Що спричинило письменницьке тріо створити такий стиль, як бубабізм?

ПРОКУРАТОР: Як на мене, того часу (1885 року) «шістдесятники» застосовували забагато патетики, тому бракувало чогось рокенрольного… До речі, саме Сашкові Ірванцю вдається чудово «бавитися» із цими «шістдесятницькими» кліше, він уміє освіжити їхнє звучання.

Відомо, що протягом дванадцяти років ваша група вручала премію «Бу-Ба-Бу» (пляшку найдорожчого алкоголю, яку можна було придбати саме того дня) імені пана Базя, персонажа, що живе у віршах кожного з вас. А чому саме спиртне?

ПРОКУРАТОР: Тому що цей задум виник 1888-го, себто року, коли Горбачов почав боротися з алкоголізмом. Це був наш виклик тогочасній політиці.

Пригадуєте найдорожчу пляшку, ой, перепрошую, премію?

ПРОКУРАТОР: Так. Нею нагороджували поета Мідянку з Закарпаття. Це була пляшка, що її купили в київському гастрономові навпроти Головпошти майже за сорок доларів (коли середня заробітна плата в країні становила уього вісім доларів…).

Хто ж такий цей пан Базьо?

ПАТРІАРХ: Для мене це хтонічне створіння, яке у підземеллях має велетенську картотеку, що містить масу інформації про кожного з нас. Відтак влаштовує знайомства, побачення, створює шлюбні пари…

ПІДСКАРБІЙ: Це «добрий маяк у безшлюбному морі… Це ж він поєднав Челентано і Клаудію Морі…»

А як же «Бог парує»?..

ПАТРІАРХ: Десь я вичув, що Бог це комп’ютер з необмеженою пам’яттю і наділений великою любов’ю…

У своїх творах ви часто споминаєте про джаз. Ви його любите?

ПАТРІАРХ: Відповім цитатою зі старого совєтського анектода про грузинів: «Гіві, ти памідори любіш? Кушать да, а так нєт…» Із джазом – щось схоже.

Часто Олександр Ірванець, позуючи для журналістських світлин, показує середнього пальця…

080801133322_infoПІДСКАРБІЙ: Це я показую, на якому пальці ношу обручку.

Продовжте фразу: коли мені було тридцять років…

ПРОКУРАТОР: …я мав 47-річну коханку. Тож бажаю нині такої любовниці усім парубкам, а дівчатам – бути такими ж коханками у 47…

Що відповісте на запитання: хто власник вашого серця?

ПІДСКАРБІЙ: А чому «власник» чоловічого роду?

Ви не боїтеся після смерті потрапити у пекло?

ПІДСКАРБІЙ: Якщо там будуть ці двоє (Неборак та Андрухович), а де ж вони ще будуть, то я вибираю пекло.

Які риси ваших характерів є основними?

ПРОКУРАТОР: Почуття гумору.

ПІДСКАРБІЙ (перед тим голосно зареготавши): Розважливість.

ПАТРІАРХ: Обережність (Ірванець залився сміхом – Авт.).

Запитання до пана Андруховича: чи часто доводиться вислуховувати натяки щодо Вашої схожості з Остапом Ступкою?

Мені казали про те, що Ступці старшому казали, що його син схожий на мене…

Хіба притаманні вашим віршам естетика? Навіщо стільки ненормативної лексики?

ПІДСКАРБІЙ: Де ви чули ненормативну лексику?

Пригадуєте свій перший вірш?

ПІДСКАРБІЙ: Я писав його на п’ яну голову, тому не памятаю…

Що важливіше: процес написання вірша чи результат?IMG_0020

ПРОКУРАТОР: Як батько трьох дітей, можу сказати, що й результат буває непоганий…

Чи часто вас охоплює розчарування?

ПАТРІАРХ: Якщо воно наступає, то це дуже важливо для письменника, бо це значить, що він змінюватиметься й почне писати тексти, які заперечуватимуть попередні…

На кого зі своїх героїв Ви хотіли б бути схожими?

ПАТРІАРХ: На Стаха…

Чи вірите ви в долю?

ПІДСКАРБІЙ: Насправді є щось зверху, що бере тебе за шкірку й веде…

Російськомовний Андрухович у компанії вкраїнського політичного бомонду… Це можливо?

ПАТРІАРХ: Все у житті можливо, але насправді такого ще не було.

Питання пану Ірванцю: чому саме Підскарбій?

ПІДСКАРБІЙ: Бо я володію всіма скарбами світу, чого пояснювати не збираюся.

Літературна група «Бу-Ба-Бу» у складі Юрія Андруховича (Патріарха), Олександра Ірванця (Підскарбія) та Віктора Неборака (Прокуратора) виникла 1985 року, коли Україна зоговорила про два табори молодих «вісімдесятників»: «метафористів» (поетів, що тяжіли до модерністської образності) та «сповідальників» (поетів традиційного, консервативного, «селянського» складу). Між цими таборами зав’язалася дискусія, відтак ворожнеча… А Юрій Андрухович запропонував придумати «щось третє», якийсь «бурлескно-балаганно-буфонадний» напрям. Неборак підхопив ці три слова й утворив із них абревіатуру Бу-Ба-Бу. Відтоді характерна ознака бубабізму – численні виступи наживо. Перша книга цього тріо побачила світ 1995-го, друга – через 22 роки.

Джерело: http://sumno.com/article/pidskarbij-bu-ba-bu-sashko-irvanets-svij-pershyj-v/
Автор: Жанна Куява

Проект «Цинамон» поєднує в собі поезію, музику та відео. Тексти Юрія Андруховича зі збірки «Екзотичні птахи та рослини» у виконанні автора завдяки музикантам з польського гурту «Карбідо» отримали несподівану музичну форму. Як кажуть самі автори, «вона є поєднанням досконалої стриманості традиційного радіоспектаклю з енергетикою пост-року». Альбом складається із 12 звукових картин на одному диску та 5-частинної сюїти «Індія» – на додатковому.

«У музичному центрі ви слухаєте цей аудіо-диск як нормальний, якщо ж вкладаєте його в комп’ютер, там з’являється ще можливість прочитати тексти, подивитися відеокліп на одну з цих речей, а також кілька фрагментів моєї прози, які я теж читаю в супроводі музикантів «Карбідо», – говорить Юрій Андрухович.

«Цинамон» виникав у мандрівній студії звукозапису: альбом народжувався в Утрехті, Дрогобичі, Варшаві та Вроцлаві, партію ударних Цумтор частково було записано в швейцарському Гальденштайні, а деякі звуки були схоплені на вулицях Єрусалима і Гонконгу.

Перше виконання напрацювань до «Цинамону» відбулося під час Міжнародного фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі в травні 2008-го, адже саме творчості Шульца проект завдячує своєю назвою.

«Цинамон» – це ілюзія до «Цинамонових крамниць» Бруно Шульца, пояснив Юрій Андрухович. За його словами, в перекладі українською це могло б звучати як «корицеві крамниці» або ж «цинамонові крамниці».

«Якась атмосфера, якийсь флер чогось екзотичного з якоїсь Індії чи Аравії, з якихось далеких світів, що водночас закинуте в затхлу і досить консервативну, дегенеративну атмосферу малесенького галицького містечка. Це ніби те, в чому перегукується зі світом Бруно Шульца», – сказав Юрій Андрухович.

Уже є відгуки польської музичної критики

За словами письменника, уже є відгуки польської музичної критики. Всюди зазначається, каже Юрій Андрухович, що Цинамон є значно глибшим і більш самостійним, порівняно із «Самогоном».

За словами Юрія Андруховича, цей проект існує завдяки співфінансуванню двох польських інституцій (Польського Інституту в Києві та Інституту Адама Міцкевича), а також Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Однак від українських – ніякої матеріальної підтримки, зауважив Юрій Андрухович. «Ми дуже дякуємо Міністерству культури і туризму України за те, що вони, навіть не маючи коштів, підтримують наш проект», – зауважив письменник.

Від 14 квітня з Івано-Франківська розпочнеться всеукраїнський промо-тур «Цинамон» із гуртом «Карбідо». Спеціально для «Цинамону» готують відео-проекцію, що супроводжуватиме виступ.

Автор: Наталка Коваленко
Джерело: Радіо Свобода

Насправді Юрій Андрухович і Чарльз Буковські, як розумієте, між собою навіть не знайомі. Їх принагідне протистояння, якщо можна говорити про щось подібне, є суто умовним і буде відбуватися виключно в цьому тексті. Хоча, не виключаю, що Ю.Андрухович матиме бажання відповісти і якось пояснити свій дивний упорядницький волюнтаризм стосовно Чарльза Буковські у загалом цікавому та симпатичному авторському проєкті, присвяченому американській поезії 1950-х – 60-х років. Непритомність упорядницької поведінки, як на мій погляд, полягає саме у кричущій відсутності Чарльза Буковські у цій антології, що небезпідставно претендує на статус питомо представницького видання, бо коли ще нас порадують перекладами американської поезії у форматі антології двох найгарячіших ув аспекті витворення нової конвенційности (нового аванґарду, як слушно значить сам Андрухович) десятиріч. Отже, першим завданням цього тексту є ліквідація дивної забудькуватости шановного упорядника та презентація власне літературної постаті Чарльза Буковські. Іншим можливим завданням я бачу спробу пояснення цієї, без перебільшення, халепи упорядника. Бо одна справа, якщо патріярх Бу-Ба-Бу, за його власним зізнанням, у 1995-му році не мав зеленого поняття про Френка О’Гару (що, зрештою, цілком зрозуміло, бо хто з нас тоді хоч що-небудь знав?), але зовсім уже інша, якщо він, упритул (інакше кажучи, фахово) займаючись американськими поетами середини ХХ століття, проґавив у тому огромі імен і текстів чи не найцікавішого з-поміж них, а саме – Ч.Буковські, автора, до речі, тридцяти двох (sic!) поетичних збірок.
Отож, ближче до Чарльза Буковські. Пару слів про цього прецікавого персонажа, – виключно для тих, хто не встиг ще про нього дізнатись. Поет, прозаїк, сценарист. Чи не найбільше уславився своїми оповіданнями, які склали сім окремих збірок. Романіст, автор шести романів. Письменник, що рухався у власній творчості, сказати б, приблизно тими ж стежками, що й бітники чи інші марґінальні та нонконформістські угруповання й рухи середини ХХ століття. Буковські сьогодні – автор понад відомий – як у рідній Америці, так і в Европі; і навіть передовсім у Европі, зрештою, так було не лише із цим автором. Як сценарист, він також причетний до кіноіндустрії – за його творами й навіть за його участю були відзняті художні й документальні стрічки. Приміром, фільм „П’янь”, для участі в якому, подейкують, актор Міккі Рурк дозволив вибити собі передні зуби, – для більшої, треба думати, достовірности натури. Фільм, напевно, бачили всі, хто шанує акторський талант М.Рурка; але, мабуть, не всі знають, що сценарій до цього фільму написав сам Буковські, до того ж, на основі автобіографічного фактажу.
Народився Чарльз Буковські 16 серпня 1920-го року в Німеччині (що, певно, багато чого пояснює, коли завдати собі праці й замислитись про майбутню письменницьку субверсивність і будь-яке інше небажання бути таким, як усі), на березі Райну в Андернасі, в родині дрібного службовця. Втім, свого німецького дитинства письменник, можливо, не пам’ятав. Бо вже з 1922-го року родина мешкає в США, спочатку в Балтіморі, потім у Пасадені. Ще пізніше остаточно укорінюється в Лос-Анджелесі. Шкільні роки пізніше знайдуть своє відображення в автобіографічному романі „Хліб із шинкою” (1982). Роман дає певне уявлення про те, з якого саме дитинства походить письменник, якщо погодитись із відомим твердженням, що всі ми родом саме з дитинства. Ну, і звісно, в романі є місце для перших відкриттів у царині кохання – слизького та мало приємного. Після завершення середньої школи вчиться в 1939 – 1941 роках в Міському коледжі Лос-Анджелеса на факультеті журналістики та анґлійської мови. З початком Другої світової війни вирушає до Нью-Йорка, потім до Філадельфії, де й буде визнаний психіатрами невідповідним до служби у війську з причини його „антисоціальної” (sic! – бо соціяльною, мабуть, завше визнавалася хіба що тупа апологетика чинного режиму) громадянської позиції. Цей епізод його героїчної біографії також, як варто було й очікувати, потрапив до прози письменника. Після цього чимало їздить країною в пошуках заробітку; працював на бойні, у залізничній ремонтній бригаді, в американському Червоному Хресті – в багатьох містах і штатах величезної країни. Голодуючи й обмежуючись одним шоколадним батончиком упродовж доби, створює по 5 оповідань і віршів на тиждень; відсилає їх до літературних журналів. Вони мали звичку повертатись назад із відмовою. І лише 1944-го року перші два оповідання були надруковані в журналах „Історія” і „Портфоліо”. Тут би кожен на його місці почав активно писати й розвивати успіх, але Буковські припиняє літературні спроби на довгі десять років… Це були роки занурення в реальне жорстке життя й накопичення особистого життєвого досвіду. Водночас це був досвід великої країни, якщо не всієї цивілізації середини ХХ століття. Саме в цей період формується загальновідомий образ трампа, життя якого позначене невпорядкованістю, бомжуванням, випадковими сексуальними контактами, алкоґолізмом, іншим перманентним розширенням простору боротьби. Його оточення – це здебільшого асоціяльні типи, які тим не менше, на думку письменника, були ближчими до розуміння глибинних первнів життя, ніж університетська професура. Цей період його життя завершився майже печально – в палаті доброчинної лікарні Лос-Анджелеса, куди він потрапив із кровотечею виразки шлунку – йому надають якусь допомогу буквально за крок до смерти й радять неодмінно зробити операцію й загалом, подумати про своє життя. Після лікарні він знову повертається до творчости. Пише вірші й надсилає в журнали. Врешті-решт, починає стабільно друкуватися. Одне з чисел журналу „Арлекін” було повністю складено з його віршів. Одружується, і в 1955-му в нього з’являється донька Марина; шлюб, щоправда, невдовзі розпався. Він і надалі багато пише; частішими стають публікації. У „Вічнозеленому ревю” друкуються його новели, а Каліфорнійське товариство поезії видає накладом 200 примірників його першу, обсягом у тридцять сторінок, збірку віршів „Квітка, кулак і тваринне виття” (1960); далі буде збірка „Вірші на довгу відстань для гравців, що зазнали поразки” (1962). Основні збірки віршів Буковські, що викликали неабияке зацікавлення його творчістю, були видані в невеличкому приватному видавництві „Луджон Прес”.
Тож, на початку 1960-х добірка з 11 віршів Буковські з’явилася вже в першому числі культового ліворадикального журналу „Аутсайдер”, а поруч на сторінках сього числа можна було бачити імена Д.Керуака, В.Берроуза, Г.Міллера й ін. Перші книги – збірки оповідань і віршів – друкувалися у невеличких приватних видавництвах, що мали можливість, а можливо, й щире та зрозуміле бажання не залежати від анахронічної або й корумпованої думки академічної літературної мафії. Видавництво „Луджон Прес” (Нью-Орлеан) залюбки друкувало твори невиправного марґінала Буковські. Їх співпраця почалася з видруку двох поетичних збірок поета – „Це тримає моє серце в їх руках” (1963) з передмовою професора університету Луїзіани Б.Коррінґтона (який чи не вперше проаналізував ці вірші), й „Розп’яття в руці смерти” (1965). Зайве, мабуть, згадувати, що сьогодні ці видання є бібліографічними раритетами. Між іншим, критик Ніл Чирковські вважав Чарльза Буковські найпритомнішим з усієї літературно-мистецької ґенерації бітників. 1966-го року один з палких прихильників творчости письменника, Джон Мартін, засновує в Санта-Роуз (Каліфорнія) видавництво „Чорний горобець”, – спеціяльно, аби друкувати все, що напише Бук. Тут упродовж 60-х будуть виходити його збірки, а ще Джон Мартін, починаючи з 1969-го року, почав сплачувати Буковські по 100 доларів на місяць, аби той зовсім не відволікався від літературної праці. Сам же Д.Мартін навіть працював один час у фірмі з доставки товарів, і все це лише для того, аби його маленьке неприбуткове видавництво мало змогу й надалі друкувати твори тоді ще майже нікому невідомого Ч.Буковські. Ось вони, дивні атрактори літературного процесу – не лише письменник, але і його видавець…

На початку 1970-го року Буковські за 20 днів пише свій перший роман „Поштамт” (1971), у якому з’являється головний герой усієї його прози Генрі Чінаскі. Цей перший роман розійшовся в США накладом 75 тисяч примірників, а по світу – півмільйонним накладом. У наступному романі „Фактотум” („Factotum”, 1976) його все той же герой живе в перманентних пошуках праці, ніде тривало не затримується; відвідує іподром і численні бари; вживає млинці, які його чергова божевільна подружка готує без олії; пише оповідання, які без найменшої надії скеровує до редакцій літературних часописів, а зворотні листи з відмовами опускає до принагідних контейнерів для сміття. Але наприкінці 70-х Буковські стає направду популярним. Його часто запрошують почитати вірші за 200 доларів гонорару, а його відвідини Німеччини й Франції широко висвітлюються в пресі і навіть на телебаченні. Наступними романами будуть „Жінки” (1978), „Хліб із шинкою” (1982). В 1983-му році за його оповіданнями знімають перший фільм „Історія звичайного безумства”, а вже 1989-го року фільм „Холодний місяць”. Самого Буковські запрошують у якості сценариста до Голлівуду й 1987-го року за його власним сценарієм з’являється стрічка „П’янь”, у якій знявся Міккі Рурк у ролі Генрі Чінаскі. Тим часом сам письменник видає невдовзі наступний роман – „Голлівуд” (1989). А останній роман – „Макулатура” (1994), побачить світ уже без автора. Помирає Чарльз Буковські 9 березня 1994-го року від лейкемії в своєму будинку.

