структура.

Я б не мав нічого проти громадської організації або фонду, який формується як будь-який гурток за інтересами, і порушує якісь моральні питання. Інша справа, коли йдеться про державну структуру, яка існує в тому числі і на мої кошти й водночас диктує мені своє бачення ефемерних речей, про які часом сама не має зеленого поняття, визначає, що мені дивитись, читати і слухати.

НЕК втручається у приватну сферу від імені держави. Будучи вертикальною і квазітоталітарною структурою, вона робить будь-які дискусії марними і безглуздими. Там, де править “експертний висновок” недовчених і сірих чиновників, дискусія неможлива.

НЕК показала, як вільно вона може втрутитись у художній простір, як безкарно вішає ярлики. Тому дискусія з НЕК мені нагадує дискусію засудженого на смерть із катом перед стратою. Тобто, ініціатива діалогу НЕК із суспільством, як і з кожним із нас – фарисейство чистої води.

Ці люди не вміють дискутувати, а головне – змінювати точку зору, бо сам формат їхнього існування – неприйнятний. Тому ми й пропонуємо: бойкотування діяльності та висновків НЕК, ліквідацію нацкомісії як органу тоталітарного, скасування неконституційного закону про суспільну мораль і виведення проблеми моралі з держвідомства у суспільний простір.

Суспільство мусить саме довести, що здатне саморегулюватись, а не слухати чужі накази. Ясна річ, оці “танці” навколо НЕКу здатні посилити опірність суспільного організму, а відтак і літераторів, які нечасто вилуплюються зі своїх мушель, аби щось відстояти або запропонувати. Це добра нагода для нової самоідентифікації письменника.

Секс у всі часи був “останньою територією” особистості. Як показують останні події, сексуальність в Україні стала так само криміналізованою й корумпованою, як і будь-яка інша сфера життя. Держава не від того, аби контролювати секс так само, як наркотрафік або торгівлю людьми.

Водночас тема сексуальності знаходить своє втілення в українській літературі. Саме це неприховане зацікавлення сексом і є спробою його “роздержавлення”, “декриміналізації” та “приватизації”. Тоді як держава в особі НЕК цю тенденцію всіляко стримує, а відтак виступає за маргіналізацію сексу, витіснення його у “сірі зони”.

Тому, з одного боку, ми бачимо якусь давньоримську розгнузданість владних “патриціїв”, сексуальне рабство, а з другого боку – неківське консервативне стримування сексуальності.

Міф про хронічну цнотливість українського народу заперечується насамперед фольклором. Варто лише згадати, приміром, жанр “сороміцької коломийки”. Або великий двотомний гросбух Володимира Гнатюка, в якому зібрано анекдоти й історії з реального життя українського народу.

Із сексуальністю в українській літературі ХХ століття (до 1980-х років) важко.

Цнотливість і консерватизм – це породження сентименталізму й романтизму ХІХ століття, розвинене й доповнене пізнішими формами народництва. Тобто, ідеологічно НЕК і компанія близькі до уявлень про сексуальність у виданні ХІХ століття. Натомість ми живемо в столітті ХХІ і все наше єство мусить протистояти цій інфантилізації.

Жоден референдум не дасть відповіді на питання, кого більше – поборників цнотливості у виданні НЕК чи її противників. Та й узагалі, апелювати до кількісних показників у таких матеріях – остання справа. Українське суспільство, ясна річ, радше консервативне. Але наша консервативність не є фундаменталістською. Вона має свої межі, свої “лінії відриву”. Що якнайкраще позначається і відбивається в українському гуморі, для якого насправді не існує закритих тем і святощів.

А “чорний гумор” і самокритичність у нас такі, що ще пошукати треба аналогів у світі. Українці не святенники, хоч іноді хочуть такими здаватися в очах інших. Тому коли члени НЕК апелюють до “консервативної більшості”, вони мають справу з ілюзорними сутностями й часто видають бажане за дійсне.

Вони уявляють такий собі збірний образ, у котрому галицького вуйка, що ходить до церкви і шанує заповіти предків до 12 коліна, схрещено із радянським інженером, який знає про все на світі, лише не знає, як увійти в жінку. Плюс до того – потужні жіночі образи з арсеналу української берегинізації.

Мабуть, у випадку з НЕК, відбувається автопроекція. Саме такими ідеальними “консерваторами” бачать себе, либонь, панове Костицький і Яневський. Але це обман. Усі бачили, який насправді “консерватор” Данило Яневський, що на відомих світлинах виконував щось схоже на стриптиз за гроші.

Відомо також, що явно не безгрішний пан Костицький. Хай би розповів широкій громадськості про перипетії своєї попередньої роботи… Я певен, що реальні “консерватори”, носії традиційних цінностей, де на першому місці родина, діти, спокійне життя – це люди з плоті та крові.

Ідеали, пропаговані НЕКом, їм глибоко байдужі. Як і все, що накидається згори. До того ж, повернімось до початку: нічого такого, як “суспільна мораль” у принципі не існує. Це типово маніпулятивний конструкт. Приблизно такий самий, як “духовність” і “співучість” українського народу.

Сергій Жадан:

Діалог із суспільством – це звучить добре, проте в діях НЕКу якраз складно розгледіти спроби діалогу: накладання заборон та обмежень, навіть у “рекомендаційному” порядку, не виглядає як шлях до конструктивної розмови.

НЕК – відверто деструктивна, цензорська структура, діяльність якої не передбачає нормальної взаємодії з суспільною думкою в принципі. Звісно, коли йдеться про “суспільну мораль”, хотілося б із цього приводу знати думку громадськості. Так чи інакше потрібна серйозна розмова щодо самої можливості існування державної цензури в країні, оскільки населення, яке в принципі мало що знає про діяльність подібних структур, справді може подумати, нібито хтось переймається його, суспільства, мораллю.

Потрібно називати речі своїми іменами: НЕК впроваджує в Україні цензуру, причому робить це всупереч конституції і на гроші платників податків. Потрібно, аби суспільство знало своїх героїв.

Безперечно, слід переводити стосунки з НЕКом в іншу площину, не лише реагуючи на їхні окремі дії та рішення. НЕК шкідлива в принципі, як структура, що несе в собі механізми контролю та обмеження культурного та інформаційного середовища. Її діяльність є антиконституційною, а методи – совковими.

Письменники не повинні займати щодо НЕКу позицію потенційної жертви, оскільки сама доцільність існування цієї структури та її легітимність є сумнівними. Але українська література не звикла відстоювати свої права та відповідати за свої обов´язки, в літературному середовищі немає нормальної профспілкової солідарності. Проте потрібно з чогось починати.

Я хотів би помилятись, але мені чомусь видається, що для багатьох можливість самоцензури є цілком нормальною та передбачуваною. Краще, звісно, не ставити письменника перед таким вибором, краще просто уникнути появи цензури.

Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе.

Чергове загострення боротьби за моральність українців є реакцією політиків на суспільні настрої, зокрема на народну потребу “доброго царя”, українського Сталіна, котрий закрутить гайки, наведе порядок і розбереться, врешті, з цими пі****сами. НЕК теж дуже тонко відчула цю чергову кон´юнктуру і спробувала останнім часом активізувати свої дії, аби нова влада, після виборів, не забула їхньої активності та готовності виступати “сторожовими псами” моральності.

Набагато простіше підтримувати громіздкі та неактуальні уявлення про суспільну мораль та духовні принципи, аніж модернізувати суспільне життя та культурний простір. Простіше й спокійніше.

Існує певний набір суспільних стереотипів, котрі є затребуваними і легковідчитуваними, на них, ці стереотипи, завжди можна спертись, ними завжди можна заручитись і отримувати з цього певні дивіденди. Тому, образ “українського консерватора”, адепта традиційних народних цінностей, споконвічної моралі, так чи інакше знайде свого вдячного поціновувача. Політики звикли на цьому безсовісно паратизувати.

“Більшість суспільства” виступає, звісно ж, не за існування комісії на чолі з Костицьким, більшість суспільства виступає за якісь “традиційні” уявлення про мораль та етику, які намагається монополізувати НЕК. Себто, Костицький же не говорить, що він впроваджує цензуру, він говорить, що виступає проти насильства, жорстокості, крові та убивств.

Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти, переводячи мову з можливості існування в країні цензурних органів на розмову про необхідність рятувати наших дітей від розбещення.

Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава богу, народжуються. А ось заводи стоять.

Лесь Подерв´янський:

Дискусія має відбуватися в іншій площині, і ось чому. Ця комісія є державною. В цьому основне питання.

Що таке держава? Це інституція, яку люди наймають за власні гроші, щоб вона обслуговувала життя суспільства. Наприклад, я не можу купити собі трошки міліції, але я плачу податки і хочу спокійно ходити вулицею, щоб мене не пограбували.

Або я не можу купити собі вчителя для своєї дитини, й тому вона ходить до загальної школи. Але щоб на мої податки існувала інституція, яка буде вказувати мені, що читати, як мені писати, і що мені малювати – такої домовленості не було. Це взагалі не державна функція, якщо, звісно, йдеться про демократичну державу.

Коли ж держава називається Північною Кореєю або Третім Рейхом, то там інша справа. Але в демократичній державі такої комісії бути не може взагалі. Тому, якщо ви переймаєтеся проблемами суспільної моралі – будь ласка, створіть громадську організацію, вибудовуйте якісь структури, ведіть якусь діяльність, боріться з “аморалкою” – але не за державні гроші.

Мораль – взагалі не функція держави. Вона не може торкатися цих речей. Тим більше – така держава, як у нас, що не може забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум. Але при цьому дозволяє собі вчити нас, як жити – що малювати, що читати, які фільми дивитись.

Це не їхнє собаче діло – за мої податки це вирішувати. Тому я вважаю, що не варто втягуватися у дискусію, яку ця комісія нам нав´язує. Не треба грати в чужу гру. Мистецтво існує поза мораллю. Мистецтво і мораль – це речі, які існують паралельно й ніде не перетинаються.

Мені здається, люди з цієї комісії живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу. Але, як завжди, цією проблемою перейнялися ті, в чиєму житті ніякого сексу вже давно нема, і їхня компетенція – хіба шо глядіти онуків. А для того, щоб боротися з педофілією, є міліція.

Справа не в тому, що влада нав´язує якісь стереотипи. Є традиція народу, який щойно вийшов із селянства. Селянам завжди були притаманні обережність, консервативність, неприйняття усього нового.

Але світ швидко змінюється й урбанізується, і ця культурна модель є глибоко відсталою. Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства.

Фольк-культуру треба плекати, але це тільки один із шарів, це ще не вся культура. Я добре знаю, що таке сучасне селянство, бо жив у селі в дитинстві, і зараз у мене хата на Полтавщині, де я проводжу багато часу. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ.

І я б не став говорити про те, що український селянин відрізняється від інших людей якимось особливими моральними чеснотами. Я б сказав, що більшість українського суспільства є не консервативною, а совковою.

Та консервативність, що була притаманна українському селянству – це одне, а совковий консерватизм – це зовсім інше. Це найбільш паскудний консерватизм, який передбачає подвійну мораль.

Давайте розберемося, що таке “суспільна мораль”? Можна скільки завгодно декларувати, що *батись соромно й погано. Але ж люди все одно будуть це робити. Це взагалі не питання моралі. Треба визначитись: або ми *бемось, або ми не *бемось. Якщо *батись не можна, то треба це переслідувати карним кодексом. А якщо *батись можна, а говорити про це зась – то це вже подвійні стандарти.

Автор: Олексій Радинський
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/14/184754.html

Тому “Українська Правда. Життя”, начитавшись імпортного глянцю, дозволила собі експеримент. Будемо гратися в “Букварик”.

Умови гри – 33 літери українського алфавіту і абсолютно вільне поле асоціацій. І нехай говорить підсвідомість.

Першим піддослідним став Олександр Ірванець – Підскарбій Бу-Ба-Бу, автор широкого профілю – писав поезії, прозу, драматургію. Крім того, протягом 2004 року встиг побути ” talking head ” на 5 каналі в передачі “П´ять копійок”.

Який він – Ірванець від “А” до “Я”?

А

Альфа. Початок. Така фігнюшка-завитушка, перша грецька літера. Що в мене з нею пов´язано? Є такі неканонічні євангелія. Там є історія про Христа, називається “Евангелие детства”, це в російському перекладі. Надзвичайно поетичний, дуже класний текст. Там є епізод, коли дітей зібрав вчитель, намалював літеру “альфа” прутиком на піску, пояснив кількома словами, а потім дуже швиденько перейшов до “бети”. І тут Христос вирвав у нього прутик з рук і сказав, що не можна переходити до “бети”, нічого не розповівши про “альфу”. І почав розповідати про неї якусь безмежну кількість інформації.

Як би її пов´язати з вашим життям? Чи це просто привід повихвалятися красивою історією, яку ви знаєте?

Поза тим “альфа” – це “А”. В усіх світових мовах, крім моєї рідної, моє ім´я починається на “А”. Я маю страшні проблеми всюди, бо всіх приколює це “Олександр”. З іншого боку, це відразу вбивається в голову, бо ні на що не схоже. Тобто це як “Александр”, але чомусь через “О”. Напевно, як і мій роман “РівнеРовно”, я теж такий собі ОлександрАлександр.

Б

Бутон або батон. Це приємна розтягнута по модулю і водночас міцно стулена форма, спрямована догори. Щось таке запашне і духмяне.

І що ж більше подобається – бутон чи батон?

Батон білого хліба і бутон фіолетового бузку мають для мене однакову вартість.

В

Вона. Вона працює. Вона висить на розтяжках. Вона буде. Вона переможе. Вона – це смерть. Ого, яка апокаліпса з мене поперла!..

Г

Колись чудовий письменник не на літеру “Г”, а на літеру “Б” – Богдан Жолдак – написав чудову ораторію. Ораторія називалася “Великий гамноїд”. Ось з чим у мене асоціюється ця літера. Це була просто джазова ораторія!

Ґ

Ґуля, ґава, інтеліґент, ґандон. Ось чотири асоціації.

Розширити можете?

Ну це все синоніми. І ґуля, і ґава і ґандон – це все є в слові з “ґ” посередині, – “інтеліґент”. Він вміщає в собі всі три попередні слова.

Д

Дерево. Просто дерево. Люблю дерева влітку, восени. Коли думаю про найкращі місця, де я був у світі – там всюди є дерева.

Може “здасте” декілька найкращих місць?

Як це не дивно, я люблю Україну. Дуже красиві місця я знаю – це Острог. Це просто райські краєвиди. Хоча через дорогу там стоїть Хмельницька атомна. Такий красивий цей Острог! Такі красиві там місця.

Люблю Волинь, люблю Полісся, люблю маленькі міста… Цумань, Олика, Клевань.. А от батьки в мене східняки – але я народився вже там. Це Україна. Хоча я також люблю Київ, Харків, Миколаїв.

За кордоном дуже люблю Берлін. Він страшно динамічний. Серед міст дав бог побачити найкрасивіші. Париж, Венеція, Рим, Відень.

Е

Ерос, еротика. Еротичне мистецтво і еротична творчість – це кайф. Я зловив себе якось на думці, що коли починав писати, то писав дуже щирі, але технічно невправні вірші, яких зараз соромлюся. Але я кайфував від них, декламував сам собі до дзеркала – вчився декламувати. І підзаряджався від власних текстів.

В чому ж еротика?

Зараз, коли я пишу технічно вправні досконалі вірші, я не скажу, що зовсім не відчуваю того кайфу, але він у десятки, сотні разів слабший.

Я спитався свого знайомого лікаря, який фізіологічно мені пояснив. Він сказав: “Сашко, ну що ти хочеш? Ти був молодий, організм був молодий, надниркові залози добре працювали, викидали потрібну кількість адреналіну в кров – і все”

Тобто молодість – це адреналін. Адреналін – це ерос.

Творчість – це що, лише надниркові залози?

І гіпофіз теж. Уявляєш, в якій середині голові він знаходиться? Він скрізь.

Є

Єва. Перша жінка. Хоча, як у всі часи жінка в чоловіка, й чоловік у жінки – не перші. У єврейських біблійних текстах все ж таки першою жінкою була Ліліт, жінка з глини і комишу. Ось я і на літеру “Л” відповів…

Ж

Ось ми сидимо біля фотографії дівчини. Я її називаю “моя дівчина”. Це моє улюблене місце. Я недавно відкрив тут свій новорічний сезон. Далі я сидітиму тут практично щодня і просто всіх своїх найбільших друзів я скликатиму і збиратиму тут.

Уявляю такий прийом патріарха, який лежить і подушках і приймає посполитих…

Тут нічого не змінюється від католицького Різдва до 4-5 січня. Погода та сама, дівчина біля мене та сама з року в рік…

Але все ж таки – літера “Ж”…

Жінка. Жінка як щось неймовірне, щось унікальне. Насправді ми всі закуті в тюрми своїх тіл. Ніколи чоловік не уявить себе жінкою, а жінка не уявить себе чоловіком. Це найбільша загадка в світі. Є версія, що жінок підіслали інопланетяни.

