Я почав перекладати в університетські роки, коли ще був студентом. Тоді я саме слухав курси російської мови і мої професори (з-поміж яких Вєра Борковец із Чехії) давали мені завдання перекладати декотрі вірші. Тож я перекладав Ахматову, Блока, Мандельштама, Пастернака та інших. Перші мої надруковані переклади з’явилися у літературному журналі «Гіперіон» у 1976-му році. За українські переклади я взявся в аспірантурі у Колумбійському університеті. Я три рази одержав нагороду в університеті за мої переклади російских поетів. А там неабияк підтримав мої зусилля в ділянці перекладу професор Роберт Магвайр. Він сам був перекладачем польської поезії (а також Андрєя Бєлого та Гоголя). Богдан Бойчук, Василь Барка, Ася Гумецька та Іван Фізер, всі підтримували мене, коли я почав займатися перекладами українських авторів. До цієї справи мало хто брався, та ще й Юрій Луцький перестав перекладати через свій вік, от тоді я і вирішив серйозно взятися за справу. Моя перша книжка – переклади Ліни Костенко – вийшла 1990-го року у видавництві Garland Publishers у Нью-Йорку. Мене тоді дуже підтримав Іван Фізер.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Перекладаю з української, російської та румунської. Власне російська – мій фах, українська – рідна мова моїх батьків. Із румунської почав перекладати завдяки знайомству та спілкуванню із румунською поетесою Ліліаною Урсу, яка двічі приїздила за програмою Фулбрайт до мого університету Пеннстейт.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Завжди намагаюсь триматися близько до тексту оригіналу. Переклад поезії більше потребує слуху. У перекладі поезії треба зберігати звукобудову (чи то «звукоквінтесенцію») оригіналу, а також те, що я називаю органічним ритмом. Приміром, суть вірша Наталки Білоцерківець «Саксофоніст» не можна перекласти без цієї звукобудови. Я старався це передати. Натомість проза більше вимагає логіки, хоча часто трапляється і поетична проза, як-от у Юрка Андруховича. Звісно, поезія також вимагає логіки, але тут важливішу роль відіграють інші елементи, такі як метафори, синтаксис, ритм, рими тощо. Зазвичай я швидко роблю перший варіант або на папері, або просто на комп’ютері. Коли перекладаю поезію, часто читаю оригінал вголос, щоб увійти в мелодію та світ тієї поезії. Тоді полишаю переклад на декотрий час, аби відійти від нього. Вертаюсь до моїх перекладів часто і потрошки правлю. Часом пересилаю друзям на перевірку. Перекладаючи з російської, я співпрацюю із моїм колегою із університету Бакнелл Славою Ястремським. Так, ми разом переклали Марину Цвєтаєву, Ігоря Клєха, Ольгу Сєдакову та інших. До речі, зараз ми працюємо над перекладом першого видання «Тараса Бульби» 1835-го року, що його західний світ взагалі не знає. Дві голови із чотирма очима й вухами більше ловлять, аніж лише одна. До слова, ми надзвичайно гармонійно співпрацюємо вже довший час. Втім, коли перекладаю із української, співпрацюю із різними авторами. Дуже приємно мені працювалося із Ольгою Лучук. Ми з нею зробили антологію української поезії ХХ століття «100 років юності», а також «Літаючу голову» Віктора Неборака. Ольга дуже ретельно працює і добре розуміє обидві мови й, окрім того, різноманітні літературні традиції. Нещодавно колишня моя аспірантка Ольга Титаренко також дуже допомогла мені із моїми перекладами Богдана Ігоря Антонича, Тані Малярчук та Марії Матіос. Давніше Оксана Тацяк мені перевірила переклади Юрія Винничука. Я завжди вдячний за співпрацю із такими добрими та компетентними людьми. Всі вони, до речі, львів’янки, бо я часто приїжджаю до Львова. Я також вдячний Мирославі Приході з видавницва «Літопис», де Михайло Комарницький директор, за її ретельну редакторську роботу над моїми двомовними виданням.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Буває по-різному. Переважно я сам вирішую, що хочу перекласти, і пропоную проект видавцеві. Треба мати або готовий проект, або велику частину рукопису. Я мушу бути захоплений твором, аби його перекласти. Коли вперше читав «Перверзію» Андруховича, вже від перших сторінок я знав, що мені треба його перекласти, а відтак сконтактувався із автором. Раніше я довший час був захоплений поезією Павла Тичини, Ліни Костенко та Максима Рильського, тож зробив переклади кожного із цих авторів. Часом видавництва, літературні агенти або самі автори звертаються до мене. Якщо проект мене цікавить, беруся за роботу. Так, наприклад, мені запропонували перекласти оповідання Сергія Лук’яненка «От судьбы» для антології європейської фантастики – і я погодився, бо твір був цікавим. Так само було із оповіданням Єлєни Арсєньєвої «Береза, белая лисица», що з’явилося в тому самому виданні фантастики. Нещодавно мене попросили перекласти інший твір Лук’яненка «Полуденний фокстрот» для антології про вампірів “By Blood We Live”, що саме вийшла друком (з-поміж видатних письменників там присутні Стівен Кінг, Енн Райс та інші). Якось, до мене зверталися, аби я переклав другу книжку віршів Ліни Костенко, бо в той час її саме пропонували на Нобеля. І я, звісно, погодився задля української справи, але й тому, що шанував її твори. Колись давно, як я ще був в аспірантурі, мені пропонували перекласти збірку віршів Василя Стуса. Я відмовився з однієї простої причини – на тому етапі своєї кар’єри я не був готовий до такої складної лірики.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Передовсім зауважу, що я не вважаю перекладацьку роботу своїм єдиним фахом. Я не обмежений тільки ним, адже я й сам пишу вірші, пісні, прозу (роман «Сім знаків Лева»), статті тощо. Трошки малюю. Для мене це все – творча робота, і вона приваблювала мене ціле моє юнацьке і зріле життя. Оскільки я викладаю, мій університет розцінює мої перекладацькі роботи як наукову працю. Я завжди пишу вступи для кожної книги перекладів, а також додаю пояснювальні примітки для читачів. Біда (бодай маленька) в тім, що із точки зору фінансів, перекладач художніх творів рідко може заробляти досить, щоб із того нормально жити. Але я маю свою університетську працю, яка мені дозволяє працювати над перекладами. Перекладач художніх творів займається перекладом не задля грошей, а задля задоволення і ширшої справи.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Абсолютно. Коли автор згідний на це, то запитання ставити треба. Я виріс в культурному середовищі не в Україні, а в діаспорі. Деякі українські реалії на відстані мені не були доступні, аж доки я не поїхав до України сам. Декотрі автори з великою охотою відповідають на мої запитання, але не всі. Наприклад, Ліна Костенко ані разу не відповіла (вона жінка із особливим характером). Є автори дуже прихильні. Найбільше можу відзначити Юрка Андруховича за його довжелезні відповіді на мої запитання в роботі над перекладом «Перверзії». Він заслужив нагороду за його терплячість і за його увагу до моїх запитань. Гадаю, треба колись зібрати докупи наші імейли і надрукувати книжку, бо в них – перекладацька і творча майстерня. Додам також, що майже всі сучасні автори, яких я перекладаю, готові відповідати на мої питання і без питань.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Обов’язково треба багато читати. Мати любов до слова і до словесности. Словники – одна річ. Я маю у своїй бібліотеці усі найважливіші словники (включно із тлумачними) для перекладача. У західних словниках бракує сучасних слів, в українських словниках, виданих в Україні, бракує старих та діалектичних (приміром, галицьких) слів. Словники в Інтернеті (як multitran.ru) та електронні (як Abbylingvo) полегшують справу, з ними можна швидше працювати. Кожен перекладач повинен практикувати, виробляти свій смак і свою інтуїцію. Інтуїція, підкріплена досвідом, є найважливіша. Теоретики перекладознавства переважно не перекладають, а відтак їхній практичний досвід обмежений. Краще не бути рабом якихось теорій, але треба виробляти власні принципи і підходи до роботи. Обов’язково слід досконало знати культуру, історію, літературу і власне лексику тої мови, з якої перекладаєш. Водночас необхідно глибоко розуміти ті самі елементи у своїй рідній мові та культурі. Адже мови й традиції не збігаються. Тому треба добре знати ті моменти розбіжности і вміти їх передати.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам’ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Жодний переклад не є досконалим. Приємніше було мені працювати над «Перверзією», бо там стільки цікавих проблем для перекладача (і мовних, і культурних). Про це я пишу у своїй статті “Translating a Novel’s Novelty: Yuri Andrukhovych’s Novel Perverzion in English”, яку надрукували у журналі Yale Journal of Criticism. Велике задоволення отримую, коли в мене виходить природна поезія англійською в моїх перекладах (зокрема у декотрих моїх перекладах Ліни Костенко, Василя Симоненка, Аттили Могильного та інших). Часом лучиш у точку, а часом (може, і частіше) – ні. Колись один діаспорний літературознавець мені написав, що неможливо перекласти поезію Тичини і що я повинен полишити свій проект. Я пішов проти течії його поради і задоволений тим, що зробив і надрукував книгу. Попри те, що поезія Тичини складна, бодай західний читач тепер має можливість читати його англійською. Велику приємність мав, перекладаючи Віктора Неборака. Страх багато мовних складностей у його «Літаючій голові», але перекладач має бодай старатися передати такі складні твори. Мені також було надзвичайно приємно чути від однієї викладачки із донецької області, що вона використовує мої переклади Ліни Костенко для їхніх студентів у вивченні англійської мови.

Якби Ви були цілком вільні обирати – яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Тепер збираю і перекладаю збірку сучасних українських жінок-письменниць. Продовжую працю над «Бульбою». Майбутнє скаже, над ким і чим буду працювати (хоча вже знаю, що хочу зробити збірку перекладів поезії Бажана)…

Джерело: http://levhrytsyuk.blogspot.com/2010/02/14-interview-with-translator-michael.html

Враження про пісенні рядки Андруховича можна скласти з німецької книжки вибраних творів «Werwolf Sutra», куди ввійшли вірші зі збірок «Екзотичні птахи і рослини» (1985-1990) та «Пісні для мертвого півня» (1999-2004). У римованих строфах чи ритмізованих речитативах постає кохання й мандрівки, студентське життя та його пригоди, будні та місто Львів, віддалені історії та миті болючого сьогодення – чуттєво, сентиментально, саркастично, меланхолійно.

Юрій Андрухович є віртуозом усіх стильових регістрів, вміло черпає матеріал з картин минулого й історичних балад, з рок-звуку та зухвалих сповідальних голосінь. Він хитро бере деякі заголовки в лапки або, щоб не захоплюватися грою в алюзії та цитати, вибирає англійські назви, як у «Піснях для мертвого півня». Проте в пастку (постмодерного) жонглювання не попадається. У всьому стверджується ліричне «я» з неповторним голосом, який чіпляє особливо тоді, коли звертається до когось іншого.

У вірші «More Than A Cult» Андрухович подає дуже живий портрет польського колеги-письменника Анджея Стасюка, що закінчується рядками: Ми будемо жити довго й писати, що зможемо. / Хоч не так важливе друге, як перше. / Тобто не те, що “жити довго”, а мати нагоду/ якомога довше ходити пішки, зупиняти тряскі попутки, / домовлятися про ціну на хліб і вино напівзрозумілими мовами, / ночувати по підозрілих барлогах, вилазити на вершини Карпат / – Східних, Західних і всіляких, товктися по дизелях / і стайнях станцій з усіма нашими співвітчизниками циганами, / аби потім у снах нав’язливо виникала / якась Україна, чи Румунія, чи будь-яка інша Польща, / запущена і безмежно брудна територія, / без якої проте навіть не варто уявляти себе комусь на світі потрібним . Це передає вітання есеїст – через медіум поезії.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/12/09/092524.html

Ilma Rakusa ? Im Westen ist er durch seine luziden Essays und lebensprallen Romane bekannt geworden, doch in seiner ukrainischen Heimat gilt Juri Andruchowytsch in erster Linie als Lyriker: Verfasser von f?nf Gedichtb?nden und Mitbegr?nder der literarischen Performance-Gruppe Bu-Ba-Bu, die dem poetischen Wort wirkungsstark, nicht selten mit musikalischer Begleitung, zum Auftritt verhilft.

Einen Eindruck von Andruchowytschs songhaften Versen vermittelt der deutsche Auswahlband «Werwolf Sutra», der Gedichte aus den B?nden «Exotische V?gel und Pflanzen» (1985 bis 1990) und «Lieder f?r den toten Hahn» (1999 bis 2004) vereinigt. In gereimten Strophen oder in rhythmisiertem Parlando-Ton erz?hlen sie von Liebe und Reisen, vom Studentenleben und von seinen Exzessen, vom Alltag und von der Stadt Lemberg, von ferner Geschichte und Momenten schmerzlicher Gegenwart – sinnlich, sentimental, sarkastisch, melancholisch.

Juri Andruchowytsch ist ein Virtuose aller Stillagen, gekonnt macht er Anleihen bei historisierenden Tableaus und Balladen, beim Rocksound und bei der schnoddrigen Bekenntnislitanei. Pfiffig setzt er manche Gedichttitel in Klammern oder w?hlt – wie in den «Liedern f?r den toten Hahn» – englische ?berschriften, um kein Spiel mit Referenzen und Zitaten verlegen. Doch der (postmoderne) Ludismus ger?t ihm nicht zur Masche. Durch alles hindurch behauptet sich ein lyrisches Ich mit unverwechselbarer Stimme, die besonders dort ber?hrt, wo sie sich einem anderen zuwendet.

In «More Than A Cult» liefert Andruchowytsch ein bestechend genaues, hoch evokatives Portr?t seines polnischen Schriftstellerkollegen Andrzej Stasiuk, das mit den Zeilen endet: «Wir werden lange leben und schreiben, wor?ber wir k?nnen, / wobei Zweites nicht so wichtig wie das Erste ist. / Das heisst, nicht nur , sondern die Gelegenheit haben, / m?glichst lange zu Fuss zu gehen, trampend klappernde Autos anzuhalten, / ?ber Brot und Wein in halbverst?ndlichen Sprachen zu verhandeln, / in verd?chtigen H?hlen zu ?bernachten, auf Gipfel zu klettern, / sich in Dieselz?gen und Bahnhofsst?llen mit allen Mitb?rger-Zigeunern zu tummeln, / damit danach in den Tr?umen aufdringlich / irgendeine Ukraine, oder Rum?nien, oder irgendein anderes Polen erscheint, / vernachl?ssigtes und endlos dreckiges Territorium, / ohne das man sich aber nicht vorstellen k?nnte, jemandem in der Welt von Nutzen zu sein.» Der Essayist l?sst gr?ssen – durch das Medium der Poesie.

Джерело: http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/buchrezensionen/songhaft_virtuos_1.4130159.html

Светится сосновое корытце,
мягкая купельная вода.
И звезда так властно серебрится,
первозданна, словно коляда.

Перевод Елены Буевич
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html

За стойкой бара сидит Он.
Через несколько стульев — Она.
Вот Она начинает копаться в сумочке.
Он протягивает ей
открытую пачку сигарет.
В ту же секунду Она успевает найти в сумочке
свою.
Он смеется.
Она улыбается.

Следующий план:
две пачки кэмелов на стойке бара
одна возле другой,
одна возле другой.
Пепельница, окурки, дым.

Потом снова:
Он и Она вместе выходят из бара.
Разумеется, в будущее.

Надпись:
СИГАРЕТЫ “КЭМЕЛ” —
САМ ПО СЕБЕ ПРЕКРАСНЫЙ ПОВОД ДЛЯ ЗНАКОМСТВА!

Оставалась пара пустяков:
подобрать музыкальный фон,
договориться об интерьере и массовке,
решить, что там с будущим.

Сначала было несколько
неплохих писем.
Потом кто-то из двоих впервые задержался с ответом.
Потом это стало нормой, потом отвечать
стало обязанностью.
Жизнь вернула на место все, что хотела.
Теперь остается думать:
а было ли вообще что-нибудь, кроме дыма?

Но какого черта ты, чудище,
давил свои желтые окурки в пепельнице
так отчаянно, словно погонщик верблюдов,
по ошибке допущенный в приличное общество.

Перевод Игоря Белова
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html

I first and foremost venture to bring to your attention an entirely personal vision. The hero of one of my novels, Stanislav Perfetsky, when he delivers a lecture before a no less worthy audience than the one here, roughly says the following: “My task is not one of the easiest, and not without grounds I am abundantly fearful that I will be unable to manage to deal with it as one should. And the fact of the matter isn’t that I don’t have anything to say. It’s quite the opposite-I have so much to say about everything, that the allotted time for listening to me today wouldn’t even be enough, and not even would, I venture to assure you, the remaining days and nights allotted by Providence for the human race.” But all the same, in following the hero of my novel, I will try at least to outline something for you.

The drama that is occurring today in Ukraine in no way fits into any of the political science models prepared beforehand for it. The situation is not a clash of Ukrainian-language Ukrainians against Russian-language ones; even more so not the opposition of the “pro-European” West of our country vs. a “pro-Russian” East; and not the settling of scores of certain financial groups or clans with others. To be fair, I should note that all these conflicts are partially present, they are, what they call, “in play,” but it is not they that define the essential makeup of what is happening.

First and foremost, a universal historical drama is taking place. It is a clash between a society, which, in considerable and its additionally most active, most conscious, most enlightened part, wants democracy, prosperity, and a nation of laws, against a power that with all its strength is trying to save an authoritarian, neo-totalitarian form of government, so successfully and so cynically embodied in reality by all the successor Soviet Communist regimes in all of the post-Soviet territories (with the exception of the Baltic countries).

Thus the question can be posed as the following bottom line: is democracy possible at all? Thus if you try to distill this problem to its most profound essence: is it possible to break this vicious circle? Is it possible to save a “cursed land?” Is the embodiment of human expectations possible? Is the victory of good over evil possible?

Everything else–that, which is on the surface, but less essential–comprises the political machinations, the play on the linguistic, religious differences and the differences in mentality in Ukrainian society, the “hand of Moscow,” the Russian geopolitical “Yanukovych” project, the essence of which in its alternative, openly formulated by the highest state officials of our large Northeastern neighbor is: “Either a split, or civil war.” Despite the elegance of the formulation I believe in the fact that we will not give the authors of this project either the former or the latter satisfaction.

