Найчастіше я ходив на ендеерівські фільми кіностудії ДЕФА. Югославський актор Гойко Мітіч, який у них знімався, був моїм найкращим другом, навіть про це не здогадуючись.

Але найцікавіші фільми, звісно, проходили повз мене. Однією з причин було те, що вони перебували в категорії “до 16-ти”.

Крім того, я слабко пам’ятав прізвища кіноакторів та режисерів, а переповідаючи іншим уже побачені фільми, я часто фантазував. Тобто я дописував в уяві пропущені сцени, продовжував діалоги, розгортав батальні сцени таким чином, що з фільму нічого іншого, крім батальних сцен, уже й не лишалося. Замість головних героїв я сам кидався у вир подій і пристрастей, страждав від нерозділеного кохання, помирав від підлої шерифської кулі, але таки встигав урятувати скарб свого рідного індіанського племені.

У дитинстві мені траплялися вдячні слухачі. Мої однокласники із задоволенням всотували всі мої вигадки на тему того чи іншого фільму. Завдяки вмінню “вигадувати кіно” на мене звертали увагу найкрасивіші дівчата в класі. У своєму внутрішньому кіно я міг бачити заборонений, нерадянський, нехай здебільшого і цілком чорно-білий світ. Не стільки через книжки, скільки через кіно я почав писати. Фільми більше не містилися в моїй голові, їх слід було записувати. Мої найперші повістинки, мабуть, нагадували невправні кіносценарії.

Я почав писати, а звичка дивитися й любити кіно лишилась.

Потім були юність і молодість 80-х із культами Фелліні й Тарковського, а потім кінотеатри мого дитинства закрилися. На початку 90-х у прайм-тайм по телебаченню показували “Твін Пікс” Девіда Лінча. Хтось може собі уявити щось подібне сьогодні? Хай не Лінча, хай, наприклад, братів Коенів? У прайм-тайм?

Нині я фактично не дивлюся телевізор, але на початку і в середині 90-х це ще було цілком небезглузде заняття. Нам здавалися смішними і милими всі ці українські телефільми, телевистави, трансляції засідань Верховної Ради, мексиканські телесеріали, концерти вітчизняних недозірок. Дешеві костюми телеведучих, погане світло, занадто яскравий грим, провінційна, ніби з якогось обласного центру, телекартинка. Перші новини, перші відеокліпи, перша українська програма про “сучасну музику”, “Хіт-рік” та її ведучий – здається, Анатолій Бондаренко…

Зрештою, й тоді я не надто все це дивився. Фільми Девіда Лінча? Та я ще матиму пенсійний час, щоб їх усі проглянути! Українські телевистави? Краще почекати, поки назнімають своє якісне кіно! Записи перших наївняцьких рок-концертів, “Червоних Рут”, інших фестивалів? Дочекаємося свого МТV, Дейвіда Бові, своїх “Роллінґ Стоунз”!

Ми були молоді і сміялися над нашими новинами, рекламою (одна тільки “блювота” від blue water чого коштувала!), над розважальними шоу, над першими потугами робити незалежно-український телевізійний продукт. Ми сміялися, пили палені коньяки, кохались, показували дітям українські мультики у “Вечірній казці”. Жоден з нас поки що не мріяв про домашні кінотеатри і незліченні зібрання фільмів у домашніх відеотеках, як і про всесвітню мережу з цілодобовим доступом до новин.

На початку 2000-х інтернетівські новини перемогли телевізійні. “Твін Пікс” закінчився. Я так і не побачив жодної серії. Кінотеатри не відкрилися. Ні, деякі таки відкрилися, хоч українському кіно це все одно не помогло. Воно зачахло в зародку. Своїх Дейвіда Бові і роллінґів у нас теж якось не склалося. Нам лишилися наші домашні архіви й автономність моніторів. Зів’яли не побачені телевистави, записи рок-концертів. І навіть українських мультиків, здається, більше не показують. Добре, що мої діти вже виросли, а внучка звикає до лептопу і youtube’у. Телевізор у моєму помешканні став радше предметом інтер’єру. Іноді дуже хочеться його позбутися. Та навіть уже й не його, а її – цієї валізи без ручки.

Залишається останній аргумент на її користь. Він так і називається – “Аргумент”. Тобто програма “Аргумент кіно” на каналі 1+1. От саме вона й виправдовує присутність у домі цієї валізи. Ми не маємо українського кіно, але ми маємо бодай цю одну телепрограму.

“Аргумент кіно” зробив далеко-за-опівнічниками цілі покоління молодих людей і змушує бодай раз на тиждень, попри цілком реальну перспективу недоспаної ночі на найтяжчий у тижні день, усе-таки вмикати телевізор навіть утомлених і старших. Серед моїх знайомих і друзів немає жодного, хто б не дивився “Аргументу”. Я знаю, що допоки існуватиме ця програма, моє повільне старіння не минатиме без хорошого кіно. І, може, я таки навчуся запам’ятовувати не тільки назви фільмів, але й імена та прізвища режисерів чи акторів. Надто вже захопливо розповідає про них мій дорогий Володимир Войтенко.

Джерело: http://tsn.ua/analitika/ostanniy-argument.html

Светится сосновое корытце,
мягкая купельная вода.
И звезда так властно серебрится,
первозданна, словно коляда.

Перевод Елены Буевич
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html

За стойкой бара сидит Он.
Через несколько стульев — Она.
Вот Она начинает копаться в сумочке.
Он протягивает ей
открытую пачку сигарет.
В ту же секунду Она успевает найти в сумочке
свою.
Он смеется.
Она улыбается.

Следующий план:
две пачки кэмелов на стойке бара
одна возле другой,
одна возле другой.
Пепельница, окурки, дым.

Потом снова:
Он и Она вместе выходят из бара.
Разумеется, в будущее.

Надпись:
СИГАРЕТЫ “КЭМЕЛ” —
САМ ПО СЕБЕ ПРЕКРАСНЫЙ ПОВОД ДЛЯ ЗНАКОМСТВА!

Оставалась пара пустяков:
подобрать музыкальный фон,
договориться об интерьере и массовке,
решить, что там с будущим.

Сначала было несколько
неплохих писем.
Потом кто-то из двоих впервые задержался с ответом.
Потом это стало нормой, потом отвечать
стало обязанностью.
Жизнь вернула на место все, что хотела.
Теперь остается думать:
а было ли вообще что-нибудь, кроме дыма?

Но какого черта ты, чудище,
давил свои желтые окурки в пепельнице
так отчаянно, словно погонщик верблюдов,
по ошибке допущенный в приличное общество.

Перевод Игоря Белова
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html

I first and foremost venture to bring to your attention an entirely personal vision. The hero of one of my novels, Stanislav Perfetsky, when he delivers a lecture before a no less worthy audience than the one here, roughly says the following: “My task is not one of the easiest, and not without grounds I am abundantly fearful that I will be unable to manage to deal with it as one should. And the fact of the matter isn’t that I don’t have anything to say. It’s quite the opposite-I have so much to say about everything, that the allotted time for listening to me today wouldn’t even be enough, and not even would, I venture to assure you, the remaining days and nights allotted by Providence for the human race.” But all the same, in following the hero of my novel, I will try at least to outline something for you.

The drama that is occurring today in Ukraine in no way fits into any of the political science models prepared beforehand for it. The situation is not a clash of Ukrainian-language Ukrainians against Russian-language ones; even more so not the opposition of the “pro-European” West of our country vs. a “pro-Russian” East; and not the settling of scores of certain financial groups or clans with others. To be fair, I should note that all these conflicts are partially present, they are, what they call, “in play,” but it is not they that define the essential makeup of what is happening.

First and foremost, a universal historical drama is taking place. It is a clash between a society, which, in considerable and its additionally most active, most conscious, most enlightened part, wants democracy, prosperity, and a nation of laws, against a power that with all its strength is trying to save an authoritarian, neo-totalitarian form of government, so successfully and so cynically embodied in reality by all the successor Soviet Communist regimes in all of the post-Soviet territories (with the exception of the Baltic countries).

Thus the question can be posed as the following bottom line: is democracy possible at all? Thus if you try to distill this problem to its most profound essence: is it possible to break this vicious circle? Is it possible to save a “cursed land?” Is the embodiment of human expectations possible? Is the victory of good over evil possible?

Everything else–that, which is on the surface, but less essential–comprises the political machinations, the play on the linguistic, religious differences and the differences in mentality in Ukrainian society, the “hand of Moscow,” the Russian geopolitical “Yanukovych” project, the essence of which in its alternative, openly formulated by the highest state officials of our large Northeastern neighbor is: “Either a split, or civil war.” Despite the elegance of the formulation I believe in the fact that we will not give the authors of this project either the former or the latter satisfaction.

There is so much dysinformation (in less parliamentary talk we can call it lies), so many scare tactics, physical threats, moral torture, as well as other dioxins, so much has been dropped on Ukrainian society before and during this election campaign–this is an unprecedented dramatic experience, that is worthy of a separate Book of Memory tens of thousands of pages long, in which forever there will be fixed each citizen’s actions, each gesture invisible to the world of countless “little Ukrainians,” who, similar to the “little Hungarians” in 1956, the “little Czechs” of 1968, or the “little Poles” of 1980 rose up in defense of their own dignity. In 2004 a miracle occurred in Ukraine: its society, which over the course of an entire decade seemed to be feeble, passive and disunited, suddenly mustered up a collective, non-violent and wonderful feat. The “little” Ukrainians turned out to be considerably bigger than their–and not just their–authorities thought they were. They counterposed their creative poetics against banal geopolitics.

The orange poetics is a quite dynamic argument against the “zone of grayness,” into which for over a decade Ukraine’s incompetent and dislikable leaders have striven to drag Ukraine. For them it has been about a dreary country, deprived of its own face, invisible to the world. They “constructed” it as a figure, in conformity with their own gray faces and secret needs. In his aesthetic validations it is not for nothing that Mr. Kuchma admits that he doesn’t like the color orange, because it is “not Ukrainian.” Orange became the color of the breakthrough of all imaginable blockades. The color of human ignition in people. Over the course of 16 days of active resistance on Independence Square in Kyiv it turned out to be the victory of the people over all the technical means at the disposal of the authorities.

This is also the victory of Europe as an ethical system of value. My Polish friend Andrzej Stasiuk writes about it in a marvelous essay as follows: “Great things are happening in the East. Ukraine has lifted itself up from its knees. In these last, cold and snowy days of November the heart of Europe is beating right there, in Kyiv, on the Square of–appropriately called–Independence. It is right there in Kyiv that the battle for basic European values is being honed, that in the West those values are understood as something, comprehensible in and of themselves, something granted once and for always.” Andrzej Stasiuk entitled his essay “Europe, You Have Become Bigger.”

Europe has become bigger by the sum of the Ukrainian regions where Victor Yushchenko won. After the 26th of December–and I really truly believe this–it will become bigger by all of Ukraine. Those Ukrainians who vote for Yushchenko are really voting for freedom, a country of laws and tolerance, without thinking in the least about the fact that these values are European–it is enough for them that these are their values and for the sake of them they are prepared to stand not only days and nights in the December cold or to walk with flowers in their hands up to the special forces units armed with loaded weapons. It is in these people that I see what one can underscore as the European future of Ukraine. And that future has already begun.

But since that meaningful word the “future” has resounded, what can we expect right now? To say it more simply: what can “we” expect from “you”? First and foremost, honored ladies and gentlemen, the distinct refutation of what for an entire decade the propaganda machine of Mr. Kuchma has been drilling into us: that no one is waiting for us in Europe. A refutation of what Mr. Yanukovych has built his entire campaign on: that in Europe no one likes us and scorns us, that we are alien to Europe. Honored ladies and gentlemen, I am convinced that Kuchma and Yanukovych have been telling us a lie. I–just a writer–have my own particular hopes. I want to distinctly hear from Europe that Kuchma, Yanukovych and their spinmasters are wrong, that Europe is waiting for us, that it can not endure without us, that Europe will not continue to be in all its fullness without Ukraine.

My fantasies, honored European parliamentarians, have no boundaries. I have a thousand projects for cultural partnership and a thousand friends throughout all of Europe, with whom we can realize these projects. We will make–I expect, with your help–countless steps toward mutual rapprochement, to denounce that “quarantine line” that divides one Europe from the other.

