Тем не менее, авторитет Андруховича на родине по-прежнему незыблем и интерес к нему остаётся высоким. О том, что читательские ожидания порой завышены, о своих европейских впечатлениях и украинских надеждах, об экстравагантных геополитических идеях и последних книжных впечатлениях писатель рассказал в интервью «Частному корреспонденту».

— Вопрос к тебе как к писателю: что кроме литературы входит в сферу твоих ближайших потребительских интересов?
— Думаю, что музыка. Банально, но, наверное, да. Процентов на 70 это рок-музыка. В основном, современная альтернатива.

— К музыке у тебя интерес не только потребительский и досужий, но и профессиональный. Твои литературно-музыкальные проекты — это веяние времени, попытка поиграть на другой территории или желание привлечь интерес к литературе посредством музыки?
— Последнее вряд ли, это была бы уже какая-то идеологическая сверхзадача. Думаю, что больше всего подходит второй вариант. Мне нравится возможность какого-то другого «я», реализации себя в чём-то ещё.

Тут есть, наверное, какая-то более глубокая мотивация, она в том, что человек смертен. Хочется оставить после себя как можно больше материальных свидетельств.

Изданная книжка не будет говорить твоим голосом. Аудиокнижка — уже да, если ты сам её начитал. Но когда это музыкальная композиция, когда включается больше эмоций, и голос твой уже не принадлежит только тебе, а становится частью некоего целого, получается более весомое свидетельство.

— Ты выступаешь с украинской группой «Мертвий півень» и с польской Karbido. Первое понятно — личные контакты. А как началось твоё сотрудничество с польскими музыкантами?
— Мы познакомились на поэтическом фестивале во Вроцлаве, где поэты читали не просто так, а со звуковым сопровождением.

Karbido очень творчески взаимодействуют с другим материалом, они делали музыку для альтернативного театра, кино, звуковые иллюстрации к анимационным работам.

Первое совместное выступление в 2005-м было чистой импровизацией. С тех пор мы выпустили два диска. Первый назывался Samogon, а сейчас вышел Cynamon, это такая аллюзия к миру Бруно Шульца, к «Коричным лавкам».

— Ты много времени проводишь в Европе: в Германии, Австрии, Польше. Насколько силён контраст при возвращении в Ивано-Франковск?
— Помню своё первое возвращение после трёх месяцев жизни в Германии в 92-м году. У нас тогда было очень сложное время, проще говоря — полнейшая разруха.

Мне надо было отца навестить в больнице после операции, и я просто с ума сходил от того, что не могу принести ему апельсиновый сок. В Баварии залежи этого сока, а здесь пусто.

Теперь в каких-то бытовых моментах мы всё-таки становимся ближе — апельсинового сока сколько угодно. К тому же не только мы становимся ближе к Западу, но и Запад немножко, так сказать, восточнеет. Это движение взаимное, и мне кажется, что в нём и состоит европейский шанс.

— В чём, по-твоему, состоит это «овосточивание» Запада?
— В их жизни стало больше беспорядка, больше мусора. Всё-таки постоянный приток других людей, причём я не имею в виду обязательно турок или арабов.

Даже переселение восточных немцев на западные земли очень изменило Германию. Если одной из основных европейских ценностей они провозгласили свободу передвижения, то теперь им надо с этим считаться. Акция по спасению западных ценностей сейчас происходит за наш счёт, однако вернуться к суперконсервативным моделям им уже не удастся.

— С тех пор как закончился СССР, прошло почти 20 лет. В Киеве переменилось многое, а вот насколько изменилась ментальность украинского провинциала? Кажется, что жизнь в Ивано-Франковске или Симферополе поменялась мало.
— Не в обиду Крыму будь сказано, но я думаю, что Ивано-Франковск и Симферополь ― это всё же два разных случая.

— Я имею в виду не писателя или музыканта, а человека ординарного. Скажем, слесаря или работника ЖЭКа.
— Ну, ЖЭКи ― это Советский Союз без малейших модификаций. Я даже звонить туда боюсь.

И всё же существует географическая детерминация: во Франковске люди больше смотрят в западную сторону, чаще туда ездят. И это не только гастарбайтеры, но и студенты.

Когда человек видит другую жизнь, это его меняет. Поэтому здесь «совкизм» проявляется в меньшей степени, чем на востоке Украины или в Крыму, где всё советское по-прежнему воспринимается как сугубый позитив.

— Почему в первом туре украинских выборов ты голосовал за Ющенко? Люди, продолжающие поддерживать бывшего президента, кажутся мне сейчас кончеными идеалистами.
— Или кончеными идиотами, да?

— Всё-таки идеалистами. У него рейтинг упал просто катастрофически. Ни один вновь баллотировавшийся европейский президент не получал столь низких результатов — 5,45%.
— Меня этот результат, в общем-то, шокировал: я думал, он возьмёт не менее 10%, хотя и столько было бы для действующего президента очень мало, тем более, если сравнивать с той поддержкой, которая была у него вначале.

Здесь заложена определённая болезнь и нашего общества, и его личная. Мне понравилось, как падение Ющенко оценил Анатолий Стреляный: «Вы поддерживали его как демократа, противостоявшего тоталитаризму, а когда он пришёл к власти, захотели от него тоталитаризм. И были разочарованы тем, что он не всех пересажал».

— Ну я, честно говоря, вовсе не этим был разочарован.
— Я тоже. Но могу допустить, что значительное количество людей, проголосовавших за него в 2004 году, более всего хотели именно этого.

— Тебе не кажется, что приход Януковича к власти не в последнюю очередь станет следствием той внутренней политики Ющенко, которая была бы уместна в мононациональном государстве, но никак не в Украине?
— Я не согласен. Эта политика не была направлена на искоренение других культур и языков. Весь комплекс проблем, по которому делится страна, должен был проговорить ещё Кравчук в 1991-м.

Надо было признать УПА воюющей стороной, частью нашей истории, надо было открыто сказать о тех целях, которые преследовали эти люди — ведь речь шла о той самой независимости, которая у нас есть сейчас.

И исходя из этого судить об их ошибках и преступлениях, о том, что они сделали не так, в чём они были близки к фашизму, в чём отличались и т.д.

— Но этого-то и не было сделано. При Ющенко Бандера и Шухевич подавались как однозначные герои, в то время как на востоке страны их по прежнему считают «фашистскими прихвостнями».
— Основная проблема оказалась в том, что попытки Ющенко поднять эту тему упирались в неприятие самой темы. Он хотел быть модератором общенациональной дискуссии, а оппоненты вообще не желали эту дискуссию начинать. Его освистали за саму попытку.

— Ты считаешь, эти вопросы можно было бы поставить так, чтобы они не вызывали неприятия Востока и Юга?
— У меня нет готовых ответов, но единственное, что я могу сказать — надо было делать не так. Ющенко по природе своей человек неуклюжий. Правильные идеи не получали у него достойного воплощения. Он очень несовременен, у него совершенно отсутствует чувство иронии.

— Знаешь, на что я обращал внимание? Он почти никогда не улыбается.
— Да. Напыщенность, пафос — всё это работало против него. Кроме того, общественное мнение ловило его на личных проколах. Идеалистический дискурс высокой трибуны не соответствовал реальности. Однако все остальные кандидаты представлялись мне хуже.

— Всегда выбираем меньше из зол. Добра не видно.
— Не знаю, как у тебя, а у меня в 2004-м впервые была иллюзия, что я выбираю между добром и злом.

― Тогда эта иллюзия была у большинства. А скажи, ты уже задумывался, как жить при президенте Януковиче?
— Самое простое: поживём — увидим. Можно заглянуть в прошлое и вспомнить аналогичную ситуацию.

Казалось, что с приходом Кучмы наступает маленький конец света: вот, победил совершенно пророссийский человек, который сейчас за пять минут всех нас сдаст, и тут снова будет СССР.

Но этого не произошло. Всё-таки президент всея Украины это не то же самое, что лидер оппозиции. Так или иначе, ему придётся лавировать между разными регионами. И я надеюсь, что он в этом смысле окажется половчее.

Кстати, Янукович недавно заявил, что все проевропейски настроенные избиратели могут рассчитывать, что он поведёт Украину в Европу…

— Это напоминает фильм «Айболит-66», в котором Бармалей обещал делать добрые дела. На что Айболит отвечал: «Дети, если вы увидите Бармалея, который обещает делать добрые дела, скажите нам, мы его поймаем и поставим в угол».
— Да-да, похоже на то. Я не верю в самостоятельность Януковича как политика. За ним стоит группа товарищей, и это её проблемы, это они будут их решать. А он будет охотой заниматься, в теннис играть, вина коллекционировать, говорят, «Риоху» любит.

— Ты когда-то писал о вероятности вооружённого конфликта с Россией из-за Крыма. Считаешь, такое и впрямь возможно?
— Сейчас уже нет. Но если бы опять победил Ющенко, там вполне могло бы возникнуть что-то наподобие Южной Осетии.

— Слушай, если Крым уж настолько неукраинский, если это такая пятая колонна, может, отдать его России?
— Да, я, в общем-то, был бы не против.

— А куда на курорты ездить будем?
— Ну, я в прошлом году открыл для себя Сардинию. Там почти то же самое, что в Крыму, только немножко покрасивее, гораздо чище и люди приветливее.

Если серьёзно, таких примеров в истории, по-моему, не было — чтобы государство само отделяло от себя какую-то часть. Мы могли бы создать первый такой прецедент…

— Начнём с Крыма, потом Луганщину с Донбассом отдадим… Может, ты хочешь, как Новодворская, сказать, что Россия должна быть до Урала. Полагаешь, правильная Украина была бы в границах пяти-шести западных областей?
— Интрига этой страны в том, что ей уже не удастся избавиться от каких-то территорий. Она обречена быть единой. Знаешь, есть семейные пары, которые живут в ужасном браке, но разойтись не могут.

— Уж кто-кто, а я знаю. Кстати, об ужасном: какие чувства у тебя вызывают радикальные националисты во главе с Тягнибоком?
— Понятно, что это исключительно вредительский, антиукраинский проект. Причём меня это лично коснулось.

Две политические силы в разное время и по разным поводам требовали лишить меня украинского гражданства — Витренко и Тягнибок.

Я в одном интервью говорил, что нельзя ни в коем случае «Свободу» поддерживать, и потом на интернет-форуме один из их активистов сказал, мол, скорее бы прийти к власти, чтобы пнуть под зад этого Андруховича, забрать у него наш паспорт, и пусть живёт там на своём вшивом Западе.

А Витренко похожим образом высказалась в 2004-м, когда мы опубликовали «Открытое письмо двенадцати аполитичных писателей».

— Кстати, нет ли у тебя сожаления по поводу этого злосчастного письма? Всё-таки печально знаменитая фраза о русском как «языке блатняка и попсы» многими была воспринята крайне негативно.
— Да, есть сожаление, что я сформулировал это неудачно, не оставил русский язык вне подозрений и претензий. Мне потом приходилось очень много это комментировать. Тогда в основе был некий интуитивный момент, желание избрать более резкую, даже грубую версию, шокировать людей.

— Претензии по поводу твоей последней книги «Тайна» сводились к тому, что от тебя ждали чего-то большего, чем воспоминаний. Дальше, как ты догадываешься, следует вопрос о творческих планах.
— Пишу книжку, которая будет очередным разочарованием для читателей… Я привык, что каждая моя новая, условно говоря, большая по объёму вещь вызывает шквал разочарованных рецензий. Наверное, это как раз от завышенных ожиданий. Я уже не понимаю, откуда эти ожидания берутся.

— Три романа, написанные тобой в 90-е, во многом определили магистральный путь развития украинской литературы.
— Будем считать, это главное, что я сделал. На самом деле мне хочется, чтобы то, что я пишу, приносило мне максимум удовольствия. И новая книжка складывается именно так. Там нет никакого высокого нарратива: личные истории, анекдоты, переживания, связанные с городами мира, в которых я бывал.

— Напоминает блестящую книгу покойного ныне Петра Вайля «Гений места».
— Вайль когда-то лично мне её подарил… Это капитальная культурологическая работа, эссеистика самого высокого качества. В моём случае — просто блогописание левой рукой.

111 городов, которые в алфавитном порядке являют собой некую картину мира. Такая композиция определяет своеобразный порядок: Детройт оказывается рядом с Днепропетровском, никуда не денешься.

Поскольку все истории имеют чёткую временную привязку, смешиваются не только пространства, но и времена; 2007-й выскакивает перед 1968-м.

Интересно, что я до самого последнего момента не буду знать, что получилось в целом: по алфавиту города будут расставлены только в самом конце работы.

— Можно было бы привнести в этот проект павичевскую интерактивность. Заложить в Сети возможность читать книгу несколькими способами: по алфавиту, по месту, по времени.
— Ты угадал: независимо от того, будет ли она в Сети, я эти две, как минимум, схемы ещё предложу.

— Я заметил любопытную тенденцию: многие литераторы с возрастом отказываются от чтения художественной литературы, их начинает больше интересовать нон-фикшн — история, воспоминания, дневники. У тебя тоже так?
— Если это критерий стареющих писателей, то я уже вошёл в их число. Что меня особенно потрясло в последнее время, так это двухтомник воспоминаний Шандора Мараи, романиста, который в 30-е годы был в Венгрии идолом, писателем уровня Набокова.

В связи с книгой, которую я сейчас пишу, мне попадается множество путеводителей. Сейчас для меня самое захватывающее — читать, сколько гостиниц было в Киеве на Крещатике в 1913 году.

— Ещё один критерий стареющего писателя — «года к суровой прозе клонят». Ты теперь совсем не пишешь стихов?
— После того как вышли «Песни» для «Мёртвого півня», я думал, что пойдёт дальше, но не пошло. Стихи случаются, если что-то такое на тебя снисходит. А пока этого нет, наверное, не стоит мучиться.

Автор: Юрий Володарский
Джерело: http://www.chaskor.ru/article/yurij_andruhovich_ukraina_obrechena_byt_edinoj_15818

Завтра йому виповнюється 50 років — вік, що утверджує людину в зрілості: тепер патріарх «Бу­Ба­Бу» може вже офіційно вкорінитися у статусі патріарха української літератури.

Про Андруховича казано й писано багато. Дозволю й собі невеличку репліку: особисто мене приваблює в Андруховичевіписьменнику те, що він розімкнув зациклену на самокопанні постмодерну українську літературу й пустив своїх героїв подорожувати у часі й просторі. Для мого покоління його твори стали першими подорожами у Європу й спонукали потім податися слідами Стаса Перфецького чи Отто фон Ф. (чому ні?). Сьогодні ми поговоримо з Андруховичем про підсумки й плани, роботу і кохання, а завтра піднімемо келихи за його здоров’я: «Многая літа, Юрію!»

Гарт до вікової паніки

— Вік. Для деяких чоловіків 30 років — це вже трагедія. Для інших — у 60 — життя триває й бурлить. Ви належите до якого типу?

— На власному досвіді я відчув, що наближення до круглої чи напівкруглої дати тягне за собою драматизм. У 22 роки мені було страшно думати про 25, а 30 — була просто безнадійна старість. Десь приблизно у 22 роки я став жартувати на тему, що залишатися поетом після 30 — недоречно і курйозно… Достатньо складне було наближення до 40 — я почав про це думати раніше. Взагалі, я з випередженням думаю про такі вікові, назвімо їх, віхи. Насправді життя завжди спростовувало ці фобії. Після досягнення кожної чергової позначки раптом відкривалося щось нове і цікаве, і я думав: «Господи, тільки зараз усе починається». Так що я маю певний гарт щодо цієї вікової паніки і зараз більш­менш лагідно наближаюся до чергової позначки.

— Зміни. Наскільки технічний прогрес і еволюція вплинули на ваше життя за останні 10 років?

— Мої всі прив’язаності до техніки обмежуються музичним обладнанням, за допомогою якого я слухаю музику, і комп’ютером, на якому працюю. Тобто мені складно говорити про технічний прогрес у цілому.

— У вас ще з’явився мобільний телефон.

— Так, останнім часом я багато ним користуюся. Роздаю свій номер наліво й направо. Але якщо є нагода не користуватися, я його уникаю. Так склалося, що я отримав його у подарунок. Оскільки вбачаю у користуванні мобільним телефоном більше позитиву, ніж негативу, тому допустив його у своє життя.

— Також ви маєте профіль у Facebook…

— Уперше про це я почув днями. У «Фейсбуці» це робить явно якийсь самозванець. Мій принцип такий, що я не маю блогів і участі у жодній соціальній мережі не беру.

Чекаючи на вірші

— Проза. Ваші твори переважно зосереджені на географії. Нова книга також буде пов’язана з географією. Чому так?

— Тому що мені це цікаво — така найбанальніша форма відповіді. Географія, помоєму, дуже надається до наповнення історіями. Тому що географія — це передусім подорож. Подорож — це пригода. А пригода — те, про що можна розповідати іншим. По­друге, географія, на мій погляд, достатньо еротична. Якось інтуїтивно мені здається, що геопоетика — це географія, перекладена на мову художніх образів, і ці образи дуже часто народжуються завдяки нашим еротичним переживанням. Крім усього іншого, географія мало відкрита нашими сучасниками­співвітчизниками. Українці насправді дуже мало подорожують. Як варіант самозахисту в нашій свідомості закладено такий собі ідеал перебування вдома: сидіти на місці — це добре, а кудись їздити — негатив. Насправді це комплекс, і його треба змінювати. Хоча об’єктивно не існує переваги, що правильніше — сидіти на місці чи кудись пересуватися.

— Поезія. Ви ще пишете вірші?

— У 2004 році я видав збірку, яка була наслідком повернення віршів до мене. Але відтоді написав лише три або чотири вірші. Спочатку мені здавалося, що з цього вийде наступна збірка: це були, швидше, поеми, які писалися з конкретного приводу, — такі пародійні промови. Думаю, що у будьякий момент воно може повернутися знову. Але ось уже п’ятьшість років нічого нового немає…

— Жінки. Як вам вдається справлятися з такою кількістю прихильниць?

— Ну як? Вони ж не присутні відразу всі й поруч (сміється). Я не маю більше чого на цю тему сказати, бо вона мені здається перебільшенням. Хоча? Щоб якось заокруглити: насправді мені це значною мірою допомагає. Це вагомий стимул увесь час робити щось нове. Мені насправді це важливо.

— Жіноча увага є музою, дає натхнення? От ви говорили про еротику в географії. Це також момент еротики?

— Безумовно. Це не означає безпосереднього статевого акту з такоюто особою. Не думаю, що це тільки в моєму випадку. Це є щось, що страшенно збагачує життя емоціями. І є такий вислів — «творча наснага», вона його безумно дуже посилює.

Про відчуття присутності вдома й за кордоном

— Син. Усі знають про вашу дочку­письменницю Софію Андрухович і менше про сина. Тому згадаємо про спадкоємця. Чи навчали ви його, як підійти до жінки, як її зацікавити собою, або навпаки — як красиво відшити?

— (сміється) Ні, такі розмови між нами не відбувалися. Він самостійна людина. Не думаю, що йому були потрібні якісь мої поради. Напевно, він вирішив набути досвіду самостійно. Наскільки пригадую, жодної такої розмови з нині 23річним сином не було.

— Закоханість. Часто про неї говорите в останніх інтерв’ю. Ви у стані закоханості?

— Я завжди в такому стані перебуваю, коли пишу книжку. По­іншому неможливо. Якщо б її навіть не було, її треба було би вигадати.

— Це не пов’язано з почуттями до людини?

— То ви хочете, щоб я все взяв і виклав вам, як на долоні. Вважаю, що недомовленості треба також зберігати. Інакше якщо все розказати, що тоді залишиться?

— Дім. Що сталося б, якби вас на тривалий час закрити в ІваноФранківську?

— Зараз якраз наближаються дні, коли я дописував «Перверзію» у 1995му. Тоді я постановив, що мушу дописати до свого дня народження, що зрештою і зробив. І тоді я нікуди не міг поїхати, а в пам’яті засів тільки спогад про три місяці, які я провів у Мюнхені кілька років перед тим. Я писав роман про Венецію, а насправді мав туманний спогад про неї, тому що провів там не більше 12 годин. Можливо, тому він вийшов такий ностальгійний, що мені дуже туди хотілося. Це місто я пізнавав за картами, туристичними довідниками. Інтернетом не користувався, «гуглити» не було змоги. І, як мені пригадується, це був посвоєму блаженний стан, постійна фантазійна подорож. Насправді, можливо, той факт, що всі ті місяці я сидів у Франківську, тільки мені допомагав.

— Політика. У зв’язку із ситуацією, що склалася в країні, чи почуваєтеся ви у культурній, інтелектуальній резервації?

— Думаю, що ситуації треба дати визріти. А ми намагаємося вже якісь висновки робити. А висновки тільки ті, що ми — яких називають свідоміти, бандерлоги, нацюки — на цьому етапі програли. Буду сподіватися, що логіка нашого розвитку виведе на якийсь кращий і позитивніший шлях.

Якщо про конкретніше особисте переживання, то насправді прикро. Прикро, що ця протилежна сторона з такою насолодою тріумфує, святкує свій реванш. Дуже часто опускаються руки. Уже 19й рік цієї держави, а якихось принципових зрушень порівняно з 1991 роком іноді просто не бачиш. На жаль, доводиться запасатися терпінням.

Індульгенція на день народження

— Відвертість. Ви пишете щиріше, ніж оповідаєте в інтерв’ю.

— Думаю, це правильно. Те, що я пишу, — первинна для мене ситуація. Передусім я письменник, а не публічна особа, яку знають тільки через те, що вона дає багато всіляких інтерв’ю. Коли пишу, то намагаюся покласти на це все, що у мене за душею. Такий максималістичний підхід: кожна наступна книжка має бути кращою за попередню. А інтерв’ю — це передусім твір не мій, а журналіста чи журналістки. Я, мабуть, швидше, людина писання, аніж говоріння. У багатьох випадках запису інтерв’ю я пропоную надіслати мені запитання: коли відповідаю на них письмово, то отримую кращі відгуки про це інтерв’ю… Ну нічого, у нашому випадку, сподіваюся, воно теж вийде непогане.

— День народження. Це все ж таки свято? Знаковий день? І де ви будете його відзначати?

— Звичайно, це свято. Це день, коли люди вітають тебе з тим, що ти є. То чому б це не вважати святом?

Це свято іноді минає непомітно для оточення, тобто у найтіснішому колі людей. А цьогорічна дата вимагає від мене більшої активності. Ми відсвяткуємо у Франківську: в одному підземному закладі, де виступлять мої друзімузиканти, буде цілих два концерти. Думаю, що я почитаю для присутніх щось нове. А все решта — буде просто забава.

Я не хотів би це скасовувати чи переносити у зв’язку з Великим постом — мій день народження майже завжди припадає на Великий піст. І якби я так послідовно цього дотримувався, то, напевно, ніколи би його не святкував. А особливо ревних стосовно релігії людей я заспокоюю тим, що всі єпископи усіх конфесій на цей день видають мені спеціальний дозвіл. Тому ми можемо святкувати цілком із чистим сумлінням.

Джерело: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1613/164/56817/
Автор: Наталя ДМИТРЕНКО

Навряд чи у літературно-музичній «тусовці» та ще й при такому святі літератор говоритиме про творчість. Тому напередодні ювілею кореспондент «ВЗ» витягла Андруховича на відверту літературно-політичну бесіду. Автор «Рекреацій», «Московіади», «Перверзії», «Дванадцяти обручів» та «Таємниці» розповів про критичне сприйняття себе «раннього» і любов до себе теперішнього, про хаотичний розпорядок творчих буднів, зміну політичних орієнтирів… І, видається, при розповіді цій Андрухович був відвертим. Хоча, хтозна… Мова ж про «заслуженого містифікатора України», який на сторінках своїх творів майстерно перманентно вводить читача в оману…

– Андрухович якого періоду вам самому найсимпатичніший?

– Андрухович між 40 і 50 роками, тобто того десятиліття, що минає. Цей період імпонує мені тим, що він пов’язаний із більшим досвідом, який усе поповнюється. А паралельно відбувається здобування усе більшої власної незалежності і чогось такого, як самодостатність. Юнацькі роки – драматичні: ти залежиш від багатьох чинників і не можеш цілком бути самим собою навіть у своїй творчості. Потрапляєш під впливи, стаєш залежним від обставин… У моєму випадку це були обставини несвободи. Якщо, як це було у Радянському Союзі, існують обмеження у темах, образах, способах висловлення, – твоя власна планка занижується. Рамки, у яких працюєш, звужуються. Моя внутрішня свобода, яка так необхідна для творчості, досягалася поступово. Оптимального для мене стану вдалося досягнути десь після сорока.

– І у творчості найбільше любите себе сучасного? Бо серед тих, хто перечитав усю прозу Андруховича, чимало прихильників ваших ранніх творів – «Рекреацій», «Московіади»…

– «Рекреації» мені уже давно не подобаються. Це мій перший прозовий твір, і я з симпатією ставлюся до нього, але вважаю його жахливо поверхово написаним. Там нічого не прописано… У «Московіаді» мене найбільше приваблює те, що вона була створена в єдиному щирому емоційному пориві. Місцями художня безпорадність компенсується емоційним боком цього тексту. Він – правдивий, а не сфальшований. У «Перверзії» – дві третини зайвого… Зараз, коли «Перверзію» перекладають німецькою, багато чого змінюю – ніби переписую цей роман наново. Мені соромно за багато місць, які є у цьому творі… Кожен зі своїх романів розцінюю як певний етап. Кожна книжка – інакша. Люблю усі свої твори. Хоча час від часу і змінюється моє ставлення до того чи іншого роману. «Дванадцять обручів» як роман – найкраще з того, що я зробив. Цей твір найбільше спричинився до мого розголосу за кордоном. За нього отримав дві престижні міжнародні літературні премії. І зараз, перечитуючи дещо із «Дванадцяти обручів», розумію, що написане подобається мені. Але найближчою до мене є все-таки «Таємниця».

– Завдяки вигаданому співрозмовнику – німецькому журналісту Егону Альту – ви непогано «попіарили» «Таємницю»…

– Вигаданий співрозмовник у «Таємниці» – художній образ, а відтак – художній прийом. Але для його появи були й реальні підстави.

– «Таємницю» самі назвали «замість романом». Зараз у вас у роботі дві книги: одна – біографія групи «Мертвий півень», інша – історії зі/про 111 міст, яку ви характеризуєте як «автобіографічну карту світу». Це знову ж таки – не романи…

– Виходжу з того, що мені самому романи як такі читати нецікаво. А тим більше нецікаво писати їх… Мені цікавіші книжки, базовані на документах: література факту, репортаж, історична монографія… Наразі виконую власну потребу останніх п’яти-шести років: ставлю експеримент – писати прозу виключно про те, що сам пережив, і нічого не вигадувати. Наскільки довго це протриває, не знаю. Завершу книжку про 111 міст – і побачу. Планував дописати її до березня – не вдалося. Книжка пишеться повільно, тяжко, але приємно. Не встигну видати її до Львівського форуму видавців – презентую десь під Новий рік. Не хочу бути надто поквапливим. На мене нічого не тисне – не маю угод та зобов’язань. Тому чому б не потягнути процес написання? Від цього текст може стати тільки кращим. Можливо, ця книжка буде прощанням з усім цим «нон-фікшном» і в мене знову виникне потреба у вигаданій історії.