There is so much dysinformation (in less parliamentary talk we can call it lies), so many scare tactics, physical threats, moral torture, as well as other dioxins, so much has been dropped on Ukrainian society before and during this election campaign–this is an unprecedented dramatic experience, that is worthy of a separate Book of Memory tens of thousands of pages long, in which forever there will be fixed each citizen’s actions, each gesture invisible to the world of countless “little Ukrainians,” who, similar to the “little Hungarians” in 1956, the “little Czechs” of 1968, or the “little Poles” of 1980 rose up in defense of their own dignity. In 2004 a miracle occurred in Ukraine: its society, which over the course of an entire decade seemed to be feeble, passive and disunited, suddenly mustered up a collective, non-violent and wonderful feat. The “little” Ukrainians turned out to be considerably bigger than their–and not just their–authorities thought they were. They counterposed their creative poetics against banal geopolitics.

The orange poetics is a quite dynamic argument against the “zone of grayness,” into which for over a decade Ukraine’s incompetent and dislikable leaders have striven to drag Ukraine. For them it has been about a dreary country, deprived of its own face, invisible to the world. They “constructed” it as a figure, in conformity with their own gray faces and secret needs. In his aesthetic validations it is not for nothing that Mr. Kuchma admits that he doesn’t like the color orange, because it is “not Ukrainian.” Orange became the color of the breakthrough of all imaginable blockades. The color of human ignition in people. Over the course of 16 days of active resistance on Independence Square in Kyiv it turned out to be the victory of the people over all the technical means at the disposal of the authorities.

This is also the victory of Europe as an ethical system of value. My Polish friend Andrzej Stasiuk writes about it in a marvelous essay as follows: “Great things are happening in the East. Ukraine has lifted itself up from its knees. In these last, cold and snowy days of November the heart of Europe is beating right there, in Kyiv, on the Square of–appropriately called–Independence. It is right there in Kyiv that the battle for basic European values is being honed, that in the West those values are understood as something, comprehensible in and of themselves, something granted once and for always.” Andrzej Stasiuk entitled his essay “Europe, You Have Become Bigger.”

Europe has become bigger by the sum of the Ukrainian regions where Victor Yushchenko won. After the 26th of December–and I really truly believe this–it will become bigger by all of Ukraine. Those Ukrainians who vote for Yushchenko are really voting for freedom, a country of laws and tolerance, without thinking in the least about the fact that these values are European–it is enough for them that these are their values and for the sake of them they are prepared to stand not only days and nights in the December cold or to walk with flowers in their hands up to the special forces units armed with loaded weapons. It is in these people that I see what one can underscore as the European future of Ukraine. And that future has already begun.

But since that meaningful word the “future” has resounded, what can we expect right now? To say it more simply: what can “we” expect from “you”? First and foremost, honored ladies and gentlemen, the distinct refutation of what for an entire decade the propaganda machine of Mr. Kuchma has been drilling into us: that no one is waiting for us in Europe. A refutation of what Mr. Yanukovych has built his entire campaign on: that in Europe no one likes us and scorns us, that we are alien to Europe. Honored ladies and gentlemen, I am convinced that Kuchma and Yanukovych have been telling us a lie. I–just a writer–have my own particular hopes. I want to distinctly hear from Europe that Kuchma, Yanukovych and their spinmasters are wrong, that Europe is waiting for us, that it can not endure without us, that Europe will not continue to be in all its fullness without Ukraine.

My fantasies, honored European parliamentarians, have no boundaries. I have a thousand projects for cultural partnership and a thousand friends throughout all of Europe, with whom we can realize these projects. We will make–I expect, with your help–countless steps toward mutual rapprochement, to denounce that “quarantine line” that divides one Europe from the other.

My Europe–that is the title of Andrzej Stasiuk’s and my joint poetographic book. In conclusion allow me one more poetographic metaphor. It floats out right away when you look over geographic maps. The maps all demonstrate one and the same thing to us: in Ukraine there is not a single drop of water that does not belong to the Atlantic basin. This means that with all its arteries and capillaries it is stitched right to Europe.

(Translated by Michael M. Naydan)
Джерело: http://www.brama.com/news/press/2004/12/041216andrukhovych_cursedukraine.html

“There used to be dungeons here,” Neborak
said. Oh, the echo of ancient undergrounds
with names like those of girls or taverns—
“Dorotka,” “Under Angel,” and the one,
the cruelest “Tatarnia,” where eyes died first
and light hid in the armpits,
in the tongueless mouths!

This silence is meaningless now. It’s not even
a monument. And it’s not a river that had been
locked into sewers.

Although every one of us could have said:
“Lindens at the end of bloom are dying stars.
Streetcars are full of girls.”

Translated from the Ukrainian by Nina Shevchuk-Murray
Джерело: http://www.bu.edu/agni/poetry/online/2006/shevchuk-dungeons.html

How often, lost, did we walk
toward the light of the buildings, of which
there was left not a stone! . . .
And who will believe that it was the light we followed?

How often did we go looking
for the mouth of the river,
a bridge, and a peer
in the northern deserts of yards,
but who will believe that there had been a river?

It is only through us that the cities
transgress into oblivion.
We pronounce them
and find them different. However,
next morning you come to the square and recognize it:

Lindens at the end of blooming stand golden,
noiseless.

Translated from the Ukrainian by Nina Shevchuk-Murray
Джерело: http://www.bu.edu/agni/poetry/online/2006/shevchuk-circle.html

Jurij Andruchowycz: Raczej nie, byli?my naprawd? m?odzi i w og?le nie bali?my si? tymczasowo?ci. Chodzi?o nam tylko o to, ?eby jako? poruszy? publiczno??. Z nas trzech O?eksandr Irwane? by? najbardziej przywi?zany do ?wczesnych reali?w spo?eczno-politycznych. W jego tekstach znajdowa?y si? np. nazwiska dzia?aczy politycznych czy literackich, kt?re dzi? ju? nikomu nic nie m?wi?. Ale to on by? najbardziej skuteczny, je?li chodzi?o o reakcj? publiczno?ci. Moje wiersze przyjmowanie by?y raczej spokojnie, sk?ania?y do rozmy?la?. Oczywi?cie przygotowywa?em trzy lub cztery teksty, kt?rymi chcia?em rozbawi? publiczno??. Zawsze uwa?a?em, ?e moje utwory maj? drugie dno, ?e tworz? je dla literackich smakoszy. Moim celem by?o ??czenie w jednym wierszu zar?wno warto?ci uniwersalnych, jak i bezpo?redniego oddzia?ywania na publiczno?? tu i teraz…

W Polsce z grona autor?w debiutuj?cych w latach 80. przetrwa?o w obiegu czytelniczym ledwie kilku. Prze?om mia? dopiero nast?pi? wraz z debiutami Sosnowskiego i ?wietlickiego w 1992 roku. A jak to wygl?da?o na Ukrainie?

Na pocz?tku lat 80. panuje w poezji kompletna szaro??. Jest wielu poet?w, w?r?d nich by? mo?e nawet ciekawi tw?rcy, ale nikomu nie udaje si? opublikowa? nic wybitnego. Powstaje okre?lenie wisimdesjatnyky, czyli pisarze generacji lat 80. Prze?om nast?puje w latach 1982-1984. Pojawiaj? si? ksi??ki nowej formacji pisarzy, w?wczas 23- i 25-letnich. Starszy o kilka lat Myko?a Riabczuk staje si? guru ca?ej generacji. On tak naprawd? otworzy? mi oczy. Wyt?umaczy?, ?e mo?na wyda? zbi?r wierszy bez tak zwanych parowoz?w, czyli ideologicznych wierszy o Leninie czy komunizmie. Pisz? o tym w mojej nowej ksi??ce. Kiedy okaza?o si?, ?e ju? wychodz? ksi??eczki bez ?adnego parowozu, czyli bez sowieckich ideologii, w 1985 roku zacz??a si? wewn?trzna dyskusja. Wytworzy?y si? dwa r??ne ?rodowiska. Jedno d??y?o do tradycyjnej, poetyckiej mowy i konserwatywnego systemu pisania. Drugie, nazywane modernistycznym, chcia?o eksperymentowa? z form?, przede wszystkim z metafor? jako ?rodkiem wypowiedzi poetyckiej. Zacz??a si? wojna mi?dzy tymi obozami. W tym okresie pozna?em Irwancia i Neboraka. Postanowili?my, ?e nie przyst?pimy do ?adnej z tych grup i powo?amy trzeci nurt. Tak dosz?o do powstania Bu-Ba-Bu. Nasze wiersze mia?y by? atrakcyjne w czytaniu i wywo?ywa? ?miech. Podj?li?my pr?b? sprowadzenia poezji z ob?ok?w i rzucenia jej na miejskie place.

Czy kt?ry? z wspomnianych modernist?w lub konserwatyst?w debiutuj?cy w latach 80. jest do dzisiaj znany?

To nie jest tak, ?e ci, kt?rzy pojawili si? w latach 80., p??niej szybko znikn?li. Prawie wszyscy s? laureatami najwy?szej nagrody pa?stwowej im. Szewczenki. W?a?ciwie to my zrezygnowali?my z powa?nej kariery pa?stwowo-poetyckiej. Jedyne zadanie, kt?rego oni nigdy nie wyznaczyli sobie, to wyj?cie poza granice literackiego getta. Wszyscy tam zostali. Teraz te nazwiska nikomu spoza kr?g?w literackich nic nie powiedz?.

Czy Bu-Ba-Bu, ze swoim przes?aniem, to odpowiednik polskiego “brulionu”?

Odpowiednik to jest dobre s?owo, bo jednak to nie by?o to samo. Przede wszystkim nie mieli?my takiej bazy jak czasopismo. Pod koniec lat 80. nie byli?my ju? sami, powsta?o kilka innych grup: ?u-Ho-Sad ze Lwowa z ?uczukiem, Honczarem i Sad?owskim, Grupa Propala Hramota z Kijowa. W latach 1989-1990 organizowali?my ju? troch? wsp?lnych akcji. W takim w?a?nie wymiarze mo?na chyba m?wi? o czym? podobnym do brulionowego ?rodowiska. To by? pocz?tek zbiorowej i jednocze?nie indywidualnej odpowiedzialno?ci za to, co si? robi. Nie spos?b by?o nagle zacz?? pisa? poprawnie politycznie, bo ju? nale?a?o si? do – mo?na powiedzie? – mafii i ona by ju? nie przebaczy?a. Przez ca?y czas trzeba by?o pracowa? na tym samym poziomie co inni. Wsp?lnie wychodzili?my na scen?. Ka?dy wyst?p wraz z jedenastoma innymi poetami by? sprawdzianem, antidotum na r??nego rodzaju renegactwa i skurwienie. Bu-Ba-Bu nie zmieni?o si? pod tym wzgl?dem tak?e p??niej.

Dlaczego zdecydowali?cie si? zako?czy? swoj? dzia?alno???

W?a?ciwie nigdy nie by?o takiej decyzji. Po prostu po mniej wi?cej 10 latach ca?kiem przypadkowo ukaza?a si? nasza wsp?lna ksi??ka i tak odegra?a rol? “ko?ca”. Mo?e w?a?nie w naturze bubabizmu nie by?o takiej wsp?lnej publikacji? Podstawy by?y chyba jednak ca?kiem obiektywne, po prostu przekroczyli?my pewn? granic? wiekow?. I to, co dla mnie by?o jak gdyby proste, bo ja bubabist? zosta?em maj?c ju? rodzin?, dla moich przyjaci?? stawa?o si? utrudnieniem, gdy? oni dopiero zak?adali swoje. Coraz trudniej by?o zorganizowa? jakie? spotkanie, czy w og?le rozwija? nasz? dzia?alno?? z wyst?pami, z happeningami, akcjami itp. Poza tym na Ukrainie zacz?? si? naprawd? trudny okres: wszystkiego brak, ro?nie inflacja, nie mo?na zorganizowa? spotkania poetyckiego, bo nie dzia?a elektryczno?? na sali lub sala nie jest ogrzewana. Nowa przygoda zacz??a si? w 2005 roku. Obchodzili?my w?wczas dwudziestolecie i ukaza?a si? nasza ogromna antologia. Teraz zn?w zaczynamy wyst?powa?, tak jak to by?o 22 lata temu. Mo?liwe, ?e jeste?my na fali renesansu. Nawet widz?, i? w obiegu robi si? coraz wi?cej Bu-Ba-Bu…

Twoje wczesne wiersze stawiaj? przed t?umaczem wyj?tkowo trudne, by nie powiedzie? karko?omne zadanie. ?wietnie w?adasz j?zykiem polskim. Jak oceniasz efekt pracy Jacka Podsiad?y?

Jestem pewien, ?e Jacek jest jedyn? osob?, kt?ra mog?a stawi? czo?o temu wyzwaniu. Oczywi?cie du?e znaczenie ma fakt, ?e od dosy? dawna znamy si? osobi?cie. Dzi?ki temu mogli?my ka?dy szczeg?? dok?adnie przedyskutowa?. Nie byli?my te? zbyt uprzejmi wobec siebie, a to dobrze zrobi?o t?umaczeniom [?miech]. Jacka bardzo ceni? jako poet? i w swoim czasie, kiedy nie byli?my jeszcze znajomymi, po prostu z zachwycenia, z mi?o?ci do jego tekst?w przet?umaczy?em 10-15 wierszy na ukrai?ski, ale nie ma w?r?d nich ?adnego z rymami i z jakim? regularnym rytmem. S? to wy??cznie wiersze z wczesnego okresu jego tw?rczo?ci. T?umaczy?em je z 2-tomowego wydania i gdy doszed?em do tego drugiego tomu, to zwr?ci?em uwag?, ?e Jacek zaczyna rymowa?, ?e nagle odnajduje dla siebie jaki? smak w tej formie. Odwrotnie ni? ja. Jacek umie stosowa? rymy bardzo technicznie. “Technicznie” jest w?a?ciwym s?owem, bo moje wiersze z okresu Egzotycznych ptak?w i ro?lin takie w?a?nie s?. Czasami wiersz zaczyna? si? nie od jakiego? nastroju, prze?ycia, ale od rymu, kt?ry bardzo mi si? podoba? i kt?rym chcia?em zacz??. Dla mnie by?o bardzo wa?ne, ?e zobaczy?em wirtuozeri? Jacka te? w tej dziedzinie wierszopisarstwa, i pomy?la?em, ?e to powinno si? jemu podda?. Je?li chodzi o moj? reakcj? jako czytelnika, to wydaje mi si?, ?e to jest bardzo sugestywna, bogata i udana wersja Andruchowycza z wierszami lat 80.

Czy te wiersze by?y t?umaczone na jakie? inne j?zyki?

Jako ca?o?? – nigdy. Poszczeg?lne wiersze tak, ale zawsze w bardzo nieudany spos?b, m.in. na j?zyk angielski, niemiecki, a nawet polski. Te po polsku by?y t?umaczone kiedy? przez profesor?w filologii ukrai?skiej. Te przek?ady by?y najgorsze. Nigdy nie by?em z nich zadowolony. T?umacze na niemiecki i angielski z kolei w og?le nie zachowywali rym?w. To by?a w?a?ciwie informacja, o czym jest dany wiersz.

Jednak u?atwieniem powinno by? to, ?e ukrai?ski i polski wywodz? si? z taj samej rodziny j?zyk?w…

To mo?e by? i u?atwienie, i utrudnienie. Na przyk?ad pami?tam, jak pr?bowa?em t?umaczy? rymowane wiersze z rosyjskiego, np. Pasternaka. I ile to wypi?o mojej krwi [?miech]. Czasami blisko?? j?zyka robi si? wrogiem i nie da si? w ?aden spos?b zrymowa?. Na przyk?ad “Sonety kryminalne”. Moim zdaniem beznadziejna sprawa do przet?umaczenia. Gra s??w pomi?dzy ni?, czyli “n??”, ni?nist, czyli “czu?o??”, w ?adnym j?zyku opr?cz ukrai?skiego nie da si? stosowa?. Po rosyjsku te? ju? b?dzie inaczej: no? i nie?nost. Ale Jacek wyszed? z tego przez “kata”, czyli u niego pojawi?o si? s?owo “delikatno??”. A w ?rodku tej “delikatno?ci” kryje si? “kat”. Jestem zwolennikiem takiego podej?cia, nawet je?li przek?ad nie odpowiada dos?ownie temu, co jest w oryginale. Wa?ne, by czytaj?cy t?umaczenie prze?y? to, co czytelnik orygina?u.

A jak wygl?daj? Twoje przygody z t?umaczeniami polskich wierszy?

Moje pierwsze pr?by to by?a straszna kl?ska. Brak mi by?o do?wiadczenia. Mia?em 26 lub 27 lat i na zlecenie Riabczuka, kt?ry w?wczas by? zast?pc? redaktora naczelnego pisma “Wseswit”, to taki odpowiednik “Literatury na ?wiecie”, zacz??em t?umaczy? Boles?awa Le?miana. To on mnie zach?ci?, m?wi?c: “To jest po prostu twoje. To jest taki poeta, kt?ry odpowiada twoim poszukiwaniom: fonetycznym, rytmicznym itd.”. M?czy?em si? jakie? p?? roku, ale by?em bardzo zadowolony z ko?cowego efektu. Odda?em do redakcji jakie? 20 wierszy, a ta… odm?wi?a ich publikacji. Ustalili, ?e przet?umaczy?em te wiersze w systemie sylabicznym, niedopuszczalnym dla j?zyka ukrai?skiego. Inaczej m?wi?c, przet?umaczy?em polskiego poet? po polsku, tylko z ukrai?skimi s?owami. Redaktor naczelny powiedzia? mi, ?e sylabika w naszej literaturze to pocz?tek XVIII wieku, p??niej ju? jej nie stosowano. Moje przek?ady Le?miana wed?ug niego brzmia?yby archaicznie, barokowo. Ci??ko to prze?y?em. Dlatego te? nigdy wi?cej nie zabra?em si? za t?umaczenie polskich poet?w z rymami. Potem to ju? okres znajomo?ci ze ?rodowiskiem “Literatury na ?wiecie”, koniec lat 90, poezja tzw. o’haryst?w. ?wietlicki, troch? Darka Foksa, du?o Podsiad?y, Stasiuka, kt?rego odkry?em ukrai?skiemu czytelnikowi jako poet?, czego do dzisiaj si? wstydzi [?miech]. Mo?e jeszcze jakich? 7, 8 nazwisk. To zawsze by? m?j osobisty wyb?r. Z przek?ad?w korzysta?em m.in. w czasie wyk?ad?w z literatury wsp??czesnej na Lwowskim Uniwersytecie. Wybiera?em wiersze, kt?re brzmi? efektownie, kt?re wywo?uj? ?miech. Mniej wi?cej w tym samym czasie, zacz??em pisa? moje Piosenki dla martwego koguta. Ju? wiecie, dlaczego w og?le porzuci?em rymowanie? [?miech]

Czy to do?wiadczenie z Le?mianem tak poskutkowa?o?