Сьогодні до послуг читача є декілька видань російською мовою: „Хлеб с ветчиной” (СПб, 2000); „Женщины” (М., 2001); „Макулатура”. М., 2001; „Самая красивая женщина в городе” (СПб, 2004); „Фактотум” (СПб, 2000; а також пречудовий однойменний художній фільм 2006-го року) тощо – читайте і насолоджуйтесь, не чекаючи перекладів українською, бо можна й не дочекатись. Утім, є вже і деякі зрушення в цій ситуації; так, приміром, С.Жадан у своїй нещодавній книзі „Марадона” поміж інших власних перекладів помістив і декілька віршів Буковські, супроводивши їх цікавим мікро-есеєм, у якому на диво притомно визначив основні чуттєві параметри творчости свого американського колеги: „<...> життя триває від ерекції до ерекції, найбільш чесні поети про це пишуть, найменш чесні при цьому дрочать”; не забувши сказати й про особливу місію перекладачів, які „так само як і поети несуть відповідальність не лише за дотримання правил перенесення приголосних, але й за наближення пекельних брам до кордонів міської забудови”. Мабуть, читати Буковські треба й для того, аби не повторити колись услід за Патріярхом Бу-Ба-Бу, лише маючи на увазі іншу людину: „Я не знав, хто такий Чарльз Буковські”…
Мені говорили люди, що власноруч робили спроби перекладати вірші й прозу Буковські, що це досить складне завдання – передовсім, через його мову, ускладнену сленґом та іншою лексикою та фразеологією, якої не вчать у наших вузах. Якщо Буковські відсутній ув антології саме з цієї причини, то читач, як на мене, це зрозуміє; треба було просто чесно сказати про це в передмові. Бо так просто по-українськи замовчати марґінального й екстатичного (на погляд, скажімо, адептів постмодерністських літературних синдикатів), але водночас направду культового Буковські уже неможливо. Поготів, що все більше й більше молодих людей в Україні опановують анґлійську мову на тому рівні, який дозволяє знайомитись із такими, як Бук, без посередників. Особливо ж, коли посередники дивним чином уникають своєї місії. То чи мав Ю.Андрухович щонайменше право на подібну підкреслену іґнорацію Чарльза Буковські в своїй авторській антології? Питання далеко не риторичне. Хотілось би чути відповідь. Я направду хотів би зрозуміти мотиви упорядника і перекладача цієї, доволі презентабельної та, безперечно, корисної та потрібної антології. Якщо перекладати Буковські українською мовою – занадто складне завдання, це справа одна; але якщо його в принципі не повинно стояти в даній антології – зовсім інша. Говорю про можливу саме іґнорацію лише тому, що Ю.Андрухович наприкінці своєї цікавої передмови сам згадує про тих, кого в антології немає, принагідно пояснюючи причини такої відсутности: „Зовсім немає Джека Керуака і Вільяма Берроуза – залишені ними прозові масиви застують собою все інше включно з поезіями. Немає Чарльза Олсона з його проективним віршем, немає Скайлера, Спайсера, Кауфмана, Вейлена, чорної пантери Ле Роя Джонса, хоч кожен із них запам’ятався коли не одним віршем, то принаймні якимось одним рядком, але це знадобилося б для інших антологій – одного вірша чи одного рядка. Немає, чорт забирай, зовсім немає жінок, хоч я свідомий того, що Деніз Левертов є просто геніальною.” Про Буковські, як ви зрозуміли, немає навіть згадки, не говорячи вже про якісь пояснення.
І ще пару слів про передмову від Юрія Андруховича, яка представляється текстом виразно концептуальним. Її можна було б назвати й інакше, ніж зробив це автор, скажімо, – Виправдання Америки. Бо передмова передовсім виконує завдання переконати українського читача, що Америка – не така вже й гидотна країна… Чимось подібним сьогодні активно займається американець тернопільського походження Василь Махно, використовуючи ледве чи не всі доступні жанри. Ставлення до Америки, власне, до американського психоментального та політико-економічного імажинативу в Старому світі цілком однозначне. Варто згадати, наприклад, лише два речення французького аванґардиста Мішеля Уельбека з роману „Лансароте” (2000): „Судячи з усього, ми стрімко наближаємося до створення всесвітньої федерації під управлінням Сполучених Штатів Америки, і з анґлійською мовою в якості державної. Зрозуміло, перспектива жити під владою ідіотів дещо напружує, але це ж не вперше…” Або початок фільму Люка Бессона „Янгол А” – той епізод, у якому французи вибивають борг із колишнього співвітчизника, що мешкає нині в Штатах, і зневажливо при цьому відгукуються про американську звичку панувати над світом і навіть про американську валюту. Або той безлад, що спричинив переможний американський мілітаризм у Іраці, чи американське бомбардування Афганістану, Сербії чи зовсім уже беззбройної африканської республіки Сомалі. Світ ненавидить Америку, й на це є свої об’єктивні причини. Що цікаво, Америку не надто толерували навіть деякі її відомі громадяни на кшталт Езри Павнда, Генрі Міллера чи Ґертруди Стайн. Для прикладу, вийшовши з вітчизняної божевільні, Павнд одразу вирушив знову до Італії, не забувши відсалютувати своїй номінальній батьківщині нацистським привітанням (чи не звинуваченням у нацизмі був цей промовистий жест Поета, і чи направду він був аж таким божевільним?). Генрі Міллер, своєю чергою, писав у книзі „Нью-Йорк і назад”, стилізованій під лист до свого европейського товариша, письменника Альфреда Перлє: „Завтра буду заповнювати клопотання про паспорт. У графі „Мета візиту до Франції” відповім, як і минулого разу: „Отримати задоволення”. А можливо, напишу: „Стати людиною”. Нормально, так?” Мабуть, прикладів досить. Тим часом, у Ю.Андруховича знаходимо переважно апологетику цієї країни – від „американських” віршів зі збірки „Пісні для мертвого півня”, – до цієї передмови. Логічною інтонаційно-семантичною кодою цього розлогого й досить-таки цікавого вступу до антології є наступні слова Ю.Андруховича: „Коли я бачу занепад, мені не шкода Росії, але шкода Америки”. Мені особисто так само не шкода Росії – як і будь-якої іншої імперії. Саме тому мені не шкода й Америки, бо я не бачу між ними принципової різниці. Всі імперії мають приблизно однакову долю – починаючи, мабуть, від Римської; наприкінці тунелю на всіх їх чекає занепад, приниження, часом – тривала агонія, що здатна затягнути у свій епіцентр ні в чому не винних інших. А загалом, М.Уельбек ще у „Платформі” був промовисто прохопився, маючи на увазі весь Західний світ: „Ми будуємо світ, у якому не можна жити”. Що тут ще можна додати?
Василь Махно повідомляє у своєму есеї, що А.Ґінзберґ, прощаючись із уже немічним Павндом, поцілував його руку. Якщо це направду так і було, то особисто я неймовірно вдячний Ґінзберґові за цей ритуальний вчинок. Бо в часи остаточного становлення ґенерації Біт Е.Павнд, геніяльний Езра Луміс Павнд, що й сам-один може слугувати виправданням всієї Америки, цей Павнд упродовж тринадцяти років катувався ув американській божевільні. За що?! – питання не виглядає аж надто риторичним. Тож, треба давати на нього відповідь. Передовсім через свою геніяльність, що так гостро протестувала проти занепаду культури в ХХ столітті, що почалося, швидше за все, божевільного 1914-го року, а не 1901-го, як це мало би бути за календарем. А ще через свою вроджену людяність, яка в жодному разі не могла дихати в унісон із кривавим століттям двох світових воєн та інших численних безумств, до яких США мають безпосередню, хай і латентну причетність. Бітники, як на мене, цілком усвідомлювали загрози, що їх випромінював державний монополізм на духовність, етику та естетику, – і намагалися протестувати – бодай за посередництва своїх „жахливих” фрактальних текстів. Писав же Керуак свого часу: „Я не бажаю жити у цьому гидотному світі”… Мабуть, саме тому Ален Ґінзберґ і відчув непереможне бажання поцілувати руку зацькованого та напівбожевільного „коляборанта” й останнього представника клясичного модернізму Езри Павнда. Як на мій суб’єктивний погляд, своєрідним підсумком, пречудовою кодою всіх цих змагань за людину й культуру – від несамовитого Павнда до строкатої ґенерації Біт, є творчість Чарльза Буковські, що й після його смерти в жодному разі не втрачає на своїй актуальності.
Наприкінці хочу ще раз наголосити: цими своїми міркуваннями я в жодному разі не хочу сказати, що антологія американської поезії, впорядкована й перекладена Ю.Андруховичем, мало цікава чи, поготів, – непотрібна. Зовсім навіть навпаки. Наше взаємнення з іноземною культурою, зокрема, з американською, – всерйоз лише розпочинається. Тому ця антологія може перевидаватися чи не щороку, кожного разу будучи доповнювана хоча би десятком нових перекладених творів, і матиме, як на мене, незмінний читацький попит. Сподіваюсь, що серед тих доповнень уже не обійдеться і без верлібрів незабутнього Чарльза Буковські, якого критик Д. Ньюлав цілком слушно вважав „єдиним направду улюбленим поетом аванґарду”… Втім, я розумію, що Юрій Андрухович міг би відповісти мені словами самого Ч.Буковські, які зустрічаються в його щоденнику останніх років життя (нічний запис від 28.08.91 р.): „Письменник нікому нічим не зобов’язаний, окрім як своєю творчістю. Він нічого не боргує читачеві, окрім доступу до надрукованої сторінки”. І мав би, звичайно, свою письменницьку рацію.

Автор: Олег СОЛОВЕЙ
Джерело: http://www.inlit.com.ua/node/3298

Тому “Українська Правда. Життя”, начитавшись імпортного глянцю, дозволила собі експеримент. Будемо гратися в “Букварик”.

Умови гри – 33 літери українського алфавіту і абсолютно вільне поле асоціацій. І нехай говорить підсвідомість.

Першим піддослідним став Олександр Ірванець – Підскарбій Бу-Ба-Бу, автор широкого профілю – писав поезії, прозу, драматургію. Крім того, протягом 2004 року встиг побути ” talking head ” на 5 каналі в передачі “П´ять копійок”.

Який він – Ірванець від “А” до “Я”?

А

Альфа. Початок. Така фігнюшка-завитушка, перша грецька літера. Що в мене з нею пов´язано? Є такі неканонічні євангелія. Там є історія про Христа, називається “Евангелие детства”, це в російському перекладі. Надзвичайно поетичний, дуже класний текст. Там є епізод, коли дітей зібрав вчитель, намалював літеру “альфа” прутиком на піску, пояснив кількома словами, а потім дуже швиденько перейшов до “бети”. І тут Христос вирвав у нього прутик з рук і сказав, що не можна переходити до “бети”, нічого не розповівши про “альфу”. І почав розповідати про неї якусь безмежну кількість інформації.

Як би її пов´язати з вашим життям? Чи це просто привід повихвалятися красивою історією, яку ви знаєте?

Поза тим “альфа” – це “А”. В усіх світових мовах, крім моєї рідної, моє ім´я починається на “А”. Я маю страшні проблеми всюди, бо всіх приколює це “Олександр”. З іншого боку, це відразу вбивається в голову, бо ні на що не схоже. Тобто це як “Александр”, але чомусь через “О”. Напевно, як і мій роман “РівнеРовно”, я теж такий собі ОлександрАлександр.

Б

Бутон або батон. Це приємна розтягнута по модулю і водночас міцно стулена форма, спрямована догори. Щось таке запашне і духмяне.

І що ж більше подобається – бутон чи батон?

Батон білого хліба і бутон фіолетового бузку мають для мене однакову вартість.

В

Вона. Вона працює. Вона висить на розтяжках. Вона буде. Вона переможе. Вона – це смерть. Ого, яка апокаліпса з мене поперла!..

Г

Колись чудовий письменник не на літеру “Г”, а на літеру “Б” – Богдан Жолдак – написав чудову ораторію. Ораторія називалася “Великий гамноїд”. Ось з чим у мене асоціюється ця літера. Це була просто джазова ораторія!

Ґ

Ґуля, ґава, інтеліґент, ґандон. Ось чотири асоціації.

Розширити можете?

Ну це все синоніми. І ґуля, і ґава і ґандон – це все є в слові з “ґ” посередині, – “інтеліґент”. Він вміщає в собі всі три попередні слова.

Д

Дерево. Просто дерево. Люблю дерева влітку, восени. Коли думаю про найкращі місця, де я був у світі – там всюди є дерева.

Може “здасте” декілька найкращих місць?

Як це не дивно, я люблю Україну. Дуже красиві місця я знаю – це Острог. Це просто райські краєвиди. Хоча через дорогу там стоїть Хмельницька атомна. Такий красивий цей Острог! Такі красиві там місця.

Люблю Волинь, люблю Полісся, люблю маленькі міста… Цумань, Олика, Клевань.. А от батьки в мене східняки – але я народився вже там. Це Україна. Хоча я також люблю Київ, Харків, Миколаїв.

За кордоном дуже люблю Берлін. Він страшно динамічний. Серед міст дав бог побачити найкрасивіші. Париж, Венеція, Рим, Відень.

Е

Ерос, еротика. Еротичне мистецтво і еротична творчість – це кайф. Я зловив себе якось на думці, що коли починав писати, то писав дуже щирі, але технічно невправні вірші, яких зараз соромлюся. Але я кайфував від них, декламував сам собі до дзеркала – вчився декламувати. І підзаряджався від власних текстів.

В чому ж еротика?

Зараз, коли я пишу технічно вправні досконалі вірші, я не скажу, що зовсім не відчуваю того кайфу, але він у десятки, сотні разів слабший.

Я спитався свого знайомого лікаря, який фізіологічно мені пояснив. Він сказав: “Сашко, ну що ти хочеш? Ти був молодий, організм був молодий, надниркові залози добре працювали, викидали потрібну кількість адреналіну в кров – і все”

Тобто молодість – це адреналін. Адреналін – це ерос.

Творчість – це що, лише надниркові залози?

І гіпофіз теж. Уявляєш, в якій середині голові він знаходиться? Він скрізь.

Є

Єва. Перша жінка. Хоча, як у всі часи жінка в чоловіка, й чоловік у жінки – не перші. У єврейських біблійних текстах все ж таки першою жінкою була Ліліт, жінка з глини і комишу. Ось я і на літеру “Л” відповів…

Ж

Ось ми сидимо біля фотографії дівчини. Я її називаю “моя дівчина”. Це моє улюблене місце. Я недавно відкрив тут свій новорічний сезон. Далі я сидітиму тут практично щодня і просто всіх своїх найбільших друзів я скликатиму і збиратиму тут.

Уявляю такий прийом патріарха, який лежить і подушках і приймає посполитих…

Тут нічого не змінюється від католицького Різдва до 4-5 січня. Погода та сама, дівчина біля мене та сама з року в рік…

Але все ж таки – літера “Ж”…

Жінка. Жінка як щось неймовірне, щось унікальне. Насправді ми всі закуті в тюрми своїх тіл. Ніколи чоловік не уявить себе жінкою, а жінка не уявить себе чоловіком. Це найбільша загадка в світі. Є версія, що жінок підіслали інопланетяни.

Або чоловіків…

Ні, чоловіки якраз нормально тут жили.

Пробували уявити себе жінкою?

Я дуже скептично до цього ставлюсь. Я сам написав колись п´єсу від імені дівчини. Але я на жодну мить не уявляв себе нею. Просто гарно розпрацював це все як письменник. Але сказати, що я вживався в тіло жінки… Нє, ніфіга.

Я пам´ятаю оті паризькі романи Генрі Міллера. Там є момент, коли герой, побувши з французькою повією, розглядає її лоно і намагається уявити у себе щось таке саме. Але, як пише Генрі Міллер, “нічого, крім тупого болю внизу живота, я не відчував”. Ось таке пояснення літературного авторитета, який спробував це зробити.

З

Зеро. Я колись написав оповідання “Play the Game”. Якось я вперше грав у вісбаденському казино. І я тоді виграв – поставив на “зеро”, і виграв досить багато, більше 180 еврів. А фішечка була за 5 еврів. Перед тим я програв 2 чи 3 фішки.

И

Це не літера, це слово, це звук, це те, що вивергає наше горло. Особливо на ранок після бурхливого вживання алкогольних напоїв.

Які алкоголі зазвичай вживаєте?

Я вже дуже обмежив вживання алкоголю. Зрідка п´ю пиво – воно мені смакує, але я рідко його п´ю.

Також я п´ю інколи вино, але найчастіше це херес.

А так взагалі-то я перейшов на міцні напої. Але серед них уже навіть коньяк мені зарізкий. Тому зараз це переважно бехерівка і деякі сорти віскі.

Але ж бехерівка – це теж 40 градусів…

Але вона мені не пече.

І

Це прекрасний сполучник. Ти і я. Сміт і Вессон. Джонсон і Джонсон. Україна і Росія. Москва і Пекін. Сталін і Мао. Тичина і Сосюра. Андрухович і Неборак.

Цим “і” можна охопити все населення світу. Через цей сполучник можна усіх поіменно назвати.

А який ланцюжок ви б побудували за допомогою “і” від себе? Ірванець і…

Ірванець і самотність. Ірванець і творчість. Ірванець і поезія. Ірванець і замисленість. Ірванець і напруженість. Ірванець і натхнення.

А ви екстраверт чи інтроверт?

Однозначно екстраверт. В радянські часи була горілка “Екстра”, але ж горілки “Інтра” не було. Я справді екстраверт, і я знаю цьому ціну. З одного боку, це дуже добре. З іншого – трохи заважає жити.

Ї

Золоте слово “ї*ля”, де після цієї літери іде друга літера алфавіту… Саме це слово було вперше вжито в пізні радянські часи в “Коханці леді Чаттерлей” у перекладі Соломії Павличко. А ми всі в розмовній мові кажемо це слово через “є”. Ми з Небораком тоді навіть дискутували із нею на цю тему.

Вона тоді розповіла, як боролася за ту публікацію. Вона тоді посварилася з тодішнім керівництвом журналу “Всесвіт” – а саме там це було надруковано вперше. Вона тоді навіть розплакалася. Розповіла, що сказала: “Ви, чоловіки, матюкальники, ви ж у розмовах це слово вживаєте. А я його не кажу, я жінка, я мати… Але я знаю що Лоуренс заповів цей свій твір друкувати тільки так, без жодних купюр”.

І вона їх додушила.

Тому в українській новітній літературі це слово пишеться саме так з подачі Соломії.

Й

Перша асоціація – йод.

Це пекуча рідина, яка лікує рани і прищі. Колись я працював у піонерському таборі, у мене була напарниця-молода вожатка, яка покривалася за день прищами. Вона знала про цей спосіб. Одного разу я зайшов до неї ввечері в кімнату – вона відкрила двері, а я сахнувся. На ранок цей йод виблякає, але тоді вона була вся поцяткована, і я справді шугонувся від неї.

Ось така асоціація – рябе обличчя Лариси Павлівни в напівтемряві. Жах!

К

Китай.

Країна-загадка. Країна, де я ніколи не був і навряд чи побуваю. Та я і не тягнусь. Бо побував уже, напевно, в усіх цікавих місцях, крім святої Землі.

Але це цікава країна, яка потихеньку, тихою сапою завоює світ. Зараз вони наступають, і вже потихеньку доходять до Уралу – Російська Федерація дуже скоро зменшиться. Я думаю, що в моїй глибокій старості я доживу до часів спільного українсько-китайського кордону.

Є старий радянський анекдот: оптиміст вивчає англійську мову, песиміст вивчає китайську мову, а реаліст вивчає автомат Калашникова.

А ви реаліст? Вивчаєте мову Калашникова?

Та я Калашникова знаю… Я непогано стріляю. У мене далекозорість – і саме тому я непогано стріляю. Якщо він потрапить мені до рук – я дам собі із ним раду. Але я не вмираю за зброєю. Це не принципово.

То англійську чи китайську?

Наразі я знаю англійську, знаю погано, але мені вистачає. Навіть з китайцями, з якими я зустрічався в Америці, я говорив англійською. Хоча це жахливо. Японці і китайці, які говорять англійською – це повний пінцет!

Л

Любов.

Чому не “кохання”?

Бо “кохання” на іншу літеру. “Любов” просто м´якша до вимови фонетично. Любов – чому ні? Це українське слово! Чому ми маємо ділитися лексикою з москалями? Це вони в нас нахапалися!

Любов. Любомль. Люботин. Люблін. Це ж теж українська семантика.

Любов – це щось таке незвичайне.

Є анекдот, дуже схожий на реальну життєву історію. Колись у радянські часи в село приїздить лекція зі слайдами. По всьому селу розвішали афіші, що буде лекція про любов зі слайдами. А коли всі прийшли на ту лекцію, виявилося, що лекція про любов до партії…

Для мене любов – це святе слово, але воно назавжди дискредитовано ось таким анекдотом.

Одна з моїх заповідей – мати якомога менше святого.

А які ж для вас святі речі?

Мама, Україна… багато є слів, і всі вони будуть жіночого роду. Чому ні? Це нормальна орієнтація.