«Спалення рукопису – як самогубство»

– А читач на вас не тисне? Письменники вашого рівня завжди опинятимуться у ситуації, коли, видавши одну книжку, від них чекатимуть-вимагатимуть наступної…

– Намагаюся чинити опір цьому тискові. Знаю, як тільки книжка вийде – на неї накинуться, почнуть критикувати… Чого ж прискорювати цей момент? Нехай потерплять.

– Текст із вас частіше «пре» чи ви його «витискаєте»?

– Останнім часом «витискаю». Сідаю до писання між 11-ою і 12-ою дня. Робота йде жахливо. Відволікаюся на Інтернет, готую собі чай чи каву, десь ходжу… Непогано, коли на годину 15-ту чи 16-ту у мене з’являються одне-два речення. «Розкочегарююся» тільки на восьму-дев’яту вечора. Замість запланованих трьох сторінок виходить лише одна. Утім, таке писання починає подобатися. Задоволений тим, що виходить.

– Чи спалили б ви свій рукопис?

– Спалення – радикальний крок. Це як самогубство… Для мене могла б бути лише одна мотивація такого кроку – відчувати за цей рукопис неймовірний сором. Кафка наче просив Макса Брода, щоб той ніколи не публікував його щоденників, але ж власноруч не спалив їх. Мабуть, вагався…

– В одній із наших із вами розмов ви казали, що в Україні маєте не більше 10 тисяч читачів…

– Так припускаю. І не думаю, що за останні кілька років набув нового читача. Де? На сході України? Там складно… Недавно дізнався, що в Луганську і ще десь на рівні обласних рад прийняли рішення про вилучення моїх книжок із бібліотек… Тож, може, навіть навпаки – коло моїх читачів звузилося…

– Вас не ображає це?

– Я ж не спортсмен і не беру участі у спортивних змаганнях. Мені важливіше, що моя творчість знайшла для себе паралельне русло. І видати наступний компакт-диск мені більш цікаво, ніж видати наступну книжку. На квітень заплановано мій із групою Karbido тур містами України. До цього часу мав би вийти наш альбом «Цинамон».

– Вам цікаво жити у наш час?

– Так. Цей час підготував кілька різких несподіванок. Коли озираюся на своє життя, іноді здається, що опинився наче на іншій планеті, в іншій реальності, а іноді – думаю, що насправді нічого не змінилося… Час узагалі можна потрохи ігнорувати, бо занадто багато диктатури з його боку.

«Україні заготовлена доля бути поміж…»

– Чи достатньо вам в Україні трибун? Вас не побачиш на телеканалах – там мелькають лише зірки шоу-бізнесу та політики, а не літератури…

– Не буду лукавити – відчуваю потребу у трибунах. Але не впевнений, чи має потребу суспільство у мені… Тому не проявляю ініціативи. Специфіка наших телеканалів така, що співпраця із ними видається мені ганебною. Часто отримую запрошення на усілякі ток-шоу, у тому числі політичні. Та прошу забути про мене… Може, я занадто перебірливий, але участь у програмі Шустера чи ще когось для мене як різновид колабораціонізму – стаєш учасником злочинної спецоперації… Відмовляюся від участі у всіх цих ток-шоу не тому, що такий вже чистоплюй і не хочу вимазатися у все це, а тому, що не хочу бути використаним у чиїхось цілях. Найкомфортніше мені було б періодично виступати із друкованими публікаціями. Але особливого запиту на них також немає… Хоча, читаючи, скажімо, «Українську правду», розумію, що вже є із десяток авторів, які можуть проговорити усе необхідне й замість мене і, може, навіть роблять це краще за мене. Зрештою, дощенту розбитий і розчарований нашим нинішнім політичним вибором і тією ситуацією, в якій ми опинилися. Як публіцист почуваю себе цілковитим банкрутом: речі, про які писав та говорив роками, не спрацювали. Я виявився абсолютно некомпетентним…

– Ви відкрито агітували українців голосувати за Віктора Ющенка. Але ж мусите розуміти, що він добряче доклався до ситуації, в якій опинилася Україна нині…

– Так-так… А те, що Ющенко зробив між першим та другим туром виборів… Своїми вчинками та позицією він допоміг Януковичу прийти до влади. Я змінив свою думку щодо Віктора Ющенка. Тому, напевно, не може бути цінною думка людини, яка так часто змінює своє ставлення?.. Мабуть, найрозумніше – дистанціюватися від публіцистичної діяльності.

– Якою буде Україна за часів Януковича?

– Скоріше за все, це буде Україна часів Кучми. Будуть ті самі розірваність, багатовекторність. У внутрішній політиці, швидше за все, не буде брутального наступу на українське, але не буде й особливої підтримки. Зросійщення триватиме. Хочеться сподіватися, що це буде тільки одна президентська каденція.

– А як Україна розвиватиметься у сенсі євроінтеграції?

– Через нашу внутрішню невизначеність – частина країни тягнеться в один бік, частина – в інший, – нам влаштовано своєрідну гойдалку. Росія та Захід досягнули певного порозуміння щодо України. Якщо у нас перемагає прозахідний політик, Європа дистанціюється, тримає нас на відстані. А якщо перемагає проросійський – тут же запрошує до себе… Так нам не дають остаточно схилитися ні в один, ні в інший бік. Нам заготовлена доля бути поміж… А недавнє «запрошення» від Євросоюзу – узагалі не запрошення. Як сказав би хтось із команди нового Президента, «разводняк»…

– І наостанок – про ваше 50-річчя. Рубіж?

– У 25, 30 і 40 було якось важче. Це були більш драматичні рубежі… А 50 переживаю легко. З одного боку, прожите півстоліття не вкладається у моїй свідомості. А з іншого, добре, що не вкладається, – гарно почуватися молодшим.

Автор: Галина Гузьо
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/03/11/190941.html

DW: Юрію, Ваша нова книга – це збірка есеїв про 111 міст світу. Про які міста писали найперше?

Ю.А.: Коли я ще не мав чіткого бачення, що писатиму цю книгу, в мене вже були тексти про Берлін і Київ. Власне, вони увійдуть до цієї книги як складові частини більших текстів. Найпершим був київський есей, написаний ще наприкінці 90-х років. Загалом у цій книзі магістральні міста – це Берлін, Київ, Москва і, мабуть, трохи менше Варшава.

DW: Місто може радикально змінити людину – або дати новий життєвий поштовх, або навпаки морально знищити. Що для Вас місто і які міста вплинули на Вас найбільше?

Ю.А.: Я не знаю іншого способу життя, окрім міського. Тому місто і світ – це для мене тотожні речі. Визначальні міста в моєму житті – це не ті, в яких я бував, а в яких мешкав, де в тебе з’являється певна адреса і ти туди повертаєшся. Найважливішим у юнацькі роки був Львів. Бо це місто, в якому проходиш всі життєві ініціації – перші дотики, перші пригоди, перші жахливі життєві катастрофи, перші неймовірні перемоги. Це місто довший час залишалося замінником тих міст, про які мріялося і які не було можливості відвідувати в силу державного кордону. Оскільки ми не могли собі просто так поїхати до Праги, Будапешта чи Відня, ми створювали собі культ Львова: «Львів – європейське місто». Він і насправді намагався таким бути, але не був.

DW: Подейкують, що епоха постмодернізму в літературі вже добігає кінця. Чи не втомилися, на Вашу думку, люди від експериментів у літературі?

Ю.А.: Я думаю, що ці експерименти вже практично відсутні. Можу судити за наймолодшим поколінням нашої літератури. На мій погляд, там замало ігрового начала. Там уже потяг до переповідання свого автентичного життя. Стихія великого міста з наркотично-алкогольними спокусами. Безумовно, це, як правило, дуже тісно пов’язано з поняттям моди, а не стилю й напряму. Та це першопоштовх до їхнього виникнення.

DW: Чи багато нових імен в українській літературі стають відомими читачам із Західної Європи?

Ю.А.: Треба весь час пам’ятати про те, що практично в жодній з західноєвропейських країн майже не існує перекладачів, які здатні якісно перекладати з української мови. Найкраща ситуація в німецькомовних країнах. Але й тут ідеться про 4-5 осіб. Та коли ми візьмемо сусідню Францію, то там це 2-3 людини. Тому величезний масив літератури, який заслуговує бути виданим і був би цікавим європейському читачеві, поки що залишається нездійсненим потенціалом.

DW: У чому ж проблема?

Ю.А.: Тут мали би бути кроки з боку української держави: заснування низки стипендій для іноземців, запрошення їх в Україну на триваліші строки. У нас ніде немає культурних центрів. Можна брати приклад з Польщі, яка заснувала багато таких осередків по всій Європі. Це чудові території, на яких представлена сучасна польська культура, де вона може заявляти про себе в найрізноманітніший спосіб: концерти, читання, фільми. У нас таке на державному рівні було відкрито тільки в Москві.

DW: Вас часто називають будівником «культурного містка» між Україною і Європою. Що змінюється останнім часом у сприйнятті європейцями України?

Ю.А.: Оскільки ситуація була такою, що гірше не буває, вона може змінюватися лише на краще. Але вона змінюється не так швидко, як того б хотілося. За це велику відповідальність несе наша влада, яка не розуміє ефективності культурних зв’язків, контактів, культурної експансії й узагалі активності. У нас був дуже непоганий шанс стати головною країною, запрошеною на Франкфуртський книжковий ярмарок. Це мало б бути 2008 року. Але Україна цей шанс «успішно» проґавила. Це передусім проблема крайньої некомпетентності наших урядників, їхньої нездатності мислити по-сучасному, спілкуватися іноземними мовами. Це дрімуча справа. Залишаються зусилля одиниць. Я не хочу сказати, що я звалив на себе ношу. Я це роблю тому, що мені це подобається. Подобається розповідати про те, що в нас діється, а не тільки про те, що я пишу.

DW: Колись Ви сказали, що якби не кордони, зміни в свідомості українців могли б бути колосальними. У тому числі й у плані матеріального добробуту…

Ю.А.: В ізоляції економічне диво теж неможливо. Наші люди мають пройти цю школу – школу Європи. Я не хочу цим сказати, що ми маємо якось на колінах приповзти і чогось навчитися. Треба мати й критичне ставлення і оцінювати цей світ з різних боків. Але нічого не зміниться, поки ми не побачимо, як він насправді виглядає і функціонує, поки ми будемо живитися якимись уявленнями про страшенно далекий для нас світ, який насправді дуже близький. Необхідне розширення власного горизонту. Переважна більшість асоціює Європу із ситістю, самовдоволеністю. Панує уявлення, що це земля, де все процвітає, всі наїлися і таке інше. А ж насправді це не так.

DW: Сьогодні світ переживає фінансово-економічну кризу. Ви якось сказали, що українське суспільство через це «стрибнуло у середину 90-х». А на якому етапі розвитку сьогодні, на Ваш погляд, Захід?

Ю.А.: Мені здається, що все людство вже увійшло в гіршу історичну смугу, аніж та, що була перед цим. Хочеться лише, щоб ці випробування були якомога лагіднішими. Але в будь-якому разі нам їх не уникнути. Захід уже втомився від своєї переможної місії після зламу 80-90-х років. Така чергова криза західної цивілізації тягне за собою загальну зміну атмосфери у світі. Буде період замерзання ідеалів, які були випрацювані десятиліття тому. Скажімо, примарна загальноєвропейська ідея поставити себе в господарському розумінні на рівень Штатів, Китаю, а зараз ще й Росії.

DW: Ви згадували, що одне з того, що відомо нині мешканцям країн ЄС про Україну, це те, що вона має постійні проблеми в стосунках із Росією. Спостерігається ескалація загальної напруги. Що можливо у підсумку? Війна?

Ю.А.: Чи це буде війна, чи такий млявий конфлікт, як тепер, – у будь-якому разі Україна вийде з нього самостійнішою й ціліснішою. Тобто всі зусилля Росії обертаються проти неї. Це тільки питання часу. Англійцям у ХХ столітті знадобилося близько 70 років, аби змиритися з незалежністю Ірландії. Росіянам може для цього знадобитися 170 чи 700 років, але це рано чи пізно станеться.

DW: А Вам би не хотілося зайнятися політикою?

Ю.А.: Ні, це не моя справа. Щоб стати таким же, як вони? Це включеність у якусь командну гру, втрата певної індивідуальності. Виконання якогось партійно-кланового завдання. Ця справа, напевно, в кожній країні світу достатньо брудна. Не треба бути настільки наївними, щоб думати, що в тій же Німеччині політика робиться чистими руками. Немає цього, але існує інший ступінь громадянського контролю й політичної культури. Тому політики тут все ж таки змушені вдавати позитив. Власне кажучи, нам би принаймні досягнути того, щоб політики боялися громадськості. Щоб вони розуміли, що за який-небудь черговий швейцарський Ролекс за півмільйона доларів буде неминуче електоральне покарання.

DW: У січні в Україні відбудуться президентські вибори. Чи є у Вас якісь очікування щодо їхніх результатів?

Ю.А.: Треба буде перечекати той поганий час. Адже переможе, мабуть, один із двох кандидатів, які нині мають найвищі рейтинги. І найгірше – якщо вони між собою домовляться.

Автор: Данило Білик
Редактор: Христина Ніколайчук
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4802904,00.html

Все ж таки наше суспільство змінювалося, є вельми непоганий досвід «вільних» років, багато нових людей, молоді, яка себе не може не реалізовувати. Білоруський варіант нам не лише зараз не загрожує, а й не загрожує принципово. Україна є набагато складнішою, різноманітнішою державою, іноді абсолютно некерованою, і саме на це зараз велика надія. Ми багаті на сильні культурні особистості, які за будь-якої політичної влади, системи мають що сказати (або вдають, що мають що сказати), але їх бачать і до них дослухаються. Насправді і в роки правління Віктора Ющенка державні важелі у сфері культури якщо й діяли, то тільки на шкоду. Достатньо згадати, як ми втратили у 2008-му свої можливості на Франкфуртській книжковій виставці, де Україна могла б стати головним гостем. Гадаю, впадати у розпач не варто, бо держава й раніше особливого сприяння не виказувала. Підсумовуючи, нас чекає два варіанти: або режим Януковича стане значно лагіднішим і не втілюватиме своїх проросійських обіцянок, або ж втілюватиме, і внаслідок такого тиску народиться наш опір, новий за якістю, що зсуне з мертвої точки суспільну позицію. Переживемо.

Джерело: http://ut-magazine.livejournal.com/138544.html

” Українська правда . Життя” знову скористалася алфавітом – безжальними рамками, що дають проте абсолютну свободу відповідей. В результаті, поговорити вдалося і про літературу, і про онучку, і про суспільну мораль, і про джин…

А

Авокадо. Зараз я весь час абеткою переймаюся, бо пишу книжку, яка на абетці побудована. В цій книжці буде 111 міст, у порядку абетки розташованих. Зараз пишу про Москву. Саме там я вперше в житті побачив авокадо.

А спробували?

Спробував. Було дивно.

А зараз любите цей дивовижний фрукт?

Так. З роками з ним додавалося все більше досвіду. Сам по собі він нецікавий, млявий. Але важливий поєднаннями з іншими продуктами. З часом дізнався, що він є основою мексиканських приправ.

Б

Знову буде той самий сюжет, бо я скажу батати…

А якщо абстрагуватися від кулінарії?

Треба абстрагуватися від кулінарії… Це літера, на яку виявляється найбільше міст на світі. Початок усьому поклав Вавілон – Babylon.

Але якщо ми так сходу згадаємо – Барселона, Берлін, Будапешт, Бухарест, Багдад і так далі… Це перевірено… А в Україні – Бердичів, Бердянськ. Раз Бердичів – то і Бердянськ. І, виходячи з недавнього інциденту – Балаклея, Балаклава.

В

Як W чи як V?

А як вам більше подобається?

Добре, Вікторія. Тобто навіть не Вікторія, а чоловіча форма цього імені – Віктор.

Чому?

Бо Віктор Неборак. Один з найважливіших поетів мого життя.

А ще на “В” – це Варвара, ім´я вашої онучки. Як воно, бути дідусем?

У ролі дідуся мені непогано, бо я свою внучку Варвару Андріївну бачу відносно рідко, тому встигаю сильно за нею скучити. Коли я навідуюся до неї в гості, вона закриває обличчя руками. Може, щоб мене навіть і не бачити?

Одного разу в комп´ютері я показав їй відеокліп “Мафія” (це наша з “Карбідо” робота з альбому “Цинамон”) і вона його назвала “тьотя ква-ква”.

Г

Не хочеться так собі просто жартувати і казати “гівно”…

А ви можете, якщо хочете…

А що це дасть? Позитиву ніякого від того нікому не буде. З іншого боку не хочеться здаватися надто розумним і казати “герменевтика”…

О! Гори!

Це дуже важливий елемент, чинник ландшафту, з яким я намагаюся бути весь час в контакті. Тобто гори – це просто такий ландшафтний подарунок.

Хочеться бути внизу, але дивитися на гору. Не так цікаво виходити видряпуватись на гору і дивитися згори вниз, як цікаво дивитися нагору і уявляти, як там може бути насправді кайфово.

Ґ

І тут ми повертаємось до кулінарії. Ґуакамоле. Це одна з мексиканських приправ, вони їх називають “сальсами”. Це соуси, але не в нашому розумінні. Його готують на базі авокадо. І тут ми перекидаємо місточок до літери “А” і все поєднуємо.

Пробували цю страву?

Стравою її не можна назвати. Вона додається до інших страв. Вона має колір авокадо – зелений. Це така маса. В своєму житті я раз був у Мексиці – і це була Ґвадалахара. І там я для себе зрозумів і поставив на окрему поличку Ґвадалахара і ґуакамоле. Воно все разом.

Д

Дезертирство. Це мені дуже запам´яталось.

Ми всі зростаємо в такій традиційній системі цінностей, де слово “дезертир” насичене негативним змістом, презирством і так далі… Колись для мене було культурним шоком прочитати, здається, в Камю, що насправді це найвищий ступінь мужності – стати дезертиром.

Згодні з цією думкою?

Я з цією думкою жив весь час, коли служив у лавах радянської армії. У мене не вистачило мужності стати дезертиром – я відслужив.

Я міг тільки уявляти собі цей надзвичайно високий ступінь мужності, коли ти покидаєш частину, втікаєш з неї, мабуть, зі зброєю в руках… і тепер проти тебе опиняється весь світ. Весь світ проти тебе одного.

Е

Складна літера. Я з цим зв´язався уже пишучи цю свою нову книжку. Були літери, на які виявилося дуже мало міст. На “Е” я навіть не згадаю місто… Тому ми цю літеру пропустимо.

Ну добре – Є.

Ну добре – Е! Еротика!

Хороше слово…

Останнім часом вона мене цікавить у сенсі цієї нашої акції проти НЕКу. Вони якимось чином намагаються законодавчо розрізнити еротику і порнографію.

Одним з критеріїв виступає “збуджує чи не збуджує”. Тобто еротика – це ніби коли не збуджує, а порнографія – це коли збуджує. А це дуже суб´єктивний критерій.

Давно крутилося запитання – чому тільки зараз ця акція?

Я себе сам запитую про це… Це мабуть як певний плід на дереві, що має визріти за певний час.

Моя реакція на ці перші сигнали про атаку на Ульяненка – я тоді саме був у Берліні – чесно кажучи, не знав, як себе позиціонувати. І страшенно не хотілося зробити це в найбанальніший спосіб і підписати черговий лист-прохання трудящих чи представників творчої інтелігенції.

І я просто далі спостерігав за ситуацією. А потім було так, що справді мусило до чогось дійти… Минали місяці, потім у вересні був тур зі швейцарцями. Ми їхали в поїзді в купе і якось про це заговорили знову. Ми вирішили, що неприпустимо реагувати на це в традиційний спосіб.

Що стало останньою краплею?

Останньою краплею став Володарський. Жадан після випадку Володарського написав мені мейла з пропозицією зробити в Києві таку акцію.

Тобто ми поступово підходили до форми і до вимоги, яку поставити. Кінець-кінцем прийшли до найкатегоричнішої вимоги – ліквідація цього органу, боротьба з ним як із абсолютним злом.

Є

“Є” – це книгарня. У нас у Франківську, здається, найбільша в Україні.

Ж

Жівелі! Сербською мовою те саме, що нашою “будьмо!”. Коли я випиваю з поетом Юрком Позаяком, чудовим знавцем сербської мови, то ми не можемо бодай один раз не промовити “жівелі”. Особливо, коли п´ємо ракію.

З

Зелене. Не те щоб улюблений колір – сам по собі він мене не цікавить, але мені подобається літо, тому я вибрав це слово, до того ж зелене як тло видається мені чомусь еротичним.

И

Найскладніший випадок для моєї книжки про 111 міст. Заради того, щоб відвідати хоч якесь місто на “И”, я вже ладен був їхати до Якутії, де є населений пункт, що називається Иникчанскій. На щастя, з´ясувалося, що він – селище міського типу, а не місто. Замість нього я знайшов у Швеції Истад.

І

Імбир, чудодійна “прянощ”, яка блискавично врятувала мене від грипу не так давно у французькому місті Коньяку. Я вже падав з ніг, коли на прийомі подали коньяк зі швепсом – вони там п´ють таку дивну суміш, у цьому Коньяку. І в цьому коньяку зі швепсом ще й плавали шматочки імбиру, я став їх жувати, після чого дихав вогнем. Грип відступив.

Й

Йосип, тобто “Йосип Старенький!” – вигук, що ним деякі знайомі галичанки заміняють більш популярну фразу “Й*б твою мать!”. Вимовляють це приблизно так: “Йооосссип Старенький!”.

К

Дієслово “кохатися”. Це не зовсім те саме, що “кохати”. Не можу знайти йому російського відповідника. Як російською перекласти “кохатися”? “Трахаться”? “Заниматься сексом”? Дуже хотілося б знайти відповідь на це запитання, бо інакше я буду підозрювати, що росіяни не кохаються, тому і слова в них немає.

Л

Лев, але не Толстой, а Рубінштейн. Дуже люблю читати його колонки на grani.ru. Іноді під стіл падаю від сміху.

М

Міліція.

З народом?

Швидше, проти нього. Я думаю, це буде такий соціальний statement. Ми так і будемо приречені на погані стосунки з міліцією, поки вона так буде називатися.

Я прихильник її перейменування на поліцію.

Це щось змінить?

Так.

Чому?

Бо це буде принципово західний підхід побудови цієї структури. Це буде означати, що перемогла західна візія того, як насправді мають виглядати ці ограни правопорядку.

Н

Нічия. Нічия як оптимальний вихід із будь-якої патової ситуації. Якщо вже нічого не вирішується – то лишається домовитись, щоб була нічия.

Але ж в боротьбі з НЕК вас нічия не влаштує… Значить, це не найкращий вихід.

Але це буде боротьба без кінця. Тут інше. Я не знаю, чи в боксерів до сих пір збереглися такі матчі, коли навіть не 30 раундів, а боротьба до нокауту.

О

Одеса. Коли за кордоном запитують про якесь українське місто – то це найчастіше Одеса.

Чому, як ви думаєте?

Це місто, яке має на експорт найбільше своєї міфології. Так склалося. Справді, через те, що до революції це було найбільш космополітичне місто. Це було місто з дуже потужним середземноморським чинником. Дуже часто його порівнюють з Марселем.

Багато західноєвропейських інтелектуалів так це собі до сьогодні уявляють – як прозу Бабеля, як Одесу Пушкіна чи Байрона. Вони не знають, наскільки це понуре і сумне місце…

П

Пранаяма – здається, індійське мистецтво правильного дихання, якщо я зараз нічого не плутаю. Замолоду, студентом, я намагався це опанувати, але з перемінним успіхом, позаяк алкоголь і сигарети склали суттєву конкуренцію. Так я й жив: уранці – пранаяма, увечері – вино і дим.

Р

“Радіогед”, дуже люблю їхню музику, альбом “OK Computer” назавжди засів у моїй персональній топ-десятці найкращих рок-альбомів минулого 20-ліття – я собі часом розважаюся якимись такими персональними топ-десятками для внутрішнього користування.

Хто це в оцій топ-10?

Ні, стабільно улюбленої музики в мене немає, я завжди слухаю щось інакше. Той самий “OK Computer” уже й забув, коли слухав востаннє. Але мені йшлося про якусь таку топ-десятку альбомів, які об´єктивно є найважливішими для рок-музики останнього двадцятиліття.

До речі, в тій десятці є ще одне Р – “Ред Гот Чілі Пепперз” і “Californication”. А також Нік Кейв і “Murder Ballads”. Там, напевно, мусить бути один з альбомів MUSE. А решту я все ще шукаю, претендентів є сотні.

С

“Соляріс” – не стільки роман Станіслава Лема, скільки фільм Андрія Тарковського і не стільки сам фільм, скільки його музичний лейтмотив – якась там хоральна прелюдія Баха для органу. Послухайте обов´язково. Але оскільки номера прелюдії не пам´ятаю, то вам доведеться подивитись увесь фільм, до речі, класний.

А ще, звичайно, Сашко, тобто Сорванець ( – І.С.)Олександр Ірванець .

Т

Трансильванія, звичайно. Я в ній ніколи не був, але якщо буваю в Карпатах, то намагаюся наблизитися до її кордонів упритул. Прошу за цими словами вбачати цілком містичний зміст.

У

Є така країна, десь між Уруґваєм та Уґандою. Вгадайте як називається.

Раз уже заговорили про країну на “У”… Як ви себе почуваєте, повертаючись з-за кордону до України, а з України – за кордон?

Повертатися завжди кайфово – з європ до України, з України до європ. Головне – це ніде не засиджуватися, бо можна повірити, що саме так і має бути, як тут і тепер. А треба завжди хотіти іншого.

Ф

Дуже люблю цю літеру і слова, які нею починаються. На жаль, в українській мові їх обмаль, бо природна фонетична здатність українців була хвонетичною. Звідси хвіртка, Хведір, шухляда і відомий інхвернальний персонаж Хвархварелло. А також хвілосохвія. Нічого, бувають і гірші випадки. Японці, скажімо, не вимовляють “р” і “л”, тобто плутають їх. Тому erections у них заміняють elections і навпаки.

Ц

“Цинамон” – це назва другого диску, записаного з гуртом “Карбідо”. Зараз там у нас такі зміни в складі. Зараз у нас грає дуже цікавий швейцарський барабанщик, теж на “Ц” – Цумтор його прізвище.

В новому альбомі я декламую та співаю свої тексти. Ми маємо велику надію, що цією мовою альбом вийде українською мовою. Польською він уже вийшов у кінці минулого року.

Польською говорите без акценту?

З акцентом. Але в рецензіях пишуть, що це робить іще цікавішим. Але це мої вірші, в перекладах польських поетів. Але свої вірші, навіть з акцентом – це цікаво.

Я говорю зі східним акцентом, поляки зі східної Польщі теж так говорять.

Ч

Час. Найкраще, що можна про нього сказати, це бути впевненим, що його не існує.

Насправді часу не існує. Це ілюзія – нам тільки здається, що він існує. Часу немає.

А що є замість часу?

Вічність. Ми в ній перебуваємо, але в силу своєї теперішньої іпостасі переживаємо її через час. Але це насправді така фіктивна категорія.

Ш

Шабля. Ні. Шешори.

Дуже гарний фестиваль, який в цьому селі в Карпатах почався.

Їздите туди?

Але ж він там уже не відбувається… Минулого літа на фестивалі не був, позаминулого – був.

Щ

Це найгірше, що може бути. В містах я знаю Щецін, в Польщі є таке портове місто.