My Europe–that is the title of Andrzej Stasiuk’s and my joint poetographic book. In conclusion allow me one more poetographic metaphor. It floats out right away when you look over geographic maps. The maps all demonstrate one and the same thing to us: in Ukraine there is not a single drop of water that does not belong to the Atlantic basin. This means that with all its arteries and capillaries it is stitched right to Europe.

(Translated by Michael M. Naydan)
Джерело: http://www.brama.com/news/press/2004/12/041216andrukhovych_cursedukraine.html

“There used to be dungeons here,” Neborak
said. Oh, the echo of ancient undergrounds
with names like those of girls or taverns—
“Dorotka,” “Under Angel,” and the one,
the cruelest “Tatarnia,” where eyes died first
and light hid in the armpits,
in the tongueless mouths!

This silence is meaningless now. It’s not even
a monument. And it’s not a river that had been
locked into sewers.

Although every one of us could have said:
“Lindens at the end of bloom are dying stars.
Streetcars are full of girls.”

Translated from the Ukrainian by Nina Shevchuk-Murray
Джерело: http://www.bu.edu/agni/poetry/online/2006/shevchuk-dungeons.html

How often, lost, did we walk
toward the light of the buildings, of which
there was left not a stone! . . .
And who will believe that it was the light we followed?

How often did we go looking
for the mouth of the river,
a bridge, and a peer
in the northern deserts of yards,
but who will believe that there had been a river?

It is only through us that the cities
transgress into oblivion.
We pronounce them
and find them different. However,
next morning you come to the square and recognize it:

Lindens at the end of blooming stand golden,
noiseless.

Translated from the Ukrainian by Nina Shevchuk-Murray
Джерело: http://www.bu.edu/agni/poetry/online/2006/shevchuk-circle.html

My?li tak: “Czas wraca?, rosa na s?o?cu
zgin??a, wrogowie praktycznie te?,
po rewolucji kupi? sobie spodnie z mn?stwem kieszeni,
dezodoranty Axe sprzedaj? prawie na ka?dym kroku,
czas wraca?.
Rozwi??? parlament, rozstrzelam wice spikera
z karabinu maszynowego, jeszcze paru debili,
wprowadz? w kraju euro i prawo lustracyjne,
przeprowadz? reform? ortografii,
zabroni? aborcji, a potem na ni? pozwol?,
zerw? stosunki dyplomatyczne z Rosj? i Hondurasem,
w?osy przemaluj? z pomara?czowego z powrotem na zielony,
czas wraca? – nowe generacje studentek ju? nie pami?taj? mojego imienia”.
Tak my?li Stach Perfecki, cho? co do tego ostatniego si? myli.

Niedawno przemawia? przed wej?ciem do Komisji Europejskiej,
a jednocze?nie S?du Europejskiego, Eurobanku i Mi?dzynarodowego Trybuna?u w Hadze -
z powodu, jak zawsze, w?a?nie tych studentek.
“Przecie? one wyje?d?aj? z mojego kraju! – krzycza?, potrz?saj?c elektryczn? aureol?. -
Nied?ugo nie zostanie ?adnej,
jakiejkolwiek. Wiecie, szanowni pa?stwo, z nimi to tak, jak na przyk?ad ze sp?dnicami mini.
Najpierw chodz? w nich tylko ?adne dziewczyny z ?adnymi nogami.
Troch? p??niej – nie?adne dziewczyny z ?adnymi nogami.
W ?lad za nimi – nie?adne dziewczyny z nie?adnymi nogami.
A wtedy ju? – wszystkie inne dziewczyny, to znaczy ju? nie dziewczyny.
Ale wszystkie one znikaj?! Codziennie uciekaj? dok?d?,
gdzie mog? czym pr?dzej zapomnie?, kim s?, sk?d,
wsz?dzie tam, gdzie czerwone latarnie.
W dodatku przenikn??y te? do waszych mieszka? -
przez tylne wej?cia, kominy i zsypy.
Poczu?y si? tu jak w domu, bo zaw?adn??y tymi waszymi tajemnicami,
kt?rymi zdolne s? w?ada? tylko niewolnice, pokoj?wki i na?o?nice.
Tajemnicami waszych prze?cierade?, waszego brudu, waszego smrodu,
waszego wstydu!”.

Jego wyst?pienie transmitowa?y wszystkie kana?y telewizyjne Europy,
cho? nikt na ?wiecie nawet nie w??czy? telewizora,
jego wyst?pienie ocenzurowano na szczeblu komisarzy o kwesti? poszerzenia,
czyli zaw??enia, dlatego jego wyst?pienie naprawd? brzmia?o
mniej wi?cej tak:
“Zgadzam si?, ?e my w naszym kraju U
jeste?my skrajnie niebezpiecznie zainfekowani. Zainfekowani przez bied?, g?upot?,
bierno?? i niewiar?. Wiem, ?e do zainfekowanych organizm?w
w zasadzie istniej? dwa rodzaje podej?cia – albo mo?na je leczy?,
albo najlepiej jak mo?na izolowa? je od innych -
takich, kt?re uwa?aj? siebie za zdrowe.
Pierwszy spos?b jest niepor?wnanie dro?szy, i czasoch?onny,
zw?aszcza przy tak zadawnionej infekcji. W dodatku
wymaga niezliczonych wysi?k?w samego zainfekowanego.
Drugi – o ile? jest praktyczniejszy i bezproblemowy, jak amputacja.
Zdaje mi si?, ?e do nas postanowiono zastosowa? w?a?nie ten drugi.
W nast?pstwie tego kto? mnie nie wpuszcza do mojego domu.
Kto? taki, kto ma bardzo przybli?one wyobra?enie, kim jestem i co naprawd? ze mn?
si? dzieje. Zatem on – ten nieznany kto? – ju? wie, co ze mn? zrobi?.
Po pierwsze, odgrodzi? si? ode mnie na wieki “kordonem sanitarnym”.
Po drugie, przydzieli? mi funkcje odstojnika i wysypiska ?mieci”.

Tak m?wi? Stach Perfecki na schodach pa?ac?w i pod mostami,
zwracaj?c si? do oficer?w, ochroniarzy, kloszard?w,
najcz??ciej jednak do inwestor?w i z jakiego? powodu do transwestyt?w:
“Mimo wszystko nie uda si? wam odgrodzi? od naszej mi?o?ci!
I w jakkolwiek wysokiej technologii wznoszony by?by przez was mur,
jak bardzo sterylno-ch?odny i aseksualny
by?by ten wasz g?upi projekt Europy,
mimo wszystko b?dziemy was kocha?
i b?dziemy infekowa? was swoj? mi?o?ci?.
Przewiercimy w tym murze niezliczone przej?cia
i b?dziemy w nich si? kocha?!
Namacamy najbardziej erogenne, najbardziej zajebiste
strefy!
Naprawd? kocham t? kobiet?!
Chc?, ?eby o tym wiedzieli wszyscy: nazywali j? Ada Cytryna,
ma oczy zielonego rzecznego koloru i mimo wszystko nie mog? bez niej ?y?!”.

W odpowiedzi na to zacz?to go szuka?
przez Interpol i Interpipe,
a tak?e kana? telewizyjny “Inter”.
Pisa?em do niego: “Wracaj, stary, tutaj wszyscy czekaj?,
milion ludzi na Majdanie i wszyscy napaleni.
I wszyscy krzycz? “Per-fe-cki! Per-fe-cki!”
z nadziej?, ?e si? pojawisz,
zastepujesz, staniesz na uszach, przejdziesz ko?em,
za?piewasz w duecie z Katarzyn? Bi?ozir czy Oksan? Bi?okur,
staniesz na czele Partii przemys?owc?w i przedsi?biorc?w.
Szturmem we?miesz Rad? Ministr?w bez jednego wystrza?u
i oprowadzisz Javiera Solan? po saunach Kijowa!
Wracaj, przyjacielu, wszyscy oczekuj? od ciebie cudu!”.

Od czasu do czasu dostaj? od niego odpowiedzi
utrzymane w stylu staro?ytnych przestr?g -
tak jakbym ja by? profesorem literatury, a on zdawa? egzamin
z obywatelskiej pilno?ci, dlatego za ka?dym razem
og?asza: “W?adza si? zmieni?a, marzenia si? spe?ni?y,
genera?owie na emeryturze, bandyci za kratkami,
przest?pcy z Bankowej uciekli samolotami do Korei P??nocnej,
Kazachstanu i Rosji,
staruszek eksprezydent, spaceruj?c po parku, strzela do wron z wiatr?wki
i ?adna kurwa ju? nie zape?nia teleeteru tymi debilnymi kaweenami,
ogoniokami, muzykalami, g?wnianymi serialami,
?adna kurwa ju? nie ?piewa w duecie z premierem -
nar?d przezwyci??y? nieprawd? i nowi ministrowie publicznie
co wiecz?r sk?adaj? sprawozdanie przed t?umem teenager?w – kto? z gitar?
w r?kach, a kto? z pod?u?nym fletem.
Ale b?d?cie czujni, ?led?cie ich mimik?,
te wszystkie podmrugiwania,
te ich z natury okr?g?e twarze.
I w ?adnym razie nie pozw?lcie im zaokr?gli? si? jeszcze bardziej,
obrosn?? w podbr?dki – kiedy to si? stanie,
mo?na wszystko zaczyna? od pocz?tku,
cho? i tak oka?e si?,
?e wszystko trzeba koniecznie zaczyna? od pocz?tku”.

Stach Perfecki ma racj?, kiedy pisze o wiecznym pocz?tku.
Zbieram my?li i prosz? go jeszcze raz, a potem jeszcze raz:
“Wracaj, Stachu! Wojska pograniczne
i s?u?by celne na wszystkich przej?ciach
s? ju? uprzedzone – powitaj? ci? z orkiestr?,
nie zwa?aj?c na tw?j dawno przeterminowany paszport,
dwa zawa?y serca, esto?ski akcent i operacj? plastyczn?.
Wracaj, w?adza si? zmieni?a, marzenia si? spe?ni?y,
s?abe napoje alkoholowe i lekkie narkotyki -
w??cznie z klejem – wypieraj? w?dk? z m?odzie?owego obyczaju,
wiosna za pasem, kupisz sobie spodnie z mn?stwem kieszeni,
rozwi??esz parlament, wprowadzisz poligami?,
zmusisz wszystkich, ?eby m?wili Ateny, Goliat i Honolulu,
przy??czysz Donbas do Ukrainy, odnowisz chanat Krymski,
zrobisz nast?pnym papie?em Ukrai?ca
i jego tak?e – jednocze?nie – Dalaj-Lam?.
Czas wraca? – nowe pokolenie studentek
ju? powtarza, wci?? powtarza w ciemno?ci
twoje niezapomniane perfekcyjne imi?”.

Prze?o?y? Bohdan Zadura
Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1463

Mia?em przepi?kn? zdolno?? (czy mo?e wrodzon?
wad?): dwa go??bi?ta w jamie czaszki.
Zagl?dali mi w gard?o od krzyku czerwone
doktorowie, wr??bici i pomniejsi znawcy.

Jak?e szczyci?em si? wami, me skrzydlate skrzaty,
zr?czni dr?czyciele z dawnych malowide?!
Tar?y o mnie skrzyd?ami, grucha?y ca?e lato,
zak?adaj?c mi w czaszce miasteczko Gruchlida.

Jesieni? spad? z nieba prestidigitator.
Wszawym stetoskopem s?ucha?, jak tam dr?a?y.
P?? miasta zlecia?o, by gapi? si? na to.
Wtedy wyja?ni?em: “Polecie? by chcia?y”.

Wylatywa?y z g?owy przez ran? w ciemieniu
lub me trzecie oko (nie zamkniesz go nijak).
A ten pies parszywy browninga z kieszeni
wzi?? i jedn? kul? oba pozabija?…

Ca?kiem si? uspokoi?em, zamkn??em si? w sobie,
grzeczny, bez odchy??w, wr?ci?o mi zdrowie.
Nie dlatego, ?e zabite me pociechy obie,
ale ?e ich jajko cieplutkie mam w g?owie.