Або чоловіків…

Ні, чоловіки якраз нормально тут жили.

Пробували уявити себе жінкою?

Я дуже скептично до цього ставлюсь. Я сам написав колись п´єсу від імені дівчини. Але я на жодну мить не уявляв себе нею. Просто гарно розпрацював це все як письменник. Але сказати, що я вживався в тіло жінки… Нє, ніфіга.

Я пам´ятаю оті паризькі романи Генрі Міллера. Там є момент, коли герой, побувши з французькою повією, розглядає її лоно і намагається уявити у себе щось таке саме. Але, як пише Генрі Міллер, “нічого, крім тупого болю внизу живота, я не відчував”. Ось таке пояснення літературного авторитета, який спробував це зробити.

З

Зеро. Я колись написав оповідання “Play the Game”. Якось я вперше грав у вісбаденському казино. І я тоді виграв – поставив на “зеро”, і виграв досить багато, більше 180 еврів. А фішечка була за 5 еврів. Перед тим я програв 2 чи 3 фішки.

И

Це не літера, це слово, це звук, це те, що вивергає наше горло. Особливо на ранок після бурхливого вживання алкогольних напоїв.

Які алкоголі зазвичай вживаєте?

Я вже дуже обмежив вживання алкоголю. Зрідка п´ю пиво – воно мені смакує, але я рідко його п´ю.

Також я п´ю інколи вино, але найчастіше це херес.

А так взагалі-то я перейшов на міцні напої. Але серед них уже навіть коньяк мені зарізкий. Тому зараз це переважно бехерівка і деякі сорти віскі.

Але ж бехерівка – це теж 40 градусів…

Але вона мені не пече.

І

Це прекрасний сполучник. Ти і я. Сміт і Вессон. Джонсон і Джонсон. Україна і Росія. Москва і Пекін. Сталін і Мао. Тичина і Сосюра. Андрухович і Неборак.

Цим “і” можна охопити все населення світу. Через цей сполучник можна усіх поіменно назвати.

А який ланцюжок ви б побудували за допомогою “і” від себе? Ірванець і…

Ірванець і самотність. Ірванець і творчість. Ірванець і поезія. Ірванець і замисленість. Ірванець і напруженість. Ірванець і натхнення.

А ви екстраверт чи інтроверт?

Однозначно екстраверт. В радянські часи була горілка “Екстра”, але ж горілки “Інтра” не було. Я справді екстраверт, і я знаю цьому ціну. З одного боку, це дуже добре. З іншого – трохи заважає жити.

Ї

Золоте слово “ї*ля”, де після цієї літери іде друга літера алфавіту… Саме це слово було вперше вжито в пізні радянські часи в “Коханці леді Чаттерлей” у перекладі Соломії Павличко. А ми всі в розмовній мові кажемо це слово через “є”. Ми з Небораком тоді навіть дискутували із нею на цю тему.

Вона тоді розповіла, як боролася за ту публікацію. Вона тоді посварилася з тодішнім керівництвом журналу “Всесвіт” – а саме там це було надруковано вперше. Вона тоді навіть розплакалася. Розповіла, що сказала: “Ви, чоловіки, матюкальники, ви ж у розмовах це слово вживаєте. А я його не кажу, я жінка, я мати… Але я знаю що Лоуренс заповів цей свій твір друкувати тільки так, без жодних купюр”.

І вона їх додушила.

Тому в українській новітній літературі це слово пишеться саме так з подачі Соломії.

Й

Перша асоціація – йод.

Це пекуча рідина, яка лікує рани і прищі. Колись я працював у піонерському таборі, у мене була напарниця-молода вожатка, яка покривалася за день прищами. Вона знала про цей спосіб. Одного разу я зайшов до неї ввечері в кімнату – вона відкрила двері, а я сахнувся. На ранок цей йод виблякає, але тоді вона була вся поцяткована, і я справді шугонувся від неї.

Ось така асоціація – рябе обличчя Лариси Павлівни в напівтемряві. Жах!

К

Китай.

Країна-загадка. Країна, де я ніколи не був і навряд чи побуваю. Та я і не тягнусь. Бо побував уже, напевно, в усіх цікавих місцях, крім святої Землі.

Але це цікава країна, яка потихеньку, тихою сапою завоює світ. Зараз вони наступають, і вже потихеньку доходять до Уралу – Російська Федерація дуже скоро зменшиться. Я думаю, що в моїй глибокій старості я доживу до часів спільного українсько-китайського кордону.

Є старий радянський анекдот: оптиміст вивчає англійську мову, песиміст вивчає китайську мову, а реаліст вивчає автомат Калашникова.

А ви реаліст? Вивчаєте мову Калашникова?

Та я Калашникова знаю… Я непогано стріляю. У мене далекозорість – і саме тому я непогано стріляю. Якщо він потрапить мені до рук – я дам собі із ним раду. Але я не вмираю за зброєю. Це не принципово.

То англійську чи китайську?

Наразі я знаю англійську, знаю погано, але мені вистачає. Навіть з китайцями, з якими я зустрічався в Америці, я говорив англійською. Хоча це жахливо. Японці і китайці, які говорять англійською – це повний пінцет!

Л

Любов.

Чому не “кохання”?

Бо “кохання” на іншу літеру. “Любов” просто м´якша до вимови фонетично. Любов – чому ні? Це українське слово! Чому ми маємо ділитися лексикою з москалями? Це вони в нас нахапалися!

Любов. Любомль. Люботин. Люблін. Це ж теж українська семантика.

Любов – це щось таке незвичайне.

Є анекдот, дуже схожий на реальну життєву історію. Колись у радянські часи в село приїздить лекція зі слайдами. По всьому селу розвішали афіші, що буде лекція про любов зі слайдами. А коли всі прийшли на ту лекцію, виявилося, що лекція про любов до партії…

Для мене любов – це святе слово, але воно назавжди дискредитовано ось таким анекдотом.

Одна з моїх заповідей – мати якомога менше святого.

А які ж для вас святі речі?

Мама, Україна… багато є слів, і всі вони будуть жіночого роду. Чому ні? Це нормальна орієнтація.

М

Мабуть, мама.

Це людина, найдорожча мені, бо вона мене на цей світ привела. Плюс у нас із мамою дуже класні стосунки. Ми одного темпераменту, одного року за східним календарем – ми обоє Щурі. Ще ми в одній тріаді – я Володій, вона Близнюк. Ми пасуємо одне одному. Хоча ми інколи неймовірно сваримось. Це все тому, що ми обоє гарячого темпераменту. В мами є неймовірна енергетика!

Вона може бути вашим ідеалом жінки? А то хочеться пошукати якісь комплекси…

99 разів “ні” і один раз “так”!

А дружина ваша схожа на маму?

Ну це ж відома істина, що чоловіки підсвідомо шукають… Але ні. Хоча в сенсі темпераменту Оксана дасть сто очок моїй мамі. Ми всі екстраверти, всі гарячі люди. Це така постійна корида.

Н

Це “ні” – заперечення.

Це такий собі вертикальний “Z”. Не знаю, з чим її асоціювати. Напевно, з усіма заперечними оголошеннями. Як-то “No parking”, “No smoking”, “No sex, no drugs, no rock-n-roll”… і багато інших “ні”.

З цього приводу перемикаємось до української літера “Н” – це як англійська “Н”. Слово “Ні” можна прочитати як англійське “Hi” ( у перекладі – привіт ).

Гра мов – це прекрасно.

А від чого Олександр Ірванець ніколи не міг би відмовитись?

Від життя.

А помирати ж доведеться…

Доведеться. Але я б не відмовився… Хоч я хрещений в православній вірі, та в даному випадку хотів би бути буддистом. Знати, що попереду безкінечна черга перевтілень.

На кого б ви перетворились?

На кота. Це був би тигровий смугастий кіт з трохи надірваним вухом. А після кота я би хотів побути і бізоном, і слоном, і фазаном, і птеродактилем…

А людиною?

Ну колись дуже-дуже потім, коли все інше перепробую. Це був би який-небудь авантюрист з Півночі, як Сітка Чарлі в Джека Лондона. Або десь із Загубленого світу Конан-Дойла. Я би ще трохи помандрував, у наступних життях.

О

Це вигук захоплення. Це ідеальна літера, тому що тільки вона зображає людський рот у стані, коли ця літера вимовляється. Уявляєш, якби цю функцію мала б літера “З” або “Ю”?

О – це коло, символ безкінечної ідеальної людини, тварини, функції, всесвіту. Це ідеальна літера.

І ніби випадково – О-лександр. Вважаєте себе прикладом досконалості?

Я казав, що треба мати якомога менше святих речей. Навряд чи. З одного боку, я знаю собі ціну і нижче певної планки не опускаюсь. Я є такий, який є. Це мене цілком задовольняє. Серед Олександрів мого покоління я не найпослідущий.

П

Це песець, північна полярна тварина, яка десь песеться і песеться у цих північних льодових морях. Це той звір, який у Пелевина десь-там спить.

От у Дантовому пеклі ж не 9, а 8 ½ кіл, як у назві фільму Фелліні. І на кінці 8 ½ кола є крижане озеро, в яке вмерз Люцифер. Це щось подібне до песця, який вмерз.

Це слово ще дуже схоже на лайку. Часто лаєтесь?

Як філолог, я не можу лаятись. Часто зі своїми студентами я обговорюю якісь такі теми, де не можна обійтися без таких слів… Наприклад, коли говоримо про Подерв´янського. Серед студентів є дівчата, але навіть вони вимовляють ті слова. В лапках, без табу.

Р

Літера, якої я до 10 з чимось років не вимовляв. Зі мною займався логопед – старша, страшенно флегматична, слоноподібна пані. Але вона якимось чином через картинки, малюночки, ложечки під язик навчила мене… До доти я розмовляв, як Ленін.

С

Сашко. Зменшувальна форма мого імені, дуже дорога мені. Дорога, як і Олесь, і Лесик, і Алік, і Шура. Але, мабуть, найбільше.

Сашко – така дуже східна форма, саме подніпровська. В селі мого тата – Лукашівка, Золотоніський район Черкаської області – так казали. В нас там були родичі Олександри, яких також називали Сашками. Пізніше я довідався, що псевдонімом “Сашко” підписував свої карикатури Олександр Довженко, коли працював у пресі.

Часто замість “О.Ірванець” я пишу “Сашко Ірв”. Це мій запасний автограф.

Т

Творчість. Вибачте за банальність.

Я думаю, це те, задля чого варто жити. Це гріх – ось чому часто тяжка доля митцям посилається… Але це такий солодкий гріх!

Митець повинен бути освіченим у своїй галузі. Тоді ти знаєш свою справжню ціну. Я знаю, що я не найкращий. Але я знаю, що я один зі збірної.

Коли напишеш гарну річ, то сам, як говорив герой Подерв´янського, “хаваєш себе от і до”.

То ви себе справді “хаваєте от і до”?

Звісно, ні. Все одно якась доля іронії має бути до себе. Я би повісився, якби постійно почав так про себе думати, у величавих тонах.

Повіситись? Така негарна смерть…

Негарна. Я знаюся на самогубствах. Я би застрелився по змозі. Це найблискучіша смерть.

То у вас є вогнепальна зброя?

З собою нема.

У

Україна. Дуже оригінально, як і попередня літера.

“Гірка і пречиста, свята й ненависна”. Це країна, яку 100 разів ненавидиш, а потім навпаки думаєш, що вона не така вже й погана. А коли їдеш нею і бачиш, яка вона гарна – то взагалі.

Іноді думаєш – ну що за доля! Єдина унікальна країна в Європі, і таки дійсно роздерта між сходом і заходом.

Я про це роман написав, “Рівне/Ровно”. Це моє рідне місто, я туди часто їжджу до мами.

У маршрутках беруть автографи, впізнають?

Рідко. Був приємний період в цьому сенсі під час Помаранчевої революції, коли я працював на 5 каналі. Тоді люди масово дивились 5 канал, а я пережив, як казав Енді Ворхол, свої 15 хвилин слави. Я заходив на Головпошту – частину кореспонденції отримую до запитання – і не міг перейти Майдан, щоб не потиснути 100 рук. Тоді мене впізнавали.

Було смішно, бо це було інше впізнавання. Коли я заходжу в кафе “Полонез” на Подолі, де сидять студіки, і чую “Онде Ірванець пішов”, то я розумію, що ці люди мене читали.

А на Майдані мене впізнавали бабушки, які казали “Це ви Ірванець з 5 каналу? Ви смішні віршики пишете”. Вони мене знали як talking head.

Ф

Тут або фортуна, або нічого іншого.

Колись мені одна ворожка дивилася руку, легко вирахувала мій вік і сказала: “Як на ваш вік, у вас дуже багато всього попереду”. Багато хто до 40 вже проживає своє життя і скніє до 80, до 90…

Вірите в випадок?

Однозначно! Я фаталіст. Буде те, чого не уникнути. Чого не уникнути – станеться. Це стосується не лише поганих, але й хороших моментів життя.

Х

Як “ікс” і як сміх “ха-ха”. Не знаю, що вибрати. Мабуть, “ха-ха”.

Це перша сміхова фраза в нашій мові та в багатьох інших. Сміх – це те, що робить людину людиною.

Замолоду нас примушували творити стільки кумирів! Вже тоді ми сміялися з тих нав´язуваних кумирів. Тому для мене сміх – це молодість, це прогрес, це рух вперед.

Люблю сміх, люблю смішити, ціную хороший гумор.

Ц

Центр. Середина. Серединка літери “О”. Дірка від бублика.

Ч

Честь. Річ, яку в принципі варто берегти. А якщо продавати, то якнайдорожче.

Скільки треба заплатити Ірванцю, щоб він продався?

Один дуже авторитетний для мене чоловік, якого я шаную за здоровий цинізм, сказав мені у хвилину відвертості: “Саша, розумієш, я ніколи не кажу, що я не продаюся, але я продаюся за дуже великі гроші”.

Ш

Шахи. Дивна гра, в яку я колись років до 18 грав, непогано і активно, майже щодня з друзями, коли ми вчилися в педучилищі.

То ви за фахом педагог?

За першою освітою – диплом вчителя початкових класів, старшого піонервожатого і вихователя групи продовженого дня.

Викладали?

Найбільше працював у групі продовженого дня. Читав діткам книжки – “Три товстуни”, “Гобіта”, казки Волкова. Це було класно.

Що я міг? Робив із ними уроки і не просував у голови ніякої ідеології.

А друга освіта?

Московський літературний інститут. В мене в дипломі записано “литературный работник”. Зараз немає такої професії в штатному розкладі.

Але Літінститут – це круто. Освіта була уповільненої дії. Лише через 3-4 роки після випуску я побачив, що мене вчили дуже добре. Через 10 років я цінував свою освіту вище всяких похвал. Мене навчили по максимуму працювати з текстом. А наше життя – то є суцільний текст.

Щ

Ще. More. Додайте. Більше.

Колись я летів літаком за кордон в один з перших разів, ходив стюарт літаком, він побачив, що я допив своє пиво, і запитав російською з німецьким акцентом “Другое пиво?”

Я йому пояснив, що таке “Ще одне пиво”. “One more beer”.

Ь

Це те, що вистрілює. Це як старий анекдот про царя з м´яким кончиком.

В кінці мого прізвища є ця літера. В англійській транскрипції – нема. Це мій жж – irvanets. Заходьте туди, матюки пишіть. Але я не вмію френдити.

Ю

Ю і Я. Це ті літери, за які віддадуть голоси свідомі українські виборці менш, ніж за місяць. Це два перпендикулярні шляхи розвитку України. Одна з цих літер мусить перемогти.

Я

Я – це я. Кожен з нас – я. Це я кажу своїм студентам. Кожна людина мусить себе усвідомити як “Я”.

Треба вранці підзаряжатись – стати перед дзеркалом, подивитися собі в очі і сказати “Я кльовий, сильний, розумний, дотепний, талановитий, я всіх вас здєлаю”.

Добре, коли багато хто за тебе, але погано, коли за тебе тільки ти один.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/11/202318.html
Автор: Ірина Славінська

Майдан: Поет: що це за феномен? І яке його місце в суспільстві, соціумі?
Юрій Андрухович: Ого, який у Тебе розмах! Гаразд, спробую все-таки напружити дещо втомлену першим етапом святкування сіру речовину. Поет? Це поняття не піддається жодним узагальненням. От я хотів, наприклад, почати відповідь з того, що справжній поет мовляв – це суспільний аутсайдер, і це правильно, так має бути. Але ж це зовсім необов’язково так, правда ж? І те, що сьогодні в нас соціум перестав прислухатися до поетів, це ж ніякий не присуд, а лише тимчасовий діагноз. У своїх дотеперішніх практиках я весь час намагаюся знайти для себе такий коридор чи, краще сказати, грань, по якій я можу рухатися у власному вільному, себто автономному режимі. Чого в ньому більше – асоціальності чи соціальної заангажованості? Я не беруся цього зважувати.

Майдан: Мистець узагалі: якими мають бути його стосунки з державою, владою, суспільством?