Щем…

Це таке, чого іншим словом не можна описати і передати. Але коли хтось закохується, в когось, безумовно – то це супроводжується щемом. Це явище, яке супроводжує період закоханості.

Ю

Цю літеру можемо пропустити, бо вона в мене має графічні асоціації з моїм іменем. Для мене ім´я важливе, тому перестрибуємо.

Вам подобається ваше ім´я?

Чомусь так. Хоча я розумію, що це насправді спотворена форма давньогрецького Георгія, сто разів перекручена. Але подобається.

З моїм іменем було так, що я більше, ніж рік, прожив, не маючи імені.

Так довго?

Мої батьки не могли вибрати, весь час сперечалися між собою. Я народився 13 березня 1960 року, а рішення прийшло після 12 квітня 1961, коли полетів Гагарін.

Хто придумав – мати чи батько?

Обидвоє погодились.

Я

Це ялівець. По-перше, як рослина – з нього роблять джин.

Любите джин?

Коли ми ходили в гори – знову місток, тепер до літери “Г” – то в серпні на спеці страшенно пахне ялівець. І хочеться зійти в долину і задовільнити цю спрагу.

А є ще Ялівець – міфологічне місто з роману Прохаська “НепрОсті”, столиця, навколо якої все відбувається. Ми тоді ходили разом, тобто це було спільне пережиття запахів, спільне нюхання.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/18/152738.html
Автор: Ірина Славінська

Зрештою, чи на часі українська сексуальна революція? Відповіді на ці питання “Українській правді. Життя” дають самі ініціатори кампанії.

Юрій Андрухович:

Діалог – це завжди краще, ніж його відсутність. Інша справа, що я не дуже вірю заявам НЕКу про пріоритетність для них саме діалогу. З їхньої діяльності це якось не надто випливає. Насправді пріоритетом для НЕКу, як і для будь-якої іншої чиновницької структури, є організаційна саморозбудова, забезпечення собі самим якомога ширшої сфери впливу і вищого ступеня впливовості.

Структура хоче жити і рости, це об´єктивна бюрократична необхідність. Наша країна зараз упритул підійшла до межі, за якою більш ніж імовірна зміна політичного режиму – швидше за все, у бік “закручування гайок”, зокрема, у сферах, які дотичні до ідеології. Це означає, що для НЕКу можуть настати істинно золоті часи, коли ідеологічні обмеження і політичне блокування інакодумців будуть успішно прикриватися фіговим листком турботи про “суспільну мораль”.

У цій ситуації літератори можуть і повинні встановлювати свої правила гри. Не виключаю, що вже за якісь півроку можна з цим фатально запізнитися. Тобто наша акція 15 січня – це по-своєму крайня межа.

Одним із наслідків цього заходу має стати започаткування сталої громадянської ініціативи, зокрема в середовищі митців та інтелектуалів. З одного боку, вона могла б узяти на себе прискіпливий громадянський контроль діяльності НЕКу, щоб, як висловився мій знайомий правник і активіст, “замоніторити їх вусмерть”.

Іншим шляхом стала б активізація в нашому мистецькому середовищі справді радикальних, провокативних, ризикованих і драстичних проектів – таких, щоб, як кажуть у подібних випадках, “земля горіла під ногами в окупанта”. Найкраще досягти такої ситуації, за якої подальше виконання членами НЕКу своїх обов´язків виявилося б з одного боку марудно-нестерпним, а з іншого – безглуздим.

Історія української літератури до, умовно кажучи, 1991 року – це насправді історія цензурних утисків. 1991 рік, а точніше, ті зміни, що він їх приніс, уперше за всю історію української літератури звільнили її цілком від чинника цензури. Абсолютно проривна ситуація! Це не могло не мати своїм наслідком суттєвого і якісного оновлення.

Одним із підтверджень його є хоча б той факт, що сучасну українську літературу дедалі більше перекладають, видають і, відповідно, читають у країнах, які ми звикли називати “цивілізованим світом”.

Виявилося, що ми теж цікаві і маємо що сказати – сміливо, вільно і часом дуже ризиковано. Але через 18 років, року 2009-го, українська книжка знову зазнає цензурних утисків. Через інший механізм, тепер уже неківський, а не літівський. А проте не в механізмі ж суть.

І хоч як відхрещується в одному з інтерв´ю голова НЕКу від цензурних функцій очолюваного ним органу (Костицький: “…підкреслюю, ми займаємося експертизою, а не цензурою, ми ніколи нікому нічого не забороняли, бо це не належить до наших функцій”), усе це насправді є лише казуїстичною підміною понять. Бо що таке “цензура”, як не різновид “експертизи”?

Тобто називання цензури дещо пристойнішим і значно ширшим поняттям “експертиза” аж ніяк не спростовує суті неківської діяльності – забороняти (хоч і тут своя казуїстика: НЕК, мовляв, нічого не забороняє, а лише “рекомендує”).

Тепер щодо того, як література відреагує на повернення цензури.

Тут важко узагальнювати – занадто непередбачуваним є все-таки індивідуальний чинник – характер, темперамент, громадянська мужність чи її брак і т. д. Однозначно можемо стверджувати таке: скасування цензури на зламі 1980-90-х років спричинило в українській літературі справжнє якісне піднесення і надзвичайно радикально омолодило її.

Чи може повернення цензури спричинити зворотні процеси і вбити її, літератури, майбутнє? Може. Але, на мою думку, цього не станеться. Ну хіба що “закручування гайок” буде вже аж надто жорстким. Але для цього майбутній українській владі доведеться піти шляхом радянської, тобто вдаватися до кримінальних процесів, усяких там фальсифікаторських і маніпулятивних методик.

Нічого неможливого в цьому я, до речі, не бачу. Тут їм, звичайно, дуже стане у пригоді і нещодавно прийнятий закон про порнографію. Чи ще один – про контроль інтернету. І все ж – дозволю собі немодну нині цитату – свободу не спинити. Можливо, нова хвиля самвидаву і тотальний андеґраунд – це якраз те, що й визначатиме наше завтра?

Влада, яка у всіх своїх гілках і на всіх рівня є найаморальнішою, найрозбещенішою частиною нашого суспільства, створює для себе такий комфорт, такий-от маневр, розвертаючи вістря проблеми у протилежний бік і дезорієнтуючи, заморочуючи свій – як вони це називають? – електорат.

А така структура як НЕК має цей її маневр обслуговувати, бо ж є запит, є замовлення. Вони захищають свої володіння. За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних.

Чому українців представляють “генетичними консерваторами”?

На мій погляд, тут є поєднання різних мотивацій. З одного боку – український патріотичний консерватизм, згідно з яким українці є просто-таки найцнотливішою на світі нацією, і в них, як і колись в СРСР, “секса нет”. Ну, тобто він є, але ми його не обговорюємо, бо ми вищі за це.

З іншого – малоросійська психологія влади з її провінціалізмом, генетичним страхом буттєвої повнокровності, а отже й відповідальності за буття. Ще з іншого – побутове традиційне святенництво, яке досі заступає собою справжній етичний вибір.

Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення. Про антирелігійні переконання взагалі мовчу – нині в нас просто не прийнято у них зізнаватися. За великим рахунком усе це є проявом усе того ж популізму в його сучасній українській версії – загравання з т. зв. “народом” (електоратом) через приписування йому якихось особливих моральних цнот, а найперше – релігійності.

“Більшість українського суспільства”, на яку посилається НЕК, є надзвичайно хистким, нестабільним поняттям. Кажуть, наче нині вона підтримує, наприклад, застосування смертної кари. Або відновлення візового режиму для громадян ЄС. Або ненавидить негрів, циганів, грузинів, кримських татар чи євреїв.

Тобто вона, ця більшість, є начебто передусім ксенофобською. Але це не означає, що такою вона приречена бути завжди. “Консерваторів” чути краще, бо в них усе, як і завжди в популістів, формулюється однозначно і вирішується просто.

Андрій Бондар:

“Суспільну мораль” однозначно не можна вважати темою для дискусії. НЕК – структура державна. Вона у принципі не може займатися чимось настільки невизначеним і ефемерним, як “суспільна мораль”. Але навіть якщо припустити, що існує щось таке як “суспільна мораль” – одна для всіх без винятку українських людей, то право якось впливати на неї мала б суспільна структура.

Я б не мав нічого проти громадської організації або фонду, який формується як будь-який гурток за інтересами, і порушує якісь моральні питання. Інша справа, коли йдеться про державну структуру, яка існує в тому числі і на мої кошти й водночас диктує мені своє бачення ефемерних речей, про які часом сама не має зеленого поняття, визначає, що мені дивитись, читати і слухати.

НЕК втручається у приватну сферу від імені держави. Будучи вертикальною і квазітоталітарною структурою, вона робить будь-які дискусії марними і безглуздими. Там, де править “експертний висновок” недовчених і сірих чиновників, дискусія неможлива.

НЕК показала, як вільно вона може втрутитись у художній простір, як безкарно вішає ярлики. Тому дискусія з НЕК мені нагадує дискусію засудженого на смерть із катом перед стратою. Тобто, ініціатива діалогу НЕК із суспільством, як і з кожним із нас – фарисейство чистої води.

Ці люди не вміють дискутувати, а головне – змінювати точку зору, бо сам формат їхнього існування – неприйнятний. Тому ми й пропонуємо: бойкотування діяльності та висновків НЕК, ліквідацію нацкомісії як органу тоталітарного, скасування неконституційного закону про суспільну мораль і виведення проблеми моралі з держвідомства у суспільний простір.

Суспільство мусить саме довести, що здатне саморегулюватись, а не слухати чужі накази. Ясна річ, оці “танці” навколо НЕКу здатні посилити опірність суспільного організму, а відтак і літераторів, які нечасто вилуплюються зі своїх мушель, аби щось відстояти або запропонувати. Це добра нагода для нової самоідентифікації письменника.

Секс у всі часи був “останньою територією” особистості. Як показують останні події, сексуальність в Україні стала так само криміналізованою й корумпованою, як і будь-яка інша сфера життя. Держава не від того, аби контролювати секс так само, як наркотрафік або торгівлю людьми.

Водночас тема сексуальності знаходить своє втілення в українській літературі. Саме це неприховане зацікавлення сексом і є спробою його “роздержавлення”, “декриміналізації” та “приватизації”. Тоді як держава в особі НЕК цю тенденцію всіляко стримує, а відтак виступає за маргіналізацію сексу, витіснення його у “сірі зони”.

Тому, з одного боку, ми бачимо якусь давньоримську розгнузданість владних “патриціїв”, сексуальне рабство, а з другого боку – неківське консервативне стримування сексуальності.

Міф про хронічну цнотливість українського народу заперечується насамперед фольклором. Варто лише згадати, приміром, жанр “сороміцької коломийки”. Або великий двотомний гросбух Володимира Гнатюка, в якому зібрано анекдоти й історії з реального життя українського народу.

Із сексуальністю в українській літературі ХХ століття (до 1980-х років) важко.

Цнотливість і консерватизм – це породження сентименталізму й романтизму ХІХ століття, розвинене й доповнене пізнішими формами народництва. Тобто, ідеологічно НЕК і компанія близькі до уявлень про сексуальність у виданні ХІХ століття. Натомість ми живемо в столітті ХХІ і все наше єство мусить протистояти цій інфантилізації.

Жоден референдум не дасть відповіді на питання, кого більше – поборників цнотливості у виданні НЕК чи її противників. Та й узагалі, апелювати до кількісних показників у таких матеріях – остання справа. Українське суспільство, ясна річ, радше консервативне. Але наша консервативність не є фундаменталістською. Вона має свої межі, свої “лінії відриву”. Що якнайкраще позначається і відбивається в українському гуморі, для якого насправді не існує закритих тем і святощів.

А “чорний гумор” і самокритичність у нас такі, що ще пошукати треба аналогів у світі. Українці не святенники, хоч іноді хочуть такими здаватися в очах інших. Тому коли члени НЕК апелюють до “консервативної більшості”, вони мають справу з ілюзорними сутностями й часто видають бажане за дійсне.

Вони уявляють такий собі збірний образ, у котрому галицького вуйка, що ходить до церкви і шанує заповіти предків до 12 коліна, схрещено із радянським інженером, який знає про все на світі, лише не знає, як увійти в жінку. Плюс до того – потужні жіночі образи з арсеналу української берегинізації.

Мабуть, у випадку з НЕК, відбувається автопроекція. Саме такими ідеальними “консерваторами” бачать себе, либонь, панове Костицький і Яневський. Але це обман. Усі бачили, який насправді “консерватор” Данило Яневський, що на відомих світлинах виконував щось схоже на стриптиз за гроші.

Відомо також, що явно не безгрішний пан Костицький. Хай би розповів широкій громадськості про перипетії своєї попередньої роботи… Я певен, що реальні “консерватори”, носії традиційних цінностей, де на першому місці родина, діти, спокійне життя – це люди з плоті та крові.

Ідеали, пропаговані НЕКом, їм глибоко байдужі. Як і все, що накидається згори. До того ж, повернімось до початку: нічого такого, як “суспільна мораль” у принципі не існує. Це типово маніпулятивний конструкт. Приблизно такий самий, як “духовність” і “співучість” українського народу.

Сергій Жадан:

Діалог із суспільством – це звучить добре, проте в діях НЕКу якраз складно розгледіти спроби діалогу: накладання заборон та обмежень, навіть у “рекомендаційному” порядку, не виглядає як шлях до конструктивної розмови.

НЕК – відверто деструктивна, цензорська структура, діяльність якої не передбачає нормальної взаємодії з суспільною думкою в принципі. Звісно, коли йдеться про “суспільну мораль”, хотілося б із цього приводу знати думку громадськості. Так чи інакше потрібна серйозна розмова щодо самої можливості існування державної цензури в країні, оскільки населення, яке в принципі мало що знає про діяльність подібних структур, справді може подумати, нібито хтось переймається його, суспільства, мораллю.

Потрібно називати речі своїми іменами: НЕК впроваджує в Україні цензуру, причому робить це всупереч конституції і на гроші платників податків. Потрібно, аби суспільство знало своїх героїв.

Безперечно, слід переводити стосунки з НЕКом в іншу площину, не лише реагуючи на їхні окремі дії та рішення. НЕК шкідлива в принципі, як структура, що несе в собі механізми контролю та обмеження культурного та інформаційного середовища. Її діяльність є антиконституційною, а методи – совковими.

Письменники не повинні займати щодо НЕКу позицію потенційної жертви, оскільки сама доцільність існування цієї структури та її легітимність є сумнівними. Але українська література не звикла відстоювати свої права та відповідати за свої обов´язки, в літературному середовищі немає нормальної профспілкової солідарності. Проте потрібно з чогось починати.

Я хотів би помилятись, але мені чомусь видається, що для багатьох можливість самоцензури є цілком нормальною та передбачуваною. Краще, звісно, не ставити письменника перед таким вибором, краще просто уникнути появи цензури.

Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе.

Чергове загострення боротьби за моральність українців є реакцією політиків на суспільні настрої, зокрема на народну потребу “доброго царя”, українського Сталіна, котрий закрутить гайки, наведе порядок і розбереться, врешті, з цими пі****сами. НЕК теж дуже тонко відчула цю чергову кон´юнктуру і спробувала останнім часом активізувати свої дії, аби нова влада, після виборів, не забула їхньої активності та готовності виступати “сторожовими псами” моральності.

Набагато простіше підтримувати громіздкі та неактуальні уявлення про суспільну мораль та духовні принципи, аніж модернізувати суспільне життя та культурний простір. Простіше й спокійніше.

Існує певний набір суспільних стереотипів, котрі є затребуваними і легковідчитуваними, на них, ці стереотипи, завжди можна спертись, ними завжди можна заручитись і отримувати з цього певні дивіденди. Тому, образ “українського консерватора”, адепта традиційних народних цінностей, споконвічної моралі, так чи інакше знайде свого вдячного поціновувача. Політики звикли на цьому безсовісно паратизувати.

“Більшість суспільства” виступає, звісно ж, не за існування комісії на чолі з Костицьким, більшість суспільства виступає за якісь “традиційні” уявлення про мораль та етику, які намагається монополізувати НЕК. Себто, Костицький же не говорить, що він впроваджує цензуру, він говорить, що виступає проти насильства, жорстокості, крові та убивств.

Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти, переводячи мову з можливості існування в країні цензурних органів на розмову про необхідність рятувати наших дітей від розбещення.

Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава богу, народжуються. А ось заводи стоять.

Лесь Подерв´янський:

Дискусія має відбуватися в іншій площині, і ось чому. Ця комісія є державною. В цьому основне питання.

Що таке держава? Це інституція, яку люди наймають за власні гроші, щоб вона обслуговувала життя суспільства. Наприклад, я не можу купити собі трошки міліції, але я плачу податки і хочу спокійно ходити вулицею, щоб мене не пограбували.

Або я не можу купити собі вчителя для своєї дитини, й тому вона ходить до загальної школи. Але щоб на мої податки існувала інституція, яка буде вказувати мені, що читати, як мені писати, і що мені малювати – такої домовленості не було. Це взагалі не державна функція, якщо, звісно, йдеться про демократичну державу.

Коли ж держава називається Північною Кореєю або Третім Рейхом, то там інша справа. Але в демократичній державі такої комісії бути не може взагалі. Тому, якщо ви переймаєтеся проблемами суспільної моралі – будь ласка, створіть громадську організацію, вибудовуйте якісь структури, ведіть якусь діяльність, боріться з “аморалкою” – але не за державні гроші.

Мораль – взагалі не функція держави. Вона не може торкатися цих речей. Тим більше – така держава, як у нас, що не може забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум. Але при цьому дозволяє собі вчити нас, як жити – що малювати, що читати, які фільми дивитись.

Це не їхнє собаче діло – за мої податки це вирішувати. Тому я вважаю, що не варто втягуватися у дискусію, яку ця комісія нам нав´язує. Не треба грати в чужу гру. Мистецтво існує поза мораллю. Мистецтво і мораль – це речі, які існують паралельно й ніде не перетинаються.

Мені здається, люди з цієї комісії живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу. Але, як завжди, цією проблемою перейнялися ті, в чиєму житті ніякого сексу вже давно нема, і їхня компетенція – хіба шо глядіти онуків. А для того, щоб боротися з педофілією, є міліція.

Справа не в тому, що влада нав´язує якісь стереотипи. Є традиція народу, який щойно вийшов із селянства. Селянам завжди були притаманні обережність, консервативність, неприйняття усього нового.

Але світ швидко змінюється й урбанізується, і ця культурна модель є глибоко відсталою. Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства.

Фольк-культуру треба плекати, але це тільки один із шарів, це ще не вся культура. Я добре знаю, що таке сучасне селянство, бо жив у селі в дитинстві, і зараз у мене хата на Полтавщині, де я проводжу багато часу. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ.

І я б не став говорити про те, що український селянин відрізняється від інших людей якимось особливими моральними чеснотами. Я б сказав, що більшість українського суспільства є не консервативною, а совковою.

Та консервативність, що була притаманна українському селянству – це одне, а совковий консерватизм – це зовсім інше. Це найбільш паскудний консерватизм, який передбачає подвійну мораль.

Давайте розберемося, що таке “суспільна мораль”? Можна скільки завгодно декларувати, що *батись соромно й погано. Але ж люди все одно будуть це робити. Це взагалі не питання моралі. Треба визначитись: або ми *бемось, або ми не *бемось. Якщо *батись не можна, то треба це переслідувати карним кодексом. А якщо *батись можна, а говорити про це зась – то це вже подвійні стандарти.

Автор: Олексій Радинський
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/14/184754.html

Майдан: Поет: що це за феномен? І яке його місце в суспільстві, соціумі?
Юрій Андрухович: Ого, який у Тебе розмах! Гаразд, спробую все-таки напружити дещо втомлену першим етапом святкування сіру речовину. Поет? Це поняття не піддається жодним узагальненням. От я хотів, наприклад, почати відповідь з того, що справжній поет мовляв – це суспільний аутсайдер, і це правильно, так має бути. Але ж це зовсім необов’язково так, правда ж? І те, що сьогодні в нас соціум перестав прислухатися до поетів, це ж ніякий не присуд, а лише тимчасовий діагноз. У своїх дотеперішніх практиках я весь час намагаюся знайти для себе такий коридор чи, краще сказати, грань, по якій я можу рухатися у власному вільному, себто автономному режимі. Чого в ньому більше – асоціальності чи соціальної заангажованості? Я не беруся цього зважувати.

Майдан: Мистець узагалі: якими мають бути його стосунки з державою, владою, суспільством?

Юрій Андрухович: Найкраще, коли майже ніяких. Це я знову почав, не подумавши, вибач. Давай розкладемо це на частини. З державою? Мінімальні. На рівні прав та обов’язків громадянина, викладених, скажімо, в конституції. З владою? Отут це той випадок, коли найкраще сторонитися. Що цивілізованіша влада, то менше вона потребує поета. Найбільшу потребу в поетах мають тоталітарні режими. Тепер третій компонент Твого запитання – суспільство. Зрозуміло, що мистець так чи сяк від нього залежний. Тобто я хочу сказати, що можна цілком унезалежнитися від влади, майже унезалежнитися від держави, але навряд чи можливо від суспільства. Тим більше, що природа мистця налаштовує його на діалог, він хоче і мусить мати відгук, відповідь на те, що робить. І запит він мусить мати, соціальний запит.

Майдан: Що нового після „Таємниці” з’явилося в Твоїй творчости? Що видано? Що написано, над чим майстер Андрухович працює нині?
Юрій Андрухович: Дякую за «майстра», перш усього – це аванс. В Україні я після «Таємниці» не видав фактично нічого нового. Я досить лінивий майстер, як Ти міг зауважити. Хоч усе-таки майстер начебто. З’явилося кілька книжок, але то перевидання деяких давніших текстів. Зате цього року сподіваюся відразу кількох прем’єр. Побачимо, що з того буде. Я зараз у самому розпалі роботи над «енциклопедією моїх міст», тож не хотів би знову про неї розповідати. Бо вже пора не розповідати, а дописувати і видавати.

Майдан: Минулоріч ти зреалізував два нові проекти – „Самогон” і „Цинамон”. Розкажи про них і твою співпрацю з польською групою „Карбідо”.
Юрій Андрухович: Ні, «Самогон» ми вперше видали – польську версію – ще навесні 2006 року, українська ж побачила світ позаминулого. Українська завжди відстає за часом, бо у нас значно складніше, ніж у Польщі, знайти на такі речі видавця – неформат. А ми дуже «форматна» країна, як ти знаєш. «Цинамон», знову ж таки польська версія, побачив світ півтора місяця тому. І я маю велику надію, що цього року вийде й українською. Обидва альбоми досить різні. Я в них як поет інакший. «Самогон» – це новіші за часом написання вірші, переважно зі збірки «Пісні для мертвого півня». А «Цинамон» – давніші, з «Екзотичних птахів і рослин». Щодо музики, то польська критика віднесла все це до пост-року, це таке поняття, яке означає страшенно багато і нічого водночас, щось на зразок «шатокуа», як пожартував би мій друг Сашко Бойченко. Ні, насправді це надзвичайно цікаві і добрі музиканти, дуже амбітні й іновативні, мені пощастило, що ми одного разу зустрілися і почали працювати разом, це стало якоюсь такою вельми своєчасною пригодою мого життя.

Майдан: В „Дванадцяти обручах” Ти багато пишеш про Дрогобич, місто до певної міри є героєм Твоєї прози. А що тут від реального Дрогобича. А що народжено письменницькою уявою?
Юрій Андрухович: Та ні, я відносно мало знаю Дрогобич. Досить сказати, що вперше тут я побував лише восени 2007 року. Це при тому, що живу у Франківську. Так що Дрогобич у «Дванадцяти обручах» виникає радше лише у зв’язку з Бруно Шульцом. Він з’являється там, якщо не помиляюся, на початку 6-го розділу тієї фіктивної біографії Антонича, де я «нічтоже сумняшеся» намагаюся звести Антонича з Бруно Шульцом.

Майдан: Ким є для Тебе два видатні художники слова Богдан Антонич і Бруно Шульц? Чи можна проводити між ними паралелі?
Юрій Андрухович: Паралелі можна відшукувати завжди. Література – це суцільні паралелі, вона вся на паралелях і тримається. Антонич і Шульц? Вони передусім сучасники, що мешкали зовсім поруч, у тій же державі, при тій же владі, в тому ж суспільстві. Але фізично, здається, не перетиналися, а мені так цього б хотілося, бо для мене вони обидва є постатями не тільки надзвичайно важливими, але й досі незбагненними. Тож я дозволив собі познайомити й потоваришувати їх у «Дванадцяти обручах».

Майдан: Як оцінюєш нинішній стан вітчизняної культури й що Тебе в культурних „процесах” не влаштовує?
Юрій Андрухович: Попса, звичайно. Її повсюдність. Це виключно пострадянське явище і воно досі тримає вкупі цю радянську імперію. Ні, звичайно, поп-культура домінує в усьому світі, це ніяка не драма, на те й демократія, щоб переважна більшість «споживачів» зробила свій культурний вибір на користь поп-культури. Але наша біда в тому, що ми тут в екс-СССР навіть не маємо можливості цього вибору, нам не пропонується, а нав’язується лише попса.

Майдан: Не так давно в Інтернеті з’явилася Твоя фотосесія в образі бомжа. Що це?
Юрій Андрухович: Це чергова частина авторського проекту мого приятеля Ростислава Шпука, він робить фотосесії з письменниками в образах бомжів для такого львівського часопису «Просто неба». У нього вже відбомжували своє Тарас Прохасько, Іздрик, Володя Єшкілев, моя донька Софія. Дійшла черга й до мене. Звичайно, мають рацію ті, хто стверджує, що якоюсь мірою це висміювання гламуру і попси. Але ширше коментувати цього проекту я не можу, бо він не мій, це робота іншої людини, а я лише матеріал у ній.

Майдан: Знаю, що збираєшся на черговий Шульцфест до Дрогобича. З чим їдеш до нас і що означають для Тебе Дрогобич і Шульц?
Юрій Андрухович: Так, це має бути зокрема наш із «Карбідо» концерт – «Цинамон»з додатком «Індія». Адже два роки тому саме в Дрогобичі, у подвір’ї тутешньої ратуші, відбулася, як це називається польською, прампрем’єра «Цинамону». Сама вже назва вказує на світ Бруно Шульца, його унікальної прози.

Майдан: Чому досі так багато дрогобичан не помічають культурно-духовної спадщини свого міста?
Юрій Андрухович: Мені складно судити, а ще складніше засуджувати. Я думаю, на Твоє запитання найкраще відповість українська народна приповідка: «Чого бідний? Бо дурний! Чого дурний? Бо бідний!». Ось це і є наше зачароване коло, в тому числі і дрогобицьке. Колись ми з нього обов’язково вирвемось, я оптиміст.

Майдан: Якого питання я Тобі не поставив, а Ти хотів би відповісти?
Юрій Андрухович: Можливо, ось цього: чи у моїй майбутній «енциклопедії міст» буде щось про Дрогобич? І відповідь: обов’язково, так. Між Дортмундом і Дюссельдорфом, у суворому абетковому порядку.

Майдан: Дякую за те, що знайшов час на спілкування з нашою газетою, за змістовну розмову. Успіхів Тобі й усього найкращого в новому році.
Юрій Андрухович: Дякую і Майдану. Хай щастить!