М

Мабуть, мама.

Це людина, найдорожча мені, бо вона мене на цей світ привела. Плюс у нас із мамою дуже класні стосунки. Ми одного темпераменту, одного року за східним календарем – ми обоє Щурі. Ще ми в одній тріаді – я Володій, вона Близнюк. Ми пасуємо одне одному. Хоча ми інколи неймовірно сваримось. Це все тому, що ми обоє гарячого темпераменту. В мами є неймовірна енергетика!

Вона може бути вашим ідеалом жінки? А то хочеться пошукати якісь комплекси…

99 разів “ні” і один раз “так”!

А дружина ваша схожа на маму?

Ну це ж відома істина, що чоловіки підсвідомо шукають… Але ні. Хоча в сенсі темпераменту Оксана дасть сто очок моїй мамі. Ми всі екстраверти, всі гарячі люди. Це така постійна корида.

Н

Це “ні” – заперечення.

Це такий собі вертикальний “Z”. Не знаю, з чим її асоціювати. Напевно, з усіма заперечними оголошеннями. Як-то “No parking”, “No smoking”, “No sex, no drugs, no rock-n-roll”… і багато інших “ні”.

З цього приводу перемикаємось до української літера “Н” – це як англійська “Н”. Слово “Ні” можна прочитати як англійське “Hi” ( у перекладі – привіт ).

Гра мов – це прекрасно.

А від чого Олександр Ірванець ніколи не міг би відмовитись?

Від життя.

А помирати ж доведеться…

Доведеться. Але я б не відмовився… Хоч я хрещений в православній вірі, та в даному випадку хотів би бути буддистом. Знати, що попереду безкінечна черга перевтілень.

На кого б ви перетворились?

На кота. Це був би тигровий смугастий кіт з трохи надірваним вухом. А після кота я би хотів побути і бізоном, і слоном, і фазаном, і птеродактилем…

А людиною?

Ну колись дуже-дуже потім, коли все інше перепробую. Це був би який-небудь авантюрист з Півночі, як Сітка Чарлі в Джека Лондона. Або десь із Загубленого світу Конан-Дойла. Я би ще трохи помандрував, у наступних життях.

О

Це вигук захоплення. Це ідеальна літера, тому що тільки вона зображає людський рот у стані, коли ця літера вимовляється. Уявляєш, якби цю функцію мала б літера “З” або “Ю”?

О – це коло, символ безкінечної ідеальної людини, тварини, функції, всесвіту. Це ідеальна літера.

І ніби випадково – О-лександр. Вважаєте себе прикладом досконалості?

Я казав, що треба мати якомога менше святих речей. Навряд чи. З одного боку, я знаю собі ціну і нижче певної планки не опускаюсь. Я є такий, який є. Це мене цілком задовольняє. Серед Олександрів мого покоління я не найпослідущий.

П

Це песець, північна полярна тварина, яка десь песеться і песеться у цих північних льодових морях. Це той звір, який у Пелевина десь-там спить.

От у Дантовому пеклі ж не 9, а 8 ½ кіл, як у назві фільму Фелліні. І на кінці 8 ½ кола є крижане озеро, в яке вмерз Люцифер. Це щось подібне до песця, який вмерз.

Це слово ще дуже схоже на лайку. Часто лаєтесь?

Як філолог, я не можу лаятись. Часто зі своїми студентами я обговорюю якісь такі теми, де не можна обійтися без таких слів… Наприклад, коли говоримо про Подерв´янського. Серед студентів є дівчата, але навіть вони вимовляють ті слова. В лапках, без табу.

Р

Літера, якої я до 10 з чимось років не вимовляв. Зі мною займався логопед – старша, страшенно флегматична, слоноподібна пані. Але вона якимось чином через картинки, малюночки, ложечки під язик навчила мене… До доти я розмовляв, як Ленін.

С

Сашко. Зменшувальна форма мого імені, дуже дорога мені. Дорога, як і Олесь, і Лесик, і Алік, і Шура. Але, мабуть, найбільше.

Сашко – така дуже східна форма, саме подніпровська. В селі мого тата – Лукашівка, Золотоніський район Черкаської області – так казали. В нас там були родичі Олександри, яких також називали Сашками. Пізніше я довідався, що псевдонімом “Сашко” підписував свої карикатури Олександр Довженко, коли працював у пресі.

Часто замість “О.Ірванець” я пишу “Сашко Ірв”. Це мій запасний автограф.

Т

Творчість. Вибачте за банальність.

Я думаю, це те, задля чого варто жити. Це гріх – ось чому часто тяжка доля митцям посилається… Але це такий солодкий гріх!

Митець повинен бути освіченим у своїй галузі. Тоді ти знаєш свою справжню ціну. Я знаю, що я не найкращий. Але я знаю, що я один зі збірної.

Коли напишеш гарну річ, то сам, як говорив герой Подерв´янського, “хаваєш себе от і до”.

То ви себе справді “хаваєте от і до”?

Звісно, ні. Все одно якась доля іронії має бути до себе. Я би повісився, якби постійно почав так про себе думати, у величавих тонах.

Повіситись? Така негарна смерть…

Негарна. Я знаюся на самогубствах. Я би застрелився по змозі. Це найблискучіша смерть.

То у вас є вогнепальна зброя?

З собою нема.

У

Україна. Дуже оригінально, як і попередня літера.

“Гірка і пречиста, свята й ненависна”. Це країна, яку 100 разів ненавидиш, а потім навпаки думаєш, що вона не така вже й погана. А коли їдеш нею і бачиш, яка вона гарна – то взагалі.

Іноді думаєш – ну що за доля! Єдина унікальна країна в Європі, і таки дійсно роздерта між сходом і заходом.

Я про це роман написав, “Рівне/Ровно”. Це моє рідне місто, я туди часто їжджу до мами.

У маршрутках беруть автографи, впізнають?

Рідко. Був приємний період в цьому сенсі під час Помаранчевої революції, коли я працював на 5 каналі. Тоді люди масово дивились 5 канал, а я пережив, як казав Енді Ворхол, свої 15 хвилин слави. Я заходив на Головпошту – частину кореспонденції отримую до запитання – і не міг перейти Майдан, щоб не потиснути 100 рук. Тоді мене впізнавали.

Було смішно, бо це було інше впізнавання. Коли я заходжу в кафе “Полонез” на Подолі, де сидять студіки, і чую “Онде Ірванець пішов”, то я розумію, що ці люди мене читали.

А на Майдані мене впізнавали бабушки, які казали “Це ви Ірванець з 5 каналу? Ви смішні віршики пишете”. Вони мене знали як talking head.

Ф

Тут або фортуна, або нічого іншого.

Колись мені одна ворожка дивилася руку, легко вирахувала мій вік і сказала: “Як на ваш вік, у вас дуже багато всього попереду”. Багато хто до 40 вже проживає своє життя і скніє до 80, до 90…

Вірите в випадок?

Однозначно! Я фаталіст. Буде те, чого не уникнути. Чого не уникнути – станеться. Це стосується не лише поганих, але й хороших моментів життя.

Х

Як “ікс” і як сміх “ха-ха”. Не знаю, що вибрати. Мабуть, “ха-ха”.

Це перша сміхова фраза в нашій мові та в багатьох інших. Сміх – це те, що робить людину людиною.

Замолоду нас примушували творити стільки кумирів! Вже тоді ми сміялися з тих нав´язуваних кумирів. Тому для мене сміх – це молодість, це прогрес, це рух вперед.

Люблю сміх, люблю смішити, ціную хороший гумор.

Ц

Центр. Середина. Серединка літери “О”. Дірка від бублика.

Ч

Честь. Річ, яку в принципі варто берегти. А якщо продавати, то якнайдорожче.

Скільки треба заплатити Ірванцю, щоб він продався?

Один дуже авторитетний для мене чоловік, якого я шаную за здоровий цинізм, сказав мені у хвилину відвертості: “Саша, розумієш, я ніколи не кажу, що я не продаюся, але я продаюся за дуже великі гроші”.

Ш

Шахи. Дивна гра, в яку я колись років до 18 грав, непогано і активно, майже щодня з друзями, коли ми вчилися в педучилищі.

То ви за фахом педагог?

За першою освітою – диплом вчителя початкових класів, старшого піонервожатого і вихователя групи продовженого дня.

Викладали?

Найбільше працював у групі продовженого дня. Читав діткам книжки – “Три товстуни”, “Гобіта”, казки Волкова. Це було класно.

Що я міг? Робив із ними уроки і не просував у голови ніякої ідеології.

А друга освіта?

Московський літературний інститут. В мене в дипломі записано “литературный работник”. Зараз немає такої професії в штатному розкладі.

Але Літінститут – це круто. Освіта була уповільненої дії. Лише через 3-4 роки після випуску я побачив, що мене вчили дуже добре. Через 10 років я цінував свою освіту вище всяких похвал. Мене навчили по максимуму працювати з текстом. А наше життя – то є суцільний текст.

Щ

Ще. More. Додайте. Більше.

Колись я летів літаком за кордон в один з перших разів, ходив стюарт літаком, він побачив, що я допив своє пиво, і запитав російською з німецьким акцентом “Другое пиво?”

Я йому пояснив, що таке “Ще одне пиво”. “One more beer”.

Ь

Це те, що вистрілює. Це як старий анекдот про царя з м´яким кончиком.

В кінці мого прізвища є ця літера. В англійській транскрипції – нема. Це мій жж – irvanets. Заходьте туди, матюки пишіть. Але я не вмію френдити.

Ю

Ю і Я. Це ті літери, за які віддадуть голоси свідомі українські виборці менш, ніж за місяць. Це два перпендикулярні шляхи розвитку України. Одна з цих літер мусить перемогти.

Я

Я – це я. Кожен з нас – я. Це я кажу своїм студентам. Кожна людина мусить себе усвідомити як “Я”.

Треба вранці підзаряжатись – стати перед дзеркалом, подивитися собі в очі і сказати “Я кльовий, сильний, розумний, дотепний, талановитий, я всіх вас здєлаю”.

Добре, коли багато хто за тебе, але погано, коли за тебе тільки ти один.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/11/202318.html
Автор: Ірина Славінська

Агов, мої маленькі чортенята (Пісня мандрівного спудея)** – 5, 10
Азарт** – 9
Алхімія** – 4, 5
Амалія Неборака (Adios muchachos…) – 11
Ваня Каїн** – 2, 4
Вольф Мессінґ. Вигнання голубів** – 11
Дидактична вистава в Театрі Богуславського** – 1
Етюд з воронами* – 1, 11
Єдиноріг** – 3
Життєпис (Зиновій Блюм)** – 9
З біографії пілота – 8
Ієронім Босх ХХ** – 1
Йосифа Кун – 2
Країна дітей – 3
Липи (коло) – 2, 11
Любовний хід по вулиці радянській** – 6
Мафія** – 9
Ми так жили немов співали джаз… (Елегія післяноворічного ранку)** – 11
Ніжність** – 5, 9
Пам’ятник – 11
Пастух Пустай, поет, баронський син** – 5, 11
Постріл** – 9
Птахорізка** – 4,7
Радіо/Міґрант – 3,4
Річка – 2
Трава – 5
Трубач (Лемберзька катастрофа 1826 р.)** – 11
Фаустове свято. Ніч** – 2
Цирк «Ваґабундо» частина l** – 3
Цирк “Ваґабундо” частина ll** – 3, 4
Absolutely Vodka*** – 8
And everybody (…) you*** – 8, 10
And the Third Angel Sounded*** – 8
Bombing New York City*** – 8
Calling Dem*** – 11
Girl You Will Be A Woman Soon*** – 8
Life Is A Long Song*** – 8
L’viv City. Підземне Зоо** – 3
Old Soldier Is Very Drunk*** – 8
Seven–eleven*** – 11
Sie Konnen Den Computer Jetzt Ausschalten*** – 8
Welcome To My Foolish Dreamland*** – 8
Without you*** – 8, 10

11 – 2009 Made in ЮА
10 – 2008 Вибраний народом
9 – 2008 Кримінальні сонети
8 – 2006 Пісні Мертвого півня
7 – 1998 Шабадабада
6 – 1997 Міський бог Ерос
5 – 1996 Il Testamento
4 – 1995 Live у Львові
3 – 1994 Підземне зоо
2 – 1993 Мертвий півень ‘93
1 – 1992 Ето

А список по альбомах має ось такий вигляд:

Ето (1992)
3. Ієронім Босх ХХ**
8. Етюд з воронами*
11. Дидактична вистава в театрі Богуславського**

Мертвий півень ‘93 (1993)
02 Річка
04 Коло
05 Йосифа Кун. Дух
08 Фаустове свято. Ніч**
11 Ваня Каїн*

Підземне зоо (1994)
01 L’viv City. Підземне Зоо**
02 Цирк “Ваґабундо” частина l**
03 Цирк “Ваґабундо” частина ll**
06 Радіо/Міґрант
10 Країна дітей
11 Єдиноріг**

Live у Львові (1995)
06 Алхімія**
07 Птахорізка**
08 Ваня Каїн**
09 Цирк “Ваґабундо” частина ll**
10 Радіо/Міґрант

Il Testamento (1996)
02 Трава
03 Агов, мої маленькі чортенята
04 Алхімія**
05 Пастух Пустай, поет, баронський син**
11 Ніжність**

Міський бог Ерос (1997)
02 Любовний хід по вулиці Радянській**

Шабадабада (1998)
10 Птахорізка**

Пісні Мертвого півня (2006)
01 And Everybody (…) You***
02 Without You***
03 Old Soldier Is Very Drunk***
04 Absolutely Vodka***
05 And the Third Angel Sounded***
06 Welcome To My Foolish Dreamland***
07 Bombing New York City***
08 Girl You Will Be A Woman Soon***
09 Sie Konnen Den Computer Jetzt Ausschalten***
10 Life Is A Long Song***
11 З біографії пілота

Кримінальні сонети (2008)
1 Азарт**
2 Постріл**
3 Життєпис**
4 Ніжність**
5 Мафія**

Вибраний народом (2008)
02 Агов, мої маленькі чортенята
08 And Everybody (…) You***
09 Without You***

Made in ЮА (2009)
01 Пам’ятник
02 Seven–eleven***
03 Вольф Мессінґ. Вигнання голубів**
04 Амалія Неборака (Adios muchachos…)
05 Трубач (Лемберзька катастрофа 1826 р.)**
06 Липи (коло)
07 Ми так жили немов співали джаз… (Елегія післяноворічного ранку)**
08 Calling Dem***
09 Пастух Пустай, поет, баронський син**
10 Етюд з воронами*

Поетичні збірки, в яких можна знайти деякі з текстів пісень:

* *«Середмістя» (1989)
* **«Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія«: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997)
* ***«Пісні для мертвого півня» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004)

Джерело: http://deadrooster.org.ua/post/pivni-patriarha-1/

За словами фронтмена «Мертвого півня» Міська Барбари, вже раніше було декілька спроб задіяти Андруховича в записі. «Але щоб він безпосередньо брав участь в написанні і виконанні в студії, такого ще не траплялося. Він спеціально прилетів на запис з Берліна. З ним ми провели чотири фантастичні дні в Харкові. Альбом складається з дев’яти пісень плюс бонус. Всі тексти на вірші Андруховича. Бонус співає сам Андрухович. Це наша давня пісня «Етюд з воронами», розповідає Барбара.

Андрухович на бонусі й постері

До альбому додається постер, котрий, як і загальний дизайн, створила харківська художниця Марічка Рубан. На постері – фото портрета Андруховича, який хрестиком вишила вчителька української літератури з Запорізької області. Bildunterschrift: Großansicht des Bildes mit der Bildunterschrift:

«Made in ЮА» записувався у харківській студії М-АРТ. Музикантів дуже вразила тамтешня неймовірна колекція гітар – близько 50. Їх використовували сповна, каже Місько Барбара. «Цей альбом відрізняється різноманіттям стилів. Відповідно кожен трек потребує особливого звучання. Коли ми граємо триб’ют до американського року, то грає якась стара стильова гітара. Коли йдеться про аргентинські мелодії, то відповідно з’являється латиноамериканський звук».

Берлінський шок

Коли питаєш Міська Барбару, які моменти в 20-річній історії групи були найбільш значущими, то він без коливань відповідає, що такі моменти пов’язані з Німеччиною. Зокрема з Берліном. Вперше до німецької столиці «Мертвий півень запросили» 1993 року на фестиваль Berlin Independent Days. «Ми мали виступ в Taheles Café. Для нас, як для людей, які вперше виїхали за кордон, це був шок. На той момент Taheles Café був дуже значущий клуб, і виступ в ньому став для нас випробуванням власних сил і умінь, як музикантів. Ми співали українською, а публіка на 99 відсотків складалася з людей, які не розуміли текст. І коли нас тричі викликали на біс, було усвідомлення того, що ми ж таки чогось варті. І те, що ми граємо може бути цікавим не тільки нам самим, але й людям, яким нічого не відомо не про нашу музику, ані про нашу країну».

Bildunterschrift: Großansicht des Bildes mit der Bildunterschrift: «Мертвий півень» ефективніший за МЗС

Ще Місько Барбара пригадує дуже важний для «Мертвого півня» спільний виступ з Андруховичем на німецькому фестивалі Bardentreffen. Концерт проходив у зруйнованому бомбам під час війни костелі. «Це був майже чотиригодинний концерт, під час якого Андрухович читав і пробував співати. Нас запросив туди Вальтер Мосманн, який опікувався нами. Той наш виступ було названо найкращою подією фестивалю. Після концерту Мосманн сказав дослівно таке: «Ви зробили для своєї країни більше, ніж весь ваш МЗС. Мабуть, ви заслужили якоїсь медалі. Але по-перше, вам її ніхто не дасть. А по-друге, навіщо вона вам потрібна?»

За двадцять років склад «Мертвого півня» змінювався неодноразово. Але класичним Барбара вважає найперший. А далі вже були всілякі варіації. Місько нарахував за час існування гурту вісім барабанщиків. Тепер, жартує він, із колишніх музикантів гурту можливо створити окремий барабанний оркестр.

Автор: Олександр Павлов
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4769164,00.html

— Говорити з Ірванцем і не згадувати про БуБаБу – нонсенс. Але я не буду тебе розпитувати про історію «ордена», — певна, читачі “ЛітАкценту” мають свою приватну міфологію БуБаБу, тож не будемо псувати їм життя корективами… А от чи бачиш ти наслідки вашої (БуБаБу) діяльності в сьогоднішній літературі?
— Як БуБаБу – те, наше – бачу… Але також – і ширше. Хтось колись написав про Андрея Хадановіча, що він виконує ту функцію в білоруській літературі, яку в українській виконало БуБаБу. Ну, Хадановіч – титан, він за трьох паше! А насправді він, дійсно, розвінчує міфи. Розумієш, після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все, і досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало: „можна”. Зараз Андрей те саме робить у білоруській літературі, там теж купа всяких фальшивих стандартів, табуйованих тем. Ми це пройшли на 15 років раніше. Десь така сама різниця між Україною і Білоруссю і в розвитку суспільства, у політичному розвитку.

Найбільш вдячним продовженням БуБаБу є, як це зухвало не прозвучить, Сергій Жадан. Він, до речі, колись ще учнем виграв олімпіаду з української мови і літератури, так от – він тоді якраз інтерпритував БуБаБу. Тут є прямий імпульс, пряме посилання.