Юрій Андрухович: Найкраще, коли майже ніяких. Це я знову почав, не подумавши, вибач. Давай розкладемо це на частини. З державою? Мінімальні. На рівні прав та обов’язків громадянина, викладених, скажімо, в конституції. З владою? Отут це той випадок, коли найкраще сторонитися. Що цивілізованіша влада, то менше вона потребує поета. Найбільшу потребу в поетах мають тоталітарні режими. Тепер третій компонент Твого запитання – суспільство. Зрозуміло, що мистець так чи сяк від нього залежний. Тобто я хочу сказати, що можна цілком унезалежнитися від влади, майже унезалежнитися від держави, але навряд чи можливо від суспільства. Тим більше, що природа мистця налаштовує його на діалог, він хоче і мусить мати відгук, відповідь на те, що робить. І запит він мусить мати, соціальний запит.

Майдан: Що нового після „Таємниці” з’явилося в Твоїй творчости? Що видано? Що написано, над чим майстер Андрухович працює нині?
Юрій Андрухович: Дякую за «майстра», перш усього – це аванс. В Україні я після «Таємниці» не видав фактично нічого нового. Я досить лінивий майстер, як Ти міг зауважити. Хоч усе-таки майстер начебто. З’явилося кілька книжок, але то перевидання деяких давніших текстів. Зате цього року сподіваюся відразу кількох прем’єр. Побачимо, що з того буде. Я зараз у самому розпалі роботи над «енциклопедією моїх міст», тож не хотів би знову про неї розповідати. Бо вже пора не розповідати, а дописувати і видавати.

Майдан: Минулоріч ти зреалізував два нові проекти – „Самогон” і „Цинамон”. Розкажи про них і твою співпрацю з польською групою „Карбідо”.
Юрій Андрухович: Ні, «Самогон» ми вперше видали – польську версію – ще навесні 2006 року, українська ж побачила світ позаминулого. Українська завжди відстає за часом, бо у нас значно складніше, ніж у Польщі, знайти на такі речі видавця – неформат. А ми дуже «форматна» країна, як ти знаєш. «Цинамон», знову ж таки польська версія, побачив світ півтора місяця тому. І я маю велику надію, що цього року вийде й українською. Обидва альбоми досить різні. Я в них як поет інакший. «Самогон» – це новіші за часом написання вірші, переважно зі збірки «Пісні для мертвого півня». А «Цинамон» – давніші, з «Екзотичних птахів і рослин». Щодо музики, то польська критика віднесла все це до пост-року, це таке поняття, яке означає страшенно багато і нічого водночас, щось на зразок «шатокуа», як пожартував би мій друг Сашко Бойченко. Ні, насправді це надзвичайно цікаві і добрі музиканти, дуже амбітні й іновативні, мені пощастило, що ми одного разу зустрілися і почали працювати разом, це стало якоюсь такою вельми своєчасною пригодою мого життя.

Майдан: В „Дванадцяти обручах” Ти багато пишеш про Дрогобич, місто до певної міри є героєм Твоєї прози. А що тут від реального Дрогобича. А що народжено письменницькою уявою?
Юрій Андрухович: Та ні, я відносно мало знаю Дрогобич. Досить сказати, що вперше тут я побував лише восени 2007 року. Це при тому, що живу у Франківську. Так що Дрогобич у «Дванадцяти обручах» виникає радше лише у зв’язку з Бруно Шульцом. Він з’являється там, якщо не помиляюся, на початку 6-го розділу тієї фіктивної біографії Антонича, де я «нічтоже сумняшеся» намагаюся звести Антонича з Бруно Шульцом.

Майдан: Ким є для Тебе два видатні художники слова Богдан Антонич і Бруно Шульц? Чи можна проводити між ними паралелі?
Юрій Андрухович: Паралелі можна відшукувати завжди. Література – це суцільні паралелі, вона вся на паралелях і тримається. Антонич і Шульц? Вони передусім сучасники, що мешкали зовсім поруч, у тій же державі, при тій же владі, в тому ж суспільстві. Але фізично, здається, не перетиналися, а мені так цього б хотілося, бо для мене вони обидва є постатями не тільки надзвичайно важливими, але й досі незбагненними. Тож я дозволив собі познайомити й потоваришувати їх у «Дванадцяти обручах».

Майдан: Як оцінюєш нинішній стан вітчизняної культури й що Тебе в культурних „процесах” не влаштовує?
Юрій Андрухович: Попса, звичайно. Її повсюдність. Це виключно пострадянське явище і воно досі тримає вкупі цю радянську імперію. Ні, звичайно, поп-культура домінує в усьому світі, це ніяка не драма, на те й демократія, щоб переважна більшість «споживачів» зробила свій культурний вибір на користь поп-культури. Але наша біда в тому, що ми тут в екс-СССР навіть не маємо можливості цього вибору, нам не пропонується, а нав’язується лише попса.

Майдан: Не так давно в Інтернеті з’явилася Твоя фотосесія в образі бомжа. Що це?
Юрій Андрухович: Це чергова частина авторського проекту мого приятеля Ростислава Шпука, він робить фотосесії з письменниками в образах бомжів для такого львівського часопису «Просто неба». У нього вже відбомжували своє Тарас Прохасько, Іздрик, Володя Єшкілев, моя донька Софія. Дійшла черга й до мене. Звичайно, мають рацію ті, хто стверджує, що якоюсь мірою це висміювання гламуру і попси. Але ширше коментувати цього проекту я не можу, бо він не мій, це робота іншої людини, а я лише матеріал у ній.

Майдан: Знаю, що збираєшся на черговий Шульцфест до Дрогобича. З чим їдеш до нас і що означають для Тебе Дрогобич і Шульц?
Юрій Андрухович: Так, це має бути зокрема наш із «Карбідо» концерт – «Цинамон»з додатком «Індія». Адже два роки тому саме в Дрогобичі, у подвір’ї тутешньої ратуші, відбулася, як це називається польською, прампрем’єра «Цинамону». Сама вже назва вказує на світ Бруно Шульца, його унікальної прози.

Майдан: Чому досі так багато дрогобичан не помічають культурно-духовної спадщини свого міста?
Юрій Андрухович: Мені складно судити, а ще складніше засуджувати. Я думаю, на Твоє запитання найкраще відповість українська народна приповідка: «Чого бідний? Бо дурний! Чого дурний? Бо бідний!». Ось це і є наше зачароване коло, в тому числі і дрогобицьке. Колись ми з нього обов’язково вирвемось, я оптиміст.

Майдан: Якого питання я Тобі не поставив, а Ти хотів би відповісти?
Юрій Андрухович: Можливо, ось цього: чи у моїй майбутній «енциклопедії міст» буде щось про Дрогобич? І відповідь: обов’язково, так. Між Дортмундом і Дюссельдорфом, у суворому абетковому порядку.

Майдан: Дякую за те, що знайшов час на спілкування з нашою газетою, за змістовну розмову. Успіхів Тобі й усього найкращого в новому році.
Юрій Андрухович: Дякую і Майдану. Хай щастить!

Джерело: http://community.livejournal.com/frankiwsk/122736.html

Почнемо з того, що насправді Україна пережила не «дуже складний рік», а «дуже складні 18 років». Тобто наше існування начебто із самого початку піддається тотальному сумніву – ну, не можемо ми – і все! І це з нами вдається, бо ми, українці, в це віримо. Нас до цього легко схилити. Ми ж насправді дійсно закомплексовані, ми – як той пластилін. Чи, може, ви зараз пригадаєте якийсь «офіційно визнаний» успішний рік нашої історії? Це вже просто якась така «кавеенівська» банальщина – Україна от-от заг¬неться, бо їй існувати просто не можна, «не велено». З неї прийнято сміятися, вона пародійна, тож раніше чи пізніше повернеться до свого природного статусу в складі Великої Росії. І «окремі експерти», як ви їх м´яко називаєте, звісно ж, паразитують на цьому настрої – а чому б і ні, якщо йдеться про таке ласе надзав¬дання, як знищення країни, котрої не любиш? Чому б не попрацювати на нього всіма інтелектуальними спроможностями, ще й добряче підгодованими з Москви?

Насправді це диво, що ми все ще є. Цьому диву слід знайти якесь раціональне пояснення. Це означає, що наші захисні інстинкти суттєво переважають потугу «окремих експертів». Тобто пластилін поволі вчиться чинити опір. І кожен рік – це насправді наше надбання. Тобто 2009-ий був кращий за 2008-ий, а 2010-ий буде кращий за 2009-ий. І що найголовніше – незалежно від результатів виборів, шмиборів і всього такого іншого. У нас уже немає іншого виходу – лише ставати самими собою.

Європа змінила своє ставлення до України, ми не отримали навіть асоціації з ЄС. Ви багато подорожуєте. Чи не доводиться зараз виправдовуватись за свою країну?

Розберімось з вашим твердженням про те, що «Європа змінила своє ставлення до нас». Ви справді відчули колись якесь особливо тепле ставлення? Я – ні. Я в Європі (Західній) почуваюсь як удома. Але ніколи й ніде не відчував там якоїсь особливої любові саме до українців. Тобто нами там просто не переймаються – і окей. Так і має бути. От росіяни занадто нами перейняті, вони нас так люблять, що це дуже небезпечно. А в Європі про нас особливо не турбуються – і це добре. Будемо гідні Європи – приєднаємося до неї, ніхто нас у цьому не зможе зупинити. Але – давайте відверто: як може претендувати на «асоціацію з ЄС» країна, де голова парламенту – співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів – примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця – дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро? От поки ми в Україні всіх цих лідерів не зробимо аутсайдерами, нас Європа не розумітиме. І відмежовуватиметься від нас санітарним кордоном. І я ніколи за них не виправдовуватимусь. Я лише за Віктора Андрійовича іноді виправдовуюсь, бо справді незлий міг би бути президент. Але не склалося, отруїли.

Чим ми можемо бути цікаві світові, адже наша культура настільки ж унікальна, наскільки унікальні культури інших народів?

Ну, власне, своєю унікальністю. Можливо, той цивілізаційний розлам, на якому нас сподобило жити? Ми ж насправді ще діти, жахливо молода інфантильна спільнота – навіть не нація ще, а якесь таке випадкове населення з дитсадківськими уявленнями про навколишній світ. І цим ми можемо бути цікаві. Точніше, не цим, а тим, як ми з цього виростаємо, як стрімко дорослішаємо. От на Майдані ми зненацька виросли – і стали красивими і зрілими за одну ніч. Але це диво тривало недовго, давайте чекати наступного. Давайте його прискорювати.

Ви – один із підписантів звернення української інтелігенції до країн-гарантів, в якому закликали ЄС забезпечити реальні гарантії безпеки України. Чи справді ви сподівалися на те, що Європа зреагує? І чому це звернення не отримало широкої суспільної підтримки в Україні?

Україна сьогодні в такому стані, що спробуйте в ній знайти «широку суспільну підтримку» взагалі чому-небудь. Тут навіть народний герой Віктор Федорович лише на 30% «підтриманий», а ви про «широку суспільну підтримку» якогось не надто широко публікованого листа. Ні, я готовий завжди поставити свій підпис там, де йдеться про російську загрозу. Я при цьому не параноїк, просто логіка історичного процесу така. Росія не бачить для себе іншого варіанта подальшого розвитку, крім відновлення імперії. Без приєднання України (чи хоча б суттєвої її частини) цього відновлення не відбудеться. Хіба це не ясно? Це ж як Божий день! Навіщо очевидне загортати в «оберточную бумагу»? Тому будь-яка відозва до західної демократичної спільноти є своєчасною. Думаєте, вони не зреагували? Запевняю вас – зреагують. У 2017 році, наприклад, під час боїв за Севастополь. Або й раніше. От грузини свого часу не сформулювали такого тексту – і що? У момент конфлікту формулювати такі відозви вже запізно.

До речі, це звернення – один із небагатьох прик¬ладів активної позиції української інтелігенції. У більшості випадків вона тримається сьогодні відсторонено. А як же бути із співвідповідальністю, адже навряд чи все вдасться списати на політиків?

Мені здається, слід потроху забувати саме слово «інтеліґенція». Давайте називати це якось інакше. «Інтеліґенція» несе за собою такий тяжкий совдепівський баласт – якісь такі напівприслужники влади, хитруваті доценти з кандидатами з дулею в кишені, вічно принижені прохачі. «Інтеліґенція» була вічно залежною, а мені йдеться про спільноту незалежних і самодостатніх людей. І при цьому освічених та непідкупних. І такі, звичайно, справді перейняті навіть не «співвідповідальністю», а самою що не є відповідальністю, бо вони ж вищі за політиків. Це – як дресирувальник у цирку, який має бути вищий за підопічних тварин. На сьогодні ж вони в нас переважно так і лишаються «інтеліґентами» – освіченим прошарком на службі у цих самих тварин, політичних.

Габермас свого часу зауважував, що інтелектуали потребують громадськості – поінформованої, здатної відгукнутися. То українська громадськість поінформована і здатна відгукнутися?

Ані перше, ані друге. Давайте ще піддамо сумніву саме поняття «громадськість». Є вона взагалі? Гаразд, припустимо, що є – в якомусь там вічно зародковому стані. Чи поінформована вона? Їй здається, що так. Насправді – дуже вибірково. Скажімо, у процесах нашої європейської інтеграції ця «громадськість» дуже добре поінформована про всі наші невдачі. І водночас нічого не знає про успіхи – на них не акцентують увагу, вони наче й не існують. А вони насправді є, це не моя фантазія. Тепер про здатність відгукнутися. Її не буде так довго, як довго «інтелектуали» залишатимуться на службі у партійних організацій. «Громадськість», вона ж хоч і «дура», а все відчуває – і маніпуляцію, і прислужництво. Здатність відгукнутися – це ж результат довіри. Наші «інтелектуали» мусять її спершу заслужити – передусім власною незалежністю і компетентністю.

Ваша участь у фотопроекті Б.О.М.Ж. («Без Ознак Мистецького Життя») виглядала, принаймні для мене, як виклик ситому гламуризованому бомонду. Що це було для вас?

Та ні, не перебільшуйте моєї ролі в цьому проекті – я був лише «одним із», і навряд чи це можна розцінювати як мій самостійний жест. Я лише виступив об´єктом у більшому творі мого приятеля, де нас, об´єктів, поки що з півдесятка. Незалежно від цього – я справді ненавиджу наш постсовковий український гламур. Бо що може бути гидотнішим від цього схрещення політичних рагулів з шоу-бізнесовими? Це так, наче Верховна Рада масово відвідала бордель – з усіма наслідками.

Ви, незважаючи на розчарування у Вікторові Ющенку, не в одному інтерв´ю заявляли, що все одно голосуватимете за нього. Чому?

Тому що його жахливо ненавидять кілька відомих політичних діячів у Кремлі. А я своїм голосуванням за нього хочу їм показати… ну добре, це їхня проблема, їхній комплекс – один із них хоче насолодитися помстою «по саме нікуди». А я в цій його помсті не хочу брати участі – от і все, така моя мотивація. Крім того, Віктор Ющенко справді здатен розчарувати. Жоден інший з кандидатів навіть на таке не здатний. Тим більше, кандидаток.

Багато ідей, які просував Ющенко, зокрема щодо окремих сторінок української історії, розуміння власної культури, євроінтеграції тощо, і які ви також підтримували, були неоднозначно сприйняті суспільством. Проблема лише в тому, що їх не можна оцінювати з точки зору сьогоднішнього дня? Чи в чомусь іще?

У нас немає суспільства, а є різні суспільні групи, радикально по-різному зорієнтовані. Ви їх не тільки про НАТО запитайте – про смертну кару, наприклад. Чи про «хімічну кастрацію»… Результати жахнуть! Вони ж на дитсадківському рівні, і до того ж, найгірші з них, найаморальніші – сидять у парламенті та приймають закони. І їм належать медіа. Президент Ющенко намагався бути модератором суспільної дискусії з надзвичайно складних питань. Іншого шляху, крім методичного і терплячого тлумачення, я не бачу. Цим шляхом він і пішов. Виявилося, що його засвистують з порога, навіть не слухаючи. Тобто дискусії ніхто й не хотів – сама вже спроба започаткувати дискусію сприймалась як злочин. Передусім – даруйте чергове нагадування – у Кремлі. Гаразд, не тепер – то в четвер. Усе одно порозумнішаємо. Питання лише – якою ціною. От тоді й згадуватимемо про Ющенка, який він, попри всі очевидні недоліки й розчарування, таки молодець.

Ви постійно курсуєте між Європою та Україною? Як вам живеться у двох, все-таки різних (щоб там ми не говорили про українську європейськість) світах?

Вони різні, я з цим погоджуюсь – і в цьому, напевно, особлива привабливість. А з іншого боку, якщо мені однаково добре в обох цих світах, то може вони насправді не такі вже й далекі та різні? Мені здається, ми значно перебільшуємо цю розірваність. Вона вся тримається головним чином на візах і прикордонниках. Погодьтеся, що це хоча й прикра реальність, але радше тимчасова. Бо як показує досвід щойно минулої епохи, немає таких стін, які не вдавалося б повалити. Треба лише методично працювати над цим.