Джерело: http://community.livejournal.com/frankiwsk/122736.html

Почнемо з того, що насправді Україна пережила не «дуже складний рік», а «дуже складні 18 років». Тобто наше існування начебто із самого початку піддається тотальному сумніву – ну, не можемо ми – і все! І це з нами вдається, бо ми, українці, в це віримо. Нас до цього легко схилити. Ми ж насправді дійсно закомплексовані, ми – як той пластилін. Чи, може, ви зараз пригадаєте якийсь «офіційно визнаний» успішний рік нашої історії? Це вже просто якась така «кавеенівська» банальщина – Україна от-от заг¬неться, бо їй існувати просто не можна, «не велено». З неї прийнято сміятися, вона пародійна, тож раніше чи пізніше повернеться до свого природного статусу в складі Великої Росії. І «окремі експерти», як ви їх м´яко називаєте, звісно ж, паразитують на цьому настрої – а чому б і ні, якщо йдеться про таке ласе надзав¬дання, як знищення країни, котрої не любиш? Чому б не попрацювати на нього всіма інтелектуальними спроможностями, ще й добряче підгодованими з Москви?

Насправді це диво, що ми все ще є. Цьому диву слід знайти якесь раціональне пояснення. Це означає, що наші захисні інстинкти суттєво переважають потугу «окремих експертів». Тобто пластилін поволі вчиться чинити опір. І кожен рік – це насправді наше надбання. Тобто 2009-ий був кращий за 2008-ий, а 2010-ий буде кращий за 2009-ий. І що найголовніше – незалежно від результатів виборів, шмиборів і всього такого іншого. У нас уже немає іншого виходу – лише ставати самими собою.

Європа змінила своє ставлення до України, ми не отримали навіть асоціації з ЄС. Ви багато подорожуєте. Чи не доводиться зараз виправдовуватись за свою країну?

Розберімось з вашим твердженням про те, що «Європа змінила своє ставлення до нас». Ви справді відчули колись якесь особливо тепле ставлення? Я – ні. Я в Європі (Західній) почуваюсь як удома. Але ніколи й ніде не відчував там якоїсь особливої любові саме до українців. Тобто нами там просто не переймаються – і окей. Так і має бути. От росіяни занадто нами перейняті, вони нас так люблять, що це дуже небезпечно. А в Європі про нас особливо не турбуються – і це добре. Будемо гідні Європи – приєднаємося до неї, ніхто нас у цьому не зможе зупинити. Але – давайте відверто: як може претендувати на «асоціацію з ЄС» країна, де голова парламенту – співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів – примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця – дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро? От поки ми в Україні всіх цих лідерів не зробимо аутсайдерами, нас Європа не розумітиме. І відмежовуватиметься від нас санітарним кордоном. І я ніколи за них не виправдовуватимусь. Я лише за Віктора Андрійовича іноді виправдовуюсь, бо справді незлий міг би бути президент. Але не склалося, отруїли.

Чим ми можемо бути цікаві світові, адже наша культура настільки ж унікальна, наскільки унікальні культури інших народів?

Ну, власне, своєю унікальністю. Можливо, той цивілізаційний розлам, на якому нас сподобило жити? Ми ж насправді ще діти, жахливо молода інфантильна спільнота – навіть не нація ще, а якесь таке випадкове населення з дитсадківськими уявленнями про навколишній світ. І цим ми можемо бути цікаві. Точніше, не цим, а тим, як ми з цього виростаємо, як стрімко дорослішаємо. От на Майдані ми зненацька виросли – і стали красивими і зрілими за одну ніч. Але це диво тривало недовго, давайте чекати наступного. Давайте його прискорювати.

Ви – один із підписантів звернення української інтелігенції до країн-гарантів, в якому закликали ЄС забезпечити реальні гарантії безпеки України. Чи справді ви сподівалися на те, що Європа зреагує? І чому це звернення не отримало широкої суспільної підтримки в Україні?

Україна сьогодні в такому стані, що спробуйте в ній знайти «широку суспільну підтримку» взагалі чому-небудь. Тут навіть народний герой Віктор Федорович лише на 30% «підтриманий», а ви про «широку суспільну підтримку» якогось не надто широко публікованого листа. Ні, я готовий завжди поставити свій підпис там, де йдеться про російську загрозу. Я при цьому не параноїк, просто логіка історичного процесу така. Росія не бачить для себе іншого варіанта подальшого розвитку, крім відновлення імперії. Без приєднання України (чи хоча б суттєвої її частини) цього відновлення не відбудеться. Хіба це не ясно? Це ж як Божий день! Навіщо очевидне загортати в «оберточную бумагу»? Тому будь-яка відозва до західної демократичної спільноти є своєчасною. Думаєте, вони не зреагували? Запевняю вас – зреагують. У 2017 році, наприклад, під час боїв за Севастополь. Або й раніше. От грузини свого часу не сформулювали такого тексту – і що? У момент конфлікту формулювати такі відозви вже запізно.

До речі, це звернення – один із небагатьох прик¬ладів активної позиції української інтелігенції. У більшості випадків вона тримається сьогодні відсторонено. А як же бути із співвідповідальністю, адже навряд чи все вдасться списати на політиків?

Мені здається, слід потроху забувати саме слово «інтеліґенція». Давайте називати це якось інакше. «Інтеліґенція» несе за собою такий тяжкий совдепівський баласт – якісь такі напівприслужники влади, хитруваті доценти з кандидатами з дулею в кишені, вічно принижені прохачі. «Інтеліґенція» була вічно залежною, а мені йдеться про спільноту незалежних і самодостатніх людей. І при цьому освічених та непідкупних. І такі, звичайно, справді перейняті навіть не «співвідповідальністю», а самою що не є відповідальністю, бо вони ж вищі за політиків. Це – як дресирувальник у цирку, який має бути вищий за підопічних тварин. На сьогодні ж вони в нас переважно так і лишаються «інтеліґентами» – освіченим прошарком на службі у цих самих тварин, політичних.

Габермас свого часу зауважував, що інтелектуали потребують громадськості – поінформованої, здатної відгукнутися. То українська громадськість поінформована і здатна відгукнутися?

Ані перше, ані друге. Давайте ще піддамо сумніву саме поняття «громадськість». Є вона взагалі? Гаразд, припустимо, що є – в якомусь там вічно зародковому стані. Чи поінформована вона? Їй здається, що так. Насправді – дуже вибірково. Скажімо, у процесах нашої європейської інтеграції ця «громадськість» дуже добре поінформована про всі наші невдачі. І водночас нічого не знає про успіхи – на них не акцентують увагу, вони наче й не існують. А вони насправді є, це не моя фантазія. Тепер про здатність відгукнутися. Її не буде так довго, як довго «інтелектуали» залишатимуться на службі у партійних організацій. «Громадськість», вона ж хоч і «дура», а все відчуває – і маніпуляцію, і прислужництво. Здатність відгукнутися – це ж результат довіри. Наші «інтелектуали» мусять її спершу заслужити – передусім власною незалежністю і компетентністю.

Ваша участь у фотопроекті Б.О.М.Ж. («Без Ознак Мистецького Життя») виглядала, принаймні для мене, як виклик ситому гламуризованому бомонду. Що це було для вас?

Та ні, не перебільшуйте моєї ролі в цьому проекті – я був лише «одним із», і навряд чи це можна розцінювати як мій самостійний жест. Я лише виступив об´єктом у більшому творі мого приятеля, де нас, об´єктів, поки що з півдесятка. Незалежно від цього – я справді ненавиджу наш постсовковий український гламур. Бо що може бути гидотнішим від цього схрещення політичних рагулів з шоу-бізнесовими? Це так, наче Верховна Рада масово відвідала бордель – з усіма наслідками.

Ви, незважаючи на розчарування у Вікторові Ющенку, не в одному інтерв´ю заявляли, що все одно голосуватимете за нього. Чому?

Тому що його жахливо ненавидять кілька відомих політичних діячів у Кремлі. А я своїм голосуванням за нього хочу їм показати… ну добре, це їхня проблема, їхній комплекс – один із них хоче насолодитися помстою «по саме нікуди». А я в цій його помсті не хочу брати участі – от і все, така моя мотивація. Крім того, Віктор Ющенко справді здатен розчарувати. Жоден інший з кандидатів навіть на таке не здатний. Тим більше, кандидаток.

Багато ідей, які просував Ющенко, зокрема щодо окремих сторінок української історії, розуміння власної культури, євроінтеграції тощо, і які ви також підтримували, були неоднозначно сприйняті суспільством. Проблема лише в тому, що їх не можна оцінювати з точки зору сьогоднішнього дня? Чи в чомусь іще?

У нас немає суспільства, а є різні суспільні групи, радикально по-різному зорієнтовані. Ви їх не тільки про НАТО запитайте – про смертну кару, наприклад. Чи про «хімічну кастрацію»… Результати жахнуть! Вони ж на дитсадківському рівні, і до того ж, найгірші з них, найаморальніші – сидять у парламенті та приймають закони. І їм належать медіа. Президент Ющенко намагався бути модератором суспільної дискусії з надзвичайно складних питань. Іншого шляху, крім методичного і терплячого тлумачення, я не бачу. Цим шляхом він і пішов. Виявилося, що його засвистують з порога, навіть не слухаючи. Тобто дискусії ніхто й не хотів – сама вже спроба започаткувати дискусію сприймалась як злочин. Передусім – даруйте чергове нагадування – у Кремлі. Гаразд, не тепер – то в четвер. Усе одно порозумнішаємо. Питання лише – якою ціною. От тоді й згадуватимемо про Ющенка, який він, попри всі очевидні недоліки й розчарування, таки молодець.

Ви постійно курсуєте між Європою та Україною? Як вам живеться у двох, все-таки різних (щоб там ми не говорили про українську європейськість) світах?

Вони різні, я з цим погоджуюсь – і в цьому, напевно, особлива привабливість. А з іншого боку, якщо мені однаково добре в обох цих світах, то може вони насправді не такі вже й далекі та різні? Мені здається, ми значно перебільшуємо цю розірваність. Вона вся тримається головним чином на візах і прикордонниках. Погодьтеся, що це хоча й прикра реальність, але радше тимчасова. Бо як показує досвід щойно минулої епохи, немає таких стін, які не вдавалося б повалити. Треба лише методично працювати над цим.

Що дає вам сили повертатися в Україну?

Та я не вживав би таких драматичних вис¬ловів. Це не вимагає від мене жодних сил, бо я люблю повертатися. Україна дає мені відчуття – як би це назвати? – справжньої причетності до чогось більшого і тривалішого, ніж окремо взяте людське життя. До неї неможливо не повертатися, бо це просто складова мого «я», від якої нікуди не подінешся.

Якби довелось обирати між музикою та літературою, що б ви обрали?

Та все одно літературу. Музика рутинніша, вона вимагає значно більше щоденної рутинної праці – опанування інструмента, безкінечні повторення одних і тих самих вправ. Я, напевно, не витримав би. Мені подобається брати участь у репетиціях з музикантами, але це ж насправді лише вершечок айсберга, і більшої його частини я просто не знаю. Література надає значно кращі можливості для «вільного прогулювання» життя. А взагалі я радий, що мені не довелося вибирати. Просто настав відповідний час – і музика наче сама прийшла до мене.

У новорічну ніч мрії здійснюються?

Обов´язково. І не лише в новорічну ніч. Вони взагалі здійснюються. Треба лише щосили намагатися бути їм адекватним.

Автор: Діана Дуцик
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/03/114015.html

— Не за горами той час, коли Тобі виповниться 50. Пам’ятаєш свій есей «Час і метод»? Майже, як роздуми про метод. Так ось, є така байка. Коли Господь Бог творив світ, то всякій тварі, у тім числі й людині, дав по 30 літ життя. Але ж людина, себто тваринка розумна, вирішила, що їй цього мало. Підійшла спочатку до вола і сказала: «Ну навіщо тобі 30 літ на світі мучитися, віддай мені двадцятку». Віл подумав: «А дійсно, чого я так довго маю жити-страждати?». І віддав. А потім чоловік умовив ще пса на двадцятку. А потім і мавпу. Він би ще когось умовив… Та Бог довідався про таке неподобство і вирішив покарати чоловіка. Сказав йому: «Ото до тридцяти будеш жити по-людськи, від тридцяти до п’ятдесяти — по-волячому, важко працюватимеш. Далі двадцять літ, як пес, що стереже майно, — свої статки стерегтимеш. Ну, а далі будеш, як мавпа, дітей малих бавити».

Твоє життя ніби вкладається в цю «класичну» схему. Приблизно до тридцяти – щасливі дитинство, отроцтво, юність, змужніння… А від 30 до 50 Тобі вдалося чимало зробити. Тоді були опубліковані Твої основні «широкоформатні» твори. Ти став – подобається це комусь, чи ні – одним із найвідоміших українських письменників. Що далі? Після виходу «Таємниці», цього «замість роману» (чи то «замість мемуарів»?) складається враження, що Тобі набридло писати художню прозу і Ти шукаєш якісь нові форми презентації свого творчого «я».

Найближчим часом Андрухович «сторожуватиме» своє добро, «розкручуватиме» те, що вже зроблено, чи все-таки спробує постати в новій іпостасі?

— Давай я оце Твоє довжелезне запитання демонтую на частини, тим самим деякі моменти в ньому спростовуючи.
Почну з того, що найгіршим періодом для мене, хоч як дивно, була перша тридцятка. Дитинство – це таке собі пекло, ну Ти читав про це в «Таємниці», раз Ти про неї згадуєш. Студентські роки: вже краще, але все одно непорівняно гірше, ніж подальші. Армія – загалом кошмар, хоч я страшенно ціную набутий у ній досвід існування по-іншому. Але після армії вже все йшло тільки до кращого. Тридцятка – це (так випадково склалося) ще й суттєва історична межа. Розпад совка, початок нових можливостей. Час від 30 до 50: просто з кожним роком усе краще і краще. І що далі – то все краще і краще. Останнє десятиліття, між 40 і 50 (воно ще не закінчилось, але от-от), — це просто суцільний кайф. Я вже навіть боюся думати, наскільки краще мені буде в 60, а потім у 70. Ну, і так далі. Тобто ота байка чомусь, хоч і працює, але навпаки.

Друге. Писати мені зовсім не набридло – і прозу в тому числі. От лише якість цього процесу увесь час змінюється. Мені пишеться дедалі тяжче й повільніше. Це не означає, що я при цьому виконую якийсь тяжкий і набридлий мені обов’язок. Просто я іноді щасливий, коли після 6-годинного борюкання з комп’ютером у файлі залишаються незакресленими аж три речення. Зате які!
Ще одне. Так, я шукаю, як Ти це називаєш, нові форми презентації свого «я». Але вони все одно не можуть з’являтися без мого писання, вони є просто його продовженням.

Отже, на останню частину Твого запитання моя відповідь така: я справді не знаю, що він, себто оцей символічний «Андрухович», робитиме далі. Думаю, що передусім писатиме, але це тільки припущення.

— Майже за класиком: кажемо Андрухович – думаємо Бу-ба-бу. І навпаки. Те саме Бу-ба-бу «зникло», коли вам, себто Тобі, Ірванцю й Небораку, було вже за тридцять. Знову ця символіка років!

Але Бу-ба-бу – безсмертне. Про це свідчать не лише автографічні записи Сашка Ірванця, але й, приміром, Твій вірш «Пам’ятник». Про Бу-ба-бу писали, говорили і говоритимуть, і наговорюватимуть…
Я не питаю, в чому феномен Бу-ба-бу. Нехай це з’ясовують майже юні дисертанти й дисертантки. Мене цікавить: чому Бу-ба-бу – безсмертне?

— Ого! І знову мушу різати запитання на кавалки. Ні, я категорично проти будь-яких знаків рівності між Бу-Ба-Бу і кимось одним із нас, у тому числі й зі мною. Подумай сам: яким чином це все почалося? Це ж була взаємна потреба бути рівними і вічно змагатися між собою, хто з нас трьох рівніший. Ірванець із Рівного, то йому це давалося краще. Ну, менше з тим.

Чи Бу-Ба-Бу безсмертне – запитання відкрите. Категорія безсмертя – це така слизька штука в силу нашої об’єктивної смертності. Звичайно, ми усі втрьох і кожен зокрема свого часу тисячу разів повторили, що ми безсмертні. Але ми багато чого наповторювали – сміючись над собою та стереотипами. І що, всьому цьому вірити? Та нашому жодному слову вірити не можна! Ну, хіба що Небораковому, бо він із нас тепер найповажніший.

Тож якщо припустити, що Бу-Ба-Бу все-таки безсмертне, то це лише у випадку, що й українська мова безсмертна. Бо ми ж усе-таки саме в ній і завдяки їй почалися.

— Давай від високого перейдемо до земного. Від безсмертя – до нашої любої національної тваринки Жаби.

Ти, яко і належиться Патріархові Бубабістського патріархату, здобув гучну славу. І не просто славу в нашій Неньці, а й за кордоном. І не просто славу, а ще й «жирні» ґранти, премії. Де таке пережити можна?! Ось і ненавидять Тебе ненавистю лютою. Прочитай хоча б тут, на ЛітАкценті, як у коментарях писали про Твоє «московіадське» турне клятою Америкою. Але не про Америку мова, не про монстрів, а про Жабу. Отож, як Ти ставишся до цієї тваринки – байдуже, з лагідним гумором, іронією чи ?..

— Я не думаю, що вся справа в Жабі. З іншого боку, я не знаю, що там у тих коментарях, бо я в них не заходжу. Так мені легше дихається. Я справді багато часу проводжу в Інтернеті, але якщо й читаю якісь форуми, то лише політичні, а там про мене, зрозуміла річ, не згадують. Але назад до Жаби. Це аж ніяк не наша національна тварина. Вона – інтернаціональне явище. У кожній культурі заздрять дещо по-іншому, це залежить від тієї химерної субстанції, що її ім’я – «ментальність». Але заздрять усюди. Просто в нас це роблять найазартніше і найвідкритіше – по-дитячому. Як воно там мовою нашого чудового сусіда, «чтоб дурь каждого видна была»? Це складова нашого тотального українського інфантилізму. Ну, а що з дітьми робити? Вони або виростуть і порозумнішають, або так і залишаться олігофренами. Я, звісно, за перший варіант, бо все-таки поміж олігофренів жити непросто. І навіть непристойно.

— Їздиш Ти по всіляких Америках, Польщах, Німеччинах, у різних постмодерністських видавництвах типу «Зуркампа» друкуєшся.
Тебе, сам переконувався в цім, краще знають польські професори, ніж наші, вкраїнські. Ти більш звісний депутатам Європарламенту, ніж нашим істинно народним обранцям у Верховній Раді.

Але чи добре це? Ото мені недавно один поет-ґрунтівець сказав: «Краще хай тут мою персону знатимуть десять душ, ніж за рубежем сто».

— Ну й молодець він, що так думає. Вітаю з глибокою думкою! Я йому лише – як це нашою солов’їною? – піддакну. І щодо себе додам, що, послуговуючись його поважним терміном, «мою персону» в Україні десь так і знає приблизно в десять разів більше «душ», ніж за рубежем. І це взагалі найнормальніше з усього, що тільки існує. Не було ще на світі такого письменника, якого б за межами його власної країни читали більше, ніж удома. Можливо, тільки якщо той письменник удома був заборонений і ніхто не міг дотягтися до його творів.

— Те, що Ти космополіт, знають майже всі, хто Тебе знає.

Зараз Ти книгу про свої міста пишеш. Буде там Берлін. А чи Батурин буде? І чи буде Чигирин, Глухів, Ніжин, зрештою, Гуляйполе з хутором Суботовим?

— Давай про цю книжку зараз не будемо. Я щось уже так багато про неї нарозповідав, що пора спинитися. Ніколи ще такого не робив, дивно самому. Так що про Гуляйполе, якого немає, і про Єнакієве, яке є – колись, в іншому інтерв’ю. Але, сподіваюся, не в іншому житті.

— Як майже писав один класик: Отечество обирати не вільно. Ти ж нечасто живеш у своїм Отечестві, не хочеш заробляти в нім гроші (а міг би стати якимсь радником чи, можливо, й депутатом!), не хочеш від Отечества премій літературних. Навіть на підписання Універсалу Національної Єдности не захотів їхати. Але ж чимось для тебе те Отечество є. Чим?

— Ось воно – «питання, над яким варто». (Цитуючи мого друга Перфецького). Як би так відповісти, аби поменше патосу? Ну, скажімо: це частина мене. Щось таке в мені сидить – і його не видавиш. І часом так хочеться бодай по краплі видавити із себе Отечество – а не вдається.

— У «Аве, «Крейслере», пояснюючи очевидне, Ти припускав, що Твої писання, як й інших бубабістів, розбещують нашу цнотливу молодь. А на додачу до цього, Ти ще й почав у текстах рясно лаятися. Один знаний критик (знаєш який!) навіть почав матюки у твоїх писаннях визбирувати і підраховувати.

— Було таке? Справді?! Ну, Ти мене просто ощасливив! А хто ж сей високоповажаний працеголік?

— Воістину – працеголік! Він навіть дисертацію написав, де розвінчав усіляких неолібералів та іншую нечисть. А потім героїчно її, себто дисертацію, захистив. Та не будемо про героїку. Поговоримо про буколіку. І про те, що… насподі. Отож, направду ви, хлопці-бубабісти, є майже цнотливими і лайливого слова з ваших уст не дочекаєшся навіть тоді, коли друїдські практики провадите, себто після вживання різних наливок, бальзамів до дерев притуляєтеся. А ось ваші антиподи-ґрунтівці пишуть гарні, чисті, цнотливо-виховні тексти, зате навіть без чарки лихословлять, анекдоти сороміцькі дівам оповідають і пропонують їм бридке чужолозтво чинити.
Як то так? Невже кожен пише про те, чого йому бракує?

— Та ні, я також, буває, матюкаюся – от лише при Тобі утримуюся, бо Ти ж усе-таки проректор. Мій батько матюкався – і я матюкаюся, це в нас така чоловіча традиція, ми ж із батьком були друзями. Щодо «бридкого» чужолозтва, то, може, в «антиподів» воно і справді бридке… А що вдієш? Не у всіх же виходить красиво кохатися. Як і красиво про це писати. Далі мовчу, бо занесе.

— А тапер про наболіле. Про Нобелівську премію. Не ту, яку в селі Нобель Зарічненського району дають, а в Швеції, де Ти оце якраз перебуваєш.

Знаєш, якось несправедливо виходить, бо ж відаєш і ми всі відаємо: українці – найдавніша і найрозумніша нація. І Трипільську культуру ми мали, і першу Конституцію написали. А ось нобеліата жодного не маємо.

У галузі науки чи то економіки Нобель нам не світить. Бо ту науку, яку мали, ми успішно розвалили. Як і економіку. Нобелівську премію миру нам теж ніхто не дасть. Не будуть же її давати за примирення Сходу й Заходу України.
Ото тільки й на Нобеля літературного надія зосталася. Чи не так?

— Та ні, чого лиш на Нобеля? Було б сумно. Ні, наша надія – на Євро-2012! А Нобель нічого суттєво не змінить. От учора тут у Швеції (звідки, до речі, я завтра вже лечу назад) я слухав виступ одного з босів якогось велетенського газетно-видавничого концерну, ну, такого собі, як Ти розумієш, «акулу пера», супер-профі-метра їхньої журналістики. І він, як приклад загального падіння газетної культури в їхній країні, констатував факт, що в усіх без винятку шведських газетах, у розділі «Культура», новина про скандал у сім’ї американського поп-співака Поля Анки (я дуже здивований, але він ще, виявляється, живе) впевнено потіснила з першої позиції новину про цьогорічне вручення Нобелівської премії. А це Швеція ж усе-таки.

Я про те, що не варто жити ілюзіями. А, може, варто? Не знаю, я заплутався. У кожному разі, якщо вже й ілюзіями, то не надто пов’язаними з Нобелем.

Із Юрієм Андруховичем розмовляв Петро Кралюк
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/12/18/193443.html

– Про що йдеться у спільному українсько-чеському вечорі під назвою «Цинамон» і чому в Оломоуці?
– Ну, він має ще одну, четверту країну-учасницю – Швейцарію, тобто вечір українсько-чесько-польсько-швейцарський. Ідеться про мою вже кількалітню співпрацю з музикантами з польського гурту «Карбідо», до нас приєднався ще один музикант – швейцарець. Ми сьогодні зіграємо концерт, який представить наш найновіший диск. Диск називається «Цинамон», він ще дуже гарячий, тобто диск три дні тому з’явився на світ. Ми вчора виконали концерт-презентацію у Вроцлаві, а сьогодні ми тут, у Чехії, зіграємо другу презентацію цього альбому.

– Пане Андруховичу, чому «Цинамон» ? В пам’яті виринає Бруно Шульц, якого дуже любив чеський письменник Богуміл Грабал. Яка ідея формує цей блок – Дрогобич і Оломоуц, чеське місто на таку округлу і дуже обтічну літеру «О»?
– Я віддаю належне вашій інтуїції, тому що саме завдяки Брунові Шульцові з’явився цей альбом. Я хотів сказати тільки те, що два роки тому ми вперше виконали первісний варіант цієї програми під час Дрогобицького фестивалю, присвяченого Шульцові. З того часу ми намагалися поглиблювати цей матеріал, працювати інтенсивніше, збагачувати його. Таким чином те, що можна буде почути в альбомі, воно вже суттєво і радикально відрізняється від первісної версії. Ну а чому місто на «О» ? Тому що в Оломоуці є чудові друзі, тут живе мій чеський видавець – Вацлав Бур’ян, який видав декілька років тому мою першу книжку чеською мовою – це роман «Рекреації». Також тут є такий надзвичайно симпатичний заклад, це така кнайпа, кажучи по-галицькому, яка офіційно називається «Біля музею», але відоміша її назва – «Понорка», тобто «Підводний човен». Саме в цьому «Підводному човні» ми зараз готуємося зіграти концерт.

– Перед і після 2004 року ви багато їздили по Європі і розповідали про Україну. Про що ви говорите сьогодні в Берліні чи Оломоуці, чи ще десь в Європі, якщо вас запитують про Україну?
– Я намагаюсь це якось змінювати. Насправді це якесь поширене уявлення про те, що в Україні запанувало передусім суцільне розчарування і що українське суспільство сьогодні жалкує про те, що воно піднялося свого часу на «помаранчеву» революцію. Я намагаюсь якось з цією думкою сперечатися, намагаюся через якісь приклади доводити протилежне про те, що насправді це зовсім не так, як воно переважно змальовується в західних медіях.

– А про що вас найчастіше запитують українські громадяни, які живуть за кордонами України і з вами зустрічаються?
– Передусім, звичайно, з’являються люди, які в такому найвужчому сенсі є земляками, тобто колишні мешканці Франківська чи, скажімо, Львова. Це такі розмови приземленішого, побутового рівня. Людям просто хочеться згадувати. Зрештою, сьогодні все ж таки часи змінилися, багато хто з них має нагоду постійно приїздити в Україну, бувати там і там, жити у двох світах, зрештою – не так і погано.

– Якщо продовжити вашу тему про «нерозчарування», то чи можна говорити про те, що ідеї чи думка Майдану зкрахували?
– Ні, звичайно, ні! Ми самі зараз живемо в цій післямайданній ситуації й усіх її переваг ми не спроможні відчути і побачити, тому що ми перебуваємо всередині цієї ситуації. Як тільки на наступних президентських виборах переможе один із найпопулярніших кандидатів, справи наші настільки погіршаться, що українці відразу відчують, що вони мали і що вони втратили. Я думаю, що це буде дуже корисно. Це необхідний такий черговий етап нашої, так би мовити, цієї політично-громадянської карми, який треба пройти. Треба знову помучитись, треба, щоб знову почали наступати на горло. І я очікую згодом черговий сплеск громадянської активності й третю революцію.