Cz??ciowo tak, cho? potem mia?em bardzo skuteczne efekty t?umacze?: Pasternak, Rilke, Mandelsztam. Wszyscy zachwycali si? i m?wili, ?e ?wietnie to zrobi?em.

Czy rymy powr?c? w poematach, kt?re z?o?? si? na Twoj? now? poetyck? ksi??k??

Raczej nie, ale nie wykluczam ich. Na razie mam gotowe trzy poematy. S? bez rym?w. Ale mo?e rymy pojawi? si? w jakim? innym miejscu, chocia? nie s? ju? one dla mnie rozrywk? jak niegdy?.

Dzi?kujemy za rozmow?.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1559

My?li tak: “Czas wraca?, rosa na s?o?cu
zgin??a, wrogowie praktycznie te?,
po rewolucji kupi? sobie spodnie z mn?stwem kieszeni,
dezodoranty Axe sprzedaj? prawie na ka?dym kroku,
czas wraca?.
Rozwi??? parlament, rozstrzelam wice spikera
z karabinu maszynowego, jeszcze paru debili,
wprowadz? w kraju euro i prawo lustracyjne,
przeprowadz? reform? ortografii,
zabroni? aborcji, a potem na ni? pozwol?,
zerw? stosunki dyplomatyczne z Rosj? i Hondurasem,
w?osy przemaluj? z pomara?czowego z powrotem na zielony,
czas wraca? – nowe generacje studentek ju? nie pami?taj? mojego imienia”.
Tak my?li Stach Perfecki, cho? co do tego ostatniego si? myli.

Niedawno przemawia? przed wej?ciem do Komisji Europejskiej,
a jednocze?nie S?du Europejskiego, Eurobanku i Mi?dzynarodowego Trybuna?u w Hadze -
z powodu, jak zawsze, w?a?nie tych studentek.
“Przecie? one wyje?d?aj? z mojego kraju! – krzycza?, potrz?saj?c elektryczn? aureol?. -
Nied?ugo nie zostanie ?adnej,
jakiejkolwiek. Wiecie, szanowni pa?stwo, z nimi to tak, jak na przyk?ad ze sp?dnicami mini.
Najpierw chodz? w nich tylko ?adne dziewczyny z ?adnymi nogami.
Troch? p??niej – nie?adne dziewczyny z ?adnymi nogami.
W ?lad za nimi – nie?adne dziewczyny z nie?adnymi nogami.
A wtedy ju? – wszystkie inne dziewczyny, to znaczy ju? nie dziewczyny.
Ale wszystkie one znikaj?! Codziennie uciekaj? dok?d?,
gdzie mog? czym pr?dzej zapomnie?, kim s?, sk?d,
wsz?dzie tam, gdzie czerwone latarnie.
W dodatku przenikn??y te? do waszych mieszka? -
przez tylne wej?cia, kominy i zsypy.
Poczu?y si? tu jak w domu, bo zaw?adn??y tymi waszymi tajemnicami,
kt?rymi zdolne s? w?ada? tylko niewolnice, pokoj?wki i na?o?nice.
Tajemnicami waszych prze?cierade?, waszego brudu, waszego smrodu,
waszego wstydu!”.

Jego wyst?pienie transmitowa?y wszystkie kana?y telewizyjne Europy,
cho? nikt na ?wiecie nawet nie w??czy? telewizora,
jego wyst?pienie ocenzurowano na szczeblu komisarzy o kwesti? poszerzenia,
czyli zaw??enia, dlatego jego wyst?pienie naprawd? brzmia?o
mniej wi?cej tak:
“Zgadzam si?, ?e my w naszym kraju U
jeste?my skrajnie niebezpiecznie zainfekowani. Zainfekowani przez bied?, g?upot?,
bierno?? i niewiar?. Wiem, ?e do zainfekowanych organizm?w
w zasadzie istniej? dwa rodzaje podej?cia – albo mo?na je leczy?,
albo najlepiej jak mo?na izolowa? je od innych -
takich, kt?re uwa?aj? siebie za zdrowe.
Pierwszy spos?b jest niepor?wnanie dro?szy, i czasoch?onny,
zw?aszcza przy tak zadawnionej infekcji. W dodatku
wymaga niezliczonych wysi?k?w samego zainfekowanego.
Drugi – o ile? jest praktyczniejszy i bezproblemowy, jak amputacja.
Zdaje mi si?, ?e do nas postanowiono zastosowa? w?a?nie ten drugi.
W nast?pstwie tego kto? mnie nie wpuszcza do mojego domu.
Kto? taki, kto ma bardzo przybli?one wyobra?enie, kim jestem i co naprawd? ze mn?
si? dzieje. Zatem on – ten nieznany kto? – ju? wie, co ze mn? zrobi?.
Po pierwsze, odgrodzi? si? ode mnie na wieki “kordonem sanitarnym”.
Po drugie, przydzieli? mi funkcje odstojnika i wysypiska ?mieci”.

Tak m?wi? Stach Perfecki na schodach pa?ac?w i pod mostami,
zwracaj?c si? do oficer?w, ochroniarzy, kloszard?w,
najcz??ciej jednak do inwestor?w i z jakiego? powodu do transwestyt?w:
“Mimo wszystko nie uda si? wam odgrodzi? od naszej mi?o?ci!
I w jakkolwiek wysokiej technologii wznoszony by?by przez was mur,
jak bardzo sterylno-ch?odny i aseksualny
by?by ten wasz g?upi projekt Europy,
mimo wszystko b?dziemy was kocha?
i b?dziemy infekowa? was swoj? mi?o?ci?.
Przewiercimy w tym murze niezliczone przej?cia
i b?dziemy w nich si? kocha?!
Namacamy najbardziej erogenne, najbardziej zajebiste
strefy!
Naprawd? kocham t? kobiet?!
Chc?, ?eby o tym wiedzieli wszyscy: nazywali j? Ada Cytryna,
ma oczy zielonego rzecznego koloru i mimo wszystko nie mog? bez niej ?y?!”.

W odpowiedzi na to zacz?to go szuka?
przez Interpol i Interpipe,
a tak?e kana? telewizyjny “Inter”.
Pisa?em do niego: “Wracaj, stary, tutaj wszyscy czekaj?,
milion ludzi na Majdanie i wszyscy napaleni.
I wszyscy krzycz? “Per-fe-cki! Per-fe-cki!”
z nadziej?, ?e si? pojawisz,
zastepujesz, staniesz na uszach, przejdziesz ko?em,
za?piewasz w duecie z Katarzyn? Bi?ozir czy Oksan? Bi?okur,
staniesz na czele Partii przemys?owc?w i przedsi?biorc?w.
Szturmem we?miesz Rad? Ministr?w bez jednego wystrza?u
i oprowadzisz Javiera Solan? po saunach Kijowa!
Wracaj, przyjacielu, wszyscy oczekuj? od ciebie cudu!”.

Od czasu do czasu dostaj? od niego odpowiedzi
utrzymane w stylu staro?ytnych przestr?g -
tak jakbym ja by? profesorem literatury, a on zdawa? egzamin
z obywatelskiej pilno?ci, dlatego za ka?dym razem
og?asza: “W?adza si? zmieni?a, marzenia si? spe?ni?y,
genera?owie na emeryturze, bandyci za kratkami,
przest?pcy z Bankowej uciekli samolotami do Korei P??nocnej,
Kazachstanu i Rosji,
staruszek eksprezydent, spaceruj?c po parku, strzela do wron z wiatr?wki
i ?adna kurwa ju? nie zape?nia teleeteru tymi debilnymi kaweenami,
ogoniokami, muzykalami, g?wnianymi serialami,
?adna kurwa ju? nie ?piewa w duecie z premierem -
nar?d przezwyci??y? nieprawd? i nowi ministrowie publicznie
co wiecz?r sk?adaj? sprawozdanie przed t?umem teenager?w – kto? z gitar?
w r?kach, a kto? z pod?u?nym fletem.
Ale b?d?cie czujni, ?led?cie ich mimik?,
te wszystkie podmrugiwania,
te ich z natury okr?g?e twarze.
I w ?adnym razie nie pozw?lcie im zaokr?gli? si? jeszcze bardziej,
obrosn?? w podbr?dki – kiedy to si? stanie,
mo?na wszystko zaczyna? od pocz?tku,
cho? i tak oka?e si?,
?e wszystko trzeba koniecznie zaczyna? od pocz?tku”.

Stach Perfecki ma racj?, kiedy pisze o wiecznym pocz?tku.
Zbieram my?li i prosz? go jeszcze raz, a potem jeszcze raz:
“Wracaj, Stachu! Wojska pograniczne
i s?u?by celne na wszystkich przej?ciach
s? ju? uprzedzone – powitaj? ci? z orkiestr?,
nie zwa?aj?c na tw?j dawno przeterminowany paszport,
dwa zawa?y serca, esto?ski akcent i operacj? plastyczn?.
Wracaj, w?adza si? zmieni?a, marzenia si? spe?ni?y,
s?abe napoje alkoholowe i lekkie narkotyki -
w??cznie z klejem – wypieraj? w?dk? z m?odzie?owego obyczaju,
wiosna za pasem, kupisz sobie spodnie z mn?stwem kieszeni,
rozwi??esz parlament, wprowadzisz poligami?,
zmusisz wszystkich, ?eby m?wili Ateny, Goliat i Honolulu,
przy??czysz Donbas do Ukrainy, odnowisz chanat Krymski,
zrobisz nast?pnym papie?em Ukrai?ca
i jego tak?e – jednocze?nie – Dalaj-Lam?.
Czas wraca? – nowe pokolenie studentek
ju? powtarza, wci?? powtarza w ciemno?ci
twoje niezapomniane perfekcyjne imi?”.

Prze?o?y? Bohdan Zadura
Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1463

Mia?em przepi?kn? zdolno?? (czy mo?e wrodzon?
wad?): dwa go??bi?ta w jamie czaszki.
Zagl?dali mi w gard?o od krzyku czerwone
doktorowie, wr??bici i pomniejsi znawcy.

Jak?e szczyci?em si? wami, me skrzydlate skrzaty,
zr?czni dr?czyciele z dawnych malowide?!
Tar?y o mnie skrzyd?ami, grucha?y ca?e lato,
zak?adaj?c mi w czaszce miasteczko Gruchlida.

Jesieni? spad? z nieba prestidigitator.
Wszawym stetoskopem s?ucha?, jak tam dr?a?y.
P?? miasta zlecia?o, by gapi? si? na to.
Wtedy wyja?ni?em: “Polecie? by chcia?y”.

Wylatywa?y z g?owy przez ran? w ciemieniu
lub me trzecie oko (nie zamkniesz go nijak).
A ten pies parszywy browninga z kieszeni
wzi?? i jedn? kul? oba pozabija?…

Ca?kiem si? uspokoi?em, zamkn??em si? w sobie,
grzeczny, bez odchy??w, wr?ci?o mi zdrowie.
Nie dlatego, ?e zabite me pociechy obie,
ale ?e ich jajko cieplutkie mam w g?owie.

Przek?ad Jacek Podsiad?o

Polskiemu czytelnikowi mo?e nic nie m?wi? imi? i nazwisko Wolf Messing. By?a to znana posta? w Zwi?zku Radzieckim: iluzjonista, kt?ry wywodzi? si? z ba?tyckich Niemc?w. Messing pochodzi? z biednej rodziny i musia? ruszy? w ?wiat w poszukiwaniu pracy. Przed wojn? zjawi? si? w Galicji. Zatrudnia? si? u maj?tnych pan?w do prac w polu lub gospodarstwie. Pewnego dnia zosta? robotnikiem u dziedzica, kt?ry cierpia? na straszne b?le g?owy, bo wydawa?o mu si?, ?e w jego g?owie siedz? dwa go??bie. M?ody robotnik postanowi? go ocali?. Obieca? dziedzicowi, ?e uwolni go od cierpie? i wyrzuci go??bie z jego czaszki. Poprosi? innych najemnik?w, aby przygotowano pistolet oraz kilka ?ywych go??bi, i um?wi? si? z nimi, ?e kla?ni?ciem da zna?, kiedy powinni wypu?ci? ptaki. Na jego znak wylecia?y go??bie, a on je sprawnie wystrzela?. Tym sposobem podobno pan naprawd? zosta? wyleczony.

Ja chcia?em spojrze? na t? legend? z innej strony. Wiersz napisa?em z punktu widzenia chorego dziedzica, kt?ry jednak ?a?uje pozbawienia go zdolno?ci goszczenia ?ywych istot w swojej g?owie. Wolf Messing jest w tym wierszu widmem nazistowskim, kt?re powoli nadci?ga?o.

Kozak Jamajka

tyle jest bracie koniku cud?w ?wiata a przy tym
p?ki nas kruki nie ze?r? to patrze? wci?? na nowo
tutaj bahama-mama tam mami palmami haiti
i wie?e freetown gdy noc? wychodz? z bungalowu

i tak mnie gryzie ?e zblak?a moja soroczka i portki
ki diabe? to sprawi? lub jakie podziemne bydl? czy faun
zdradzili nas przyjaciele ci cwele korsarze morscy
a tak to bat’ko by wzi?li b?ogos?awione freetown

a tam trzyna?cie ko?cio??w i wieczna wojna z amorem
a jeszcze srebro i z?oto w komorach trzynastu otch?ani
za murem cicho jak liany rosn? dziewcz?ta skore
do uciech chocia? w czarne ubrano je ubrania

pytam pirata dicka z kt?rym tu ??opi? siwuch?
jak teraz jeste? europa to? ju? nie cz?owiek paskudo
puknij si? m?wi? mu w czo?o zastan?w si? oka? skruch?
po kiego sprzeda?e? si? za tych trzydzie?ci zgni?ych escudo

a dick chimeryczna sztuka trzyma papu?k? puszk?
zachodzi mnie od ty?u klepie w plecy pitoli
rycerzu step?w daj? tobie zielone jab?uszko
tobie or not tobie m?wi i be?kocze I’m sorry

mam m?wi niewolnic? o kakaowej cerze
kup j? podniebny sokole bo smutno bez gospodyni
po co ry? ziemi? w ogr?dku cmoka prawie ?e szczerze
to ona ma wiesz
awokado figo-fago i dynie

nap?odzisz m?wi kozactwa do kosza je upakujesz
lecz szyja moja dusza do jarzma nie pasuje
nie s?ucham plugawych suplik ?al na odpowied? i ?liny
koniku m?j niewierniku tomaszu ?eby zapomnie?
p?jd? ku zorzom zachodu
flet wytn? z cukrowej trzciny
usi?d? nad oceanem
i wtedy nic tu po mnie

Przek?ad Jacek Podsiad?o

W okresie baroku na Ukrainie pojawi? si? pewien typ obrazu, przedstawiaj?cy Kozaka siedz?cego “po turecku” pod drzewem. W jednej r?ce trzyma fajk?, a w drugiej kobz?, kt?ra czasami przypomina lutni?. Jest to taka fajkowo-muzyczna medytacja. Na drugim planie obowi?zkowo pasie si? ko?. Kozak ten znany jest jako Mamaj. Co ciekawe, nigdy w historii nie by?o ?adnego atamana czy hetmana o takim imieniu. To by?o imi? tatarskiego wodza ?yj?cego w XIII wieku. W tym obrazie zaintrygowa?a mnie fajka, gdy? na prze?omie XVI i XVII wieku w po?udniowej Ukrainie nie znano tytoniu. Przypuszczam, ?e Mamaj pali trawk?.

Inna legenda opowiada o grupie Kozak?w, kt?rzy znajdowali si? w niewoli tureckiej, na statku p?yn?cym gdzie? po Morzu ?r?dziemnym. Pewnego dnia Kozacy zbuntowali si? i zaw?adn?li statkiem. Uciekaj?c przed Turkami kierowali si? na Zach?d, a? dotarli do Wysp Karaibskich.

Z tych dw?ch historii powstaje inspiruj?ca mieszanka. Mamaj pal?cy haszysz i Kozacy u wybrze?y Ameryki. W efekcie tego, w mojej powie?ci stworzy?em czarnosk?rego kaznodziej? z Jamajki, kt?ry nazywa si? John Paul Oszczyrko. To bardzo kozackie nazwisko.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1561

Julia Fiedorczuk

Co? dla lunatyk?w, zbieraczy osobliwo?ci i kolekcjoner?w bestiariuszy. Mit Kresu, kt?ry nie jest Ko?cem. Przemieszczaj?cego si? widnokr?gu. Zielona Ukraina, oblana oceanem, le??ca gdzie? mi?dzy Haiti a Bahamami. Kozak Jamajka, nieodrodny syn wysp szcz??liwych, cierpi?cy na s?owia?sk? melancholi?. Przybysz, kt?ry pod postaci? sowizdrza?a szydzi z nas i kusi, ?eby?my wybrali bezlitosn? gwiazd? w?drowca. Mit genealogii, inicjacji, zej?cia do podziemi.
Andruchowycz czule si? obchodzi z naszymi nostalgiami i obsesjami. Jak kiedy? nauczyciel rysunk?w z Drohobycza, wypisuje bilety do podziemnego zoo, w kt?rym czaj? si? lwy – ???te gamonie, syreny i szkaradnice. Udowadnia, ?e nic bardziej egzotycznego od Europy Wschodniej. To lektura dla s?owianofil?w i os?b ze wstr?tem do miejscowego klimatu. Kr?tko m?wi?c – dla tutejszych. Przeciwko ca?emu naziemnemu ?wiatu. Jedna z najciekawszych ksi??ek poetyckich ostatnich lat.