Przek?ad Jacek Podsiad?o

Polskiemu czytelnikowi mo?e nic nie m?wi? imi? i nazwisko Wolf Messing. By?a to znana posta? w Zwi?zku Radzieckim: iluzjonista, kt?ry wywodzi? si? z ba?tyckich Niemc?w. Messing pochodzi? z biednej rodziny i musia? ruszy? w ?wiat w poszukiwaniu pracy. Przed wojn? zjawi? si? w Galicji. Zatrudnia? si? u maj?tnych pan?w do prac w polu lub gospodarstwie. Pewnego dnia zosta? robotnikiem u dziedzica, kt?ry cierpia? na straszne b?le g?owy, bo wydawa?o mu si?, ?e w jego g?owie siedz? dwa go??bie. M?ody robotnik postanowi? go ocali?. Obieca? dziedzicowi, ?e uwolni go od cierpie? i wyrzuci go??bie z jego czaszki. Poprosi? innych najemnik?w, aby przygotowano pistolet oraz kilka ?ywych go??bi, i um?wi? si? z nimi, ?e kla?ni?ciem da zna?, kiedy powinni wypu?ci? ptaki. Na jego znak wylecia?y go??bie, a on je sprawnie wystrzela?. Tym sposobem podobno pan naprawd? zosta? wyleczony.

Ja chcia?em spojrze? na t? legend? z innej strony. Wiersz napisa?em z punktu widzenia chorego dziedzica, kt?ry jednak ?a?uje pozbawienia go zdolno?ci goszczenia ?ywych istot w swojej g?owie. Wolf Messing jest w tym wierszu widmem nazistowskim, kt?re powoli nadci?ga?o.

Kozak Jamajka

tyle jest bracie koniku cud?w ?wiata a przy tym
p?ki nas kruki nie ze?r? to patrze? wci?? na nowo
tutaj bahama-mama tam mami palmami haiti
i wie?e freetown gdy noc? wychodz? z bungalowu

i tak mnie gryzie ?e zblak?a moja soroczka i portki
ki diabe? to sprawi? lub jakie podziemne bydl? czy faun
zdradzili nas przyjaciele ci cwele korsarze morscy
a tak to bat’ko by wzi?li b?ogos?awione freetown

a tam trzyna?cie ko?cio??w i wieczna wojna z amorem
a jeszcze srebro i z?oto w komorach trzynastu otch?ani
za murem cicho jak liany rosn? dziewcz?ta skore
do uciech chocia? w czarne ubrano je ubrania

pytam pirata dicka z kt?rym tu ??opi? siwuch?
jak teraz jeste? europa to? ju? nie cz?owiek paskudo
puknij si? m?wi? mu w czo?o zastan?w si? oka? skruch?
po kiego sprzeda?e? si? za tych trzydzie?ci zgni?ych escudo

a dick chimeryczna sztuka trzyma papu?k? puszk?
zachodzi mnie od ty?u klepie w plecy pitoli
rycerzu step?w daj? tobie zielone jab?uszko
tobie or not tobie m?wi i be?kocze I’m sorry

mam m?wi niewolnic? o kakaowej cerze
kup j? podniebny sokole bo smutno bez gospodyni
po co ry? ziemi? w ogr?dku cmoka prawie ?e szczerze
to ona ma wiesz
awokado figo-fago i dynie

nap?odzisz m?wi kozactwa do kosza je upakujesz
lecz szyja moja dusza do jarzma nie pasuje
nie s?ucham plugawych suplik ?al na odpowied? i ?liny
koniku m?j niewierniku tomaszu ?eby zapomnie?
p?jd? ku zorzom zachodu
flet wytn? z cukrowej trzciny
usi?d? nad oceanem
i wtedy nic tu po mnie

Przek?ad Jacek Podsiad?o

W okresie baroku na Ukrainie pojawi? si? pewien typ obrazu, przedstawiaj?cy Kozaka siedz?cego “po turecku” pod drzewem. W jednej r?ce trzyma fajk?, a w drugiej kobz?, kt?ra czasami przypomina lutni?. Jest to taka fajkowo-muzyczna medytacja. Na drugim planie obowi?zkowo pasie si? ko?. Kozak ten znany jest jako Mamaj. Co ciekawe, nigdy w historii nie by?o ?adnego atamana czy hetmana o takim imieniu. To by?o imi? tatarskiego wodza ?yj?cego w XIII wieku. W tym obrazie zaintrygowa?a mnie fajka, gdy? na prze?omie XVI i XVII wieku w po?udniowej Ukrainie nie znano tytoniu. Przypuszczam, ?e Mamaj pali trawk?.

Inna legenda opowiada o grupie Kozak?w, kt?rzy znajdowali si? w niewoli tureckiej, na statku p?yn?cym gdzie? po Morzu ?r?dziemnym. Pewnego dnia Kozacy zbuntowali si? i zaw?adn?li statkiem. Uciekaj?c przed Turkami kierowali si? na Zach?d, a? dotarli do Wysp Karaibskich.

Z tych dw?ch historii powstaje inspiruj?ca mieszanka. Mamaj pal?cy haszysz i Kozacy u wybrze?y Ameryki. W efekcie tego, w mojej powie?ci stworzy?em czarnosk?rego kaznodziej? z Jamajki, kt?ry nazywa si? John Paul Oszczyrko. To bardzo kozackie nazwisko.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1561

Justyna Sobolewska: Po pomara?czowej rewolucji ka?dy wydawca w Polsce chcia?by wydawa? pisarzy ukrai?skich. Na Zachodzie jest podobnie?

Jurij Andruchowycz: Teraz ta fala dosz?a do Niemiec. Na targach w Lipsku odnie?li?my nawet sukces z m?odym pisarzem, z tak? nasz? Mas?owsk? – Lubko Dereszem i jego ksi??k? “Kult” , kt?r? napisa? w wieku 17 lat. W tym roku uka?? si? tam r?wnie? ksi??ki Serhija ?adana, Tarasa Procha?ki i ksi??ka Myko?y Riabczuka, pisana specjalnie dla Niemc?w, pod tytu?em “Wyja?nij mi Ukrain?”. Moja nowa powie?? “Dwana?cie kr?g?w” ukaza?a si? w Niemczech niemal r?wnocze?nie z polsk? edycj? i od razu wskoczy?a na 6 miejsce listy bestseller?w. Wszyscy pisarze ukrai?scy przechodz? przez sprawdzian w Polsce – tu jest czy?ciec literatury ukrai?skiej. Nie tylko wychodz? ich ksi??ki, ale oni sami tu przyje?d?aj?, jak ?adan, na stypendia.

Prawdopodobnie w czasach sowieckich wielu z nich przez j?zyk polski poznawa?o literatur? ?wiatow??

Nie tylko literatur?. Ja si? wychowa?em na Polskim Radiu, u mnie s?ucha?o si? Jedynki. Niekt?rzy znali niemal na pami?? “W Jezioranach” czy “Matysiak?w”, ja raczej szuka?em muzyki, polskiej i zachodniej, kt?ra u nas by?a niedost?pna.

A polska poezja mia?a na pana wp?yw?

Nie pisa?em wierszy przez osiem lat. Po tej przerwie zacz??em pisa? zupe?nie inaczej, i to w?a?nie za spraw? polskiej literatury. Wszystko zacz?lo si? od tego, ?e pod koniec lat 90. zacz??em czyta? m?od? polsk? poezj?, t?umaczy?em Marcina ?wietlickiego, Jacka Podsiad??, Darka Foksa, Andrzeja Stasiuka i to zostawi?o ?lad. Nowy tom “Piosenki dla martwego koguta” nosi te? ?lady wp?yw?w ameryka?skich. Mniej wi?cej w tym czasie zacz??em pracowa? nad ukrai?sk? antologi? ameryka?skiej poezji lat 50. i 60. Sp?dzi?em 10 miesi?cy na stypendium w Stanach. Moje w?asne wiersze powstawa?y jako dialog z Amerykanami, kt?rych t?umaczy?em. A do poezji ameryka?skiej dotar?em te? przez Polsk?. Zacz??o si? od s?ynnego niebieskiego zeszytu “Literatury na ?wiecie” z t?umaczeniami poet?w szko?y nowojorskiej: Franka O’Hary i Johna Ashbery’ego. Dosta?em go od Piotra Sommera. Najpierw mia?em wra?enie, ?e taka poezja jest mi ca?kowicie obca. Ale z ka?d? nast?pn? lektur? – stawa?a si? coraz bli?sza, zacz??em jej nawet ?arliwie broni?. Moja antologia mia?a by? ostateczn? pr?b? czytania tej tradycji po swojemu.

W “Dwunastu kr?gach” przywo?uje pan natomiast wa?nego dla siebie poet? – ukrai?skiego Antonycza.

I nawet wybuch? z tego powodu ma?y skandal. Zarzucano mi, ?e pope?ni?em blu?nierstwo, ?e zdradzi?em wsp?lnot?, napisawszy w taki spos?b o wieszczu. ?e wykpiwaj?c go – robi? sobie reklam?. Antonycz w realnym ?yciu by? postaci? nieciekaw?. Nie?mia?y, zamkni?ty, nietowarzyski. M?odo zmar?, jeszcze przed wojn?, ale zmieni? obraz ukrai?skiej poezji. W tekstach za? jest niesamowicie odwa?ny, jak Lorca czy Appolinaire. T?skni?em wi?c za innym Antonyczem. Kiedy mia?em 16 lat, zachwyci?em si? jego poezj?. Krytycy po ukazaniu si? mojego pierwszego tomu wierszy znale?li powinowactwa mi?dzy nami, a w ostatniej powie?ci pr?bowa?em stworzy? legend? jego ?ycia. Sko?czy?o si? to zakazem sprzedawania tej ksi??ki w jednej g??wnych lwowskich ksi?garni. ?eby by?o zabawniej, w ci?gu 5 lat w?a?cicielka pyta?a mnie nieustannie: “Panie Juriju, kiedy b?dzie nowa powie??? Pan jest naszym ulubionym autorem!”. A kiedy w ko?cu j? wyda?em, us?ysza?em: “Antyukrai?skich ksi??ek tu nie chcemy”.

W nowej powie?ci dosy? gorzko, z rozczarowaniem pokazuje pan Ukrain? ko?ca lat 90. Rz?dz? tam podejrzani biznesmeni i “karki” w sk?rach.

Pisa?em “Dwana?cie kr?g?w” w czasie drugiej kadencji Kuczmy, w 2001 roku. Wtedy, gdy kraj traci? ju? ostatni? nadziej?. Zaczyna?em pisa? w Ameryce, ale nie mia?em spokoju, bo zacz??y si? protesty zwi?zane ze ?mierci? Grigorija Gongadze. Mia?em wtedy ogromn? nadziej?, ?e te protesty co? zmieni? – mo?e nadszed? czas, obal? Kuczm? i zacznie si? normalno??, ale niestety, tak si? nie sta?o. By?em w coraz wi?kszym konflikcie z w?asnym krajem, stara?em si? usilnie urz?dzi? swoje ?ycie w taki spos?b, ?eby jak najmniej zale?e? od pa?stwa ukrai?skiego. To si? nie udawa?o. I gdy wr?ci?em w czerwcu 2001, pomy?la?em, ?e chyba trzeba b?dzie si? pogodzi? z t? beznadziej?. Inaczej nic ju? nie napisz?. ???? mnie zaleje. Wtedy w Ameryce zarzuci?em pisanie tej powie?ci, bo nie chcia?em, ?eby przenik?o do niej moje napi?cie zwi?zane z sytuacj? polityczn?. Nie chcia?em zej?? do poziomu pamfletu. Co ciekawe, w kraju generalnie poprawi?o si? ?ycie od strony materialnej. Jak zauwa?a bohater “Dwunastu kr?g?w” – pojawi?o si? w ko?cu dobre piwo. Z drugiej strony w ?yciu publicznym zacz?? dominowa? bandycki typ, przedsi?biorcy i biznesmeni chcieli koniecznie mie? taki wizerunek. Zupe?nym fenomenem by?a wi?c pora?ka Janukowycza, bo wydawa?o si?, ?e ten smak do bandytyzmu ju? dostatecznie opanowa? spo?ecze?stwo. Ale okaza?o si? inaczej. I to by? cud. To, ?e tak masowo, ludzie wyst?pili przeciwko temu, ?eby bandyta by? prezydentem. Ten styl: sk?rzane kurtki, dresy, jak wida? ju? spo?ecze?stwu obrzyd?.