– Пане Андрухович, як би ви сформулювали ідею чи думку, яка би сьогодні могла об’єднати українців в Україні?
– Я думаю, що це буде не надто оригінально, але я казав би про європейський вибір. Ось так от банально це сформулюю. Тобто, якщо ширше це якось коментувати, то просування в бік Заходу, Західної частини нашого світу. Об’єднати складно, звичайно, на базі такого вибору, але, з іншого боку, і нічого неможливого в цьому немає. Тобто насправді в будь-якій частині України, скажімо, такі окреслення чи означення як «Європа», «європейськість» – вони ж не сприймаються якось негативно, тобто радше всюди сприймаються позитивно. Просто це позитивне для західних українців якби ближче, тому що вони географічно ближче і більше подорожують. Та, скажімо, для мешканців Донбасу воно якесь таке утопійніше, вони самі ще не готові повірити в реалістичність цього варіанту. Але я думаю, з часом усе відбудеться, все станеться.

– Якщо говорити про нинішню ситуацію в Україні перед виборами, ви знаєте, мабуть, що є 18 кандидатів на посаду президента. Хто вам, або чия програма вам найближча?
– Ну, я мушу покаятися в тому, що я, на жаль, не поводжуся як зразковий виборець і програм не читаю. Поки що не мав такої змоги і боюся, що не буду вже мати. Я загалом знаю, за кого віддам свій голос, це особа, за яку я попереднього разу голосував, це нині дійсний президент. Я це відверто кажу. Це людина, якою я страшенно розчарований, тому я віддам свій голос за нього. Тому що ним я принаймні розчарований, а інші мені просто категорично не подобаються і не підходять.

– Недавно я прочитала одне ваше інтерв’ю. В ньому ви говорите про цікавий фантом: «західна цивілізація як ідеальна структура, яка дає можливість щось думати і планувати наперед». Хочу вас запитати, що потрібно зробити в Україні, щоб перед нею також повстало передбачливе майбутнє?
– Я думаю, що потрібно передусім більше відкриватися світові, повторюю – в західному напрямку. Тому що українці дуже здібні, вони дуже швидко навчаються якихось базових речей. Просто в сило того, що наш західний кордон жахливо непрозорий і складний для виїзду, українці в більшості своїй не мають цієї змоги вчитися, бачити, сприймати і змінювати свою систему уявлень про світ. Вона в них така, якби десь законсервована на якомусь такому радянському, пострадянському рівні. Це дуже легко можна було б змінити, якби цим людям надати свободу пересування і, власне кажучи, я думаю, на цій проблематиці мали б усі наші офіційні чинники зосередити максимум своїх зусиль.

– Пане Андрухович, повертаючись до сьогоднішнього вечора тематично принаймні, хочу запитатись, яка група в Україні вам найближча, з якою ви б хотіли заспівати чи заграти?
– Це не належить до якихось мрій, тому що я час до часу це роблю зі своїми друзями з «Мертвого півня». Ось ми навіть цього року записали і випустили альбом, в якому я досить часто якусь одну партію, якусь частину всередині музичної композиції власним голосом виконую. З «Мертвим півнем» в мене були вже спільні концерти десь в українських клубах. Тому я думаю, це найближче.

– А щодо ваших літературних планів ? Я трохи знаю від чеського перекладача Томаша Вашута, що ви готуєте нову книжку. Що це має бути?
– Думаю, що йдеться про вихід чеською мовою книжки «Моя Європа». Половину цієї книжки становить текст Анджея Стасюка – польського письменника, а інша половина – це мій есей, який називається «Центрально-Східна ревізія». Найближчими місяцями ця книжка побачить світ.

– А що нового чекати в Україні?
– А в Україні я все ще посилено працюю над своєю майбутньою книжкою і мені досить складно сказати, коли вона вийде. Це буде така спроба автобіографічної мапи, там, де географія перетинається з біографією, там, де з моїх подорожей вилаштовуються якісь історії й ці історії подаються через міста, в яких я щось таке пережив. А міста розташовані в порядку абетки і таким чином книжка буде складається з 111 міст.

– Це міста-блоктастери. І я дуже б хотіла попросити вас, пане Андрухович, щоб там на літеру «П» була в майбутньому Прага.
– Так, обов’язково буде. Це взагалі одне з найважливіших міст, тому що це (загалом так сталося в мене в житті) було перше закордонне місто, яке я відвідав ще в дитинстві. Й це мусить обов’язково якось по-особливому прозвучати в майбутній книжці.

(Прага – Київ)

Автор: Оксана Пеленська
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/11/27/220711.html

Творчі плани, які ще чекають реалізації, інтенсивна робота на межі музики та поезії, оптимістична проекція на майбутнє – така налаштованість цієї розмови.

Чого чекати від нової книжки, якою буде подальша співпраця з «Karbido», чи втілиться один з романів Андруховича у фільм, наскільки постійні мандри відривають від «українського ґрунту»?.. Такі питання, породжені звичайною цікавістю та заангажованістю в українську творчу динаміку, за можливості поспілкуватись ініціювали доволі тривалу розмову.

А виглядала вона достоту так.

- Найперше розкажіть про Вашу нову книжку. В Інтернеті з’явилася інформація, що це має бути щось на зразок «автобіографічної карти світу». Там мають бути описи міст, інформація про міста або ваші рефлексії стосовно міст, в яких ви бували. Чи можете Ви розказати більше? Які то міста? Чому їх саме 111?

- Насправді це не дуже зручне запитання, бо я вирішив все-таки продовжити працю над книжкою і поменше про неї розповідати, поки вона не вийшла. Але можу, наприклад, пояснити, чому все-таки 111. Зрештою, ще стовідсоткової впевненості немає, що саме стільки буде. Коли вона буде дописана до кінця або майже до кінця, мені стане зрозуміло точно: добре це чи ні. Поки що мені просто подобається цифра 111. Це такий паліндром. Можна читати в обидва боки. Реально кажучи, міст, про які я або невимушено цілком, або трохи з натяжкою можу щось розповісти, є від ста семи до ста двадцяти. Але деякі я відсіюю через те, що, скажімо, немає в них потреби. А деякі навпаки виникають через потребу, щоб задіяти всю абетку, за винятком м’якого знаку, звичайно, на нього не може бути міста. І, відповідно, доводиться робити якийсь відбір. Іноді ціною міст, назва яких починається на якусь поширену літеру, скажімо, «Х» або «Б». Я міг би про це місто щось написати, але, з іншого боку, необов’язково – бо нічого надзвичайного. Натомість мені обов’язково треба, щоб було якесь місто на «Ї» або на «Й». Тут, відповідно, абетка багато диктує. Я маю надію, що на березень наступного року з цим усім впораюсь. До наступного львівського Форуму маю надію, що ця книжка побачить світ. І може, в останню мить виявитися, що така абеткова композиція продиктує щось таке, що їх стане 112. Бо це така книжка, яка значною мірою пише себе саму.

Я ще таким не займався ніколи. Я насправді аж тоді побачу, і ми всі побачимо, як воно взаємодіє, коли всі тексти до решти будуть дописані і всі міста будуть вилаштувані в єдино можливому порядку. І цей порядок не я вигадав. Відповідно, можна буде бачити, як вони між собою перегукуються: чи там з’являться якісь зв’язки між ними. Тому це така відкрита ситуація, яку я сам не можу передбачити. Я просто пишу, як мені пишеться, а коли потім це все наскрізь прочитуватиму, у мене можуть з’явитися підстави щось десь змінювати: якесь місто зняти зовсім, якесь інше додати.

- А як ідея така виникла? Коли?

- Як виникають ідеї – це така абсолютно загадкова справа. А коли? Довго тривало це виношування. Це було десь років тому чотири, коли я ще був на попередній стипендії в Берліні. Я тоді багато їздив із виступами Німеччиною. Мабуть, я задумався над тим, що складається цілий список міст, в яких я бував. Але я багато разів відкладав це. Так впритул писати я це почав десь у березні цього року.

Я остаточно зупинився на базовому списку. Тут знову ж така ситуація, що я не пишу їх в тому порядку абетковому. Пишу, як на душу ляже. Сьогодні у мене є бажання написати про місто на літеру «Х», і я пишу про Харків. Або зараз я готовий до цього міста, і я пишу. Я не бачу, як ця цілісність складеться. В мене є поки що 53 розрізнені тексти.

- І має бути якийсь настрій до саме того міста, якісь спогади…

- Абсолютно. Завжди знайдеться місто, про яке можна більше розповісти. Про інше – зовсім мало, але теж цікаво. Мені зараз дуже багато дала подорож до Америки, де я не був фактично більше восьми років. І це, скажімо, що я мав достатньо часу вільного, кілька днів, щоб походити Нью-Йорком. Ще ніколи не мав такого задоволення самому ходити, бо завжди з кимсь, хтось щось показує.

- Із тих міст, про які Ви пишете, яке було найбільш переломним для Вас?

- Не одне. Це буде зрозуміло кожному читачеві, воно випливатиме з обсягу і тексту. Але я вже можу сказати про деякі. Ці міста я називаю блокбастерами. Бо якщо про більшість міст звичайна довжина тексту – сторінка або дві, то про ці буде іноді 20, іноді 30. Це будуть вже такі розгорнуті тексти. Це, безумовно, Львів, Київ, Берлін, напевно, Москва і, напевно, Нью-Йорк, з яким не пов’язано багато фізично часу там проведеного, але натомість матеріал такий, що багато можна розповідати. Там навіть за годину можна прожити щось таке, що у Львові проживаєш за кілька років.

- Ви зараз багато працюєте з «Karbido». І я хотіла запитати про цю співпрацю – поєднання музики і поезії. Коли до Вас прийшло таке бажання і чи пам’ятаєте перший раз, коли читали свою поезію під музику? Як запам’яталися відчуття такого читання, чи це щось таке зовсім інше? Звичайно, це не нова ідея – читати під музику.

- Абсолютно не нова, але вона завжди приваблива. У моєму випадку, я про це вже неодноразово казав, що в мені заснув, можливо, навіки музикант. Але цей «хробачок» мене завжди точив, тобто таке якесь бажання знайти поєднання моїх текстів із музикою. І я зараз задумався, коли щось таке перше було. Мабуть, це було з Іздриком. Наша співпраця з Іздриком в середині 90-х років. Він створив фортепіанний цикл. Це були переважно мої вірші – цикл «Середньовічний звіринець». І ми це з ним публічно виконали кілька разів.

Пам’ятаю, що це подобалося публіці. Вперше, щоб не помилитися, я думаю, це було у Франківську. У франківській філармонії була презентація вибраного «Бу-Ба-Бу», це десь кінець 1995 року. Ми підготували це так, що він зробив якийсь запис свого фортепіанного матеріалу. Я з цим ходив у слухавках і намагався своїми текстами потрапляти. Там не тільки треба було ритм, а буквально, щоб до мікрону якісь моменти цього вірша резонували з відповідними моментами музики. Там ішлося про те, щоб знайти адекватний темп та інтонацію до читання. І після довгих вправ ми це достатньо з ним відшліфували, ми кілька раз цей номер виконували разом. Я тут не враховую того, що ще трошки раніше я виходив із рок-гуртами. Передусім це був «Мертвий півень». Це трошки інше, бо я виходив як співвиконавець їхньої пісні на мої слова, але це не була якась самостійна композиція. Це так чи так була пісня, яку і без мене могли виконати. Пам’ятаю 1994 рік, ми це робили у львівському цирку. Того ж року було десятиріччя «Бу-Ба-Бу», я там разом із «Півнями» і «Плачем Єремії» виступав. Це абсолютно початки.

- Якщо говорити про «Andruxoїd», то вважаю, що, прослухавши його хоч раз, Ваша інтонація «в’їдається» у доброму сенсі настільки, що читати ці вірші інакше неможливо. Інтонація, яка сформувалась у читанні під музику, є фундаментальною.

- Можливо, це аж так в мої наміри не входило. Насправді кожна людина має право і повинна якісь власні інтонації цьому надавати, але, напевно, ці авторські інтонації такі, які себе найбільш нав’язують. Мабуть.

- Якщо говорити про проект з «Karbido»–«Самогон», тепер «Цинамон» і майбутній «Абсент». Чому трилогія, чому такі назви і чому «Karbido»? Як Ви з ними сконтактували, спрацювались?

- У кожному разі я дуже радий, що випадок звів мене з цими музикантами. Звів нас у момент, коли був власне «Andruxoїd» записаний. І цей польський менеджер, директор фестивалю, який запросив «Karbido» і мене та інших поетів, він був єдиний, хто знав, що з цього може щось вийти, він його слухав, він знав цей матеріал. А музиканти з «Karbido» не знали матеріалу, мене і моєї творчості. Але вони знали, що їх запросили пограти на поетичному фестивалі – робити постійно якесь музичне тло для різних поетів. Тому вони попередньо просили тексти цих поетів, щоб там бренькати. Це мало бути саме бренькання, тому що це був такий формат, коли стоїть перед публікою поет, і публіка має бути сконцентрованою на ньому, чути його слова, його виступ. А музиканти тільки десь дуже-дуже ненав’язливо позаду. Але коли цей директор прослухав «Andruxoїd», він вирішив мене з «Karbido» якось схрестити по-іншому, не так, як усіх поетів. Він запропонував мені приїхати на день раніше, познайомитися з ними. І щоб ми спробували в якомусь іншому руслі, коли це було б рівноправно: музика і мій текст. Я приїхав, дав їм цей диск «Andruxoїd», і сказав – ось, послухайте, і щось таке зробимо з вами. А їх, як музикантів, це десь образило, чому я їм нав’язую чиюсь музику. Вони демонстративно не стали цього слухати. Коротше кажучи, ми майже нічого не підготували. А наступного дня вже був цей виступ. І десь за півгодини до виступу я їм дав тексти на руки і сказав – отут має бути таке, а тут я хотів би таке, зрозуміло, що це «Козак Ямайка» – тут має бути реґґі, а тут має бути якась така печальна балада. І вони це зробили. І як для такого імпровізу це було дуже й дуже гарно. В мене десь в архіві є брудний запис безпосередньо звідти, з місця події.

Але ми потоваришували після цього виступу. Ми десь у театральному буфеті сиділи на пиві, чи не на пиві, і домовлялися про співпрацю майбутню. І раптом вони всі загорілися бажанням, і я також, працювати рвазом. А потім це вже було питання більш організаційне. Той самий директор назбирав якихось коштів. Ми вилучили якийсь такий час, коли я теж міг приїхати до Вроцлава. А ще перед тим я вислав їм всі тексти, які ввійдуть у «Самогон», і, коли я приїхав, в них були вже готові практично композиції. Тобто мені залишалося записати тільки мій голос. І тоді ж придумали назву «Самогон». Власне, це була моя пропозиція, тому що вони – «Karbido», тому «Самогон». Їм це сподобалося, і ми тоді не думали про трилогію. Ми думали, як би видати от це, от і все. Я до цього ставився взагалі, як до епізоду, що я зацікавлений мати ще один компакт-диск, де я свої вірші читаю з музикантами. Але мені зовсім не хотілося їздити з якимись концертами, з тим, щоб це розкручувати. Я був просто вдячний Артурові Буршті (так звати того менеджера і видавця), що він це зорганізував, знайшов ці кошти. Але Артур не просто це так зорганізував, він вирішив давити з тим, щоб ми ще й концертували – йому треба було продавати диски. І у 2006-му це був такий же фестиваль, але вже рік після того, і ми зіграли прем’єру «Самогону», що було дуже гарно прийнято. І аж тоді під кінець року прийшла ідея, що ми ж це можемо видати також українською мовою. Наша співпраця – це такий дуже повільний процес. Ми рідко бачимося. Іноді ми достатньо інтенсивно листуємося. Коли вже вийшов український «Самогон» минулого року, і коли ми зробили цей тур по Україні, ми раптом це полюбили. Нам тепер хочеться їздити і виступати.

А «Цинамон» народився завдяки іншій випадковості. У Дрогобичі раз на два роки відбувається інший фестиваль, присвячений пам’яті Бруно Шульца. І організаторка цього фестивалю Віра Меньок заздалегідь запросила мене показати музично-поетичний перформенс із Міколаєм Тшаскою, тобто знову все почалося з «Andruxoїd». Міколай дав свою згоду, і це мало відбутися у травні 2008 року. А потім якось за кілька місяців перед фестивалем з’ясувалося, що Міколай ніяк не може приїхати. Щось треба робити, якось рятувати цей номер. Бо вже в якихось фестивальних програмах це з’явилося, і я їй підказав «Karbido». Кажу, останнім часом я більше з ними працюю. Єдина тут проблема, що замість одного Міколая їх має бути аж 4. Це проблема витрат, фінансова, організаційна. Але якщо йдеться про творчий бік, то це може вийти щось набагато цікавіше, і ми зіграємо якусь справді нову програму. І вона погодилася, запросила «Karbido», і ми тоді стали через поштові контакти придумувати, що ж це мало би бути. Ну, це треба пов’язати з Бруно Шульцем, бо це все ж фестиваль його пам’яті. А з іншого боку, це має бути щось нове. Це не має бути якась така «консерва», 30-ті роки чи щось таке. Тоді спала на думку ця назва – «Цинамон», оскільки одна з головних книг для розуміння Шульцової творчості – «Цинамонові крамниці». У нас вживають слово «кориця». Ми домовилися з музикантами так, що ми робимо, на відміну від «Самогону», камерний проект, щось на зразок якогось такого кібер-кафе, якийсь такий обмежений лаконічний простір, що їх буде не четверо, а троє. Тобто нам не потрібні барабани, відпадає ударник. І вони втрьох решта приїжджають зі своїми леп-топами, і ми робимо насправді електронний проект. Причому власне такий ембієнт, внутрішній, буквально якась квартирна така музика. Я відібрав свої вірші давнішого часу, ніж на «Самогоні», але це один і той самий світ завжди – стара Галичина, божевільні, диваки, якесь містечко – світ, де міг Бруно Шульц перебувати поруч із ними. Тому це до нього прив’язано. А робилася ця пра-пра-пра-прем’єра в Дрогобичі. Вони приїхали буквально вночі напередодні нашого виступу. Але відпала ідея, щоб в якомусь кафе це робити, тому що все-таки замало людей могло би потрапити, ніж було охочих. І нам запропонувала Віра абсолютно геніальну штуку. Там у них дуже симпатичний двір міської ратуші: таке патіо, внутрішній дворик. І було домовлено, що ми весь день можемо готуватися, а на вечір мав бути цей концерт. Звісно, хлопці приїхали із заготовками. Вони такі, що завжди працюють наперед. Вони мали мої тексти. І ми з ними впродовж дня пройшли всю програму. Надвечір ми її виконали. Це дуже сподобалося, і тоді ми вирішили, що ми будемо працювати над таким повноцінним альбомом «Цинамон». 23 листопада в Польщі буде прем’єра, диск побачить світ. Ми насправді розвинули все те, що було в Дрогобичі. Зараз це таке далеке одне від одного, але основи лежать там. Зараз це обросло звуками. Вони, скажімо, поки готувався диск, їздили з концертами в багато інших міст і просто записували звуки. Крила голубів десь записали в Єрусалимі, рух вуличного транспорту десь в Единбурзі, а ще щось записали в Гонконзі. І вони купу всяких додаткових речей повводили туди. Плюс в останній момент у нас з’явився ударник. Це теж така дуже смішна по-своєму історія. Такий геніальний барабанщик, швейцарець молодий, який має два власні диски, лише на барабанах грає. Його звати Петер-Конрадин Цумтор (майже Цумбруннен). Він живе в якомусь там високогірному селі глухому в Швейцарії, але він дуже стежить за музичними новинками з Інтернету і виловлює їх, і так далі. І паралельно з тим він не знав, що ми працюємо разом, але він великий шанувальник моїх книжок. Він взагалі великий фанат української літератури, але може її читати лише в німецьких перекладах. Останнім часом він просто захоплений Тарасом Прохаськом, в якого зараз єдина книжка німецькою вийшла, і він її читає. І він зробив дуже таку дивну штуку: зняв з Інтернету деякі з тих композицій, які «Karbido» вивішувало. У власній студії пододавав до них партію ударних, і знову ж таки Інтернетом їм повідсилав. І це їм дуже сподобалося. І зараз от на диску, який вийде, його практично немає, в кількох місцях тільки він вступає. Але коли ми концерти будемо робити – він обов’язково з’явиться. І це серйозно вплинуло на виконання, концертний варіант набагато жорсткіший. Більш роковий, на диску ще домінує така м’якість.

Коли стало фактом, що ми робимо другий диск, то вилаштовується така лінія, і хочеться, щоб було три. І тоді ж виникає ідея, що буде трилогія. Ми ще поки нічого не маємо. Але про це вже скільки повторено в інтерв’ю, що ми зобов’язані будемо це робити.

- Ви багато їздите, живете і в Україні, і на Заході. Така концепція «двох світів» Вам вигідна? Якщо говорити про асоціації, то що є там, чого нема тут, і навпаки?

- Я уточню, що це не можна було собі скласти як життєву концепцію, раціонально. Життя само вивело на це. І коли я задумався над тим, чому я так часто погоджуюсь їхати (хоча не завжди погоджуюсь, якби я всі можливі запрошення приймав, я б тільки там і сидів). Але чому все-таки я погоджуюсь, і чому повертаюсь. Я дійшов такого висновку, що, мабуть, це само мене знайшло. І ця ситуація мені найбільш відповідає. Але аж так називати це життєвою теорією чи концепцією я б не став. Про ці асоціації, я думаю, що є якась така справа, що там і там я ціную цю ситуацію бути своїм, бути включеним в це життя і розуміти його, розуміти, що взагалі тут зараз відбувається. Насправді відмінності не такі великі, як нам може здаватися. Це все дуже узагальнено, бо насправді немає чогось такого єдиного, як єдиний Захід. Є одна картинка цього світу десь в Італії чи Іспанії, зовсім інша – в Німеччині, ще інша – в Америці. Але що може їх об’єднати? Є такий фантом, називається «Західна цивілізація». Насправді на такому рівні є відпрацьованість речей, які функціонують. Ти можеш зручно розпорядитися своїм часом, бо на якомусь базовому рівні вже все укладено. І воно укладено тисячоліттями. Бо це все знайдено ціною постійного допасовування, пошуку тощо. Це здатність думати наперед і планувати.

- Раціональність і прагматизм.

- Абсолютно так. Але вони на такому рівні шліфовані, що за цим можна вже якийсь містицизм іноді побачити. Бо це насправді не є якась високо ідеальна структура – «Західна цивілізація». Насправді йдеться про кілька базових речей, які були від початку, вирішувались завжди. Було визначено, що потрібні добрі дороги, що потрібно боротися з нечистотами, працювати над ідеєю з водогоном і каналізацією – такий от рівень. І ще, мабуть, намагання людей домовлятися між собою для того, щоб вигравали всі разом, щоб вигравало суспільство. А от у нас це відсутнє. А якщо присутнє – то в якихось непомітних для нас ознаках. І насправді іноді це дуже потрібно, насправді іноді потребуєш цього занурення в рідний, власний хаос, невлаштованість. У цьому теж є щось дуже привабливе. Але хотілося б, щоб хоч якусь частина цього ми перейняли. Тому що на рівні якихось обов’язкових у світі викликів ми ніяк не можемо втриматися, витримати цивілізовану планку, як от з епідемією зараз. Я дуже туманно говорю, але в принципі це явище, яке роками знають у кожній країні, але до неї завжди підготовлені. Як би там не було, вони завжди думають про це майбутнє, завжди планують. Є ще така штука, що вони завжди планують також і найгірший сценарій. Вони думають, добре, ми тут на 100% все розпланували, все має діяти, але може статися все одно щось – в такому разі і т.д., і т.д. Нам це зовсім не притаманно, в нас навіть позитивного плану немає. В нас є просто розрахунок на фарт. Пощастить, винесе, якось воно буде, виліземо, проб’ємося, прорвемося і т.д.Це така якась принципова різниця. Але я не хотів би стверджувати, що це якесь наше українське, що воно невиправне, що це нам судилось і ми такими будемо. Ми насправді дуже нестійкий поміжцивілізаційний терен – українці. Ми відтворюємо у своїй ментальності певні базові риси тієї східної цивілізації, але ми цілком відкриті, ми потенційно здібні, здатні навертатися в цю західну цивілізацію. Тут іде наша внутрішня боротьба за нас самих, до чого ми схилимося. А найкраще було б, зберігаючи багато цієї спонтанності і непередбачуваності, назвімо це такими м’якими словами, в той же час перейняти багато цієї ґрунтовності. Я впевнений, що такі дифузії можливі. Бо в Європи як континенту нема майбутнього, якщо вона не буде переймати «схід» від Заходу і «захід» від Сходу.

- Шпенглер про це казав. Але якщо говорити про Схід – не той, що за нашим східним кордоном, а якщо взагалі говорити про Схід в позитивному сенсі, то де на Сході ви хотіли б побувати, що Вас вабить? Ви все-таки людина західна.

- У моїй новій книжці фактично немає Азії, бо я не був там. Але я уникаю і не хочу, бо мені власне це нецікаво, відвідувати якісь далекі землі, країни в туристичному сенсі. Просто відвідати, бо я ще там не був, а кажуть там цікаво – я не стану цього робити. Мені треба, щоб на це вивела якось доля, і щоб це не була банальна туристична подорож. І коли я оце зараз виступав в одному з університетів в Америці, я зауважив під час читання, що там сидить молодий хлопчина – індус на вигляд. І це підтвердилося потім, бо він до мене підійшов і заговорив. І, звичайно, він був здивований, чому я написав цикл віршів «Індія», а я з них дещо там прочитав. Я знав, що він підійде з цим запитанням. Він почав запитувати мене, чи я там був, я став пояснювати, що ні і що це не та реальна Індія, а Індія, як її собі уявляла середньовічна людина десь в Європі, як край світу і кінець географії. І в нас затяглася ця розмова, і мені було незручно, бо в черзі стояли інші люди по автографи і т.д. Тому я запропонував, щоб ми продовжили мейлом спілкуватись. І ми зараз листуємося. Він має три імені, одне з них Ґаутам. Я його запитав, де там ім’я, а де прізвище, я хотів би знати, як до нього звертатися.

А він до мене звертається «Dear Sir», дуже дивно, ніхто так до мене не звертається, з якоюсь такою східною повагою. Він написав, що «Ґаутам» – це прізвище, що він із роду Ґаутам. Я написав, що «Ґаутама» – це одне з імен Будди. Він народився, як Ґаутама. І він написав: «звичайно, він із нашого роду. Це мій рід, я з цієї родини. Ми брахмани. І Будда – це 5 століття до нашої ери, а насправді нам десятки тисяч років. Будда – це один із наших». От він мене тепер постійно кличе до Індії: «Індія – це не Бомбей, не Делі. Це тільки туристам показують, а Індію треба знати глибше». І це як якийсь такий, скажімо, знак для мене. Я до цього мушу з великою уважністю поставитися. Такі речі прийнятні. І якби щось таке зав’язалося з Японією, я б попри всі упередження до неї теж поїхав. Але не хочеться їхати в якісь Емірати чи Туреччину, бо там пляжі, і таким чином доплюсувати цю країну до свого списку.