Joanna Wajs

Egzotyczne ptaki i ro?liny Jurija Andruchowycza w przek?adach Jacka Podsiad?y to ksi??ka ze wszech miar niepokoj?ca. Liryka roli, kt?r? cz?sto uprawia Andruchowycz, wydaje si? nieco zapoznan? formu?? poezjowania. Zupe?nie nies?usznie. W swoich najlepszych realizacjach ukrai?ski poeta jest elektryzuj?cy niczym Edgar Lee Masters. Liryczne narracje Andruchowycza, przywo?uj?c do ?wiata ?ywych ?otrzykowskie postacie z odleg?ej przesz?o?ci Ukrainy, tworz? rodzaj wehiku?u, dzi?ki kt?remu czytelnik katapultuje si? w przestrze? aksjologicznych nierozstrzygalnik?w. Ani na moment poezja ta nie wpada w pu?apk? dora?nej reprezentacji wybranych biografii. Skupia si? raczej na wykazaniu ci?g?o?ci “upadku”, kt?ry stanowi nasz? wsp??czesn? kondycj?. Andruchowycz jest zakorzeniony w jakim? istotowym “wykorzenieniu”, jest jak trubadur wypad?y z kolein w?asnej pie?ni i b??dz?cy gdzie? mi?dzy “ju? nie” i “jeszcze nie” nadziei na ?wiat lepszy ni? jego literalne przetworzenie. To poezja muzyki infernalnej, podanej w formie jak najbardziej klasycznej. To splot paradoksalny i niebezpieczny. Jak wszytko, co pisze.

Krzysztof Siwczyk

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1558

Agnieszka Ko?ody?ska: Odbieraj?c Nagrod? Literack? ANGELUS przytoczy? Pan s?owa swojego przyjaciela, kt?ry stwierdzi?, ?e Wroc?aw jest miastem ludzi sk?onnych do ryzyka. Czy przyznanie Panu nagrody za powie?? Dwana?cie kr?g?w to rzeczywi?cie ryzykowny krok?

Jurij Andruchowycz: (?miech) Chodzi?o mi o komplement pod adresem Wroc?awia, bo moim zdaniem to komplement! T? rozmow? mam g??boko w pami?ci, wi??e si? ona z moim pierwszym przyjazdem do Wroc?awia. To by?o jakie? cztery czy pi?? lat temu. Mojemu przyjacielowi, gdy to m?wi?, chodzi?o o sytuacj?, w jakiej znalaz? si? Wroc?aw po wojnie. Punktem wyj?cia do tej wypowiedzi byli ludzie, kt?rzy przyjechali do tego miasta. Wchodzili w nowe krajobrazy, domy, mieszkania. Zaczynali wszystko od nowa. M?j przyjaciel uwa?a, ?e mieszkaj? tu ludzie maj?cy wr?cz genetyczn? umiej?tno?? przyjmowania radykalnych zmian. To tkwi w ludziach, nawet, je?li jest to drugie, trzecie czy kolejne pokolenie powojennych osadnik?w.

?yczy? Pan Wroc?awiowi, by sta? si? prawdziw? stolic? Europy ?rodkowej. Du?o nam jeszcze do tego brakuje?

My?l?, ?e je?li miasto postawi?o sobie tak wysoki cel, to musi do niego d??y?, ale nikt oficjalnie nie og?osi i nie przyzna Wroc?awiowi takiego miana, bo tak naprawd? nie wiadomo, czym jest ta ?rodkowa Europa… To bardzo subiektywna nazwa dla tej cz??ci ?wiata.

Do Wroc?awia zagl?da Pan do?? cz?sto – a to przy okazji festiwali literackich, a to premier ksi??kowych, czy nagrania p?yty z wroc?awskim zespo?em Karbido. Lubi Pan to miasto?

Przede wszystkim we Wroc?awiu mieszka i pracuje m?j przyjaciel i polski wydawca Artur Burszta. Tak si? przyj??o, ?e moj? proz? wydaje Wydawnictwo “Czarne” Stasiuka, a poezj? Biuro Literackie. W?a?nie pracujemy nad kolejn? ksi??k?. Bior? te? udzia? w imprezach literackich takich jak Port Wroc?aw, my?l?, ?e unikalnej w tej cz??ci ?wiata. Mam tu tylu dobrych przyjaci??, kt?rzy proponuj? mi zawsze nowe i interesuj?ce projekty. To owocuje, cho?by wspomnian? wsp??prac? z muzykami z Karbido. Przyje?d?am tu z wielk? przyjemno?ci?. Ca?ego Wroc?awia nie znam, raczej jego star? cz???, zreszt? zawsze zatrzymuj? si? w hotelach na Starym Mie?cie. Wroc?aw odbieram jako wybitne, wyj?tkowe miasto.

Jest Pan jednym z najbardziej znanych w Polsce ukrai?skich pisarzy. Pana proz? znale?? mo?na nawet w polskich przewodnikach po Ukrainie! Niebawem w programie wycieczek po Stanis?awowie znajdzie si? Pana dom. Nie ci??y Panu s?awa flagowego pisarza Ukrainy?

Nie mog? tego zmieni?. A je?li z czym? nic nie mo?na zrobi?, to trzeba to jako? wykorzysta? (?miech). Oczywi?cie nie mog? by? ?ywym eksponatem miasta Stanis?awowa. Nie wychodz? do ka?dej polskiej wycieczki, nie oprowadzam po mie?cie. Widz? jednak dobre strony tej sytuacji niezwi?zane bezpo?rednio z moj? obecno?ci?. Dobrze si? dzieje, ?e ludzie s? zainteresowani Ukrain?.

Krytycy wci?? si? spieraj?, czy lepszy z Pana prozaik czy poeta. Nie zapytam pana, kt?ry gatunek literacki Pan woli. Chcia?abym wiedzie?, czy w prozaiku budzi si? te? czasem happener, kt?rym Pan jest, gdy prezentuje Pan swoj? poezj? przed publiczno?ci? czy na p?ytach?

Bardzo lubi? na g?os czyta? fragmenty mojej prozy. Najlepiej nadaje si? do tego moja powie?? Perwersja. Ka?dy jej rozdzia? ma inny stylistyczny klucz. Ciekawe jest w?a?nie to, jak mo?na interpretowa? tekst g?osem. Na Ukrainie uka?? si? na dniach trzy p?yty kompaktowe z nagranymi moimi powie?ciami. To cz??? projektu, w kt?rym uczestnicz? inni wsp??cze?ni ukrai?scy autorzy. Ich ksi??ki czytali profesjonalni aktorzy. Ja moje ksi??ki przeczyta?em sam – od pierwszej do ostatniej strony, cho? pocz?tkowo i moje powie?ci mia? czyta? aktor. Gdy us?ysza?a go producentka nagra? od razu stwierdzi?a, ?e w moim wykonaniu tekst brzmi zdecydowanie lepiej. Proza musi brzmie?, mie? rytm, wewn?trzne napi?cie, by mo?na j? by?o nie tylko czyta? oczami, ale te? s?ucha?. Nie wytyczam granicy: tu ko?czy si? poezja, a tu zaczyna proza. To nie ma znaczenia podczas czytania.

Polski “Newsweek” nazwa? Pana “romantycznym wieszczem”. Pono? uzna? Pan to za osobist? pora?k?.

Nie zgadzam si? z tak? ocen?! Nie uwa?am si? za posta? romantyczn?. Ukraina mia?a ju? swoich wieszcz?w w dziewi?tnastym wieku, tak jak Polska. To tak jakby kto? teraz tak nazwa? Stasiuka, czy ?wietlickiego. Chyba by si? obrazili. A wynika to z b??dnego stereotypu, wed?ug kt?rego Ukraina wci?? znajduje si? w romantycznej przesz?o?ci. Chyba dlatego tak negatywnie zareagowa?em na to okre?lenie.

Ukrai?skie kr?gi piekielne: okolice Czartopola, hotel w bezludnych Karpatach na Huculszczy?nie – w nagrodzonych Dwunastu kr?gach znajdziemy echa z Manna, z Bruno Schulza. Spotykamy postaci chwilami plugawe, dziwaczne, gangsterskie, ale te? naiwne. Tak Pan widzi Ukrain? po odzyskaniu niepodleg?o?ci, bo chyba jeszcze za wcze?nie na podsumowania Pomara?czowej Rewolucji?

Zdecydowanie za wcze?nie na takie podsumowania czy interpretacje. Zreszt? ksi??k? napisa?em par? lat przed Pomara?czow? Rewolucj?. Jest w niej obraz kraju czasu drugiej kadencji prezydenta Leonida Kuczmy. To prze?om lat 90. Wtedy ocenia?em Ukrain? pesymistycznie. Te moje impresje, przemy?lenia zawar?em w swoich esejach pod znacz?cym tytu?em Ostatnie terytorium. Eseje to jedna strona tego, co wtedy odczuwa?em, jak prze?ywa?em sw?j kraj. To s? do?? fragmentaryczne obserwacje rzeczywisto?ci. Pokazuj? cz??? zachodniej Ukrainy, Karpaty. To biedna, zapomniana kraina. Z drugiej strony jest to ?wiat do?? kameralny, zamkni?ty. Przestrze? – ma?y domek, pensjonat w g?rach – i atmosfera rzeczywi?cie wskazuj? na paralele z Mannem czy Schulzem.

Najbardziej poruszy?y mnie s?owa pani Gorbaniewskiej na temat mojej ksi??ki: ?e rozpaczy od ?miechu nie da si? w niej oddzieli?. Zale?y mi na tym, by moje ksi??ki mia?y w?a?nie tak? cech? – rozpacz i ?miech ko?o siebie. A co do piek?a… To jest raczej czy?ciec. Wol? bardziej optymistyczny wariant, bo czy?ciec to jest co?, przez co trzeba przej??, by i?? dalej.

Karl-Joseph Zumbrunnen, austriacki fotograf, kt?rego oczami patrzymy na powie?ciow? rzeczywisto??, bywa zafascynowany Pana krajem, ale bywa te? bardzo dosadny. Docenia kultur?, ale zauwa?a te? cuchn?ce publiczne szalety. ?atwiej Ukrai?com przyj?? krytyk? kogo? z zewn?trz, czy mo?e ?atwiej krytykowa? cudzoziemcowi? A mo?e chce Pan powiedzie?, ?e cudzoziemcowi nie uda si? nigdy poj?? Ukrainy?

Posta? Zumbrunnena by?a ciekawym zadaniem, pr?b? sk?onienia czytelnika ukrai?skiego, by popatrzy? na sw?j kraj oczami cudzoziemca. Ale to te? jest przes?anie dla czytelnik?w z Zachodu. Karl-Joseph Zumbrunnen ma racj? w swoich s?dach o Ukrainie, ale r?wnocze?nie tej racji nie ma. Ma neokolonialne podej?cie do Ukrainy. Nie rozumie tego kraju, nawet nie zna j?zyka. M?wi?c o nim, ?ywi si? wy??cznie stereotypami. On widzi tylko to, co potrafi zobaczy?. Nie rozumie, ale usi?uje poucza?. Nie jest w stanie wej?? w ten ?wiat. Jego g?upia ?mier? jest rodzajem historycznej zap?aty za kolonializm austro-w?gierski. Na Ukrain? trafi? szukaj?c swoich habsburskich przodk?w… Wyznaj? koncepcj? Michai?a Bachtina – w powie?ci, w tek?cie musi by? wewn?trzny dialog, musi by? polemika, oceny r??nych stron, ale autor nie powinien sta? po ?adnej stronie.

Studiowa? Pan w Instytucie Literackim im. Maksyma Gorkiego w Moskwie. Nie zosta? sowieckim, ale jak najbardziej europejskim pisarzem. Wydaj? Pana we W?oszech, Francji, Anglii, Szwecji, na W?grzech, S?owacji, a tak?e w Rosji i USA. W tej chwili jest Pan w Szwajcarii… Te studia przyda?y si? przede wszystkim do napisania Moskowiady, bo jakie nauki mia? z nich wynie?? uformowany ju? autor?

Teraz, gdy patrz? z dalszej perspektywy, to najwa?niejszym owocem tego pobytu by?a w?a?nie Moskowiada. Kiedy? nie by?o takich mo?liwo?ci dla pisarzy jak dzi?. Na dwuletnie stypendium do Moskwy mo?na by?o wyjecha? b?d?c w stowarzyszeniu pisarzy. Nie bra?em nauk w Instytucie serio. Raczej to by? czas dla mnie, mog?em du?o pisa? maj?c ?rodki na ?ycie. Wtedy powsta?a moja pierwsza powie?? Rekreacje, bardzo du?o wierszy. Do domu wr?ci?em 40 dni przed upadkiem ZSRR. Gdybym zosta? d?u?ej by?bym ?wiadkiem historycznego puczu…

Instytut za czas?w sowieckich by? azylem, miejscem, gdzie znajdowali prac? ludzie z kr?g?w dysydenckich. Mogli tu uczy?, prowadzi? badania naukowe. Nawet w najtrudniejszych ideologicznie czasach Instytut by? do?? liberalny. Paradoksalnie w czasach p??nego Gorbaczowa sta? si? bardzo konserwatywny. Gdy przebywa?em w Moskwie, odbiera?em j? jak stolic? obcego kraju, kt?rego nienawidzi?em, stolic? obcej kultury. M?j kraj wtedy nie by? niepodleg?y. To podkre?lanie obco?ci by?o r??nie odbierane, ale ?adnego razu w mord? za to nie dosta?em (?miech).

Natalia Gorbaniewska wr?czaj?c Panu nagrod? podkre?li?a znaczenie roku 1937, roku ?mierci poety Bohdana Ihora Antonycza, kt?rego posta? pe?ni wa?n? rol? w Pana powie?ci. W tamtym roku Stalin rozprawi? si? ostatecznie z inteligencj?. Wsp??cze?ni ukrai?scy pisarze wracaj? do ?r?de? przedsowieckiej, ukrai?skiej literatury?

Wi?? z t? dat? jest rzeczywi?cie symboliczna, bo Antonycz nie by? nigdy obywatelem sowieckim. Jako polski obywatel nie ulega? te? sowietyzacji. Nie wiadomo, jak by si? zachowa? w 1939 roku, nie wiadomo, kim by by? po wojnie… Te daty si? zbiegaj?, dla Natalii Gorbaniewskiej rok 1937 to czystki stalinowskie, ostatnia przedwojenna wielka akcja wyniszczenia nie tylko inteligencji. Antonycza trzeba jednak rozpatrywa? poza kontekstem sowieckiej literatury. Zna? i czyta? to, co si? ukazywa?o na Ukrainie, orientowa? si? w nowych nurtach – futuryzmie, neoklasycyzmie. Jego tw?rczo?? nie by?a znana, wr?cz by?a zakazana na sowieckiej Ukrainie. Wsp??cze?ni pisarze nie wracaj? do ukrai?skiej literatury, ale j? odkrywaj?. To si? staje aktualnym zjawiskiem, kt?re przysz?o na fali lat 80. i 90. W tw?rczo?ci pisarzy ukrai?skich lat 20. wsp??cze?ni autorzy odnajduj? wiele dla siebie.

Czym dla Ukrainy jest Huculszczyzna – skansenem czy mityczn? krain?, w kt?rej tak jak bohaterowie Dwunastu kr?g?w mo?na szuka? sensu egzystencji lub zg??bia? tajemnice przemijania? W polskiej ?wiadomo?ci funkcjonuje jako utracony huculski raj, przedmiot zainteresowania mi?dzywojennych artyst?w.

Trudno powiedzie?. To jest co? wi?cej ni? moda, w?dr?wki po Karpatach. M?wimy o artystach, bo tylko ta znikoma cz??? spo?ecze?stwa interesuje si? Huculszczyzn?. Nie kojarzy si? ona ju? z rajem, z mitem. To najbiedniejsza cz??? Ukrainy. M??czy?ni, by utrzyma? rodziny, wyje?d?aj? stamt?d w poszukiwaniu pracy. Panuje tu n?dza, pija?stwo, rodz? si? chore, upo?ledzone dzieci. Tamtejsza ludno?? wymiera. Trudno ratowa? ten kontynent. Wierz?, ?e Huculi s? jednak zdolni stawi? czo?o tej entropii… Je?eli zapyta si? o Huculszczyzn? Ukrai?c?w, to ich pierwsze skojarzenia b?d? w?a?nie negatywne. ?wiadomie wybra?em to miejsce. Pisarz musi pokazywa? ekstrema. A tu mit jednoczy si? z n?dz? i brudem.

Wie ju? Pan co zrobi? z nagrod?? Po gali, na kt?rej wr?czono Panu wyr??nienie, w emocjach, nie mia? Pan g?owy, na zastanawianie si? nad tym.

Dosta?em od znajomego maila, w kt?rym poinformowa? mnie, o tym, ?e jedna z wroc?awskich gazet wyliczy?a, i? dzi?ki tej nagrodzie mog? spokojnie ?y? 208 lat na Ukrainie (?miech). Wyliczyli to przyjmuj?c, ?e ?rednia pensja w moim kraju wynosi 20 dolar?w miesi?cznie. Niestety te czasy dawno ju? min??y. Wed?ug najnowszych danych pieni?dzy starczy mi tylko na 21 lat ?ycia. M?wi?c powa?nie, dzi?ki tej nagrodzie b?d? m?g? spokojnie pracowa? nad kolejnymi tekstami, by zdoby? nast?pne nagrody (?miech).

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1327

Jurij Andruchowycz: No to zaczn? od tej “?atki”. W?a?ciwie masz racj? – denerwuje. Bo jednak ci?gle nie wiem, co ona znaczy. Czasami si?ga?em po jakie? ?r?d?a, ale znalaz?em takie sprzeczne ze sob? definicje, opisy lub charakterystyki, ?e odm?wi?em postmodernizmowi istnienia. A opr?cz tego w wewn?trznej ukrai?skiej dyskusji “postmodernizm” zosta? jako? tak stanowczo przyklejony w?a?nie do mnie (przez tych krytyk?w, kt?rzy mnie z r??nych powod?w atakowali), ?e ja zacz??em nie lubi? tego “postmodernizmu” po prostu instynktownie – na poziomie chyba refleksu.