W czasie rewolucji m?g? pan znowu czu? wsp?lnot?!

Poczu?em si? szcz??liwy i dumny. Dla mnie niespodziank? by?o to, ?e taka du?a cz??? rosyjskoj?zycznej Ukrainy wyst?pi?a po stronie Juszczenki. To potwierdzi?o wizje ekspert?w zachodnich, kt?rzy m?wili, ?e tworzy si? nowy typ narodowo?ci ukrai?skiej, niezale?nej od j?zyka. Spora cz??? kraju b?dzie pos?ugiwa? si? rosyjskim i b?dzie si? czu? si? Ukrai?cami. Kiedy by?em w czasie wybor?w w rosyjskoj?zycznym Charkowie, gdzie Juszczenko dosta? 30 procent, widzia?em, ?e ca?e miasto by?o przystrojone na pomara?czowo. Bo m?odzi byli za Juszczenk?. Pomy?la?em wtedy, ?e Ukrainy nic ju? nie dzieli. Kiedy promowa?em p?yt? “Andruchoid” [nagran? z polskim zespo?em Miko?aja Trzaski - przyp. red.] w Dniepropietrowsku, przyjaciele opowiadali mi, ?e w pierwszym dniu manifestacji po sfa?szowanych wyborach wydano rozkaz, ?eby od samego rana zamkn?? od wewn?trz akademiki. Na co studenci, w 95 procentach rosyjskoj?zyczni, masowo skakali z okien. Ze wzruszeniem widzia?em podczas wydarze? na Majdanie, jak jedni drugim rzucali si? w obj?cia. W dodatku cz?sto rosyjskoj?zyczni przejmowali s?owa ukrai?skie: us?ysza?em nagle: “Pieredawajtie kanapki”. Po rosyjsku nie istnieje s?owo “kanapka”, nie u?ywa si? te? s?owa “pomara?czowy” jest “oran?owyj”. Nikt tak nie m?wi?, no, mo?e w Moskwie. Karnawa? na Majdanie trwa? 17 dni.

Ten karnawa? wygl?da? jak wyj?ty z pana ksi??ek, jak by go wymy?li?a grupa Bu-ba-bu. To by?a rewolucja z ducha literatury?

M?wi?o si? rzeczywi?cie, ?e na pocz?tku lat 90. by?a ma?a rewolucja, w sztuce, a potem nast?pi?a wielka, narodowa. I wielu z tych m?odych ludzi na Majdanie to moi czytelnicy, mia?em wi?c te? sw?j ma?y wk?ad w rewolucj?. Zreszt? opr?cz mnie wszyscy najciekawsi pisarze ukrai?scy byli na miejscu. Nie wiem, czy z tego powstanie literatura, czy kto? opisze te wydarzenia w powie?ci. Ju? w dniach rewolucji powstawa?o za to sporo grafomanii. Liczy?bym raczej na jakie? ciekawe dzienniki.

W “Dwunastu kr?gach” wraca pan do “Rekreacji”, do pierwszej powie?ci. Czy to znaczy, ?e zamyka si? jaki? okres, ?e ?egna pan styl i ducha karnawa?u? Teraz b?dzie ju? powa?nie?

Nie, ja po prostu lubi? si? powtarza?. Jeden z naszych krytyk?w napisa?, ?e nie ma u nas innego autora, kt?ry tak ch?tnie sam siebie cytuje. On pisze o autorze-narcyzie. Zgadzam si? z tym, jestem narcyzem. Opr?cz tego pisz? dla idealnego czytelnika, kt?ry tak samo zna moj? tw?rczo?? jak ja sam. I wszystko rozpozna. Prowadz? z nim ca?y czas gr?. Tacy ludzie zreszt? istniej? rzeczywi?cie. A poza tym przez ca?e ?ycie pisz? jedn? ksi??k?, jeden tekst. W “Rekreacjach” wymy?li?em miasteczko, kt?rego brakuje mi w Karpatach – Czortopole. Pisz?c “Dwana?cie kr?g?w” szuka?em strefy, te? w okolicy Czortopola, w kt?rej mo?na by komunikowa? si? z umar?ymi. Kiedy zdarza si?, ?e tracimy kogo? bliskiego, rozpacz zaczyna si? od tego, ?e to ju? na zawsze. Religie daj? nam nadziej? spotkania w wieczno?ci, ale dla mnie to by?o niewystarczaj?ce. Chodzi o to, ?eby jeszcze tutaj, na ziemi, m?c si? jako? spotka?. O tym pisze Rilke, wed?ug niego mo?liwo?? wsp??istnienia ?ywych z martwymi jest w?a?nie pe?ni? bycia. A Antonycz z kolei wymy?li? karczm? na ksi??ycu, gdzie ?ywi, tacy cho?by lunatycy, mog? napi? si? w?dki z kim? zmar?ym. Takie miejsce jest bardzo potrzebne, nie s?dzi pani?

Tekst po raz pierwszy ukaza? si? w tygodniku “Przekr?j”.

Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0963

Mia?em przepi?kn? zdolno?? (czy mo?e wrodzon?
wad?): dwa go??bi?ta w jamie czaszki.
Zagl?dali mi w gard?o od krzyku czerwone
doktorowie, wr??bici i pomniejsi znawcy.

Jak?e szczyci?em si? wami, me skrzydlate skrzaty,
zr?czni dr?czyciele z dawnych malowide?!
Tar?y o mnie skrzyd?ami, grucha?y ca?e lato,
zak?adaj?c mi w czaszce miasteczko Gruchlida.

Jesieni? spad? z nieba prestidigitator.
Wszawym stetoskopem s?ucha?, jak tam dr?a?y.
P?? miasta zlecia?o, by gapi? si? na to.
Wtedy wyja?ni?em: “Polecie? by chcia?y”.

Wylatywa?y z g?owy przez ran? w ciemieniu
lub me trzecie oko (nie zamkniesz go nijak).
A ten pies parszywy browninga z kieszeni
wzi?? i jedn? kul? oba pozabija?…

Ca?kiem si? uspokoi?em, zamkn??em si? w sobie,
grzeczny, bez odchy??w, wr?ci?o mi zdrowie.
Nie dlatego, ?e zabite me pociechy obie,
ale ?e ich jajko cieplutkie mam w g?owie.

Pani Kapitanowa

Kapita?ska wdowa mia?a w zakamarkach
kuchni bia?e myszki chowane pok?tnie,
mia?a te? zwanego Michelem kanarka
i chustki tr?jk?tne.

Przy tym nikt nie wiedzia?, gdzie bywa do rana,
w jakich katakumbach dotrzymuje post?w?
Szlomo Fiszer czasem dawa? jej banana
lub inne warzywo, lub fig? po prostu.
(A, jeszcze najstarszy syn Andruchowycza
chleba do tych warzyw jej u?ycza?).

r?lowa zau?k?w chodz?ca w ?achmanach,
kapu?ciana g?owa w nenufarach chustek.
A ten jej kapitan – co to za ananas?
Pewnie umar? m?odo, a ?ycie mia? puste?

Dlatego kl?ka?a przenajczystsza wdowa
przed o?tarzem studni, modl?c si? bezwiednie,
?eby g??binowa i ?wi?cona woda
zmy?a z niej te ?wi?ta oraz dni powszednie.

Na ro?linnych rusztach p?ot?w zwyk?a mo?ci?
p??tna swoich chust w desenie rozmaite
i publicznie suszy? herby samotno?ci,
niedorzeczna jak prze?ytek.

A gdy jej nie sta?o – zwi?d? i ca?y Rynek,
tylko piach arabski zmi?t? ?lady jej wzrusze?.
Odlecia?a, jak m?wi?, na skrzyd?ach chu?cinek.
M?wi? te?, ?e porwali j? sanitariusze.

Kolacja po?ykacza mieczy

ma w sobie co? z rze?nika a mo?e z samuraja
jego no?e stanowi? potpourri dla jazzman?w
usta otwarte jak wrota wszystko si? tam dostraja
wa?ne by wargi rozci?gn?? a potem po podniebieniu

dwana?cie niezwykle ostrych da?
no?e sztylety finki
gimnastyka j?zyka policzk?w z?b?w tchawicy
bo szabla nade wszystko popatrzcie ukrainki
dla takiego kozaka szabla to gwiezdna granica

ona promieniem co wkracza w jego ofiarne cia?o
po?ykaj po?ykaj po?ykaj j? kiedy je?li nie teraz
precz powietrze od p?uc i serce w d?? zjecha?o
on bardziej pusty ni? duch i czujniejszy od sapera

ona znika w nim ca?a trafiwszy na jelito
wrzeszczymy dawaj dawaj przera?aj nas sw? gr?
przez nasze krzyki banzai zabaw? pospolit?
i niedorzeczn? czuje b?l i ocieka krwi?

patrzyli?my na to wszystko wo?ali?my bis i brawo
jak w cyrku albo na zje?dzie zreszt? te sprawy na bok
jak w kinie gdzie bohater filmu ginie za spraw?
a? r??a krwi wykwitnie przez gard?o i przez ?abot

[Sw?j ?lad wiosna k?ad?a]

Sw?j ?lad wiosna k?ad?a, gdzie tylko si? da:
?d?b?a traw na frontonach, ulewy, suchoty
i ciep?y bruk ulic. Zdawa?a si? z?a.
B??ka?y si? czo?gi i resztki piechoty
wraca?y nach Osten. Czere?ni? kwit? sad,
i piersi spod ta?m z nabojami, spod luf
za epopejami wzdycha?y ju? zn?w.

?wi?tyni? spisali – od naw a? do wie?,
lecz pozostawili, by sta?a na placu,
zabiwszy deskami jej drzwi wzd?u? i wszerz,
wynie?li marmury, relikwie i tace,
i z?oto kielich?w, i jedwab szat te? -
i skrzyd?a, i wino, korony we krwi,
i mumi? hrabiego w zsuni?tej na brwi
futrzance z k?em pi?ra, prawic? wata?ki,
monstrancje, nimb ?wi?tej i ptaszki z jej czaszki,
narz?dy nierz?dnic i knigi, i figi
li?? z antykwarycznego ?ona Jadwigi,
i miecze olbrzymie, pielgrzymich serc p?k -
to ca?e z?o, z?om prozachodniej zgnilizny
do aut swych wrzucali jak cia?o m??czyzny
do pierdla lub pieca.

W czas umilk? wasz d?wi?k,
by zn?w si? odezwa?, ochryp?e organy,
bo cho? rozebrano was na tysi?c rur,
wnet was przyk?ada?y do ust jak do rany
te dusze najmniejsze, te dzieci z nor, z dziur,
z tych jaski?, gdzie kamie? i plusz ju? zetla?y,
i z dna, de profundis, wr?ci?y?cie wszystkie
poci?te na tr?bki, piszcza?ki i gwizdki,
i teraz zn?w grzmicie znad katusz i ka?u?,
z miejskiego podziemia, gdzie noc i suchoty,
gdzie wiosna okry?a zieleni? traw dom.
Dop?ty te mury, te rury, ten dotyk,
dop?ki pieszczoty, zgnilizna, plusz, z?om.

Do pani Barbary L.

Portret trumienny mieszczanki Barbary Langysz (XVII w.)
przechowywany jest w lwowskim muzeum historycznym.

Ciebie – ciep??, pogodn?, z brokat?w i jedwabi,
?agodn?, wielkook?, chc? z nocy wywabi?.
Spala mnie dokuczliwe pragnienie jedyne:
jecha? do ciebie poci?giem ponad dwie godziny.

Potem mnie wyniszcza po??danie owo:
z mi?o?ci i t?sknoty dono?nie bym krzycza?
- “Wyp?y? z muzealnej ciemnicy, kr?lowo!” -
w ?rodku miasta, o p??nocy, z lwem za towarzysza.