Що дає вам сили повертатися в Україну?

Та я не вживав би таких драматичних вис¬ловів. Це не вимагає від мене жодних сил, бо я люблю повертатися. Україна дає мені відчуття – як би це назвати? – справжньої причетності до чогось більшого і тривалішого, ніж окремо взяте людське життя. До неї неможливо не повертатися, бо це просто складова мого «я», від якої нікуди не подінешся.

Якби довелось обирати між музикою та літературою, що б ви обрали?

Та все одно літературу. Музика рутинніша, вона вимагає значно більше щоденної рутинної праці – опанування інструмента, безкінечні повторення одних і тих самих вправ. Я, напевно, не витримав би. Мені подобається брати участь у репетиціях з музикантами, але це ж насправді лише вершечок айсберга, і більшої його частини я просто не знаю. Література надає значно кращі можливості для «вільного прогулювання» життя. А взагалі я радий, що мені не довелося вибирати. Просто настав відповідний час – і музика наче сама прийшла до мене.

У новорічну ніч мрії здійснюються?

Обов´язково. І не лише в новорічну ніч. Вони взагалі здійснюються. Треба лише щосили намагатися бути їм адекватним.

Автор: Діана Дуцик
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/03/114015.html

— Не за горами той час, коли Тобі виповниться 50. Пам’ятаєш свій есей «Час і метод»? Майже, як роздуми про метод. Так ось, є така байка. Коли Господь Бог творив світ, то всякій тварі, у тім числі й людині, дав по 30 літ життя. Але ж людина, себто тваринка розумна, вирішила, що їй цього мало. Підійшла спочатку до вола і сказала: «Ну навіщо тобі 30 літ на світі мучитися, віддай мені двадцятку». Віл подумав: «А дійсно, чого я так довго маю жити-страждати?». І віддав. А потім чоловік умовив ще пса на двадцятку. А потім і мавпу. Він би ще когось умовив… Та Бог довідався про таке неподобство і вирішив покарати чоловіка. Сказав йому: «Ото до тридцяти будеш жити по-людськи, від тридцяти до п’ятдесяти — по-волячому, важко працюватимеш. Далі двадцять літ, як пес, що стереже майно, — свої статки стерегтимеш. Ну, а далі будеш, як мавпа, дітей малих бавити».

Твоє життя ніби вкладається в цю «класичну» схему. Приблизно до тридцяти – щасливі дитинство, отроцтво, юність, змужніння… А від 30 до 50 Тобі вдалося чимало зробити. Тоді були опубліковані Твої основні «широкоформатні» твори. Ти став – подобається це комусь, чи ні – одним із найвідоміших українських письменників. Що далі? Після виходу «Таємниці», цього «замість роману» (чи то «замість мемуарів»?) складається враження, що Тобі набридло писати художню прозу і Ти шукаєш якісь нові форми презентації свого творчого «я».

Найближчим часом Андрухович «сторожуватиме» своє добро, «розкручуватиме» те, що вже зроблено, чи все-таки спробує постати в новій іпостасі?

— Давай я оце Твоє довжелезне запитання демонтую на частини, тим самим деякі моменти в ньому спростовуючи.
Почну з того, що найгіршим періодом для мене, хоч як дивно, була перша тридцятка. Дитинство – це таке собі пекло, ну Ти читав про це в «Таємниці», раз Ти про неї згадуєш. Студентські роки: вже краще, але все одно непорівняно гірше, ніж подальші. Армія – загалом кошмар, хоч я страшенно ціную набутий у ній досвід існування по-іншому. Але після армії вже все йшло тільки до кращого. Тридцятка – це (так випадково склалося) ще й суттєва історична межа. Розпад совка, початок нових можливостей. Час від 30 до 50: просто з кожним роком усе краще і краще. І що далі – то все краще і краще. Останнє десятиліття, між 40 і 50 (воно ще не закінчилось, але от-от), — це просто суцільний кайф. Я вже навіть боюся думати, наскільки краще мені буде в 60, а потім у 70. Ну, і так далі. Тобто ота байка чомусь, хоч і працює, але навпаки.

Друге. Писати мені зовсім не набридло – і прозу в тому числі. От лише якість цього процесу увесь час змінюється. Мені пишеться дедалі тяжче й повільніше. Це не означає, що я при цьому виконую якийсь тяжкий і набридлий мені обов’язок. Просто я іноді щасливий, коли після 6-годинного борюкання з комп’ютером у файлі залишаються незакресленими аж три речення. Зате які!
Ще одне. Так, я шукаю, як Ти це називаєш, нові форми презентації свого «я». Але вони все одно не можуть з’являтися без мого писання, вони є просто його продовженням.

Отже, на останню частину Твого запитання моя відповідь така: я справді не знаю, що він, себто оцей символічний «Андрухович», робитиме далі. Думаю, що передусім писатиме, але це тільки припущення.

— Майже за класиком: кажемо Андрухович – думаємо Бу-ба-бу. І навпаки. Те саме Бу-ба-бу «зникло», коли вам, себто Тобі, Ірванцю й Небораку, було вже за тридцять. Знову ця символіка років!

Але Бу-ба-бу – безсмертне. Про це свідчать не лише автографічні записи Сашка Ірванця, але й, приміром, Твій вірш «Пам’ятник». Про Бу-ба-бу писали, говорили і говоритимуть, і наговорюватимуть…
Я не питаю, в чому феномен Бу-ба-бу. Нехай це з’ясовують майже юні дисертанти й дисертантки. Мене цікавить: чому Бу-ба-бу – безсмертне?

— Ого! І знову мушу різати запитання на кавалки. Ні, я категорично проти будь-яких знаків рівності між Бу-Ба-Бу і кимось одним із нас, у тому числі й зі мною. Подумай сам: яким чином це все почалося? Це ж була взаємна потреба бути рівними і вічно змагатися між собою, хто з нас трьох рівніший. Ірванець із Рівного, то йому це давалося краще. Ну, менше з тим.

Чи Бу-Ба-Бу безсмертне – запитання відкрите. Категорія безсмертя – це така слизька штука в силу нашої об’єктивної смертності. Звичайно, ми усі втрьох і кожен зокрема свого часу тисячу разів повторили, що ми безсмертні. Але ми багато чого наповторювали – сміючись над собою та стереотипами. І що, всьому цьому вірити? Та нашому жодному слову вірити не можна! Ну, хіба що Небораковому, бо він із нас тепер найповажніший.

Тож якщо припустити, що Бу-Ба-Бу все-таки безсмертне, то це лише у випадку, що й українська мова безсмертна. Бо ми ж усе-таки саме в ній і завдяки їй почалися.

— Давай від високого перейдемо до земного. Від безсмертя – до нашої любої національної тваринки Жаби.

Ти, яко і належиться Патріархові Бубабістського патріархату, здобув гучну славу. І не просто славу в нашій Неньці, а й за кордоном. І не просто славу, а ще й «жирні» ґранти, премії. Де таке пережити можна?! Ось і ненавидять Тебе ненавистю лютою. Прочитай хоча б тут, на ЛітАкценті, як у коментарях писали про Твоє «московіадське» турне клятою Америкою. Але не про Америку мова, не про монстрів, а про Жабу. Отож, як Ти ставишся до цієї тваринки – байдуже, з лагідним гумором, іронією чи ?..

— Я не думаю, що вся справа в Жабі. З іншого боку, я не знаю, що там у тих коментарях, бо я в них не заходжу. Так мені легше дихається. Я справді багато часу проводжу в Інтернеті, але якщо й читаю якісь форуми, то лише політичні, а там про мене, зрозуміла річ, не згадують. Але назад до Жаби. Це аж ніяк не наша національна тварина. Вона – інтернаціональне явище. У кожній культурі заздрять дещо по-іншому, це залежить від тієї химерної субстанції, що її ім’я – «ментальність». Але заздрять усюди. Просто в нас це роблять найазартніше і найвідкритіше – по-дитячому. Як воно там мовою нашого чудового сусіда, «чтоб дурь каждого видна была»? Це складова нашого тотального українського інфантилізму. Ну, а що з дітьми робити? Вони або виростуть і порозумнішають, або так і залишаться олігофренами. Я, звісно, за перший варіант, бо все-таки поміж олігофренів жити непросто. І навіть непристойно.

— Їздиш Ти по всіляких Америках, Польщах, Німеччинах, у різних постмодерністських видавництвах типу «Зуркампа» друкуєшся.
Тебе, сам переконувався в цім, краще знають польські професори, ніж наші, вкраїнські. Ти більш звісний депутатам Європарламенту, ніж нашим істинно народним обранцям у Верховній Раді.

Але чи добре це? Ото мені недавно один поет-ґрунтівець сказав: «Краще хай тут мою персону знатимуть десять душ, ніж за рубежем сто».

— Ну й молодець він, що так думає. Вітаю з глибокою думкою! Я йому лише – як це нашою солов’їною? – піддакну. І щодо себе додам, що, послуговуючись його поважним терміном, «мою персону» в Україні десь так і знає приблизно в десять разів більше «душ», ніж за рубежем. І це взагалі найнормальніше з усього, що тільки існує. Не було ще на світі такого письменника, якого б за межами його власної країни читали більше, ніж удома. Можливо, тільки якщо той письменник удома був заборонений і ніхто не міг дотягтися до його творів.

— Те, що Ти космополіт, знають майже всі, хто Тебе знає.

Зараз Ти книгу про свої міста пишеш. Буде там Берлін. А чи Батурин буде? І чи буде Чигирин, Глухів, Ніжин, зрештою, Гуляйполе з хутором Суботовим?

— Давай про цю книжку зараз не будемо. Я щось уже так багато про неї нарозповідав, що пора спинитися. Ніколи ще такого не робив, дивно самому. Так що про Гуляйполе, якого немає, і про Єнакієве, яке є – колись, в іншому інтерв’ю. Але, сподіваюся, не в іншому житті.

— Як майже писав один класик: Отечество обирати не вільно. Ти ж нечасто живеш у своїм Отечестві, не хочеш заробляти в нім гроші (а міг би стати якимсь радником чи, можливо, й депутатом!), не хочеш від Отечества премій літературних. Навіть на підписання Універсалу Національної Єдности не захотів їхати. Але ж чимось для тебе те Отечество є. Чим?

— Ось воно – «питання, над яким варто». (Цитуючи мого друга Перфецького). Як би так відповісти, аби поменше патосу? Ну, скажімо: це частина мене. Щось таке в мені сидить – і його не видавиш. І часом так хочеться бодай по краплі видавити із себе Отечество – а не вдається.

— У «Аве, «Крейслере», пояснюючи очевидне, Ти припускав, що Твої писання, як й інших бубабістів, розбещують нашу цнотливу молодь. А на додачу до цього, Ти ще й почав у текстах рясно лаятися. Один знаний критик (знаєш який!) навіть почав матюки у твоїх писаннях визбирувати і підраховувати.

— Було таке? Справді?! Ну, Ти мене просто ощасливив! А хто ж сей високоповажаний працеголік?

— Воістину – працеголік! Він навіть дисертацію написав, де розвінчав усіляких неолібералів та іншую нечисть. А потім героїчно її, себто дисертацію, захистив. Та не будемо про героїку. Поговоримо про буколіку. І про те, що… насподі. Отож, направду ви, хлопці-бубабісти, є майже цнотливими і лайливого слова з ваших уст не дочекаєшся навіть тоді, коли друїдські практики провадите, себто після вживання різних наливок, бальзамів до дерев притуляєтеся. А ось ваші антиподи-ґрунтівці пишуть гарні, чисті, цнотливо-виховні тексти, зате навіть без чарки лихословлять, анекдоти сороміцькі дівам оповідають і пропонують їм бридке чужолозтво чинити.
Як то так? Невже кожен пише про те, чого йому бракує?

— Та ні, я також, буває, матюкаюся – от лише при Тобі утримуюся, бо Ти ж усе-таки проректор. Мій батько матюкався – і я матюкаюся, це в нас така чоловіча традиція, ми ж із батьком були друзями. Щодо «бридкого» чужолозтва, то, може, в «антиподів» воно і справді бридке… А що вдієш? Не у всіх же виходить красиво кохатися. Як і красиво про це писати. Далі мовчу, бо занесе.

— А тапер про наболіле. Про Нобелівську премію. Не ту, яку в селі Нобель Зарічненського району дають, а в Швеції, де Ти оце якраз перебуваєш.

Знаєш, якось несправедливо виходить, бо ж відаєш і ми всі відаємо: українці – найдавніша і найрозумніша нація. І Трипільську культуру ми мали, і першу Конституцію написали. А ось нобеліата жодного не маємо.

У галузі науки чи то економіки Нобель нам не світить. Бо ту науку, яку мали, ми успішно розвалили. Як і економіку. Нобелівську премію миру нам теж ніхто не дасть. Не будуть же її давати за примирення Сходу й Заходу України.
Ото тільки й на Нобеля літературного надія зосталася. Чи не так?

— Та ні, чого лиш на Нобеля? Було б сумно. Ні, наша надія – на Євро-2012! А Нобель нічого суттєво не змінить. От учора тут у Швеції (звідки, до речі, я завтра вже лечу назад) я слухав виступ одного з босів якогось велетенського газетно-видавничого концерну, ну, такого собі, як Ти розумієш, «акулу пера», супер-профі-метра їхньої журналістики. І він, як приклад загального падіння газетної культури в їхній країні, констатував факт, що в усіх без винятку шведських газетах, у розділі «Культура», новина про скандал у сім’ї американського поп-співака Поля Анки (я дуже здивований, але він ще, виявляється, живе) впевнено потіснила з першої позиції новину про цьогорічне вручення Нобелівської премії. А це Швеція ж усе-таки.

Я про те, що не варто жити ілюзіями. А, може, варто? Не знаю, я заплутався. У кожному разі, якщо вже й ілюзіями, то не надто пов’язаними з Нобелем.

Із Юрієм Андруховичем розмовляв Петро Кралюк
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/12/18/193443.html

Враження про пісенні рядки Андруховича можна скласти з німецької книжки вибраних творів «Werwolf Sutra», куди ввійшли вірші зі збірок «Екзотичні птахи і рослини» (1985-1990) та «Пісні для мертвого півня» (1999-2004). У римованих строфах чи ритмізованих речитативах постає кохання й мандрівки, студентське життя та його пригоди, будні та місто Львів, віддалені історії та миті болючого сьогодення – чуттєво, сентиментально, саркастично, меланхолійно.

Юрій Андрухович є віртуозом усіх стильових регістрів, вміло черпає матеріал з картин минулого й історичних балад, з рок-звуку та зухвалих сповідальних голосінь. Він хитро бере деякі заголовки в лапки або, щоб не захоплюватися грою в алюзії та цитати, вибирає англійські назви, як у «Піснях для мертвого півня». Проте в пастку (постмодерного) жонглювання не попадається. У всьому стверджується ліричне «я» з неповторним голосом, який чіпляє особливо тоді, коли звертається до когось іншого.

У вірші «More Than A Cult» Андрухович подає дуже живий портрет польського колеги-письменника Анджея Стасюка, що закінчується рядками: Ми будемо жити довго й писати, що зможемо. / Хоч не так важливе друге, як перше. / Тобто не те, що “жити довго”, а мати нагоду/ якомога довше ходити пішки, зупиняти тряскі попутки, / домовлятися про ціну на хліб і вино напівзрозумілими мовами, / ночувати по підозрілих барлогах, вилазити на вершини Карпат / – Східних, Західних і всіляких, товктися по дизелях / і стайнях станцій з усіма нашими співвітчизниками циганами, / аби потім у снах нав’язливо виникала / якась Україна, чи Румунія, чи будь-яка інша Польща, / запущена і безмежно брудна територія, / без якої проте навіть не варто уявляти себе комусь на світі потрібним . Це передає вітання есеїст – через медіум поезії.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/12/09/092524.html

Ilma Rakusa ⋅ Im Westen ist er durch seine luziden Essays und lebensprallen Romane bekannt geworden, doch in seiner ukrainischen Heimat gilt Juri Andruchowytsch in erster Linie als Lyriker: Verfasser von fünf Gedichtbänden und Mitbegründer der literarischen Performance-Gruppe Bu-Ba-Bu, die dem poetischen Wort wirkungsstark, nicht selten mit musikalischer Begleitung, zum Auftritt verhilft.

Einen Eindruck von Andruchowytschs songhaften Versen vermittelt der deutsche Auswahlband «Werwolf Sutra», der Gedichte aus den Bänden «Exotische Vögel und Pflanzen» (1985 bis 1990) und «Lieder für den toten Hahn» (1999 bis 2004) vereinigt. In gereimten Strophen oder in rhythmisiertem Parlando-Ton erzählen sie von Liebe und Reisen, vom Studentenleben und von seinen Exzessen, vom Alltag und von der Stadt Lemberg, von ferner Geschichte und Momenten schmerzlicher Gegenwart – sinnlich, sentimental, sarkastisch, melancholisch.