To jedna historia, a teraz inna: nie wiem, po co jest opowiadanie. ?eby powiedzie? – no tak, i takie rzeczy si? zdarzaj? w tym ?yciu? Kiedy? mo?e zaczn? sam pisa? opowiadania – mo?e wtedy si? dowiem, po co ten gatunek istnieje tak naprawd?. Inna sprawa – powie??. W?a?ciwie, to po polsku ?le si? nazywa. U nas “povist” – to jaki? taki ?redni gatunek pomi?dzy opowiadaniem a tym co u was si? nazywa “powie?ci?”, bo to, co u was si? nazywa “powie?ci?” – u nas nazywa si? “roman”. A “roman” – to przecie? kosmos! I kosmosu nie da si? stworzy? bez dygresji, zbocze? i “r??nych szlak?w”. No i bez ca?kowitej wolno?ci, bez tej “swobodnej nawigacji”.

Teraz o czytelniczych strachach. Dosta?em w?a?nie wiadomo??, ?e “Dwana?cie kr?g?w” w?a?nie trafi?o w Niemczech do “Besten-Liste”, do pierwszej dziesi?tki na 6 miejsce, przy czym ocenia si? je (bo oni tam maja r??ne kategorie ci??ko?ci w tej “Besten-Liste”) jako “utw?r ?redniej ci??ko?ci czytania”. W?r?d tw?rc?w tej kategorii wida? te? Nabokowa, Rushdiego lub Marqueza. I to mnie raczej uspokaja – wi?c nie boj? si?, ?e czytelnik nie da rady. Zreszt? najlepsi moi czytelnicy zawsze czytaj? moje ksi??ki nie jeden raz, wracaj? do nich, czytaj? wiele razy jakie? pewne kawa?ki. Ale w jakim? ostatecznym sensie i tak “nie daj? sobie rady”. Bo powie?? – je?li jest udana, musi zawiera? w sobie tajemnic?, zosta? “rzecz? w sobie”, mie? – powiedzmy – sw?j “stopie? skomplikowania”, wobec kt?rego ju? nawet ja, autor, te? “nie daj? rady”. Ale to ju? problemy interpretacji.

Kiedy kilka lat temu pierwszy raz widzia?am tw?j charyzmatyczny wyst?p, dowiedzia?am si?, ?e ten happenerski temperament stale objawia? si? w poetyckiej, legendarnej i szalonej grupie “Bu-Ba-Bu”. Teraz, mimo odwa?nej, “awangardowej” literatury zaczynasz by? postrzegany niemal jako klasyk (!). Oczywi?cie w sensie nat??enia s?awy i uznania. Kiedy jad?c do Lwowa otworzy?am polski przewodnik – natkn??am si? na tw?j tekst. Nie spos?b pisa? o wsp??czesnej literaturze ukrai?skiej nie odwo?uj?c si? do twojej. Jak si? czujesz jako bezwzgl?dny guru najm?odszych, jako punkt orientacyjny na mapach?

Wydawcy tego przewodnika mogliby chocia? zawiadomi? mnie o tej publikacji, pierwszy raz o niej s?ysz?. Okej, mo?e si? po tym naszym wywiadzie zg?osz?:-)

Wcale tak nie jest, ?e jestem “guru najm?odszych” lub “klasyk”. W?a?ciwie od polowy lat 90-tych doznaj? raczej czego? przeciwnego – ci?g?ych atak?w, zw?aszcza ze strony “najm?odszych”, ?e ja ju? dawno si? wyczerpa?em, ?e si? degraduj?, ?e zmar?em, ?e wszystko co robi? – to wy??cznie pora?ki i ka?da nast?pna ksi??ka – to jeszcze wi?ksza ha?ba. Ja rozumiem, ?e to jest w zasadzie “specjalny rodzaj mi?o?ci”, o kt?rym r?wnie? my?la? m?j bohater Artur Pepa. Ale z drugiej strony czuj? si? czasami – i dosy? cz?sto – po prostu nieszcz??nie. Wi?c nie mam raczej tego problemu, o kt?ry pytasz. Czuj? si? bardzo niepewnie i dlatego ca?y czas szarpi? si? – ryzykuj? tekstami lub wyst?pami. Chc? im jednak w ko?cu dopierdoli?!

Jurij, jeste? w Polsce bardziej znany ni? niejeden znany polski pisarz. W?a?ciwie to ?mia?o mo?na stwierdzi?, ?e Polacy po prostu rzucili si? na ciebie ca?kiem wyg?odzeni. Co s?dzisz o odbiorze twoich ksi??ek w Polsce? Czy s?dzisz, ?e krytyka sobie z nimi poradzi?a? Wesz?a na s?uszne tropy, czy raczej b??dzi op?otkami? Co jest fajnego w Polsce (no powiedz nam co? mi?ego), ?e tak cz?sto tu przyje?d?asz (mam nadzieje, ze nie odpowiesz po prostu “Stasiuk” ).

Ach, wydaje mi si?, ?e jako? z tym polskim entuzjazmem jednak przesadzasz:-). Ja w ka?dym razie nie czuj? tego, ze jestem w Polsce jako? tam specjalnie ceniony. Przecie? jak przychodzi do mnie na spotkanie autorskie jakie? 20 os?b (w Ukrainie czasami 600), to trudno uwierzy? w to “wyg?odzenie”. Owszem, to jest kraj, w kt?rym mam (po moim rodzinnym drugi) najwi?cej wydanych ksi??ek. Ale je?li wzi?? pod uwag? ich nak?ady albo – jeszcze lepiej – to, jak si? sprzedaj?, to wcale nie wygl?da to bardzo optymistycznie. U nas o takich zjawiskach m?wi si? sarkastycznie “szeroka popularno?? w w?skim gronie”.

O krytyce: to, ?e jest lepsza od ukrai?skiej – bez w?tpienia. Nie my?l? o krytyce wobec mojej tw?rczo?ci, ale ?e zasadniczo jest lepsza, na o wiele wy?szym poziomie. Wi?c jest mi mi?o, jak czytam co? o sobie w polskiej krytyce, zw?aszcza ?e raczej nie mam tu takich nienawistnik?w, jak na Ukrainie, wr?cz odwrotnie – wszyscy pisz? o mnie z uprzejmo?ci?, prawdopodobnie te? dlatego, ?e jednak jestem tu go?ciem, “przedstawicielem s?siedniego kraju”. Ale mam tutaj tyle przyjaci??, ?e ju? nie mog? nie przyje?d?a? – chocia?by dlatego, ?e chc? si? z nimi spotyka?, pi? i gada?. Wi?c to jest dla mnie najwi?ksza zaleta Polski – ?e tu jest o wiele wi?cej takich ludzi, z kt?rymi dobrze si? pije i gada.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0915

Justyna Sobolewska: Po pomara?czowej rewolucji ka?dy wydawca w Polsce chcia?by wydawa? pisarzy ukrai?skich. Na Zachodzie jest podobnie?

Jurij Andruchowycz: Teraz ta fala dosz?a do Niemiec. Na targach w Lipsku odnie?li?my nawet sukces z m?odym pisarzem, z tak? nasz? Mas?owsk? – Lubko Dereszem i jego ksi??k? “Kult” , kt?r? napisa? w wieku 17 lat. W tym roku uka?? si? tam r?wnie? ksi??ki Serhija ?adana, Tarasa Procha?ki i ksi??ka Myko?y Riabczuka, pisana specjalnie dla Niemc?w, pod tytu?em “Wyja?nij mi Ukrain?”. Moja nowa powie?? “Dwana?cie kr?g?w” ukaza?a si? w Niemczech niemal r?wnocze?nie z polsk? edycj? i od razu wskoczy?a na 6 miejsce listy bestseller?w. Wszyscy pisarze ukrai?scy przechodz? przez sprawdzian w Polsce – tu jest czy?ciec literatury ukrai?skiej. Nie tylko wychodz? ich ksi??ki, ale oni sami tu przyje?d?aj?, jak ?adan, na stypendia.

Prawdopodobnie w czasach sowieckich wielu z nich przez j?zyk polski poznawa?o literatur? ?wiatow??

Nie tylko literatur?. Ja si? wychowa?em na Polskim Radiu, u mnie s?ucha?o si? Jedynki. Niekt?rzy znali niemal na pami?? “W Jezioranach” czy “Matysiak?w”, ja raczej szuka?em muzyki, polskiej i zachodniej, kt?ra u nas by?a niedost?pna.

A polska poezja mia?a na pana wp?yw?

Nie pisa?em wierszy przez osiem lat. Po tej przerwie zacz??em pisa? zupe?nie inaczej, i to w?a?nie za spraw? polskiej literatury. Wszystko zacz?lo si? od tego, ?e pod koniec lat 90. zacz??em czyta? m?od? polsk? poezj?, t?umaczy?em Marcina ?wietlickiego, Jacka Podsiad??, Darka Foksa, Andrzeja Stasiuka i to zostawi?o ?lad. Nowy tom “Piosenki dla martwego koguta” nosi te? ?lady wp?yw?w ameryka?skich. Mniej wi?cej w tym czasie zacz??em pracowa? nad ukrai?sk? antologi? ameryka?skiej poezji lat 50. i 60. Sp?dzi?em 10 miesi?cy na stypendium w Stanach. Moje w?asne wiersze powstawa?y jako dialog z Amerykanami, kt?rych t?umaczy?em. A do poezji ameryka?skiej dotar?em te? przez Polsk?. Zacz??o si? od s?ynnego niebieskiego zeszytu “Literatury na ?wiecie” z t?umaczeniami poet?w szko?y nowojorskiej: Franka O’Hary i Johna Ashbery’ego. Dosta?em go od Piotra Sommera. Najpierw mia?em wra?enie, ?e taka poezja jest mi ca?kowicie obca. Ale z ka?d? nast?pn? lektur? – stawa?a si? coraz bli?sza, zacz??em jej nawet ?arliwie broni?. Moja antologia mia?a by? ostateczn? pr?b? czytania tej tradycji po swojemu.

W “Dwunastu kr?gach” przywo?uje pan natomiast wa?nego dla siebie poet? – ukrai?skiego Antonycza.

I nawet wybuch? z tego powodu ma?y skandal. Zarzucano mi, ?e pope?ni?em blu?nierstwo, ?e zdradzi?em wsp?lnot?, napisawszy w taki spos?b o wieszczu. ?e wykpiwaj?c go – robi? sobie reklam?. Antonycz w realnym ?yciu by? postaci? nieciekaw?. Nie?mia?y, zamkni?ty, nietowarzyski. M?odo zmar?, jeszcze przed wojn?, ale zmieni? obraz ukrai?skiej poezji. W tekstach za? jest niesamowicie odwa?ny, jak Lorca czy Appolinaire. T?skni?em wi?c za innym Antonyczem. Kiedy mia?em 16 lat, zachwyci?em si? jego poezj?. Krytycy po ukazaniu si? mojego pierwszego tomu wierszy znale?li powinowactwa mi?dzy nami, a w ostatniej powie?ci pr?bowa?em stworzy? legend? jego ?ycia. Sko?czy?o si? to zakazem sprzedawania tej ksi??ki w jednej g??wnych lwowskich ksi?garni. ?eby by?o zabawniej, w ci?gu 5 lat w?a?cicielka pyta?a mnie nieustannie: “Panie Juriju, kiedy b?dzie nowa powie??? Pan jest naszym ulubionym autorem!”. A kiedy w ko?cu j? wyda?em, us?ysza?em: “Antyukrai?skich ksi??ek tu nie chcemy”.

W nowej powie?ci dosy? gorzko, z rozczarowaniem pokazuje pan Ukrain? ko?ca lat 90. Rz?dz? tam podejrzani biznesmeni i “karki” w sk?rach.

Pisa?em “Dwana?cie kr?g?w” w czasie drugiej kadencji Kuczmy, w 2001 roku. Wtedy, gdy kraj traci? ju? ostatni? nadziej?. Zaczyna?em pisa? w Ameryce, ale nie mia?em spokoju, bo zacz??y si? protesty zwi?zane ze ?mierci? Grigorija Gongadze. Mia?em wtedy ogromn? nadziej?, ?e te protesty co? zmieni? – mo?e nadszed? czas, obal? Kuczm? i zacznie si? normalno??, ale niestety, tak si? nie sta?o. By?em w coraz wi?kszym konflikcie z w?asnym krajem, stara?em si? usilnie urz?dzi? swoje ?ycie w taki spos?b, ?eby jak najmniej zale?e? od pa?stwa ukrai?skiego. To si? nie udawa?o. I gdy wr?ci?em w czerwcu 2001, pomy?la?em, ?e chyba trzeba b?dzie si? pogodzi? z t? beznadziej?. Inaczej nic ju? nie napisz?. ???? mnie zaleje. Wtedy w Ameryce zarzuci?em pisanie tej powie?ci, bo nie chcia?em, ?eby przenik?o do niej moje napi?cie zwi?zane z sytuacj? polityczn?. Nie chcia?em zej?? do poziomu pamfletu. Co ciekawe, w kraju generalnie poprawi?o si? ?ycie od strony materialnej. Jak zauwa?a bohater “Dwunastu kr?g?w” – pojawi?o si? w ko?cu dobre piwo. Z drugiej strony w ?yciu publicznym zacz?? dominowa? bandycki typ, przedsi?biorcy i biznesmeni chcieli koniecznie mie? taki wizerunek. Zupe?nym fenomenem by?a wi?c pora?ka Janukowycza, bo wydawa?o si?, ?e ten smak do bandytyzmu ju? dostatecznie opanowa? spo?ecze?stwo. Ale okaza?o si? inaczej. I to by? cud. To, ?e tak masowo, ludzie wyst?pili przeciwko temu, ?eby bandyta by? prezydentem. Ten styl: sk?rzane kurtki, dresy, jak wida? ju? spo?ecze?stwu obrzyd?.

W czasie rewolucji m?g? pan znowu czu? wsp?lnot?!

Poczu?em si? szcz??liwy i dumny. Dla mnie niespodziank? by?o to, ?e taka du?a cz??? rosyjskoj?zycznej Ukrainy wyst?pi?a po stronie Juszczenki. To potwierdzi?o wizje ekspert?w zachodnich, kt?rzy m?wili, ?e tworzy si? nowy typ narodowo?ci ukrai?skiej, niezale?nej od j?zyka. Spora cz??? kraju b?dzie pos?ugiwa? si? rosyjskim i b?dzie si? czu? si? Ukrai?cami. Kiedy by?em w czasie wybor?w w rosyjskoj?zycznym Charkowie, gdzie Juszczenko dosta? 30 procent, widzia?em, ?e ca?e miasto by?o przystrojone na pomara?czowo. Bo m?odzi byli za Juszczenk?. Pomy?la?em wtedy, ?e Ukrainy nic ju? nie dzieli. Kiedy promowa?em p?yt? “Andruchoid” [nagran? z polskim zespo?em Miko?aja Trzaski - przyp. red.] w Dniepropietrowsku, przyjaciele opowiadali mi, ?e w pierwszym dniu manifestacji po sfa?szowanych wyborach wydano rozkaz, ?eby od samego rana zamkn?? od wewn?trz akademiki. Na co studenci, w 95 procentach rosyjskoj?zyczni, masowo skakali z okien. Ze wzruszeniem widzia?em podczas wydarze? na Majdanie, jak jedni drugim rzucali si? w obj?cia. W dodatku cz?sto rosyjskoj?zyczni przejmowali s?owa ukrai?skie: us?ysza?em nagle: “Pieredawajtie kanapki”. Po rosyjsku nie istnieje s?owo “kanapka”, nie u?ywa si? te? s?owa “pomara?czowy” jest “oran?owyj”. Nikt tak nie m?wi?, no, mo?e w Moskwie. Karnawa? na Majdanie trwa? 17 dni.

Ten karnawa? wygl?da? jak wyj?ty z pana ksi??ek, jak by go wymy?li?a grupa Bu-ba-bu. To by?a rewolucja z ducha literatury?

M?wi?o si? rzeczywi?cie, ?e na pocz?tku lat 90. by?a ma?a rewolucja, w sztuce, a potem nast?pi?a wielka, narodowa. I wielu z tych m?odych ludzi na Majdanie to moi czytelnicy, mia?em wi?c te? sw?j ma?y wk?ad w rewolucj?. Zreszt? opr?cz mnie wszyscy najciekawsi pisarze ukrai?scy byli na miejscu. Nie wiem, czy z tego powstanie literatura, czy kto? opisze te wydarzenia w powie?ci. Ju? w dniach rewolucji powstawa?o za to sporo grafomanii. Liczy?bym raczej na jakie? ciekawe dzienniki.

W “Dwunastu kr?gach” wraca pan do “Rekreacji”, do pierwszej powie?ci. Czy to znaczy, ?e zamyka si? jaki? okres, ?e ?egna pan styl i ducha karnawa?u? Teraz b?dzie ju? powa?nie?

Nie, ja po prostu lubi? si? powtarza?. Jeden z naszych krytyk?w napisa?, ?e nie ma u nas innego autora, kt?ry tak ch?tnie sam siebie cytuje. On pisze o autorze-narcyzie. Zgadzam si? z tym, jestem narcyzem. Opr?cz tego pisz? dla idealnego czytelnika, kt?ry tak samo zna moj? tw?rczo?? jak ja sam. I wszystko rozpozna. Prowadz? z nim ca?y czas gr?. Tacy ludzie zreszt? istniej? rzeczywi?cie. A poza tym przez ca?e ?ycie pisz? jedn? ksi??k?, jeden tekst. W “Rekreacjach” wymy?li?em miasteczko, kt?rego brakuje mi w Karpatach – Czortopole. Pisz?c “Dwana?cie kr?g?w” szuka?em strefy, te? w okolicy Czortopola, w kt?rej mo?na by komunikowa? si? z umar?ymi. Kiedy zdarza si?, ?e tracimy kogo? bliskiego, rozpacz zaczyna si? od tego, ?e to ju? na zawsze. Religie daj? nam nadziej? spotkania w wieczno?ci, ale dla mnie to by?o niewystarczaj?ce. Chodzi o to, ?eby jeszcze tutaj, na ziemi, m?c si? jako? spotka?. O tym pisze Rilke, wed?ug niego mo?liwo?? wsp??istnienia ?ywych z martwymi jest w?a?nie pe?ni? bycia. A Antonycz z kolei wymy?li? karczm? na ksi??ycu, gdzie ?ywi, tacy cho?by lunatycy, mog? napi? si? w?dki z kim? zmar?ym. Takie miejsce jest bardzo potrzebne, nie s?dzi pani?