(Lew rycza?by ze mn?).
I kiedy znienacka
zjawi?aby? si? na krzyk m?j – niby na portrecie,
zagrzmia?aby mi w sercu muzyka wariacka
i ogarn??oby mnie po??danie trzecie:

upa?? na kolana, jak buhaj w?r?d juchy,
b?aga? jak werbuj?cy do sekty duszpasterz:
“P?jd?my pi? powietrze. Tu co krok eunuchy.
Kocham twoje r?ce, oczy wy?upiaste,

sukni?, stanik, kaftanik, koszul?, zapask?,
a tak?e twe po?czochy i trzewiki.
Kocham twojego cia?a wielkanocn? pask?,
twoje ?okcie i fa?dy – a wszystko na wieki!”

Schyla?bym si? nisko, szepta?bym na ucho,
ca?owa?bym ?lady twoich st?p, Barbaro,
skraj twoich koronek, durna mieszczucho,
latawico z Rynku, g?ucha poczwaro!

Przek?ad Jacek Podsiad?o
Джерело: http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_1552

Іти війною на Москву чи ляха –
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!

Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!

А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!

Цей вірш є своєрідним апендиксом до мого «параісторичного оповідання» «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Воно у свою чергу має кілька редакцій, остання з яких постала, здається, 1990 року. Ця редакція, крім цілого ряду виправлень, містить на закінчення акросонет «Амалія Неборака», що його буцімто написав сам герой оповідання Самійло Немирич. Ідею мені подав, як то часто бувало, Віктор Неборак. Сталося це після того, як я прочитав йому все оповідання вголос. Наприкінці оповідання є історія про те, як перебуваючи у львівській в’язниці, міський бандюган Немирич з-за ґратів спостерігає за 13-літньою дівчинкою Амалією, дочкою львівського ката. І як він безнадійно в неї закохується. Далі я пишу про те, що з любовного розпачу Немирич написав акросонет, присвячений тій дівчинці. У попередній редакції її прізвище було Цимборовська. Неборакові оповідання дуже сподобалося. Коли він дослухав його до кінця, то спитав: «А чому б тобі не додати той акросонет? Напиши щось таке в ренесансово-бароковому стилі». Проблема полягала тільки в тому, що сума перших літер імені і прізвища АМАЛІЯ ЦИМБОРОВСЬКА аж ніяк не становила чотирнадцять. А сонет обов’язково мусить складатися з 14-ти рядків. І тут мені спало на думку, що той, хто це підказав, мусить бути якось віддячений. АМАЛІЯ НЕБОРАКА давала саме 14 літер.

У найновішій редакції ми з півнями, керуючись принципом політичної коректності, погодилися на заміну рядка «Іти війною на татар чи ляха» рядком «Іти війною на Москву чи ляха».

Юрій Андрухович

а на дні гамерик золоті схрони
а ти й на різдво ходиш у дірявій куцій
реп’яхами латаний пастуший бароне
драпаєшся одвіку на стовп екзекуцій

кози повмирали пішли за обрій
пусткою пустою віє від стада
коби впав із неба діамантик добрий
шоб не так люто судила громада

бо за морем першим гамерика з меду
а за морем другим гамерика з воску
виглядаєш із неба бодай комету
і болить світло в темницях мозку

так йому тісно між отих гамерик
бо хоч кам’яний берег але він твій берег
і росте з нього мов покруч хвора черешня
рана твоя прийдешня
луна вчорашня

в’язко мені казко
гнітко мені квітко
мілко мені гілко
гірко мені зірко

марно мені сарно
хлипко мені рибко
хрипко мені скрипко
сухо мені суко

Того чоловіка звали Михайло Пустай (з наголосом на «у», хоч у моєму вірші він з наголосом на «а»). Він був лемко, жив десь у теперішній Східній Словаччині і вважався таким собі сільським недоумком. Нічого кращого і гіднішого за пастухування громада не могла для нього вигадати. Пастуша справа з усіх найпростіша, головне, щоб міг порахувати поголів’я. Ніколи й ні за що ми не дізнались би про існування Пустая, якби видатний етнограф Володимир Гнатюк не записав з його вуст кілька надзвичайно красивих казок. Я відшукав їх у прекрасно виданому томі «Українські народні казки Східної Словаччини». Його у свою чергу я знайшов у бібліотеці наших празьких родичів. Цей казковий том відкривався казкою «Баронський син в Америци», вона багатьма своїми мотивами нагадувала «Подорожі Сіндбада» чи, скажімо, «Одіссею» і в ній було описано повно фантастичних пригод. Це була одна з тих казок, які «сільський недоумок» (а насправді поет і фантазер) Михайло Пустай розповів Гнатюкові.

У Гнатюкових примітках можна прочитати і про пізніше нещастя, яке спіткало Пустая: з якоїсь причини в його стаді почали вмирати кози, в усьому звинуватили, звичайно ж, його, тож він змушений був ще й повертати власникам тих кіз борги, а оскільки ніяких грошей ніколи не посідав, то борги повертав роботою. Так він і жив – назовні видавався дурнем і невдахою, а в душі був казкарем і вигадником.

Усе написане вище можна враховувати, а можна і цілком ігнорувати, слухаючи пісню «Мертвого півня».

Ми помрем не в Парижі… Наталка Білоцерківець.

Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помремо,
а якщо ми помрем, то в Парижі, так само, як і
в Голівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.

Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!

Заганяти поезії прутень у дупу добі,
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.

Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові -
І так само на всіх постаментах і тронах земних.
“Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?” –
запитає зненацька один із туристів дурних.

Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє – четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).

І навіки застигнемо ми в божевільному Львові –
перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу мов ріка!
І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,
і небесна ворона обкрапає Неборака.

квітень 1990 р.

«Пам’ятник» – один з небагатьох моїх віршів, які я написав з дуже конкретного приводу. У квітні 1990 року ми з Небораком та Ірванцем відзначали ПП Бу-Ба-Бу (Перше П’ятиріччя Бурлеску-Балагану-Буфонади). Цю подію було відсвятковано у товаристві кількох десятків симпатичних і не надто симпатичних, але так чи інакше приємних людей у підвальному кафе «Лис Микита», що начебто належало Львівській філії Спілки письменників. На святкування ПП Бу-Ба-Бу я спеціально приїхав з Москви, це була особлива пригода: доба в потязі, пиятика у Львові, доба в поїзді. За кілька годин перед виїздом з московської гуртяги я несподівано для себе самого сів за друкарську машинку і почав виклацувати на ній вірш, який наче народжувався сам собою. До речі, вперше в житті я писав вірш не від руки—настільки легковажно я ставився до того тексту. Коли згодом під час львівської пиятики я прочитав його вголос для всього товариства, то це був вибух. Особливо всім сподобалась ідея, що майбутній пам’ятник нам, бубабістам, буде поставлено «перед Оперним, в центрі». На той час там ще стояв Ленін, його демонтували того ж року у вересні, ніби на моє замовлення. Однак пропозиція перейменувати проспект Леніна у проспект Бу-Ба-Бу чомусь не знайшла підтримки в тодішніх батьків міста.

Остання строфа «Пам’ятника» має дві версії – зазвичай я більше схильний до м’якшої, тій, де використано слово «хрін», а не «х**». Крім того, після здобуття Україною незалежності дещо втратив актуальність первісний варіант «І навіки застигнемо ми в незалежному Львові». Актуальна версія передбачає «в божевільному Львові». Саме так цей рядок прозвучав уперше зі сцени Львівської опери під час виконання «Крайслера Імперіала» восени 1992 року.

на перегоні між Франківськом і Львовом,

коломийські заробітчани і заробітчанки

вголос підраховують

учорашні літаки над Америкою.

Одинадцять літаків, цілих

одинадцять!

Я подумки приєднуюся,

подумки загинаючи пальці.

Перші два роз***бали

World Trade Center,

ще дваврізалися

в будівлю Пентагону.

Маємо чотири.

П’ятий упав у лісах Пенсильванії

(чи не під тими соснами, котрі я востаннє

обіймав у червні?)

Ще один над Чикаґо.

Плюс один наЕл-Ей.

.

Маємо сім. Але де інші чотири?

Ще літають? Збиті?

Чи вибухнули в небі? І як там Лас Веґас?

І де був Малдер, і що робила Скаллі?

І чому Брюс не закрив собою

жодної кабіни пілотів,

з одинадцяти – жодної?

І чому ані Мел, ані Чак, ані інші,

не кажучи вже про Ніккейжда чи Арнольда,

не втрутилися в аферу, стікаючи кров’ю,

за півсекунди

до катастрофи

розбивши капсулу, повернувши важіль,

дотягнувшись кінчиками пальців

до детонатора?..

Найстрашніше – це коли герої безсилі.

Найсумніше, коли рятівники не рятують.

Боже, врятуй хоч Ти:

і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,

і тих, які вдома, і навіть тих божевільних…

Якщо це тільки входить у Твої наміри

12 вересня 2001 року, тобто наступного дня після терористичної атаки з повітря на Нью-Йорк, я їхав до Львова, де Неборак організував мені виступ в університеті. Зрештою, не впевнений, чи саме Неборак його організував, але це тут і неважливо. У 76-му потязі їхали люди, які тільки й робили, що обговорювали вчорашні події в Америці. Нічого дивного – увесь світ на той момент тільки й робив, що обговорював їх. Звідкись узялась інформація, що буцімто ударів по Америці було завдано значно більше. Нібито тих літаків було насправді аж одинадцять і метою терористів було нанести одинадцять рівночасних ударів по всій території США. Носилися чутки про інші місця падіння літаків: Пентаґон (два літаки), Лос-Анджелос, Чикаґо. Я подумки додав до переліку ще якісь невизначені «ліси Пенсильванії» — мабуть, через те, що ще кілька місяців тому сам жив на околиці одного з таких лісів і вранці ходив до нього пообійматися із соснами.

У будь-якому разі літаків, якщо враховувати і ті два найперші з Нью-Йорка, набиралося лише сім. А мало бути, згідно з чутками, одинадцять.

Поєднання цих двох чисел – сім і одинадцять – видалося мені кумедним. У Штатах є дуже популярна мережа цілодобових крамниць з усяким дріб’язком і вона чомусь називається SEVEN-ELEVEN. Людина, яка вигадала цю назву навряд чи здогадувалась, який відгук знайде вона в моїй душі одного дня. А саме – 12 вересня 2001 року, коли й народився цей вірш.

відлига як сльоза над містом лине
автобуси приходять і відходять
і в наших кухлях писаної глини
колишеться гірка бурштинна подать

ми так цього тепла затято прагнули
як вимерзле пагіння винограду

ворони ці маленькі чорні ангели
збирають на фронтоні чорну раду

і тане сніг в якому так намішано
пісок і сіль тяжкі земні мірила

а ми в холодні кухлі тепло дишемо
і дивимось як мають чорні крила

Коли я у 80-ті роки вимушено повернувся до рідного Франика, то це спершу був тихий розпач: якого біса і що далі робити в цьому жахливо нецікавому містечку і життя скінчилось ітеде. «Ах, у цьому маленькому місті, де живуть пияки і невдахи» — так починався один з моїх тодішніх віршів. Але раптом виявилося, що Франик насправді зачаїв у собі купу якихось несподіванок, архітектурно-історичних сюжетів. У ньому виявилося достатньо багато простору для вигадування. Його можна було вигадати всього і цілком. У «Таємниці» я кажу про це так: «Це був дивний час – у тому сенсі, що я почав для себе відкривати Франик. Мені не було куди з нього подітися, тож я мусив навчитися бачити його атракційність. Виявилося, що я при цьому не мушу її вигадувати – вона є. Але вона дещо прихована. Я мусив роздмухати кожну архітектурну дрібницю – а Франик, тобто старий Станиславів, повністю складається з самих лише архітектурних дрібниць – отже, кожну з них я мусив для себе відкрити, відокремити від загалом невиразного тла і роздмухати її до масштабів міфу». Одним із таких міфів була автостанція на площі Урицького (нині Майдан Шептицького) поруч із катедральним (нині так само катедральним, але не православним, а греко-католицьким). А трохи нижче по вулиці Камо (нині Низова) був один з перших стильних пивняків у старому підвалі. Пивняк називався «Ватра», пиво в ньому подавали у гуцульських керамічних кухлях і пиво це було не яке-небудь, а «Калуське». І чомусь саме воно вважалося найкращим.