Juri Andruchowytsch ist ein Virtuose aller Stillagen, gekonnt macht er Anleihen bei historisierenden Tableaus und Balladen, beim Rocksound und bei der schnoddrigen Bekenntnislitanei. Pfiffig setzt er manche Gedichttitel in Klammern oder wählt – wie in den «Liedern für den toten Hahn» – englische Überschriften, um kein Spiel mit Referenzen und Zitaten verlegen. Doch der (postmoderne) Ludismus gerät ihm nicht zur Masche. Durch alles hindurch behauptet sich ein lyrisches Ich mit unverwechselbarer Stimme, die besonders dort berührt, wo sie sich einem anderen zuwendet.

In «More Than A Cult» liefert Andruchowytsch ein bestechend genaues, hoch evokatives Porträt seines polnischen Schriftstellerkollegen Andrzej Stasiuk, das mit den Zeilen endet: «Wir werden lange leben und schreiben, worüber wir können, / wobei Zweites nicht so wichtig wie das Erste ist. / Das heisst, nicht nur , sondern die Gelegenheit haben, / möglichst lange zu Fuss zu gehen, trampend klappernde Autos anzuhalten, / über Brot und Wein in halbverständlichen Sprachen zu verhandeln, / in verdächtigen Höhlen zu übernachten, auf Gipfel zu klettern, / sich in Dieselzügen und Bahnhofsställen mit allen Mitbürger-Zigeunern zu tummeln, / damit danach in den Träumen aufdringlich / irgendeine Ukraine, oder Rumänien, oder irgendein anderes Polen erscheint, / vernachlässigtes und endlos dreckiges Territorium, / ohne das man sich aber nicht vorstellen könnte, jemandem in der Welt von Nutzen zu sein.» Der Essayist lässt grüssen – durch das Medium der Poesie.

Джерело: http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/buchrezensionen/songhaft_virtuos_1.4130159.html

– Про що йдеться у спільному українсько-чеському вечорі під назвою «Цинамон» і чому в Оломоуці?
– Ну, він має ще одну, четверту країну-учасницю – Швейцарію, тобто вечір українсько-чесько-польсько-швейцарський. Ідеться про мою вже кількалітню співпрацю з музикантами з польського гурту «Карбідо», до нас приєднався ще один музикант – швейцарець. Ми сьогодні зіграємо концерт, який представить наш найновіший диск. Диск називається «Цинамон», він ще дуже гарячий, тобто диск три дні тому з’явився на світ. Ми вчора виконали концерт-презентацію у Вроцлаві, а сьогодні ми тут, у Чехії, зіграємо другу презентацію цього альбому.

– Пане Андруховичу, чому «Цинамон» ? В пам’яті виринає Бруно Шульц, якого дуже любив чеський письменник Богуміл Грабал. Яка ідея формує цей блок – Дрогобич і Оломоуц, чеське місто на таку округлу і дуже обтічну літеру «О»?
– Я віддаю належне вашій інтуїції, тому що саме завдяки Брунові Шульцові з’явився цей альбом. Я хотів сказати тільки те, що два роки тому ми вперше виконали первісний варіант цієї програми під час Дрогобицького фестивалю, присвяченого Шульцові. З того часу ми намагалися поглиблювати цей матеріал, працювати інтенсивніше, збагачувати його. Таким чином те, що можна буде почути в альбомі, воно вже суттєво і радикально відрізняється від первісної версії. Ну а чому місто на «О» ? Тому що в Оломоуці є чудові друзі, тут живе мій чеський видавець – Вацлав Бур’ян, який видав декілька років тому мою першу книжку чеською мовою – це роман «Рекреації». Також тут є такий надзвичайно симпатичний заклад, це така кнайпа, кажучи по-галицькому, яка офіційно називається «Біля музею», але відоміша її назва – «Понорка», тобто «Підводний човен». Саме в цьому «Підводному човні» ми зараз готуємося зіграти концерт.

– Перед і після 2004 року ви багато їздили по Європі і розповідали про Україну. Про що ви говорите сьогодні в Берліні чи Оломоуці, чи ще десь в Європі, якщо вас запитують про Україну?
– Я намагаюсь це якось змінювати. Насправді це якесь поширене уявлення про те, що в Україні запанувало передусім суцільне розчарування і що українське суспільство сьогодні жалкує про те, що воно піднялося свого часу на «помаранчеву» революцію. Я намагаюсь якось з цією думкою сперечатися, намагаюся через якісь приклади доводити протилежне про те, що насправді це зовсім не так, як воно переважно змальовується в західних медіях.

– А про що вас найчастіше запитують українські громадяни, які живуть за кордонами України і з вами зустрічаються?
– Передусім, звичайно, з’являються люди, які в такому найвужчому сенсі є земляками, тобто колишні мешканці Франківська чи, скажімо, Львова. Це такі розмови приземленішого, побутового рівня. Людям просто хочеться згадувати. Зрештою, сьогодні все ж таки часи змінилися, багато хто з них має нагоду постійно приїздити в Україну, бувати там і там, жити у двох світах, зрештою – не так і погано.

– Якщо продовжити вашу тему про «нерозчарування», то чи можна говорити про те, що ідеї чи думка Майдану зкрахували?
– Ні, звичайно, ні! Ми самі зараз живемо в цій післямайданній ситуації й усіх її переваг ми не спроможні відчути і побачити, тому що ми перебуваємо всередині цієї ситуації. Як тільки на наступних президентських виборах переможе один із найпопулярніших кандидатів, справи наші настільки погіршаться, що українці відразу відчують, що вони мали і що вони втратили. Я думаю, що це буде дуже корисно. Це необхідний такий черговий етап нашої, так би мовити, цієї політично-громадянської карми, який треба пройти. Треба знову помучитись, треба, щоб знову почали наступати на горло. І я очікую згодом черговий сплеск громадянської активності й третю революцію.

– Пане Андрухович, як би ви сформулювали ідею чи думку, яка би сьогодні могла об’єднати українців в Україні?
– Я думаю, що це буде не надто оригінально, але я казав би про європейський вибір. Ось так от банально це сформулюю. Тобто, якщо ширше це якось коментувати, то просування в бік Заходу, Західної частини нашого світу. Об’єднати складно, звичайно, на базі такого вибору, але, з іншого боку, і нічого неможливого в цьому немає. Тобто насправді в будь-якій частині України, скажімо, такі окреслення чи означення як «Європа», «європейськість» – вони ж не сприймаються якось негативно, тобто радше всюди сприймаються позитивно. Просто це позитивне для західних українців якби ближче, тому що вони географічно ближче і більше подорожують. Та, скажімо, для мешканців Донбасу воно якесь таке утопійніше, вони самі ще не готові повірити в реалістичність цього варіанту. Але я думаю, з часом усе відбудеться, все станеться.

– Якщо говорити про нинішню ситуацію в Україні перед виборами, ви знаєте, мабуть, що є 18 кандидатів на посаду президента. Хто вам, або чия програма вам найближча?
– Ну, я мушу покаятися в тому, що я, на жаль, не поводжуся як зразковий виборець і програм не читаю. Поки що не мав такої змоги і боюся, що не буду вже мати. Я загалом знаю, за кого віддам свій голос, це особа, за яку я попереднього разу голосував, це нині дійсний президент. Я це відверто кажу. Це людина, якою я страшенно розчарований, тому я віддам свій голос за нього. Тому що ним я принаймні розчарований, а інші мені просто категорично не подобаються і не підходять.

– Недавно я прочитала одне ваше інтерв’ю. В ньому ви говорите про цікавий фантом: «західна цивілізація як ідеальна структура, яка дає можливість щось думати і планувати наперед». Хочу вас запитати, що потрібно зробити в Україні, щоб перед нею також повстало передбачливе майбутнє?
– Я думаю, що потрібно передусім більше відкриватися світові, повторюю – в західному напрямку. Тому що українці дуже здібні, вони дуже швидко навчаються якихось базових речей. Просто в сило того, що наш західний кордон жахливо непрозорий і складний для виїзду, українці в більшості своїй не мають цієї змоги вчитися, бачити, сприймати і змінювати свою систему уявлень про світ. Вона в них така, якби десь законсервована на якомусь такому радянському, пострадянському рівні. Це дуже легко можна було б змінити, якби цим людям надати свободу пересування і, власне кажучи, я думаю, на цій проблематиці мали б усі наші офіційні чинники зосередити максимум своїх зусиль.

– Пане Андрухович, повертаючись до сьогоднішнього вечора тематично принаймні, хочу запитатись, яка група в Україні вам найближча, з якою ви б хотіли заспівати чи заграти?
– Це не належить до якихось мрій, тому що я час до часу це роблю зі своїми друзями з «Мертвого півня». Ось ми навіть цього року записали і випустили альбом, в якому я досить часто якусь одну партію, якусь частину всередині музичної композиції власним голосом виконую. З «Мертвим півнем» в мене були вже спільні концерти десь в українських клубах. Тому я думаю, це найближче.

– А щодо ваших літературних планів ? Я трохи знаю від чеського перекладача Томаша Вашута, що ви готуєте нову книжку. Що це має бути?
– Думаю, що йдеться про вихід чеською мовою книжки «Моя Європа». Половину цієї книжки становить текст Анджея Стасюка – польського письменника, а інша половина – це мій есей, який називається «Центрально-Східна ревізія». Найближчими місяцями ця книжка побачить світ.

– А що нового чекати в Україні?
– А в Україні я все ще посилено працюю над своєю майбутньою книжкою і мені досить складно сказати, коли вона вийде. Це буде така спроба автобіографічної мапи, там, де географія перетинається з біографією, там, де з моїх подорожей вилаштовуються якісь історії й ці історії подаються через міста, в яких я щось таке пережив. А міста розташовані в порядку абетки і таким чином книжка буде складається з 111 міст.

– Це міста-блоктастери. І я дуже б хотіла попросити вас, пане Андрухович, щоб там на літеру «П» була в майбутньому Прага.
– Так, обов’язково буде. Це взагалі одне з найважливіших міст, тому що це (загалом так сталося в мене в житті) було перше закордонне місто, яке я відвідав ще в дитинстві. Й це мусить обов’язково якось по-особливому прозвучати в майбутній книжці.

(Прага – Київ)

Автор: Оксана Пеленська
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/11/27/220711.html

Агов, мої маленькі чортенята (Пісня мандрівного спудея)** – 5, 10
Азарт** – 9
Алхімія** – 4, 5
Амалія Неборака (Adios muchachos…) – 11
Ваня Каїн** – 2, 4
Вольф Мессінґ. Вигнання голубів** – 11
Дидактична вистава в Театрі Богуславського** – 1
Етюд з воронами* – 1, 11
Єдиноріг** – 3
Життєпис (Зиновій Блюм)** – 9
З біографії пілота – 8
Ієронім Босх ХХ** – 1
Йосифа Кун – 2
Країна дітей – 3
Липи (коло) – 2, 11
Любовний хід по вулиці радянській** – 6
Мафія** – 9
Ми так жили немов співали джаз… (Елегія післяноворічного ранку)** – 11
Ніжність** – 5, 9
Пам’ятник – 11
Пастух Пустай, поет, баронський син** – 5, 11
Постріл** – 9
Птахорізка** – 4,7
Радіо/Міґрант – 3,4
Річка – 2
Трава – 5
Трубач (Лемберзька катастрофа 1826 р.)** – 11
Фаустове свято. Ніч** – 2
Цирк «Ваґабундо» частина l** – 3
Цирк “Ваґабундо” частина ll** – 3, 4
Absolutely Vodka*** – 8
And everybody (…) you*** – 8, 10
And the Third Angel Sounded*** – 8
Bombing New York City*** – 8
Calling Dem*** – 11
Girl You Will Be A Woman Soon*** – 8
Life Is A Long Song*** – 8
L’viv City. Підземне Зоо** – 3
Old Soldier Is Very Drunk*** – 8
Seven–eleven*** – 11
Sie Konnen Den Computer Jetzt Ausschalten*** – 8
Welcome To My Foolish Dreamland*** – 8
Without you*** – 8, 10

11 – 2009 Made in ЮА
10 – 2008 Вибраний народом
9 – 2008 Кримінальні сонети
8 – 2006 Пісні Мертвого півня
7 – 1998 Шабадабада
6 – 1997 Міський бог Ерос
5 – 1996 Il Testamento
4 – 1995 Live у Львові
3 – 1994 Підземне зоо
2 – 1993 Мертвий півень ‘93
1 – 1992 Ето

А список по альбомах має ось такий вигляд:

Ето (1992)
3. Ієронім Босх ХХ**
8. Етюд з воронами*
11. Дидактична вистава в театрі Богуславського**

Мертвий півень ‘93 (1993)
02 Річка
04 Коло
05 Йосифа Кун. Дух
08 Фаустове свято. Ніч**
11 Ваня Каїн*

Підземне зоо (1994)
01 L’viv City. Підземне Зоо**
02 Цирк “Ваґабундо” частина l**
03 Цирк “Ваґабундо” частина ll**
06 Радіо/Міґрант
10 Країна дітей
11 Єдиноріг**

Live у Львові (1995)
06 Алхімія**
07 Птахорізка**
08 Ваня Каїн**
09 Цирк “Ваґабундо” частина ll**
10 Радіо/Міґрант

Il Testamento (1996)
02 Трава
03 Агов, мої маленькі чортенята
04 Алхімія**
05 Пастух Пустай, поет, баронський син**
11 Ніжність**

Міський бог Ерос (1997)
02 Любовний хід по вулиці Радянській**

Шабадабада (1998)
10 Птахорізка**

Пісні Мертвого півня (2006)
01 And Everybody (…) You***
02 Without You***
03 Old Soldier Is Very Drunk***
04 Absolutely Vodka***
05 And the Third Angel Sounded***
06 Welcome To My Foolish Dreamland***
07 Bombing New York City***
08 Girl You Will Be A Woman Soon***
09 Sie Konnen Den Computer Jetzt Ausschalten***
10 Life Is A Long Song***
11 З біографії пілота

Кримінальні сонети (2008)
1 Азарт**
2 Постріл**
3 Життєпис**
4 Ніжність**
5 Мафія**

Вибраний народом (2008)
02 Агов, мої маленькі чортенята
08 And Everybody (…) You***
09 Without You***

Made in ЮА (2009)
01 Пам’ятник
02 Seven–eleven***
03 Вольф Мессінґ. Вигнання голубів**
04 Амалія Неборака (Adios muchachos…)
05 Трубач (Лемберзька катастрофа 1826 р.)**
06 Липи (коло)
07 Ми так жили немов співали джаз… (Елегія післяноворічного ранку)**
08 Calling Dem***
09 Пастух Пустай, поет, баронський син**
10 Етюд з воронами*

Поетичні збірки, в яких можна знайти деякі з текстів пісень:

* *«Середмістя» (1989)
* **«Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія«: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997)
* ***«Пісні для мертвого півня» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004)

Джерело: http://deadrooster.org.ua/post/pivni-patriarha-1/

Творчі плани, які ще чекають реалізації, інтенсивна робота на межі музики та поезії, оптимістична проекція на майбутнє – така налаштованість цієї розмови.

Чого чекати від нової книжки, якою буде подальша співпраця з «Karbido», чи втілиться один з романів Андруховича у фільм, наскільки постійні мандри відривають від «українського ґрунту»?.. Такі питання, породжені звичайною цікавістю та заангажованістю в українську творчу динаміку, за можливості поспілкуватись ініціювали доволі тривалу розмову.

А виглядала вона достоту так.

- Найперше розкажіть про Вашу нову книжку. В Інтернеті з’явилася інформація, що це має бути щось на зразок «автобіографічної карти світу». Там мають бути описи міст, інформація про міста або ваші рефлексії стосовно міст, в яких ви бували. Чи можете Ви розказати більше? Які то міста? Чому їх саме 111?

- Насправді це не дуже зручне запитання, бо я вирішив все-таки продовжити працю над книжкою і поменше про неї розповідати, поки вона не вийшла. Але можу, наприклад, пояснити, чому все-таки 111. Зрештою, ще стовідсоткової впевненості немає, що саме стільки буде. Коли вона буде дописана до кінця або майже до кінця, мені стане зрозуміло точно: добре це чи ні. Поки що мені просто подобається цифра 111. Це такий паліндром. Можна читати в обидва боки. Реально кажучи, міст, про які я або невимушено цілком, або трохи з натяжкою можу щось розповісти, є від ста семи до ста двадцяти. Але деякі я відсіюю через те, що, скажімо, немає в них потреби. А деякі навпаки виникають через потребу, щоб задіяти всю абетку, за винятком м’якого знаку, звичайно, на нього не може бути міста. І, відповідно, доводиться робити якийсь відбір. Іноді ціною міст, назва яких починається на якусь поширену літеру, скажімо, «Х» або «Б». Я міг би про це місто щось написати, але, з іншого боку, необов’язково – бо нічого надзвичайного. Натомість мені обов’язково треба, щоб було якесь місто на «Ї» або на «Й». Тут, відповідно, абетка багато диктує. Я маю надію, що на березень наступного року з цим усім впораюсь. До наступного львівського Форуму маю надію, що ця книжка побачить світ. І може, в останню мить виявитися, що така абеткова композиція продиктує щось таке, що їх стане 112. Бо це така книжка, яка значною мірою пише себе саму.