Tekst po raz pierwszy ukaza? si? w tygodniku “Przekr?j”.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0963

Mia?em przepi?kn? zdolno?? (czy mo?e wrodzon?
wad?): dwa go??bi?ta w jamie czaszki.
Zagl?dali mi w gard?o od krzyku czerwone
doktorowie, wr??bici i pomniejsi znawcy.

Jak?e szczyci?em si? wami, me skrzydlate skrzaty,
zr?czni dr?czyciele z dawnych malowide?!
Tar?y o mnie skrzyd?ami, grucha?y ca?e lato,
zak?adaj?c mi w czaszce miasteczko Gruchlida.

Jesieni? spad? z nieba prestidigitator.
Wszawym stetoskopem s?ucha?, jak tam dr?a?y.
P?? miasta zlecia?o, by gapi? si? na to.
Wtedy wyja?ni?em: “Polecie? by chcia?y”.

Wylatywa?y z g?owy przez ran? w ciemieniu
lub me trzecie oko (nie zamkniesz go nijak).
A ten pies parszywy browninga z kieszeni
wzi?? i jedn? kul? oba pozabija?…

Ca?kiem si? uspokoi?em, zamkn??em si? w sobie,
grzeczny, bez odchy??w, wr?ci?o mi zdrowie.
Nie dlatego, ?e zabite me pociechy obie,
ale ?e ich jajko cieplutkie mam w g?owie.

Pani Kapitanowa

Kapita?ska wdowa mia?a w zakamarkach
kuchni bia?e myszki chowane pok?tnie,
mia?a te? zwanego Michelem kanarka
i chustki tr?jk?tne.

Przy tym nikt nie wiedzia?, gdzie bywa do rana,
w jakich katakumbach dotrzymuje post?w?
Szlomo Fiszer czasem dawa? jej banana
lub inne warzywo, lub fig? po prostu.
(A, jeszcze najstarszy syn Andruchowycza
chleba do tych warzyw jej u?ycza?).

r?lowa zau?k?w chodz?ca w ?achmanach,
kapu?ciana g?owa w nenufarach chustek.
A ten jej kapitan – co to za ananas?
Pewnie umar? m?odo, a ?ycie mia? puste?

Dlatego kl?ka?a przenajczystsza wdowa
przed o?tarzem studni, modl?c si? bezwiednie,
?eby g??binowa i ?wi?cona woda
zmy?a z niej te ?wi?ta oraz dni powszednie.

Na ro?linnych rusztach p?ot?w zwyk?a mo?ci?
p??tna swoich chust w desenie rozmaite
i publicznie suszy? herby samotno?ci,
niedorzeczna jak prze?ytek.

A gdy jej nie sta?o – zwi?d? i ca?y Rynek,
tylko piach arabski zmi?t? ?lady jej wzrusze?.
Odlecia?a, jak m?wi?, na skrzyd?ach chu?cinek.
M?wi? te?, ?e porwali j? sanitariusze.

Kolacja po?ykacza mieczy

ma w sobie co? z rze?nika a mo?e z samuraja
jego no?e stanowi? potpourri dla jazzman?w
usta otwarte jak wrota wszystko si? tam dostraja
wa?ne by wargi rozci?gn?? a potem po podniebieniu

dwana?cie niezwykle ostrych da?
no?e sztylety finki
gimnastyka j?zyka policzk?w z?b?w tchawicy
bo szabla nade wszystko popatrzcie ukrainki
dla takiego kozaka szabla to gwiezdna granica

ona promieniem co wkracza w jego ofiarne cia?o
po?ykaj po?ykaj po?ykaj j? kiedy je?li nie teraz
precz powietrze od p?uc i serce w d?? zjecha?o
on bardziej pusty ni? duch i czujniejszy od sapera

ona znika w nim ca?a trafiwszy na jelito
wrzeszczymy dawaj dawaj przera?aj nas sw? gr?
przez nasze krzyki banzai zabaw? pospolit?
i niedorzeczn? czuje b?l i ocieka krwi?

patrzyli?my na to wszystko wo?ali?my bis i brawo
jak w cyrku albo na zje?dzie zreszt? te sprawy na bok
jak w kinie gdzie bohater filmu ginie za spraw?
a? r??a krwi wykwitnie przez gard?o i przez ?abot

[Sw?j ?lad wiosna k?ad?a]

Sw?j ?lad wiosna k?ad?a, gdzie tylko si? da:
?d?b?a traw na frontonach, ulewy, suchoty
i ciep?y bruk ulic. Zdawa?a si? z?a.
B??ka?y si? czo?gi i resztki piechoty
wraca?y nach Osten. Czere?ni? kwit? sad,
i piersi spod ta?m z nabojami, spod luf
za epopejami wzdycha?y ju? zn?w.

?wi?tyni? spisali – od naw a? do wie?,
lecz pozostawili, by sta?a na placu,
zabiwszy deskami jej drzwi wzd?u? i wszerz,
wynie?li marmury, relikwie i tace,
i z?oto kielich?w, i jedwab szat te? -
i skrzyd?a, i wino, korony we krwi,
i mumi? hrabiego w zsuni?tej na brwi
futrzance z k?em pi?ra, prawic? wata?ki,
monstrancje, nimb ?wi?tej i ptaszki z jej czaszki,
narz?dy nierz?dnic i knigi, i figi
li?? z antykwarycznego ?ona Jadwigi,
i miecze olbrzymie, pielgrzymich serc p?k -
to ca?e z?o, z?om prozachodniej zgnilizny
do aut swych wrzucali jak cia?o m??czyzny
do pierdla lub pieca.

W czas umilk? wasz d?wi?k,
by zn?w si? odezwa?, ochryp?e organy,
bo cho? rozebrano was na tysi?c rur,
wnet was przyk?ada?y do ust jak do rany
te dusze najmniejsze, te dzieci z nor, z dziur,
z tych jaski?, gdzie kamie? i plusz ju? zetla?y,
i z dna, de profundis, wr?ci?y?cie wszystkie
poci?te na tr?bki, piszcza?ki i gwizdki,
i teraz zn?w grzmicie znad katusz i ka?u?,
z miejskiego podziemia, gdzie noc i suchoty,
gdzie wiosna okry?a zieleni? traw dom.
Dop?ty te mury, te rury, ten dotyk,
dop?ki pieszczoty, zgnilizna, plusz, z?om.

Do pani Barbary L.

Portret trumienny mieszczanki Barbary Langysz (XVII w.)
przechowywany jest w lwowskim muzeum historycznym.

Ciebie – ciep??, pogodn?, z brokat?w i jedwabi,
?agodn?, wielkook?, chc? z nocy wywabi?.
Spala mnie dokuczliwe pragnienie jedyne:
jecha? do ciebie poci?giem ponad dwie godziny.

Potem mnie wyniszcza po??danie owo:
z mi?o?ci i t?sknoty dono?nie bym krzycza?
- “Wyp?y? z muzealnej ciemnicy, kr?lowo!” -
w ?rodku miasta, o p??nocy, z lwem za towarzysza.

(Lew rycza?by ze mn?).
I kiedy znienacka
zjawi?aby? si? na krzyk m?j – niby na portrecie,
zagrzmia?aby mi w sercu muzyka wariacka
i ogarn??oby mnie po??danie trzecie:

upa?? na kolana, jak buhaj w?r?d juchy,
b?aga? jak werbuj?cy do sekty duszpasterz:
“P?jd?my pi? powietrze. Tu co krok eunuchy.
Kocham twoje r?ce, oczy wy?upiaste,

sukni?, stanik, kaftanik, koszul?, zapask?,
a tak?e twe po?czochy i trzewiki.
Kocham twojego cia?a wielkanocn? pask?,
twoje ?okcie i fa?dy – a wszystko na wieki!”

Schyla?bym si? nisko, szepta?bym na ucho,
ca?owa?bym ?lady twoich st?p, Barbaro,
skraj twoich koronek, durna mieszczucho,
latawico z Rynku, g?ucha poczwaro!

Przek?ad Jacek Podsiad?o
Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1552

Артура Пепу чуть ли не силой выдернуло из его сновидений, ему хотелось оставаться там подольше, довести дело до завершения, хоть какого-нибудь, но грохот, устроенный Ромой Вороныч в ванной (лавины сброшенных в раковину умывальника косметических безделиц вкупе со всяческими флаконами и аэрозолями), решительно прервал его блуждания в потусторонье. Теперь он лежал вверх лицом на своей половине двуспальной кровати, рядом с нетронутой полосой отчуждения между собственной территорией и жениной, и печально реконструировал в себе только что пережитое. Артур Пепа любил это меланхолическое утреннее обследование собственных сновидений.

На сей раз полночи он истратил на то, что все снимал и никак не мог толком снять какую-то с размытой внешностью девицу, скорей всего студентку. Поистине, это был один из скучнейших снов из тех, что случались в его жизни. Ему припомнилось, что в какой-то большей компании она вдруг бросила на него вполне красноречивый взгляд (в принципе, как он теперь понимал, ничего там не было, кроме обезьяньего любопытства) – но этого хватило, чтобы он, старый осел, вознамерился ее колупнуть. Потом они несколько часов о чем-то говорили, уединившись в одной из дальних комнат, при этом он очень удивлялся собственной простоватой изобретательности, когда всякий раз умудрялся выводить их беседу из безнадежного тупика, отыскивая какой-нибудь последний шанс для ее продолжения. К тому же они беспрерывно курили всякое говно, и Пепа, слегка побаиваясь, думал о неизбежном приближении первых поцелуев. Студентка, как нарочно, оказалась довольно неосведомленной, она, правда, что-то такое слыхала о своем собеседнике как об интересном человеке, но очень слабо представляла себе, чем он вообще занимается, поэтому больше рассказывала о собственной жизни – о родителях, братьях и сестрах, и еще каких-то родичах из Пйотркова Трибунальского в Польше, да о какой-то Багире, которая привела враз четырех котят, и сколько у нее подруг, и кто из них настоящие, а кто только делает вид, будто они ей подруги, потому что в действительности это такие сучки (тут она раз десять, будто ее заело, с напором повторила «сучки, сучки, сучки»), но, в конце концов, перескочила на то, как все они ежедневно ходят на пары (при том сообщила расписание занятий в полном объеме с понедельника по пятницу, особенно запомнилась латентная цикломеханика в четверг) и как списывают друг у друга конспекты, прогуливают семинары, посещают кружок аэробики, потому что тренер по плаванию пристает, далее было о том, как им живется в общежитии, как они заклеили на зиму окна – и даже в общем умывальнике, причем в умывальнике большая половина раковин разбита, а также, как они готовят себе макароны по-флотски и ходят этажом ниже смотреть «Большую стирку». Отвечая что-то совершенно невпопад на ее вопрос о том, чем закончилась вчерашняя серия «Бандитского Петербурга», которую она пропустила из-за (внимание – сон!) метеоритной бури, он ловко перевел беседу на ее колготки, выслушав попутно историю о каком-то Славике с базара, который посоветовал ей носить на размер меньше. Имелись в виду, конечно, джинсы, в которые, несмотря на глухое разочарование Артура, неизвестно когда и как успела превратиться ее короткая юбчонка с разрезом. Потом настал черед преподавателей – и все они промаршировали, как по авансцене, перед деланно заинтересованным взглядом Артура, какие-то абсолютно лишенные харизмы пани и панове, что-то около двадцати фигур, каждую из которых студентка описала в деталях и не без ехидства («А Яков Маркович, химик, вечно портит воздух!» – радостно завершила она). Пользуясь неожиданной говорливостью девицы, Артур Пепа тем временем обдумывал свои дальнейшие шаги, памятуя о необходимости подобрать ключ, чтобы закрыться изнутри и, наконец, перейти к конкретным любовным действиям. Поэтому пока девушка, продолжая методично сбрасывать его ладонь cо своих коленей (джинсов на ней уже не было), рассказывала о нависшей над ней перспективе незачета по таксонометрии, он успел рассмотреть внимательно, что и где тут находится, и в результате решил, что еханый ключ должен быть не иначе как в унитазе, вмонтированном прямо в паркетный пол посреди комнаты – и ключ действительно оказался там, поэтому, вытерев его как следует бумажной салфеткой Tempo, он, как-бы беззаботно пританцовывая, приблизился к двери и успел запереть ее на два замка как раз в тот миг, когда неведомый лосяра принялся колотить в нее с противоположной стороны, вероятно, рогами. Девушка тем временем села на унитаз и вполне откровенно прожурчала свое пи-пи, как она сама это назвала, чего оказалось достаточным для того, чтобы лосяра за дверью угомонился и заглох. Потом Артур Пепа сказал ей, что он ее очень любит, но девушка лишь отрицательно качала головой и запрещала ему касаться даже груди, вместе с тем позволяя держать себя за руку.

Пришлось убеждать ее еще активнее, и он обнаружил в себе просто фантастические ресурсы любовной лексики (все эти куртуазные каскады так и остались там, во сне, хотя он помнил, что там был высший пилотаж), он говорил, что ждал ее всю свою жизнь, что он вообще однолюб, но однажды в жизни случается чудо, и сегодня оно случилось, и ему для полного счастья достаточно знать, что она где-то тут, рядом (самое смешное, что в этих порывах он как-то даже назвал ее ласточкой, от чего, проснувшись, почувствовал особенный стыд), при этом он обцеловывал ей руки и плечи, возбуждаясь все сильнее, он должно быть весь светился изнутри любовью и нежностью, и наконец она кокетливо сказала свое «ну хорошо, сегодня я тебе поверю», после чего улеглась перед ним на живот, уже совершенно голая. И тогда, попытавшись войти в нее сзади, Артур Пепа понял, что на самом деле ему не так уж и хочется, глупее всего было то, что на все это истрачено столько времени и усилий, а теперь оставалось разве что извиниться за беспокойство – и в ту минуту, когда последняя надежда на хоть какую-нибудь эрекцию махнула прощально рукой, за дверью снова стали бешено грохотать, на этот раз всяческими флаконами и аэрозолями, и под шум воды, пущенной в ванну его женой изо всех имевшихся там кранов, Артур Пепа разлепил глаза.

Вот так и лежал он теперь навзничь, раздумывая, можно ли такое сновидение считать эротическим, не является ли оно еще одним свидетельством уходящего времени, утекания жизни и – самое главное – не предвещает ли чего-то очень недоброго.

«Какой дурень, дурень, Боже, какой дурень!» – думала свое пани Рома. «Какой дурень, дурень, дурень», – не переставала думать она, садясь в свеженаполненною акриловую ванну причудливой формы.

Вода показалась ей слишком горячей, и она открутила холодный кран, одновременно думая о двух вещах: что вода горячая и что он дурень. К тому же он так быстро стареет, что это похоже на стихийное бедствие. И если бы все эти дуры, которых он, этот дурень, пытается соблазнить/которые пытаются соблазнить его, если бы все эти дурочки могли знать, как он стал слаб, бездарен и неинтересен и насколько он к этому охладел! Неужто точно так же выпрашивали бы у него автографы?

Да он просто дурень и больше никто, подытожила она, блаженно вытягиваясь в ванне.

Ей нравилось омывать этой зеленоватой, чуть пенистой водой свои довольно широкие, плавно округленные плечи. Плечи числились среди ее выдающихся достоинств. «Мне надо бы носить вечерние платья с открытыми плечами», – подумала она и представила себя в девятнадцатом веке. Мимо нее, тяжело дыша и потея, протиснулся сквозь толпу каких-то подлых аристократов Оноре де Бальзак. Довольно красноречиво при этом взглянув на ее декольте. «А бальзаковский возраст – это сколько?» – подумалось ей. То есть со скольких лет это начинается, уточнила она, открыв глаза. В каком возрасте моя кожа начала цвести по весне? Хорошо, что у меня впереди еще несколько весен.

Хорошо, что можно вот так лежать в этой зеленой весенней воде. И главное – сколько угодно – горячей и холодной. Это вам не Львов. Тут вам не по часам. Здесь вам всегда. Эти миллионеры могут все. Интересно, когда он к нам выйдет? И как он может выглядеть? Наверно, что-то такое лысое, с большим брюхом и узенькими щелками вместо глаз. Полтора метра ростом. Складки на затылке и т. д. Они обычно бывшие спортсмены, борцы. Трудно представить себя в постели с борцом. Вечно на лопатках. Разве что с борцом за независимость, сострила она.

«Вот – мое тело», – подумала она, привстав в ванне и сосредоточенно намыливаясь.

«Почему мое тело именно мое? – предалась она любимым софизмам. – Это так странно: думать о своем я, что такое я, почему я это я. В этом что-то кроется, от нас упрятана какая-то главная мысль. Это тело могло быть чьим-то. Почему оно мое?»

Ее тело с годами набрало немного веса, но не чересчур. Она все еще оставалась привлекательной – тут уж вне всяких сомнений, это покрытое легкой паволокой пара зеркало напротив не позволяло солгать (на самом деле зеркало, как и большая часть обломков искаженного Антимира, все-таки немножко лгало: оно слегка вытягивало и тем самым делало стройнее фигуры – сейчас как раз настолько, чтобы пани Рома оставалась вполне довольной своим телом).
«Дурень, – подумала она, – безнадежный идиот и законченный дурень».

Она не просто оставалась привлекательной – она была сексуальной. Ибо сексуальность – это прежде всего уверенность. Что-то такое она вычитала неделю назад в журнале «ELLE Україна». Ей эта формулировка очень понравилась своей стройностью и точностью: «Сексуальность – это уверенность». И действительно, черт возьми, размышляла пани Рома, чем еще может быть сексуальность, если не уверенностью, и разве можно представить себе неуверенного человека сексуальным! С того дня она решила быть уверенной. Она столько лет прожила в неуверенности, что теперь оставалось лишь уверенно брать все, что оставалось. «Почему самые важные для нас истины приходят так поздно»? – состроила она гримасу зеркалу и, конечно, показала сама себе язык. Язык ассоциировался с шарообразной формы мороженым, которое следовало долго, страстно и со всех сторон облизывать. «Это телевизионное», – правильно определила пани Рома.