- Воно так ніби само собою стається.

- Так, щось трапилося, що серед тієї нечисленної авдиторії був саме такий екзотичний тип. І «Індію» я став читати не з огляду на те, що він тут присутній, а тому, що залишалося якихось останніх 5-7 хвилин. І якраз у Майкла Найдана був переклад кількох частин. А потім думаєш – випадково це чи невипадково. Але це остаточно можна буде сказати вже після подорожі до Індії.

- В Інтернеті з’явилась інформація про екранізацію «Рекреацій». Це має бути короткометражка Володимира Тихого. А чи хотіли б Ви зняти повнометражну картину за своєю книгою? Яка б це книга мала бути? І якщо говорити уявно, то якби Ви мали можливість, кому б довірили режисерування? Уявімо, що це міг би бути Тім Бартон, Джим Джармуш, брати Коєни?..

- (сміється) …Ми з Михайлом Найданом завжди думали, що будемо екранізувати «Перверзію», і що ми запросимо Романа Поланского. Але тепер ця справа під великою загрозою, бо його можуть засудити, він десь там досі в тюрмі сидить. Це жарт, звичайно. Я думаю весь час, що якби мав змогу цьому повчитися, то я би хотів сам ставити фільм і це був би фільм за «Перверзією»,за її мотивами. У мене є навіть готовий, майже готовий кіносценарій, який мала ставити інша людина, але наші розбіжності були завеликі. Я не погодився, щоб цей режисер так змінив усе. І тому воно заморожено, воно нікуди не розвивається, не рухається. Це мав би бути дорогий фільм. Але я чекаю якоїсь такої нагоди, такого дня, бо думаю, це знову ж таки є якісь такі ігри долі. Бо знову ж таки, якщо воно в мене десь там лежить, то воно фільмом колись обов’язково стане. До цього фільму я би бачив режисера радше такої зовсім молодої школи. Тому що я цей фільм бачу, як такий різновид екшену, треба бути дуже сучасним у кінематографічній мові. І в той же час я хотів би бути поруч, бути другим режисером. Але суто технічний бік взяв би на себе цей невідомий нікому молодий талант, який може красиво скомпонувати, змонтажувати, поставити сцени.

- Якщо вести мову про інше. Ви починали як поет, і у есеї «Час і метод» писали про свої перші вірші як «пасивно споглядальні» та «ідейно неспроможні». Чи вважаєте, що має бути інакше?

- Це з іронією. Мені це закидали. Я був гарячим захисником цього, що поезія не має нести якусь ідеологію в собі. Тоді така ідеологічна фішка, що у виховній роботі з молоддю говорилося про «активну життєву позицію» радянської молоді. І я це ненавидів. Тому пасивна споглядальність видавалась мені дуже потрібною рисою, коли у мене з’явився досвід з офіційними редакціями і видавництвами, в мене всюди цього вимагали.

І мені постійно закидали ці моменти – «ідеологічна неясність, туманність» і «пасивна споглядальність». Пам’ятаю, що в мене дуже часто «вікно» було присутнє, у віршах – погляд з вікна присутній, що може бути пасивніше. І цей редактор якесь там надцяте «вікно» обкреслював і писав на полях – «хоч би вже раз вийшов з хати» (сміється) . Завдяки їм я зрозумів ще одну штуку, що справді «не стільки світу, що в вікні». Одна справа ця комуністична ідеологічність, але без платформи ідей певних і без життєвої активності поет справді втрачає щось. Він мусить кудись виходити у світ. Ця, власне кажучи, стадія розуміння завершилася на виході моєї першої збірки 1985 року, і я вже з достатньо інших позицій про це все думав. Я почав думати про самоцінність реальності як такої, яка є, можливо, ціннішою від поезії, чому ні. Перед тим мені видавалося, що поезія понад усе, а все решта – приземлені дурниці.

- Коли прийшло усвідомлення того, що «я пишу добре, і це – моє»? Чи це було усвідомлене рішення, чи це прийшло само собою?

- Складалося докупи кілька речей. Я з цим нічого не міг поробити: час до часу мене тягнуло до писання, і все. Під впливом чогось, першопоштовх у чомусь прочитаному, побаченому – витягав якийсь там зошит і писав. З якогось віку став робити самвидавчий часопис, це ніби свідчило про потяг до журналістики, але яка там журналістика, там все ж таки була вигадка. А паралельно з цим я мав досвід шкільної рутини, коли мав за твори найвищі оцінки, їх зачитували перед класом, іншим учням ставили в приклад, перемагав з цими творами на олімпіадах. Мені було таке підтвердження, що мені це дається, що це ніби моє.

- Чи Ваше постійне мандрування породжує бажання якогось затишшя?

- Так, безумовно. Це я тут, удома знаходжу. Це гарно якось так чергувати. Затишшя мені потрібно ще й для того, щоб якісь нові речі створювати. Тому що в розхристаному стані, в дорозі нового я нічого не можу написати. Це не приносить радості. Я міг би зусилля якісь прикладати, але навіщо? Я можу активно працювати в потягах, літаках, на вокзалах – перечитувати, виправляти вже те, що написане. Але створювати новий текст мені треба на своєму місці.

- Що б Ви ще хотіли встигнути як письменник?

- О, я ще страшенно багато хотів би встигнути! Я ще не збираюсь «закривати лавочку». Після цієї книжки з містами побачимо, бо в мене є ще ідея кількох романів. Насправді я повільний у підході. Є ще ідея збірки коротшої прози, де будуть історії з якоюсь постаттю в центрі. І це будуть фактичні люди, які справді існували. Невигадані люди, історичні постаті. Якийсь, скажімо, несподіваний погляд на негідника чи крайнього грішника, яким він там постає в історії. І для цього мені потрібна фактична база, яка дозволяє іншими очима глянути на те, що він робить.

І якщо в мене назбирається достатньо таких історій на книжку, то буде книжка. Це виникло з потреби написати текст до збірки «Сто тисяч слів про кохання», де я написав текст про вбивство Бандери, але в центрі оповіді не він, а його вбивця. Після цього тексту я подумав, що можна назбирати таких постатей на цілу книжку. І можна спробувати якось більш багатозначно потрактувати кожну з цих ситуацій. Але є лише кілька, на книжку не вистачає. Це складається більшою мірою випадково. Я якраз зовсім не по-західному на випадок покладаюся, типово для всіх нас.

Автор: Христина Семанюк
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/11/17/132603.html

Бесіда відбулася після виступу Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які знайомили українську публіку з творчістю швейцарських поетів Педро Ленца і Рафаеля Урвайдера. Андрухович часом експериментує зі звуковим представленням своїх творів: розпочав «сольну» діяльність разом з польським гуртом Karbido. Хоча й раніше у нього був досвід роботи з іншим польським проектом, наслідки якого можна почути на диску «Andruхоїd» (2004), проте, на відміну від «Самогону» (перший диск, записаний разом з «Karbido»), він не мав творчого продовження. Письменник розповів про «Цинамон» (нещодавно він був озвучений на Festiwalu Dwa Brzegi w Kazimierzu Dolnym і скоро з’явиться в продажі) та про спільну роботу з гуртом «Мертвий півень».

— Пане Юрію, як виникла ідея озвучити свої поезії під музичний супровід?

— Це була мрія. Можливо, навіть писання поезії стало вже наслідком того, що я мріяв з музикантами виступати. Десь у підлітковому віці почав слухати рок-музику й цікавитись, про що йдеться в піснях. Я англійської мови, нажаль, у школі не вивчав, тому доводилось кожне слово шукати в словнику… А згодом так розмріявся, щоб виступати на сцені з рок-музикантами. Коли почав свої перші юнацькі вірші писати, то я собі уявляв — може колись вони стануть музичними композиціями.

— Коли писали тексти «Пісень для Мертвого Півня», які, за вашими словами, «неможливо було б заспівати», чи виникало бажання «не-проспівати» їх разом із «Півнем»?

— Ні. Іронія в тому, що я назвав так збірку – «Пісні для Мертвого Півня», але насправді співати їх ніхто не повинен був. Ось це, власне, була несподіванка для мене, що «Півням» вдасться створити такі композиції.

— Які відмінності роботи над «Самогоном» та другим, спільним з польським гуртом Karbido, альбомом?

— Були достатньо відмінні обставини студійні, тому що «Самогон» ми записували у Вроцлавській студії, погано пристосованій для музики саме такого характеру. А вже над «Цинамоном» працювали в комфортних умовах у Варшавській студії, яка належить одному з учасників Karbido, він же у нас програмер і клавішник. Було більше часу, і ми набули досвід. Але в цілому принципових відмінностей немає, бо це практично ті самі музиканти, і невеликий проміжок часу пройшов від роботи над створенням першого альбому. Хоча «Цинамон» як музичний проект достатньо відмінний. Утім, про це варто говорити вже після того, як альбом побачить світ. У кінці вересня вийде польське видання, а коли буде українське – поки що сказати не можу, але дуже сподіваюсь, що наступного року.

— Розкажіть про Ігоря Смичика, який зібрав у етнографічних експедиціях чимало матеріалу, в тому числі й «Зелену ліщиноньку».

— Я від нього запам’ятав цю пісню, і згадую в «Таємниці» — даю йому кілька характеристик: геніальна людина – і як художник, і як музикант. Він чудово грав на гітарі, але відколи закінчили інститут, ми не бачились, а тому він для мене, ніби людина з минулого часу. Ігор живе в Кіровограді, працював викладачем художньої школи. Чи він якось розвивав свої музичні нахили — мені невідомо. Він не грав у жодному гурті (був застільний музикант, тобто, коли у гуртожитку компанія збирається за столом і хтось, як душа компанії, грає на гітарі та співає). То були позитивні застілля. Вони «підсвічувалися» красивими піснями й голосами. Суттєво відрізнялося від застіль студентів, наприклад, механічного факультету. Там переважно мордобоєм усе закінчувалося. Це був період, коли радянська естрада змагалася з найкращими зразками західного арт-року, і в наших гуртожитках перемагала, звичайно, радянська естрада. Тому такі застілля давали нам шанс щось протиставити.

— У якому напрямку плануєте розвивати манеру подачі тексту — в сторону співу чи речитативу, як це було в «Andruхоїdі» чи «Самогоні»?

— Я б сказав, що «Самогон» вже багато в чому відмінний від «Andruхоїdа». В «Цинамоні», мабуть, в цілому, вже трошки більше моментів власне співу. Але зараз мені ще не дано вгадати. По-перше, ми ж задумали трилогію: після «Самогону» і «Цинамону» має ще бути «Абсент». А ще поки що невідома його концепція, ми тільки знаємо, що буде третій альбом із такою назвою. І от може в «Абсенті» дійсно спробувати вже поспівати. Я побачу, які будуть реакції на «Цинамон». Як будуть сприйматися оті шматки співу.

— Чи виникали ідеї «живих» альбомів з Karbido чи «Мертвим півнем»?

— Це симпатична ідея, але її реалізація в тумані. Тому що це, на мій погляд, немає сенсу робити в ситуації, коли кількість публіки недостатньо вагома. Публіка має співпрацювати. Має бути дуже активна її присутність. І це означає вихід на інший рівень відомості, популярності…

Автор: Олексій Куценко
Джерело: http://sumno.com/article/zhyly-nemov-spivaly/

Будь ласка, розкажіть про свою майбутню книжку.

Ризиковано поки про неї розповідати, адже я ще й половини не написав. Це буде свого роду енциклопедія, в якій зібрано сто одинадцять міст, розташованих ув алфавітному порядку. Про кожне з цих міст я розповім якусь історію. Або принаймні передам якийсь настрій чи натяк. Не всі історії будуть прозовими — іноді може підійти поезія. Десь це буде, безумовно, довгий, ґрунтовний текст про такі міста, як Київ чи Берлін, Москва чи Львів. А про деякі міста скажу одним-двома реченнями.

Чи ви помітили, що з написанням кожної нової книжки персонажі дедалі втрачають риси літературної вигадки й наближаються до вас? Увиразнюється автобіографізм. Чому?

Це означає, що я насправді успішно обманюю. Я створюю таку ілюзію, бо насправді це й далі персонажі. Не хотілося б відкривати таємниці власної творчої кухні. У всякому разі, я пропоную припустити, що це не я, а персонаж, який просто так само називається.

Окрім писання книжки, що ще ви робили в Німеччині?

Я почав із того, що приїхав із перекладеною на третину п’єсою великого Шекспіра «Ромео і Джульєтта», і перше, що я зробив, — завершив переклад. Досить багато й наполегливо працював: порівняно з «Гамлетом», мені було складніше. Причому з формальної точки зору: це твір, у якому більше римованого тексту. Треба працювати більше над технічними аспектами. Крім того, я в цей час записав два компакт-диски: один із «Мертвим півнем» і один з «Carbido». З останніми це вже другий диск нашої майбутньої трилогії —– після «Самогону». Цей зватиметься «Цинамон», а третій — «Абсент», але ми ще не починали роботи над ним. Записаний із «Мертвим півнем» диск називається «Made in ЮА». І майбутня книжка. За великим рахунком ось ці кілька речей.

А може, крім музики й літератури, ви займаєтеся ще якимось видом мистецтва? Наприклад, живописом.

Ще ні, я не дозрів. Але не відкидаю такої можливості.

Якщо зараз озирнутися на самого себе на початку творчого шляху. Певно, за цей час нагромадилася велика кількість чогось у складі особистості. Чого саме?

Я вважаю себе і «везунчиком», і взагалі щасливою людиною — найбільше нагромадилося позитивних змін. Думаю, навіть так: якби я мав можливість вибору, чи стати знову тим молодим початківцем, то напевно би відмовився. Бо я, згадавши собі, як через ці терни переходити, не позаздрив би початківцеві. Це все чистилище, і пекло, і жахливий час із усіма видавничими нетрями, цензурою… Єдине, чому безумовно можна позаздрити — це особливій первозданності чи безпосередності, з якою молодість входить у життя, так банально кажучи. А все інше — ні, ліпше не повторювати. Найкраще так, як є, — я найбільше у згоді зі своєю теперішньою ситуацією.

В одному з інтерв’ю ви казали про чергування захвату від перспектив українського мистецтва й України взагалі із цілковитим розчаруванням. Не боїтеся, що мандри будуть дедалі поглиблювати цей стан і можливо, одного дня остаточно розвернуть вас убік Заходу?

Ні, це неможливо. Я неповноцінний на Заході без України. І я неповноцінний в Україні без Заходу. Я можу існувати лише там і там. Якщо в мене відібрати одну із цих можливостей, я потраплю у глухий кут. Тому страшенно ціную ці свої можливості — бути довше там і трохи тут, або навпаки — довше тут і трохи там. Це щось вражаюче — всюди бути своїм. Розуміти цей світ, бути в ньому органічним і водночас мати ще й інший світ.

Чому зараз віддаєте перевагу як читач?

Останнім часом це non-fiction. Те, що я читав останнє, — дуже гарна, прониклива річ молодого шотландського автора (його польською мовою видали, тому я зміг це прочитати) «Загублений космонавт». Автора звати Деніел Калдер, він написав книжку про відвідини таких регіонів у сучасній Росії, куди ніхто не їздить. Тобто наперед відомо, що там нічого немає. Але це все ще європейська територія Росії: він західним європейцям відкриває очі на те, якою ще може бути Європа. Він відвідує Казань і Татарстан — це ще таке собі. Потім він відвідує Калмикію, республіку Марій Ел, потім Чувашію. Кожен із цих текстів неймовірний: і гострота спостереження, і дотепність, і навіть сентименталізм. Думаю, що це одна з найкращих книжок, які я останнім часом прочитав. Як читач, я зараз дрейфую в бік non-fiction. Листи, щоденники чи подорожі мене притягують набагато більше, ніж романи. Може, мені давно вже добрий роман не траплявся? Тобто добрих траплялося багато, але такий, який знову все переверне, — дуже давно…

А який усе перевернув?

Це можна спроектувати лише на молодість. Це час, коли по максимуму сприймаєш. Потім неможливо однозначно відповісти. Є така книжка і є така, багато подобається, багато вражає… Але по молодості це був перекладений російською роман американського автора з 30-х років, Томаса Вулфа. Роман мав назву «Взгляни на дом свой, Ангел» (Look Homeward, Angel). Я його іноді до сьогодні — не те що перечитую, я не зможу його перечитати «від і до» — але можу відкрити його на n-ній сторінці й хвилин п’ятнадцять у ньому побути. Тоді відкласти. Тому можна сказати, що ця книжка — найважливіша.

Розмовляла Настя Сідельник
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/10/05/174344.html

- Пане Юрію, ваше мовчання настільки затягнулося, що не може бути лише збігом обставин. Ця дистанція тривалістю в рік і кілька кордонів дає можливість глянути на події в Україні ніби ззовні. І як все тут для Вас тепер виглядає?

Мені все це виглядає достатньо песимістично. Але ж нікуди не подінешся, треба тут жити. Тобто я вкотре переконуюся, що у нас дуже слабенькі важелі суспільного співіснування і що в нас складно вибудовувати закономірності розвитку суспільства.

Я двічі переживав певний суспільний пік, коли здавалося, що ми несподівано, якось надзвичайно прогресуємо, що стаємо в один ряд з наймодернішими суспільствами сучасного західного світу… А потім відбувалася така хвиля такого жахливого відкату, стагнації й занепаду… Сьогодні ми в такому занепаді теж. І це десь такий аналог середини 90-их.
- Відстежувати й втримувати у свідомості ці закономірності й зв’язки – цього ж очікують від інтелектуалів? І чому самоусунувся Юрій Андрухович?

Пауза закінчилася, тепер побачимо. Якщо мене ще не забули і є запит. А якщо забули, значить, у мене буде шанс спокійно писати якісь тексти, скажімо так, для вічності.
- Текст, який ви писали в Німеччині, – один із тих, що для вічності?

Чи саме він, не знаю, в кожному разі ця нова книжка була там майже наполовину написана.
- Якщо можна, розкажіть про книгу більше.

Багато наразі про цю книгу розповідати не буду, її ще треба дописати. В кожному разі – принцип енциклопедії чи словника. Це має бути 111 текстів про 111 міст в моєму житті. Тексти розташовані в абетковому порядку. Серед них Івано-Франківська немає: рідне місто не рахується.

З найбільших «блокбастерів», тобто тих текстів, які будуть найоб’ємнішими, – Львів і Київ. Тепер до цього ряду вже належить і Берлін, можливо, дещо більшими будуть також Москва і Варшава. А якщо говорити про міста українські й неукраїнські, то виходить десь порівну одних і других.

Оскільки мають бути представлені усі літери української абетки (окрім Ь, зрозуміло), доводиться деякі міста притягувати за вуха. Наприклад, місто на «Ї» я знаю тільки одне – Їглава в Чехії. І я б про нього, певно, й не писав, якби не було такої композиційної необхідності, а так довелося до нього їхати…
- В чому для вас надмета такого тексту?

Надмета виникне, коли книжка буде дописана. Дуже складно собі формулювати надмету наперед. Спершу виник задум, а полягає він у тому, що абетка однозначно диктує послідовність текстів, від цього нікуди не дінешся, і у зв’язку з цим мені просто цікаво грати з простором і часом, тому що кожен текст про кожне місто в мене має якусь конкретну часову прив’язку. І ось цікаво, як у результаті, коли все буде написано, вишикуються тексти, як ми будемо стрибати з кінця 2000-их в кінець 60-их. Бо, наприклад, моя Прага виникне в 1968-му… А містом номер один, здається, стане Ужгород. Для мене це була перша подорож до іншого міста – 65 чи 66 рік, дитинство. І так само гра з простором: поруч з Ужгородом виявиться яке-небудь Урбіно в Італії, а Дніпропетровськ межуватиме з Детройтом… Чи з’являться якісь містки між цими текстами – ось що мені цікаво. Тобто, насправді, я б хотів у фіналі побачити інтерактивність цих фрагментів. Можливо, це навіть непоганий проект, щоб закинути його у віртуал, скористатися усіма можливостями міжтекстових переходів.
- Схоже, це буде ваша «карта вітчизни»?

Це дуже автобіографічна карта світу, реєстр місць, в яких я щось пережив. Тому за бортом лишається певна кількість місць, в яких я побував, але про які мені нічого сказати, для мене там нічого не відбулося.

При цьому я не занурюватимуся в якісь глибокі культурологічні пласти, ці тексти я намагаюся писати якомога легковажніше, це буде чистий імпресіонізм. За винятком, можливо, тих міст, які стали для мене базовими, як Львів чи Київ. Там, я сподіваюся, що таки йду вглиб…

Тому навіть жанрово ці тексти – іноді оповідання, іноді есеїстика, іноді блог, а десь і поезія.
- На кого сподіваєтеся як на читача?

Про це рано говорити, поки не дописана книга. Але передовсім на того ж, хто читав мої книги досі.
- У вас немає відчуття, що ви втрачаєте зв’язок з українським читачем? Зокрема, після роману «Таємниця»?

«Таємниця» спрацювала б, якби я помер. Це ж був роман-прощання з цим світом. І відповідно вона сприймалася в іншому світлі. Оскільки я живу далі – ну, така ціна заплачена за це: хай вважається цей роман невдалим. А я волію жити далі (сміється).
- Ви не надто часто прирікаєте своїх героїв на символічну смерть?

А це не мала бути символічна. Це мала бути найреалістичніша смерть…
- Слава богу, що цього не сталося. А звідки така фобія раптом?

Це не страх і не фобія. Це реальний епізод мого життя, коли мені було таке пророцтво. Я припускав можливість, що воно справдиться. Тому я залишав наостанок текст, який мав трохи краще мене пояснити. Оскільки ж я живу далі, то цей текст уже не фіксує мене остаточно і залишається лише автобіографічним твором.
- Вам не видається, що сьогодні в аудиторії сформувався запит на тексти, які могли б перевідкрити українську реальність. На соціально-культурну критику, аналітику, в тому числі й мовою літератури?

Я б одразу хотів засперечатися: а як вимірюється існування запиту, що дає підстави стверджувати «зараз існує запит на таке чи таке..» Запит, по-моєму, є сталий – це просто запит на добру літературу. Тобто запит як такий формують самі актуальні автори, а от куди їх поведе, це справа надто тонка і особиста.
- Вас інколи називають своєрідним дипломатом, послом від української культури на Заході. Як виглядає ваша дипломатія?

Що я при нагоді іноді десь також впливаю на просування якихось українських позицій, це ж дуже скромний внесок. Я все-таки письменник, а ніякий не дипломат. Зі мною радяться, як і ще з тисячею інших людей. Іноді запитують, звичайно, про того чи іншого автора, не тільки про літераторів. Я беру в цьому участь охоче, оскільки вважаю, що потрібно всіляко сприяти відкритості нашої країни. Я вважаю, що нам ніщо інше так не потрібно, як ця відкритість, у всіх сенсах. Відкритість також і в тому, що «і ми там», і ми приймаємо в себе. Те, що ми свого часу відкрили кордони, це абсолютно позитивний крок. Зміни в свідомості українців могли б бути колосальні, якби вони мали свободу пересування.
- Чим, окрім роману, ви займалися у Німеччині протягом року?

Спочатку я переклав ще одну велику п’єсу Шекспіра. Це стало продовженням проекту, який почався «Гамлетом». У нас є непоганий переклад Ірини Стешенко, але на сучасній театральній сцені його вже важко уявити. Він добрий для читання… Я зробив, скажімо так, сучасніший варіант.

А ще ми завершили з «Карбідо» (польський джазовий гурт – «ГК») новий спільний альбом, назва якого буде «Цинамон». Зробили польськомовну і українськомовну версії. Наприкінці вересня почнеться тур у Польщі, за тим – в Україні. Перший концерт вже відбувся 4 серпня в Казімєжі над Віслою, на кінофестивалі «Два береги».
- Знову ж напишуть в коментарях – «грантожер».

Я в коментарі від певного моменту вже не заходжу. Я подумав так: люди, які їх пишуть, мають певну свою мету. І я вирішив, що цієї мети вони досягати не будуть. І нехай пишуть (сміється).

Інтернет-коменти якось забирають страшенно багато нашої уваги. Ми починаємо дещо параноїдально перебільшувати їхнє значення. Як свого часу висловився Адрій Мокроусов, і мені його думка подобається, писання в інтернеткоментах – це явище того ж порядку, що й писання на стінах туалетів. І якщо ми надаємо такого значення написам на стінах туалетів, значить, з нами не все гаразд. Навіть якщо це форум БіБіСі – це просто добре вмитий туалет, але ж все одно туалет.
- При цьому інтернет на сьогодні видається чи не єдиним майданчиком для живої суспільної дискусії, що важко сказати про традиційні медіа, особливо телебачення. Як читач, як би ви оцінили стан українських ЗМІ?

Я б сказав, що нинішні медіа демонструють викривлене розуміння двох моментів: журналістської суб’єктивності і журналістської заангажованості. Тобто зараз під суб’єктивністю розуміють відсутність у журналіста взагалі будь-яких оцінок, переконань, відчуттів, а під заангажованістю – здатність добре обслужити господаря. І це абсолютна перверзія. Об’єктивність – це передовсім не брехати і не спотворювати факти. Натомість заангажованість – це якраз переконання журналіста. Я проти того, щоб журналіст був лише медіатором, передавачем інформації. Ні, він може бути присутнім зі своїми переконаннями і думками. Вважаю, що нам бракує сьогодні журналістики з сильним суб’єктивним началом. На жаль, я не бачу серед журналістів якихось термінаторів. Бачу виконавців: ось тут сидить у студії Чечетов, а там якийсь Портнов, і журналіст лише передає слово від одного другому. Шоу на зразок «Шустер-лайв», маю відчуття, пішли на спад. Ну, не можна постійно одних і тих же людей показувати. Вони ж насправді дуже примітивні і нецікаві. Боюся, в українській політиці присутні найнегідніші цього заняття люди. Не просто негідні, а найнегідніші в нашому суспільстві для цього люди.
- В такому разі – чи підете на вибори і за кого будете голосувати?

Голосувати буду, у першому турі – за Ющенка, а далі – побачу.
- Ви ж писали, що страшенно розчаровані в ньому.

Розчарований, страшенно, але з усіх кандидатів у ньому – найменше. В ньому розчарований, а інших просто не люблю.
- Може, це співчуття?

Воно також. Але більшою мірою навіть захоплення. Воно полягає в тому, що він – справжній аутист. В цьому він, власне, неуспішний, він не реагує на кон’юнктуру. Але ця його впертість мені й імпонує: що він, незважаючи на рейтингові втрати, робить ту справу, яку мали б робити ще в 90-93 роках.

Зрештою, я реалістично дивився на цю постать ще в 2004-му. Було ж зрозуміло, що приходить не якийсь наш омріяний ідеал… Але ж ця людина послідовно діяла в певних напрямках, пов’язаних з націєтворенням. Іншого такого політика я в Україні не знаю.
От дивився я днями виступи політичних важковаговиків на відкритті «Донбас-арени», і Ющенко серед них видався мені найбільш адекватним.

Мені навіть здається, що він може продертися в другий тур.
- Як вам, до речі, шоу в Донецьку?