Я ще таким не займався ніколи. Я насправді аж тоді побачу, і ми всі побачимо, як воно взаємодіє, коли всі тексти до решти будуть дописані і всі міста будуть вилаштувані в єдино можливому порядку. І цей порядок не я вигадав. Відповідно, можна буде бачити, як вони між собою перегукуються: чи там з’являться якісь зв’язки між ними. Тому це така відкрита ситуація, яку я сам не можу передбачити. Я просто пишу, як мені пишеться, а коли потім це все наскрізь прочитуватиму, у мене можуть з’явитися підстави щось десь змінювати: якесь місто зняти зовсім, якесь інше додати.

- А як ідея така виникла? Коли?

- Як виникають ідеї – це така абсолютно загадкова справа. А коли? Довго тривало це виношування. Це було десь років тому чотири, коли я ще був на попередній стипендії в Берліні. Я тоді багато їздив із виступами Німеччиною. Мабуть, я задумався над тим, що складається цілий список міст, в яких я бував. Але я багато разів відкладав це. Так впритул писати я це почав десь у березні цього року.

Я остаточно зупинився на базовому списку. Тут знову ж така ситуація, що я не пишу їх в тому порядку абетковому. Пишу, як на душу ляже. Сьогодні у мене є бажання написати про місто на літеру «Х», і я пишу про Харків. Або зараз я готовий до цього міста, і я пишу. Я не бачу, як ця цілісність складеться. В мене є поки що 53 розрізнені тексти.

- І має бути якийсь настрій до саме того міста, якісь спогади…

- Абсолютно. Завжди знайдеться місто, про яке можна більше розповісти. Про інше – зовсім мало, але теж цікаво. Мені зараз дуже багато дала подорож до Америки, де я не був фактично більше восьми років. І це, скажімо, що я мав достатньо часу вільного, кілька днів, щоб походити Нью-Йорком. Ще ніколи не мав такого задоволення самому ходити, бо завжди з кимсь, хтось щось показує.

- Із тих міст, про які Ви пишете, яке було найбільш переломним для Вас?

- Не одне. Це буде зрозуміло кожному читачеві, воно випливатиме з обсягу і тексту. Але я вже можу сказати про деякі. Ці міста я називаю блокбастерами. Бо якщо про більшість міст звичайна довжина тексту – сторінка або дві, то про ці буде іноді 20, іноді 30. Це будуть вже такі розгорнуті тексти. Це, безумовно, Львів, Київ, Берлін, напевно, Москва і, напевно, Нью-Йорк, з яким не пов’язано багато фізично часу там проведеного, але натомість матеріал такий, що багато можна розповідати. Там навіть за годину можна прожити щось таке, що у Львові проживаєш за кілька років.

- Ви зараз багато працюєте з «Karbido». І я хотіла запитати про цю співпрацю – поєднання музики і поезії. Коли до Вас прийшло таке бажання і чи пам’ятаєте перший раз, коли читали свою поезію під музику? Як запам’яталися відчуття такого читання, чи це щось таке зовсім інше? Звичайно, це не нова ідея – читати під музику.

- Абсолютно не нова, але вона завжди приваблива. У моєму випадку, я про це вже неодноразово казав, що в мені заснув, можливо, навіки музикант. Але цей «хробачок» мене завжди точив, тобто таке якесь бажання знайти поєднання моїх текстів із музикою. І я зараз задумався, коли щось таке перше було. Мабуть, це було з Іздриком. Наша співпраця з Іздриком в середині 90-х років. Він створив фортепіанний цикл. Це були переважно мої вірші – цикл «Середньовічний звіринець». І ми це з ним публічно виконали кілька разів.

Пам’ятаю, що це подобалося публіці. Вперше, щоб не помилитися, я думаю, це було у Франківську. У франківській філармонії була презентація вибраного «Бу-Ба-Бу», це десь кінець 1995 року. Ми підготували це так, що він зробив якийсь запис свого фортепіанного матеріалу. Я з цим ходив у слухавках і намагався своїми текстами потрапляти. Там не тільки треба було ритм, а буквально, щоб до мікрону якісь моменти цього вірша резонували з відповідними моментами музики. Там ішлося про те, щоб знайти адекватний темп та інтонацію до читання. І після довгих вправ ми це достатньо з ним відшліфували, ми кілька раз цей номер виконували разом. Я тут не враховую того, що ще трошки раніше я виходив із рок-гуртами. Передусім це був «Мертвий півень». Це трошки інше, бо я виходив як співвиконавець їхньої пісні на мої слова, але це не була якась самостійна композиція. Це так чи так була пісня, яку і без мене могли виконати. Пам’ятаю 1994 рік, ми це робили у львівському цирку. Того ж року було десятиріччя «Бу-Ба-Бу», я там разом із «Півнями» і «Плачем Єремії» виступав. Це абсолютно початки.

- Якщо говорити про «Andruxoїd», то вважаю, що, прослухавши його хоч раз, Ваша інтонація «в’їдається» у доброму сенсі настільки, що читати ці вірші інакше неможливо. Інтонація, яка сформувалась у читанні під музику, є фундаментальною.

- Можливо, це аж так в мої наміри не входило. Насправді кожна людина має право і повинна якісь власні інтонації цьому надавати, але, напевно, ці авторські інтонації такі, які себе найбільш нав’язують. Мабуть.

- Якщо говорити про проект з «Karbido»–«Самогон», тепер «Цинамон» і майбутній «Абсент». Чому трилогія, чому такі назви і чому «Karbido»? Як Ви з ними сконтактували, спрацювались?

- У кожному разі я дуже радий, що випадок звів мене з цими музикантами. Звів нас у момент, коли був власне «Andruxoїd» записаний. І цей польський менеджер, директор фестивалю, який запросив «Karbido» і мене та інших поетів, він був єдиний, хто знав, що з цього може щось вийти, він його слухав, він знав цей матеріал. А музиканти з «Karbido» не знали матеріалу, мене і моєї творчості. Але вони знали, що їх запросили пограти на поетичному фестивалі – робити постійно якесь музичне тло для різних поетів. Тому вони попередньо просили тексти цих поетів, щоб там бренькати. Це мало бути саме бренькання, тому що це був такий формат, коли стоїть перед публікою поет, і публіка має бути сконцентрованою на ньому, чути його слова, його виступ. А музиканти тільки десь дуже-дуже ненав’язливо позаду. Але коли цей директор прослухав «Andruxoїd», він вирішив мене з «Karbido» якось схрестити по-іншому, не так, як усіх поетів. Він запропонував мені приїхати на день раніше, познайомитися з ними. І щоб ми спробували в якомусь іншому руслі, коли це було б рівноправно: музика і мій текст. Я приїхав, дав їм цей диск «Andruxoїd», і сказав – ось, послухайте, і щось таке зробимо з вами. А їх, як музикантів, це десь образило, чому я їм нав’язую чиюсь музику. Вони демонстративно не стали цього слухати. Коротше кажучи, ми майже нічого не підготували. А наступного дня вже був цей виступ. І десь за півгодини до виступу я їм дав тексти на руки і сказав – отут має бути таке, а тут я хотів би таке, зрозуміло, що це «Козак Ямайка» – тут має бути реґґі, а тут має бути якась така печальна балада. І вони це зробили. І як для такого імпровізу це було дуже й дуже гарно. В мене десь в архіві є брудний запис безпосередньо звідти, з місця події.

Але ми потоваришували після цього виступу. Ми десь у театральному буфеті сиділи на пиві, чи не на пиві, і домовлялися про співпрацю майбутню. І раптом вони всі загорілися бажанням, і я також, працювати рвазом. А потім це вже було питання більш організаційне. Той самий директор назбирав якихось коштів. Ми вилучили якийсь такий час, коли я теж міг приїхати до Вроцлава. А ще перед тим я вислав їм всі тексти, які ввійдуть у «Самогон», і, коли я приїхав, в них були вже готові практично композиції. Тобто мені залишалося записати тільки мій голос. І тоді ж придумали назву «Самогон». Власне, це була моя пропозиція, тому що вони – «Karbido», тому «Самогон». Їм це сподобалося, і ми тоді не думали про трилогію. Ми думали, як би видати от це, от і все. Я до цього ставився взагалі, як до епізоду, що я зацікавлений мати ще один компакт-диск, де я свої вірші читаю з музикантами. Але мені зовсім не хотілося їздити з якимись концертами, з тим, щоб це розкручувати. Я був просто вдячний Артурові Буршті (так звати того менеджера і видавця), що він це зорганізував, знайшов ці кошти. Але Артур не просто це так зорганізував, він вирішив давити з тим, щоб ми ще й концертували – йому треба було продавати диски. І у 2006-му це був такий же фестиваль, але вже рік після того, і ми зіграли прем’єру «Самогону», що було дуже гарно прийнято. І аж тоді під кінець року прийшла ідея, що ми ж це можемо видати також українською мовою. Наша співпраця – це такий дуже повільний процес. Ми рідко бачимося. Іноді ми достатньо інтенсивно листуємося. Коли вже вийшов український «Самогон» минулого року, і коли ми зробили цей тур по Україні, ми раптом це полюбили. Нам тепер хочеться їздити і виступати.

А «Цинамон» народився завдяки іншій випадковості. У Дрогобичі раз на два роки відбувається інший фестиваль, присвячений пам’яті Бруно Шульца. І організаторка цього фестивалю Віра Меньок заздалегідь запросила мене показати музично-поетичний перформенс із Міколаєм Тшаскою, тобто знову все почалося з «Andruxoїd». Міколай дав свою згоду, і це мало відбутися у травні 2008 року. А потім якось за кілька місяців перед фестивалем з’ясувалося, що Міколай ніяк не може приїхати. Щось треба робити, якось рятувати цей номер. Бо вже в якихось фестивальних програмах це з’явилося, і я їй підказав «Karbido». Кажу, останнім часом я більше з ними працюю. Єдина тут проблема, що замість одного Міколая їх має бути аж 4. Це проблема витрат, фінансова, організаційна. Але якщо йдеться про творчий бік, то це може вийти щось набагато цікавіше, і ми зіграємо якусь справді нову програму. І вона погодилася, запросила «Karbido», і ми тоді стали через поштові контакти придумувати, що ж це мало би бути. Ну, це треба пов’язати з Бруно Шульцем, бо це все ж фестиваль його пам’яті. А з іншого боку, це має бути щось нове. Це не має бути якась така «консерва», 30-ті роки чи щось таке. Тоді спала на думку ця назва – «Цинамон», оскільки одна з головних книг для розуміння Шульцової творчості – «Цинамонові крамниці». У нас вживають слово «кориця». Ми домовилися з музикантами так, що ми робимо, на відміну від «Самогону», камерний проект, щось на зразок якогось такого кібер-кафе, якийсь такий обмежений лаконічний простір, що їх буде не четверо, а троє. Тобто нам не потрібні барабани, відпадає ударник. І вони втрьох решта приїжджають зі своїми леп-топами, і ми робимо насправді електронний проект. Причому власне такий ембієнт, внутрішній, буквально якась квартирна така музика. Я відібрав свої вірші давнішого часу, ніж на «Самогоні», але це один і той самий світ завжди – стара Галичина, божевільні, диваки, якесь містечко – світ, де міг Бруно Шульц перебувати поруч із ними. Тому це до нього прив’язано. А робилася ця пра-пра-пра-прем’єра в Дрогобичі. Вони приїхали буквально вночі напередодні нашого виступу. Але відпала ідея, щоб в якомусь кафе це робити, тому що все-таки замало людей могло би потрапити, ніж було охочих. І нам запропонувала Віра абсолютно геніальну штуку. Там у них дуже симпатичний двір міської ратуші: таке патіо, внутрішній дворик. І було домовлено, що ми весь день можемо готуватися, а на вечір мав бути цей концерт. Звісно, хлопці приїхали із заготовками. Вони такі, що завжди працюють наперед. Вони мали мої тексти. І ми з ними впродовж дня пройшли всю програму. Надвечір ми її виконали. Це дуже сподобалося, і тоді ми вирішили, що ми будемо працювати над таким повноцінним альбомом «Цинамон». 23 листопада в Польщі буде прем’єра, диск побачить світ. Ми насправді розвинули все те, що було в Дрогобичі. Зараз це таке далеке одне від одного, але основи лежать там. Зараз це обросло звуками. Вони, скажімо, поки готувався диск, їздили з концертами в багато інших міст і просто записували звуки. Крила голубів десь записали в Єрусалимі, рух вуличного транспорту десь в Единбурзі, а ще щось записали в Гонконзі. І вони купу всяких додаткових речей повводили туди. Плюс в останній момент у нас з’явився ударник. Це теж така дуже смішна по-своєму історія. Такий геніальний барабанщик, швейцарець молодий, який має два власні диски, лише на барабанах грає. Його звати Петер-Конрадин Цумтор (майже Цумбруннен). Він живе в якомусь там високогірному селі глухому в Швейцарії, але він дуже стежить за музичними новинками з Інтернету і виловлює їх, і так далі. І паралельно з тим він не знав, що ми працюємо разом, але він великий шанувальник моїх книжок. Він взагалі великий фанат української літератури, але може її читати лише в німецьких перекладах. Останнім часом він просто захоплений Тарасом Прохаськом, в якого зараз єдина книжка німецькою вийшла, і він її читає. І він зробив дуже таку дивну штуку: зняв з Інтернету деякі з тих композицій, які «Karbido» вивішувало. У власній студії пододавав до них партію ударних, і знову ж таки Інтернетом їм повідсилав. І це їм дуже сподобалося. І зараз от на диску, який вийде, його практично немає, в кількох місцях тільки він вступає. Але коли ми концерти будемо робити – він обов’язково з’явиться. І це серйозно вплинуло на виконання, концертний варіант набагато жорсткіший. Більш роковий, на диску ще домінує така м’якість.

Коли стало фактом, що ми робимо другий диск, то вилаштовується така лінія, і хочеться, щоб було три. І тоді ж виникає ідея, що буде трилогія. Ми ще поки нічого не маємо. Але про це вже скільки повторено в інтерв’ю, що ми зобов’язані будемо це робити.

- Ви багато їздите, живете і в Україні, і на Заході. Така концепція «двох світів» Вам вигідна? Якщо говорити про асоціації, то що є там, чого нема тут, і навпаки?

- Я уточню, що це не можна було собі скласти як життєву концепцію, раціонально. Життя само вивело на це. І коли я задумався над тим, чому я так часто погоджуюсь їхати (хоча не завжди погоджуюсь, якби я всі можливі запрошення приймав, я б тільки там і сидів). Але чому все-таки я погоджуюсь, і чому повертаюсь. Я дійшов такого висновку, що, мабуть, це само мене знайшло. І ця ситуація мені найбільш відповідає. Але аж так називати це життєвою теорією чи концепцією я б не став. Про ці асоціації, я думаю, що є якась така справа, що там і там я ціную цю ситуацію бути своїм, бути включеним в це життя і розуміти його, розуміти, що взагалі тут зараз відбувається. Насправді відмінності не такі великі, як нам може здаватися. Це все дуже узагальнено, бо насправді немає чогось такого єдиного, як єдиний Захід. Є одна картинка цього світу десь в Італії чи Іспанії, зовсім інша – в Німеччині, ще інша – в Америці. Але що може їх об’єднати? Є такий фантом, називається «Західна цивілізація». Насправді на такому рівні є відпрацьованість речей, які функціонують. Ти можеш зручно розпорядитися своїм часом, бо на якомусь базовому рівні вже все укладено. І воно укладено тисячоліттями. Бо це все знайдено ціною постійного допасовування, пошуку тощо. Це здатність думати наперед і планувати.

- Раціональність і прагматизм.

- Абсолютно так. Але вони на такому рівні шліфовані, що за цим можна вже якийсь містицизм іноді побачити. Бо це насправді не є якась високо ідеальна структура – «Західна цивілізація». Насправді йдеться про кілька базових речей, які були від початку, вирішувались завжди. Було визначено, що потрібні добрі дороги, що потрібно боротися з нечистотами, працювати над ідеєю з водогоном і каналізацією – такий от рівень. І ще, мабуть, намагання людей домовлятися між собою для того, щоб вигравали всі разом, щоб вигравало суспільство. А от у нас це відсутнє. А якщо присутнє – то в якихось непомітних для нас ознаках. І насправді іноді це дуже потрібно, насправді іноді потребуєш цього занурення в рідний, власний хаос, невлаштованість. У цьому теж є щось дуже привабливе. Але хотілося б, щоб хоч якусь частина цього ми перейняли. Тому що на рівні якихось обов’язкових у світі викликів ми ніяк не можемо втриматися, витримати цивілізовану планку, як от з епідемією зараз. Я дуже туманно говорю, але в принципі це явище, яке роками знають у кожній країні, але до неї завжди підготовлені. Як би там не було, вони завжди думають про це майбутнє, завжди планують. Є ще така штука, що вони завжди планують також і найгірший сценарій. Вони думають, добре, ми тут на 100% все розпланували, все має діяти, але може статися все одно щось – в такому разі і т.д., і т.д. Нам це зовсім не притаманно, в нас навіть позитивного плану немає. В нас є просто розрахунок на фарт. Пощастить, винесе, якось воно буде, виліземо, проб’ємося, прорвемося і т.д.Це така якась принципова різниця. Але я не хотів би стверджувати, що це якесь наше українське, що воно невиправне, що це нам судилось і ми такими будемо. Ми насправді дуже нестійкий поміжцивілізаційний терен – українці. Ми відтворюємо у своїй ментальності певні базові риси тієї східної цивілізації, але ми цілком відкриті, ми потенційно здібні, здатні навертатися в цю західну цивілізацію. Тут іде наша внутрішня боротьба за нас самих, до чого ми схилимося. А найкраще було б, зберігаючи багато цієї спонтанності і непередбачуваності, назвімо це такими м’якими словами, в той же час перейняти багато цієї ґрунтовності. Я впевнений, що такі дифузії можливі. Бо в Європи як континенту нема майбутнього, якщо вона не буде переймати «схід» від Заходу і «захід» від Сходу.