І, крім того, в теперішніх молодих я багато бачу нашого, перетравленого, відозміненого, але нашого. Можу назвати дуже протилежні імена – Ілля Стронговський і Павлик Коробчук. І в тому, і в тому є якась зернинка БуБаБу, хоч вони між собою далеко не схожі. А ми самі надалі задаємо канон, тобто маємо писати на рівні БуБаБу.

— Ти згадав білоруську літературу, і те, що вона перебуває нині на тому ж етапі, на якому українська перебувала 15 років тому. Ти багато перекладаєш – не тільки з білоруської, але й із польської; взагалі — перебуваєш у контексті сучасної європейської літератури. Які ще паралелі ти бачиш, що цікавого, відмінного?
— О, ні, не питай, бо це все одно, що питати: “Чим океан відрізняється від калюжі?” Коли я буваю за кордоном, я ходжу по книгарнях. Минулого року, коли я був на стипендії “Ґауде Полонія”, я не вилазив із книгарень, мене перед закриттям виганяли, тому що там можна просто читати, не треба купувати книжок. Якщо говорити про приємні зрушення, то за останні п’ять, може — сім років на полицях книгарень з’явилися українські імена. Коли я дивився в якомусь 1995 році – нас там практично не було. Лише видання “Чарне” – спеціалізованого видавництва, що доносило інформацію полякам про українців. За останні 10 років, заходячи у польські, німецькі книгарні, я на власні очі бачив книжки Андруховича, Забужко, Дереша, Жадана, Софійки Андрухович, Андрія Бондаря… Це «навскидку», те, що я точно бачив. Українці з’явилися, хоча це не така проста справа. Для того, щоб проникнути на той ринок, знайти оту шпарку, щілинку в дуже щільній стіні – там стільки цікавої літератури! – що десять років тому я думав: “Якими ми маємо бути, що ми маємо написати, щоб сюди пробитися, на цей ринок”?. Але, як бачимо, щось таки вдалося.

— Ота література, яка “пробилася”, впливає на те, якими нас бачать?
— На відміну від України, у тому, західному світі інтелектуали мають значно більший вплив на громадську думку. Там до інтелектуалів прислухаються. Вони там мають величезні ток-шоу – розумні, не “95 квартал”, і вони справді формують громадську думку. Таким чином, наприклад, польські інтелектуали змінили ставлення до українців, яке було дуже упереджене ще п’ятнадцять років тому. А книжки читають, відповідно, ті самі інтелектуали, і вони вже це несуть далі. Якщо середній громадянин може, сам не візьме й не прочитає цієї книжки, то коли від людини, яку він шанує, думку якої поважає, з екрана телевізора почує ім’я – він це обов’язково візьме до уваги. Він знатиме, що вийшла вже книжка кльового українського автора. І це впливає.

— А як ти собі уявляєш ситуацію тут і що з нею можна зробити? Як збільшити вплив інтелектуалів на громадську думку, на суспільні процеси?
— Це страшенно довга і важка дорога. По-перше, треба змінити роль інтелектуала в суспільстві. Що її може змінити? Хіба державна політика, якої я у нас не спостерігаю. Адже поки вчитель заробляє менше за торговця на базарі, доти не буде вчительство престижним, і дух не восторжествує над плоттю. Я коли йду містом, бачу тих, хто поповнює рахунки на мобілках, і біля них оголошення “заробіток 100-200 грн в день”. От поки вчитель у нас не отримуватиме 100-200, а то й 300 гривень на день, доти вчительство не буде в пошані, вчителі будуть погані, і готуватимуть відповідно погано своїх учнів, і це далі великою пірамідою поширюватиметься на весь народ. Ці наші погані урядовці, погані інженери, погані лікарі – вони всі вчились у поганих вчителів. Коли не думка якої-небудь Тіни Кароль буде домінуючою в суспільстві, а думка Оксани Забужко, не якого-небудь Шуфрича чи Рудьковського, а якого-небудь Андруховича або Даниленка, то тоді щось зміниться. Але треба, щоб держава сама до цього відкрилась.

— Мабуть, не найшвидшим шляхом, але одним із кроків до цього є переклади. Ти перекладаєш, ти показуєш іншу літературу, інший світ. А що переклад для тебе?
— Так, я останнім часом дуже конкретно “присів” на переклади, якщо говорити наркоманським жаргоном. Мене нещодавно спитала про це дружина – чому це так? Я подумав, і відповів, що переклад – дуже добрий замінник творчості. Ти читаєш текст, ти його розумієш, ти достатньо володієш рідною мовою, ти бачиш, як це класно, соковито можна сказати рідною. Я наразі переклав автобіографічний роман Януша Гловацького “З голови”, три його п’єси, одна з них, “Четверта сестра”, успішно йде вже два роки в Молодому театрі. Я добре знаю ситуацію в українському театрі і в драматургії зокрема – нам бракує свіжої крові. Дуже добре взяти, влити отакої свіжої чужої крові. Це от я з Ґловацького наточив три відра крові і влив у кровеносну систему українського театру (сміється). І не тільки з нього – я переклав п’єсу іншого цікавого драматурга Анджея Сарамоновіча “Тестостерон” – п’єса про шістьох мужиків, там жодної жіночої ролі, зараз її дивляться режисери, з цього теж мало б щось вийти. Зрештою, мені просто цікаво перекладати. Ту саму “Четверту сестру” я свого часу прочитав у польському театральному журналі “Діалог”. І мені захотілось, щоб вона з’явилась українською. Я не мав ні театру, ні замовлення, ніхто не брався її друкувати – я просто взявся перекладати її для себе. А зараз – це дуже успішний спектакль, на нього публіка ломиться, на люстрах висить. Але мушу сам себе за шкірку відтягти від перекладів, бо треба дописувати своє. Так що на якісь півроку-рік я візьму паузу від перекладів.

— І чим займешся у перерві?
— Дописуватиму роман. Не розповідатиму про нього, єдине що скажу – за якимись загальними параметрами це теж антиутопія, як і “Рівне/Ровно”. Цей інтервал я беру саме щоб його закінчити, бо воно вже мені “підперло”.

— Тобто ти пишеш, тому що “воно” тобі пишеться? Тобі не йдеться про, скажімо, громадянський обов’язок, або якісь амбітні міркування?
— Про громадянський обов’язок треба говорити, певно, в останню чергу. Пишу — бо хочеться; і пишу, бо у письменника є це відчуття, що як не напишеш цього ти – цього не напише ніхто. Ось тому – пишу.

— А чим «воно» важливе, що його обов’язково треба написати?
— Важливе — як всяке нове. Кожна нова книжка, особливо якийсь сюжетний роман – це просто ти новий Всесвіт створюєш. Я не буду рівнятися до Толкієна, який ціле Середзем’я створив, населив, але все одно, кожен роман – це Всесвіт. І от я зараз «рожаю» ще один Всесвіт.

— І цей Всесвіт впливає, більшою чи меншою мірою, на той, із якого ми всі поки що нікуди не дінемось. Як ти думаєш, “Рівне/Ровно” – вплинуло?
— Мені, по-перше, приємно, що ця книжка користується попитом, принаймні — в місті Рівному. На сьогодні цей роман уже перекладений польською, білоруською, зараз я підписав угоду із сербським видавництвом, в Німеччині вже існує переклад, зараз там шукають видавництво. Отже, трошки воно розійшлося. Значить, цей роман варто було писати.

— А багато в нас є сучасної літератури, яку варто було писати і яку варто читати?
— Повертаючись до стипендії “Ґауде Полонія”… Ми жили в одному двокімнатному номері з таким знаним редактором і перекладачем із Чернівців, Сашком Бойченком. Він має доньку-підлітка, яка в певний момент “присіла” на літературу. І тоді Сашко з жахом усвідомив, що всю цікаву сучасну українську літературу можна перечитати за десять днів. Що і зробила його донька. Тож люди, які відчитали ці десять днів безпробудно – далі живуть в очікуванні, полюють на нові книжки.

Потік літератури є, інша справа, що відслідкувати його важко, хрінова дистрибуція. Щороку у Львові на Форумі я бачу стільки класних книжок, а потім у Києві я більшої половини їх не можу знайти. Вони сюди не доходять. Що там устиг — купив, то твоє, а не встиг – все, в прольоті.

Але загалом, літератури цікавої є. Є такий Петро Кралюк, проректор Острозької академії, він видається в Луцьку, у видавництві “Твердиня” – уже три романи видав, цікавий автор, але маленьке провінційне видавництво не може пробитись у столицю з його книжками.

Є і втрати. От минулого року пішов із життя Василь Кожелянко. Я дуже хотів із ним заприятелювати, перехилити чарку. Та вже не перехилю…

От чим іще ми відрізняємось від Білорусі – там усі інтелектуали між собою знайомі, настільки їх мало. А в нас… Я можу не знати особисто якихось класних, симпатичних мені письменників. Наприклад, є такий Олександр Жовна – я його не знаю. Я його читав, він мені подобається, але в мене не було нагоди з ним познайомитись.

І це значить, що нас усе-таки достатньо багато, якщо ще є такі, з ким ти особисто не знайомий…

Автор: Олена Шарговська
Джерело: http://litakcent.com/2009/10/05/oleksandr-irvanec-pislja-bubabu-v-ukrajinskij-poeziji-stalo-mozhlyvym-pysaty-vse.html

terra38 13:22:05
не були на Сан Мікеле!!! яке розчарування(

Moderator 13:43:06
Мені завжди сильно допомагає деяка розгубленість.

Лідія Стрельченко 13:34:09
Як зазвичай реагуєте на хамство?))

Moderator 13:42:01
Ну от – то вже й моєї книжки не треба?!!:))))

BubaMara 13:32:32
Було би дуже цікаво послухати історію Півнів від них самих, чи могли би опубліквати ці аудіо записи розмов з ними ? Чудовий додаток до “Таємниці”

Moderator 13:40:43
Поки що над цим не думав. Але от і спробуємо під час весяного туру з “Карбідо” і ві-джеями.

BubaMara 13:09:33
Де можна знайти відео ваших виступів? Чи плануєте видати напр DVD “Андрухович LIVE” ?

Moderator 13:39:42
Ні, на щастя. Там є дуже різний читач. Як і різний політикум. У нас дещо викривлене уявлення щодо проросійськості німецького політикуму – причина в тому, що наші медіа всю закордонну інфу про Україну беруть не з першоджерел, а з російських інтерпретацій тих першоджерел. Що ж до маніпулятивних здатностей росіян, то… Загальновідмий факт.

okriru 13:06:45
Чи німецький читач переважно так само проросійськи налаштований, як і німецький політикум?

Moderator 13:37:48
Я вже згадував нову роботу Джармуша. Джармуш – це моє все:)

BubaMara 13:12:58
Які з останніх переглянутих фільмів Вам сподобалися особливо?

Moderator 13:36:22
Це робить Вам честь, що ви “пересічний громадянин у політичному сенсі”. І все ж – наскільки захопливо продукувати фантоми в дійсності! (тут у нас місцевий відмінок, а не родовий, тому “дійсності”, а не “дійсности”). Ще раз – на все добре.

Crazy_Spider 13:15:49
Красно дякую за відсутність відповіді, яка, одначе, є вичерпною відповіддю. Запитання ж Вам задавав такий само, як і Ви, “пересічний громадянин” у політичному сенсі, котрий до жодної партії чи “кантори” не належить. Щире побажання: продукуйте фантоми у творах, але не в дійсности : )))

Moderator 13:34:55
Не можна. Він у мене в шухляді:)

BubaMara 13:27:53
Де можна ознайомитися зі сценарієм “Перверзії” ?

Moderator 13:33:39
Та може це все лиш якісь вигадки. Я особисто не перевіряв, бо взагалі перевірками не займаюся, але один із журналістів про це мені казав. Давайте думати, що в луганських бібліотеках усе по-старому:)))

sopa 13:04:06
неприємно зачепило ваше висловлювання про луганськ і про вилучення книжок… ну що ж, дурні люди скрізь є… хоча ще пару років тому, коли я ще жила в луганську, знайти ваші твори в бібліотеці не було проблемою – і ми, студенти, активно цим користувалися

Moderator 13:31:00
Хіба що для зарубіжних газет на політичні теми. Особливо у 2004-2006 роках.
nickoflil 13:00:03
Що Вас надихає писати поезію, а що прозу? Писали колись на замолення?

Moderator 13:29:55
Так, історія “Мертвих півнів” обов’язково буде. Я час до часу переслуховую все, що вони мені нарозповідали, і намагаюся знайти форму для тої майбутньої книжки. Продовження “Таємниці”? Насправді будь-яка моя наступна книжка буде таким продовженням – от, скажімо, ті 111 міст.

BubaMara 12:59:55
якось в одному з Ваших інтерв’ю Ви згадували, що думаєте написати історію “Мертвих півнів”. Чи ведеться якась робота над цим? Чи думали Ви про можливе продовження роману “Таємниця”, адже життя триває Мені дуже сподобалося прочитати в “Таємниці” про деталі тих чи інших Ваших творів, але хотілося би прочитати ще напр. про написання “дванадяти обручів” і самої “таємниці”

Moderator 13:27:52
Ні, не варто. Я на замовлення не пишу – навіть для дітей. Ні, якби це ще було замовлення самих дітей, а то видавництв:))

sopa 12:56:23
Зараз багато відомих авторів на замовлення видавництв починають писати книжки для дітей. Чи варто і від Вас очікувати найближчим часом чогось подібного?

Moderator 13:26:40
Дякую, музо:))

bana 12:44:30
Я ваша муза, забудьте про Лідію Стрельченко. вона всім питання перебиває
Moderator 13:26:13
Ні, немає нічого. По-перше, немає нової книжки, щоб туди їхати. По-друге, я в той самий час маю тур у Штатах з американською “Московіадою”.
Fanny 12:40:37
Пане Юрію, хотілося б дізнатися, чи плануєте відвідати цьогоріч Франкфуртську книжкову ярмарку і чи заплановані якісь дискусії, круглі столи etc. за вашої участі?
Moderator 13:25:07
У мене є сценарій за “Перверзією”. Колись іще поставлять, через багато-багато років.
BubaMara 13:05:25
За якими з Ваших творів Ви хотіли б написати сценарій?
Moderator 13:23:30
Можна. Я, до речі, іноді так і роблю. Загалом же їх можна переписувати безконечну кількість разів і ніколи не публікувати:)) Ось що таке “чиста літературна творчість” – ніколи й нічого не дописувати до завершеного стану і ніколи не публікувати.
К_О_ 12:37:33
“… не написав би деяких текстів.” Але ж їх можна переписати.
Moderator 13:21:14
Невиконаним завданням.
К_О_ 12:33:49
Чим для Вас є АУП ?
Moderator 13:20:53
На жаль, я не буду в ті дні в Україні, але, звісно, якось відзначу. Знаю, що якісь дійства обов’язково відбуватимуться. Хотілося б, щоб якомога менше в тому всьому було дурного офіціозу. Уявний Львів тим і прекрасний, що уявний і з реальним не має нічого спільного, крім назви.
bana 12:33:36
Юрко, у вашому уявному Львові кожен знає вірші Антонича напамять. Як у вашій уяві слід би відсвяткувати його ювілей? Які вечора мали б бути у літературних колах і як ви особисто проведете 4 жовтня?
Moderator 13:18:44
Роман: Даніель Кельман, “Слава”. Фільм: “Межі контролю” Джармуша. Альбом: Get Well Soon
lovekraft 12:33:23
Пане Юрію! Який роман/фільм/альбом вразив вас останнім часом? Чому? Цікаво, що б Ви нам порадили…
Moderator 13:17:32
Шанси українських авторів зростатимуть пропорційно до кількості перекладів іншими мовами, передусім шведською. Їх поки що не існує зовсім. Не треба на цьому зациклюватися. Це далеко не найсуттєвіше.
In de Ya 12:31:54
Наскільки великі шанси в українського автора отримати Нобелівську премію з літератури? В чому, на ваш погляд, камінь спотикання? І якби вам таку присудили – на що б ви витратили ці кошти?
Moderator 13:15:58
Обов’язково буду. Без Чернівців мені не життя.
k0rni 12:49:34
Така гарна осінь!!! Приїжджайте в Чернівці! Ми чекаємо:)
Moderator 13:15:06
Не знаю, мені здається, що чогось такого зараз просто не існує. “Ідеологічні паровозики” були наслідком якнайпильнішої уваги до літератури з боку тодішньої влади. Радянська влада була літературоцентричною, за неправильну ідеологію вона просто вбивала письменника. Тому її увагу слід було приспати “паровозиками”. Нинішня влада літератури не знає і нею не цікавиться. І слава Богу, що це так.
Лапікура 12:31:20
За радянських часів до навіть дуже талановитих прозових і поетичних творів авторів зобов”язували чіпляти обов”язковий “ідеологічний паровозик”. У що трансформувалось це явище в сучасній вільній від партійної цензури укр.літературі? Ваші життєві спостереження?
Moderator 13:11:32
Якщо чесно: я ще досі не побував на Сан Мікеле, навіть фоток з нього не бачив. Але Перфецький таки побував – от у чому секрет!
terra38 12:29:14
Андруховичу, як ви потрапили на острів Сан Мікеле? і чому ви його виписали так, що здається, що він є саме тим епіцентром роману, Венеції й історії Перфецького?
Moderator 13:09:32
Ого. почалися компліменти, дякую. (Чи це не комплімент? Усе одно дякую, особливо за “богемність в образі”). Так от – я не маю універсального рецепту. Його, мабуть, не існує. І обманути час нікому, на жаль, не вдасться. Але важливо чинити опір його проминанню. У моєму випадку – це подорожі. Бути мобільним (:)))), тобто рухомим, змінювати ландшафти, оточення, мови і всяке таке.
In de Ya 12:21:22
Вам вдається – попри богемність в образі – виглядати молодо… досить тривалий час – і вже понад 20 років))Та це про зовнішнє, в який спосіб поету можна обманути час – і писати щоразу цікавіше, умовно кажучи, тримати читача в тонусі))?
Moderator 13:06:42
Якщо Патріархом Бу-Ба-Бу – не дратує.
Дарця 10:05:06
Юрію, скажіть, будь ласка, а не дратує, коли Вас називають патріархом?
Moderator 13:06:04
Капітальний двотомник академіка Гнатюка «Статеве життя українського селянства». Його й пораджу. До речі, Винничук не так давно видав його адаптовану версію, дуже раджу хоча б її.
Лідія Стрельченко 10:44:15
Що читаєте зараз самі та що порадите іншим?
Moderator 13:02:46
Олександре, слабкість будь-якого колективного послання в тому, що воно – колективне. І ще до того ж від імені такої ефемериди як «галицька громада». На мій погляд, Ви цілком правильно і доречно відреаґували двома листами на «Майдані». Побачимо, що буде далі.
sean 09:09:51
Юрію, доброго дня. Як Ви думаєте, на цього Табачника http://www.izvestia.ru/politic/article3133320/ мала б відреагувати галицька громада чи краще не робити цій, кхм, хорошій людині зайвого PR? З повагою, Олександр
Moderator 13:00:19
Ні, на жаль, не планую. Чернівці не планують. До них просто треба їхати – зненацька і без жодного плану. А план у Чернівцях і сам знайдеться:))
k0rni 12:57:47
чи плануєте найближчим часом відвідати Чернівці? якщо так, то коли?
Moderator 12:58:28
Сподіваюся, що так, що змінюється. Було б жахливо, якби не змінювалася. Моя “конвенція” насьогодні – література все ще здатна дещо змінювати в цьому світі.
okriru 12:31:11
Юрію, попри те, що писанння, мабуть, – справа суто приватна, особиста, інтимна й т.п.: чи з роками змінюється Ваше ставлення до “завдань” літератури, так би мовити, “літературна конвенція”?
Moderator 12:56:53
З думок про Україну. На зразок «Што ти сдєлал для України?»:))
Лідія Стрельченко 10:45:26
Ваш день зазвичай починається з …
Moderator 12:55:35
І Вам дякую. На жаль, не маю змоги написати більш-менш розгорнуту відповідь. Та й не бачу сенсу – Ви, здається, переконаний антизахідник, ще й мабуть з ВО Свобода або якоїсь аналогічної їй «укрррраїнської» кантори, я Вас не переконаю, а Ви мене, будьмо си здорові!
Crazy_Spider 10:38:08