От із такої несуттєвої суміші й народився мій «Етюд з воронами» — меланхолія, грудень, відлига, ворони на фронтоні катедрального і калуське пиво…

Джерело: http://www.library.ru/3/reflection/literature/andruhovich.php

«Подорожні нотатки Павла Алеппського»
XVII ст.

З-над білих сорочок — подоба крил.
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
зійшли у сон землі і тлін могил,
повітря сколихнувши, як прелюди.
Вони — мов мак, їх море звідусюди
іде в цей дім, в цей витоптаний діл.
З яких смертей, з якої тьми й полуди,
з яких кохань, з яких забитих тіл? —

З німих побоїщ і з гучних побід!
Сама любов зіп’ялась невтолима
в очах ночей!

І засвіт — у похід,

і ранні вдови з іншими очима
завмерлі, аж мовчать, аж наче схима
лягла на них. І янгольський політ
в сирітськім небі з квітами сухими.
І сто ворон, що кряче їм услід.

(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали.
де палі наче милі у тріщинах до дна
убогими дорогами натішитесь недовго ви
ангелики волошки блудна сарана
колючки пустирні
байстрючки псалтирні
потерчата хирні
ягнята ясирні
та лучче б ви в деревах ненародженні спали
та лучче б ви листками на чорну глину впали)

Але повік не вищезне трава
на згарищах!

Вони квітують рясно,

хоч біль, і страх, і язва морова,
і сіль-камінь кривавить юні ясна,
і сивий попіл обмітає небо,
і рікам переламано хребти,
і згіркле світло плеще променеве —
їм тут цвісти.

І в землю цю лягти.

(корабель дітей вирушає річкою
у сорочках найбіліших всі ніби херувими
ця земля збатогована вміє бути вічною
навіть палі проростають саджанцями живими)…

Джерело: http://www.poetryclub.com.ua/readpoem_metrs.php?poem=8552

Honorable Ladies and Gentlemen,

This speech should be, first and foremost, an expression of gratitude. This is probably the main reason that literary prizes exist: to increase this noble feeling in this world, if only by a small amount. Thus I would like to use this wonderful occasion and your presence in this hall to voice once more my deep gratitude, first of all to those who made the publication of my novel “Twelve Rings” in German translation a reality. I sincerely thank my publisher and my translator. It is only with their help that this encounter between you and me was possible. Secondly, I thank those who took notice of this book, who wrote about it, thus contributing to its fairly wide recognition in the world of German-language publishing. I am deeply grateful to all the reviewers of this novel without exception. Thirdly, I am exceedingly grateful to ordinary readers (although in reality no reader is ever ordinary, thus I beg your indulgence for resorting to this abstract generalization). In sum, I am grateful to all those people who I met and saw over the course of my numerous readings in cities large and small across this part of Europe, to all those who filled the halls where these events took place, and reacted as attentive and sensitive listeners, who laughed, posed questions, and made pencil notes in the margins. And I would also like to thank those readers – far more numerous in number – who I did not have a chance to meet and see with my own eyes, although, I hope, I was able to sense, atmospherically, their emotions and experiences provoked by my text – I am tremendously grateful to all of them.

Of course, I would like to thank the city of Leipzig and the organizers of this prize, which is all the more valuable to me because its title combines two notions that have always been and remain crucial for me: the first of them Europe, the second, understanding. I should also thank the Jury of this prize for judging my efforts so positively, and paradoxically deciding to award this prize of understanding to a work in which one of the key themes is the impossibility of this very understanding.

I am grateful to you, Ingo Schulze, for agreeing to travel with me, for describing this trip, and for turning my attention to things I had never noticed, although I had been looking at them all the time.
I could continue the list of those to whom I am immeasurably grateful for a very long time, for today I am absolutely filled with gratitude.

But my gratitude was recently dealt a serious blow. On February 20, 2006, an interview with Mr. Verheugen was published in the newspaper Die Welt. Mr. Verheugen – let me remind those of you who might not know – is one of the Commissioners of the European Union. It would be insufficient to describe him as an official person – he is a superofficial superperson. In response to the journalist’s question about the future of United Europe he said the following, “In twenty years all European states will be members of the EU, with the exception of the successor states to the Soviet Union that are not yet part of the EU today.”

Mr. Verheugen’s statement had a devastating impact on me. Yet again, I must give up my hopes and allow myself to express what I honestly feel on this occasion. Perhaps this is impolite, perhaps instead of gratitude, I will now start spouting things that are quite offensive. Quite possibly – in fact, most definitely – you are not the audience that deserves this, and this is not the right place to focus your attention on this particular drama. But I cannot not speak about this, it would be dishonest of me not to speak of it. It seems to me that the now erased possibility of a different future, the future that to a large extent gave meaning to my hopes and efforts, is reason enough for this neurosis of mine.

In December 2004, in that miraculous moment between the completion of our Orange Revolution and the repeated round of presidential elections, I was offered the opportunity to address the members of the European Parliament in Strasbourg. The essence of my speech was a plea to the parliament and the European community at large to help a certain cursed country save itself. I told them roughly what I was hoping to hear: that Europe was waiting for us, that it couldn’t do without us, that Europe would not be able to realize itself fully without Ukraine. Now it is finally clear that I was asking for too much.

Since then, fifteen months have passed and I have spent two thirds of this time among you. That is – forgive my sarcasm – in Europe. During this time I gave dozens of interviews, agreed to participate in dozens of debates, round tables and even more literary readings. In these public appearances I became the re-broadcaster of a single idea which wasn’t really that absurd – the idea that we too are in Europe. These five words are a quotation, first formulated at the end of the nineteenth century, one hundred and ten years ago. With these words the writer, essayist, and translator Ivan Franko wanted to draw the attention of thinking Europeans to the intolerably marginalized, outsider position of the Ukrainians of Galicia and of the Ukrainians generally. This is a rather painful statement, just listen to it: We too are in Europe. A lonesome call in the dark.

So, one hundred and ten years have passed, and the need to re-broadcast this slogan is still there; in fact, it has become greater. I tried to take every opportunity to talk about it, because your assistance to this cursed country in whose language I write and explain myself is of vital importance. And this assistance need not be fantastically difficult, it consists merely of one thing: not to say things that kill hope.

As it turns out, all those dozens of speeches were a waste. Perhaps I was too inarticulate and soft-spoken. The European understanding did not take place.

Something else took place instead: the visa affair. It turned out that in Europe too, all means are justified to win an election. In this particular case,it was a large-scale attack by right-wing politicians on their opponents, which resulted in no great losses to either side but rather the formation of a shared government. It was only a third party that suffered losses here, a party to which nobody gave any thought – Ukrainian society, which from now on, will be a red danger signal in the average German subconscious. Equally regrettable is the fact that not a single German intellectual spoke up to question the logic of this campaign. Not a single writer, philosopher, or scholar questioned the representation of Ukrainian society as a bunch of criminals and prostitutes, desperate to enter the sacred Schengen territory in order to ruin the well-being and safety of its well-established inhabitants. Of course, I am ready to apologize a hundred times to anyone here who tells me that I missed something and that in fact, such voices did speak up. But I fear I won’t be given the occasion to apologize.

Yes, I was saying something that was not being heard. My sojourn here among you is coming to an end, and I return to Ukraine with just one answer to my central question, the one formulated so unambiguously by Mr. Verheugen.

You may well have noticed that the word “Ukraine” was never spoken during his interview. Things were put in general terms: “the successor states to the Soviet Union.” But only in Ukraine did this remark evoke such a dramatic response. It is everywhere, in news headlines and Internet banners, it is being reproduced and analysed, first and foremost by the political revanchists, by the anti-European forces bankrolled by Russia, by those who held the reins of power yesterday and now call themselves the opposition, even though they destroy demonstrators’ tents and set their opponents’ cars on fire in exactly the same way they did when they were the powers-that-be: insolently, brutally, and with impunity. In fact, they are already celebrating victory: what a destructive blow to the president and his European dream, what an occasion for mockery at the very notions of European choice, European integration and democratic values! There are also those outside Ukraine’s borders who rejoice at this: the Russian Internet is flooded with headlines like “UKRAINE HAS BEEN SHOWN ITS PROPER PLACE.”

It is fully understandable why things are happening this way. For it is entirely clear who Mr. Verheugen had in mind when he said “the successor states.” In the former USSR there is only one country with a European dream. And a year ago, it believed, as did I, that it would be understood.

But it turns out that in creating a miracle, we did not change anything.

The only thing we are being offered instead of the prospect of Europe is a simplified visa regime. As far as I understand, the simplification is going to consist of bribing the country’s elite, whose members will possibly be allowed to receive a single Schengen visa valid for five years – isn’t that wonderful! For the remaining ninety-nine percent of non-elite Ukrainians, this simplification is going to turn into a complication, indeed an insurmountable one. For them, new visas are being prepared, costing twice as much as before and utilizing – what do they call this? – biometric criteria. The European Union chooses the Bush method of self-defense: it demands fingerprinting. Yes, fingerprinting – as befits the criminals and prostitutes of this world! The visa affair continues to reverberate, and the cordon sanitaire is tightened and extended. Exactly the opposite of what I had hoped for, is taking place, the opposite of European understanding. Alas, by 2007, dear Ladies and Gentlemen, I will not be able to come visit you at to your invitation – because I am not going to subject myself to fingerprinting for the sake of such a visit. I do not like the presumption of guilt one bit and I am not going to pander to it. Please don’t think that this is a threat: I understand that my refusal is more likely to be a loss for me than for you. Or perhaps it will be a loss for all of us?

In fact, I’m not asking for that much: let Ukrainians travel across Europe unhindered, if only because they too are Europeans. In other words, let them also enjoy Article 13 of the Universal Declaration of Human Rights, the one about the freedom of movement – on the basis that they too are human, even those among them who may have eight fingers and a third eye in their stomachs. Let them simply get in a car, board a train, get on a bicycle – and set out westward, legally and freely. They are not going to ruin anyone’s cities, or destroy cultural monuments, please believe me. And they are not even going to ruin the job market; it is sheer nonsense to think that they could ruin anyone’s job market!

In the meantime, I am overflowing with negative suspicions and hypotheses. I know these suspicions are tactless at the very laast, but I cannot help myself. For example: perhaps Europe is simply scared? Perhaps it is scared of Europe, of its very self? Perhaps it closes itself off from us for the very reason that we took its values too close to heart, that these values have become ours? For in reality, this Europe could not care less for these values these days. The main thing it wants is not to change. Is this incapacity to change that it secretly nurtures, its highest value?

Honorable Ladies and Gentlemen, dear friends, today I would like to invite all of you to join me in the struggle against this incapacity. I suppose that ninety-nine percent of Europe is comprised of various Verheugens, but I have not lost faith in the remaining last one percent. It is very important for me to know that it does exist. For, as always, I am left with having to start, once again, from scratch. I am left with having to recognize that all my previous novels were simply horrible, and I should start working on a new one. I am left believing that despite the above-mentioned ninety-nine percent, writing books can indeed change this world; it can even change Europe. I am left with being grateful, all the same. Perhaps you did not hear me or did not really understand me, but you tried. Of course, I am grateful to you for listening, despite my convulsive movements and not entirely convincing gesticulations. But first and foremost I thank you for this occasion – the opportunity, for the first time in my life, to address you with all the bitter openness that has grown inside me during these fifteen months between Strasbourg and Leipzig.

Джерело: http://www.signandsight.com/features/670.html

Спогади важко впіймати. Вони, як вода, вислизають із рук, зникають поміж пальцями, і як би людина не намагалася відтворити пережите нею, усе це буде тільки блідим і надміру суб’єктивним відбитком. Тому втішно, що у своїх двох книгах есеїстики “Повернення в Леополіс” (1998) та “Введення у Бу-Ба-Бу” (2001) Віктор Неборак намагається таки впіймати Час, відтворити образ незнищенної львівської богеми включно з деякими літераторами з-поза меж Львова наприкінці другого тисячоліття, яке щойно завершилося.