- Шпенглер про це казав. Але якщо говорити про Схід – не той, що за нашим східним кордоном, а якщо взагалі говорити про Схід в позитивному сенсі, то де на Сході ви хотіли б побувати, що Вас вабить? Ви все-таки людина західна.

- У моїй новій книжці фактично немає Азії, бо я не був там. Але я уникаю і не хочу, бо мені власне це нецікаво, відвідувати якісь далекі землі, країни в туристичному сенсі. Просто відвідати, бо я ще там не був, а кажуть там цікаво – я не стану цього робити. Мені треба, щоб на це вивела якось доля, і щоб це не була банальна туристична подорож. І коли я оце зараз виступав в одному з університетів в Америці, я зауважив під час читання, що там сидить молодий хлопчина – індус на вигляд. І це підтвердилося потім, бо він до мене підійшов і заговорив. І, звичайно, він був здивований, чому я написав цикл віршів «Індія», а я з них дещо там прочитав. Я знав, що він підійде з цим запитанням. Він почав запитувати мене, чи я там був, я став пояснювати, що ні і що це не та реальна Індія, а Індія, як її собі уявляла середньовічна людина десь в Європі, як край світу і кінець географії. І в нас затяглася ця розмова, і мені було незручно, бо в черзі стояли інші люди по автографи і т.д. Тому я запропонував, щоб ми продовжили мейлом спілкуватись. І ми зараз листуємося. Він має три імені, одне з них Ґаутам. Я його запитав, де там ім’я, а де прізвище, я хотів би знати, як до нього звертатися.

А він до мене звертається «Dear Sir», дуже дивно, ніхто так до мене не звертається, з якоюсь такою східною повагою. Він написав, що «Ґаутам» – це прізвище, що він із роду Ґаутам. Я написав, що «Ґаутама» – це одне з імен Будди. Він народився, як Ґаутама. І він написав: «звичайно, він із нашого роду. Це мій рід, я з цієї родини. Ми брахмани. І Будда – це 5 століття до нашої ери, а насправді нам десятки тисяч років. Будда – це один із наших». От він мене тепер постійно кличе до Індії: «Індія – це не Бомбей, не Делі. Це тільки туристам показують, а Індію треба знати глибше». І це як якийсь такий, скажімо, знак для мене. Я до цього мушу з великою уважністю поставитися. Такі речі прийнятні. І якби щось таке зав’язалося з Японією, я б попри всі упередження до неї теж поїхав. Але не хочеться їхати в якісь Емірати чи Туреччину, бо там пляжі, і таким чином доплюсувати цю країну до свого списку.

- Воно так ніби само собою стається.

- Так, щось трапилося, що серед тієї нечисленної авдиторії був саме такий екзотичний тип. І «Індію» я став читати не з огляду на те, що він тут присутній, а тому, що залишалося якихось останніх 5-7 хвилин. І якраз у Майкла Найдана був переклад кількох частин. А потім думаєш – випадково це чи невипадково. Але це остаточно можна буде сказати вже після подорожі до Індії.

- В Інтернеті з’явилась інформація про екранізацію «Рекреацій». Це має бути короткометражка Володимира Тихого. А чи хотіли б Ви зняти повнометражну картину за своєю книгою? Яка б це книга мала бути? І якщо говорити уявно, то якби Ви мали можливість, кому б довірили режисерування? Уявімо, що це міг би бути Тім Бартон, Джим Джармуш, брати Коєни?..

- (сміється) …Ми з Михайлом Найданом завжди думали, що будемо екранізувати «Перверзію», і що ми запросимо Романа Поланского. Але тепер ця справа під великою загрозою, бо його можуть засудити, він десь там досі в тюрмі сидить. Це жарт, звичайно. Я думаю весь час, що якби мав змогу цьому повчитися, то я би хотів сам ставити фільм і це був би фільм за «Перверзією»,за її мотивами. У мене є навіть готовий, майже готовий кіносценарій, який мала ставити інша людина, але наші розбіжності були завеликі. Я не погодився, щоб цей режисер так змінив усе. І тому воно заморожено, воно нікуди не розвивається, не рухається. Це мав би бути дорогий фільм. Але я чекаю якоїсь такої нагоди, такого дня, бо думаю, це знову ж таки є якісь такі ігри долі. Бо знову ж таки, якщо воно в мене десь там лежить, то воно фільмом колись обов’язково стане. До цього фільму я би бачив режисера радше такої зовсім молодої школи. Тому що я цей фільм бачу, як такий різновид екшену, треба бути дуже сучасним у кінематографічній мові. І в той же час я хотів би бути поруч, бути другим режисером. Але суто технічний бік взяв би на себе цей невідомий нікому молодий талант, який може красиво скомпонувати, змонтажувати, поставити сцени.

- Якщо вести мову про інше. Ви починали як поет, і у есеї «Час і метод» писали про свої перші вірші як «пасивно споглядальні» та «ідейно неспроможні». Чи вважаєте, що має бути інакше?

- Це з іронією. Мені це закидали. Я був гарячим захисником цього, що поезія не має нести якусь ідеологію в собі. Тоді така ідеологічна фішка, що у виховній роботі з молоддю говорилося про «активну життєву позицію» радянської молоді. І я це ненавидів. Тому пасивна споглядальність видавалась мені дуже потрібною рисою, коли у мене з’явився досвід з офіційними редакціями і видавництвами, в мене всюди цього вимагали.

І мені постійно закидали ці моменти – «ідеологічна неясність, туманність» і «пасивна споглядальність». Пам’ятаю, що в мене дуже часто «вікно» було присутнє, у віршах – погляд з вікна присутній, що може бути пасивніше. І цей редактор якесь там надцяте «вікно» обкреслював і писав на полях – «хоч би вже раз вийшов з хати» (сміється) . Завдяки їм я зрозумів ще одну штуку, що справді «не стільки світу, що в вікні». Одна справа ця комуністична ідеологічність, але без платформи ідей певних і без життєвої активності поет справді втрачає щось. Він мусить кудись виходити у світ. Ця, власне кажучи, стадія розуміння завершилася на виході моєї першої збірки 1985 року, і я вже з достатньо інших позицій про це все думав. Я почав думати про самоцінність реальності як такої, яка є, можливо, ціннішою від поезії, чому ні. Перед тим мені видавалося, що поезія понад усе, а все решта – приземлені дурниці.

- Коли прийшло усвідомлення того, що «я пишу добре, і це – моє»? Чи це було усвідомлене рішення, чи це прийшло само собою?

- Складалося докупи кілька речей. Я з цим нічого не міг поробити: час до часу мене тягнуло до писання, і все. Під впливом чогось, першопоштовх у чомусь прочитаному, побаченому – витягав якийсь там зошит і писав. З якогось віку став робити самвидавчий часопис, це ніби свідчило про потяг до журналістики, але яка там журналістика, там все ж таки була вигадка. А паралельно з цим я мав досвід шкільної рутини, коли мав за твори найвищі оцінки, їх зачитували перед класом, іншим учням ставили в приклад, перемагав з цими творами на олімпіадах. Мені було таке підтвердження, що мені це дається, що це ніби моє.

- Чи Ваше постійне мандрування породжує бажання якогось затишшя?

- Так, безумовно. Це я тут, удома знаходжу. Це гарно якось так чергувати. Затишшя мені потрібно ще й для того, щоб якісь нові речі створювати. Тому що в розхристаному стані, в дорозі нового я нічого не можу написати. Це не приносить радості. Я міг би зусилля якісь прикладати, але навіщо? Я можу активно працювати в потягах, літаках, на вокзалах – перечитувати, виправляти вже те, що написане. Але створювати новий текст мені треба на своєму місці.

- Що б Ви ще хотіли встигнути як письменник?

- О, я ще страшенно багато хотів би встигнути! Я ще не збираюсь «закривати лавочку». Після цієї книжки з містами побачимо, бо в мене є ще ідея кількох романів. Насправді я повільний у підході. Є ще ідея збірки коротшої прози, де будуть історії з якоюсь постаттю в центрі. І це будуть фактичні люди, які справді існували. Невигадані люди, історичні постаті. Якийсь, скажімо, несподіваний погляд на негідника чи крайнього грішника, яким він там постає в історії. І для цього мені потрібна фактична база, яка дозволяє іншими очима глянути на те, що він робить.

І якщо в мене назбирається достатньо таких історій на книжку, то буде книжка. Це виникло з потреби написати текст до збірки «Сто тисяч слів про кохання», де я написав текст про вбивство Бандери, але в центрі оповіді не він, а його вбивця. Після цього тексту я подумав, що можна назбирати таких постатей на цілу книжку. І можна спробувати якось більш багатозначно потрактувати кожну з цих ситуацій. Але є лише кілька, на книжку не вистачає. Це складається більшою мірою випадково. Я якраз зовсім не по-західному на випадок покладаюся, типово для всіх нас.

Автор: Христина Семанюк
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/11/17/132603.html

Бесіда відбулася після виступу Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які знайомили українську публіку з творчістю швейцарських поетів Педро Ленца і Рафаеля Урвайдера. Андрухович часом експериментує зі звуковим представленням своїх творів: розпочав «сольну» діяльність разом з польським гуртом Karbido. Хоча й раніше у нього був досвід роботи з іншим польським проектом, наслідки якого можна почути на диску «Andruхоїd» (2004), проте, на відміну від «Самогону» (перший диск, записаний разом з «Karbido»), він не мав творчого продовження. Письменник розповів про «Цинамон» (нещодавно він був озвучений на Festiwalu Dwa Brzegi w Kazimierzu Dolnym і скоро з’явиться в продажі) та про спільну роботу з гуртом «Мертвий півень».

— Пане Юрію, як виникла ідея озвучити свої поезії під музичний супровід?

— Це була мрія. Можливо, навіть писання поезії стало вже наслідком того, що я мріяв з музикантами виступати. Десь у підлітковому віці почав слухати рок-музику й цікавитись, про що йдеться в піснях. Я англійської мови, нажаль, у школі не вивчав, тому доводилось кожне слово шукати в словнику… А згодом так розмріявся, щоб виступати на сцені з рок-музикантами. Коли почав свої перші юнацькі вірші писати, то я собі уявляв — може колись вони стануть музичними композиціями.

— Коли писали тексти «Пісень для Мертвого Півня», які, за вашими словами, «неможливо було б заспівати», чи виникало бажання «не-проспівати» їх разом із «Півнем»?

— Ні. Іронія в тому, що я назвав так збірку – «Пісні для Мертвого Півня», але насправді співати їх ніхто не повинен був. Ось це, власне, була несподіванка для мене, що «Півням» вдасться створити такі композиції.

— Які відмінності роботи над «Самогоном» та другим, спільним з польським гуртом Karbido, альбомом?

— Були достатньо відмінні обставини студійні, тому що «Самогон» ми записували у Вроцлавській студії, погано пристосованій для музики саме такого характеру. А вже над «Цинамоном» працювали в комфортних умовах у Варшавській студії, яка належить одному з учасників Karbido, він же у нас програмер і клавішник. Було більше часу, і ми набули досвід. Але в цілому принципових відмінностей немає, бо це практично ті самі музиканти, і невеликий проміжок часу пройшов від роботи над створенням першого альбому. Хоча «Цинамон» як музичний проект достатньо відмінний. Утім, про це варто говорити вже після того, як альбом побачить світ. У кінці вересня вийде польське видання, а коли буде українське – поки що сказати не можу, але дуже сподіваюсь, що наступного року.

— Розкажіть про Ігоря Смичика, який зібрав у етнографічних експедиціях чимало матеріалу, в тому числі й «Зелену ліщиноньку».

— Я від нього запам’ятав цю пісню, і згадую в «Таємниці» — даю йому кілька характеристик: геніальна людина – і як художник, і як музикант. Він чудово грав на гітарі, але відколи закінчили інститут, ми не бачились, а тому він для мене, ніби людина з минулого часу. Ігор живе в Кіровограді, працював викладачем художньої школи. Чи він якось розвивав свої музичні нахили — мені невідомо. Він не грав у жодному гурті (був застільний музикант, тобто, коли у гуртожитку компанія збирається за столом і хтось, як душа компанії, грає на гітарі та співає). То були позитивні застілля. Вони «підсвічувалися» красивими піснями й голосами. Суттєво відрізнялося від застіль студентів, наприклад, механічного факультету. Там переважно мордобоєм усе закінчувалося. Це був період, коли радянська естрада змагалася з найкращими зразками західного арт-року, і в наших гуртожитках перемагала, звичайно, радянська естрада. Тому такі застілля давали нам шанс щось протиставити.

— У якому напрямку плануєте розвивати манеру подачі тексту — в сторону співу чи речитативу, як це було в «Andruхоїdі» чи «Самогоні»?

— Я б сказав, що «Самогон» вже багато в чому відмінний від «Andruхоїdа». В «Цинамоні», мабуть, в цілому, вже трошки більше моментів власне співу. Але зараз мені ще не дано вгадати. По-перше, ми ж задумали трилогію: після «Самогону» і «Цинамону» має ще бути «Абсент». А ще поки що невідома його концепція, ми тільки знаємо, що буде третій альбом із такою назвою. І от може в «Абсенті» дійсно спробувати вже поспівати. Я побачу, які будуть реакції на «Цинамон». Як будуть сприйматися оті шматки співу.

— Чи виникали ідеї «живих» альбомів з Karbido чи «Мертвим півнем»?

— Це симпатична ідея, але її реалізація в тумані. Тому що це, на мій погляд, немає сенсу робити в ситуації, коли кількість публіки недостатньо вагома. Публіка має співпрацювати. Має бути дуже активна її присутність. І це означає вихід на інший рівень відомості, популярності…

Автор: Олексій Куценко
Джерело: http://sumno.com/article/zhyly-nemov-spivaly/

За словами фронтмена «Мертвого півня» Міська Барбари, вже раніше було декілька спроб задіяти Андруховича в записі. «Але щоб він безпосередньо брав участь в написанні і виконанні в студії, такого ще не траплялося. Він спеціально прилетів на запис з Берліна. З ним ми провели чотири фантастичні дні в Харкові. Альбом складається з дев’яти пісень плюс бонус. Всі тексти на вірші Андруховича. Бонус співає сам Андрухович. Це наша давня пісня «Етюд з воронами», розповідає Барбара.

Андрухович на бонусі й постері

До альбому додається постер, котрий, як і загальний дизайн, створила харківська художниця Марічка Рубан. На постері – фото портрета Андруховича, який хрестиком вишила вчителька української літератури з Запорізької області. Bildunterschrift: Großansicht des Bildes mit der Bildunterschrift:

«Made in ЮА» записувався у харківській студії М-АРТ. Музикантів дуже вразила тамтешня неймовірна колекція гітар – близько 50. Їх використовували сповна, каже Місько Барбара. «Цей альбом відрізняється різноманіттям стилів. Відповідно кожен трек потребує особливого звучання. Коли ми граємо триб’ют до американського року, то грає якась стара стильова гітара. Коли йдеться про аргентинські мелодії, то відповідно з’являється латиноамериканський звук».

Берлінський шок

Коли питаєш Міська Барбару, які моменти в 20-річній історії групи були найбільш значущими, то він без коливань відповідає, що такі моменти пов’язані з Німеччиною. Зокрема з Берліном. Вперше до німецької столиці «Мертвий півень запросили» 1993 року на фестиваль Berlin Independent Days. «Ми мали виступ в Taheles Café. Для нас, як для людей, які вперше виїхали за кордон, це був шок. На той момент Taheles Café був дуже значущий клуб, і виступ в ньому став для нас випробуванням власних сил і умінь, як музикантів. Ми співали українською, а публіка на 99 відсотків складалася з людей, які не розуміли текст. І коли нас тричі викликали на біс, було усвідомлення того, що ми ж таки чогось варті. І те, що ми граємо може бути цікавим не тільки нам самим, але й людям, яким нічого не відомо не про нашу музику, ані про нашу країну».