Ще немає відповідей.
до списку конференцій
25.09.09: із Юрієм Андруховичем
25 вересня о 12.00 на порталі «Буквоїд» відбудеться чат із Юрієм Андруховичем. Свої запитання йому можна ставити вже тепер.
Moderator 13:45:05
Оце так останнє запитання:))) Обіцяю врочисто, що мене там поховають! Дуже дякую всім, хто взяв участь у нашій розмові, за інтенсивне й зацікавлене спілкування, до нових зустрічей. Юрій Андрухович.
terra38 13:22:05
не були на Сан Мікеле!!! яке розчарування(
Moderator 13:43:06
Мені завжди сильно допомагає деяка розгубленість.
Лідія Стрельченко 13:34:09
Як зазвичай реагуєте на хамство?))
Moderator 13:42:01
Ну от – то вже й моєї книжки не треба?!!:))))
BubaMara 13:32:32
Було би дуже цікаво послухати історію Півнів від них самих, чи могли би опубліквати ці аудіо записи розмов з ними ? Чудовий додаток до “Таємниці”
Moderator 13:40:43
Поки що над цим не думав. Але от і спробуємо під час весяного туру з “Карбідо” і ві-джеями.
BubaMara 13:09:33
Де можна знайти відео ваших виступів? Чи плануєте видати напр DVD “Андрухович LIVE” ?
Moderator 13:39:42
Ні, на щастя. Там є дуже різний читач. Як і різний політикум. У нас дещо викривлене уявлення щодо проросійськості німецького політикуму – причина в тому, що наші медіа всю закордонну інфу про Україну беруть не з першоджерел, а з російських інтерпретацій тих першоджерел. Що ж до маніпулятивних здатностей росіян, то… Загальновідмий факт.
okriru 13:06:45
Чи німецький читач переважно так само проросійськи налаштований, як і німецький політикум?
Moderator 13:37:48
Я вже згадував нову роботу Джармуша. Джармуш – це моє все:)
BubaMara 13:12:58
Які з останніх переглянутих фільмів Вам сподобалися особливо?
Moderator 13:36:22
Це робить Вам честь, що ви “пересічний громадянин у політичному сенсі”. І все ж – наскільки захопливо продукувати фантоми в дійсності! (тут у нас місцевий відмінок, а не родовий, тому “дійсності”, а не “дійсности”). Ще раз – на все добре.
Crazy_Spider 13:15:49
Красно дякую за відсутність відповіді, яка, одначе, є вичерпною відповіддю. Запитання ж Вам задавав такий само, як і Ви, “пересічний громадянин” у політичному сенсі, котрий до жодної партії чи “кантори” не належить. Щире побажання: продукуйте фантоми у творах, але не в дійсности : )))
Moderator 13:34:55
Не можна. Він у мене в шухляді:)
BubaMara 13:27:53
Де можна ознайомитися зі сценарієм “Перверзії” ?
Moderator 13:33:39
Та може це все лиш якісь вигадки. Я особисто не перевіряв, бо взагалі перевірками не займаюся, але один із журналістів про це мені казав. Давайте думати, що в луганських бібліотеках усе по-старому:)))
sopa 13:04:06
неприємно зачепило ваше висловлювання про луганськ і про вилучення книжок… ну що ж, дурні люди скрізь є… хоча ще пару років тому, коли я ще жила в луганську, знайти ваші твори в бібліотеці не було проблемою – і ми, студенти, активно цим користувалися
Moderator 13:31:00
Хіба що для зарубіжних газет на політичні теми. Особливо у 2004-2006 роках.
nickoflil 13:00:03
Що Вас надихає писати поезію, а що прозу? Писали колись на замолення?
Moderator 13:29:55
Так, історія “Мертвих півнів” обов’язково буде. Я час до часу переслуховую все, що вони мені нарозповідали, і намагаюся знайти форму для тої майбутньої книжки. Продовження “Таємниці”? Насправді будь-яка моя наступна книжка буде таким продовженням – от, скажімо, ті 111 міст.
BubaMara 12:59:55
якось в одному з Ваших інтерв’ю Ви згадували, що думаєте написати історію “Мертвих півнів”. Чи ведеться якась робота над цим? Чи думали Ви про можливе продовження роману “Таємниця”, адже життя триває Мені дуже сподобалося прочитати в “Таємниці” про деталі тих чи інших Ваших творів, але хотілося би прочитати ще напр. про написання “дванадяти обручів” і самої “таємниці”
Moderator 13:27:52
Ні, не варто. Я на замовлення не пишу – навіть для дітей. Ні, якби це ще було замовлення самих дітей, а то видавництв:))
sopa 12:56:23
Зараз багато відомих авторів на замовлення видавництв починають писати книжки для дітей. Чи варто і від Вас очікувати найближчим часом чогось подібного?
Moderator 13:26:40
Дякую, музо:))
bana 12:44:30
Я ваша муза, забудьте про Лідію Стрельченко. вона всім питання перебиває
Moderator 13:26:13
Ні, немає нічого. По-перше, немає нової книжки, щоб туди їхати. По-друге, я в той самий час маю тур у Штатах з американською “Московіадою”.
Fanny 12:40:37
Пане Юрію, хотілося б дізнатися, чи плануєте відвідати цьогоріч Франкфуртську книжкову ярмарку і чи заплановані якісь дискусії, круглі столи etc. за вашої участі?
Moderator 13:25:07
У мене є сценарій за “Перверзією”. Колись іще поставлять, через багато-багато років.
BubaMara 13:05:25
За якими з Ваших творів Ви хотіли б написати сценарій?
Moderator 13:23:30
Можна. Я, до речі, іноді так і роблю. Загалом же їх можна переписувати безконечну кількість разів і ніколи не публікувати:)) Ось що таке “чиста літературна творчість” – ніколи й нічого не дописувати до завершеного стану і ніколи не публікувати.
К_О_ 12:37:33
“… не написав би деяких текстів.” Але ж їх можна переписати.
Moderator 13:21:14
Невиконаним завданням.
К_О_ 12:33:49
Чим для Вас є АУП ?
Moderator 13:20:53
На жаль, я не буду в ті дні в Україні, але, звісно, якось відзначу. Знаю, що якісь дійства обов’язково відбуватимуться. Хотілося б, щоб якомога менше в тому всьому було дурного офіціозу. Уявний Львів тим і прекрасний, що уявний і з реальним не має нічого спільного, крім назви.
bana 12:33:36
Юрко, у вашому уявному Львові кожен знає вірші Антонича напамять. Як у вашій уяві слід би відсвяткувати його ювілей? Які вечора мали б бути у літературних колах і як ви особисто проведете 4 жовтня?
Moderator 13:18:44
Роман: Даніель Кельман, “Слава”. Фільм: “Межі контролю” Джармуша. Альбом: Get Well Soon
lovekraft 12:33:23
Пане Юрію! Який роман/фільм/альбом вразив вас останнім часом? Чому? Цікаво, що б Ви нам порадили…
Moderator 13:17:32
Шанси українських авторів зростатимуть пропорційно до кількості перекладів іншими мовами, передусім шведською. Їх поки що не існує зовсім. Не треба на цьому зациклюватися. Це далеко не найсуттєвіше.
In de Ya 12:31:54
Наскільки великі шанси в українського автора отримати Нобелівську премію з літератури? В чому, на ваш погляд, камінь спотикання? І якби вам таку присудили – на що б ви витратили ці кошти?
Moderator 13:15:58
Обов’язково буду. Без Чернівців мені не життя.
k0rni 12:49:34
Така гарна осінь!!! Приїжджайте в Чернівці! Ми чекаємо:)
Moderator 13:15:06
Не знаю, мені здається, що чогось такого зараз просто не існує. “Ідеологічні паровозики” були наслідком якнайпильнішої уваги до літератури з боку тодішньої влади. Радянська влада була літературоцентричною, за неправильну ідеологію вона просто вбивала письменника. Тому її увагу слід було приспати “паровозиками”. Нинішня влада літератури не знає і нею не цікавиться. І слава Богу, що це так.
Лапікура 12:31:20
За радянських часів до навіть дуже талановитих прозових і поетичних творів авторів зобов”язували чіпляти обов”язковий “ідеологічний паровозик”. У що трансформувалось це явище в сучасній вільній від партійної цензури укр.літературі? Ваші життєві спостереження?
Moderator 13:11:32
Якщо чесно: я ще досі не побував на Сан Мікеле, навіть фоток з нього не бачив. Але Перфецький таки побував – от у чому секрет!
terra38 12:29:14
Андруховичу, як ви потрапили на острів Сан Мікеле? і чому ви його виписали так, що здається, що він є саме тим епіцентром роману, Венеції й історії Перфецького?
Moderator 13:09:32
Ого. почалися компліменти, дякую. (Чи це не комплімент? Усе одно дякую, особливо за “богемність в образі”). Так от – я не маю універсального рецепту. Його, мабуть, не існує. І обманути час нікому, на жаль, не вдасться. Але важливо чинити опір його проминанню. У моєму випадку – це подорожі. Бути мобільним (:)))), тобто рухомим, змінювати ландшафти, оточення, мови і всяке таке.
In de Ya 12:21:22
Вам вдається – попри богемність в образі – виглядати молодо… досить тривалий час – і вже понад 20 років))Та це про зовнішнє, в який спосіб поету можна обманути час – і писати щоразу цікавіше, умовно кажучи, тримати читача в тонусі))?
Moderator 13:06:42
Якщо Патріархом Бу-Ба-Бу – не дратує.
Дарця 10:05:06
Юрію, скажіть, будь ласка, а не дратує, коли Вас називають патріархом?
Moderator 13:06:04
Капітальний двотомник академіка Гнатюка «Статеве життя українського селянства». Його й пораджу. До речі, Винничук не так давно видав його адаптовану версію, дуже раджу хоча б її.
Лідія Стрельченко 10:44:15
Що читаєте зараз самі та що порадите іншим?
Moderator 13:02:46
Олександре, слабкість будь-якого колективного послання в тому, що воно – колективне. І ще до того ж від імені такої ефемериди як «галицька громада». На мій погляд, Ви цілком правильно і доречно відреаґували двома листами на «Майдані». Побачимо, що буде далі.
sean 09:09:51
Юрію, доброго дня. Як Ви думаєте, на цього Табачника http://www.izvestia.ru/politic/article3133320/ мала б відреагувати галицька громада чи краще не робити цій, кхм, хорошій людині зайвого PR? З повагою, Олександр
Moderator 13:00:19
Ні, на жаль, не планую. Чернівці не планують. До них просто треба їхати – зненацька і без жодного плану. А план у Чернівцях і сам знайдеться:))
k0rni 12:57:47
чи плануєте найближчим часом відвідати Чернівці? якщо так, то коли?
Moderator 12:58:28
Сподіваюся, що так, що змінюється. Було б жахливо, якби не змінювалася. Моя “конвенція” насьогодні – література все ще здатна дещо змінювати в цьому світі.
okriru 12:31:11
Юрію, попри те, що писанння, мабуть, – справа суто приватна, особиста, інтимна й т.п.: чи з роками змінюється Ваше ставлення до “завдань” літератури, так би мовити, “літературна конвенція”?
Moderator 12:56:53
З думок про Україну. На зразок «Што ти сдєлал для України?»:))
Лідія Стрельченко 10:45:26
Ваш день зазвичай починається з …
Moderator 12:55:35
І Вам дякую. На жаль, не маю змоги написати більш-менш розгорнуту відповідь. Та й не бачу сенсу – Ви, здається, переконаний антизахідник, ще й мабуть з ВО Свобода або якоїсь аналогічної їй «укрррраїнської» кантори, я Вас не переконаю, а Ви мене, будьмо си здорові!
Crazy_Spider 10:38:08
Шановний Юрію! Поважаючи Вас як письменника, задам усе ж таки нелітературне запитання. Нещодавно Ви підписалися під “Листом української інтелігенції…” до провідних країн світу. Чи не здається Вам, що: а) це — волання в порожнечу; б) інвектива “Захід нам допоможе” — це виправдання власної безпорадности і слабкости; в) сильні країни ніколи не дослухалися до схожих “плачів Ярославни” глобальних лузерів? Чи не вважаєте, що якби у свій час Кравчук та Ваші старші колеги-письменники не здали безборонно ядерну зброю, то не довелося би Вам сьогодні підписуватися під цим смішним та лицемірним “листом у нікуди”. Тільки не кажіть, що тоді на терези була поставлена українська незалежність, і що ми й так є ядерною державою, маючи Чорнобиль… Цією імпотентною відмазкою вже користувалися до Вас… Дякую.
Moderator 12:53:48
Так, звичайно, хотілося б. Зокрема, з півнями. Невдовзі має вийти наш другий альбом з “Карбідо” – він називається “Цинамон” і являє собою щось абсолютно інакше, хоч іноді й до тих же текстів.
nickoflil 12:29:55
Приємно було чути Вас в альбомі Мертвого півня “Made in Ю.А.”, будете продовжувати такі експеременти?
Moderator 12:50:08
І знову це слово! Діти мої, діти, як же вас, бідолашних, зіпсували вітчизняні медіа та всілякі політпроститутки! В усьому – лише «піар»:) Насправді я Патріарх Бу-Ба-Бу, яким є з 1990 року. І мені з цим досі комфортно. «Патріархом сучукрліту» мене з деякого часу помилково називають деякі некомпетентні журналісти (так і хочеться написати «дурналісти»). То що мені, в суд на них подавати? Я не беру цього аж надто близько до серця і Вам не раджу.
sopa 10:03:45
Юрій, ви завжди акцентували увагу, що виступаєте проти канонізації вас та ваших творів. Проте зараз, здається, ви цілком комфортно почуваєтеся в образі “патріарха сучукрліту”… Що це – свідома зміна сприйняття себе чи просто піар-хід?
Moderator 12:47:55
Щодо першого запитання: розуміючи всю глибину матеріальної скрути в українському видавництві, я намагаюся йти видавцям назустріч і погоджуюся на той максимум, який вони можуть мені сплатити. Найвищий гонорар – за перевидання одного з романів – становив 2 тис. євро. Дуже скромно, як бачите. Щодо другого: найвищі гонорари я отримую в Німеччині. Але такої публіки, як у нас, я там не маю. Тобто у нас письменників люблять більше. Але не грошима, а серцями)) Чи може й чимось іще.
Максим 00:25:08
Розумію, що питання можливо не дуже коректне, але всеж, який найбільший гонорар ви отримували за книжку видану в Україні? І відразу ще одне “грошове”)) питання. В якій країні письменників люблять більше (орієнтуючись на розміри ваших гонорарів за книги, видані в різних країнах)?
Moderator 12:45:08
Саме у світ і саме привертаю увагу. Тобто знову якось Вас недоінформують. Давайте я і Вас у світ виведу, га?
Bax 17:17:38
Чому Андрухович не виводить у світ нові літературні таланти? Адже це так важливо, щоб Ви своїм авторитетом привертали увагу до молодих письменників!
Moderator 12:40:50
З огляду на час? Зізнаюся: який ще такий піар? Що Ви вкладаєте в це поняття? Мабуть, те, що нормальною мовою називається «дешеві понти»? Якщо так, то мені немає в чому зізнаватися – це НЕ був піар. Імена Прохаська, Іздрика, Єшкілева і Галі Петросаняк говорять самі за себе. Але ними «Станіславський феномен» навіть не вичерпується.
Bax 17:18:40
Колись дуже активно обговорювалася тема існування “Станіславського феномену”. З огляду на час, що минув після артикулювання цієї теми, зізнайтеся: це просто був піар?:)
Moderator 12:38:56
Не знаю поки що. Минулого разу я був рік тому, з концертом “Самогону”. Мені здалося тоді, що я вже якось занадто часто у вас у Дніпрі буваю, тобто дещо набрид:)
Apassionata 12:14:43
Давненько не були в Дніпропетровську! Коли вас у нас чекати? )
Moderator 12:36:48
Книжка мала б вийти наступної осені. Думаю, це буде “енциклопедія” або “лексикон” – 111 історій про 111 міст. Більше ані слова.
Apassionata 12:16:18
Банальне питання, але важливе Коли чекати нової книги? Над чим ви зараз працюєте?
Moderator 12:35:26
Про деякі вірші зі збірок “Небо і площі” та “Середмістя”. Давайте так. Ви розшукаєте ці збірки і самі спробуєте визначити, від яких віршів я без особливого жалю міг би відмовитися?
sopa 12:20:59
“Мабуть, не написав би деяких текстів – з тих, які мені зараз категорично не подобаються. Але їх таких зовсім небагато, на щастя” – а можна докладніше, про які тексти йдеться?
Moderator 12:31:44
Оскільки я не інтелектуал, то мені складно про них судити. А про себе скажу так, що ні, що не можу. Тобто думаю про політику, переживаю за політику і навіть беру участь у політиці, але не як активіст певної партії, а як рядовий громадянин, наділений здатністю формулювати певні ідеї чи хоча б як мінімум образи.
Олена4 00:37:48
Пане, Юрію, як ви вважаєте чи має право інтелектуал бути по за політикою? Чи може він просто жити, абстрагуючись від навколишньої дійсності? Насільки політика цікава Вам?
Moderator 12:29:21
Та як це не беру?! Ще й всюди повні зали збираю; Ви якось неточно поінформовані. А взагалі яке це нудне словосполучення – «літературний процес»! Так і хочеться десь поза ним опинитися, в чомусь веселішому й цікавішому. Тому я з радістю «поза ним».
Bax 17:16:37
Останні кілька років Ви знаходитись поза українським літературним процесом. Вас це не гнітить? Де Ваші нові книжки? Чому Ви, даруйте за патетику, не берете активної участі у культурному житті України?
Moderator 12:26:49
Я такого не писав, тому я не той Андрухович.
ktatat 16:39:44
Все і всі приречено на невідворотні зміни… Як відомо… А Ви й досі той Андрухович, що написав “Дванадцять кілець”?
Moderator 12:24:32
Запитуйте в нього. А взагалі добре, що я про це дізнався – за першої ж нагоди дам йому в пику:)) Кухаруче, я вже йду!
мартена 19:09:30
Пане Юрію! Чому Роман Кухарук називає Вас “недолугим грантоїдом”?
Moderator 12:22:51
Я його описав у вірші «Пам’ятник» – траплявся Вам такий? Там, до речі, не тільки про мене.
Лідія Стрельченко 13:04:12
Рано чи пізно палкі прихильники захочуть звести Вам пам’ятник. Як вважаєте – як він виглядатиме?
Moderator 12:20:01
Мабуть, не написав би деяких текстів – з тих, які мені зараз категорично не подобаються. Але їх таких зовсім небагато, на щастя.
Лідія Стрельченко 13:02:41
Якби довелося прожити життя знову, чого б не зробили?
Moderator 12:14:50
Я про таке й не знав. Невже таке дійсно буває? Щоб аж до розриву стосунків. Звісно, мені знайома ситуація, коли хлопці ревнують до мене своїх дівчат. Але щоб аж до розриву стосунків? Ну, але якщо це дійсно так, то я, здається, маю деяке право не нести за це жодної відповідальності, правда ж? Мало що кому забагнеться розірвати:))
Лідія Стрельченко 13:00:27
Певна категорія людей не просто захоплючється Вашою творчістю, але й ставиться до Вас надзвичайно серйозно, вважаючи ідеалом, прикладом чи не в усьому. Людей, які ставляться до Вас і Вашої творчості спокійніше або з іронією, чи взагалі не сприймають – вважають обмеженими й неповноцінними. Через це – сварки та навіть розривання стосунків. Як до цього ставитеся? Чи відчуваєте загалом якусь відповідальність за свій вплив ?
Moderator 12:11:13
Мені це, звичайно, не подобається. Кілька років тому я погрожував Міносвіти судом за використання моїх творів без моєї ж таки згоди. Не знаю, чи подав би справді до суду, чи ні (Ви ж знаєте, які в нас суди!) – але виявилося, що на твори у хрестоматіях авторське право не поширюється. Тобто автора начебто й не повинні про це питати – взяли і все. У той же час моя «загальнообов’язковість» компенсується рішеннями Кримської та Луганської рад про обов’язкове вилучення всіх моїх книжок з тамтешніх бібліотек. Тобто я ще не помер, усе гаразд:))
Лідія Стрельченко 12:27:32
Добридень. Ваші твори внесені до обов’язкового прочитання у старших класах за шкільною програмою. Згадую випадок зі своїх шкільних років. Учителька української літератури перевіряла зошити, де мали бути конспекти біографій письменників за певний період. В одного мого однокласника не було якоїсь із них. То ж він мав законспектувати до кінця уроку й показати зошит. Урок закінчувався, учень ще писав, то ж вчителька попросила його поквапитися. На що він відповів дослівно: “Зачекайте, я вже дописую! Ще трохи. Він уже майже помер…”. Як ставитеся до своєї “загальнообов’язковості”?