У ньому – вся сучасна Україна. Це крапля, в якій увесь наш всесвіт відбитий. Передовсім це, звісно, домінанта велетенського бабла. Але, думаю, із загальноукраїнської точки зору для донбаського контингенту це позитивна подія, це те, чого там бракує, – задоволення собою самими. Якщо там люди пригнічені самим фактом існування незалежної України, а вона раптом приносить їм якісь позитивні емоції, то це в цілому на користь. Але якщо ми все ж розглядаємо наше майбутнє окремо від них, то все це нам мало б бути байдуже.
- Сьогодні навіть у західних медіа тема розпаду України стає модною, не кажучи про російські. Думаєте, до цього варто серйозно ставитися?

На мою думку, без силового втручання Росії нічого не станеться. Але воно видається неминучим. Припускаю, через усі ці проблеми ми пройдемо між 2015 і 2020 роками. Буде складна ситуація, але ми вийдемо нарешті з цього нацією. Єдине, що я думаю, нам вже сьогодні варто готуватися до втрати Криму. От тільки кримських татар шкода покидати напризволяще…
- Дещо дивно чути від космополіта і ліберала про націєтворення…

Тому що я насправді патріотичний, український космополіт.
Розмовляв Андрій СОВА

Джерело: http://www.gk-press.if.ua/node/1687

Jurij Andruchowycz: Raczej nie, byliśmy naprawdę młodzi i w ogóle nie baliśmy się tymczasowości. Chodziło nam tylko o to, żeby jakoś poruszyć publiczność. Z nas trzech Ołeksandr Irwaneć był najbardziej przywiązany do ówczesnych realiów społeczno-politycznych. W jego tekstach znajdowały się np. nazwiska działaczy politycznych czy literackich, które dziś już nikomu nic nie mówią. Ale to on był najbardziej skuteczny, jeśli chodziło o reakcję publiczności. Moje wiersze przyjmowanie były raczej spokojnie, skłaniały do rozmyślań. Oczywiście przygotowywałem trzy lub cztery teksty, którymi chciałem rozbawić publiczność. Zawsze uważałem, że moje utwory mają drugie dno, że tworzę je dla literackich smakoszy. Moim celem było łączenie w jednym wierszu zarówno wartości uniwersalnych, jak i bezpośredniego oddziaływania na publiczność tu i teraz…

W Polsce z grona autorów debiutujących w latach 80. przetrwało w obiegu czytelniczym ledwie kilku. Przełom miał dopiero nastąpić wraz z debiutami Sosnowskiego i Świetlickiego w 1992 roku. A jak to wyglądało na Ukrainie?

Na początku lat 80. panuje w poezji kompletna szarość. Jest wielu poetów, wśród nich być może nawet ciekawi twórcy, ale nikomu nie udaje się opublikować nic wybitnego. Powstaje określenie wisimdesjatnyky, czyli pisarze generacji lat 80. Przełom następuje w latach 1982-1984. Pojawiają się książki nowej formacji pisarzy, wówczas 23- i 25-letnich. Starszy o kilka lat Mykoła Riabczuk staje się guru całej generacji. On tak naprawdę otworzył mi oczy. Wytłumaczył, że można wydać zbiór wierszy bez tak zwanych parowozów, czyli ideologicznych wierszy o Leninie czy komunizmie. Piszę o tym w mojej nowej książce. Kiedy okazało się, że już wychodzą książeczki bez żadnego parowozu, czyli bez sowieckich ideologii, w 1985 roku zaczęła się wewnętrzna dyskusja. Wytworzyły się dwa różne środowiska. Jedno dążyło do tradycyjnej, poetyckiej mowy i konserwatywnego systemu pisania. Drugie, nazywane modernistycznym, chciało eksperymentować z formą, przede wszystkim z metaforą jako środkiem wypowiedzi poetyckiej. Zaczęła się wojna między tymi obozami. W tym okresie poznałem Irwancia i Neboraka. Postanowiliśmy, że nie przystąpimy do żadnej z tych grup i powołamy trzeci nurt. Tak doszło do powstania Bu-Ba-Bu. Nasze wiersze miały być atrakcyjne w czytaniu i wywoływać śmiech. Podjęliśmy próbę sprowadzenia poezji z obłoków i rzucenia jej na miejskie place.

Czy któryś z wspomnianych modernistów lub konserwatystów debiutujący w latach 80. jest do dzisiaj znany?

To nie jest tak, że ci, którzy pojawili się w latach 80., później szybko zniknęli. Prawie wszyscy są laureatami najwyższej nagrody państwowej im. Szewczenki. Właściwie to my zrezygnowaliśmy z poważnej kariery państwowo-poetyckiej. Jedyne zadanie, którego oni nigdy nie wyznaczyli sobie, to wyjście poza granice literackiego getta. Wszyscy tam zostali. Teraz te nazwiska nikomu spoza kręgów literackich nic nie powiedzą.

Czy Bu-Ba-Bu, ze swoim przesłaniem, to odpowiednik polskiego “brulionu”?

Odpowiednik to jest dobre słowo, bo jednak to nie było to samo. Przede wszystkim nie mieliśmy takiej bazy jak czasopismo. Pod koniec lat 80. nie byliśmy już sami, powstało kilka innych grup: Łu-Ho-Sad ze Lwowa z Łuczukiem, Honczarem i Sadłowskim, Grupa Propala Hramota z Kijowa. W latach 1989-1990 organizowaliśmy już trochę wspólnych akcji. W takim właśnie wymiarze można chyba mówić o czymś podobnym do brulionowego środowiska. To był początek zbiorowej i jednocześnie indywidualnej odpowiedzialności za to, co się robi. Nie sposób było nagle zacząć pisać poprawnie politycznie, bo już należało się do – można powiedzieć – mafii i ona by już nie przebaczyła. Przez cały czas trzeba było pracować na tym samym poziomie co inni. Wspólnie wychodziliśmy na scenę. Każdy występ wraz z jedenastoma innymi poetami był sprawdzianem, antidotum na różnego rodzaju renegactwa i skurwienie. Bu-Ba-Bu nie zmieniło się pod tym względem także później.

Dlaczego zdecydowaliście się zakończyć swoją działalność?

Właściwie nigdy nie było takiej decyzji. Po prostu po mniej więcej 10 latach całkiem przypadkowo ukazała się nasza wspólna książka i tak odegrała rolę “końca”. Może właśnie w naturze bubabizmu nie było takiej wspólnej publikacji? Podstawy były chyba jednak całkiem obiektywne, po prostu przekroczyliśmy pewną granicę wiekową. I to, co dla mnie było jak gdyby proste, bo ja bubabistą zostałem mając już rodzinę, dla moich przyjaciół stawało się utrudnieniem, gdyż oni dopiero zakładali swoje. Coraz trudniej było zorganizować jakieś spotkanie, czy w ogóle rozwijać naszą działalność z występami, z happeningami, akcjami itp. Poza tym na Ukrainie zaczął się naprawdę trudny okres: wszystkiego brak, rośnie inflacja, nie można zorganizować spotkania poetyckiego, bo nie działa elektryczność na sali lub sala nie jest ogrzewana. Nowa przygoda zaczęła się w 2005 roku. Obchodziliśmy wówczas dwudziestolecie i ukazała się nasza ogromna antologia. Teraz znów zaczynamy występować, tak jak to było 22 lata temu. Możliwe, że jesteśmy na fali renesansu. Nawet widzę, iż w obiegu robi się coraz więcej Bu-Ba-Bu…

Twoje wczesne wiersze stawiają przed tłumaczem wyjątkowo trudne, by nie powiedzieć karkołomne zadanie. Świetnie władasz językiem polskim. Jak oceniasz efekt pracy Jacka Podsiadły?

Jestem pewien, że Jacek jest jedyną osobą, która mogła stawić czoło temu wyzwaniu. Oczywiście duże znaczenie ma fakt, że od dosyć dawna znamy się osobiście. Dzięki temu mogliśmy każdy szczegół dokładnie przedyskutować. Nie byliśmy też zbyt uprzejmi wobec siebie, a to dobrze zrobiło tłumaczeniom [śmiech]. Jacka bardzo cenię jako poetę i w swoim czasie, kiedy nie byliśmy jeszcze znajomymi, po prostu z zachwycenia, z miłości do jego tekstów przetłumaczyłem 10-15 wierszy na ukraiński, ale nie ma wśród nich żadnego z rymami i z jakimś regularnym rytmem. Są to wyłącznie wiersze z wczesnego okresu jego twórczości. Tłumaczyłem je z 2-tomowego wydania i gdy doszedłem do tego drugiego tomu, to zwróciłem uwagę, że Jacek zaczyna rymować, że nagle odnajduje dla siebie jakiś smak w tej formie. Odwrotnie niż ja. Jacek umie stosować rymy bardzo technicznie. “Technicznie” jest właściwym słowem, bo moje wiersze z okresu Egzotycznych ptaków i roślin takie właśnie są. Czasami wiersz zaczynał się nie od jakiegoś nastroju, przeżycia, ale od rymu, który bardzo mi się podobał i którym chciałem zacząć. Dla mnie było bardzo ważne, że zobaczyłem wirtuozerię Jacka też w tej dziedzinie wierszopisarstwa, i pomyślałem, że to powinno się jemu poddać. Jeśli chodzi o moją reakcję jako czytelnika, to wydaje mi się, że to jest bardzo sugestywna, bogata i udana wersja Andruchowycza z wierszami lat 80.

Czy te wiersze były tłumaczone na jakieś inne języki?

Jako całość – nigdy. Poszczególne wiersze tak, ale zawsze w bardzo nieudany sposób, m.in. na język angielski, niemiecki, a nawet polski. Te po polsku były tłumaczone kiedyś przez profesorów filologii ukraińskiej. Te przekłady były najgorsze. Nigdy nie byłem z nich zadowolony. Tłumacze na niemiecki i angielski z kolei w ogóle nie zachowywali rymów. To była właściwie informacja, o czym jest dany wiersz.

Jednak ułatwieniem powinno być to, że ukraiński i polski wywodzą się z taj samej rodziny języków…

To może być i ułatwienie, i utrudnienie. Na przykład pamiętam, jak próbowałem tłumaczyć rymowane wiersze z rosyjskiego, np. Pasternaka. I ile to wypiło mojej krwi [śmiech]. Czasami bliskość języka robi się wrogiem i nie da się w żaden sposób zrymować. Na przykład “Sonety kryminalne”. Moim zdaniem beznadziejna sprawa do przetłumaczenia. Gra słów pomiędzy niż, czyli “nóż”, niżnist, czyli “czułość”, w żadnym języku oprócz ukraińskiego nie da się stosować. Po rosyjsku też już będzie inaczej: noż i nieżnost. Ale Jacek wyszedł z tego przez “kata”, czyli u niego pojawiło się słowo “delikatność”. A w środku tej “delikatności” kryje się “kat”. Jestem zwolennikiem takiego podejścia, nawet jeśli przekład nie odpowiada dosłownie temu, co jest w oryginale. Ważne, by czytający tłumaczenie przeżył to, co czytelnik oryginału.

A jak wyglądają Twoje przygody z tłumaczeniami polskich wierszy?

Moje pierwsze próby to była straszna klęska. Brak mi było doświadczenia. Miałem 26 lub 27 lat i na zlecenie Riabczuka, który wówczas był zastępcą redaktora naczelnego pisma “Wseswit”, to taki odpowiednik “Literatury na Świecie”, zacząłem tłumaczyć Bolesława Leśmiana. To on mnie zachęcił, mówiąc: “To jest po prostu twoje. To jest taki poeta, który odpowiada twoim poszukiwaniom: fonetycznym, rytmicznym itd.”. Męczyłem się jakieś pół roku, ale byłem bardzo zadowolony z końcowego efektu. Oddałem do redakcji jakieś 20 wierszy, a ta… odmówiła ich publikacji. Ustalili, że przetłumaczyłem te wiersze w systemie sylabicznym, niedopuszczalnym dla języka ukraińskiego. Inaczej mówiąc, przetłumaczyłem polskiego poetę po polsku, tylko z ukraińskimi słowami. Redaktor naczelny powiedział mi, że sylabika w naszej literaturze to początek XVIII wieku, później już jej nie stosowano. Moje przekłady Leśmiana według niego brzmiałyby archaicznie, barokowo. Ciężko to przeżyłem. Dlatego też nigdy więcej nie zabrałem się za tłumaczenie polskich poetów z rymami. Potem to już okres znajomości ze środowiskiem “Literatury na Świecie”, koniec lat 90, poezja tzw. o’harystów. Świetlicki, trochę Darka Foksa, dużo Podsiadły, Stasiuka, którego odkryłem ukraińskiemu czytelnikowi jako poetę, czego do dzisiaj się wstydzi [śmiech]. Może jeszcze jakichś 7, 8 nazwisk. To zawsze był mój osobisty wybór. Z przekładów korzystałem m.in. w czasie wykładów z literatury współczesnej na Lwowskim Uniwersytecie. Wybierałem wiersze, które brzmią efektownie, które wywołują śmiech. Mniej więcej w tym samym czasie, zacząłem pisać moje Piosenki dla martwego koguta. Już wiecie, dlaczego w ogóle porzuciłem rymowanie? [śmiech]

Czy to doświadczenie z Leśmianem tak poskutkowało?

Częściowo tak, choć potem miałem bardzo skuteczne efekty tłumaczeń: Pasternak, Rilke, Mandelsztam. Wszyscy zachwycali się i mówili, że świetnie to zrobiłem.

Czy rymy powrócą w poematach, które złożą się na Twoją nową poetycką książkę?

Raczej nie, ale nie wykluczam ich. Na razie mam gotowe trzy poematy. Są bez rymów. Ale może rymy pojawią się w jakimś innym miejscu, chociaż nie są już one dla mnie rozrywką jak niegdyś.

Dziękujemy za rozmowę.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1559

Agnieszka Kołodyńska: Odbierając Nagrodę Literacką ANGELUS przytoczył Pan słowa swojego przyjaciela, który stwierdził, że Wrocław jest miastem ludzi skłonnych do ryzyka. Czy przyznanie Panu nagrody za powieść Dwanaście kręgów to rzeczywiście ryzykowny krok?

Jurij Andruchowycz: (śmiech) Chodziło mi o komplement pod adresem Wrocławia, bo moim zdaniem to komplement! Tę rozmowę mam głęboko w pamięci, wiąże się ona z moim pierwszym przyjazdem do Wrocławia. To było jakieś cztery czy pięć lat temu. Mojemu przyjacielowi, gdy to mówił, chodziło o sytuację, w jakiej znalazł się Wrocław po wojnie. Punktem wyjścia do tej wypowiedzi byli ludzie, którzy przyjechali do tego miasta. Wchodzili w nowe krajobrazy, domy, mieszkania. Zaczynali wszystko od nowa. Mój przyjaciel uważa, że mieszkają tu ludzie mający wręcz genetyczną umiejętność przyjmowania radykalnych zmian. To tkwi w ludziach, nawet, jeśli jest to drugie, trzecie czy kolejne pokolenie powojennych osadników.

Życzył Pan Wrocławiowi, by stał się prawdziwą stolicą Europy Środkowej. Dużo nam jeszcze do tego brakuje?

Myślę, że jeśli miasto postawiło sobie tak wysoki cel, to musi do niego dążyć, ale nikt oficjalnie nie ogłosi i nie przyzna Wrocławiowi takiego miana, bo tak naprawdę nie wiadomo, czym jest ta Środkowa Europa… To bardzo subiektywna nazwa dla tej części świata.

Do Wrocławia zagląda Pan dość często – a to przy okazji festiwali literackich, a to premier książkowych, czy nagrania płyty z wrocławskim zespołem Karbido. Lubi Pan to miasto?

Przede wszystkim we Wrocławiu mieszka i pracuje mój przyjaciel i polski wydawca Artur Burszta. Tak się przyjęło, że moją prozę wydaje Wydawnictwo “Czarne” Stasiuka, a poezję Biuro Literackie. Właśnie pracujemy nad kolejną książką. Biorę też udział w imprezach literackich takich jak Port Wrocław, myślę, że unikalnej w tej części świata. Mam tu tylu dobrych przyjaciół, którzy proponują mi zawsze nowe i interesujące projekty. To owocuje, choćby wspomnianą współpracą z muzykami z Karbido. Przyjeżdżam tu z wielką przyjemnością. Całego Wrocławia nie znam, raczej jego starą część, zresztą zawsze zatrzymuję się w hotelach na Starym Mieście. Wrocław odbieram jako wybitne, wyjątkowe miasto.

Jest Pan jednym z najbardziej znanych w Polsce ukraińskich pisarzy. Pana prozę znaleźć można nawet w polskich przewodnikach po Ukrainie! Niebawem w programie wycieczek po Stanisławowie znajdzie się Pana dom. Nie ciąży Panu sława flagowego pisarza Ukrainy?

Nie mogę tego zmienić. A jeśli z czymś nic nie można zrobić, to trzeba to jakoś wykorzystać (śmiech). Oczywiście nie mogę być żywym eksponatem miasta Stanisławowa. Nie wychodzę do każdej polskiej wycieczki, nie oprowadzam po mieście. Widzę jednak dobre strony tej sytuacji niezwiązane bezpośrednio z moją obecnością. Dobrze się dzieje, że ludzie są zainteresowani Ukrainą.

Krytycy wciąż się spierają, czy lepszy z Pana prozaik czy poeta. Nie zapytam pana, który gatunek literacki Pan woli. Chciałabym wiedzieć, czy w prozaiku budzi się też czasem happener, którym Pan jest, gdy prezentuje Pan swoją poezję przed publicznością czy na płytach?

Bardzo lubię na głos czytać fragmenty mojej prozy. Najlepiej nadaje się do tego moja powieść Perwersja. Każdy jej rozdział ma inny stylistyczny klucz. Ciekawe jest właśnie to, jak można interpretować tekst głosem. Na Ukrainie ukażą się na dniach trzy płyty kompaktowe z nagranymi moimi powieściami. To część projektu, w którym uczestniczą inni współcześni ukraińscy autorzy. Ich książki czytali profesjonalni aktorzy. Ja moje książki przeczytałem sam – od pierwszej do ostatniej strony, choć początkowo i moje powieści miał czytać aktor. Gdy usłyszała go producentka nagrań od razu stwierdziła, że w moim wykonaniu tekst brzmi zdecydowanie lepiej. Proza musi brzmieć, mieć rytm, wewnętrzne napięcie, by można ją było nie tylko czytać oczami, ale też słuchać. Nie wytyczam granicy: tu kończy się poezja, a tu zaczyna proza. To nie ma znaczenia podczas czytania.

Polski “Newsweek” nazwał Pana “romantycznym wieszczem”. Ponoć uznał Pan to za osobistą porażkę.

Nie zgadzam się z taką oceną! Nie uważam się za postać romantyczną. Ukraina miała już swoich wieszczów w dziewiętnastym wieku, tak jak Polska. To tak jakby ktoś teraz tak nazwał Stasiuka, czy Świetlickiego. Chyba by się obrazili. A wynika to z błędnego stereotypu, według którego Ukraina wciąż znajduje się w romantycznej przeszłości. Chyba dlatego tak negatywnie zareagowałem na to określenie.

Ukraińskie kręgi piekielne: okolice Czartopola, hotel w bezludnych Karpatach na Huculszczyźnie – w nagrodzonych Dwunastu kręgach znajdziemy echa z Manna, z Bruno Schulza. Spotykamy postaci chwilami plugawe, dziwaczne, gangsterskie, ale też naiwne. Tak Pan widzi Ukrainę po odzyskaniu niepodległości, bo chyba jeszcze za wcześnie na podsumowania Pomarańczowej Rewolucji?

Zdecydowanie za wcześnie na takie podsumowania czy interpretacje. Zresztą książkę napisałem parę lat przed Pomarańczową Rewolucją. Jest w niej obraz kraju czasu drugiej kadencji prezydenta Leonida Kuczmy. To przełom lat 90. Wtedy oceniałem Ukrainę pesymistycznie. Te moje impresje, przemyślenia zawarłem w swoich esejach pod znaczącym tytułem Ostatnie terytorium. Eseje to jedna strona tego, co wtedy odczuwałem, jak przeżywałem swój kraj. To są dość fragmentaryczne obserwacje rzeczywistości. Pokazuję część zachodniej Ukrainy, Karpaty. To biedna, zapomniana kraina. Z drugiej strony jest to świat dość kameralny, zamknięty. Przestrzeń – mały domek, pensjonat w górach – i atmosfera rzeczywiście wskazują na paralele z Mannem czy Schulzem.

Najbardziej poruszyły mnie słowa pani Gorbaniewskiej na temat mojej książki: że rozpaczy od śmiechu nie da się w niej oddzielić. Zależy mi na tym, by moje książki miały właśnie taką cechę – rozpacz i śmiech koło siebie. A co do piekła… To jest raczej czyściec. Wolę bardziej optymistyczny wariant, bo czyściec to jest coś, przez co trzeba przejść, by iść dalej.

Karl-Joseph Zumbrunnen, austriacki fotograf, którego oczami patrzymy na powieściową rzeczywistość, bywa zafascynowany Pana krajem, ale bywa też bardzo dosadny. Docenia kulturę, ale zauważa też cuchnące publiczne szalety. Łatwiej Ukraińcom przyjąć krytykę kogoś z zewnątrz, czy może łatwiej krytykować cudzoziemcowi? A może chce Pan powiedzieć, że cudzoziemcowi nie uda się nigdy pojąć Ukrainy?

Postać Zumbrunnena była ciekawym zadaniem, próbą skłonienia czytelnika ukraińskiego, by popatrzył na swój kraj oczami cudzoziemca. Ale to też jest przesłanie dla czytelników z Zachodu. Karl-Joseph Zumbrunnen ma rację w swoich sądach o Ukrainie, ale równocześnie tej racji nie ma. Ma neokolonialne podejście do Ukrainy. Nie rozumie tego kraju, nawet nie zna języka. Mówiąc o nim, żywi się wyłącznie stereotypami. On widzi tylko to, co potrafi zobaczyć. Nie rozumie, ale usiłuje pouczać. Nie jest w stanie wejść w ten świat. Jego głupia śmierć jest rodzajem historycznej zapłaty za kolonializm austro-węgierski. Na Ukrainę trafił szukając swoich habsburskich przodków… Wyznaję koncepcję Michaiła Bachtina – w powieści, w tekście musi być wewnętrzny dialog, musi być polemika, oceny różnych stron, ale autor nie powinien stać po żadnej stronie.

Studiował Pan w Instytucie Literackim im. Maksyma Gorkiego w Moskwie. Nie został sowieckim, ale jak najbardziej europejskim pisarzem. Wydają Pana we Włoszech, Francji, Anglii, Szwecji, na Węgrzech, Słowacji, a także w Rosji i USA. W tej chwili jest Pan w Szwajcarii… Te studia przydały się przede wszystkim do napisania Moskowiady, bo jakie nauki miał z nich wynieść uformowany już autor?

Teraz, gdy patrzę z dalszej perspektywy, to najważniejszym owocem tego pobytu była właśnie Moskowiada. Kiedyś nie było takich możliwości dla pisarzy jak dziś. Na dwuletnie stypendium do Moskwy można było wyjechać będąc w stowarzyszeniu pisarzy. Nie brałem nauk w Instytucie serio. Raczej to był czas dla mnie, mogłem dużo pisać mając środki na życie. Wtedy powstała moja pierwsza powieść Rekreacje, bardzo dużo wierszy. Do domu wróciłem 40 dni przed upadkiem ZSRR. Gdybym został dłużej byłbym świadkiem historycznego puczu…

Instytut za czasów sowieckich był azylem, miejscem, gdzie znajdowali pracę ludzie z kręgów dysydenckich. Mogli tu uczyć, prowadzić badania naukowe. Nawet w najtrudniejszych ideologicznie czasach Instytut był dość liberalny. Paradoksalnie w czasach późnego Gorbaczowa stał się bardzo konserwatywny. Gdy przebywałem w Moskwie, odbierałem ją jak stolicę obcego kraju, którego nienawidziłem, stolicę obcej kultury. Mój kraj wtedy nie był niepodległy. To podkreślanie obcości było różnie odbierane, ale żadnego razu w mordę za to nie dostałem (śmiech).

Natalia Gorbaniewska wręczając Panu nagrodę podkreśliła znaczenie roku 1937, roku śmierci poety Bohdana Ihora Antonycza, którego postać pełni ważną rolę w Pana powieści. W tamtym roku Stalin rozprawił się ostatecznie z inteligencją. Współcześni ukraińscy pisarze wracają do źródeł przedsowieckiej, ukraińskiej literatury?

Więź z tą datą jest rzeczywiście symboliczna, bo Antonycz nie był nigdy obywatelem sowieckim. Jako polski obywatel nie ulegał też sowietyzacji. Nie wiadomo, jak by się zachował w 1939 roku, nie wiadomo, kim by był po wojnie… Te daty się zbiegają, dla Natalii Gorbaniewskiej rok 1937 to czystki stalinowskie, ostatnia przedwojenna wielka akcja wyniszczenia nie tylko inteligencji. Antonycza trzeba jednak rozpatrywać poza kontekstem sowieckiej literatury. Znał i czytał to, co się ukazywało na Ukrainie, orientował się w nowych nurtach – futuryzmie, neoklasycyzmie. Jego twórczość nie była znana, wręcz była zakazana na sowieckiej Ukrainie. Współcześni pisarze nie wracają do ukraińskiej literatury, ale ją odkrywają. To się staje aktualnym zjawiskiem, które przyszło na fali lat 80. i 90. W twórczości pisarzy ukraińskich lat 20. współcześni autorzy odnajdują wiele dla siebie.

Czym dla Ukrainy jest Huculszczyzna – skansenem czy mityczną krainą, w której tak jak bohaterowie Dwunastu kręgów można szukać sensu egzystencji lub zgłębiać tajemnice przemijania? W polskiej świadomości funkcjonuje jako utracony huculski raj, przedmiot zainteresowania międzywojennych artystów.

Trudno powiedzieć. To jest coś więcej niż moda, wędrówki po Karpatach. Mówimy o artystach, bo tylko ta znikoma część społeczeństwa interesuje się Huculszczyzną. Nie kojarzy się ona już z rajem, z mitem. To najbiedniejsza część Ukrainy. Mężczyźni, by utrzymać rodziny, wyjeżdżają stamtąd w poszukiwaniu pracy. Panuje tu nędza, pijaństwo, rodzą się chore, upośledzone dzieci. Tamtejsza ludność wymiera. Trudno ratować ten kontynent. Wierzę, że Huculi są jednak zdolni stawić czoło tej entropii… Jeżeli zapyta się o Huculszczyznę Ukraińców, to ich pierwsze skojarzenia będą właśnie negatywne. Świadomie wybrałem to miejsce. Pisarz musi pokazywać ekstrema. A tu mit jednoczy się z nędzą i brudem.

Wie już Pan co zrobić z nagrodą? Po gali, na której wręczono Panu wyróżnienie, w emocjach, nie miał Pan głowy, na zastanawianie się nad tym.

Dostałem od znajomego maila, w którym poinformował mnie, o tym, że jedna z wrocławskich gazet wyliczyła, iż dzięki tej nagrodzie mogę spokojnie żyć 208 lat na Ukrainie (śmiech). Wyliczyli to przyjmując, że średnia pensja w moim kraju wynosi 20 dolarów miesięcznie. Niestety te czasy dawno już minęły. Według najnowszych danych pieniędzy starczy mi tylko na 21 lat życia. Mówiąc poważnie, dzięki tej nagrodzie będę mógł spokojnie pracować nad kolejnymi tekstami, by zdobyć następne nagrody (śmiech).