Bildunterschrift: Großansicht des Bildes mit der Bildunterschrift: «Мертвий півень» ефективніший за МЗС

Ще Місько Барбара пригадує дуже важний для «Мертвого півня» спільний виступ з Андруховичем на німецькому фестивалі Bardentreffen. Концерт проходив у зруйнованому бомбам під час війни костелі. «Це був майже чотиригодинний концерт, під час якого Андрухович читав і пробував співати. Нас запросив туди Вальтер Мосманн, який опікувався нами. Той наш виступ було названо найкращою подією фестивалю. Після концерту Мосманн сказав дослівно таке: «Ви зробили для своєї країни більше, ніж весь ваш МЗС. Мабуть, ви заслужили якоїсь медалі. Але по-перше, вам її ніхто не дасть. А по-друге, навіщо вона вам потрібна?»

За двадцять років склад «Мертвого півня» змінювався неодноразово. Але класичним Барбара вважає найперший. А далі вже були всілякі варіації. Місько нарахував за час існування гурту вісім барабанщиків. Тепер, жартує він, із колишніх музикантів гурту можливо створити окремий барабанний оркестр.

Автор: Олександр Павлов
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4769164,00.html

— Говорити з Ірванцем і не згадувати про БуБаБу – нонсенс. Але я не буду тебе розпитувати про історію «ордена», — певна, читачі “ЛітАкценту” мають свою приватну міфологію БуБаБу, тож не будемо псувати їм життя корективами… А от чи бачиш ти наслідки вашої (БуБаБу) діяльності в сьогоднішній літературі?
— Як БуБаБу – те, наше – бачу… Але також – і ширше. Хтось колись написав про Андрея Хадановіча, що він виконує ту функцію в білоруській літературі, яку в українській виконало БуБаБу. Ну, Хадановіч – титан, він за трьох паше! А насправді він, дійсно, розвінчує міфи. Розумієш, після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все, і досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало: „можна”. Зараз Андрей те саме робить у білоруській літературі, там теж купа всяких фальшивих стандартів, табуйованих тем. Ми це пройшли на 15 років раніше. Десь така сама різниця між Україною і Білоруссю і в розвитку суспільства, у політичному розвитку.

Найбільш вдячним продовженням БуБаБу є, як це зухвало не прозвучить, Сергій Жадан. Він, до речі, колись ще учнем виграв олімпіаду з української мови і літератури, так от – він тоді якраз інтерпритував БуБаБу. Тут є прямий імпульс, пряме посилання.

І, крім того, в теперішніх молодих я багато бачу нашого, перетравленого, відозміненого, але нашого. Можу назвати дуже протилежні імена – Ілля Стронговський і Павлик Коробчук. І в тому, і в тому є якась зернинка БуБаБу, хоч вони між собою далеко не схожі. А ми самі надалі задаємо канон, тобто маємо писати на рівні БуБаБу.

— Ти згадав білоруську літературу, і те, що вона перебуває нині на тому ж етапі, на якому українська перебувала 15 років тому. Ти багато перекладаєш – не тільки з білоруської, але й із польської; взагалі — перебуваєш у контексті сучасної європейської літератури. Які ще паралелі ти бачиш, що цікавого, відмінного?
— О, ні, не питай, бо це все одно, що питати: “Чим океан відрізняється від калюжі?” Коли я буваю за кордоном, я ходжу по книгарнях. Минулого року, коли я був на стипендії “Ґауде Полонія”, я не вилазив із книгарень, мене перед закриттям виганяли, тому що там можна просто читати, не треба купувати книжок. Якщо говорити про приємні зрушення, то за останні п’ять, може — сім років на полицях книгарень з’явилися українські імена. Коли я дивився в якомусь 1995 році – нас там практично не було. Лише видання “Чарне” – спеціалізованого видавництва, що доносило інформацію полякам про українців. За останні 10 років, заходячи у польські, німецькі книгарні, я на власні очі бачив книжки Андруховича, Забужко, Дереша, Жадана, Софійки Андрухович, Андрія Бондаря… Це «навскидку», те, що я точно бачив. Українці з’явилися, хоча це не така проста справа. Для того, щоб проникнути на той ринок, знайти оту шпарку, щілинку в дуже щільній стіні – там стільки цікавої літератури! – що десять років тому я думав: “Якими ми маємо бути, що ми маємо написати, щоб сюди пробитися, на цей ринок”?. Але, як бачимо, щось таки вдалося.

— Ота література, яка “пробилася”, впливає на те, якими нас бачать?
— На відміну від України, у тому, західному світі інтелектуали мають значно більший вплив на громадську думку. Там до інтелектуалів прислухаються. Вони там мають величезні ток-шоу – розумні, не “95 квартал”, і вони справді формують громадську думку. Таким чином, наприклад, польські інтелектуали змінили ставлення до українців, яке було дуже упереджене ще п’ятнадцять років тому. А книжки читають, відповідно, ті самі інтелектуали, і вони вже це несуть далі. Якщо середній громадянин може, сам не візьме й не прочитає цієї книжки, то коли від людини, яку він шанує, думку якої поважає, з екрана телевізора почує ім’я – він це обов’язково візьме до уваги. Він знатиме, що вийшла вже книжка кльового українського автора. І це впливає.

— А як ти собі уявляєш ситуацію тут і що з нею можна зробити? Як збільшити вплив інтелектуалів на громадську думку, на суспільні процеси?
— Це страшенно довга і важка дорога. По-перше, треба змінити роль інтелектуала в суспільстві. Що її може змінити? Хіба державна політика, якої я у нас не спостерігаю. Адже поки вчитель заробляє менше за торговця на базарі, доти не буде вчительство престижним, і дух не восторжествує над плоттю. Я коли йду містом, бачу тих, хто поповнює рахунки на мобілках, і біля них оголошення “заробіток 100-200 грн в день”. От поки вчитель у нас не отримуватиме 100-200, а то й 300 гривень на день, доти вчительство не буде в пошані, вчителі будуть погані, і готуватимуть відповідно погано своїх учнів, і це далі великою пірамідою поширюватиметься на весь народ. Ці наші погані урядовці, погані інженери, погані лікарі – вони всі вчились у поганих вчителів. Коли не думка якої-небудь Тіни Кароль буде домінуючою в суспільстві, а думка Оксани Забужко, не якого-небудь Шуфрича чи Рудьковського, а якого-небудь Андруховича або Даниленка, то тоді щось зміниться. Але треба, щоб держава сама до цього відкрилась.

— Мабуть, не найшвидшим шляхом, але одним із кроків до цього є переклади. Ти перекладаєш, ти показуєш іншу літературу, інший світ. А що переклад для тебе?
— Так, я останнім часом дуже конкретно “присів” на переклади, якщо говорити наркоманським жаргоном. Мене нещодавно спитала про це дружина – чому це так? Я подумав, і відповів, що переклад – дуже добрий замінник творчості. Ти читаєш текст, ти його розумієш, ти достатньо володієш рідною мовою, ти бачиш, як це класно, соковито можна сказати рідною. Я наразі переклав автобіографічний роман Януша Гловацького “З голови”, три його п’єси, одна з них, “Четверта сестра”, успішно йде вже два роки в Молодому театрі. Я добре знаю ситуацію в українському театрі і в драматургії зокрема – нам бракує свіжої крові. Дуже добре взяти, влити отакої свіжої чужої крові. Це от я з Ґловацького наточив три відра крові і влив у кровеносну систему українського театру (сміється). І не тільки з нього – я переклав п’єсу іншого цікавого драматурга Анджея Сарамоновіча “Тестостерон” – п’єса про шістьох мужиків, там жодної жіночої ролі, зараз її дивляться режисери, з цього теж мало б щось вийти. Зрештою, мені просто цікаво перекладати. Ту саму “Четверту сестру” я свого часу прочитав у польському театральному журналі “Діалог”. І мені захотілось, щоб вона з’явилась українською. Я не мав ні театру, ні замовлення, ніхто не брався її друкувати – я просто взявся перекладати її для себе. А зараз – це дуже успішний спектакль, на нього публіка ломиться, на люстрах висить. Але мушу сам себе за шкірку відтягти від перекладів, бо треба дописувати своє. Так що на якісь півроку-рік я візьму паузу від перекладів.

— І чим займешся у перерві?
— Дописуватиму роман. Не розповідатиму про нього, єдине що скажу – за якимись загальними параметрами це теж антиутопія, як і “Рівне/Ровно”. Цей інтервал я беру саме щоб його закінчити, бо воно вже мені “підперло”.

— Тобто ти пишеш, тому що “воно” тобі пишеться? Тобі не йдеться про, скажімо, громадянський обов’язок, або якісь амбітні міркування?
— Про громадянський обов’язок треба говорити, певно, в останню чергу. Пишу — бо хочеться; і пишу, бо у письменника є це відчуття, що як не напишеш цього ти – цього не напише ніхто. Ось тому – пишу.

— А чим «воно» важливе, що його обов’язково треба написати?
— Важливе — як всяке нове. Кожна нова книжка, особливо якийсь сюжетний роман – це просто ти новий Всесвіт створюєш. Я не буду рівнятися до Толкієна, який ціле Середзем’я створив, населив, але все одно, кожен роман – це Всесвіт. І от я зараз «рожаю» ще один Всесвіт.

— І цей Всесвіт впливає, більшою чи меншою мірою, на той, із якого ми всі поки що нікуди не дінемось. Як ти думаєш, “Рівне/Ровно” – вплинуло?
— Мені, по-перше, приємно, що ця книжка користується попитом, принаймні — в місті Рівному. На сьогодні цей роман уже перекладений польською, білоруською, зараз я підписав угоду із сербським видавництвом, в Німеччині вже існує переклад, зараз там шукають видавництво. Отже, трошки воно розійшлося. Значить, цей роман варто було писати.

— А багато в нас є сучасної літератури, яку варто було писати і яку варто читати?
— Повертаючись до стипендії “Ґауде Полонія”… Ми жили в одному двокімнатному номері з таким знаним редактором і перекладачем із Чернівців, Сашком Бойченком. Він має доньку-підлітка, яка в певний момент “присіла” на літературу. І тоді Сашко з жахом усвідомив, що всю цікаву сучасну українську літературу можна перечитати за десять днів. Що і зробила його донька. Тож люди, які відчитали ці десять днів безпробудно – далі живуть в очікуванні, полюють на нові книжки.

Потік літератури є, інша справа, що відслідкувати його важко, хрінова дистрибуція. Щороку у Львові на Форумі я бачу стільки класних книжок, а потім у Києві я більшої половини їх не можу знайти. Вони сюди не доходять. Що там устиг — купив, то твоє, а не встиг – все, в прольоті.

Але загалом, літератури цікавої є. Є такий Петро Кралюк, проректор Острозької академії, він видається в Луцьку, у видавництві “Твердиня” – уже три романи видав, цікавий автор, але маленьке провінційне видавництво не може пробитись у столицю з його книжками.

Є і втрати. От минулого року пішов із життя Василь Кожелянко. Я дуже хотів із ним заприятелювати, перехилити чарку. Та вже не перехилю…

От чим іще ми відрізняємось від Білорусі – там усі інтелектуали між собою знайомі, настільки їх мало. А в нас… Я можу не знати особисто якихось класних, симпатичних мені письменників. Наприклад, є такий Олександр Жовна – я його не знаю. Я його читав, він мені подобається, але в мене не було нагоди з ним познайомитись.

І це значить, що нас усе-таки достатньо багато, якщо ще є такі, з ким ти особисто не знайомий…

Автор: Олена Шарговська
Джерело: http://litakcent.com/2009/10/05/oleksandr-irvanec-pislja-bubabu-v-ukrajinskij-poeziji-stalo-mozhlyvym-pysaty-vse.html

Будь ласка, розкажіть про свою майбутню книжку.

Ризиковано поки про неї розповідати, адже я ще й половини не написав. Це буде свого роду енциклопедія, в якій зібрано сто одинадцять міст, розташованих ув алфавітному порядку. Про кожне з цих міст я розповім якусь історію. Або принаймні передам якийсь настрій чи натяк. Не всі історії будуть прозовими — іноді може підійти поезія. Десь це буде, безумовно, довгий, ґрунтовний текст про такі міста, як Київ чи Берлін, Москва чи Львів. А про деякі міста скажу одним-двома реченнями.

Чи ви помітили, що з написанням кожної нової книжки персонажі дедалі втрачають риси літературної вигадки й наближаються до вас? Увиразнюється автобіографізм. Чому?

Це означає, що я насправді успішно обманюю. Я створюю таку ілюзію, бо насправді це й далі персонажі. Не хотілося б відкривати таємниці власної творчої кухні. У всякому разі, я пропоную припустити, що це не я, а персонаж, який просто так само називається.

Окрім писання книжки, що ще ви робили в Німеччині?

Я почав із того, що приїхав із перекладеною на третину п’єсою великого Шекспіра «Ромео і Джульєтта», і перше, що я зробив, — завершив переклад. Досить багато й наполегливо працював: порівняно з «Гамлетом», мені було складніше. Причому з формальної точки зору: це твір, у якому більше римованого тексту. Треба працювати більше над технічними аспектами. Крім того, я в цей час записав два компакт-диски: один із «Мертвим півнем» і один з «Carbido». З останніми це вже другий диск нашої майбутньої трилогії —– після «Самогону». Цей зватиметься «Цинамон», а третій — «Абсент», але ми ще не починали роботи над ним. Записаний із «Мертвим півнем» диск називається «Made in ЮА». І майбутня книжка. За великим рахунком ось ці кілька речей.

А може, крім музики й літератури, ви займаєтеся ще якимось видом мистецтва? Наприклад, живописом.

Ще ні, я не дозрів. Але не відкидаю такої можливості.

Якщо зараз озирнутися на самого себе на початку творчого шляху. Певно, за цей час нагромадилася велика кількість чогось у складі особистості. Чого саме?

Я вважаю себе і «везунчиком», і взагалі щасливою людиною — найбільше нагромадилося позитивних змін. Думаю, навіть так: якби я мав можливість вибору, чи стати знову тим молодим початківцем, то напевно би відмовився. Бо я, згадавши собі, як через ці терни переходити, не позаздрив би початківцеві. Це все чистилище, і пекло, і жахливий час із усіма видавничими нетрями, цензурою… Єдине, чому безумовно можна позаздрити — це особливій первозданності чи безпосередності, з якою молодість входить у життя, так банально кажучи. А все інше — ні, ліпше не повторювати. Найкраще так, як є, — я найбільше у згоді зі своєю теперішньою ситуацією.

В одному з інтерв’ю ви казали про чергування захвату від перспектив українського мистецтва й України взагалі із цілковитим розчаруванням. Не боїтеся, що мандри будуть дедалі поглиблювати цей стан і можливо, одного дня остаточно розвернуть вас убік Заходу?

Ні, це неможливо. Я неповноцінний на Заході без України. І я неповноцінний в Україні без Заходу. Я можу існувати лише там і там. Якщо в мене відібрати одну із цих можливостей, я потраплю у глухий кут. Тому страшенно ціную ці свої можливості — бути довше там і трохи тут, або навпаки — довше тут і трохи там. Це щось вражаюче — всюди бути своїм. Розуміти цей світ, бути в ньому органічним і водночас мати ще й інший світ.

Чому зараз віддаєте перевагу як читач?

Останнім часом це non-fiction. Те, що я читав останнє, — дуже гарна, прониклива річ молодого шотландського автора (його польською мовою видали, тому я зміг це прочитати) «Загублений космонавт». Автора звати Деніел Калдер, він написав книжку про відвідини таких регіонів у сучасній Росії, куди ніхто не їздить. Тобто наперед відомо, що там нічого немає. Але це все ще європейська територія Росії: він західним європейцям відкриває очі на те, якою ще може бути Європа. Він відвідує Казань і Татарстан — це ще таке собі. Потім він відвідує Калмикію, республіку Марій Ел, потім Чувашію. Кожен із цих текстів неймовірний: і гострота спостереження, і дотепність, і навіть сентименталізм. Думаю, що це одна з найкращих книжок, які я останнім часом прочитав. Як читач, я зараз дрейфую в бік non-fiction. Листи, щоденники чи подорожі мене притягують набагато більше, ніж романи. Може, мені давно вже добрий роман не траплявся? Тобто добрих траплялося багато, але такий, який знову все переверне, — дуже давно…

А який усе перевернув?

Це можна спроектувати лише на молодість. Це час, коли по максимуму сприймаєш. Потім неможливо однозначно відповісти. Є така книжка і є така, багато подобається, багато вражає… Але по молодості це був перекладений російською роман американського автора з 30-х років, Томаса Вулфа. Роман мав назву «Взгляни на дом свой, Ангел» (Look Homeward, Angel). Я його іноді до сьогодні — не те що перечитую, я не зможу його перечитати «від і до» — але можу відкрити його на n-ній сторінці й хвилин п’ятнадцять у ньому побути. Тоді відкласти. Тому можна сказати, що ця книжка — найважливіша.

Розмовляла Настя Сідельник
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/10/05/174344.html