Джерело: http://bukvoid.com.ua/chat/index.php

Україну представляли Сергій Жадан і Юрій Андрухович, Швейцарію — Рафаель Урвайдер і Педро Ленц. Каюся, вже доволі давно не був на літературному вечорі, тому навіть трохи забув про те, як це: переповнений зал, «підвальна» — клубна атмосфера, коли всі свої, навіть ті, кого не знаєш, загальна жадібна увага, змішана із захватом.

Юрій і Сергій читали свої тексти, а також після того, як Рафаель або Педро виконували власні номери, авторські переклади віршів гостей. Дуже потішив Жадан: його нові роботи — пронизлива лірика, екзистенційна за духом, свіжа за темами й сюжетами. Можна сказати, що Сергій розказує нові історії з упізнаваними інтонаціями, однак із більшою, ніж раніше, внутрішньою енергією. Андрухович зосередився на амплуа рефлектуючого мандрівника, збираючи есеї для книжки про 111 різних міст світу: здебільшого це – замальовки місцевих звичаїв із виходом на більш загальні матерії, від антиутопії («Мінськ 2000») до вітчизняних політичних реалій («Єнакієве 2008»).

Урвайдер розважив публіку циклом зворушливих звернень до різних видів алкогольних напоїв, а потім урівноважив враження чудовими пейзажними поезіями. Ленц працює скоріше як бард — вибудовує лінійний сюжет за всіма законами драматургії, від зав’язки до кульмінації та фіналу, й стежити за цими колізіями цікаво.

Усі четверо прекрасно доповнювали один одного: поставний, іронічний Андрухович, швидкий, зосереджений Жадан, Рафаель Урвайдер, що чудово вписався в роль богемного дивака в окулярах, котрий завжди має якийсь сюрприз у записнику, а Педро («дон Педро», як його величає Андрухович) взагалі став зіркою вечора: височезний, худорлявий, з низьким розкотистим голосом, він міг би зіграти такого собі фатального ангела або, на вибір, демона поезії.

Всі четверо мають величезний сценічний досвід аж до співробітництва чи виступів із рок-гуртами або театральними трупами. Видно, що вміють працювати із залом, розігріти будь-яку аудиторію. При тому їхні вірші на папері переконливі й без авторських голосів. Однак творчість і Жадана, й Андруховича, й, вочевидь, їхніх обдарованих швейцарських колег сьогодні практично неможливо собі уявити без того потужного «естрадного» елементу. Хтось може сказати — ось, мовляв, лихо, продалися поети суспільству спектаклю, перетворилися на шоуменів. А хтось, не такий напружений, заперечить, що, навпаки, класно: література стала так само популярна, як рок, іде прямо до людей. А третій констатуватиме — мовляв, бачите, який прогрес: те, що в часи футуристів і Дада було скандалом, нині стало звичною справою. Насправді, тональність оцінки залежить виключно від загального настрою читача. Особисто в мене настрій добрий.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/vechir-zhadana-andruhovycha-i-shvejtsartsiv-u-kyje/

Відправною точкою інтернаціонального проекту став Берн, де Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Педро Ленц та Рафаель Урвайдер уперше читали разом. Тамтешній виступ, зініційований швейцарським арт-менеджером і українофілом Гансом Рупрехтом, відбувався на сцені Шляхтгауз-театру – у приміщенні середньовічної скотобійні. Натхнені таким неординарним досвідом, поети рушили далі на схід. Відбувши прес-конференцію у київській книгарні „Є”, вони відкрили тур виступом у Харкові. Опісля мали вільний день, тож повезли швейцарців до так званої „Слобожанської Швейцарії” – місцевості на околиці м.Зміїв, що за сорок кілометрів від Харкова. Гості були в захваті та невтомно нахвалювали українські принади журналістам.

42Однак, перед київським виступом Андрухович був налаштований скептично. „Найкращий виступ цього туру ми вже мали, – сказав він, маючи на увазі харківський. – У Будинку вчителя, де ми виступали, більше двохсот місць, і всі вони були зайняті”. Кажучи так, Патріарх, вочевидь, не врахував двох „але”, які дали змогу київській частині туру не пасти задніх.

По перше, вона відбулась у темних надрах могилянської галереї ПідWall! Хоч і не скотобійня, та все ж атмосферно. Але цього разу читання української та шведської поезії супроводжував візуальний ряд. Цікаво, що його створення доручили новачкам – молодим художникам студії „Антресоля”. Ще цікавіше, що із завданням вони впорались: вийшло свіжо та стильно. По друге, Педро Ленц купив собі вимпел із зображенням молодого Блохіна.
Педро Ленц

Педро Ленц

Останній став справжнісіньким талісманом київського виступу, почесно висів на стійці мікрофона і, судячи з усього, надихав не лише поетів, а й слухачів: останні тішилися, як на футболі. „Я фанат цього футболіста з того часу, як мені було сім років і СРСР грали із Німеччиною, але в мене досі ніколи не було його фотографії. Тепер я почеплю її в своєму офісі, просто біля фотки Марадони”, – радів швейцарець із ремарківським прізвищем та іспанськими коренями.

До речі, саме футбол став першою спільною темою для Ленца та Жадана. Справжній пролетар і каменяр (за фахом Ленц – будівельник), виявився ще й завзятим футбольним вболівальникам. Ось вам і ґрунт для міцної дружби, а там дивись — і тексти про представників швейцарських (та, відповідно, українських) низів, до яких обоє поетів мають непідробну симпатію. „Ленц – це антиБуковський. Його тексти – прості історії, але цілком не брутальні, а лірично-меланхолійні, – зворушено розповідав Жадан на прес-конференції. – Ленц ставиться до своїх марґіналів із такою любов’ю, з такою ніжністю показує їхнє життя”.
Рафаель Урвайдер

Рафаель Урвайдер

Переконатись у сказаному було нескладно: Педро екзальтовано начитував свої чималенькі тексти, проникливо вдивляючись в очі присутніх, так ніби всі вони добре знайомі не лише з ним, а й зі швейцарським діалектом німецької, яким ті тексти написано. На щастя, всі вони існують і у власних перекладах Ленца на літературну німецьку. Саме ними послуговувався Жадан, тлумачачи поезію швейцарця рідною мовою.

Ще частину віршів, як Педро Ленца, так і Рафаеля Урвайдера, переклав Андрухович. А першому навіть присвятив новий вірш – „Берн-2007”, де називає його Доном Педро та вважає створеним для ролей Паганіні, деміургів та маньяків. Згодом, пообіцяв Юрій, цей текст складе компанію ста десятьом іншим поезіям, названим іменами міст та роками, коли їх відвідано – ось тоді й дізнаємося докладну географію «патріарших» мандрів.

53Наразі ж можемо дізнатися лише про те, як він вибирає улюблену поезію. „Коли я вперше почув вірші Урвайдера, присвячені міцним алкогольним напоям, я присягнув, що перекладу цього автора”, – зізнався бубабіст. Слід віддати належне: присягу він виконав. А вірш музиканта, поета і перекладача Рафаеля Урвайдера присвячений водці, або ж горілці відкрив київський вечір. Приємно вражений „кількістю і якістю глядачів” (Андрухович), Рафаель пожартував, що почувається тепер більш українським, ніж швейцарським поетом. Мовляв, удома на його виступи ніколи не сходиться стільки людей. Є всі підстави думати, що в Україні на нього чекають ще розлогіші лаври. Удома поет частенько працює разом із хіп-хоповим гуртом LdeeP. Ймовірно, з легкої руки Жадана, вони незабаром завітають і до нас. „Хтозна, – каже швейцарець, – може, ми і з Сергієм щось ще утнемо, у нього ж теж є гурт”.

Упродовж київського „Культпоходу” Жадан читав і нове, і ще не зовсім забуте старе. Нове – зі свіжої збірки „Лілі Марлен”, старе – з „Марадонни” і „Ефіопії”. 61„Щоб ви відчули різницю між поетикою і шляхами розвитку швейцарської та української поезії, наостанок я прочитаю вам вірш, цілком відмінний від того, яким ми розпочали цей вечір”, – авторитетно заявив викладач літератури Сергій Жадан і прочитав „Гриби Донбасу”. На тому київське „2х2” закінчилося.

Втім, для тих, кому екскурс у швейцарську поезію видався закоротким, не варто впадати у відчай. Жадан із Андруховичем незабаром видадуть власні переклади Ленца й Урвайдера – якщо не окремою книгою, то половиною „Потягу 76”. „Хоч для цього нам доведеться тро-о-о-ошки напружитися і втиснути Швейцарію у межі Східної Європи”, – сміявся Андрухович.

Автор: Ольга Куровець
Джерело: http://litakcent.com/2009/09/08/2h2-pid-znakom-blohina.html

Если в современной украинской литературе и есть кто-то, кого действительно стоит читать, то Юрий Андрухович — один из этих немногих. Андрухович — наверное, наш самый главный автор, чьи программные произведения («Рекреації», «Московіада», «Переверзія») были изданы в 10 странах мира, включая Германию, Австрию, Швецию, Канаду и США.

Приехав в Днепропетровск, о котором когда-то говорил как про «урбаністичну потвору радянськог штибу», писатель презентовал свою новую книгу «Дванадцять обручів» и дал эксклюзивное интервью «БВ». (Бизнес-Время №33, 2 октября 2003г.)

Дійсно, щодо вечору у організаторів виникали деяки сумніви. Не факт що українська література, навіть найкращі її зразки, відомі широкому колу дніпропетровського читача. Чи прийде публіка, враховуючи те, що місцеві телеканали проігнорували цю подію, не дивлячись на те, що і сама зустріч з паном Юрієм, його прїзд до нашого міста, і презентація нової книжки — абсолютний екслюзив. По-перше, культовий письменник вперше на Східній Україні, по-друге — новий роман «Дванадцять обручів» після львівського книжкового форуму представлено саме у Дніпропетровську. Тож трохи дивувало, що зала була повна. Студенти, політики, письменники, поети, дiячі культури i ті, хто знає, що існує сучасна українська культура.

Серед величезної кiлькостi питань лише деякi могли викликати бурхливу дискусiю (наприклад, чи сподобалось Юрiю писати пiд псевдонiмом Любка Дереша — виявилось, що автор роману «Культ» реально iснує). Але в основному днiпропетровцiв цiкавив внутрiшнiй свiт автора, чи є вiн насправдi таким, яким бачиш його мiж рядкiв. (“Чого ви бiльш за все на свiтi боїтеся? — «Нiчних дзвiнкiв i послань по Е-мейлу, бо вони зазвичай вiщують бiду»).

Дуже щира бесіда затягнулася, і регламент було зламано абсолютно спокійно, без болю з обох сторін. Впевнений в собі, така собі європейська кінозірка, постійно з невимушеною посмішкою, Андрухович, справді зачарував зал.

Інтерв’ю, яке представлено вам — це не півгодинна розмова «під диктофон», а розкуте спілкування до і після презентації за чаєм, та його необхідними чинниками.

- Десять виданих книжок (перша у далекому 1985 році) — признання не тільки на батьківщині, а й в Європі та за Океаном. І не дивлячись на це, нового роману чекали 7 років…

- Мені бiльше подобається жити, нiж писати. Тому процес іноді, затягується. А насправді, під час роботи над романом я зненавидів сам процес написання літературних творів.

- Тобто, можна сказати, що писати вам важко і іноді не по кайфу?

- Те, що я роблю, письменництво, література — це заміна того, що можливо я хотів би робити насправді. Нажаль я не опанував жоднен музичний інструмент, хоча, якби навпаки, то напевно значне простіше мені було б висловлюватись мовою музики.

- Можливо саме через це, останні десять років ваші вірші такі популярні в колах рок-музикантів? Рахували скільки створено пісень на ваші твори?

- Ні не рахував, навіть не всіх виконавців знаю. Звичайно «Мертвий півень» чи «Плач Єремії» — то тішить трохи, хоча не завжди подобається те, що виходить. Власне нова книжка з моїми поезіями яка незабаром вийде носить назву «Пісні для „Мертового півня“. Усе написане верлібром, тому сподіваюсь, що у них не вийде покласти на них музику. (сміється) Звичайно вірші писанi українською мовою, та усi мають iншомовнi назви (взагалi для Юрiя набуло звички змiшувати мови, бо вiн досконало володiє українською, росiйською, польською, англiйською та нiмецькою).

- А самі ніколи не хотіли створити музичний проект?

- Ще з юності мріяв створити власний рок-гурт. Навіть назву придумав: „Вертеп“. Та якось не судилось. А зовсім нещодавно таки записав альбом з польським тріо, сподіваюсь видати його навесні 2004 року.

- Тобто мрії ваші збуваються?

- Так майже всі збулися, тільки не завжди тоді, коли цього хочеться найбільше.

- Можливо вам завжди хотілося й в Дніпропетровську побувати?

- Майже так. Давно мріяв об’їхати Україну, розпочавши саме зі Сходу. Взагалі подорожі, це необхідний компонент мого існування, і не тільки творчості.

- Відомо, що ви робили дисертацію, науково досліджували поезію Антонича (львівський поет 20–30 років).

- Антонич — моя перша поетична любов. Саме з нього почався роман „Дванадцять обручів“ в 1996 році. „Дванадцять обручів весни“ — це назва його вірша. Ну а далі роман виріс в найінтимніший роман за весь період моєї творчості. Там багато не тільки від мене, а чимало про мене.

- Вас перекладали і перекладають, дякуючі Богові, чимало, а от наскільки вдалими є переклади? Відомо що переклад може абсолютно спаплюжити текст.

- До більшості перекладів я причетний особисто, та не завжди можу цього зробити. Так перший перекладений роман вийшов у Фінляндії, тому взнати наскільки вдалий переклад важко. Така ж ситуація з угорською, хоча з листів відомо, що переклад вважається дуже вдалим.

- Напевно банальне питання, ваше ставлення до Оксани Забужко?

- Так часто запитують. (сміється) Ми дуже добрі знайомі, товаришуємо, наскільки це є можливим, хоча ще з Ірпінських семінарів кінця 80-х, де пані Забужко вже була авторитетом, а я початківцем, лишилися відносини наставниці і учня, звичайно умовно.

- Вас називають українським Пелєвіним? Яке ваше ставлення до нього? Чи читали ви його останній роман?

- А його не називають російським Андруховичем? Останній роман не читав, хоча дуже шаную його творчість, улюблений твір „Чапаєв та пустота“, і сподіваюсь найближчим часом познайомитись з ним особисто. Ми запрошені на літературний форум, який пройде в жовтні в Угорщині.

- З кумедного: одного разу на 1-му Національному, мала вийти програма за моєю участю, під назвої: „Зустріч з Юрієм Андруховичем — патріархом Бу-Ба-Бу“ (Ремарка — Ю.Андруховича разом з В.Небораком i О.Iрванцем

вважають родоначальниками постмодернiзму на Українi, коли вони створили творче об’єднання „Бу-ба-бу“ — „Бурлеск-балаган-буфонада“), але редакційне керівництво телеканалу вирішило не перенавантажувати глядацьку публіку різними незрозумілими на їхню думку „бубабубами“, і скоротили назву до „Зустріч з Юрієм Андруховичем — патріархом“. В такому вигляді і пройшла назва в телепрограму. Тим самим величезна кількість віруючих людей, здебільшого похилого віку, зібралась біля телевізорів о пізній порі, десь так о 23–30. Звичайно їхньому здивуванню і обуренню не було меж!

Автор: Тихо АНГЕЛУЦИ
Джерело: http://artvertep.dp.ua/news/230.html

Думка критиків про цей твір, український оригінал якого вийшов у харківському видавництві минулого року, є дуже високою. Про «Таємницю» як про інструмент «перевиховання цілого покоління» пише Костянтин Родик у №9 оновленої «Сучасності». Захоплену рецензію на «Таємницю» надрукував у липнево-серпневому числі «Кур’єру Крив басу» Дмитро Дроздовський. На думку оглядача, книга представляє новий поворот в розвитку української белетристики, її повернення до сутнісних питань життя особи і спільноти та є свідченням того, що вітчизняне красне письменство готове здійснити «вибуховий стрибок» до нової жанрово-стильової якості.

При цьому критик протиставляє епохальний твір Андруховича «амурно-гламурненьким» творам Поваляєвої, Карпи та іншої «сьомги» (очевидно, мається на увазі однойменний роман Софії Андрухович), а також інфантильному Жадану. На цьому одіозному тлі рефлексії Андруховича змушують Дмитра Дроздовського цілком серйозно говорити про «гігантів», які здатні не лише започаткувати новий напрям чи стиль, але й гідно представляти національну індивідуальність у колі світових культур.

На нашу думку, такі оцінки твору Ю.Андруховича є дещо перебільшеними. Якщо говорити про поворот до «пам’яті» як авторський винахід чи відкриття, то в даному контексті це щонайменше недоречно. Насправді найновіший текст Андруховича перебуває цілком у річищі постмодерного перетравлювання особистого досвіду та нічим суттєво не відрізняється від аналогічних «сповідей» про екстремальну юність того-таки Жадана чи згаданої всує Поваляєвої. Просто Жадан пише про студентські гуртожитки пролетарського Харкова, Поваляєва про київський андеґраунд, а автор «Таємниці» про свою армійську службу, життя в літературі та інші пригоди молодого галицького інтелігента в ностальгійні 80-ті та кризово-карнавальні 90-ті.