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1327

Jurij Andruchowycz: No to zacznę od tej “łatki”. Właściwie masz rację – denerwuje. Bo jednak ciągle nie wiem, co ona znaczy. Czasami sięgałem po jakieś źródła, ale znalazłem takie sprzeczne ze sobą definicje, opisy lub charakterystyki, że odmówiłem postmodernizmowi istnienia. A oprócz tego w wewnętrznej ukraińskiej dyskusji “postmodernizm” został jakoś tak stanowczo przyklejony właśnie do mnie (przez tych krytyków, którzy mnie z różnych powodów atakowali), że ja zacząłem nie lubić tego “postmodernizmu” po prostu instynktownie – na poziomie chyba refleksu.

To jedna historia, a teraz inna: nie wiem, po co jest opowiadanie. Żeby powiedzieć – no tak, i takie rzeczy się zdarzają w tym życiu? Kiedyś może zacznę sam pisać opowiadania – może wtedy się dowiem, po co ten gatunek istnieje tak naprawdę. Inna sprawa – powieść. Właściwie, to po polsku źle się nazywa. U nas “povist” – to jakiś taki średni gatunek pomiędzy opowiadaniem a tym co u was się nazywa “powieścią”, bo to, co u was się nazywa “powieścią” – u nas nazywa się “roman”. A “roman” – to przecież kosmos! I kosmosu nie da się stworzyć bez dygresji, zboczeń i “różnych szlaków”. No i bez całkowitej wolności, bez tej “swobodnej nawigacji”.

Teraz o czytelniczych strachach. Dostałem właśnie wiadomość, że “Dwanaście kręgów” właśnie trafiło w Niemczech do “Besten-Liste”, do pierwszej dziesiątki na 6 miejsce, przy czym ocenia się je (bo oni tam maja różne kategorie ciężkości w tej “Besten-Liste”) jako “utwór średniej ciężkości czytania”. Wśród twórców tej kategorii widać też Nabokowa, Rushdiego lub Marqueza. I to mnie raczej uspokaja – więc nie boję się, że czytelnik nie da rady. Zresztą najlepsi moi czytelnicy zawsze czytają moje książki nie jeden raz, wracają do nich, czytają wiele razy jakieś pewne kawałki. Ale w jakimś ostatecznym sensie i tak “nie dają sobie rady”. Bo powieść – jeśli jest udana, musi zawierać w sobie tajemnicę, zostać “rzeczą w sobie”, mieć – powiedzmy – swój “stopień skomplikowania”, wobec którego już nawet ja, autor, też “nie daję rady”. Ale to już problemy interpretacji.

Kiedy kilka lat temu pierwszy raz widziałam twój charyzmatyczny występ, dowiedziałam się, że ten happenerski temperament stale objawiał się w poetyckiej, legendarnej i szalonej grupie “Bu-Ba-Bu”. Teraz, mimo odważnej, “awangardowej” literatury zaczynasz być postrzegany niemal jako klasyk (!). Oczywiście w sensie natężenia sławy i uznania. Kiedy jadąc do Lwowa otworzyłam polski przewodnik – natknęłam się na twój tekst. Nie sposób pisać o współczesnej literaturze ukraińskiej nie odwołując się do twojej. Jak się czujesz jako bezwzględny guru najmłodszych, jako punkt orientacyjny na mapach?

Wydawcy tego przewodnika mogliby chociaż zawiadomić mnie o tej publikacji, pierwszy raz o niej słyszę. Okej, może się po tym naszym wywiadzie zgłoszą:-)

Wcale tak nie jest, że jestem “guru najmłodszych” lub “klasyk”. Właściwie od polowy lat 90-tych doznaję raczej czegoś przeciwnego – ciągłych ataków, zwłaszcza ze strony “najmłodszych”, że ja już dawno się wyczerpałem, że się degraduję, że zmarłem, że wszystko co robię – to wyłącznie porażki i każda następna książka – to jeszcze większa hańba. Ja rozumiem, że to jest w zasadzie “specjalny rodzaj miłości”, o którym również myślał mój bohater Artur Pepa. Ale z drugiej strony czuję się czasami – i dosyć często – po prostu nieszczęśnie. Więc nie mam raczej tego problemu, o który pytasz. Czuję się bardzo niepewnie i dlatego cały czas szarpię się – ryzykuję tekstami lub występami. Chcę im jednak w końcu dopierdolić!

Jurij, jesteś w Polsce bardziej znany niż niejeden znany polski pisarz. Właściwie to śmiało można stwierdzić, że Polacy po prostu rzucili się na ciebie całkiem wygłodzeni. Co sądzisz o odbiorze twoich książek w Polsce? Czy sądzisz, że krytyka sobie z nimi poradziła? Weszła na słuszne tropy, czy raczej błądzi opłotkami? Co jest fajnego w Polsce (no powiedz nam coś miłego), że tak często tu przyjeżdżasz (mam nadzieje, ze nie odpowiesz po prostu “Stasiuk” ).

Ach, wydaje mi się, że jakoś z tym polskim entuzjazmem jednak przesadzasz:-). Ja w każdym razie nie czuję tego, ze jestem w Polsce jakoś tam specjalnie ceniony. Przecież jak przychodzi do mnie na spotkanie autorskie jakieś 20 osób (w Ukrainie czasami 600), to trudno uwierzyć w to “wygłodzenie”. Owszem, to jest kraj, w którym mam (po moim rodzinnym drugi) najwięcej wydanych książek. Ale jeśli wziąć pod uwagę ich nakłady albo – jeszcze lepiej – to, jak się sprzedają, to wcale nie wygląda to bardzo optymistycznie. U nas o takich zjawiskach mówi się sarkastycznie “szeroka popularność w wąskim gronie”.

O krytyce: to, że jest lepsza od ukraińskiej – bez wątpienia. Nie myślę o krytyce wobec mojej twórczości, ale że zasadniczo jest lepsza, na o wiele wyższym poziomie. Więc jest mi miło, jak czytam coś o sobie w polskiej krytyce, zwłaszcza że raczej nie mam tu takich nienawistników, jak na Ukrainie, wręcz odwrotnie – wszyscy piszą o mnie z uprzejmością, prawdopodobnie też dlatego, że jednak jestem tu gościem, “przedstawicielem sąsiedniego kraju”. Ale mam tutaj tyle przyjaciół, że już nie mogę nie przyjeżdżać – chociażby dlatego, że chcę się z nimi spotykać, pić i gadać. Więc to jest dla mnie największa zaleta Polski – że tu jest o wiele więcej takich ludzi, z którymi dobrze się pije i gada.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0915

– Як зародилася ваша співпраця із гуртом «Карбідо»?

– У польському містечку Вроцлав щороку проходить фестиваль поезії «Порт Вроцлав» на який запрошують кілька десятків поетів. У 2005 році спеціальним гостем фестивалю була Україні і я був в числі запрошених. Цікавим на фесті є те, що усі поетичні читання відбуваються під музичний супровід. Цього року музичний супровід якраз забезпечував гурт «Карбідо». Насправді, йдеться про просту форму яка не вимагає ніякої підготовки і репетицій. Музиканти просто повинні ознайомитися з текстами поетів і вигадати для них якесь далеке, глибоке і тихе музичне тло. В моєму випадку музиканти не встигли ознайомитися з моїми віршами. А переповідати про що той чи інший вірш було, мабуть, нереально і зайве. Тому ми вирішили повністю імпровізувати. Таким чином ми виконали 4 чи 5 віршів. Коли в кінці вечора ми розпрощалися вже близькими друзями виникла мрія записати спільний диск. А вже рівно через рік за сприяння директора цього фестивалю у Вроцлаві вийшов наш «Самогон».

– Чому альбом називається «Самогон», адже про горілку у ньому співається лише в одній композиції?

– Цю назву запропонував я. Справа в тому, що слово «карбід» викликає у мене певні асоціації. Коли я був солдатом радянської армії і служив на Вінничині, то вживав самогонку, яка робилася на карбіді. Його додають для міцності і здешевлення процесу. Безумовно, наслідки вживання такої самогонки можуть бути найжахливішими, фатальними і катастрофічними. Але якось Бог милував і ми всі вижили після цих вживань. З тих пір, коли чую слово «карбід» в мене починають працювати смакові чи радше анти смакові рецептори. У кожному разі, музикантам ця назва сподобалася, бо вони прочитали її як метафору – створене власними руками і для домашнього вжитку.

– На концертах вас часто частують цим напоєм?

– Ні. Сьогодні дали уже сьомий концерт, але ще жодна добра душа не принесла нам самогону і не почастувала ним (сміється). Напевно, самі повинні цим займатися. В мене є один знайомий з маленького закарпатського села. Там він щороку проводить фестиваль самогону і хоче нас туди запросити. Думаю, це було б досить симпатично.

– А коли востаннє вживали самогон?

– Це було у вересні після Форуму книговидавців. Я мав виступи в Дрогобичі і мешкав біля цього міста в одному готелі. Його власник робить власну калганівку – самогонку настояну на корені калгану міцністю 70 градусів. Можу пишатися тим, що її для мене відкрив ректор Дрогобицького університету з яким ми відзначали ці виступи.

– Чи не буде співпраця з «Карбідо» початком вашої музичної кар’єри?

– Ні, це буде якось ні в тин, ні в ворота. Я дуже полюбив цю справу і хотів би ще з якимись іншими музикантами продовжити її, але ніколи в житті не переключуся на це таким чином, щоб називати себе ще й співаком. Атракційність такого заходу полягає у тому, що письменник робить щось спільне з музикантами. Якщо він перестане бути письменником і захоче назавжди залишитися в музиці, то це буде провально.

– Не плануєте створити поетично-музичний проект накштал проекту Юрія Покальчука «Вогні великого міста»?

– Поживемо – побачимо. Поки що у мене не було такого в планах.

– Самі вмієте грати на якомусь музичному інструменті?

– Я так і не навчився грати на жодному. Чесно, мені і самому не дуже хотілося ходити до музичної школи. На щастя, батьки не запроторили мене до неї, бо й так протестував би. Потім, в підлітковому віці, у мене з’явилося захоплення музикою. Це був не надто поширений і заборонений західний рок. Паралельно з цим виникло бажання навчитися грі на гітарі. Та було вже пізно і нікому вчити. Тому, думаю, якби мені був даний шанс стати музикантом, я б його використав.

Цього року був анекдотичний випадок. Моя приятелька і організаторка фестивалю органної музики “Діапазон” Ірина Цайц попросила мене вивчити і зіграти на відкритті фестивалю вступну фразу Баха “Токати і фуги”. Я два тижні вчив її на фортепіано. На відкритті з бідою зумів її зіграти. Хоча, не з першого разу. За цих два тижні підготовки довів фразу до повного автоматизму і думав, що зможу зіграти її навіть з заплющеними очима. Але, щойно вийшов на сцену, відчув, що жоден палець мене не слухається (усміхається). Це мене наштовхнуло на думку, що на цьому світі залишилися так нікомуі незнаними якісь потенційно геніальні виконавці. Вони просто ніколи не змогли подолати страху сцени і публіки.

– Після виходу вашої останньої книжки «Таємниця» ви сказали, що берете творчу паузу. Доки вона триватиме?

– Вона уже зрушилася і, можливо, завершується. Говорячи спортивною мовою я зараз здійснюю розминку. Нічого свого не пишу, але займаюся перекладом. Це ще протриває кілька місяців, доки завершу перекладацьку роботу, і, можливо, на той час визріє задум написання чогось власного.

– А що перекладаєте?

– Сім років тому я уже переклав для Молодого театру у Києві шекспірівського «Гамлета». Повністю текст був опублікований лише одного разу в журналі «Четвер». Але мені б дуже хотілося бачити його книжкою. В неї вирішив також додати ще одну п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтта» над якою, власне, зараз і працюю. Це два шекспірівські блокбастери до яких найчастіше звертаються. Книжку із цими творами плануємо видати разом з Іваном Малковичем у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

– Ваша «Таємниця» і книжка «Сьомга» Софії Андрухович претендували на звання «Книга року Бі-Бі-Сі». Проте, лише книжка вашої дочки потрапила до п’ятірки фіналістів…

– Я сам попросив щоб «Таємницю» зняли з розгляду. Про те, щоб моїх книг не виставляли на конкурси прошу щороку. Складається так, що на попередньому етапі мої книжки набирають чи не найбільше голосів від читачів. Але жодне журі в наші країні не дасть мені першого місця. А друге чи третє рівнозначне для мене нічому. Тому тверезо оцінюючи цей факт я прошу ще на попередній стадії не розглядати моїх книг. Цього року моя книжка якось туди потрапила, але пронесло (усміхається).

– Багато хто визнав «Таємницю» вашою найслабшою роботою. Самі вважаєте її такою?

– Ні. Просто є така категорія людей, яка про кожен мій новий твір каже, що він найслабший. От і все.

– Ви забобонна людина?

– Так. Зважаю на забобони присутні в моїх реакціях і вчинках.

Автор: Павло Паламарчук, 3 лютого 2008 14:39:14
Джерело: http://h.ua/story/81389/

Юрій Андрухович: Привіт усім, хто тут зібрався. Хочу відразу ж запросити тих, які між 12-м і 18-м вересня будуть в одному з 5 перелічених міст (Ужгород, Львів, Київ, Дніпро, Тернопіль) на мій “Самогон-тур” — разом із польським гуртом “Карбідо”. Запрошую.

лена: Подскажите можна в школе обсуждать ваши рассказы?
Юрій Андрухович: лена, гм, я проти того, щоб вони були в обов’язковій шкільній програмі, але звичайно не проти того, щоб їх обговорювали — якщо неофіційно і не з-під палки, тому що вчителі до цього змушують…

Галина: Скажіть Юрій, чи важко займатись видавництвом
Юрій Андрухович: Галина, Ні, не важко. Бо я ним не займаюся:)

Лариса: Мне бы хотелось у Вас узнать свои произведения Вы пишете от души
Юрій Андрухович: Лариса, трохи від душі, але й від тіла:) Душа без тіла мені не дуже цікава:)

Лариса: А у нас в Запорожье проездом случайно не будете
Юрій Андрухович: Лариса, найближчим часом ні. Ми були приблизно рік тому з Жаданом і Дерешем. Пам’ятаєте?

Titr: Здоровенькі були пане Юрію. Раді вітати!!
Юрій Андрухович: Titr, вітаю й Вас! На жаль, сьогодні жахливо сумний день — не стало Юрка Покальчука. Хай Господь упокоїть його.

Titr: А чи були ви в славетному місті козацької слави Гадячі? чи знаєте про нас?
Юрій Андрухович: Titr, про Гадяч знаю від Гоголя:))) Та звісно, що заїхав би. Сподіваюся, місто не надто гадське?:))

igorko: Чи є плани випустити реміксовану версію “Самогону”, наприклад “Бурачанка” або “Паленка”?
Юрій Андрухович: igorko, добра ідея. Можливо, зробимо нову польськомовну версію “Бімбер”.

Микола: Добрий день всімю Добриденьб пане Юріє! Перш за всеб давайте віддамо шану світлій пам”яті чудовіої людини і письменника Юрка Покальчука.0257465
Юрій Андрухович: Микола, так, царство небесне.

Лариса: Скажите Юрий Ваши произведения имеют реальные событие
Юрій Андрухович: Лариса, звичайно. Найцікавіше для мене однак — не сліпо йти за реальною подією, а якимось чином обіграти її, фанетазія, вигадка — це також кайфово, як і дійсність.

Сергей: Сьогодні все буде?))): Пане Юрію! Чи лунають пропозиції екранізувати щось з творів? Яке відношення до екранізації «Кисневого голоду» – подобається чи ні?
Юрій Андрухович: Сергей: Сьогодні все буде?))), Так, лунають пропозиції, але далі цього діла не йдуть. “Кисневий голод” — хороший фільм, я його бачив трохи інакшим, але він усе одно хороший, навіть призи на міжнародних фестивалях здобував.

Юлия: ПРивіт Юрій ! Що надихає вас на твори
Юрій Андрухович: Юлия, “надихає” — трохи заромантичнене слово. Краще сказати “стимулює” — як породіллю до пологів:))) Мене стимулює потреба в розумінні. Хочу, щоб якомога більше людей могли мене краще зрозуміти.

сергей: Юрій, Чому ви почали писати книги? хто вас до цього надихнув?
Юрій Андрухович: сергей, я спершу писав не книги, а просто так — вірші для себе. Книгами (насправді книжками, бо книги — це щось таке товсте і велике) вони ставали через багато-багато років.

Микола: Чи плануєте в Книжковому клубі видати “Гамлета” у своєму перекладі?
Юрій Андрухович: Микола, ні, він зараз виходить у Малковича в Абаба-галамага. На форумі у Львові буде прем’єра.

Наталия: Юрий, на кого из литературных персонажей по Вашему Вы похожи?
Юрій Андрухович: Наталия, на Юрія Андруховича
Юрій Андрухович: Наталия, на Юрія Андруховича з роману-замість-роману “Таємниця”:))

Марина_Хочу_у_Франик: Чи займається Ваш син літературною діяльністю? На відміну від Софії, нічого про нього не знаю.
Юрій Андрухович: Марина_Хочу_у_Франик, ні, не займається. Він цікавий хлопець, але по-іншому.

Юлия: Твори для вас це робота чи відпочинок
Юрій Андрухович: Юлия, це не відпочинок точно. Але це неправильно називати й роботою. Це — що це таке? Часом це нестерпна мука, а часом величезний радісний кайф.

igorko: чи візьметесь за написання історичного роману, наприклад про давні галицькі події.
Юрій Андрухович: igorko, десь у потаємних звивинах мозку задум зароджується. Але не про давні галицькі часи, а про значно пізніші. Далі ні слова.

Микола: Пане Юріє! В “Обручах” мені не сподобалось використане Вами слово “комсюк” Нагадую у 70-х саме комсюки в Ів.Франківську регулярно проводили зустрічі з творчою молоддю, завдяки яким юнь Прикарпаття довідалась про такі імена, як Ольга бабій, Ніла Стефурак. Галя турелик,художник Василь Красьоха, та й про Вас. до речі, також…
Юрій Андрухович: Микола, але ж це не я вигадав слово “комсюк”! Не ображайтеся, це не найобразливіше зі слів.

Анатолий 1002452: Юрій Андрухович, очень приятно было пообщаться с Вами в Донецке, когда Вы приезжали к нам в рамках тура “Левый берег”, организованного Клубом) планируете ли в ближайшее время вновь посетить Донецк или область ?
Юрій Андрухович: Анатолий 1002452, я дуже сподівався, що вдасться виступити в Донецьку з тим-таки “Самогоном”, тобто зіграти концерт і презентувати диск, але не склалося з фінансами. Іншим разом!

Наталия: Какая цитата великих людей является Вашей самой любимой?
Юрій Андрухович: Наталия, цитата: Совість — це химера, яку вигадали ті, в кого її немає… Я з цим, до речі, не погоджуюся, але сформульовано весело.

Марина_Хочу_у_Франик: Дуже вразила Ваша таємниця. Здавалося, що ви вивернулися ізсеердини. Щ О Б У Д Е Д АЛ І?
Юрій Андрухович: Марина_Хочу_у_Франик, далі щось буде, звичайно. Роман про абсолютно вигаданих людей. Любовний, мабуть.

пан: Пане Юрію, чи багато заробляє письменник в Україні? Чи може письменник писати якісно і жити за одні гонорари?
Юрій Андрухович: пан, дуже рідко. Самих тільки українських гонорарів переважно замало. Добре, якщо твори видаються ще й за кордоном — тоді вкупі з українськими гонорарами цілком вистачає.

Inferno: Юрію, було б цікаво дізнатись, чи персонажі у Ваших творах існують поза авторським пером і самостійно починають створювати власну долю чи автор всемогутній творець і остання крапка за ним?
Юрій Андрухович: Inferno, деякі так, деякі живуть уже власним життям — незалежно від моєї волі й бажань. Стас Перфецький, наприклад. Він ніяк, до речі, не доїде до нас.

Julia: Коли Ви напишете наступну книгу для нас, ваших читачів?
Юрій Андрухович: Julia, як тільки вона визріє. Я ще не прожив її. Проживу — почну писати. Але писання само по собі відбувається швидко. А проживати треба довше.

Ерато: Юрію! Скажіть, будь ласка, хто може допомогти молодим львівським письменникам вибитись в люди? Я пишу книжки та вірші, але мені дуже тяжко пробитись. Наперед вдячна. Уляна
Юрій Андрухович: Ерато, це вічне запитання всіх початківців. Розсилайте Ваші твори на всі можливі видавничі адреси. Показуйте друзям, друзям друзів ітеде. Поширюйте коло. Але головне — не зациклюйтеся на видаванні як такому. Хай можливість писати означає для Вас набагато більше, ніж можливість видатися. Ого, який я мудрий наставник молодьожі!:)))

2sleepy: хочеться інколи втікти на край світу…..?????????????
Юрій Андрухович: 2sleepy, майже завжди…

лена: Юрий Анндрухович а что вас подтолкнуло создать такое САМОГОН?
Юрій Андрухович: лена, ну це така музика високоградусна і зроблена власними руками, у своєму натуральному господарстві, а головне — з домішками карбіду:))

Я…: Юрий, кем легче быть стоматологом или писателем…ведь оба вкладывают душу!!! в свое творение???
Юрій Андрухович: Я…, у мене є знайомий стоматолог, і він увесь час говорить про карму, про Церкву, про Будду, про нумерологію — увесь час, поки я сиджу з роззявленим ротом і нічого сказати не можу. Він справді вкладає душу в роботу:))

Юлия: Ви пишите про пори року, а яка пора року ваша улюблена
Юрій Андрухович: Юлия, літо. Я страшенно люблю спеку і всі її запахи.

Тетяна Нетецька: я знаю що Ви багатьох людей робили щасливими дарувавши свої подарунки..Хоча я рідко їх отримую …Скажіть щоб ви хотіли отримати..Що було для Вас незабиваємим подарунком…Да хотілиб..4847499 номер карточки
Юрій Андрухович: Тетяна Нетецька, складно відповісти, бо я насправді дуже щедро багатьма людьми обдарований. Як каже одна моя знайома, що можна подарувати людині, в якої все є? (Це вона не про мене каже).

Николай: А не хотілося часом все покинути і зайнятись чимось другим?
Юрій Андрухович: Николай, так, звичайно. От я й зайнявся — виступаю з рок-музикантами:))

AHAPXICT-UA: Шановний Юрій. Взагалі я прихильник фентезі, так, так знаю, несерйозно і по дитячому, але мені подобається. Серед українських письменників фентезі займаються скажем подружжя Дяченків. Мені цікаво, які твори найбільш популярні і взагалі ваша думка щодо фентезі й подружжя Дяченків.!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!1
Юрій Андрухович: AHAPXICT-UA, я не склав собі думки, бо фентезі, здається, зовсім не моє чтиво. Але серед моїх дурзів і знайомих є повно таких, які ним зачитуються, тому я люблю фентезі — скажемо так — заочно.

Марина_Хочу_у_Франик: Що Ви порадите прочитати молодій ще не сформованій особистості?
Юрій Андрухович: Марина_Хочу_у_Франик, роман Томаса Вулфа “Look Homeward Angel” (у рос. перекладі “Взгляни на дом свой, ангел”).

Tanya_L: Tanya_L, Вы сочиняете стихи?
Юрій Андрухович: Tanya_L, бувало діло…

Наталия: В чем на Ваш взгляд современные Джентльмены уступают современным Леди…?)
Юрій Андрухович: Наталия, я думаю все простіше. Тобто я не вірю, що “джентльмени” і “леді” справді існують. Будь-де, крім Англії:))

Tanya_L: Какие книги вы любите читать?
Юрій Андрухович: Tanya_L, останнім часом не так художні, як пізнавальні, “літературу факту”.

лена: как вы относитесь к НАТО?
Юрій Андрухович: лена, я не проти, швидше за. Хоча з заради того, щоб хлопцям в армії служилося краще, ніж свого часу мені. І щоб дідовщини не було.

norb: вчора на Главреді був надзвичайно… швидкий.. чат, тому встиг тільки два поставити. так от третє: як ви обираєте, з кого перекладати?
Юрій Андрухович: norb, я рідко перекладаю. Тобто це завжди дуже особистий вибір — якимось чином вибір робить моя конкретна біографічна ситуація.

Tanya_L: какие книги ви ещо хотите перевести на украинский язик?
Юрій Андрухович: Tanya_L, та хоча б одну ще після “Гамлета” — “Ромео і Джульєтту”…

пан: а мені от теж цікаво, яку зі своїх книг ви вважаєте найкращою)
Юрій Андрухович: пан, зараз уже не знаю. Донедавна вважав, що це “Таємниця”. Але вже починає не подобатися. Значить, буде наступна, якась не така.

Наталия: вы свой день стараетесь распланировать.. или куда кривая выведет) или прямая ..?)
Юрій Андрухович: Наталия, я планую, але мене все одно веде крива:))

Tanya_L: В вашей книге философия, лирика, романтика и эротика сплелись в причудливую мистическую историю. Вы верите в местические силы?
Юрій Андрухович: Tanya_L, я вірю в здатність хороших письменників пробуджувати ці сили із небуття.

Tanya_L: Что для вас означает неразделимая любовь?
Юрій Андрухович: Tanya_L, як і у всіх — нещаслива:)) А взагалі чого я за всіх розписуюся? Може в когось і щаслива.

Юлия: Юрій Андрухович, якби ви мали змогу загадати 1 бажання, щоб ви загадали
Юрій Андрухович: Юлия, дуже конкретну штуку — невеличкий замок у горах, бажано над озером. І тільки для того, щоб звозити туди цілі компанії і там “предаваться порокам”. Жарт, ги-ги.

Лариса: Вы верите в мистику
Юрій Андрухович: Лариса, трошки раніше відповів.

Tanya_L: Любовь ето необьяснимое чуство?
Юрій Андрухович: Tanya_L, не зовсім непоясниме. Її ж усе-таки можна пояснювати через якісь раціональні речі, як наприклад, фізична привабливість. Але її неможливо ПОВНІСТЮ пояснити, звідси й непояснимість.

Марина_Хочу_у_Франик: Юрію Ігоровичу, чи погоджуєтесь Ви з висловлюванням про те, що жінка може бути лише повією або матір/ю? Це з “таємниці”)))
Юрій Андрухович: Марина_Хочу_у_Франик, остання відповідь: Ні, не погоджуюся. Бо що тоді робити з черницями?:))

Tanya_L: Як ви вважаєте для чого дано життя?
Юрій Андрухович: Ого, в нас лишилося кілька хвилин. Давайте так: я відповідаю ще на
три запитання, а потім ми з Адміном окремо подумаємо, що робити.

Николай: То нехай ця крива занесе Вас до Вільногірська!
Юрій Андрухович: Николай, arnare, о, вже є два пункти призначення — Бердянськ і Вільногірськ. Соромно зізнатися, але про другий з них не знаю насправді, де він. Розкажіть несвідомому.

Віктор:4102862: Пане Юрію, ви відчуваєте німб слави? Що вона вам: підмога, палка об яку спіткаєтесь чи справді Пегас?
Юрій Андрухович: Дякую за те, що не давали продихнути! Не буду кричати “Я всіх вас люблю!”, але близький до того, щоб саме так і крикнути:)) Усім гарного вечора, будьте молоді і щасливі, ніколи не хворійте і головне — не вмирайте!

Джерело: http://www.flc-bookclub.com/ukr/read/andruhovich/protokol/