Потом ей захотелось постоять на одной ножке, сделать несколько упражнений, например, ласточку. Она сто лет не делала ласточку. Линии шеи, плеч, спины, ягодиц и ног образовывали свои прекрасные дуги, полукружья и выпуклости. Она открыла для себя собственную совершенную пластичность. Ее с детства убеждали в том, что она неуклюжа.

Интересно, кто первым выдумал такую чушь? Любимый папочка с его маразмами? Ненавистная маменька с ее миазмами? А может, это он ей внушил, чтобы держать подле себя на коротком поводке, старый желтозубый мольфар?

Пани Рома никак не могла вспомнить, считалась ли она неуклюжей еще до Коли, или уже после нее. Еще до замужества или уже после него? Еще до школы или уже после нее? Еще до собственного рождения? Возможно, кто-то так решил за нее – и кранты?

Он следил за каждым ее движением, не позволял танцевать с другими, а сам танцевать не умел. И именно потому, сраный старый пес, он всем говорил, что его жена не танцует, что она – ой держите меня! – стыдится собственных движений! А теперь, сдохший старый мольфарище, гляди – вот как я – держите меня! – делаю ласточку!

Она просто не могла не поскользнуться, тяжело не плюхнуться в ванну, вздымая пенные брызги и выплеснув при этом на коврик с надписью «Слава Йсу!» добрую треть воды. «Идиот, – подумала она, – Боже, какой идиот, ушлепок и дурень!»

Чуть позже, массируя под душем слегка ушибленное и от того не менее соблазнительное место, она добавила: «Я стою между ними обоими». Ей хотелось продолжить эту свою мысль, но она была словно загипнотизирована. Я стою между ними обоими. Я стою. Меж ними. Обоими. Ясто. Ю. Меж. Нимиобо. Ими.

Позже, когда она уже вытиралась всеми пятью полотенцами, ее мысль продвинулась немного дальше: «Одного из них я люблю, второй мне нравится».

Хотя чего-то здесь не хватало. «Один из них любит меня», – твердо знала она. В отношении второго не было уверенности, поэтому о нем молчок. Одного из них я люблю. Один из них любит меня. Одногоизних я. Одинизних меня. Тело сделалось сухим и теплым. Несомненно, это было ее тело. Хорошо, что оно было ее.

Она снова стояла перед зеркалом – теперь уже вылезши из ванны. Она втирала в себя свой любимый крем от морщин.
«У тебя взрослая дочь», – послышалось гнусаво у нее за спиной.

O Scheisse , выругалась она по-немецки. Он снова тут! Она уже знала, что сейчас он прицепится сзади и начнет дышать ей в затылок, щекоча шею опущено-пшеничными усами. Его не увидишь в зеркале, но он тут. Она решила не оглядываться.

«У тебя взрослая дочь, – пропыхтело еще раз. – Подумай о своем возрасте. Ты моя».

«Убери руки, – подумала она в ответ, вздрогнув от холодного тисков на талии. – И отойди, исчезни. Тебя нет».
Но ей было властно повторено: Ты моя.

«Только не это», – подумала она, почувствовав, как он наклоняет ее вперед; она попыталась сопротивляться, но у него было в тысячу раз больше сил в холодных руках, и эти-то машинно холодные руки сомкнулись у нее на грудях, а потом одна из них прижала ее голову к эбонитовой поверхности туалетного столика перед зеркалом. «Не надо», – умоляюще подумала она, почувствовав, как что-то ужасно холодное, еще более холодное, чем руки, какой-то ледяной штырь с шишковатым жестким наголовником, силится вломиться в нее сзади. Ей хватило мига, чтобы понять, что любое сопротивление напрасно, и сейчас произойдет то, что уже не раз происходило с нею в ее снах и заканчивалось ее позорным капитулянтским оргазмом. Но, как только она поняла это, ощущая глубоко в себе первые безжалостные толчки ненавистного и сладкого поршня, так сразу же поняла и другое – это всего лишь сон, и из него можно в любой момент проснуться – стоит только захотеть.

Поэтому она незаметно освободила правую руку из-под навалившегося на нее смертельно-ледяного груза, и наугад потянулась к шторе справа от зеркала, чтобы отогнать его брызгами дневного света. Она еще слышала, как посыпались со всех полок попутно задетые нею неисчислимые, главным образом венские, флаконы, аэрозоли и тому подобные прибамбасы, как все это загремело разноцветной лавиной в умывальную раковину и на кафельный пол, а потом световая белизна резанула ей по глазам, ледяной поршень вдруг обмяк, ослаб и безболезненно из нее выскользнул.

Вода в ванне успела остыть. Пани Рома снова отвернула горячий кран и, понемногу приходя в себя, даже не удивилась, увидев повсюду – на полу и в умывальной раковине – следы своей недавней борьбы, о которой тот дурень, дурень, дурень и конченый идиот в соседней спальне не был способен даже догадываться.

Режиссер Ярчик Волшебник тем утром перечитывал сценарные варианты видеоклипа, который он прибыл сюда снимать. Речь шла о многоминутной рекламе чудодейственного «Бальзама Варцабыча» – поразительно гадкого и вероятно небезвредного для здоровья потребителей пойла, которое недавно появилось на рынке алкоголей и никак не могло пробить себе дорогу среди широко известных и признанных конкурентов. Не помогала ни смехотворно низкая цена в шесть гривень шестьдесят пять копеек, ни тускло-болотный цвет изделия, что по идее производителя должно ассоциироваться с карпатским долголетием, ни даже вполне симпатичный слоган «Споконвіку і назавжди» , старательно выведенный ложнославянской вязью на этикетках. Исправить ситуацию могла только навязчиво-громкая рекламная кампания. Продукт, заказанный Волшебнику, планировался для всех телеканалов страны, хотя – и представитель заказчика не скрывал этого – генеральной целью был выход на НТВ, СТС, ТВН, RTL, а также даже на MTV.

«Знаешь, ты возьми телку, или лучше двух, – выкладывал свои пожелания по проекту представитель заказчика, короткошеий бычара без указательного пальца на правой руке и большого на левой, – возьми двух телок, одень их такими, знаешь, гуцулками, вывези их на полонину и…»

Дальше представитель заказчика не говорил ничего, только лишь доливал в свой стакан балантайнса и одной из беспалых ладоней закидывал себе в акулью пасть пригоршни земляных орешков, перемалывая их одновременно всеми четырьмя рядами зубов. Что должно было происходить после его неоднозначного «и», входило, очевидно, в окончательную компетенцию режиссера-постановщика. Они ему верили как деятелю культуры, и представитель заказчика не забыл это подчеркнуть. Это происходило во Львове, семь с половиной недель назад.

А сейчас Ярчик Волшебник читал в сценарной заявке № 1 вот такое: «Солнечным полонинским утром пара одетых в колоритнейшие образцы гуцульских народных костюмов молоденьких девчат весело бегают по траве. Вокруг них летают мотыльки. Девчата смеются очень весело. На них красивые сапожки ниже колен. Одна из них срывает красивые цветы. Вторая сплетает из них красивые веночки. Когда оба веночка готовы, красивые девчата одевают их на себя. Одна из них кладет руки на плечи другой, а та свои ей на талию. Они кружатся в вихревой гуцулочке. Колени. Танец делается все быстрее. Девчата кружатся то в одну сторону, то в другую. Колени плюс. Музыка становится все быстрее. Наконец они падают друг другу в объятия, их губы сливаются в поцелуе. Они целуются все страстней. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда . Появляется бутылка «Бальзама Варцабыча» на полэкрана. На второй половине экрана – девчата, они все еще жадно целуются. Голос диктора: Бальзам Варцабыча – как поцелуй горянки. Дозволь себе смочить губы».

«Интересно, сколько они платят этим засранцам за подобную пачкотню?» – подумал Ярчик Волшебник, брезгливо отодвигая в сторону сценарную заявку № 1 и погружаясь в сценарную заявку № 2.

Там писалось: «Солнечным полонинским утром пара молоденьких девчат в веселых желто-черных полосатых юбочках и с прозрачными веселыми крылышками за спиной весело перелетают с цветка на цветок. На одном из цветков они начинают кружиться в вихревой гуцулочке. Бедра. Танец делается все быстрее. Девчата кружатся то в одну сторону, то в другую.

Бедра плюс. Музыка становится все быстрее. Наконец они падают друг другу в объятья и их хоботки (на бумаге было ошибочно напечатано чеботки, но Ярчик Волшебник не позволил сбить себя с толку) сливаются в поцелуе. Они сосут все страстней. Голос диктора: Издревле и навсегда: ни единого шанса для трутней. Появляется бутылка «Бальзама Варцабыча» на полэкрана. На второй половине экрана – девчата, они все еще работают хоботками (все-таки хоботками, убедился Ярчик). Голос диктора: Бальзам Варцабыча – как мед родины. Услышь гуденье живых пчел».

«Без политики не обошлось», – скривился Ярко Волшебник, в то же время невольно согласившись, что второй вариант выглядит получше. «Вот только как сделать, чтоб эти глупые прошмандовки летали?» – задал он себе серьезный технический вопрос.

(Тут стоит уточнить. Смета видеоклипа предусматривала гонорары, достаточные для того, чтобы пригласить пару вполне пристойных моделек пусть не из какого-нибудь киевского, то уж по крайней мере из любого львовского агентства. Но Ярчик Волшебник как опытный исполнитель подобных заказов уже привык относиться к сметам творчески, без устали маневрируя между статьями расходов. Таким образом, знакомый деляга, бывший культмассовик из Чертополя, подбросил ему двух местных бедолаг-стриптизерок, крашеную в черный цвет блондинку и крашеную в белый брюнетку, соответственно «Лилю» и «Марлену», так он сам когда-то их назвал. Те готовы были клюнуть на любой мизер, поскольку уже добрых полтора месяца ничего не зарабатывали в связи с великим постом. И это как раз они были только что мысленно названы глупыми прошмандовками).

Но в папке еще лежала последняя сценарная заявка № 3: «Глухой полонинской ночью проходит тайный обряд мотоциклистов где-то на зачарованном карпатском кряже. Они носятся вокруг огромного костра, потом соскакивают с машин и начинают танцевать, передавая из рук в руки разные бутылки («Джим Бим», «Курвуазье», «Акапулько», «Смирнофф») и по очереди припадая к ним. Калейдоскоп лиц, отблесков огня на камнях и траве, вспышки разноцветных жидкостей. Жребий падает на двух девчат. Одна из них черная как ворона, другая белая как голубка. Это выясняется, когда они снимают свои мотоциклистские шлемы. Они остаются в центре хоровода и, почти облизываемые языками пламени, начинают сбрасывать с себя мотоциклистскую кожу. Все бородачи просто замирают вокруг в напряженном ожидании с похотливыми разинутыми рожами. Но через мгновенье девушки уже танцуют гуцулочку, одетые в колоритнейшие образцы традиционных народных костюмов. Все снова пускаются в пляс вокруг них, а бутылка, которую теперь передают по кругу – только одна, зато хорошо узнаваемая бутылка. Остатки из нее выплескиваются в огонь, жидкость взрывается, над костром вздымается большой столб света, и вдруг вокруг начинает шевелиться земля. Девчата продолжают танцевать, а тем временем из-под земли восстает гигантский скелет, за считанные секунды он обрастает мясом, волосами, одеждой, молниеносно проносится в обратном порядке через все стадии и кондиции человеческой физиологии, постепенно переменяя личину мертвеца на личину старости, а ту – на личину зрелости и так далее – и вот перед нами уже молодой красавец-парень, он вертит обеих девчат – черную и белую – в неистово бешеном вихре гуцулочки, крепко-накрепко ухватив их руками ниже талий. Музыка делается все быстрее. Голос диктора: Издревле и навсегда: своего не чуждаемся. Появляется бутылка «Бальзама Варцабыча» на полэкрана. На другой половине экрана – улыбающийся парень и счастливые девчата в его объятьях в постели. Голос диктора: Бальзам Варцабыча – как живая вода. Поднимет даже не набальзамированного».

«Вот это класс, – подумал Ярчик Волшебник. – Тут бы я разгулялся. Энья, Мерилин Менсон, Катя Чили. Стенли Кубрик. Стивен Спилберг. Фредди Крюгер. Спецэфекты, графика, анимация, фотошоп, корел драв. Найти десятка два приличных мотоциклов – тоже не проблема, да и пару нормальных небритых байкерских рож тоже. Мертвяка найду классного, и старого козла. Но где мне взять этого молодца-красавца? Эдакого красавца-молодца?»

Ближайшее мужское окружение как-то и вправду все меньше соответствовало мифологическим стандартам. Было, правда, несколько более-менее декоративных актеров, но их в последнее время приглашали в рекламу настолько часто и неразборчиво, что их захватанные физии просто перестали выстреливать, ощутимо надоев всему свету или, по крайней мере, отдельно взятой стране. Поэтому Ярчик Волшебник совершенно справедливо задумался над проблемой главного героя и, почесав рыжую волосатую грудь, двинулся на поиски кухни, а там обещанного в договоре – как обязательная составляющая трехразового ежедневного питания – завтрака.

- Да ничо, – сказала Лиля, беспородная, но вполне ладная кошечка, потягиваясь в постели.

- Нормально, наверно, – согласилась с ней Марлена, кошка номер два, только черная, вылезая из-под призеркального столика, под которым только что нашла потерянную золотую сережку.

Они были лучшими подругами и никогда не ругались, поскольку любили друг друга, как сестры. И не только.

- Типа как в Чехии, – добавила Лиля. – В Чехии номера похожие: мебель, комнаты.

Как-то она действительно ездила в Чехию, где ей обещали место танцовщицы в – как это называли вербовщики – главном варьете города Праги. Но ей так и не удалось пересечь словацко-чешскую границу, и она полгода с лишним прозябала так называемой посудомойкой (сто баксов в месяц и все тебя трахают ) в каком-то долбанном погостинстве на окраине Лептовского Микулаша. Но об этом знала только она.

- В Чехии классно? – спросила Марлена, вкалывая перед зеркалом вновьобретенную сережку в ухо.

- Как в Бундесе, – вздохнула Лиля. – Почти так же.

Она где-то слышала это сравнение, в каком-то поезде. Там ехала такая знающая все на свете дама, на весь вагон сообщавшая, что в Чехии они почти как в Бундесе живут. Теперь Лиля воспользовалась подсказкой памяти.

- В Польше тоже так ничо, – уверила Марлена. – Там триста в месяц получают.

- И ты получала? – не без сомнения спросила Лиля.

- А то нет, – твердо сказала Марлена, делая вид, будто не замечает сомнений подружки. – Иногда, правда, и меньше.

- А ты там тоже танцевала? – продолжила обустраивать свой капкан Лиля.

- А то нет, – повторила любимый ответ Марлена. – Классный такой бар, валютный. Так и назывался по-ихнему – Бар Валютовы. Для солидняков. И фирмачи заходили, сидели.

- А чо Руслан говорил типа ты по вокзалам? – клацнул зубами Лилин капкан.

- Руслан? – переспросила Марлена, немного нервно хватая косметичку.

- Типа он на каком-то вокзале тебя вычислил, – уточнила Лиля зевая.

- Пиздит он много, – нашлась с ответом Марлена. – Ты шо, ему веришь? Он же придурок!

- Придурок, не придурок, а уже третью тачку поменял, – аргументировала Лиля.

- Большое дело тачки менять, – парировала Марлена, высыпая из косметички на столик все имеющееся достояние. – Пусть он лучше расскажет, как его с селедками на штуку баксов кинули.

Лиля еще раз по-кошачьи потянулась и села в кровати.

- Пани Валевска? – спросила она через минуту, глядя, как Марлена приступает к покраске век.

- Эсти Лаудер, – ответила на это Марлена, решив ни в чем не соглашаться с подругой.

- Мне больше МаксФактор. Или Ревлон. – Лиля начала снимать через голову куцую ночную сорочку, собственно говоря, комбинашку. – Эсти Лаудер у нас в основном паленый, – добавила как бы между прочим.

- А я не у нас брала, – замахнулась на превышение Марлена. – Мне подарили. Мущина один из Бенилюкса, бизнесмен.

- Я тебе скажу, что в загранке все равно как бабки получать, – вернулась к теме Лиля, найдя наконец у изголовья на полу свои символические, как она их называла, труссарди. – Лишь бы платили нормально.

- У тебя складка на животе, – заметила Марлена. – Пресс бы подкачать.

- На любителя, – махнула рукой Лиля.

- Скоро не сможешь нормально на сцене выглядеть, – не отставала жаждущая реванша Марлена.

- А мне по барабану, – чуть вскипятилась Лиля. – Все равно не намерена до конца жизни перед мужиками под музыку раздеваться.

- Глупо, – пожала Марлена плечами, завершая молниеносную роботу с веками и переходя к губной помаде. – Ты ж и так ничо не умеешь! Орифлейм, – сообщила она же через минуту, показывая Лиле свою губную помаду.

- Большое дело, – не сдавалась Лиля, решительно вставая с постели и порывисто застегивая бюстгальтер. – Ты Леську из тридцать второй группы в училище помнишь? Крашеная такая, ничо особенного! Так она теперь в Италии, в этой, ну такой город с водой типа как Венеция, знаешь? У нее там типа место в платном туалете – просто сидеть весь день. И получает нормально, а еще вроде мужика нашла, какого-то армяна или грека или типа того. И уметь ничо не умела, даже на сцене раздеться…

- Платный туалет? И просто сидеть? – Марлена даже ненадолго приостановила намазывание губ.

- И просто сидеть! – продолжила атаку Лиля, по давнему обычаю всех прародительниц уперев руки в бока. – Ну, там типа порядок поддерживать, жетоны продавать…

- Все равно это работа, – покачала головой упрямая Марлена.

- А у нас не работа? Не, ну ты скажи – у нас не работа? – Лиля встряхнула выбеленной гривкой, не отпуская собственных боков из собственных же рук. – Танцы называются! Бальные танцы! Не бальные, а ебальные! Знаем ихние танцы – каждому только бы полапать на халяву, а то и трахнуть надурняк! И все бабло кидалам, а нам… Знаешь, сколько нам достается?