Специфіку чи особливий стилістичний присмак цьому потоку спогадів, асоціацій, принагідних міркувань надає власне авторська позиція чи радше точка зору. Андрухович розглядає світ навколо себе з позиції декларованої «європейськості» чи радше навіть «австрійськості», що в даному випадку асоціюється з певного роду посв’яченістю – в традицію, стиль, езотерику фаустівської культури (за Шпенглером). З погляду такої посв’яченості радянська і пострадянська дійсність виглядає дуже гротескно, а внутрішній світ автора відповідно – складним і змістовним. Ось на цьому, власне, й побудована вся книга.

Любителям хорошого стилю її цілком можна рекомендувати для домашнього вжитку. Тут автор «Дванадцяти обручів» і «Перверзій» повертається з вигаданих чи реконструйованих світів до джерел власного досвіду і особливостей суб’єктивного переживання світу. І в цьому сенсі «Таємницю», якщо закрити очі на елементи кокетства та гри в «класики» (або списати їх на традиційну постмодерністську самоіронію), можна поставити в ряду кращих здобутків того ж автора («Рекреації», «Московіада»), чи навіть приписати до певної «високої» традиції – поруч з «Родинною Європою» Чеслава Мілоша, наприклад.

Переклад Андруховича російською, звичайно, призводить до певних семантичних та інтонаційних втрат, що суттєво знижує споживчу вартість пропонованого товару. Однак книзі можна пророкувати відносний комерційний успіх. Україна багато в чому й досі лишається таємницею як для зовнішнього світу, так і для більшості своїх теперішніх мешканців, особливо з числа т.зв. російськомовного населення. Тому цікавість до текстів під розкрученим авторським брендом, що претендує на вираження цієї українськості в чистому вигляді, а отже й попит на рецензоване видання – гарантовані. Таким чином вже увійшла в культурний контекст «інакших» українців Забужко з «Полевыми исследованиями украинского секса», так увійде в нього й Андрухович. На яких ролях і на яку полицю? – про це згодом поговоримо у розділі критики.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/reviews/books/2008/10/18/145302.html

Трапляються випадки, коли навіть доволі досвідчений шахіст змушений робити хід навмання, аби подивитися, що буде далі, бо на усі боки обрії однакові. Мені здається, «Таємниця» — це у чомусь хід навмання від Юрія Андруховича, невеличке випробування долі письменником. Можливо, з тих пір, як він її написав, пан Андрухович сидить та чекає, ось воно прийде. Можливо, що вже не чекає. Але воно було покликане. Такими романами письменники грають зі смертю.

Інколи я гадаю собі так: якби в мене було вдосталь часу, я прочитала б дуже багато класичних хрестоматійних творів, до яких в мене, філолога за освітою, не дійшли свого часу руки. Так, тільки зараз я ознайомлююся з головним надбанням Достоєвського. То чому ми взагалі звертаємося до сучасної літератури, якій у кращому разі (за дуже рідкими випадками) слід добре полежати, аби набути принадної сили? Мабуть, по-перше ми сподіваємося трапити на кращий випадок. Як зараз, приміром. По-друге, аби отримати свіже повітря. Відчуття цього світу тим, хто поруч. (Мені пригадується репліка головного героя з фільму Патриса Шеро «Інтим», яку звернено до бармена: «Вночі вони (відвідувачі) прагнутимуть твоєї крові».) Отже, це дві добрих причини, аби відкрити «Таємницю». Третя — це твір літметра сучасної української. Четверта — раптом це дійсно таємниця, просто цікаво.

Режисер Сергій Ейзенштейн якось сказав, що треба самому розчищати плацдарм для прояву своєї геніальності. Романом «Таємниця» Андрухович ніби окреслює межі такого плацдарму, показуючи місцями, що це також його простір, і оце належить до його простору, і ці події також його. Витворивши наближений до реальності для свого альтер-еґо образ — журналіста, добре підготовленого до інтерв´ю з шанованим письменником,— Андрухович концентрує світ навколо у такому собі начебто підсумковому монолозі. Не те щоб цілковито підсумковому, просто у цьому монолозі автор намагався відбити усе найголовніше для себе. Цей Еґон Альт не просто журналіст, він з півслова розуміє Юрія, вільно цитує його твори, вміє мовчати та слушно говорити, наприкінці твору навіть подорожує разом з автором, супроводжуючи останнього до кінцевої зупинки, точніше до останньої сходинки до близьких, які назавжди з нами. Ще точніше — залишається назовні, коли автор вже практично занурився углиб. Лише ти сам можеш поставити собі найвлучніші запитання. Такі, які хоча б трохи наблизять твою таємницю до розуміння іншим, не-тобою. Розмірковуючи над своїм новим твором, я раптом зрозуміла, що діалог, нехай навіть з уявним співрозмовником, є дуже зручною формою, коли плануєш розповісти щось цікаве або просто висловитися з якого-небудь приводу. (Утім діалогічною є будь-яка письменницька діяльність.) У романі Андрухович висловлюється з приводу власного життя. І Еґон Альт — людина, яку потребує кожен, хто прагне висловитися про найголовніше. Отже, Еґон Альт — відбиття у дзеркалі, яке поставив перед собою Андрухович, відчувши потребу озирнути геть усе з точки, до якої він прибув за 47 років (на час написання твору). Ще так може слухати дуже віддана людина, яка має дивну мотивацію для того, аби тебе почути. Тобто альтер-еґо автора дбайливе та уважне. Саме такою стає людина, коли втомлюється відшукати цих рис в інших.

Отже, «Таємниця» — то роман про життя, з елементами мемуаристики, саме такий, який, мабуть, на протязі усього життєвого шляху мріє написати кожен письменник. Від першої мрії до останнього вчинку, від відчуття батьків у собі (у даному випадку більше батька) до згадок про армію, створення Бу-Ба-Бу, багато ін. У мене постійно поставав у пам´яті останній роман Камю «Перша людина», який залишився у рукописах, знайдених у портфелі загиблого в автокатастрофі письменника. Камю певний час мав намір назвати свій роман «Адам». Вважаю слушним навести слова, сказані ним журналісту однієї з італійських газет у 1959 році: «По суті, кожний з нас, і я у тому числі, — це у певному сенсі перша людина, Адам своєї власної історії». І складові цієї історії — то є загалом усе, починаючи від відчуттів, острахів та переживань до тих неочікуваних наслідків, якими обертаються почуття митця. До речі, згідно з легендою Еґон Альт теж загинув в автокатастрофі. Письменник вбив свою тінь.

Окрім «Першої людини» близькими за, так би мовити, симптоматикою до роману «Таємниця» є, приміром, роман «Жизнь Арсеньевых» Івана Буніна та поема «Черный человек» Сергія Єсеніна. Відмінною рисою усіх названих творів поміж іншим є те, що як такий сюжет відсутній, присутня авторозповідь, начебто про щось, а насправді про себе.

За висловом одного гуру, людина має лише два стани існування — любов,один з різновидів — молитва, та медитація (це, як ви розумієте, широке узагальнення). Основою любові є діалог, основою медитації — монолог, звернення до себе; по суті, це неіснування. Ось як про це у романі говорить пан Андрухович: «Поет, який вічно залишається наодинці із самим собою — це цікаво, але недостатньо. Мудреці вже нічого не пишуть — вони мовчать. Але якщо ти все-таки пишеш, то, значить, ти ще не мудрець і потребуєш розмови. Об´єктивно поет хоче, щоб його почули». Отже, можна сказати, що «Таємниця» — то освідчення у коханні за минулий проміжок життя, який випав пану Юрію. Ми призвичаїлися мислити у категоріях кінченності. Усе має якось закінчуватися. (Хоча найчастіше йдеться про трансформацію.) Інколи ми самі прагнемо смерті, аби почати по новій, бо так зрозуміліше. Ми просто звикли рано чи пізно, а в основному вчасно, помирати замість того, аби вміти жити далі, продовжувати гру. Можливо, пан Андрухович вирішив витримати усі формальності і при цьому — продовжити гру. Цього разу реквієм залишається лише витвором мистецтва. Діалог триває, отже, головні герої ще живі.

Завдяки роману гостріше відчувається, що то є: погляд митця на світ. Відчувати світ серцем — його доля і дар. До речі, я хочу дещо вибачитися перед шановним письменником. У книзі «Подвійне життя» тоді ще трохи більш молода та менш мудра авторка висловилася у спосіб, мовляв, можна було трохи більшого чекати від літметра (з приводу відомого опису з «Московіади», який згадує сам Андрухович у «Таємниці» — «Ха, ну звичайно, секс у душовій, порушення кордонів та вторгнення на заборонену територію.» ). Хоча тут же додам, що, коли автор згадує цей епізод у такому романі, значить, епізод показовий. Отже, Сандра Мост влучила. Але тоді ще не добачила глибини за прохідною фантазією письменника. Прохідною, та не провідною.

Якось я їхала з Хмельницького до Харкова, поверталася з відрядження. До купе увійшла жінка, ми розговорилися. Виявилося, що вона киянка, працює бізнес-тренером, має численні знайомства. Говорили і про літературу також. Моя співрозмовниця дуже показово згадала про пана Андруховича, як-от: українська література, тобто Андрухович…

«Таємниця» датована 2007 роком. Кожного наступного року роман безумовно матиме певне відмінне від іншого року звучання. Особисто я дуже хочу прочитати наступну книгу Андруховича, причому прозову, не збірку віршів. Як вже багато років увесь світ очікує прочитати хоча б щось від Селінджера.

У цій статті йшлося про таємничий псевдопідсумковий роман Юрія Андруховича, який він зміг написати, не дійшовши останньої сходинки, обдуривши таким чином власну смерть.

Автор: Сандра Мост
Джерело: http://bookvoid.com.ua/reviews/books/2009/03/30/072055.html

Пане Юрію, яку роль у Вашому житті відіграв Львів?

Абсолютно визначну. Зокрема, я його любив ще навіть до того, як потрапив сюди вперше. Він для мене існував як образ міста, що відмінне від усіх інших міст цієї країни. Такий своєрідний шматочок справжньої старої Європи, така собі заповідна територія. Робилося завжди страшенно тепло на душі від думки, що можна кожної хвилини сісти у поїзд і опинитися у зовсім іншому світі.

Як відбулося знайомство з містом?

Два рази ще у дитинстві із батьками проїжджали через Львів, коли прямували до Праги. Між поїздами було трохи вільного часу, і ми погуляли містом, покаталися на трамваї. Для мене Львів тоді дуже добре поєднався із Прагою. Тобто це був своєрідний передпокій до Праги (Європи).

Коли Ви знову потрапили до Львова?

Це студентські роки. Для мене не було жодного сумніву, що я хочу до Львова. Я знав, що нізащо не буду навчатися у Франківську. Це було рішення піти з дому раз і назавжди. І ці роки були періодом вживання і звикання до думки, що Львів не такий уже середньовічний заповідник, як мені здавалося.

Тобто це був час Вашого осмисленого знайомства із містом?

Так. 1977 рік – вступ до Поліграфічного університету. Перші вилазки. Більшість одногрупників були львів’янами. Не скажу, що через їхнє посередництво, але й завдяки їм я вживався у це місто.

І якими були перші враження?

Гарними. Але думка, що територія ренесансових будівель, старовинних площ і старої частини міста є страшенно маленька, засмучувала. Тому що решта міської забудови є типовою для багатьох інших міст.

Але ж у чому тоді для Вас Львів є неповторним?

Я думаю, на це питання важко відповісти. Це дуже суб’єктивне відчуття. Не зможу витягнути якоїсь істини. Тут швидше повинна бути якась комбінація самого історично-культурного ландшафту, який являє собою нашарування різних часів і культур у поєднанні з особливим людським елементом цього міста. Львів’яни для мене, насправді, дуже відрізняються від мешканців інших міст. Тобто мешканці доповнюють саме місто.

Пане Юрію, а без чого це місто важко уявити?

Без Полтви (сміється). У мене є деякі вірші, вони начебто «львівські», але там з’являється ріка. І у Львові дуже відчувається її брак. Місто без ріки, а відповідно – без мостів, втрачає багато такого, що його робить містом.

Це чимось компенсується?

Я думаю, це увесь комплекс із Високим Замком та Кайзервальдом – якийсь такий елемент раю на землі, особливо у травні й червні. Львів зі своєю історією оповитий легендами і таємницями. Наприклад, легенда про колону св. Яна з Дуклі перед Бернардинським костелом. Потім було знайомство із Погулянкою, різними районами із віллами австрійських часів. Місто має чудові місця і йому є чим пишатися.

А яке враження справляють мешканці?

Щодо ментальності, то мені здається, що львів’янам притаманна особлива львівська зверхність. Те, що, можливо, гонором називають. Дуже сильно розвинене це почуття «львів’янин – не львів’янин». Мені довелося із цим зустрічатися у студентські роки. Ставилися із співчуттям: «ніби й хлопець хороший, та не дав йому Бог львів’янином бути». Крім того, я думаю, що це холодне місто. Мешканці гостям особливо не присвячують себе. Запрошують, але з думкою: «Ось вам Львів – ходіть, дивіться». Натомість, якщо зі Львовом знайомить людина, яка його по-справжньому любить, то це не проста екскурсія, а ліричний похід, або, як це чудово назвав Іван Крап’якевич: «Історичні проходи по Львові».

Що найбільше вразило у Львові?

Окремі фрагменти рельєфів на стінах в околицях старого міста – це була перша сенсація. І я завжди із захопленням це показував усім, коли вже трохи прижився у місті. До речі, я був майже впевнений, що залишуся у Львові назавжди. Я дуже хотів тут залишитися.

Не шкодуєте, що не залишилися?

Тоді страшенно шкодував, тепер – ні. Я просто зрозумів, що Івано-Франківськ – мій рідний, має купу якихось своїх переваг. Я був щодо нього закритий, бо не хотів там жити, але коли вже не було виходу і я повернувся, то відкрився для нього і відкрив його для себе. Звичайно, Франківськ нема чого порівнювати зі Львовом, у першу чергу за віком і розмірами.

Для Вас Львів – це…?

Львів – місто, у якому було засновано групу «Бу-Ба-Бу». І це ще один момент, чому це місто є видатним для мене, окрім усього іншого. Львів завжди мене гарно приймає, коли я тепер уже в ролі більш відомого письменника приїжджаю сюди на різні літературні читання.

А як щодо творчості? Над чим зараз працює Юрій Андрухович?

Зараз багато виступаю, займаюся організацією різних акцій, спізнав смак спільних виступів із музикантами. Їжджу із «Мертвим півнем», іншими музикантами. Я дочікуюся свого моменту, коли мені знову захочеться писати. Це така пауза – я лінивий і мені так добре.

Джерело: http://sumno.com/article/lviv-zapovidnyk-na-beregah-poltvy/

19 район – найбільш проблемний район Парижа. Справа тут не тільки в іміграційному контингенті, тут найбільший відсоток незайнятості населення. Українська бібліотека знаходиться поруч з церковою Св. Жана баптиста з Бельвіль, неподалік Святкової площі (Place des fetes), яка має сумну репутацію після короткометражки «Париж, я люблю тебе» (там хлопця підрізали, але це стало нагодою зізнатися у почуттях).

Вхід до бібліотеки (в першу чергу тут приміщення церкви) зовсім непомітний, а зала презентацій знаходиться на останньому поверсі. Піднімаючись крутими сходами догори, важко не помітити на стінах портрет Тараса Григоровича, рушники, обереги та інші традиційні речі. А опинившись у світлиці (залі презентацій), мимоволі переносишся в затишну українську хатину, прикрашену різдвяною символікою. За вікном поволі темнішає, запалюють свічки, а промінь світла з Ейфелевої вежі став сигналом для початку презентації.

Спершу Юрій Андрухович розповідав про творчість та Бу-Ба-Бу, представляв свою поезію: читав етюди будівель (церкви, корчми, старого заводу) та зізнання в коханні до Варвари Ляндашівни, обличчя якої можна побачити лише на її труні, адже жила вона ще у XVII столітті.

Далі Андрухович розповів про «12 обручів». Цей роман писався після тривалої творчої паузи. «12 обручів» – це любовний трикутник між Цумбрунненом, Артуром Пепою та його дружиною, а також між Україною, Росією та Європою. «Цумбруннен» дослівно перекладається як «коло джерел» і це доволі поширене прізвище у Швейцарії. Також автор знущається і висміює власну дисертацію про Богдана-Ігора Антонича. Дуже вдало описується влада олігархів та сучасна Україна («праздная жизнь» у кабаку). За словами Андруховича, Цумбруннена вбили через безглузде непорозуміння, через те, що він не знав української мови.

Перекладач твору зізналася, що переклад був дуже складним, адже важко перекласти гру слів з української на французьку. І що за змістом роман нічим не поступається світовим бестселлерам.

Далі було вільне спілкування, під час якого Андрухович розповів про:

Останні книги: Книга «Таємниця» вийшла тоді, коли автору виповнилося 47 років. Андруховичу хтось гадав на долоні і сказав, що все закінчиться у 47 років. (Мимоволі пригадується пісня МП «Absolutely vodka»). Таким чином, книга виглядає як певний підсумок.

«Трициліндровий двигун любові» – це промоційний проект харківського видавництва «Фоліо», щоб заохотити до сучукрліту схід України. Юрій наполягав на назві «Потрійний захист від каріесу». До книги потрапили його ранні оповідання, що писалися під час служби у війську.

«100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» – Юрій Андрухович є першим у списку, адже його прізвище починається на А. Далі список продовжує його дочка Софія Андрухович та його зять Андрій Бондар.

Святкування 100-ліття Бу-Ба-Бу: Святкували у Львівському оперному театрі у 1994 році. Тоді Андруховичу виповнилося 34 роки, Ірванцю та Неборакові – 33. Отже, разом = 100 років. Хітом того вечора була літаюча гіпсова голова Неборака.

Знайомство з Сергієм Жаданом: Власне, Сергій Жадан (ще будучи студентом) з’явився у хаті Андруховича недільного ранку. Напередодні була субота і… Юрій пізно ліг спати й прокинувся не в настрої. Точніше його розбудила о 8-й ранку мати зі словами: «Там до тебе якийсь студент із Харкова». Сергій енергійно розпитував його про творчість, про Віктора Неборака й Олександра Ірванця. Також Жадан зробив університетську театралізовану постановку «Рекреацій» і показав чорно-білі фотографії зі спектакля. А далі, взявши координати Неборака, Сергій Жадан поїхав до Львова.

«Мертвий півень»: Співпраця «Мертвого півня» й Андруховича почалася з того, що «Мертвий півень» записував пісні на вірші Юрія. Зрештою, Андрухович видав книжечку «Пісні мертвого півня» з віршами, з яких пісні зробити просто неможливо. Але МП не знали, що це неможливо і записали альбом «Пісні мертвого півня», який вважається одним з найкращих.

Нові проекти: Наразі Юрій Андрухович хоче написати 11 взаємопов’язаних історій на зразок «Чувирла і чудовиська», адже головними героями будуть негідники. Це, певним чином, виклик соцреалізму, де головним героєм мав бути позитивний комсомолець тощо.

Також автор хоче видати книгу про гурт «Мертвий півень» до їхнього 20-річчя. Нинішні двадцятирічні слухачі – це діти тих двадцятирічних слухачів двадцятилітньої давності. Тобто цю музику слухають кілька поколінь, що робить групу українськими «Роллінг Стоунс». Історія «Мертвого півня» – це історія України за весь час її незалежності. Андрухович вже має декілька годин записів інтерв’ю з кожним з учасників гурту.