Назва останньої книги Віктора “Введення у Бу-Ба-Бу” налаштовувала мене на введення у світ літературного угруповання “Бу-Ба-Бу”. Та, як не дивно, у книзі майже не відтворено атмосферу групи, не з’ясовано ідей, якими у свій час підживлювалися бубабісти, а Юрій Андрухович та Олександр Ірванець на стрінках “Введення…” з’являються лише принагідно. Чому так сталося?

З цього питання й розпочалася наша розмова з Віктором про його нову книгу і про його бачення сучасної і класичної української літератури.

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЧНУ ПЛУТАНИНУ,

ПОСТМОДЕРНІЗМ І СТИЛЬ бубабу

В і к т о р: Основний корпус я писав — з перервами, ясна річ, — близько п’яти років. Першим був написаний есей “PEREPAD/Я/”. Він, якщо не брати до уваги передмови, і відкриває книгу. Есей “Дні народження”, який завершує книгу, — останній і за часом написання. Тобто хронологію в загальних рисах збережено. Щоправда, той матеріал, який фігурує як післямова, опубліковано було ще у 1990 році. Та він фактично за межами хронології, відіграє роль театрального прийому, і навіть його назва вказує на цю театралізацію — “Замість роз’яснень у фойє…”. Це може означати, що книгу варто сприймати як певну виставу. Врешті-решт і над назвою початкового есею “PEREPAD/Я/” уважний читач може помітити шапку — “Замість увертюри”. Отже, театралізацію як прийом проведено наскрізно. А увертюра — це синтез подальших тем. Ці натяки з першого погляду можна й не помітити. І в анотації з’ясовано, що моє хронологічне писання — це “достатньо суб’єктивний хронопис агонії в Україні другого тисячоліття”. Є ще кілька підказок, як варто читати цю книгу, наприклад, великий епіграф з “Повісті минулих літ…”, тобто як ключ знову маємо час. Отож книга ця не так про “Бу-Ба-Бу” як групу, яку про час БУБАБУ. Цю різницю, до речі, з’ясовано у післямові.

В а с и л ь: Але ж мимоволі сподіваєшся, що в часі БУБАБУ буде присутнє й саме літературне угруповання.

— Воно й присутнє. Але час БУБАБУ — незмірно більший, ніж 16 років існування нашого угруповання. Цей час триває як мінімум дві сотні років, а може, і, з певного погляду, з початку епохи Відродження, а може, й усі дві тисячі років від Різдва Христового. Час БУБАБУ — це час, коли людина стає кимось таким, як карнавальний персонаж, — і не конче під час карнавалу. Людина у цьому часі відходить від своєї сутності. Ось що я маю на увазі, називаючи цей час часом БУБАБУ. І я пояснюю це у своїй останній за порядком статті, яка хронологічно була першою, бо її було надруковано в “Літературній Україні” ще навесні 1990 року, і всі охочі могли з нею ознайомитися ще тоді. Чому ж Ти як читач тепер очікував чогось іншого? Можливо, Ти, Василю, занадто глибоко “сидиш” у літературному процесі і тому — як літератор — очікував від книги з такою назвою описів наших особливих способів спілкування, розповідей про облаштовування публічних акцій чи чогось подібного. Може бути й таке очікування. Та не моя вина, що я не задовільнив його цією книгою. Я мав іншу мету. Ясна річ, коли я називав книгу, то свідомо використав достатньо відоме тепер у літературних колах (не лише українських) слово, яке врешті-решт сам і вигадав на основі запропонованої Андруховичем тріади бурлеск-балаган-буфонада. Маю на нього “авторське право”. Це слово наповнене багатьма різними значеннями, і правда, що найпоширенішим із них є назва нашого угруповання. Але для більшості звичайних людей це слово — порожній звук. Тому назва книги їх, сподіваюся, лише інтриґуватиме, а не налаштовуватиме на якесь певне очікування.

— Вікторе, ти у своїй післямові ставиш т. зв. стиль бубабу в один ряд із класицизмом, бароко, сюрреалізмом, дадаїзмом… Чи не доречніше цей стиль і цю естетику вважати виявом постмодернізму?

— Про це говорять і пишуть наші критики ось майже десять років.

— Я не хочу стверджувати, що Ти підмінюєш поняття, але фактично естетика вашого угруповання з’ясовується через постмодернізм. Навіщо вигадувати ще якийсь додатковий термін?

— Не всі наші критики вважають нас постмодерністами. На думку Єшкілєва, якщо я правильно її зрозумів, постмодерністичним є лише роман Андруховича “Перверзія”. А сам феномен групи “Бу-БаБу” Єшкілєвсько-Андруховичівська енциклопедія розглядає як необароко або ж неомодернізм. Зате Тамара Гундорова зараховує писання бубабістів до постмодернізму, і тут у мене — вже як у літературознавця — виникають певні питання. З’ясуймо для себе, що ж таке постмодерн? Адже, наскільки мені відомо, ще ніхто в Україні не відповів на це питання однозначно і так, щоб усі це взяли до уваги. Єдине, що можна твердити, виходячи з того, що закладено у самому терміні, це те, що постмодернізм з’являється після модернізму. Та якщо ми беремо таку дефініцію постмодерну, то потрапляємо у ще розмитіше коло різнотлумачень (бо модернізм у різних культурах був різним), ніж коли застосовуємо дефініцію “стиль бубабу”.

Стиль бубабу — це стиль, в якому поєднано бурлескно-балаганно-буфонадні елементи. Усе дуже чітко. І ніяких претензій на тотальну новизну. Хіба бурлеску не було двісті чи дві тисячі років тому? Був. Була ще в античні часи знаментита пародія на епос Гомера — “Жабомишодраківка”. Це сміхове заниження високого стилю, — те, що пізніше одержало назву бурлеску. І балаган був із давніх давен. Андрухович говорить, що це староєврейське слово, яке означає хаос. Буфонада? — Містерія-буф, опера-буф і т. п. Усе це було задовго до того, як запропонували термін “постмодернізм”. Тому і творчість угруповання “Бу-Ба-Бу” не варто однозначно зараховувати до постмодерну. Іншими словами, це можна назвати поліфонічно-карнавальним стилем літератури, який час від часу відроджується й актуалізується.

— Безперечно, будь-яке цікаве явище не вписується в якісь усталені рамки. Особисто я схильний розглядати творчість “Бу-Ба-Бу” у річищі постмодернізму, але як яскравий вияв неораблезіанства. А якщо застосовувати дефініцію “стиль бубабу”, то мені видається, що всі її складові у творчості Андруховича чи Ірванця радше задекларовані, аніж органічно присутні.

— Давай перевіримо це твоє твердження. Візьмемо для прикладу писання Андруховича. Чи використовує Юрко бурлеск?

— Так, але…

— Стоп. Далі: чи присутня у творчості Андруховича балаганність? Щось Тебе тут насторожує? Добре. Чи є зображення балагану в поезії і прозі Андруховича?

— Є.

— Є. Цікава річ! — Андрухович, декларуючи балаганність, формально досить чіткий. Але він — той, хто запропонував цю тріаду, — не стверджував, що буде балаганний формально. Формально у нас Цибулько з Пашковським найбалаганніші, хоча вони декларують цілком інші речі. Можливо, Андруховичу йшлося про зображення реального балагану нашого життя, жахливого балагану на пострадянському і навіть ще на радянському просторі? Цей балаган триває ще й досі. І Андрухович зображає цей балаган, але достатньо вишукано й дотепно. А вишуканість — це нібито вже не балаганна риса. І буфонада присутня в творчості нашого Патріарха — навальна демонстрація усіх можливих ефектів, майже як на цирковій виставі.

— Але ж цим не обмежується його творчість. Та й, врешті, балаган зображали і до, і після Андруховича.

— І я те саме говорю — нічого принципово нового. То чому би з повним правом не застосувати термін “стиль бубабу”?

— В Андруховича є речі, які повністю виходять поза вузькі рамки т. зв. “стилю бубабу”. На мою думку, роман “Перверзія” є яскравим прикладом постмодерної прози.

— Ти так говориш про постмодерну прозу, ніби знаєш, що це таке. Якщо брати до уваги, що загальновизнаним зразком постмодерної прози є, наприклад, роман Зюскінда “Запахи”, то я не бачу жодної дотичності до цього типу прози “Перверзії” Андруховича. Хіба що ці романи були написані в один і той самий “постмодерний” час. Якщо мені кажуть, що “Польові дослідження з українського сексу” Забужко — це постмодерна проза, то я не бачу жодної її типологічної подібності ні до Зюскінда, ні до “Перверзії” Андруховича. Ще один майже класичний приклад — Умберто Еко. У його романі “Ім’я троянди” є певна гра з цілком герметичними речами і одночасно з розтиражованими поп-культурою літературними моделями, скажімо з “Собакою Баскервіллів”. Головний герой роману монах-інтелектуал Вільгельм з Баскервілли має учня-літописця Адсона — це алюзія до пари Шерлока Холмса і доктора Ватсона. Цей роман — це гра з цілим масивом історичної та детективної прози, це гра — у той самий час — із гомосексуальними мотивами, популярними зараз на Заході, це розігрування церковного католицького літературного канону… Умберто Еко бавиться у свій спосіб із попередньою католицькою, світською європейською, італійською і, безумовно, античною літературною традицією. Він бавиться і з можливим читацьким сприйманням, з читацькими стереотипами. Я вже не кажу про ту дискусію, яка претендує на інтелектуальний центр роману, щодо “Поетики” Арістотеля. І далі — посміхався Ісус чи ні? Тобто розігрується уся історія європейської літературної традиції… Що розігрується у “Перверзії” Андруховича з погляду української та європейської літератур?

— Він бавиться… хоча б з “Уліссом” Джойса.

— Але він не бавиться з “Уліссом” Джойса! Юрко колись прочитав цей знаменитий роман, а через деякий час написав його формальну імітацію українською мовою, яка нам відома під назвою “Перверзія”. Він спробував написати українську версію “Улісса”. То що це за постмодернізм?

Якщо постмодернізмом у літературі вважати таку настанову, коли письменник свідомо береться розігрувати у своєму тексті попередню літературну традицію, перетрушує знерухомілий канон модернізму, то там конче мають бути певні концентричні кола, як-от: канон національної літератури, європейський літературний канон і т. д. І з Умберто Еко, і з Патріком Зюскіндом це спрацьовує. І якщо такий підхід застосовувати до українського автора (безвідносно до конкретних прізвищ), то він, якщо вважає себе постмодерністом, мав би розіграти канон український, який вписується в європейську традицію. Але ж з українським каноном проблема! Постколоніального канону ж немає! Є окремі більш чи менш важливі автори. Тобто — кожен сам собі тепер творить канон. Спробуємо уявити, який приблизно канон, з огляду на українську літературну традицію, міг би бути в Андруховича як прозаїка. Там, напевно, мав би бути присутній Валерій Шевчук. Сам Валерій Шевчук називає своїми попередниками у ХХ столітті деяких представників “розстріляного Відродження” — Валеріана Підмогильного тощо. Перед ними, очевидно, Іван Левицький, але своїми нехрестоматійними творами, — романом “Хмари” і т. д. Ще раніше — Сковорода. Перед Сковородою — бароко, козацькі літописці, Іван Вишенський… Тобто треба вибудувати такий канон аж до “Повісті врем’яних літ…” і написати роман, який розігрує усе це. Ясна річ, — й у світовому літературному контексті. І щойно тоді постане постмодерний текст з погляду Європи.

А “Перверзія”, якщо лишити в спокою формальні аналогії, — це ще один прозовий текст Андруховича про наближення поета до межі зникнення, формально ж — для тих читачів, які не читали “Улісса” — цей роман відіграє роль демонстраційних зразків можливостей сучасної української прозової мови. І він цілком бубабістський, хоч, як це не дивно, місцями нуднуватий.