- А то не, – сказала Марлена.

- Ничего ты не знаешь, гуцулка дурная, – возразила Лиля. – Нам шесть с половиной процентов достается, поняла? Шесть целых, пять десятых!

- Сама ты гуцулка, – не удержалась Марлена, швыряя в Лилю пустой, к сожалению, косметичкой. – Гуцулка Ксеня ! – добавила она, чтобы допечь окончательно.

Однако Лиля на это только показала ей средний палец – жест, которому научилась от знакомого Паши из налоговой – и исчезла за дверью ванной комнаты.

- Зубы почисть! – крикнула ей вслед Марлена.

Она не видела снова показанного ей из-за двери среднего пальца, зато услыхала, как в унитаз громко спустили воду.

Юная Коломея Вороныч, или если угодно просто Коля, уже давно ощущала сильный голод, поэтому, так и не дождавшись ни знаков внимания, ни признаков пробуждения из комнаты стариков, самостоятельно двинулась навстречу собственному приключению. К счастью, поиски кухни не заняли много времени – прошмыгнув мимо двери с надписью ДЕФЛОРАЦИОННАЯ и почти не обратив внимания на другую дверь с надписью LASCIATE OGNI ESPERANZA , она наконец оказалась в угловой кладовой, где сразу бросилась к изъеденным шашелем старым буфетам. Коле подумалось, что больше всего ей сейчас хотелось бы сырного пирога – и она тут же его нашла. Пирог был довольно свежий, кто-то уже отрезал от него несколько кусков, но большая часть на блюде еще оставалась нетронутой. Кроме того, Коле хотелось молока, но этот компонент ее желания был выслушан невнимательно, посему пришлось удовольствоваться баночкой темно-зеленого елового меда, что само по себе тоже выглядело неплохо.

Коля присела к столику перед окном и, отламывая от пирога ломоть за ломтем, макала их прямо в медовую банку. При этом она смотрела на горы за окном, на мокрую от тающего снега траву, на ветер, почти беспрерывно барахтающийся в можжевеловых зарослях. День был солнечным, а пирог с медом очень вкусным. Коля старалась не чавкать, хотя была ужасно голодной, и ей нестерпимо этого хотелось. «Сырный пирог, – думала она. – Это классно, это просто кайфово!»

Однако полет ее мыслей был перерван бесцеремонным появлением в кладовой старого толстяка пана Доктора. Он вошел туда, протирая свои довоенные очки и счастливо жмурясь от солнечного света.

- Какая краса! – сказал Доктор. – Мое любезное почтение молодой панне. Хороший пирог?

Коля как раз наполнила рот сладко-густой массой, поэтому сумела отреагировать только невыразительным «угу».

- Утро и молодость, – не умолкал Доктор, усаживаясь рядом за столик. – Все, чем дышит настоящая поэзия. В вашем возрасте (он произнес моводость и водвасте, но было ясно, что на самом деле это слова – возраст и молодость), в вашем возрасте поэзией определяется каждое душевное движение. Вы любите поэзию?

- Да, – ответила Коля, проглотив.

- Да! – убежденно кивнул головой Доктор. – Тот период, которым вы сейчас, милая панна, имеете счастье наслаждаться, один молодой поэт когда-то назвал приветствием жизни. Вы, конечно, знаете, какого поэта я имею в виду?

Доктор взглянул на Колю чуть поверх очков, как доброжелательный экзаменатор.

- Да, – ответила Коля не совсем уверенно.

- Я знал, я знал, что вы знаете! – искренне обрадовался Доктор. – К сожалению, в последнее время наша молодежь не слишком ориентируется среди этих имен. Но вы не такая, я уверен. Ешьте, прошу вас, ешьте дальше, пирог очевидно очень вкусный, не говоря уж об этом чудесном горном меде! (Он сказал горьгом, но Коля все равно продолжила есть, правда, теперь уже как бы через силу).

- Богдан-Игорь Антоныч, – заговорил профессор через мгновение, открыто любуясь ее молодым аппетитом, – был и останется в нашей памяти как поэт прежде всего весны и молодости. Поэт весеннего похмелья – так он сам о себе сказал и лучше него не скажешь.

Коля не знала, что на это ответить, к тому же слово «похмелье» в интерпретации отчима значило для нее нечто иное, но Доктор, к счастью, вещал дальше:

- Вы, молодые, обычно не замечаете весен. Вам кажется, будто весна является чем-то настолько постоянно присутствующим в этом мире, что вы воспринимаете и принимаете ее без рефлексий. Это уже потом, значительно позднее, придет осознание, что все наши весны, как и наши лета, сочтены. «Ще мій сміх молодий і душа ще зелена» , – так вдруг прозревает поэт Антоныч. Прошу задуматься над этим еще. Не оно ли является начатком трагического в своей сущности открытия, что мы одарены преходящестью?

Профессор с улыбкой смотрел на Колю, от чего ей даже горный мед показался горьким медом. Она лихорадочно думала, что бы на это сказать, потому что ей стало немножко жаль старого хоббита, и она наконец спросила:

- Может, хотите немного пирога? Тут его еще много…

- О, благодарю сердечно, взмахнул руками Доктор, – мне нельзя сладкого. Сахарный, знаете. Когда-то я любил сладкое, особенно маковники моей тети. Но взгляните туда, за окно.

Какие прекрасные горы! Какое солнце! Горы и солнце – две вещи, что дарованы нам для полнокровного наслаждения кратковременной экзистенцией. В горах, где солнце ближе, – так это сформулировал поэт Антоныч. И еще он сказал: весна – как будто карусель!

Они немного помолчали. Коля сделала вид, будто тщательно пережевывает пирог. Но профессор явно не умел молчать слишком до

- Интересны еще и те, – заявил он через мгновение, – рационально необъяснимые образы, которые находит поэт, пиша о весне. Например, весны двенадцать обручей. Именно так: весны двенадцать обручей! Вы, милая панна, когда-нибудь считали ли до двенадцати?

Коля пожала плечами и подумала, что более глупого собеседника ей еще не встречалось. Но из вежливости вынуждена была собраться с духом и ответить:

- Считала.

- Прекрасно! – чуть ли не подпрыгнул на стуле профессор, словно только этого и ждал. – Тогда попытайтесь перечислить все двенадцать весенних обручей, о которых пишет поэт Антоныч.

Коля подумала «ага, сейчас» и назвала, что пришло ей в голову:

- Ну, первый обруч – это наверно… пояс невинности на девушках.

Она и сама не знала, отчего ей так сказалось.

- Чудесно! – снова заскакал китайским божком Доктор. – А второй обруч?

- А второй… Второй – это наверно… такой танец, когда все танцуют в круг. Ну там, стелют платок на пол и все со всеми целуются.

- Феноменально! Третий, четвертый? – приохочивал дальше Доктор.

Коля напряглась и сказала:

- Мне нужно еще подумать.

- Тогда пусть это будет чем-то вроде вашего домашнего задания, милая панна, -потер руки профессор. – Обещаете, что до конца каникул сможете перечислить все двенадцать обручей? А впрочем, не обещайте ничего – это, прошу прощения, из меня лезут мои отвратительные преподавательские методы (он сказал «метОды», но Коле было ясно, что имелось в виду). Не обещайте ничего – просто смотрите и наслаждайтесь!..

Чтоб не разочаровывать смешного господина, Коля сосредоточенно посмотрела в заоконный мир. Ей почудилось, что она кружится на пьянящей карусели где-то под самым небом.

Целая страна с лесами, ручейками и крохотными железнодорожными станциями лежала под нею. Но это быстро прошло – почти одновременно с влажным запахом подснежников.

Осталась только фигурка незнакомца, медленно поднимающегося от леса по делавшемуся все круче склону в сторону пансионата.

- Или, скажем, запахи, – угадал ее глюк профессор. – Весна в горах дарует нам такую богатейшую волнующую гамму! Вы знаете запах можжевельника? А хвои? А мокрых шишек? Или тех же подснежников? Или, скажем, перстача? Или просто – как пахнет глина, обычная глина, из которой все мы вышли и в каковую вернемся? И все это дано нам не поодиночке, а разом, единой трепетной субстанцией! Интересно, что Антоныч для всех этих ощущений находит один и тот же эпитет – «пьянящее». Но точнее этого не выразиться. Точнее этого не сказать, правда ведь?

- Правда, – сказала Коля, почему-то отодвигая на треть опустевшую медовую банку с медленными темными потеками на стенках.

- Или, скажем, звуки, – едва не закатывал глаза профессор. – Порывы ветра, неумолчный шум деревьев и воды, блеянье овец и колокольцы на коровах – вы их никогда не зрите, этих невидимых коров, но слышите, как они звонят своими колокольчиками. Добавьте сюда принесенные ветром людские голоса или птичьи крики. Вы, милая панна, конечно, любите птиц?

- Люблю, – сказала Коля. – Некоторых.

- Нужно всех птиц любить, – мягко заметил Доктор. – А каких птиц вы любите больше всех?

- Орлов, – сказала Коля, минутку подумав, чтобы не обидеть старика невежливым ответом. Хотя ей очень хотелось сказать «пингвинов».

- Пингвинов поэт Антоныч также упоминает, – попал в унисон профессор. – Кажется, в стихотворении «Полярия», хотя, возможно, и нет. «Полярия» или «Арктика». Вы не помните? Пингвинов или тюленей ?

- Забыла, – виновато пожала плечами Коля.

«Нужно порасспросить Пепу про этого Антоныча», – подумала она. Обычно она поддавалась маминым требованиям, вслух называя отчима папой. Но в душе оставалась свободной: никакое иное имя так разительно точно не характеризовало этого поганца, как его собственная фамилия. Пепа.

Профессор смотрел на нее с улыбкой. Она несколько раз отводила глаза, но вдруг решила не сдаваться и зыркнула в его очки смелым, долгим и даже отчасти нахальным взглядом – тем, который иногда репетировала с подружкой перед вечерним выходом в город. Про хоббитов ей было известно, что они немного боязливы. Через десять нестерпимо растянутых в вечность секунд профессор заморгал и сник, его улыбка чуть задрожала и скривилась, он капитулировал. Коле даже показалось, что он слегка покраснел.

«Смешной дедок», – подумала она.

За окном все было таким же красивым, с той лишь разницей, что фигура на склоне уже значительно приблизилась, и Коля могла побиться об заклад, что это шел австрийский знакомый ее мамы с чем-то желтым и белым в руках. (Карл-Йозеф как раз возвращался с утренней рекогносцировки и нес букет еще влажных крокусов – угадайте для кого).

- Да, конечно – хмыкнул наконец Доктор, скользнув стыдливым тайным взглядом по Колиным открытым ногам и довольно неловко поднимаясь из-за стола. – Благодарю, милая панна, за прекрасное общество. Мне было весьма интересно побеседовать с вами.

- Пожалуйста, – сказала Коля не совсем впопад.

Профессор так же неловко поклонился и, еще более неуверенный в себе, словно запутавшись в мешке собственной одежды, чуть задом и чуть боком пролез в дверь.

- Я при случае подарю вам свою монографию о поэте Антоныче, – пообещал ей уже из коридора.

- Подари своей тете, Плейшнер несчастный! – ответила на это Коля и ей сделалось так весело, что она снова потянулась к банке с медом. – Ходит тут всякая бестолочь, -добавила она беззлобно.

И тут из нее вырвалось что-то совершенно уж неожиданное:

- А третий обруч – это объятия моего далекого милого…

Уже после этого она услышала на крыльце тяжелую саламандровую поступь переполненного весной и крокусами Цумбруннена.

Джерело: http://www.flc-bookclub.com/ukr/read/andruhovich/dvenadtsatobrychei/

Otto notes that Moscow is considered the largest Ukrainian city, with a million Ukrainians living here, but he’s still somewhat out of his element here. Hard drinking is one way to come to grips with everything, but even vodka seems in short supply (or is at least hard to get one’s hands on) in these tumultuous times. Both the alcohol and the general irreality of life in the city (and the city itself) contribute to an almost hallucinogenic feeling to much of what he experiences, culminating in a maze-like netherworld that is the province of officialdom he eventually finds himself trapped in.

Moscow is not a melting pot, but rather over-boiling cauldron. Many of the other writing-students Otto lives with also come from the most exotic parts of the crumbling Soviet Union, with talents (or not) who write in obscure languages carefully fostered — but many see their presence in Moscow only as an opportunity to become large-scale traders, import-export men travelling back and forth between their home-states and the city of opportunity. Otto’s ambitions are literary, but neither the dorms nor the Institute nor Moscow are conducive to his writing.

Several traumatic events also have their effect, from the accident one fellow student has while making an alcohol-run from the seventh floor to earlier attempts, after the publication of his first book, by the authorities to blackmail Otto into collaborating with them. The official recruitment-attempt is fairly effective, but it’s part of a state apparatus that is — though still seemingly omnipresent — already tending towards collapse. When Otto’s wallet is stolen (along with his plane ticket back to Ukraine) he chases the thief and finds himself in the bowels of Moscow, a surreal other-world that mirrors the general loss of control the authorities have (that rat-project has gotten completely out of hand, for example).

The spectacular conclusion allows Andrukhovych to have it both ways, Moscow state control forcing Otto to the most desperate act, which acts also as release and allows him (some) return to the motherland. It’s the ultimate indictment of the Soviet system, a very direct (and memorably narrated) charge of what it did — if perhaps not as obviously — to almost everyone.

Many of the usual Andrukhovych-touches can be found in Московіада, from the playful literary references (including to the poet Andrukhovych, and his Bu-Ba-Bu colleagues) to the surreal feel and carnival atmosphere (including a masked-ball-like scene). Written (generally except for the dream-passages) in the second person to fairly good effect, it also shows his usual creative flair (which only threatens to get out of hand a few times). And while much of the humour tends towards the absurd, there are some nice simpler touches too (including the student who ‘only learnt French so that she might be able to read War and Peace in the original’).

Московіада is a novel of a particular historical moment, and is obviously not as readily accessible to Western readers as to a (former) Soviet audience. Nevertheless, it’s bright and creative enough to impress even without full comprehension of all the references, and makes for an enjoyable read. Moscow has, meanwhile, become yet another city, but this picture is surely among the best of it at that specific time.

Джерело: http://www.complete-review.com/reviews/postsu/andruky4.htm

One of the central figures is an Austrian photographer, Karl-Joseph Zumbrunnen. His name sounds straight out of the Habsburg Empire, and the Habsburg legacy in what once was Galicia and Lemberg (which became first Polish (post-WWI) then Ukrainian (post-WWII) Lvov/Lviv) and a nostalgia for aspects of those times suffuse the book. (Tellingly and realistically, however, Zumbrunnen winds up dead: he and what he represents weren’t made to endure in these times …..) Zumbrunnen becomes obsessed with newly-independent Ukraine, travelling there repeatedly throughout the 1990s, staying as long as he can. It’s an obsession that even costs him his relationship back home — but, despite his fascination with and immersion in the country, he doesn’t pick up more than a few words of the language (or Russian), remaining always the man behind the lens, rather than fully in the picture.

Most of the other central characters travel with Zumbrunnen by train and then helicopter to the same isolated place, ostensibly the centre of the continent, a one-time weather-station and observatory (and failed elite sports training centre), an ideal representation of past (and present) illusions called ‘On the Moon’ (and, in some respects, feeling very much as though it really were …). There’s Artur Pepa, a writer approaching forty who is growing dissatisfied with his marriage, his wife, Pani Roma — who is Zumbrunnen’s translator (and lover) –, and eighteen year-old step-daughter, Kolya, artsy Magierski who is to direct the video they’ve been assembled to make, and a professor specialising in Ukrainian poet Bohdan-Ihor Antonych (1909-1937, another blast from the past), as well as two young women. And there’s the sinister oligarch-type who brought them all together here.

Digressing to provide various backgrounds — as well as tell the story of the poet Antonych — the novel meanders about. Andrukhovych mines both Ukrainian history (general and literary) as well as his own material: early on he catches himself almost slipping off to Recreations (and Chortopil pops up here as well), while there are numerous references to Bu-Ba-Bu (the influential poetic group Andrukhovych was part of) and their doings.

The ‘twelve rings’ of the title — another Antonych-reference — also play a role, the professor egging on Kolya to recall them all by the end of their stay.

Дванадцять обручів is an interesting mix of the conventional and fantastical, both grounded and high-flying. The unexpected avenues Andrukhovych veers of into are often rewarding, but the central story — this group of people invited to this relatively isolated spot — occasionally feels underdeveloped even as he focusses on it.

Дванадцять обручів is also very much a Ukrainian novel, steeped in reference and allusion — an appealing aspect, but not always entirely accessible to the non-Ukrainian reader.

Worthwhile if occasionally frustrating.

Джерело: http://www.complete-review.com/reviews/postsu/andruky2.htm

The central characters are poets, and there’s certainly a good deal of poetic excess. Opportunities arise — notably a free table at a popular restaurant — and they take full advantage. Consumption of food and alcohol are top priorities — though they don’t forget they’re poets (even if one, called upon to recite a poem, recites one by Andrukhovych instead …). The search for love and sex is but one of the many tracks the novel moves on. (Changing perspective, and in part presented in the second person, Recreations fluidly and repeatedly shifts focus.)

Among those they encounter is Dr. Popel, “citizen of Switzerland”, familiar with the poets he takes for a ride in his fancy car and a not-quite typical example of the wealthy emigr?s set to descend upon the old country. It’s also Popel who invites one of the poets, Nemyrych, to a fancy get-together; there the first secretary of the local Communist Party Committee was invited to serve as a servant, while the scene inside is straight out of E.T.A Hoffmann.

The festival itself is also quite ambitious, and it (and the book) culminates in a disturbing but very successful piece of theatre. It’s staged and thus without real consequences, suggesting times may have really changed, but it still hits very close to home. Indeed, though there’s a lot of light humour and fun throughout this romp of a novella, there’s also a consistently sinister undertone.

Recreations offers a good glimpse of Ukraine in transition. Littered with allusions to the past and present, both historical and literary, it offers a surprisingly realistic look at the state of the state (anno 1990), while also indulging in fantasy and surreal fun. It’s a playful exercise rather than a completely rounded work of fiction, but certainly amusing and often surprising fun.

Джерело: http://www.complete-review.com/reviews/postsu/andruky3.htm