Кав’ярні: Андрухович розповів про нинішній культ львівських кав’ярень. Це і знаменита «Криївка», де озброєний до зубів вояк УПА запитує у присутніх, чи є серед них москалі й комуністи. Цікаво, що 90% публіки – російськомовні. Андрухович відзначив також «Захер Мазох», «Гасову лямпу» – присвячену героям Франка – бориславським шахтарям та львівським каменярам, та «Жидівську ресторацію», де треба обов’язково торгуватися.

По закінченні презентації гостей частували кутею, пампушками й гарячим вином (глійнтвейоном або glög) та співали колядки.

Джерело: http://sumno.com/reportage/12-cercles-made-in-france-by-ua/

Пунктуальні та виховані власники квитків намагались штурмувати приміщення театру, як і заведено – за 20 хв. від вказаного часу початку дійства, традиційно – 19.00… Але так само виховані охоронці та організатори театрально-поставленим голосом не втомлювалися оголошувати, що початок концерту перенесено на 20.00.

«І в якому сенсі?..» – подумали ми, але, все ж, дочекалися і згодом таки прорвалися всередину. Люди неквапом рухались театральними сходами і коридорами, нафталінові тітоньки біля дверей зали дбайливо рвали квитки і точним рухом руки вказували на потрібне місце.

Дочекавшись, поки добірна публіка розсядеться і вгамується, на сцену так само неквапливо виплив Юрій Андрухович. Звісно, усвідомлення норм етики сценічного виконавця не дало йому забути розсипатися вибаченнями за те, що через проблеми зі звуковим обладнанням початок концерту було затримано аж на годину, а також розтектися подяками тим, хто залишився і дочекався, та компліментами спонсорам.

Обіч сцени сиділи двоє хлопців у чудернацьких білих костюмах – VJ-група «КУБ». Їхня присутність однозначно пояснювала наявність на сцені невеликого білого екрану. У своїх роботах віджеї зазвичай застосовують здебільшого не комп’ютерно-генеровані зображення, а фрагменти з маловідомих артхаусних фільмів, власні фото- та відеозйомки, живу інтерактивну камеру, що роблять досить вправно. В цьому протягом концерту ми неодноразово переконаємось.

«Зустрічайте чудовий гурт з Японії – «Карбідо»!» – проголосив пан Юрій і пішов зі сцени, чим ознаменував початок дійства. «І в якому сенсі?..» – подумали ми вдруге, але майже одразу зрозуміли прикол, адже на білому екрані замаячили японські діти і залунала весела японська пісенька, під яку вийшли перед очі «Карбідо» і почали «обігравати» її. Вирішивши, вочевидь, дати Андруховичу трохи часу перепочити після виснажливого спічу, джазисти представили ще дві свої композиції, безсоромно гіпнотизуючи публіку.

Кільканадцять секунд тиші, і прозвучав голос карбідівської соло-гітари, на який, пристрибуючи, з’явився Юрій Андрухович. Вивертаючи свідомість слухачів навиворіт, він почав відчайдушно дякувати – яхт-клубові, курсам англійської мови, полоністиці, україністиці… А в кінці пообіцяв, що «girl will be a woman soon», у чому після почутого (а це ж тільки початок!) вже не сумніваєшся ні на хвилю.

Наступною Андрухович виконував композицію, в якій «сам не написав жодного слова» – «The Very Best of Tabloids», що не може не дати приводу порадіти за нього, адже читаючи «the very best» заголовки наших таблоїдів, мимоволі співчуваєш їхнім авторам.

Але вже на третьому віршочитанні знання англійської мови вмить полишає автора, та і всіх присутніх також. Почувши чудернацьку назву «Енд еверібоді фукс ю», лише «Карбідо», певно, зрозуміли, про що йдеться, і одразу ж почали пояснювати. Ненав’язливі гітарні і ледь-чутні барабанні хвилі звуку поволі обволікали і затягували, і вже самою лиш шкірою можна було відчути весь текст, і геть не обов’язково було чути про амбітних і меркантильних німфоманок-потенційних секретарок, які час від часу мучились філософськими питаннями «І в якому сенсі?» або «Це плюс чи мінус?».

Далі понеслися оповіді про старого і вщент п’яного солдата, козака Ямайку, серпневе бомбардування Нью-Йорка, чоловічі товариства, розбещені горілкою, та Іванну Воман (йдеться про композицію «I Wanna Woman»), під час виконання якої еротичне напруження у залі сягнуло апогею.

Не обійшлося і без прем’єр. Андрухович та «Карбідо» презентували композиції «Танго та біла троянда», яка особливо запам’яталася чудернацькими дамочками у чорних шкарпетках з білого екрану, «Without You» – пан Юрій, правда, бідкався, що того дня був не День журналіста, та «Індія», прослуховуючи яку (а зачитано було лише три з п’яти її частин), здавалося, навічно занурюєшся у чорно-біле індійське кіно в суміші з танцюючим полум’ям і обличчям Андруховича на екрані. Публіка шаленіла.

На завершення письменник заспівав народну пісню «Зеленая ліщинонько», під час якої найстарші глядачі поволі почали залишати приміщення. Загалом, глядацька аудиторія була досить-таки різношерстою. Сильно кидались в очі «начесані» жіночки під 50, які нервово здригалися і переглядались між собою, ледь зачувши натяк на непристойність, а коли почули сповіщення про те, що «осіб жіночої статі запрошують на вихід» – ображено поглядали на двері. Хоча деякі з них таки пішли геть.

Закінчивши виступ, «КУБ», Андрухович та «Карбідо» розкланялися, подякували за увагу і хотіли, було, піти, аж тут із зали почувся лемент: кричали «Ще!» та «На біс!». Кілька хвилин повагавшись і пороздававши тим часом автографи, артисти повернулись на «робочі» місця і виконали на біс композицію «Without You». Зал аплодував стоячи.

На виході з театру можна було придбати свіжого «Самогону» або фірмову футболку. І мало хто відмовляв собі у такому задоволенні.

Автор: Ірина Джола, Інтернет видання “Сумно”, 18.09.2008
Джерело: http://sumno.com/content/view/2608/1/

http://andruhovych.info/forum/

На форумі Ви можете обговорювати творчість ЮА, висловлювати свої думки, ставити запитання стосовно роботи сайту і т.д.

Зустрінемося на форумі ЮА!

Империя не наносит ответного удара. Более того — она даже не размахивает кулаками. В 1991 году супертанкер по имени Советский Союз погружается в пучину. В это время в Москве живет молодой украинский поэт, носящий королевско-аристократическое имя Отто фон Ф. Один день в жизни Отто — это материал, на котором Юрий Андрухович построил свой роман «Московиада». Недавно на сцене киевского «Молодого театра» состоялась премьера адаптированного романа — первая инсценировка Андруховича на его родине.

Через всю сценическую площадку, пишет в аннотации немецкая газета Die Welt, проложены огромные заржавевшие газовые трубы, что заставляет театральных критиков вспоминать о российско-украинском газовом конфликте. Между этими трубами и влачит существование студент Литературного института Отто фон Ф.Он пьет со своими русскими коллегами по стихотворному перу («За наше и ваше пиво!»), спорит с московской красавицей Галей.

Вокруг него бурлит жизнь метрополии: на сцене под сюиту Чайковского из «Щелкунчика» вытанцовывают хихикающие вьетнамки. Время от времени Отто виден в клетке — под наблюдением КГБ.В других сценах пьеса напоминает грандиозный булгаковский бал, на котором советские вожди перебираются через стену Мавзолея. Отто все это надоедает, он убегает и садится в вечерний поезд на Киев.

Богатство намеков инсценировки неисчерпаемо — начиная с того, что главного героя играет молодой актер Остап Ступка, который ошеломляюще похож на Андруховича, учившегося до 1991 года в московском Литературном институте. Написанная им в 1993 году «Московиада» — это переработка насильственного психиатрического лечения диссидентов, расчет с тоталитарным советским господством, рассказ об истории Советского Союза c периферии.

Может ли Украина покинуть обломки империи ночным поездом? Сможет ли страна между Дунаем и Доном сохранить общую культуру памяти? На востоке страны, в Донецке, уже в 2004 году перед зданием местной спецслужбы был открыт памятник «рыцарям долга», ряды которых включают и «первых чекистов Донецкой области», и павших в Афганистане военнослужащих Советской армии.

Из того же самого по-советски красного гранита на западе, во Львове, был сооружен памятник дивизии «Галичина», воевавшей в войсках СС против Красной армии. До сих пор Вторая мировая война является самой важной и тяжелой отправной точкой любой памяти. В 90-х годах в Галиции было открыто почетное кладбище для солдат дивизии.

В этой связи Василий Стрильчук, молодой директор исторического музея в близлежащем городке Броды, предусмотрительно указывает, что дивизия была создана только в 1943 году, когда в регионе уже завершилась ликвидация евреев. Но в дискуссии прежде всего идет речь о партизанах националистических организаций ОУН и УПА, которые продолжали воевать с Советами и после 1945 года, однако их до сих пор проклинают как «фашистов».

За минувшее время кое-что для общей культуры памяти сделал и Президент Виктор Ющенко, отец которого плененным красноармейцем сидел в Освенциме. На 60-ю годовщину окончания войны он пригласил ветеранов Красной армии и националистов на «застолье примирения», организованное за длинным столом на Крещатике.

Был отменен традиционный военный парад, но украинский красноармеец, водрузивший в 1945 году красное знамя над рейхстагом, получил посмертно звание Героя Украины. Однако политика Президента идет еще дальше.

Примененный Сталиным в качестве политического инструмента голод 30-х годов унес только в Украине многие миллионы человеческих жизней. За каждую тогда уничтоженную деревню в Киеве во время траурного мероприятия посадили по деревцу. Общественность считает голодомор геноцидом, направленным прежде всего против украинского народа, и Ющенко призвал ООН признать его таковым.

При этом память о голодоморе в стране отнюдь не однозначна. «На востоке Украины он воспринимается как большая трагедия, — говорит лейпцигский историк Вильфрид Ильге, — но это необязательно приводит к критической в отношении советского времени идентичности». Но в осознающей себя национально Галиции, которая в то время входила в состав Польши, сегодня память о катастрофе, вероятно, сильнее, чем в самих пострадавших регионах.

Однако, на что едва обращается внимание, наиболее заметные изменения национального самосознания происходят в центральной части Украины. Здесь, в том числе в преимущественно русскоязычном Киеве, неожиданно большую поддержку получила «оранжевая революция». В этих регионах «красных» партизан называют уже более мягко — «защитниками родины». Здесь уже срастается именно то, о чем грядущие поколения скажут, что оно всегда было неразрывно.

Джерело: http://news2000.org.ua/print?a=%2Fpaper%2F1932, Die Welt, 31.03.2006,
Автор: Герхард ГНАУК

- Перший виступ відбувся саме на сцені Молодого театру в 1987 році. – розказує перед виходом на сцену Олександр Ірванець. – Правда, тоді ми виступали на малій сцені. В театрі якраз йшов ремонт, велика сцена ремонтувалася, на маленькій теж був бардак. Самі прибирали. Підлогу тоді підмітав режисер Олександр Проскурня.

Письменник каже, що саме після того творчого вечора бубабісти прокинулися відомими.
- Потому ми мали ще десятки, може, навіть більше сотні, літературних вечорів…

- Ні, ні. – перебиває Ірванця Юрій Андрухович. – Завжди хочеться перебільшувати. Мені теж здавалося, що у нас після того було понад сто виступів. Але якось мав час все позгадувати, перелічити – насправді десь виступів сорок.

- Зал був заповнений вщент. – продовжує Олександр Ірванець. – Я потім хвалився усім, що на наш вечір прийшло людей триста. Хоча насправді там зібралося десь сто глядачів. Для тих часів – це багато. В залі сиділи Оксана Забужко, Іван Малкович, Валерій Шевчук. Донька Валерія Шевчука, Юліана. Вона написала в газету «Молода гвардія» статтю про наш вечір. Тоді вперше Бу-ба-бу згадали в пресі. У мене вдома й зараз є та газета, але ліньки було її шукати й везти сюди.
Бубабісти активно виступали до середини 90-х. Потім кожен з письменників зайнявся власною, а не «спільною» творчою кар’єрою. Хоча ще до 2000-го року письменники вручали літературну премію Бу-ба-бу «За найкращий вірш року». Її лауреатами стали Іван Малкович, Петро Медянніков, Юрко Позаяк, Сергій Жадан, соліст гурту «Мертвий півень» Мисько Барбара, Ігор Римарук та Василь Герасим’юк.

- Нагородою для переможця була пляшка алкоголю. Ми збиралися в центрі якогось міста, йшли до найближчого магазина й купували найдорожчу наявну пляшку алкоголю, який там продавався. – розказує Юрій Андрухович.

- Івану Малковичу, першому переможцю премії, дісталася пляшка горілки «Пшенична», бо інших напоїв в совкових магазинах не було. – продовжує Олександр Ірванець. А от вже Петро Медянніков отримав коньяк «Золотий Юг» за 200 гривень. Тоді це були гроші.

- Ми підрахували, що премія Бу-ба-бу, яку отримав Медянніков в грошовому еквіваленті дорівнювала майже половині тодішньої Шевченківської премії. – додає Віктор Неборак.

Квитки на творчий вечір Бу-ба-бу коштували 20 гривень. Їх розкупили повністю.
- Ми посидимо на підлозі або підвіконнях. – домовляється юнак з контролером на вході до театру. Він з друзями не встиг купити квитків. – Ми заплатимо, впустіть будь-ласка. – жінка довго не погоджується, але таки впускає його і ще п’ятьох друзів.

Олександр Ірванець поспішає на сцену, але біля входу його зупиняють шанувальниці, просять підписати книжку «Вибрані твори Бу-ба-бу», яка продавалася в холі театру за 50 гривень.

Продавець запевняє, що це найнижча ціна, без накрутки.
- Тю, що вони дурять, на Петрівці книжку дешевше продають. – каже якась дівчина і відходить від лотка. На ньому, крім цього збірника продаються й інші книжки письменників.

Це друга збірка бубабістів (першу збірку письменники видавали своїм коштом ще в 1995 році). Вона вийшла у вересні цього року у львівському видавництві «Піраміда». Книжка ілюстрована фотографіями з першого виступу Бу-ба-бу в Молодому театрі..

На сцені стоїть три білих стільця з високими спинками. Олександр Ірванець та Віктор Неборак виходять до мікрофонів, Юрій Андрухович сидить. Починають по колу читати уривки з книжки «Вибрані твори Бу-ба-бу», в яких згадується, як проходив їхній перший виступ. Потім письменники по черзі читають вірші, які зачитували на тому вечорі. Звучить дещо й з більш пізньої поезії.

Джерело: http://sumno.com/content/view/2379/28/
Автор: Лєра Лауда

Mr. Andrukhovych is quite the opposite of hidden. Besides being a poet, prose writer and essayist, he is also active as a translator, a literary critic, scriptwriter and a literary activist. Taking time out of his demanding schedule, he captivated the Pittsburgh audience with readings from his literature and performances of his works by a professional actor.

The evening opened with introductions of Prof. Naydan of the Slavic Department at Penn State, Michael Bernosky, a professional actor who presented Mr. Andrukhovych’s works in English and the special visitor, Mr. Andrukhovych. Prof. Naydan gave brief background information on Mr. Andrukhovych and proceeded on to his novels. Born in 1960, this Ivano-Frankivsk native has become one of the most prominent writers whose literature reacts against earlier modernist principles. Mr. Naydan commented on the novels that have influenced readers both in Ukraine and abroad: “Recreations,” “Moscoviada” and “Perversion.”

Mr. Andrukhovych’s first novel, “Recreations,” is a controversial satirical story that plays on the Ukrainian cultural rebirth that occurred as a result of the country’s independence in the early 1990’s. The story unfolds in 1991, when Khomsky, a poet, is returning to Ukraine to attend a restoration of the long-forgotten “Festival of the Resurrecting Spirit.” The book portrays the festival as a time of rejoicing when “Emancipated souls celebrated their renewal, Free Laughter and Untrammeled Poetry ascended to waft over the sinful earth, and the Dastardly Skeletal One retreated before the implacable blows of Human immorality.” As the characters stumble into increasingly dreamlike surroundings the reader is transported into the episodes with them. First published in 1992, Recreations marked Mr. Andrukhovych as a stylish, yet lucid writer.

“Perversion” is a post-modern philosophical novel that uses verbal play and multi-leveled tones, where the protagonist, Stanislav Perfetsky, is recreated to lead an anti-saint’s life. Mr. Perfetsky was Mr. Andrukhovych’s hero and close friend who disappeared in March of 1993 – no one knows what really happened to him and his corpse was never found.

Mr. Perfetsky once said, “I broke nine out of 10 of God’s commandments, except one. Thou shall not kill.” This is the best description of the hero’s inner world of the hero. As this mysterious whirlwind of events continues to twirl, Mr. Perfetsky meets the woman of his dreams, Ada Zitrone, and realizes that he cannot live without her. Within minutes he falls in love, endangering his life, nevertheless, he has to give a speech at the conference organized apparently by the Devil himself, but at the end he disappears.

According to Prof. Naydan, “Perversion” is the reconstruction of reality – actually several versions of the same reality. Mr. Andrukhovych mentioned that his collection of information came from assorted sources, including Mr. Perfesky’s own notes and audiotapes, newspapers, eyewitness interviews and other various sources.

In both the “Recreations” and “Perversion” Mr. Andrukhovych builds up tension in devious augmentations and finishes off each novel with a climactic end that leaves the reader wanting more.

Prof. Naydan, who translates Mr. Andrukhovych’s literature into English, praised Mr. Andrukhovych’s writing, which has been translated into English, French, German, Hungarian, Italian, Polish and Russian. His poetry has also been set to music. Although some may find his literature to be offensive, because of the profanity and sexual content, he is after all, a connoisseur of detail and expression. Mr. Andrukhovych pointed out that he rejects Ukrainian realism and nationalism; he simply rejects having a force above himself. As he writes, he keeps these rejections in mind and writes with a focus on the stylish usage of language.

Although his prose is full of comic disposition, he disagrees that his literature is humorous. His writing is filled with pre-war phrases and words, thanks to his grandmother who influenced his usage of this particular language. Mr. Andrukhovych recalled that when he was about 5 years old his grandmother used such words when she spoke with her acquaintances and now 30 years later these words pop into his mind and seep into his writings. Besides focusing on language, the writer includes plenty of cultural and historical information.

Mr. Andrukhovych’s works were read in Ukrainian by the writer himself and performed in English by Mr. Bernosky. Included among the poetry read and performed were “Clarnets of the Sun,” “My Soul,” “Italian Madonna,” “Midnight Flight down High Castle Hill,” “Circle” and other various excerpts.

When asked to comment on his knowledge of many languages, Mr. Andrukhovych’s reply was similar to something that his alter-ego, Mr. Perfetsky, would have said. “I only know many words from a lot of languages.” Mr. Andrukhovych also stated that post-modernism is not very serious in Ukraine, although it is the newest type of post-modernism in the world.

The evening concluded with a dinner at the University Club. Mr. Andrukhovych’s visit was made possible through the University of Pittsburgh’s Center for Russian and East European Studies, the Ukrainian Student Organization and the department of Slavic languages and Literature.

Mr. Andrukhovych is currently a visiting Fulbright scholar at Penn State University, where he is working on a project to translate poetry of the Beats and the New York School into Ukrainian. Besides novels, short stories and articles, three collections of Mr. Andrukhovych’s poetry had been published and translated into English, German and Polish. Among those are “Sky and Plazas,” “In Town,” and “Exotic Birds and Plants.”

Автор: Oksana Doroshkevich
Джерело: http://www.ukrweekly.com/Archive/2001/200132.shtml