ЛІТОПИСАННЯ НЕІСТОТНОГО, ЯКЕ МОЖЕ

ВИЯВИТИСЯ ІСТОТНИМ

— Повернімося до “Введення…”. І в першу чергу я хотів би зауважити таке: як хронописець Ти фіксуєш чимало неістотних подій, себто відтворюєш, часто у дрібницях, зовнішній — видимий світ. Але часто значно більше може інтриґувати внутрішній — невидимий світ. У Твоїй книзі ці два виміри присутні. І коли Тобі вдається гармонійно поєднати зовнішнє та внутрішнє, зазирнути у творчість того чи іншого письменника, збагнути, чим він живе і що пише, — то виходять дуже цікаві і глибокі літературні портрети, наприклад, Василя Герасим’юка та Ігоря Римарука.

З огляду на це, ще дивнішим видається той факт, що у Твоїй книзі так мало написано про бубабістів, Андруховича та Ірванця, людей, які були Тобі найближчими…

— Звідки така інформація, що саме вони мені були найближчими? Ми завжди мешкали у різних містах. Навіть географічно були далеко один від одного. Ми були і залишаємося добрими літературними приятелями. Якби не література, ми б мали дуже мало шансів познайомитися. Але в мене були і є літературні приятелі, з якими я спілкувався і спілкуюся набагато інтенсивніше. Наприклад, з Герасим’юком, Римаруком, Малковичем, Жигуном, з якими я постійно перетинався у свій “київський період” (1986 — 1991 рр.) і підтримую дружні стосунки і зараз. У книзі є й інші літературні персонажі, які мені цікаві, але не близькі. Тобто, давай запитаємо прямо: чому там є “об’ємніші” портрети Герасим’юка і Римарука, а Ірванець і Андрухович з’являються лише ситуативно?

— І якою буде Твоя відповідь?

— Відповідь елементарно проста — тому що поезія Герасим’юка і Римарука і досі є для мене важливою.

До речі, там наскрізно виникає ще й Гоголь, з яким я не був, ясна річ, знайомий приватно. Чи не найважливішим письменником у “Введенні…” є Микола Васильович Гоголь. Якщо дивитися з цього боку, тоді побачиш у книзі зовсім інші речі. Наприклад, десь у мене Гоголь асоціюється з Римаруком. А проблема творчості Гоголя — це проблема переборення демонізму, це зображення того, як людина приречена розриватися між демонічними силами і Богом. І Римарук, і Герасим’юк у своїй поезії порушують ці питання, вони не уникають і не лякаються їх. Тому їхня поезія є актуальною і важливою для мене. Врешті, вони продовжували писати і публікувати вірші у другій половині 90-х.

Щодо поетичної ґенези Ірванця. Яка поетична книжка Ірванця вийшла після 1991 року? “Турбація мас”, де, крім старих і нових поезій, уміщено ще й одну з Ірванцевих п’єс, — у нашій спільній книзі “Бу-Ба-Бу. Т. в. о. /…/ ри” (1995). Після цього — епіграми в журналі “ПіК”.

Що маємо після 1991 року з поетичного Андруховича? — Передрук (з ранніми віршами і пізнім циклом “Індія”) книги “Екзотичні птахи і рослини” (1997). На жаль, двоє бубабістів були майже не чинні як поети у другій половині дев’яностих. Зате у них все якнайкраще склалося з драмою та прозою. Для мене ж вони були дуже цінними як поети на зламі 80—90-х. Можливо, у них наступить пора нового “цвітіння”, чого їм щиро бажаю. В Андруховича, здається, вже наступила.

До речі, про найважливіше деколи пишуть найменше, тим більше не поспішають це друкувати. Я майже нічого не написав тут про свої найважливіші справи.

— Вікторе, спробуй визначити, з огляду на досвід хронописця, якою повинна бути міра письменницької відвертості.

— Кожен письменник повинен сам визначити для себе міру відвертості. Скажімо, я достатньо відверто говорив Юрієві Покальчуку все, що про нього думаю як про письменника і збурювача міщанського спокою, але не вважаю за потрібне про це розводитися у письмовій формі. Одна міра відвертості, коли письменники зустрічаються як приватні особи, і зовсім інша, коли ведуть дискусії на сторінках журналів чи газет. Це вже публічна відвертість. І коли приватні речі виносяться на обговорення, це часто виглядає неетичним. Тому у “Введенні…” майже немає ніяких приватних речей, хоча присутність цього виміру життя відчувається. У цьому й полягає моя особиста міра відвертості.

— Але тут виникає й інша проблема. Скажімо, коли Ти зображаєш людину тільки у зовнішніх виявах, а не зазираєш в її внутрішній світ, то її портрет виходить у Тебе схематичним. Залишаючи багато речей поза межами книги, багато чого не договорюючи, залагоджуючи гострі кути, Ти мимоволі зобразив окремих літераторів занадто єлейно.

— Хто ж у мене вийшов єлейним?

— На мою думку, Покальчук.

— Можливо. Цей “єлейний” Покальчук з’являється у “Введенні…” незапрограмовано, як чортик з табакерки. Але не помітити Покальчука було неможливо, правда ж? Усі його помітили — і у Львові, і в Україні. Та що, врешті, змогли помітити — внутрішнє чи зовнішнє?

— Зовнішнє, звичайно.

— Зовнішнє. Бо саме зовнішнє і кидається в очі. І це зовнішнє багатьох зачаровує, якщо не одурманює. Ось у чому фокус. Чарівник без штукарств — неможливий. Чарівник маніпулює зовнішнім на очах у публіки. Йому потрібна усе нова й нова публіка. Ось і виникає ця ідея, що насправді прибуває до Львова втілення дуже давнього авантюрного, балаганного персонажа — нове втілення барона Мюнгхаузена, Вічного Жида, голого короля з почтом друзяк, українського Енея, врешті-решт. Цей балаганчик обов’язково має прибути у статичну структуру, якою є Львів. Адже в орду чи в циганський табір балаган не приїздить, бо орда, валка мандрівників-номадів, — самі по собі своєрідні балагани. Ось і Львів, чи не єдине українське, україномовне, більш-менш європейське місто, куди таку балагани вряди-годи і мали б прибувати. Вони і приїжджають сюди постійно. А Покальчук — настільки яскравий, настільки кінематографічний, що про його приїзди до Львова зі свитою і без — просто не можна було не написати. Вважаю, що коли пишеш про невигадані речі, не варто нав’язувати життю свої матриці і тлумачення, треба фіксувати те, що є. І якщо воно виходить занадто зовнішнім, то нічого тут не вдієш. Я приймаю Твою критику. Мабуть, у Покальчука є глибокий внутрішній світ, який мені не відкрився.

— В одному з відступів Ти пишеш про музику. І нерідко саме ці відступи, зокрема “Ритуал часового оновлення”, “Про закінчення Епохи Риб” та ін., нагадують мені джазові імпровізації.

— Насправді це не імпровізації, якщо під імпровізацією розуміти спонтанне виконання. Це мої “вистраждані” ідеї. Але ж і в “Повісті врем’яних літ…” досить відступів, які виявляються сенсовнішими, ніж зовнішній подієвий ряд, — наприклад, переказ грецьким філософом Біблії князеві Володимирові. За жанром і стуктурою “Введення…” дещо імітує “Повість врем’яних літ”. Ідуть роки, роки, і раптом стається якась подія, і треба записати її, вияснити контекст, світосприймання тої чи іншої людини, окреслити тло і т. д. А за манерою письма — це такий собі “легкопис”. Особисто я не сприймаю тяжкого каламутного письма, культивованого тепер деякими київськими авторами, точніше києво-поліськими. Однак, сподіваюся, що інтелектуальний читач теж знайде поживу для свого розуму на сторінках “Введення…”.

— Хотів би звернутися до одного з Твоїх відступів, в якому торкаєшся проблеми часу, розмірковуєш про те, як людина може оновлюватися чи тотально змінюватися, ставати іншою. Ти пишеш: “Стати новим, оновитися — не зовсім те саме, що стати іншим. Стати тотально іншим — це відчужитися від себе самого колишнього і від свого колишнього оточення. А оновитися — це позбутися зайвого у собі колишньому, позбутися мотлоху зужитості і набути відкритості, розчахнутися до нового дання, нового приходу часу”. А як би Ти охарактеризував себе теперішнього: Ти став тотально іншим чи тільки оновився?

— Внутрішньо, за останні десять років, я більше зрозумів самого себе, наблизився до себе. Цей процес називається самоусвідомленням. Це те, що любить повторювати Андрій Содомора, цитуючи, здається, Сенеку: “Спіши до мене, але найперше до себе”. Усі ці роки я досить заплутано, часто манівцями, деколи з неймовірною напругою й опором намагався знайти себе. І якщо раніше ці пошуки були дещо безтямними, то після тридцятиліття, почалися пошуки якогось певнішого опертя. Мені видається, що я цей свій шлях пройшов до свого сорокаріччя і наблизився до себе внутрішнього. Зараз я відчуваю себе достатньо впевнено — я дещо можу і знаю ці свої можливості. Не думаю, що назовні — це конче віддалення від інших. Коли з людьми перебуваєш на одному рівні, коли виходиш з ними на одну хвилю, то починаєш чути і розуміти — ти їх, вони тебе. І для цього не обов’язково разом пиячити чи вештатися світами за кошти тих чи інших фундацій.

— Не знаю чому, але ця Твоя книга видалася мені доволі сумною. Особливо це відчуття посилила п’єса наприкінці книги, де всі троє бубабістів — Патріарх, Підскарбій і Прокуратор — під постріл шампанського відлітають, немов винищувачі з летовища. І в мене виникло враження, що Ти прощаєшся і з гупою “Бу-Ба-Бу”, і з часом групи “Бу-Ба-Бу”.

— Книга закінчується, тому й виникає світлий сум, як скажімо, під час випускного вечора у школі. І якщо Ти пережив цей сум, то я досягнув того, чого хотів. Так — світлим сумом — закінчуються мої улюблені фільми Фелліні.

— Чи сам Ти схильний трактувати відліт бубабістів у небеса як прощання з угрупованням?

— У Тебе, Василю, було таке сприймання, і це Твоє право. Ти не міг не помітити, що й сама п’єса трохи придуркувата, тут діють безумовно спрощені персонажі, це все якийсь кабарет — майже у т. зв. стилі бубабу. Тут застосовано театрально-кіношний прийом. І те, що Ти називаєш імпровізаціями, — насправді детально, як по нотах, розписані композиції — знову ж таки, як у фільмах Фелліні. І якщо це прощання — то прощання з часом непорозумінь, з часом карикатурних персонажів, хоч і не позбавлених комічного шарму, які можуть вийти на спільну хвилю, лише замаскувавшись або допінгувавшись у той чи інший спосіб. Це перехід, може, в якусь іншу якість. У “Введенні…” є есей “Про закінчення Епохи Риб”, яку намагаюся пов’язати з певними рисами української літератури. І ось цю персонажність, різні переліки, барокове нанизування слів і т. д. я трактую не як баласт, що його треба позбутися, а як фундамент, від якого варто відштовхнутися і рушити в майбутнє. І тут, окрім світлого суму, є й оптимістичний мотив — адже все насправді тільки починається.

— Ти вже говорив, що дотримувався хронологічного принципу писання, а отже, змушений був фіксувати ще й неістотні події. Тобі не здається, що іноді за надміром цього зовнішнього, неістотного втрачається глибина книги?

— Вважаю, що все, що мені вдалося зафіксувати, є так чи інак істотним — для мене, у кожному разі. І воно займає рівно стільки місця, скільки займає. Скажімо, я коротко згадую про приїзд до Львова молодого харківського поета Ростислава Мельникова. Для мене важливий ще й географічний простір книжки, про який ми поки що не говорили. Місто Харків з’являється у “Введенні…” в особі Ростика. Мені було важливо, щоб книга бодай пунктирно охопила всю Україну. Тут фігурують Донбас, Одеса, Івано-Франківськ, Чернівці, Полтава і, звичайно, чи не найбільше, Львів і Київ. Тобто — рівно стільки, скільки я був присутній у цих містах. Факт присутності Мельниківа у книзі істотний ще й тому, що приїзд Ростика до Львова дав нагоду поміркувати про можливі небезпеки молодшого покоління літераторів, які моє покоління уже, хвалити Бога, з більшими чи меншими втратами подолало.

Матеріали взяті зі сторінок “АУП”
Джерело: http://ukrart.lviv.ua/poetskr414.html